«Лускунчик і Мишачий король» читати. Ернст Гофман

«Лускунчик і Мишачий король» Дядько і небіж

Якщо хтось із моїх високошановних читачів чи слухачів бодай раз у житті порізався склом, той і сам знає, який це пекучий біль і як повільно загоюються такі рани. Марі довелося майже цілий тиждень пролежати в ліжку, бо щоразу, коли вона намагалася підвестися, у неї паморочилося в голові. Та зрештою вона зовсім одужала й знову могла, як колись, весело бігати по кімнаті.

У скляній шафі все мало напрочуд гарний вигляд. Там знову стояли чистенькі й блискучі дерева, квіти, будиночки та чудові ляльки. А найбільше Марі зраділа, побачивши свого дорогого Лускунчика. Він стояв на другій полиці й усміхався їй своїми зовсім цілими, гарненькими зубками.

Коли дівчинка довго й ніжно вдивлялася в свого улюбленця, їй раптом із тривогою спало на думку, що вся історія, яку розповів хрещений Дроссельмаєр, насправді була історією самого Лускунчика — його ворожнечі з пані Мишильдою та її сином. Тепер Марі вже не сумнівалася: її Лускунчик — це не хто інший, як молодий Дроссельмаєр із Нюрнберга, любий небіж хрещеного, якого, на жаль, зачарувала пані Мишильда. А що вправний придворний годинникар із казки був самим надвірним радником Дроссельмаєром, Марі не сумнівалася ще відтоді, як уперше почула цю розповідь.

— Але чому ж дядько тобі не допоміг? Чому не допоміг? — сумно промовила вона.

Їй дедалі ясніше здавалося, що в тій великій битві, свідком якої вона стала, йшлося про корону та царство самого Лускунчика. Хіба всі інші іграшки не були його підданими? Хіба не справдилося пророцтво придворного астронома, що молодий Дроссельмаєр стане королем лялькового королівства?

Чим більше розмірковувала над цим кмітлива Марі, тим сильніше вірила, що варто лише визнати Лускунчика та його підданих живими — і вони справді оживуть та почнуть рухатися. Але цього не сталося. Усе в шафі залишалося нерухомим і мовчазним. Та Марі не відмовилася від своєї віри, пояснивши це лише тим, що чари пані Мишильди та її семиголового сина й досі не втратили сили.

— Хоч ви й не можете ні поворухнутися, ні сказати мені бодай слово, любий пане Дроссельмаєре, — мовила вона вголос до Лускунчика, — я знаю, що ви мене розумієте і знаєте, як щиро я бажаю вам добра. Завжди можете розраховувати на мою допомогу, якщо вона вам знадобиться. А насамперед я попрошу вашого дядька, щоб він використав своє мистецтво й допоміг вам, якщо це буде потрібно.

Лускунчик, як і раніше, стояв нерухомо. Але Марі здалося, ніби зі скляної шафи долинув тихий зітх. Скляні шибки ледь чутно задзвеніли ніжним срібним передзвоном, і їй почулося, ніби тоненький голосочок маленького дзвіночка співає:

Маріє мила,
Янголе крилатий,
Я буду твоїм,
Маріє моя.

Холодний трепет пробіг тілом дівчинки, але разом із ним вона відчула дивне, лагідне тепло й незрозумілий душевний спокій.

Тим часом уже сутеніло. До кімнати ввійшли медичний радник разом із хрещеним Дроссельмаєром. Незабаром Луїза накрила чайний стіл, і вся родина зібралася довкола, жваво розмовляючи про різні веселі речі.

Марі тихенько підсунула своє маленьке крісло й сіла біля ніг хрещеного. Коли на хвилину всі замовкли, вона підвела на нього свої великі блакитні очі й сказала:

— Любий хрещений Дроссельмаєре, тепер я знаю, що мій Лускунчик — це твій небіж, молодий Дроссельмаєр із Нюрнберга. І справді сталося так, як передбачив твій товариш-астроном: він став принцом, а точніше — королем. Але ж ти знаєш, що він воює з сином пані Мишильди, тим потворним Мишачим королем. То чому ж ти йому не допомагаєш?

І Марі ще раз докладно переповіла всю битву так, як бачила її сама.

Мати й Луїза раз у раз вибухали сміхом і перебивали її. Лише Фріц і Дроссельмаєр слухали цілком серйозно.

— І звідки тільки в цієї дитини беруться такі дивовижні вигадки? — сказав медичний радник.

— Та в неї просто надзвичайно жвава уява, — відповіла мати. — Насправді все це лише сни, породжені гарячкою після поранення.

— Це неправда! — вигукнув Фріц. — Мої червоні гусари не такі боягузи! От уже я б показав тому Мишачому королю, де раки зимують!

Хрещений Дроссельмаєр лише загадково всміхнувся. Він посадив маленьку Марі собі на коліна й лагідніше, ніж будь-коли, промовив:

— Люба Марі, тобі дано більше, ніж мені й усім нам. Ти, як і Пірліпат, народжена принцеса, бо володарюєш у прекрасному сяючому царстві. Та якщо ти захочеш захистити бідного потворного Лускунчика, тобі доведеться багато витерпіти, адже Мишачий король переслідує його на кожному кроці. Але не я… лише ти, тільки ти одна можеш його врятувати. Будь мужньою й залишайся вірною.

Ніхто — ні Марі, ні будь-хто інший — не зрозумів, що саме хотів сказати Дроссельмаєр.

Медичному радникові його слова здалися такими дивними, що він узяв надвірного радника за зап’ясток, помацав пульс і сказав:

— Мій дорогий друже, схоже, у вас надто сильний приплив крові до голови. Я неодмінно випишу вам ліки.

Лише дружина медичного радника задумливо похитала головою й тихо мовила:

— Здається, я здогадуюся, що мав на увазі пан надвірний радник… Але висловити це словами не можу.

«Лускунчик і Мишачий король» Перемога

Невдовзі однієї місячної ночі Марі прокинулася від дивного гуркоту, що долинав із кутка кімнати. Здавалося, ніби хтось кидав і перекочував маленькі камінці, а поміж тим чулося гидке посвистування й писк. «Ой, миші, миші знову прийшли!» — перелякано подумала Марі й хотіла покликати матір. Та жоден звук не зірвався з її вуст, і вона не могла поворухнутися, коли побачила, як Мишачий король виліз із щілини в стіні.

Виблискуючи очима й усіма своїми коронами, він кілька разів пробіг кімнатою, а тоді одним стрибком опинився на маленькому столику біля Маріїного ліжка. Скрегочучи зубами, він гидко засвистів:

— Хі-хі-хі!.. Віддай мені свої цукрові горошинки… свій марципан, маленька… Інакше я перегризу твого Лускунчика… твого Лускунчика!

Після цих слів Мишачий король так само швидко зник у стінній щілині. Марі була настільки нажахана цією страшною появою, що наступного ранку виглядала смертельно блідою. Вона ледве могла говорити, хоча безліч разів хотіла розповісти матері, Луїзі чи хоча б Фріцові про те, що сталося. Але щоразу думала: «Та хто ж мені повірить? Ще й насміються…»

Одне вона знала напевне: щоб урятувати Лускунчика, доведеться віддати Мишачому королю свої ласощі. Тож увечері вона поклала біля підніжжя скляної шафи всі свої цукрові горошинки й марципан.

Наступного ранку дружина медичного радника здивовано сказала:

— Не розумію, звідки раптом у нашій вітальні взялися миші. Поглянь, бідолашна Марі, вони з’їли всі твої солодощі!

Так воно й було. Начинений марципан Мишачому королю, мабуть, не сподобався, бо він лише обгриз його своїми гострими зубами, так що ласощі довелося викинути. Та Марі вже зовсім не шкодувала солодощів. Навпаки, вона щиро раділа, бо була певна, що врятувала свого Лускунчика.

Але наступної ночі просто біля її вуха знову почувся знайомий писк і свист. Мишачий король повернувся. Його очі палали ще страшніше, ніж раніше, а голос лунав ще огидніше.

— Віддай мені свої цукрові фігурки… свої ляльки з драганту, маленька… Інакше я перегризу твого Лускунчика… твого Лускунчика!

Промовивши це, він знову миттю зник.

Марі дуже засмутилася. Вранці вона підійшла до шафи й із глибоким сумом подивилася на свої цукрові та драгантові фігурки. І справді було через що журитися, бо навряд чи ти, моя уважна читачко, можеш уявити, які чудові солодкі іграшки мала маленька Марі Штальбаум.

Там були гарний пастушок із пастушкою, що пасли цілу отару білосніжних овечок, а поруч весело стрибав їхній песик. Два листоноші крокували з листами в руках. Чотири ошатно вбрані пари — стрункі юнаки й розкішно одягнені дівчата — гойдалися на російській гойдалці.

Позаду танцюристів стояли орендар Фельдкюммель і Жанна д’Арк, до яких Марі була майже байдужою. Зате в самому куточку ховалося маленьке червонощоке немовлятко — її найулюбленіша фігурка. І, побачивши його, дівчинка не стримала сліз.

— Ах, любий пане Дроссельмаєре, — звернулася вона до Лускунчика, — чого тільки я не зроблю, щоб вас урятувати! Але як же це важко…

Лускунчик дивився на неї таким сумним поглядом, що Марі здалося, ніби сім пащек Мишачого короля вже роззявилися, готові проковтнути бідолашного юнака. Тоді вона вирішила пожертвувати всім.

Увечері вона поставила біля шафи всі свої цукрові фігурки, як напередодні залишила солодощі. Вона ніжно поцілувала пастушка, пастушку та маленьких овечок. Потім дістала зі схованки своє улюблене червонощоке драгантове немовлятко, але поставила його найдалі, позаду всіх. А орендар Фельдкюммель і Жанна д’Арк опинилися в першому ряду.

Наступного ранку дружина медичного радника вигукнула:

— Це вже просто нестерпно! У скляній шафі, мабуть, оселилася величезна огидна миша, бо всі прекрасні цукрові фігурки бідної Марі погризені й зіпсовані!

Марі не могла стримати сліз. Та вже за мить вона всміхнулася, подумавши:

«Нічого… зате Лускунчик урятований.»

Увечері, коли мати розповідала надвірному радникові про пустощі миші, яка господарює в дитячій шафі й нищить усі солодощі Марі, медичний радник сказав:

— Просто обурливо, що ми ніяк не можемо позбутися цієї нахабної миші. Вона зовсім розперезалася в шафі й поїдає все цукрове добро бідної Марі.

— А в пекаря внизу є чудовий сірий кіт, справжній легаційний радник! — весело вигукнув Фріц. — Я приведу його сюди. Він швидко покладе цьому край і відгризе миші голову, хоч би це була сама пані Мишильда або навіть її син — Мишачий король!

— А заразом, — засміялася дружина медичного радника, — перестрибає по столах і стільцях, перекине склянки, чашки й наробить ще сотню інших лих.

— Та ні! — заперечив Фріц. — Пекарів легаційний радник дуже вихований. Я б і сам хотів так спритно ходити по гострих дахах, як він.

— Тільки не треба впускати на ніч кота, — попросила Луїза, яка зовсім не любила котів.

— Взагалі-то Фріц має слушність, — сказав медичний радник. — Але можна просто поставити мишоловку. Невже в нас немає жодної?

— Найкращу мишоловку зробить нам хрещений Дроссельмаєр, — одразу вигукнув Фріц. — Адже саме він її й винайшов!

Усі засміялися. Коли ж дружина медичного радника сказала, що в будинку немає жодної мишоловки, надвірний радник повідомив, що має їх удома кілька. Він негайно наказав принести одну зі своїх чудових пасток.

І тоді і Фріц, і Марі знову дуже живо пригадали казку хрещеного про твердий горіх.

Коли куховарка почала смажити сало, Марі вся тремтіла від хвилювання й, цілком поринувши думками в казку та її дива, звернулася до добре знайомої Дори: «Ах, пані королево, бережіться тільки пані Мишильди та всієї її родини!» Фріц тим часом вихопив шаблю й рішуче заявив: «Нехай тільки спробують з’явитися — я їм покажу!» Проте біля печі все залишалося тихо й спокійно. А коли надвірний радник прив’язав шматочок сала до тоненької ниточки й обережно встановив мишоловку біля скляної шафи, Фріц весело гукнув: «Дивися, хрещений-годинникарю, щоб Мишачий король не втнув із тобою якогось жарту!»

Та якою жахливою була для бідної Марі наступна ніч! Їй здавалося, ніби щось крижане повзає по руці, а шорстке й гидке торкається щоки, пищить і свистить просто над вухом. На плечі сидів огидний Мишачий король, із семи роззявлених пащ у нього стікала криваво-червона слина, а, клацаючи й скрегочучи зубами, він засичав на скутої страхом Марі: «Забирайся… не ходи до кімнати… не ходи на бенкет… не дай себе спіймати… Віддай мені свої книжки з картинками… і свою нову сукенку… Інакше не матимеш спокою! Запам’ятай: втратиш свого Лускунчика — я його перегризу! Хі-хі… пі-пі… квік-квік!»

Наступного ранку Марі була такою блідою й засмученою, що, коли мати сказала: «Погана миша знову не потрапила до пастки», вона лише мовчки схилила голову. Мати вирішила, що донька сумує через зіпсовані солодощі й боїться миші, тому лагідно додала: «Не хвилюйся, люба. Ми неодмінно проженемо цю капосну мишу. Якщо пастки не допоможуть, Фріц приведе сірого кота від пекаря».

Щойно Марі залишилася сама у вітальні, вона підійшла до скляної шафи й, ридаючи, звернулася до Лускунчика: «Ах, любий пане Дроссельмаєре, що ж мені зробити заради вас? Навіть якби я віддала Мишачому королю всі свої книжки, а потім і нову різдвяну сукенку, чи не вимагатиме він ще більше? Зрештою в мене нічого не залишиться, і він, може, захоче перегризти вже мене саму… О бідна я дитина! Що ж мені тепер робити?»

Плачучи, Марі раптом помітила, що на шиї Лускунчика досі залишилася велика кривава пляма після нічного бою. Відтоді як вона дізналася, що її Лускунчик насправді є молодим Дроссельмаєром, небожем надвірного радника, вона вже не брала його на руки, не обіймала й навіть боялася зайвий раз торкатися. Але тепер обережно вийняла його з полиці й почала витирати пляму своєю носовою хустинкою. І раптом із подивом відчула, що Лускунчик у її руках став теплим і ледь-ледь заворушився.

Перелякана Марі швидко поставила його назад на полицю. Маленький ротик Лускунчика здригнувся, і він насилу прошепотів: «Ах, найшанованіша панно Штальбаум… безцінна моя подруго… скільки ж я вам завдячую! Ні, не жертвуйте заради мене ні книжками, ні різдвяною сукенкою… Добудьте мені лише меч… меч… А про все інше я вже подбаю сам… нехай тільки він…» Тут голос Лускунчика урвався, а його очі, щойно сповнені смутку й життя, знову стали нерухомими та скляними.

Марі зовсім не злякалася. Навпаки, вона мало не стрибала від радості, адже тепер знала, як урятувати Лускунчика без нових тяжких жертв. Залишалося тільки знайти для нього меч. Недовго думаючи, вона вирішила звернутися по допомогу до Фріца й увечері, коли батьки пішли з дому, а вони обоє сиділи у вітальні біля скляної шафи, розповіла братові все, що сталося з нею, Лускунчиком і Мишачим королем.

Найбільше Фріца засмутила зовсім не історія Мишачого короля, а те, що, за словами Марі, його гусари так ганебно поводилися в бою. Він ще раз дуже серйозно перепитав, чи все було саме так, і, коли Марі запевнила його, що не перебільшує ні словом, підійшов до скляної шафи. Там він виголосив своїм гусарам палку промову, а потім на покарання за боягузтво й егоїзм позривав із їхніх кашкетів кокарди та заборонив їм протягом цілого року сурмити марш гвардійських гусарів.

Закінчивши покарання, Фріц повернувся до сестри й сказав: «Щодо шаблі — тут я можу допомогти Лускунчикові. Учора я відправив у почесну відставку старого полковника кірасирів, тож його чудова гостра шабля йому більше не потрібна». Відставний полковник мирно доживав свій вік у найдальшому кутку третьої полиці. Його витягли звідти, зняли з нього гарну срібну шаблю й урочисто причепили її до пояса Лускунчика.

Наступної ночі Марі довго не могла заснути від тривоги. Близько опівночі їй почулося, ніби у вітальні щось гримить, дзенькає й шарудить. Раптом пролунав різкий писк.

— Мишачий король! Мишачий король! — скрикнула Марі й зі страхом схопилася з ліжка.

Навколо знову запала тиша. Та незабаром у двері тихенько постукали, і тоненький голосок промовив:

— Найласкавіша панно Штальбаум, не бійтеся, відчиніть. Я приніс добрі й радісні новини!

Марі відразу впізнала голос молодого Дроссельмаєра. Вона швидко накинула халатик і відчинила двері.

На порозі стояв Лускунчик. У правій руці він тримав закривавлений меч, а в лівій — маленьку воскову свічку. Побачивши Марі, він опустився перед нею на одне коліно й урочисто промовив:

— О пані! Лише ви надихнули мене лицарською мужністю й дали силу моїй руці перемогти зухвальця, який насмілився погрожувати вам. Зрадливий Мишачий король переможений і тепер лежить у калюжі власної крові! Не відмовтеся ж, о пані, прийняти з рук свого лицаря, відданого вам до самої смерті, знаки цієї перемоги.

Після цих слів Лускунчик вправно зняв зі свого лівого передпліччя сім золотих корон Мишачого короля й урочисто подав їх Марі. Дівчинка з великою радістю прийняла дорогоцінний трофей. Потім Лускунчик підвівся й сказав:

— Ах, найдорожча панно Штальбаум! Якби ви лише зробили кілька кроків разом зі мною, я зміг би показати вам такі дивовижі, яких ви ще ніколи не бачили. Прошу вас… прошу, ходімо зі мною!

«Лускунчик і Мишачий король» Лялькове королівство

Гадаю, діти, ніхто з вас не вагався б ані миті, якби добродушний і чесний Лускунчик, що ніколи не замишляв нічого лихого, покликав вирушити за собою. Марі й поготів не мала причин сумніватися: вона добре знала, що заслужила його вдячність, і була певна, що він дотримає слова та покаже їй справжні дива. Тож вона сказала:

— Я піду з вами, пане Дроссельмаєре, тільки нехай дорога буде недалекою й недовгою, бо я ще навіть як слід не виспалася.

— Саме тому, — відповів Лускунчик, — ми оберемо найближчий шлях, хоча він і не зовсім легкий.

З цими словами він рушив уперед, а Марі покірно пішла слідом.

Незабаром вони зупинилися біля старої великої шафи в передпокої. На превеликий подив Марі, її дверцята, які зазвичай були міцно замкнені, стояли навстіж, і вона відразу помітила батькову хутряну дорожню шубу, що висіла просто перед нею. Лускунчик спритно видерся вгору по різьблених оздобах і дістався до великого китася, прикріпленого до товстого шнура на спині шуби. Ледь він щосили смикнув за нього, як із рукава хутра миттю опустилися витончені кедрові сходи.

— Прошу, люба мадемуазель, підіймайтеся, — вигукнув він.

Марі без вагань почала підніматися. Та щойно вона вибралася з рукава й визирнула над коміром, як їй назустріч хлинуло сліпуче світло. За мить вона вже стояла на дивовижно запашній галявині, де мільйони іскор мерехтіли під ногами, мов дорогоцінне каміння.

— Ми на Цукровій галявині, — пояснив Лускунчик. — Але невдовзі пройдемо крізь ону браму.

Лише тепер Марі помітила неподалік прекрасну браму, що височіла серед лугу.

Здалеку вона здавалася збудованою з білого, коричневого та рожевувато-плямистого мармуру. Але коли Марі підійшла ближче, то побачила, що вся вона складена зі злиплих між собою цукрових мигдалин та родзинок. Саме тому, як запевнив Лускунчик, її називали Мигдально-родзинковою брамою. Щоправда, простолюд мав для неї менш урочисту назву — Брама студентської суміші. На балкончику над воротами, зробленому, здається, із ячмінного льодяника, шестеро мавпочок у червоних камзольчиках грали таку чудову яничарську музику, що Марі майже не помітила, як вони вже крокували далі строкатими «мармуровими» луками, які насправді виявилися майстерно зробленими сморчками.

Невдовзі їх огорнули найсолодші пахощі, що линуло з чарівного лісу, який розступався по обидва боки дороги. У темній зеленій гущавині все виблискувало так яскраво, що можна було розгледіти золоті й срібні плоди, які звисали з барвистих стебел. Стовбури та гілки були прикрашені стрічками й букетами квітів, неначе веселі молодята та їхні святково вбрані гості. А коли помаранчеві аромати здіймалися легким подихом вітру, у кронах починав шуміти лист, шелестіло й потріскувало золоте оздоблення, і цей дзвінкий шелест зливався в радісну музику, під яку, здавалося, самі вогники стрибали й танцювали.

— Яке ж тут неймовірно гарно! — захоплено вигукнула Марі.

— Ми в Різдвяному лісі, люба мадемуазель, — лагідно відповів Лускунчик.

— Ох, якби ж можна було побути тут хоч трохи довше! Тут так прекрасно! — зітхнула Марі.

Лускунчик плеснув у маленькі долоньки, і відразу з’явилися крихітні пастушки та пастушки, мисливці й мисливиці, такі тендітні й білі, що здавалися виліпленими з чистого цукру. Дивно, але Марі досі зовсім не помічала їх серед дерев. Вони принесли чудове золоте крісло, поклали на нього білу подушку з лакриці й чемно запросили Марі сісти.

Щойно вона влаштувалася, пастушки виконали надзвичайно милий балет, а мисливці дуже ґречно супроводжували танець грою на мисливських ріжках. Закінчивши виступ, усі вони швидко зникли в хащах.

— Пробачте, шановна мадемуазель Штальбаум, — сказав Лускунчик, — що танець вийшов таким невдалим. Усі вони належать до нашого дротяного балету й не вміють виконувати нічого, окрім одних і тих самих рухів. А мисливці грали так мляво, бо надто вже високо над їхніми головами на різдвяних деревах висить кошик із солодощами. Та ходімо краще трохи далі.

— А мені все одно дуже сподобалося, усе було надзвичайно гарне, — усміхнулася Марі, підводячись і знову рушаючи слідом за Лускунчиком. Незабаром вони опинилися біля струмка, що тихо дзюркотів і ніби шепотів. Саме з його води, здавалося, здіймалися всі ті дивовижні пахощі, які наповнювали ліс.

— Це Апельсиновий струмок, — пояснив Лускунчик. — Але, крім свого чудового аромату, він не може зрівнятися ні красою, ні величиною з Лимонадною рікою, що так само впадає до Озера мигдального молока.

Невдовзі Марі почула значно гучніше плескотіння води.

Перед ними розливалася широка Лимонадна ріка. Її світло-бурштинові хвилі велично котилися між кущами, що сяяли зеленими карбункулами. Від води віяло дивовижною прохолодою, яка ніби освіжала не лише тіло, а й саму душу. Трохи осторонь повільно текла темно-золота річка, що поширювала напрочуд солодкі пахощі. На її берегах сиділи гарненькі дітлахи, ловили маленьких товстеньких рибок і відразу ж ласували ними.

Коли Марі підійшла ближче, вона помітила, що ці рибки дуже нагадують лісові горіхи. Трохи далі на березі стояло затишне село: будинки, церква, будинок пастора й комори були темно-коричневими, із золотими дахами, а стіни здавалися прикрашеними цукатами та мигдальними зернятами.

— Це Пряникове містечко, — пояснив Лускунчик. — Воно стоїть на Медовій річці. Люди тут дуже добрі, але майже всі постійно ходять похмурі, бо страждають від зубного болю. Тож не будемо їх турбувати.

Саме в цю мить Марі побачила інше містечко — усе воно складалося з різнокольорових прозорих будиночків і виглядало надзвичайно ошатно. Лускунчик попрямував просто туди. Звідти долинав веселий гамір, а на ринковій площі тисячі маленьких мешканців уже оточили вози, вщерть навантажені товарами, й поспішали розбирати привезене. Марі здалося, що вони виймають із возів барвистий папір і великі плитки шоколаду.

— Ми прибули до Цукеркового містечка, — сказав Лускунчик. — Саме сьогодні сюди надійшов вантаж із Паперової країни та від Шоколадного короля.

— Нещодавно військо комариного адмірала мало не захопило це містечко, — продовжив він. — Тому його мешканці тепер обклеюють свої будинки паперовими оздобами й споруджують укріплення з чудових виробів, які надіслав Шоколадний король. Але, люба мадемуазель Штальбаум, ми ж не можемо відвідати кожне містечко й кожне село. Попереду — столиця! До столиці!

Лускунчик швидко рушив далі, а Марі, сповнена цікавості, поспішила за ним.

Невдовзі повітря наповнив густий аромат троянд, і все навколо огорнулося ніжним рожевим сяйвом. Марі зрозуміла, що це світло відбивається від дивовижної рожевої води, яка дзюркотіла попереду сріблясто-рожевими хвильками, ніби сама співала чарівні мелодії. Озеро ставало дедалі ширшим. По ньому велично пливли білосніжні лебеді із золотими нашийниками, перегукуючись найпрекраснішими піснями. Поміж рожевих хвиль весело вистрибували й знову занурювалися маленькі діамантові рибки, ніби танцюючи під цю музику.

— Ах, це ж те саме озеро, яке хрещений Дроссельмаєр колись хотів зробити для мене! — захоплено вигукнула Марі. — І я сама — та дівчинка, що буде гратися з любими лебедями!

Лускунчик усміхнувся з легкою насмішкою — такої усмішки Марі ще ніколи в нього не бачила.

— Навряд чи вашому хрещеному під силу створити таке диво, — мовив він. — А ось вам, люба мадемуазель Штальбаум, можливо, це колись удасться. Та не будемо над цим замислюватися. Краще перепливімо Рожеве озеро й вирушаймо до столиці.

«Лускунчик і Мишачий король» Столиця

Лускунчик знову плеснув у свої маленькі долоньки. Рожеве озеро відразу зашуміло дужче, хвилі піднялися вище, і Марі побачила, як здалеку наближається мушля-карета, ніби витесана з різнобарвних дорогоцінних каменів, що виблискували яскравіше за сонце. Її тягнули два дельфіни із золотавою лускою. На берег вискочили дванадцять крихітних темношкірих слуг у шапочках і фартушках, витканих із блискучого пір’я колібрі. Вони обережно допомогли спочатку Марі, а потім Лускунчикові сісти до карети, яка легко ковзнула по хвилях і попливла через озеро.

Якою ж чарівною була ця подорож! Карету огортав ніжний аромат троянд, а рожеві хвилі тихо колихали її на своїх плечах. Золотолускі дельфіни здіймали над водою морди й випускали в небо кришталеві фонтани. Коли прозорі струмені розсипалися іскристими дугами, Марі здавалося, ніби десь високо лунають два тоненькі срібні голосочки, що виспівують дивну пісню:

— Хто пливе рожевим озером? — Фея! Комашки — бім-бім! Рибки — сім-сім! Лебеді — шва-шва! Золоті птахи — тра-ра! Хвилі, дзвеніть, співайте, несіть фею вперед крізь рожеві води!

Та дванадцять маленьких слуг, які стояли позаду карети, наче зовсім не схвалювали цього співу. Вони так завзято розмахували своїми сонячними парасольками з фінікового листя, що ті голосно шелестіли й потріскували. Водночас вони вибивали ногами химерний ритм і співали на весь голос:

— Клац і цок, цок і клац! Вгору-вниз! Танок маврів не повинен змовкнути! Рухайтеся, риби! Рухайтеся, лебеді! Грими, мушлева карето! Клац і цок, цок і клац!

Лускунчик трохи ніяково всміхнувся.

— Вони дуже веселі, — сказав він, — але ще трохи — і піднімуть бунт на всьому озері.

Незабаром над водою й у повітрі здійнявся такий дивовижний гомін голосів, що голова могла піти обертом. Та Марі вже не звертала на нього уваги. Вона вдивлялася в пахучі рожеві хвилі й раптом помітила, що з кожної їй усміхається чарівне дівоче обличчя.

— Ах, подивіться, пане Дроссельмаєре! — радісно вигукнула вона, сплеснувши в долоні. — Це ж принцеса Пірліпат! Бачите, як ласкаво вона мені усміхається?

Лускунчик важко зітхнув і майже сумно відповів:

— Ні, люба мадемуазель Штальбаум. Це не принцеса Пірліпат. Це ви самі. У кожній рожевій хвилі усміхається ваше власне миле обличчя.

Марі миттю відхилилася назад, міцно заплющила очі й густо почервоніла від сорому. Саме в цю мить маленькі слуги вже допомогли їй вийти з карети й перенесли на берег. Вона опинилася в невеликому гаю, який здавався ще прекраснішим за Різдвяний ліс.

Усе навколо виблискувало й сяяло. Особливо вражали дивовижні плоди, що звисали з дерев: вони не лише переливалися незвичайними барвами, а й наповнювали повітря неймовірними пахощами.

— Це Варенняний гай, — пояснив Лускунчик. — А он там уже видніється столиця.

І справді, перед очима Марі відкрилася така велична картина, що важко було повірити, ніби вона існує насправді.

Як описати, любі діти, красу й розкіш цього міста? Воно простягалося серед квітучих луків, сяючи всіма можливими барвами. Мури й вежі виблискували так пишно, що нічого подібного не можна було знайти на землі. Замість дахів будинки прикрашали витончені плетені корони, а вежі були увінчані неймовірно красивими вінками з різнокольорового листя. Здавалося, усе місто було створене не руками будівничих, а фантазією чарівника.

Вони пройшли крізь браму, складену, наче з мигдального печива й зацукрованих фруктів. Срібні солдати віддали честь, а до Лускунчика кинувся невисокий чоловічок у парчевому домашньому халаті. Він міцно обійняв його й вигукнув:

— Ласкаво просимо, найясніший принце! Ласкаво просимо до Конфетограда!

Марі не могла приховати свого здивування. Виходило, що юного Дроссельмаєра тут усі визнавали справжнім принцом.

Та роздивлятися довго їй не дали. З усіх боків линули дзвінкі дитячі голоси, веселий сміх, музика, співи та радісні вигуки.

— Що тут відбувається? — запитала вона.

— Нічого незвичайного, — усміхнувся Лускунчик. — Конфетоград — велике й дуже веселе місто. Тут щодня панує таке пожвавлення. Ходімо далі.

Невдовзі вони вийшли на величезну ринкову площу. Усі будинки навколо були немов мереживно вирізані з цукру, а їхні балкони здіймалися один над одним легкими повітряними галереями. Посеред площі височів величезний обеліск із зацукрованого багатошарового пирога. Навколо нього били чотири вишукані фонтани, які викидали в повітря оршад, лимонад та інші солодкі напої. У великому басейні збиралися густі вершки, які так і кортіло зачерпнути ложкою.

Проте навіть ця розкіш тьмяніла поруч із мешканцями міста. Тисячі крихітних чоловічків і жінок тіснилися на площі, сміялися, жартували, співали, вигукували щось одне одному й раділи від щирого серця. Тут можна було побачити елегантних панів і дам, вірмен, греків, євреїв, тірольців, офіцерів, солдатів, пасторів, пастухів, блазнів — словом, людей усіх можливих професій і народів, які тільки існують на світі.

Раптом на одному кінці площі здійнявся ще більший галас. Юрба розступилася, пропускаючи Великого Могола, якого урочисто несли в паланкіні. Його супроводжували дев’яносто три найвищі достойники держави та сімсот рабів. Водночас з іншого боку площі саме розпочинала святкову ходу рибальська гільдія, що налічувала майже п’ятсот учасників. Наче цього було замало, турецький володар саме надумав проїхатися через площу на чолі трьох тисяч яничарів. А назустріч усім їм уже наближався величезний урочистий хід, що повертався з перерваного святкового жертвопринесення, під дзвінку музику й спів: «Воздаймо хвалу могутньому сонцю!», прямуючи просто до велетенського пирога-обеліска.

На площі здійнялася неймовірна тиснява. Усі штовхалися, метушилися, пищали й галасували, намагаючись пробитися вперед. Незабаром залунали й крики відчаю: у тисняві один рибалка ненароком збив голову якомусь брахману, а Великого Могола мало не збив із ніг блазень. Гамір ставав дедалі нестерпнішим, люди вже почали штовхатися й навіть битися. Здавалося, ще мить — і вся площа перетвориться на суцільний безлад.

Та саме тоді чоловічок у парчевому халаті, який біля брами вітав Лускунчика як принца, спритно видерся на обеліск із багатошарового пирога. Він тричі вдарив у дзвінкий дзвіночок, а потім тричі голосно вигукнув:

— Кондитер! Кондитер! Кондитер!

І сталося диво. Метушня миттю вщухла, кожен почав лагодити свої справи: переплутані процесії швидко розійшлися, Великого Могола старанно обтрусили від бруду, а брахманові чемно приставили голову на місце. За кілька хвилин площа знову наповнилася безтурботним сміхом і веселим гомоном, ніби нічого й не сталося.

— Що означає цей дивний вигук про кондитера? — запитала Марі.

Лускунчик усміхнувся й відповів:

— Люба мадемуазель Штальбаум, тут слово “кондитер” означає не майстра солодощів, а невідому й страшну силу, яка, як вірять мешканці цього краю, здатна зробити з будь-кого все, що заманеться. Це сама Доля, яка панує над цим веселим народом. Її бояться настільки, що досить лише вимовити її ім’я — і будь-який безлад одразу припиняється. Кожен на мить забуває про штовханину й розбиті голови, замислюється над собою та питає: “Що таке людина і ким вона може стати?”

Не встигла Марі осмислити почуте, як перед нею зненацька постав палац, що сяяв ніжним рожевим світлом. Він здіймався вгору сотнею легких, майже невагомих веж. Подекуди його стіни прикрашали пишні букети фіалок, нарцисів, тюльпанів і левкоїв, а насичені кольори квітів лише ще більше підкреслювали осліпливу білизну мурів із легким рожевим відтінком. Величезний купол у центрі та гострі дахи веж були всипані тисячами золотих і срібних зірок, що мерехтіли, немов справжнє нічне небо.

— Перед нами Марципановий палац, — урочисто промовив Лускунчик. Марі не могла відірвати погляду від цієї чарівної споруди. Та все ж вона помітила, що на одній із великих веж зовсім немає даху, а кілька маленьких майстрів, стоячи на риштуванні зі стрижнів кориці, старанно намагалися його відновити. Лускунчик, ніби прочитавши її думки, сам почав пояснювати:

— Не так давно цьому палацу загрожувала страшна біда. Велетень Ненажера проходив повз, відкусив дах цієї вежі й уже почав гризти великий купол. Тоді жителі Конфетограда віддали йому цілий міський квартал і значну частину Варенняного гаю як викуп. Лише після цього він наситився й подався геть.

У цю мить залунала лагідна й надзвичайно приємна музика. Брами палацу розчинилися, і назовні вийшли дванадцять маленьких пажів із запаленими гвоздичними стебельцями, які вони тримали в руках, наче смолоскипи. Їхні голови були зроблені з великих перлин, тіла — з рубінів та смарагдів, а крокували вони на витончених ніжках із чистого золота. Слідом за ними з’явилися чотири панянки, майже такого самого зросту, як Клерхен, лялька Марі. Вони були вбрані так розкішно й сяяли такою красою, що Марі відразу зрозуміла: перед нею справжні принцеси.

Принцеси кинулися до Лускунчика, ніжно обійняли його й водночас радісно та зворушено вигукували:

— О наш принце! Наш любий брате!

Сам Лускунчик був глибоко зворушений. Він раз у раз витирав сльози, що наверталися йому на очі, а тоді взяв Марі за руку й урочисто промовив:

— Перед вами мадемуазель Марі Штальбаум, донька високошанованого медичного радника й рятівниця мого життя. Хіба не вона вчасно кинула капцем? Хіба не вона дала мені шаблю відставного полковника? Якби не вона, проклятий Мишачий король давно розірвав би мене на шматки. Скажіть же, чи може навіть принцеса Пірліпат зрівнятися з мадемуазель Штальбаум красою, добротою й шляхетністю? Ні!

— Ні! — в один голос вигукнули принцеси. Вони обійняли Марі й крізь сльози промовили:

— О благородна рятівнице нашого дорогого брата! Чудова мадемуазель Штальбаум!

Після цього вони провели Марі та Лускунчика до палацу. Вони увійшли до великої зали, чиї стіни були складені з різнокольорових кристалів, що переливалися всіма барвами веселки. Але найбільше Марі сподобалися маленькі столики, стільчики, комоди, секретери та інші меблі, виготовлені з кедра й червоного дерева та прикрашені золотими квітами.

Принцеси запросили гостей сісти й повідомили, що зараз самі приготують святкову вечерю. Вони принесли безліч крихітних горщиків і мисочок із найтоншої японської порцеляни, золоті й срібні ложечки, ножі, виделки, тертки, каструльки та всіляке кухонне начиння. Потім з’явилися дивовижні фрукти й солодощі, яких Марі ще ніколи не бачила. Маленькі білосніжні руки вправно вичавлювали сік із плодів, розтирали прянощі, терли цукровий мигдаль — словом, принцеси куховарили з такою майстерністю, що Марі одразу зрозуміла: вечеря буде справді казковою.

Вона й сама вважала себе непоганою господинею, тому потай дуже хотіла допомогти принцесам. Найвродливіша із сестер Лускунчика, ніби вгадавши її бажання, простягнула Марі маленьку золоту ступку й сказала:

— Люба подруго, рятівнице мого брата, будь ласка, потовчи трохи цього цукрового кристалу.

Марі з радістю взялася до справи. Щоразу, коли товкач торкався ступки, лунав такий ніжний і мелодійний дзвін, ніби хтось співав маленьку чарівну пісню.

Тим часом Лускунчик почав докладно розповідати про страшну битву між своїм військом і армією Мишачого короля. Він говорив про боягузтво своїх солдатів, через яке зазнав поразки, про те, як Мишачий король мало не розгриз його на шматки, і про те, що Марі довелося пожертвувати багатьма своїми іграшками, які стали його вірними підданими. Та поступово його голос ніби віддалявся. Навіть дзвін золотої ступки лунав дедалі тихіше. Перед очима Марі почали здійматися тонкі сріблясті серпанки, схожі на легкі хмаринки, у яких плавали принцеси, пажі, Лускунчик і вона сама. Десь удалині лунало дивне дзижчання, спів і шелест, що поволі розчинялися в безмежному просторі. Здавалося, невидимі хвилі підносили Марі все вище й вище… вище й вище… все вище…

«Лускунчик і Мишачий король» Завершення

Раптом усе навколо затремтіло. Почулося гучне: «Тр-р-р! Пуф!» — і Марі полетіла вниз із неймовірної висоти. Падіння було таким різким, що вона здригнулася всім тілом. Та вже наступної миті розплющила очі й побачила, що лежить у своєму ліжечку. За вікном давно настав ясний день, а поруч стояла мама й лагідно дорікала:

— Як же можна так довго спати? Сніданок уже давно на столі!

Ви, мої шановні читачі, напевно вже здогадалися, що Марі, зачарована всіма дивами, які їй довелося побачити, заснула просто в залі Марципанового палацу. А потім маленькі темношкірі слуги, або пажі, а може, й самі принцеси, обережно принесли її додому й поклали в ліжко. Щойно прокинувшись, Марі вигукнула:

— Мамо, люба мамо! Де тільки не побувала я цієї ночі разом із молодим паном Дроссельмаєром! Я бачила стільки неймовірної краси!

І вона майже слово в слово переповіла все, що сталося.

Мати вислухала її з великим подивом, а коли Марі закінчила, лагідно сказала:

— Тобі наснився дуже гарний і довгий сон, моя дівчинко. Але тепер постарайся про нього забути.

Марі вперто заперечила. Вона твердила, що це був не сон, а справжня пригода. Тоді мати підвела її до скляної шафи, дістала з третьої полиці Лускунчика, який, як завжди, стояв на своєму місці, і мовила:

— Як ти можеш, нерозумне дівчатко, вірити, що ця дерев’яна нюрнберзька іграшка здатна ожити?

— Але ж, мамо, — заперечила Марі, — я добре знаю, що маленький Лускунчик — це молодий пан Дроссельмаєр із Нюрнберга, небіж хрещеного!

Почувши це, і медичний радник, і його дружина голосно розсміялися. Майже зі сльозами на очах Марі звернулася до батька:

— Тату, ти смієшся з мого Лускунчика! А він же так добре про тебе говорив! Коли ми прибули до Марципанового палацу й він знайомив мене зі своїми сестрами-принцесами, то сказав, що ти — дуже шанований медичний радник.

Від цих слів сміх став ще голоснішим. До батьків приєдналися Луїза, а потім і Фріц. Тоді Марі кинулася до своєї кімнати, відчинила маленьку скриньку, швидко дістала сім корон Мишачого короля й принесла їх матері.

— Ось поглянь, мамо! Це сім корон Мишачого короля. Минулої ночі молодий пан Дроссельмаєр подарував їх мені на знак своєї перемоги.

Пані радниця із щирим здивуванням почала розглядати маленькі корони. Вони були виготовлені з невідомого, але напрочуд блискучого металу й настільки майстерно, що важко було повірити, ніби таке могли створити людські руки. Медичний радник теж довго не міг відірвати від них погляду. Обоє батьків уже зовсім серйозно почали допитуватися, звідки Марі їх узяла. Але вона могла лише повторювати свою історію. Коли ж батько суворо заявив, що вона вигадує, і навіть назвав її маленькою брехухою, дівчинка не витримала й гірко заплакала.

— Ой, яке ж я нещасне дитя! — схлипувала вона. — Що мені тепер казати?

Саме цієї миті відчинилися двері. До кімнати ввійшов старший судовий радник і стривожено запитав:

— Що сталося? Чому моя похресниця Марі так плаче?

Медичний радник коротко розповів йому про все, що сталося, і показав маленькі корони. Ледве суддя глянув на них, як голосно розсміявся.

— Та це ж нісенітниця! Це мої старі коронки, які колись висіли на ланцюжку від годинника. Багато років тому я подарував їх Марі на другий день народження. Невже ви вже забули?

Батьки й справді не могли цього пригадати. А Марі, побачивши, що їхні обличчя знову стали доброзичливими, підбігла до хрещеного й благально вигукнула:

— Ти ж усе знаєш, хрещений Дроссельмаєре! Скажи їм сам, що Лускунчик — це твій небіж, молодий пан Дроссельмаєр із Нюрнберга, і що саме він подарував мені ці корони!

Але старший судовий радник насупився й лише пробурмотів:

— Які дурниці…

Тоді медичний радник посадив Марі перед собою й дуже суворо сказав:

— Послухай мене уважно. Досить уже цих вигадок і фантазій. Якщо ти ще хоч раз повториш, що цей кумедний, потворний Лускунчик — небіж пана судового радника, я не лише викину його у вікно, а й усіх твоїх інших ляльок, навіть мадемуазель Клерхен.

Відтоді бідолашна Марі вже не сміла говорити про те, чим жило її серце. Адже, любі читачі, хіба можна забути таку красу й такі дива, які вона побачила? Навіть Фріц щоразу відвертався, коли сестра намагалася розповісти йому про чарівне королівство, де була такою щасливою. Кажуть, іноді він навіть бурмотів собі під ніс:

— Яка ж ти дурненька гуска!

Та мені зовсім не хочеться в це вірити, бо Фріц був добрим хлопцем.

Одне можна сказати напевно: хоча він більше не вірив жодному слову Марі, усе ж вирішив хоч трохи виправити несправедливість, яка спіткала його олов’яних гусарів. Він урочисто попросив у них пробачення за втрату прапорців, прикрасив їх ще пишнішими султанами з гусячого пір’я й знову дозволив сурмачам грати марш гвардійських гусарів. Втім, ми з вами чудово знаємо, якої відваги були ті хоробрі гусари, щойно на їхніх червоних мундирах з’являлися плями від потворних паперових кульок…

Говорити про свою дивовижну пригоду Марі відтепер уже не наважувалася. Та образи чарівного казкового королівства не полишали її ні вдень, ні вночі: вони поверталися до неї разом із тихим шелестом, ніжною музикою й солодкими спогадами. Варто було їй лише заплющити очі або на мить замислитися — і вона знову бачила Різдвяний ліс, Марципановий палац і Рожеве озеро. Через це Марі дедалі рідше гралася, як колись. Вона могла довго сидіти мовчки, заглибившись у власні думки, і тому всі почали називати її маленькою мрійницею.

Одного разу старший судовий радник прийшов до будинку медичного радника полагодити годинник. Марі сиділа біля скляної шафи, не зводячи очей із Лускунчика, і, сама того не помітивши, тихо промовила:

— Ох, любий пане Дроссельмаєре, якби ж ви справді були живим! Я ніколи не вчинила б так, як принцеса Пірліпат, і не відвернулася б від вас лише тому, що заради мене ви перестали бути гарним юнаком.

У ту ж мить старший судовий радник вигукнув:

— Ну й вигадки!

Але майже водночас у кімнаті пролунав такий сильний тріск і гуркіт, що Марі знепритомніла й упала зі стільця.

Коли вона прийшла до тями, поруч уже клопоталася мати.

— Як можна було впасти зі стільця, коли ти вже така доросла дівчинка? — лагідно дорікнула вона. — Подивися, до нас приїхав небіж пана судового радника з Нюрнберга. Будь чемною.

Марі підвела очі. Старший судовий радник знову був у своїй скляній перуці та жовтому камзолі й задоволено усміхався. Біля нього стояв невисокий, але надзвичайно вродливий юнак.

Його обличчя палало здоровим рум’янцем, мов молоко з кров’ю. На ньому був розкішний червоний камзол, оздоблений золотом, білі шовкові панчохи й елегантні туфлі. На мереживному жабо красувався чудовий букетик квітів. Волосся було бездоганно укладене й припудрене, а за спиною спускався акуратний довгий хвіст. Маленька шпага при боці сяяла так, ніби була вся всипана коштовним камінням, а капелюх із шовковим пір’ям він чемно тримав під пахвою.

Виховання молодого Дроссельмаєра виявилося не менш чудовим, ніж його зовнішність. Він привіз Марі безліч дивовижних іграшок, а найбільше — прекрасний марципан і точнісінько такі самі фігурки, які колись розгриз Мишачий король. Фріцові ж він подарував чудову шаблю. За обідом юнак люб’язно розколював для всіх горіхи. Не було такого твердого горіха, який зміг би встояти перед ним: правою рукою він підносив горіх до рота, лівою легенько смикав себе за косу — трісь! — і шкаралупа миттю розліталася на шматочки.

Марі густо зашарілася, щойно побачила цього вродливого юнака, а коли після обіду він запросив її пройти разом до вітальні, де стояла скляна шафа, її щоки стали ще червонішими.

— Пограйтеся гарненько, діти, — усміхнувся старший судовий радник. — Тепер, коли всі мої годинники працюють як слід, я зовсім не заперечую.

Але щойно молодий Дроссельмаєр залишився з Марі наодинці, він опустився перед нею на одне коліно й урочисто промовив:

— О найдостойніша мадемуазель Штальбаум! Перед вами стоїть щасливий Дроссельмаєр, якому саме тут ви врятували життя. Ви сказали, що ніколи не відвернулися б від мене, як це зробила жорстока принцеса Пірліпат, навіть якби я став потворним заради вас. І тієї ж миті я перестав бути нещасним Лускунчиком і знову набув свого колишнього вигляду. О благородна мадемуазель! Подаруйте мені свою руку. Розділіть зі мною корону й королівство. Станьте разом зі мною володаркою Марципанового палацу, адже тепер я його король!

Марі лагідно підняла юнака з колін і тихо відповіла:

— Любий пане Дроссельмаєре! Ви добра й благородна людина. А ще ви правите прекрасною країною, де живуть такі веселі й щасливі мешканці. Тож я погоджуюся стати вашою нареченою.

Так Марі стала нареченою Дроссельмаєра. Кажуть, рівно через рік він приїхав по неї на золотій кареті, запряженій срібними кіньми. На їхньому весіллі танцювали двадцять дві тисячі найпрекрасніших фігурок, прикрашених перлами й діамантами. А сама Марі, як подейкують, і досі править країною, де всюди шумлять сяючі Різдвяні ліси, височіють прозорі Марципанові палаци й існують найчарівніші дива, які може побачити лише той, хто вміє дивитися не лише очима, а й серцем.

Переклад – Гнатюк Олег