«Лускунчик і Мишачий король» читати. Ернст Гофман

«Лускунчик і Мишачий король» Дивовижні речі

У вітальні медичного радника Штальбаума, ліворуч від дверей уздовж широкої стіни, стояла висока шафа зі скляними дверцятами. Саме в ній діти зберігали всі чудові подарунки, які отримували щороку на Різдво.

Луїза була ще зовсім маленькою, коли батько замовив цю шафу в дуже вправного столяра. Майстер вставив до неї напрочуд прозоре скло й так майстерно все облаштував, що речі всередині здавалися ще красивішими й блискучішими, ніж тоді, коли їх тримали в руках.

На найвищій полиці, куди Марі та Фріц не могли дотягнутися, стояли механічні дива, створені хрещеним Дроссельмаєром. Нижче лежали книжки з малюнками. А дві найнижчі полиці були повністю віддані в розпорядження дітей.

Щоправда, завжди виходило однаково: Марі перетворювала найнижчу полицю на затишний будинок для своїх ляльок, а Фріц на полиці над нею влаштовував казарми для своїх солдатів.

Так сталося й цього вечора.

Фріц уже розставив своїх гусарів на верхній полиці, а Марі відсунула мадемуазель Трутхен убік, посадила в гарно вмебльованій кімнатці нову ошатну ляльку й ніби запросила її на солодке частування.

Я сказав, що кімнатка була гарно вмебльована, і це чистісінька правда. Адже я не знаю, моя уважна слухачко Марі, чи є в тебе — так само, як у маленької Марі Штальбаум (тобі вже відомо, що її теж звуть Марі), — маленький диванчик у квіточку, кілька чарівних стільчиків, витончений чайний столик, а головне — чудове блискуче ліжечко, у якому можуть відпочивати найгарніші ляльки.

Усе це стояло в кутку шафи, де навіть стіни були обклеєні барвистими шпалерами з маленькими картинками. Тож ти, мабуть, легко здогадаєшся, що новій ляльці, яка, як Марі дізналася того ж вечора, звалася мадемуазель Клерхен, мало бути в цій кімнатці дуже затишно.

Минуло чимало часу. Настав пізній вечір, а вже й північ була зовсім близько. Хрещений Дроссельмаєр давно пішов додому, але діти все ніяк не могли відірватися від скляної шафи, хоч мама вже не раз нагадувала, що пора лягати спати.

— Це правда, — нарешті сказав Фріц. — Бідолашні хлопці, — він мав на увазі своїх гусарів, — теж хочуть відпочити. Поки я тут, жоден із них не насмілиться навіть задрімати. Я це добре знаю!

З цими словами він пішов до своєї кімнати.

Марі ж почала благати:

— Матусю, дозволь мені ще зовсім трішечки побути тут. Лише одну маленьку хвилиночку! Мені ще треба дещо зробити. А щойно закінчу — одразу ж піду спати.

Марі була дуже слухняною й розсудливою дівчинкою, тому мама без жодних побоювань залишила її саму серед іграшок.

Щоб нова лялька та всі чудові подарунки не захопили Марі настільки, що вона забула б про свічки, які горіли навколо шафи, мама загасила їх усі. У кімнаті залишилася світити лише лампа, що звисала зі стелі посеред кімнати й розливала м’яке, спокійне світло.

— Не затримуйся, люба Марі! Інакше завтра не зможеш вчасно прокинутися, — гукнула мама, заходячи до спальні.

Щойно Марі залишилася сама, вона швидко взялася за те, що давно лежало в неї на серці й про що вона чомусь так і не наважилася розповісти мамі.

Увесь цей час вона носила на руках пораненого Лускунчика, дбайливо загорнутого в свою хустинку.

Тепер дівчинка обережно поклала його на стіл, тихесенько розгорнула хустинку й уважно оглянула його рани.

Лускунчик був дуже блідий. Але він усміхався так сумно й лагідно, що в Марі аж серце стискалося від жалю.

— Ах, мій любий Лускунчику, — тихенько прошепотіла вона, — тільки не сердься на брата Фріца за те, що він зробив тобі боляче. Він зовсім не хотів заподіяти тобі такого лиха. Просто через своїх солдатиків він став трохи суворішим, але насправді він дуже добрий хлопчик — повір мені. А я тепер буду так турботливо доглядати тебе, поки ти знову не станеш зовсім здоровим і веселим. Ми міцно вставимо тобі зубчики на місце, вправимо плечі… Це вже хрещений Дроссельмаєр зробить, адже він чудово знається на таких речах…

Та не встигла Марі договорити.

Щойно вона вимовила ім’я Дроссельмаєра, як її друг Лускунчик раптом страшенно скривив рота, а з його очей блиснули зелені іскри, схожі на гострі шипи.

Марі вже хотіла злякано скрикнути.

Але в ту ж мить перед нею знову було добре знайоме сумне й лагідне обличчя чесного Лускунчика.

Тоді вона зрозуміла, що це лише полум’я лампи, яке здригнулося від легкого протягу, на мить так дивно змінило його риси.

— Яка ж я нерозумна! — усміхнулася Марі сама до себе. — Як легко я лякаюся! Уже навіть починаю думати, ніби ця дерев’яна лялечка може кривлятися. А все ж я так люблю свого Лускунчика — він хоч і кумедний, зате такий добрий. Отже, його треба доглядати так, як він того заслуговує.

З цими словами Марі знову взяла Лускунчика на руки, підійшла до скляної шафи, присіла перед нею й звернулася до нової ляльки:

— Прошу тебе, люба мадемуазель Клерхен, поступися своїм ліжечком пораненому Лускунчикові, а сама, будь ласка, поки що влаштуйся на диванчику. Подумай лише: ти зовсім здорова й сповнена сил, інакше не мала б таких пухкеньких темно-рожевих щічок. До того ж далеко не кожна, навіть найгарніша лялька, може похвалитися таким м’яким і зручним диваном.

Мадемуазель Клерхен у своєму блискучому різдвяному вбранні мала дуже поважний і навіть трохи невдоволений вигляд. Вона не промовила ані слова.

— І чого це я так церемонюся? — сказала сама собі Марі.

Вона обережно дістала ліжечко, ніжно поклала до нього Лускунчика, ще раз перев’язала його поранені плечі гарною стрічкою, яку досі носила на талії, і дбайливо вкрила ковдрою майже до самого носика.

— Біля цієї нечемної Клери тобі залишатися не можна, — тихо мовила дівчинка.

Після цього вона переставила ліжечко разом із Лускунчиком на верхню полицю, поруч із гарним іграшковим містечком, де квартирували Фріцові гусари. Потім зачинила шафу й уже хотіла йти до спальні.

Та саме в цю мить… Слухайте уважно, діти!

Навколо раптом залунали ледь чутні шепіт, шелест і шарудіння. Здавалося, вони долинали звідусіль: із-за печі, з-під стільців, із-за шаф. Між цими дивними звуками дедалі голосніше почав цокати настінний годинник. Він ніби силкувався пробити годину, але ніяк не міг.

Марі підвела очі — і застигла.

Велика позолочена сова, що сиділа на годиннику, опустила свої широкі крила так низько, що майже повністю закрила циферблат. Її потворна голова з котячою мордою й загнутим дзьобом витягнулася далеко вперед.

Тим часом муркотіння ставало дедалі виразнішим, і в ньому вже можна було розчути слова:

— Годинники… годиннички… тихше… тихше цокайте… Мишачий король має надто тонкий слух… Пур-пур… Пум-пум… Заспівайте йому стару пісеньку… Пур-пур… Пум-пум… Дзвоніть, дзвіночки, дзвоніть… Незабаром із ним буде покінчено…

І відразу після цього годинник глухо й хрипко вибив дванадцять ударів:

Бом… Бом… Бом…

Марі стало по-справжньому моторошно. Вона вже була ладна кинутися навтьоки, але тут побачила щось ще дивніше. На годиннику, саме там, де щойно сиділа сова, тепер сидів хрещений Дроссельмаєр. Поли його жовтого сюртука звисали по обидва боки, мов великі крила.

Зібравшись із духом, Марі крізь сльози вигукнула:

— Хрещений Дроссельмаєре! Хрещений Дроссельмаєре! Що ти там робиш? Спускайся до мене! Не лякай мене так, поганий хрещений!

Та у відповідь навколо вибухнули дивний регіт і пронизливий свист. За стінами щось затупотіло так, ніби там бігли тисячі крихітних лапок. Із щілин між дошками підлоги почали визирати сотні маленьких вогників.

Але це були не вогники. То блищали маленькі очі. Марі раптом помітила, що звідусіль визирають і вибираються миші. Їх ставало дедалі більше. Вони бігали кімнатою, тупотіли, стрибали, носилися туди й сюди, а потім несподівано почали шикуватися рівними рядами — точнісінько так, як Фріц завжди вишиковував своїх солдатиків перед боєм.

Спершу ця картина навіть здалася Марі кумедною. Вона ніколи не відчувала до мишей тієї відрази, яку мають багато дітей, тож її страх майже розвіявся. Та зненацька пролунав такий різкий, пронизливий свист, що мороз пробіг у неї по спині.

І тоді…

Ох, що ж вона побачила!

Любий читачу Фріце! Я знаю, що ти такий самий сміливий і мужній, як полководець Фріц Штальбаум. Але якби ти побачив те, що зараз постало перед очима Марі, то, повір, теж кинувся б навтікача. Можливо, ти навіть миттю застрибнув би до ліжка й натягнув ковдру аж на самісінькі вуха.

Та бідолашна Марі не могла зробити навіть цього.

Просто біля її ніг підлога раптом затріщала. Наче якась підземна сила виштовхнула назовні пісок, вапно й уламки цегли. Із розколини, страшно шиплячи й свистячи, одна за одною піднялися сім мишачих голів, кожну з яких прикрашала яскраво сяюча корона.

Незабаром із землі виринуло й велетенське мишаче тіло, до шиї якого були прирослі всі сім голів. Потвора, увінчана сімома діадемами, тричі голосно заверещала. У відповідь усе мишаче військо дружно запищало й одразу рушило вперед. Тупіт лунав дедалі ближче. Просто до шафи. Просто на Марі, яка й досі стояла біля її скляних дверцят.

Від страху серце дівчинки калатало так шалено, що їй здалося — ось-ось вискочить із грудей. А наступної миті вона відчула зовсім інше: ніби кров у жилах раптом завмерла.

Ледь тримаючись на ногах, Марі хитнулася назад.

Дзень!.. Трісь!.. Брязь!

Вона випадково вдарила ліктем у скляні дверцята шафи, і шибка розсипалася на дрібні уламки. Гострий біль пронизав її ліву руку. Проте водночас їй стало набагато легше. Писк і свист одразу стихли. У кімнаті запанувала цілковита тиша.

Марі не наважувалася озирнутися, але була майже певна, що миші, налякані брязкотом скла, повтікали назад до своїх нір.

Та раптом…

Що це знову? Прямо за її спиною, всередині шафи, почулося якесь дивне вовтузіння.

Звідти долинули тоненькі голосочки:

— Прокидайтесь!.. Прокидайтесь!.. До бою!.. Ще цієї ночі!.. Прокидайтесь!.. До бою!

Одночасно ніжно й дзвінко задзвеніли маленькі дзвіночки.

— Та це ж моя музична скринька! — радісно вигукнула Марі й швидко відступила вбік.

Тепер вона ясно побачила, що всередині шафи відбувається щось неймовірне.

Там мерехтіло дивне світло, хтось поспіхом бігав, метушився, працював. Маленькі ляльки снували в різні боки й жваво розмахували ручками, ніби готувалися до якоїсь дуже важливої справи.

Раптом Лускунчик підвівся. Він рішуче скинув із себе ковдру, одним стрибком зіскочив із ліжка й голосно вигукнув:

— Хрусь! Хрусь! Хрусь! Дурне мишаче кодло! Порожня балаканина! Мишаче кодло! Хрусь! Хрусь! Крік і Крак! Самі дурниці!

З цими словами він вихопив свій маленький меч, високо здійняв його над головою й закликав:

— Любі мої васали, друзі й побратими! Чи станете ви поруч зі мною в цьому тяжкому бою?

Не встиг він договорити, як троє Скарамушів, один Панталоне, четверо сажотрусів, двоє музикантів із цитрами та барабанщик дружно закричали:

— Так, пане! Ми залишимося вам вірними до кінця! Разом із вами — у бій, до перемоги або смерті!

І вся ця маленька армія кинулася слідом за своїм полководцем, сміливо стрибаючи з верхньої полиці.

Втім, їм було значно легше. Вони хоч і носили розкішний одяг із сукна та шовку, але всередині були набиті лише ватою та тирсою. Тож падали вниз м’яко, мов невеличкі вовняні мішечки.

Зовсім інша річ — бідолашний Лускунчик. Від полиці донизу було майже два фути, а його тендітне тіло було таким крихким, ніби його щойно вирізьбили з липового дерева. Він напевно переламав би собі руки й ноги, якби тієї самої миті мадемуазель Клерхен не зіскочила зі свого диванчика й не підхопила героя разом із оголеним мечем у свої м’які обійми.

— Ох, люба, добра Клерхен! — схлипнула Марі. — Як же я помилялася щодо тебе! Тепер я бачу, що ти зовсім не шкодувала віддати своє ліжечко другові Лускунчику.

Клерхен ніжно притиснула маленького воїна до своїх шовкових грудей і лагідно промовила:

— О доблесний пане! Ви ще поранені й не встигли одужати. Не кидайтеся зараз у небезпеку. Подивіться — ваші хоробрі васали вже готові до бою й певні перемоги. Скарамуші, Панталоне, сажотруси, музиканти й барабанщик уже вишикувалися внизу. Навіть фігурки з моєї полиці починають оживати. Залишайтеся краще в моїх обіймах або спостерігайте за своєю перемогою з мого капелюшка з пір’ям.

Та Лускунчик і слухати не хотів. Він так рішуче замахав ногами, що Клерхен довелося негайно поставити його на підлогу.

Ледь торкнувшись її, він одразу чемно опустився на одне коліно й тихо промовив:

— О пані! Вашу доброту й ласку я пам’ятатиму в кожному бою до кінця своїх днів.

Клерхен нахилилася так низько, що змогла взяти його за маленьку ручку. Вона легко підняла Лускунчика, швидко відстебнула свій блискучий пояс, прикрашений сріблястими блискітками, і хотіла пов’язати його йому через плече.

Та Лускунчик відступив на два кроки, поклав руку на груди й урочисто сказав:

— Ні, прекрасна пані. Не витрачайте на мене своєї прихильності, адже…

Він урвався, глибоко зітхнув, а тоді швидко зняв зі своїх плечей простеньку стрічку, якою його перев’язала Марі. Він ніжно притис її до губ, пов’язав через плече, мов справжню бойову перев’язь, і, відважно розмахуючи оголеним мечем, легко, мов пташка, перестрибнув через край шафи на підлогу.

Ви, мої любі читачі, певно вже й самі здогадалися, що Лускунчик ще задовго до того, як ожив по-справжньому, відчував усю любов і турботу, які дарувала йому Марі. Саме тому, покохавши її всім своїм добрим серцем, він не захотів прийняти навіть такого гарного й блискучого пояса від мадемуазель Клерхен.

Вірний Лускунчик волів прикрасити себе скромною стрічкою Марі.

Та що ж буде далі?

Щойно Лускунчик опинився на підлозі, як знову звідусіль залунали писк і вереск.

Під великим столом уже юрмилися незліченні полчища мишей. Над усім військом височіла огидна семиголова миша, і всі її короновані голови люто дивилися вперед.

Що ж тепер станеться?..

«Лускунчик і Мишачий король» Битва

— Сурмачу-барабанщику, бий загальний марш! — щосили вигукнув Лускунчик.

Вірний барабанщик одразу взявся до справи. Він так майстерно вибивав дріб, що шибки скляної шафи задрижали й задзвеніли. Усередині все затріщало й загуркотіло, і Марі побачила, як кришки всіх коробок, де квартирувало Фріцове військо, самі собою різко відчинилися. Солдати один за одним вистрибували назовні, зіскакували на нижню полицю й швидко шикувалися в блискучі бойові ряди.

Лускунчик бігав уздовж строю, підбадьорюючи свої війська палкими словами. Раптом він сердито вигукнув:

— Жоден сурмач не ворухнеться? Невже ніхто не подасть сигналу?

Та відразу ж обернувся до Панталоне, який трохи зблід і так тремтів своїм довгим підборіддям, що це було помітно навіть здалеку.

— Генерале, — урочисто мовив Лускунчик, — я знаю вашу відвагу й досвід. Зараз потрібні швидке рішення й рішучі дії. Довіряю вам командування всією кавалерією та артилерією. Коня вам не потрібно — ваші довгі ноги й без того чудово послужать. Тож виконуйте свій обов’язок!

Панталоне негайно притис до рота свої довгі худі пальці й так пронизливо засурмив, що здалося, ніби водночас заграли сотні маленьких срібних труб.

У шафі одразу здійнялися тупіт і гамір. Фріцові кірасири, драгуни, а найбільше — нові блискучі гусари — вирушили в похід і незабаром уже стояли на підлозі. Полк за полком із розгорнутими прапорами та під звуки військової музики проходили перед Лускунчиком і вишикувалися широкою бойовою лінією через усю кімнату.

Попереду з гуркотом викотилися гармати Фріца в супроводі артилеристів.

Незабаром залунало:

Бум! Бум!

Марі побачила, як цукрові горошини одна за одною влучали в густі лави мишей. Ті миттю вкривалися білим солодким пилом і, здавалося, страшенно соромилися свого кумедного вигляду.

Особливо дошкуляла мишам важка батарея, що зайняла позицію на маминій підставці для ніг. Вона безперервно стріляла перцевими горішками:

Пум! Пум! Пум!

Кожне влучання збивало кількох мишей із лап.

Та, незважаючи на втрати, мишаче військо невпинно сунуло вперед. Воно вже захопило кілька гармат, і над полем бою здійнялися густі клуби диму.

Пхх!.. Пхх!..

Через пил і порох Марі вже ледве могла розгледіти, що відбувається. Вона лише бачила, що кожен загін бився з відчайдушною хоробрістю, а перемога то схилялася на один, то на інший бік.

Миші підводили в бій усе нові й нові сили. Вони вправно жбурляли маленькі сріблясті кульки, які вже долітали навіть до самої шафи.

Клерхен і Трутхен у розпачі бігали туди-сюди, заламуючи руки.

— Невже я загину в самому розквіті молодості? Я ж найвродливіша з усіх ляльок! — вигукувала Клерхен.

— То невже я стільки років так дбайливо берегла себе, щоб загинути у власній кімнаті? — голосила Трутхен.

Вони кинулися одна одній в обійми й так гірко ридали, що їхній плач було чути навіть крізь несамовитий гуркіт битви.

А який же там стояв гамір — цього, любі читачі, годі й описати!

Звідусіль гриміло:

Пхх! Пух! Піф! Трах! Бум! Бурум! Бум! Бурум!

Миші несамовито пищали, Мишачий король люто верещав, а над усім цим час від часу здіймався могутній голос Лускунчика, який безупинно віддавав накази й особисто проходив просто крізь найзапекліші ділянки бою, надихаючи свої війська.

Панталоне здійснив кілька блискучих кавалерійських атак і вкрив себе славою. Проте Фріцові гусари несподівано потрапили під обстріл мишачої артилерії. Ворог сипав на них смердючими ядрами, які залишали на їхніх червоних мундирах потворні плями. Через це гусари помітно занепали духом і вже не так охоче йшли вперед.

Панталоне наказав їм повернути ліворуч.

На жаль, у запалі командування він і сам звернув ліворуч, а за ним — і кірасири з драгунами.

Простіше кажучи, вся кавалерія… подалася геть із поля бою.

Через це важка батарея на маминій підставці залишилася без прикриття. Не минуло й хвилини, як на неї налетіла велика зграя огидних мишей. Вони так сильно навалилися, що перекинули підставку разом із гарматами й артилеристами.

Лускунчик був помітно стривожений. Він наказав правому крилу почати організований відступ.

Ти ж, мій досвідчений у військовій справі читачу Фріце, добре знаєш, що такий «організований відступ» дуже часто означає майже те саме, що й утеча. Тож ти, певно, вже сумуєш разом зі мною, передчуваючи лихо, яке ось-ось може спіткати військо маленького Лускунчика, такого дорогого серцю Марі.

Та не дивімося поки на це нещастя.

Краще переведімо погляд на лівий фланг армії Лускунчика, де становище було значно кращим і ще давало надію на перемогу.

Саме в найгарячішу мить бою з-під комода непомітно висунулися великі загони мишачої кінноти. З диким писком вони люто кинулися на лівий фланг.

Але тут на них чекала несподівана відсіч.

Повільно, наскільки дозволяв вузький край шафи, просувався вперед Корпус емблем під проводом двох китайських імператорів. Вийшовши на відкритий простір, він одразу розгорнувся в правильний бойовий стрій.

Це було дивовижне військо — яскраве, строкате й напрочуд красиве. У його лавах билися садівники, тирольці, тунгуси, перукарі, арлекіни, купідони, леви, тигри, морські мавпи та звичайні мавпи.

І всі вони, без жодного винятку, билися холоднокровно, мужньо й напрочуд стійко.

Корпус елітних воїнів бився зі справжньою спартанською мужністю й уже майже вихопив перемогу з лап ворога. Та саме тоді відчайдушний мишачий ротмістр шалено прорвався вперед і одним укусом відгриз голову одному з китайських імператорів. Падаючи, той збив із ніг двох тунгусів і одну мавпочку. У бойовому строю утворилася проломина, через яку миші миттю ринули всередину, і незабаром увесь відважний батальйон було розгромлено.

Втім, ця перемога дорого коштувала й самим мишам. Щойно якийсь мишачий вершник перегризав навпіл одного з хоробрих захисників, йому в горлі неодмінно застрягав маленький друкований папірець, схований усередині іграшки. Від цього миша миттєво гинула. Але навіть такі несподівані втрати вже не могли врятувати армію Лускунчика. Почавши відступати, вона відкочувалася дедалі далі, втрачаючи щораз більше бійців.

Нарешті нещасний Лускунчик залишився біля самої скляної шафи лише з жменькою своїх найвірніших воїнів.

— Резерви — вперед! Панталоне! Скарамуші! Барабанщику! Де ви? — розпачливо вигукував він, ще сподіваючись, що зі скляної шафи з’являться нові захисники.

І справді, невдовзі на допомогу поспішили кілька коричневих чоловічків і жінок із Торна, із золотими обличчями, шоломами та капелюхами. Та билися вони так незграбно, що не лише не зачепили жодної миші, а мало не збили самому Лускунчикові шапку з голови. Незабаром мишачі стрільці перегризли їм ноги, і ті попадали додолу, при цьому ще й поваливши кількох товаришів зі свого ж війська.

Тепер Лускунчик опинився в самому центрі ворожого кільця. Небезпека ставала смертельною. Він хотів перестрибнути через край шафи, але його коротенькі ніжки не могли цього зробити. Клерхен і Трутхен лежали непритомні й уже не могли прийти йому на допомогу. Гусари й драгуни, рятуючись, промчали повз нього й кинулися назад до шафи.

У повному розпачі Лускунчик вигукнув:

— Коня!.. Коня!.. Пів королівства за коня!

Та було вже запізно.

Двоє мишачих стрільців схопили його за дерев’яний плащ. У ту ж мить із переможним вереском усіх семи пащ наблизився сам Мишачий король.

Марі більше не могла цього витримати.

— Ой, мій бідний Лускунчику!.. Мій любий Лускунчику!.. — схлипувала вона.

Не усвідомлюючи, що робить, дівчинка швидко скинула з лівої ноги черевичок і з усієї сили жбурнула його просто в найбільше скупчення мишей — туди, де стояв їхній король.

У ту ж мить усе навколо ніби розлетілося й розтануло. Та раптом ліву руку Марі пронизав ще гостріший біль, ніж раніше. І вона непритомною впала на підлогу.

«Лускунчик і Мишачий король» Хвороба

Коли Марі прокинулася, ніби після глибокого смертельного сну, вона побачила, що лежить у своєму ліжечку. Крізь вкриті крижаними візерунками шибки до кімнати яскраво й іскристо лилося сонячне світло. Поруч із нею сидів незнайомий чоловік, але незабаром вона впізнала в ньому хірурга Вендельштерна. Той тихо промовив:

— Нарешті вона прокинулася!

До ліжка підійшла мати й тривожно вдивилася в доньчине обличчя.

— Ох, люба матусю, — ледве чутно прошепотіла маленька Марі, — невже всі ті гидкі миші вже зникли? І добрий Лускунчик урятований?

— Не говори таких дурниць, люба Марі, — відповіла мати. — Який стосунок миші мають до Лускунчика? Але ж ти, неслухняна дитино, неабияк нас усіх налякала. Ось що буває, коли діти вперто не слухаються батьків. Учора ти гралася зі своїми ляльками аж до глибокої ночі. Заснула просто під час гри, а, може, якесь мишеня, що незрозуміло звідки тут узялося, тебе злякало. Хай там як, ти необережно вдарила рукою по скляній шибці шафи, розбила її й так сильно порізала руку, що пан Вендельштерн щойно витягнув із рани уламки скла. Він каже, що якби скло перерізало жилу, ти могла б назавжди залишитися з нерухомою рукою або навіть стекти кров’ю. Слава Богові, я прокинулася опівночі, помітила, що тебе немає, встала й пішла до вітальні. Там ти лежала непритомна біля скляної шафи, і кров текла так рясно, що я сама мало не знепритомніла від переляку. Навколо були розкидані Фріцові олов’яні солдатики, інші ляльки, поламані іграшки, пряникові чоловічки, а Лускунчик лежав просто на твоїй закривавленій руці. Неподалік валявся й твій лівий черевичок.

— Ах, матусю, матусю! — перебила її Марі. — Та це ж були сліди великої битви між ляльками й мишами! Я так злякалася лише тоді, коли миші хотіли схопити бідолашного Лускунчика, який командував ляльковим військом. Тоді я кинула в них свій черевичок… а що було далі — вже зовсім не пам’ятаю.

Хірург Вендельштерн непомітно подав матері знак очима, і вона лагідно мовила:

— Заспокойся, моя люба. Усе вже добре. Миші давно зникли, а Лускунчик цілий і веселий стоїть собі у скляній шафі.

Невдовзі до кімнати увійшов медичний радник. Він довго розмовляв із хірургом Вендельштерном, потім помацав Марі пульс, і вона почула, що вони згадують про гарячку, яка може виникнути через рану.

Довелося їй залишатися в ліжку, пити ліки, і так минуло кілька днів, хоча, окрім болю в руці, вона майже не почувалася хворою.

Марі знала, що Лускунчик щасливо врятувався з битви. Інколи їй здавалося, ніби крізь сон вона виразно чує його сумний голос:

— Марі, найдорожча панно! Я завдячую вам дуже багато. Але ви ще можете зробити для мене дещо більше.

Марі марно ламала голову, що ж саме він мав на увазі, та нічого не могла придумати.

Гратися вона не могла через поранену руку, а коли бралася читати чи переглядати книжки з малюнками, перед очима все починало дивно мерехтіти, і їй доводилося відкладати їх убік.

Тож час тягнувся неймовірно повільно. Марі з нетерпінням чекала вечірніх сутінків, бо тоді мати сідала біля її ліжка й читала або розповідала чудові історії.

Саме закінчила вона чудову казку про принца Факардіна, як двері відчинилися, і до кімнати, промовивши:

— Ну, тепер я неодмінно мушу сам подивитися, як почувається наша хвора Марі, —

увійшов хрещений Дроссельмаєр.

Щойно Марі побачила його в жовтому сюртуку, перед нею відразу ожила ніч, коли Лускунчик програв битву мишам. Вона мимоволі голосно вигукнула:

— Ох, хрещений Дроссельмаєре! Я бачила, який ти тоді був страшний! Я бачила, як ти сидів на годиннику й закривав його своїми крилами, щоб він не бив, бо інакше миші повтікали б! Я чула, як ти гукав Мишачого короля! Чому ж ти не допоміг Лускунчикові? Чому не допоміг мені? Хіба не ти винен у тому, що я тепер лежу в ліжку поранена й хвора?

Мати перелякано запитала:

— Що з тобою, люба Марі?

Але хрещений Дроссельмаєр лише скорчив кілька химерних гримас і монотонним, скрипучим голосом заговорив:

— Маятник мусить дзижчати… цокати… інакше не годиться… годинники… годинники… годинникові маятники повинні дзижчати… тихо дзижчати… дзвони б’ють — дзень-дзелень… Гінк і Гонк, Гонк і Ганк… не бійся, лялечко… дзвенять дзвіночки — Мишачого короля проженуть… сова летить стрімголов… пак і пік, пік і пук… бім-бом… годинники… дзиж-дзиж… маятники мусять дзижчати… цокати не личить… скрип і дзиж, пірр і пурр!

Марі широко розплющеними очима дивилася на хрещеного. Він здавався зовсім не таким, як завжди, а ще значно потворнішим, без угаву розмахував правою рукою, ніби був маріонеткою, яку смикають за дроти.

Їй стало б по-справжньому моторошно, якби поруч не сиділа мати і якби в цю мить до кімнати не прокрався Фріц, який вибухнув голосним сміхом.

— Оце так, хрещений Дроссельмаєре! — вигукнув він. — Сьогодні ти знову неймовірно кумедний! Точнісінько як мій кумедний дерев’яний чоловічок, якого я давно закинув за піч.

Мати залишалася серйозною.

— Шановний пане надвірний раднику, — сказала вона, — що це за дивний жарт? Що ви, власне, маєте на увазі?

— Та Боже мій! — розсміявся Дроссельмаєр. — Невже ви вже забули мою милу годинникарську пісеньку? Я завжди співаю її таким пацієнтам, як Марі.

З цими словами він швидко сів біля її ліжка й мовив:

— Не сердься, що я не повикльовував Мишачому королю всі його чотирнадцять очей. Це було неможливо. Зате я приготував тобі справжню радість.

Пан надвірний радник поліз до кишені й обережно, дуже обережно витягнув звідти Лускунчика. Він вправно вставив йому вибиті зубці та полагодив пошкоджену нижню щелепу.

Марі радісно скрикнула.

Мати усміхнулася й сказала:

— От бачиш, Марі, як добре хрещений Дроссельмаєр ставиться до твого Лускунчика.

— Але все ж таки, Марі, — перебив її надвірний радник, — ти мусиш погодитися, що Лускунчик не надто вродливий і красенем його аж ніяк не назвеш. А як ця дивовижна потворність з’явилася в його родині й передавалася у спадок, я тобі зараз розповім, якщо хочеш послухати. Чи, може, ти вже знаєш історію про принцесу Пірліпат, відьму Мишильду та вправного годинникаря?

— Зачекай, хрещений Дроссельмаєре! — несподівано втрутився Фріц. — Зуби ти Лускунчикові вставив чудово, щелепа теж більше не хитається. Але чому в нього немає меча? Чому ти не дав йому нового?

— Ех ти! — невдоволено буркнув надвірний радник. — Тобі завжди треба до чогось причепитися! До чого тут його меч? Я вилікував йому тіло, а меч нехай здобуває собі сам, якщо вже він такий герой.

— Це правда! — вигукнув Фріц. — Якщо він справжній молодець, то вже знайде собі зброю.

— Отже, Марі, — продовжив надвірний радник, — скажи мені: чи знаєш ти історію принцеси Пірліпат?

— Ні, — відповіла Марі. — Розкажи, любий хрещений Дроссельмаєре, будь ласка, розкажи!

— Сподіваюся, — сказала медична радниця, — сподіваюся, шановний пане надвірний раднику, що цього разу ваша історія не буде такою моторошною, як більшість ваших оповідей.

— Аж ніяк, найшановніша пані медична раднице, — усміхнувся Дроссельмаєр. — Навпаки, цього разу я маю честь розповісти вам дуже веселу історію.

— Розповідайте! Розповідайте, любий хрещений! — хором вигукнули діти.

І тоді надвірний радник почав свою оповідь.