Розділ IX
Великі дебати в генеральній раді гуїгнгнмів. Чим вони закінчились. Освіта в гуїгнгнмів. Їхні будівлі. Похоронні обряди. Хиби їхньої мови.
Одна така велика рада відбулася при мені, місяців за три перед моїм від’їздом, і мій хазяїн брав у ній участь як представник своєї округи. Обговорювали питання не нове і, власне, єдине, яке викликає в цій країні дебати. Повернувшись додому, хазяїн докладно переповів мені те, про що там говорилося.
Спірне питання полягало в тому, чи слід винищити на землі всіх єгу. Один із членів ради, обстоюючи потребу такого заходу, наводив дуже важливі й переконливі міркування. Він сказав, що єгу — найбрудніші, найогидніші й найпотворніші тварини, яких тільки створила природа, до того ж напрочуд уперті, неслухняні, злостиві й хитрі, і якби їх весь час не пильнували, то вони потай ссали б корів у гуїгнгнмів, убивали й жерли їхніх кішок, толочили траву та овес і чинили б тисячі інших прикростей. Він згадав стародавній переказ, згідно з яким єгу не завжди жили в їхній країні, але багато років тому пара цих тварюк оселилася на одній горі, причому ніхто не міг сказати, чи виникли вони з пригрітого сонцем багна й твані, чи з піни та мулу морського.202 Плодячись із надзвичайною швидкістю, єгу за недовгий час заполонили й запаскудили всю країну. Щоб позбутися цього лиха, гуїгнгнми влаштували загальні лови і оточили все стадо. Перебивши дорослих єгу, вони розібрали по своїх хлівах по двоє малят, а з часом настільки приборкали їх, наскільки взагалі можливо приборкати таких диких від природи тварин, і стали використовувати як робочу худобу. У цьому переказі, мабуть, чимало правди, і єгу таки не можуть бути ілнгніямші (тобто аборигенами того краю), бо їх страшенно ненавидять і гуїгнгнми і всі інші тварини; хоч ненависть цю достатньо виправдовує злісна вдача єгу, проте вона не дійшла б такої сили, якби єгу були аборигенами, бо тоді їх давно б уже винищили. Далі промовець сказав, що гуїгнгнми, необачно намисливши приборкати єгу, зовсім занедбали ослів, цих милих тварин, куди слухняніших і розумніших за єгу, досить дужих для роботи, хоч і не таких спритних; до того ж вони не так смердять, а ревіння їхнє, хоч воно й не дуже приємне, все-таки краще, ніж жахливе виття єгу.
Після того як ще кілька гуїгнгнмів висловилися з цього приводу, мій хазяїн подав нову пропозицію, що зародилася в нього під час наших розмов. Він зауважив, що переказ, про який згадувалося перед тим, цілком вірогідний, але, на його думку, оті перші двоє єгу прибули у їхню країну з-за моря; супутники покинули їх самих, і, висівши на берег, вони подалися в гори; поволі, з покоління в покоління, їхні нащадки дуже здичавіли проти тих єгу, що залишились у країні, звідки прибули оті два прародичі. Свою думку хазяїн обґрунтовував тим, що тепер у нього самого є один дивовижний єгу (він мав на увазі мене), про якого більшість їх чули, а багато хто навіть бачив його. Далі він розповів, як знайшов мене, згадав, що все моє тіло сховане під штучним покривом із шкіри та волосся інших тварин; що я розмовляю своєю власною говіркою, але досконало опанував і їхню мову; що я розказав йому, як потрапив до їхньої країни; що, побачивши мене без мого покриву, пересвідчився, що я викапаний єгу, тільки з білішою і не такою волохатою шкірою та коротшими пазурами. Він додав, що я намагався переконати його, нібито на моїй батьківщині, та й по інших країнах усім порядкують обдаровані розумом єгу, а гуїгнгнми в них раби; але він помітив у мене всі прикмети звичайного єгу, хіба що трохи більш отесаного завдяки крихті розуму; проте розумово я настільки ж нижчий від гуїгнгнмів, наскільки їхні єгу нижчі від мене. Далі він розповів, що чув од мене також про наш звичай холостити молодих гуїгнгнмів, щоб приручити їх, і про те, що така операція легка й безпечна; висловивши думку, що нема нічого ганебного в тому, щоб учитися мудрості в тварин, як-от працьовитості в мурашок, а будівельного мистецтва — в ластівок (так я перекладаю слово ліганнг, хоч то куди більший птах), він запропонував ужити цей спосіб до їхніх молодих єгу, що допоможе не тільки зробити їх слухнянішими й мати від них більше користі, а й винищити за одно покоління всю їхню породу, не вдаючись до вбивства. Разом з тим він радив негайно поновити виховання ослів, тварин, з усякого погляду кращих за єгу; вони мають ще й ту перевагу, що можуть працювати з п’ятирічного віку, а не з дванадцяти років, як єгу.
Оце й усе, що визнав за потрібне розповісти мені тоді про велику раду мій хазяїн. Але він зволив приховати одну подробицю, що стосувалась особисто мене. Невдовзі я відчув її нещасливі наслідки, як свого часу довідається читач, і відтоді починаються всі мої дальші злигодні.
Гуїгнгнми не знають письма, і через те всі їхні знання базуються на усних переказах. Але в народу, що живе в такій злагоді, плекає в собі самі чесноти, керується тільки розумом і до того ж відірваний від решти світу, історія дуже проста й не обтяжує пам’яті. Я вже казав про те, що гуїгнгнми ніколи не хворіють, а тому не мають потреби в медиках. Проте в них є чудові ліки з трав на ті випадки, коли вони поранять чи заб’ють бабку, ногу або якусь іншу частину тіла.
Гуїгнгнми обчислюють час за періодами обертання сонця та місяця, але не вживають поділу на тижні. Вони досить добре обізнані з рухом цих двох світил і розуміють природу затемнень. На цьому й кінчаються їхні астрономічні знання.
Треба визнати, що в поезії вони далеко перевершили всіх смертних; влучність їхніх порівнянь, точність і докладність описів неможливо переказати. Їхні вірші, рясніючи й тими, й другими, вславляють приязнь і зичливість або складаються, як було вже зазначено, на честь переможця на перегонах чи інших змаганнях. Будівлі гуїгнгнмів хоча й невигадливі і навіть грубі на вигляд, зате дуже зручні й добре захищають мешканців від спеки та від холоду. В тій країні є дерево, в якого, коли воно доходить сорока років, слабне коріння і стовбур падає від першої бурі. Росте воно надзвичайно прямим, і, загостривши верхівку гострим каменем (гуїгнгнми не знають заліза), вони встромляють такі стовбури в землю дюймів на десять один від одного, а потім переплітають вівсяною соломою або пруттям. Таким самим способом роблять і покрівлі та двері будинків.
Западина між копитом та бабкою передньої ноги править гуїгнгнмам за руку, і вони орудують нею з неймовірною спритністю. Я сам бачив, як біла кобила в домі мого хазяїна просунула нитку крізь вушко голки (голку й нитки я дав їй умисне з цією метою). Вони доять корів, косять овес і виконують усяку роботу, яку ми робимо руками. У їхньому краю є твердий кремінь, яким вони обточують інше каміння й виготовляють клини, сокири та молотки. Знаряддям, зробленим з цього кременю, вони косять сіно та дикий овес, яким укрито більшість їхніх полів. Потім єгу звозять з поля копи та стоги і слуги молотять овес копитами в особливих критих повітках, а зерно складають у комори. Гуїгнгнми виготовляють грубий дерев’яний посуд, а також і череп’яний, висушений на сонці.
Коли з ними не станеться якогось нещасливого випадку, то гуїгнгнми помирають тільки від старості, і ховають їх у найпотаємніших місцях, причому друзі й родичі небіжчика не виявляють ні радості, ні суму, та й сам він, помираючи, тужить за світом, який має залишити, не більше, ніж той, хто йде додому від сусіди. Пригадую, одного разу мій хазяїн запросив до себе в якійсь важливій справі свого знайомого з родиною. Та в умовлений день, дуже запізнившись, з’явилася тільки його дружина з двома дітьми. Вона навела на своє виправдання дві причини. Перша була та, що вранці її чоловік лгнувнг. Це слово надзвичайно виразне і в перекладі означає: повернувся до своєї праматері. Другою причиною запізнення було те, що вона довго радилась із слугами, де краще поховати небіжчика. Я помітив, що трималася вона так само весело, як і всі інші. Місяців через три померла й вона.
Живуть гуїгнгнми звичайно років до сімдесяти — сімдесяти п’яти і дуже рідко до вісімдесяти. За кілька тижнів до смерті вони починають підупадати на силі, хоча й не відчувають ніякого болю. О цій порі їх часто відвідують друзі, бо їм самим виходити з дому вже не так легко й приємно, як раніш; проте, коли їм залишається жити десять днів (а гуїгнгнми рідко помиляються в своїх розрахунках), то вони віддають візити найближчим сусідам, що приходили до них. Везуть їх у запряженому єгу, зручному екіпажі, на зразок наших саней, яким вони користуються й тоді, коли постаріють, або їдуть у далеку путь, або пошкодять собі ногу. Віддаючи ці візити, гуїгнгнм урочисто прощається з друзями, ніби лагодячись виїхати до якоїсь далекої округи своєї країни, де він має прожити решту свого життя.
Не знаю, чи варто відзначити те, що в мові гуїгнгнмів немає слів, які означали б щось погане, крім тих, які пов’язані з потворністю або вадами єгу. Таким чином, щоб сказати про недогляд слуги, провину дитини, камінь, який порізав ногу, негоду тощо, вони до відповідного слова додають єгу, як-от: ггнм-єгу, вгнаголм-єгу, інлгмнд-вігл-ма-єгу, а погано збудоване приміщення називають ін-голмгн-мроглнв-єгу.
Я з великою приємністю міг би розказати ще багато чого про звичаї та чесноти цього прекрасного народу, але, збираючись незабаром опублікувати про нього окрему книгу, відсилаю читача до неї, а сам тим часом почну розповідь про страшне лихо, яке спіткало мене.
Розділ X
Власна господа автора та його щасливе життя серед гуїгнгнмів. Спілкуючися з ними, він удосконалюється в чеснотах. Розмови, що відбувалися між ними. Хазяїн сповіщає автора, що той повинен покинути їхню країну. Автор з горя непритомніє, але скоряється. З допомогою приятеля слуги він робить човен і навмання пускається в море.
Я влаштував свою маленьку господу на власний смак. З наказу хазяїна мені збудували оселю за тамтешнім зразком ярдів за шість від хазяйського дому, і я сам обмазав стіни та долівку глиною і застелив очеретяними матами, які виплів своїми руками. Натіпавши диких конопель, що ростуть там, я зробив собі щось на зразок матраца й набив його пір’ям різних птахів: я ловив їх сильцями, сплетеними з волосся єгу, і ласував пресмачним пташиним м’ясом. З допомогою гнідого лошака, що виконував найважчу частину роботи, я ножем змайстрував собі два стільці. Коли мій одяг перетворився на лахміття, я пошив собі одежу з шкурок кролів та ще одного гарненького пухнастого звірятка, приблизно такого ж завбільшки; його називають ннугног. З них же зробив я собі й дуже пристойні панчохи. Черевики я підбив шматками дерева, прикріпивши їх до старих передків, а коли й передки зносилися, зробив нові з висушеної проти сонця шкіри єгу. З дупластих дерев я часто діставав мед і домішував його до води або їв із своїм вівсяним хлібом. Ніхто не міг би краще, ніж я, ствердити правдивість відомих висловів про те, що природу неважко вдовольнити і що скрута — мати винахідливості. Я був цілком здоровий тілом і спокійний духом; мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не треба було вдаватися до підкупу, лестощів або звідництва, запобігаючи ласки в якогось можновладця чи його фаворита. Я не потребував захисту ні від обману, ні від насильства. Тут не було ні лікарів, щоб руйнувати моє тіло, ні юристів, щоб обдирати мене, ні шпигунів, щоб стежити за моїми словами та вчинками, а тоді за гроші обвинувачувати мене в чому-небудь. Тут не було лихословів, огудників, наклепників, злодіїв, розбійників, грабіжників, адвокатів, звідників, блазнів, картярів, політиканів, дотепників, іпохондриків, нудних балакунів, сперечальників, насильників, убивць, жмикрутів, лідерів і членів партій чи політичних угруповань, людей, що словами чи прикладом підбивали б на розпусту; не було в’язниць, катівських сокир, шибениць, кари батогами і ганебних стовпів; не було шахраїв крамарів і крутіїв ремісників; не було бундючності, марнолюбства, удаваної дружби; не було джиґунів, бешкетників, п’яниць, повій і пранцюватих; не було сварливих, розпусних, марнотратних жінок; не було тупих, бундючних педантів; не було докучливих, вибагливих, дріб’язкових, галасливих, нікчемних, самовдоволених, велемовних приятелів; не було ні мерзотників, що піднеслися з бруду завдяки своєму нечестю, ні благородних людей, кинутих у багно за свої чесноти; не було лордів, скрипалів, суддів та вчителів танців.
Мій хазяїн робив мені честь, знайомлячи з багатьма гуїгнгнмами, що приїздили до нього в гості, і ласкаво дозволяючи бути присутнім у кімнаті під час їхніх розмов. І він, і його знайомі часто поблажливо розпитували мене і вислухували мої відповіді. Іноді я мав щастя супроводити хазяїна, коли він складав візити. Я ніколи не дозволяв собі багато говорити, а лише відповідав на запитання, та й то звичайно з великим жалем, бо шкодував часу, який міг би використати куди краще, слухаючи і вдосконалюючись. Справді-бо, для мене було невимовною втіхою мовчки слухати їхні розмови, де кожне слово мало глибокий сенс і в усьому панувала надзвичайна чемність без найменшої церемонності; де й самі говорили, і слухали інших з однаковим задоволенням; де нікому ніколи не перебивали мови й не знали ні нудьги, ні зайвого запалу, ні розбіжності думок. Гуїгнгнми вважають, що недовга мовчанка в бесіді тільки корисна, і, на мій погляд, вони мають рацію, бо тоді в мозку виникають нові думки, які дуже пожвавлюють розмову. Звичайні теми розмов у них такі: дружба й зичливість, суспільний лад і господарство; іноді спостереження над явищами природи, стародавні перекази, межі доброчесності й непомильні закони розуму; іншим разом — ті чи ті питання, які мала розв’язати найближча велика рада; і дуже часто — найкращі зразки поезії. Не хочу хвалитись, але все-таки скажу, що не раз предметом розмови була й моя скромна особа: користуючись із моєї присутності, хазяїн розповідав приятелям про мене та мою батьківщину, і це давало їм привід висловлювати не дуже втішні думки про людство; через те я не повторюватиму їхніх слів, а лише дозволю собі сказати, що мій хазяїн, хоч як це дивно, розумів природу і їхніх, і наших єгу краще, ніж я сам. Він перелічував усі наші хиби та вади, називаючи й багато таких, про які я навіть не згадував,— для цього йому досить було уявити собі, як поводилися б на нашому місці їхні єгу, коли б мали крихту розуму; із цього він робив аж надто слушний висновок, що людина — надзвичайно мерзенне й жалюгідне створіння.
Щиро признаюся, що всі свої невеликі знання, хоч чогось варті, я завдячую тільки напучуванням мого хазяїна та розмовам між ним і його приятелями, тим розмовам, свідком яких я був; і мушу сказати, що я пишався б куди більше, підкоряючись їм, ніж керуючи найбільшим і наймудрішим парламентом Європи. Мене глибоко вражали сила, краса і спритність гуїгнгнмів, а поєднання в них усіх чеснот сповнювало мене величезною пошаною до цих милих і приязних створінь. Щоправда, спершу я не відчував перед ними побожного трепету, властивого єгу та всім іншим тамтешнім тваринам, але незабаром, значно швидше, ніж я гадав, він охопив і мене, тільки до нього домішувалися шаноблива любов і щира вдячність за те, що вони ласкаво вирізняли мене з решти представників моєї породи.
Згадуючи свою родину, приятелів, земляків та людство загалом, я бачив їх такими, якими вони були насправді: справжнісінькими єгу і виглядом, і вдачею, хіба що трохи більш отесаними та обдарованими мовою; істотами, які використовують свій розум лише на те, щоб розвивати й примножувати вади, притаманні від природи їхнім братам з країни гуїгнгнмів. Коли мені траплялося бачити свою постать, відбиту у воді ставка чи озера, я з жахом та відразою відвертав обличчя і ладен був краще дивитися на звичайного єгу, ніж на самого себе. Розмовляючи з гуїгнгнмами і з захопленням спостерігаючи їх, я поволі почав наслідувати їхні манери та рухи і, зрештою, так засвоїв їх, що мої приятелі ще й тепер з осудом кажуть, нібито я бігаю по-конячому. А втім, я сприймаю це як велику похвалу і признаюся, що не вважаю за образу, коли хто глузує з моєї вимови, яка дуже скидається на іржання.
Одного разу, коли я вважав уже, що щасливо влаштувався на все життя, мій хазяїн покликав мене до себе раніше ніж звичайно. З вигляду його я побачив, що він почуває себе ніяково і вагається розпочати розмову. По короткій мовчанці він сказав, що не знає, як я поставлюся до його слів, але на останній великій раді, коли постало питання про єгу, представники наради висловили незадоволення з того, що його родина тримає в своєму домі єгу (тобто мене) й поводиться з ним скоріше як із рівним собі, ніж як з диким звіром. Усім відомо, що він часто розмовляє зі мною, неначе має якусь користь чи приємність від мого товариства, хоч це суперечить законам природи та розуму і є не чуваним серед них доти явищем. Отже, йому запропонували або поводитись зі мною надалі як із звичайним єгу, або ж вислати мене туди, звідки я прибув. Першу пропозицію гуїгнгнми, які бачили мене, рішуче відхилили: вони доводили, що, маючи деякі зачатки розуму та природні вади вдачі єгу, я можу підбити цих тварин утекти до вкритої лісом гірської частини краю і звідти гуртами нападати вночі на садиби гуїгнгнмів і нищити їхню худобу, що так природно для ненажерливих звірів, які ненавидять працю.
Хазяїн додав, що всі його сусіди щодня напосідають на нього, вимагаючи виконати ухвалу ради, і що він не може далі зволікати. Він вважав, що я навряд чи зможу доплисти до якоїсь іншої країни і що мені слід зробити екіпаж на зразок тих, якими в нас, згідно з моїми розповідями, їздять морем; мовляв, у цій роботі мені допомагатимуть і його власні слуги, і слуги його сусідів. Наприкінці він сказав, що коли б його воля, то він охоче залишив би мене назавжди в себе на службі, бо помітив, що я вилікувався від деяких поганих звичок та нахилів, намагаючись, скільки дозволяє моя нижча натура, наслідувати гуїгнгнмів.
Скажу, до речі, що ухвали генеральної ради мають у них назву гнглоайн, що в перекладі означає умовляння. На думку гуїгнгнмів, розумну істоту не можна до чогось примушувати — можна тільки давати їй поради або умовляти, а ті, хто не скоряється розумові, позбавляють себе права називатися розумними створіннями.
Слова хазяїна так приголомшили й засмутили мене, що я не витримав і в розпачі упав непритомний до його ніг. Коли я прийшов до пам’яті, хазяїн сказав, що він уже вважав мене за мертвого (бо така дурна природна слабість їм невідома). Я кволим голосом відповів, що смерть була б для мене занадто великим щастям, бо хоч я не наважуюсь засуджувати ухвалу ради чи наполегливість його приятелів, але моєму дурному і зледащілому розумові здається, що вони занадто суворі. Я сказав також, що не зможу проплисти й ліги, тоді як до найближчого берега, певно, не менш як сто ліг, а багатьох матеріалів, потрібних для спорудження невеликого судна, яке могло б відвезти мене звідси, у їхній країні немає; проте, скоряючись ласкавій волі його милості, я таки спробую зробити човен, хоч наперед вважаю цю спробу за безнадійну, а себе самого приреченим на загибель. Далі я признався, що мене найменше лякає неминуча загибель, навпаки — якби я випадково врятувався від смерті, то як же я міг би доживати віку серед єгу й знову погрузнути в нечесті, не маючи перед очима прикладів, що скеровували б мене на добру путь? А втім, я добре знаю, що всі постанови мудрих гуїгнгнмів якнайкраще обгрунтовані й не мені, жалюгідному єгу, намагатися похитнути їх. Отже, уклінно подякувавши його милості за обіцяну допомогу слуг і попросивши дати мені достатній час на спорудження човна, я сказав, що постараюся зберегти свою нікчемну особу, щоб, повернувшись до Англії, прислужитися моїм землякам, вихваляючи преславних гуїгнгнмів та виставляючи їхні чесноти як гідний наслідування зразок.
Дуже ласкаво відповівши мені кількома словами, хазяїн дав два місяці на те, щоб зробити човен, і звелів гнідому лошакові, моєму приятелеві слузі (на такій відстані я насмілююсь назвати його своїм приятелем), виконувати мої розпорядження, бо я сказав, що мені досить буде одного помічника і що я знаю прихильність гнідого до мене.
Разом із гнідим я насамперед подався до берега, туди, де колись примусили мене висісти заколотники матроси. Я зійшов на горбок і, роздивившись навкруги, побачив у північно-східному напрямі щось схоже на острівець. Діставши підзорну трубу, я виразно розгледів його; за моїми розрахунками, до нього було ліг із п’ять, проте гнідому лошакові він здавався лише блакитного хмаркою, бо, не мавши ніякого уявлення про інші країни, він не міг вирізняти в морі далеку річ так, як ми, звичні до цієї стихії.
Відкривши острів, я не роздивлявся більше, бо вирішив, що, коли пощастить, він буде першим притулком у моєму засланні, а далі хай буде так, як судила доля.
Повернувшись додому й порадившись між собою, ми з гнідим лошаком подалися до найближчого гайка, де я ножем, а він гострим кременем, дуже вміло, як то водиться у них, насадженим на дерев’яне держално, понарізували дубового гілля з ціпок завтовшки та кілька грубших жердин. Але я не надокучатиму читачеві докладним описом своєї праці, а скажу тільки, що з допомогою гнідого, який виконував найтяжчу роботу, я за шість тижнів змайстрував човен на зразок індіанської піроги, але куди більший, і обтягнув його шкурами егу, міцно зшитими докупи конопляними нитками, яких сам насукав. На вітрило також пішли шкури цих тварин, тільки щонаймолодших, бо у старих вони занадто цупкі й грубі. Я зробив четверо весел, наготував про запас вареного м’яса кролів та свійської птиці і взяв у човен дві посудини — одну з молоком, а другу з водою.
Я випробував свій човен на великому ставку біля будинку хазяїна, потім підправив те, що було в ньому негаразд, і замазав усі шпарки лоєм єгу — так, що він міг витримати тепер і мене, і мій вантаж. Зробивши все, що міг, я попросив у хазяїна кількох єгу і під доглядом гнідого лошака та ще одного слуги обережно доправив човен на берег моря.
Коли все було готове і настав день мого від’їзду, я попрощався з хазяїном, його дружиною та всією родиною. Очі в мене були повні сліз, а серце розривалося з жалю. Але хазяїн, почасти з цікавості, а почасти, може, і з приязні до мене (коли я можу сказати це без хвальби), захотів подивитись на мене в човні і теж пішов на берег у супроводі кількох своїх приятелів. Понад годину мені довелося чекати припливу; тоді, побачивши, що вітер дме якраз на острів, куди я збирався прямувати, я вдруге попрощався з хазяїном; та коли я хотів простягтися перед ним на землі, щоб поцілувати йому копито, він зробив мені ласку і обережно підніс його до моїх губів. Мені відомо, як дорікають мені за те, що я згадую про цю подробицю. Моїм обмовникам здається неймовірним, щоб така значна особа виявила стільки честі якомусь нікчемному єгу. Не забув я й того, як деякі мандрівники люблять чванитися незвичайною ласкою, виявленою до них. Але якби ці недоброзичливці були краще обізнані з благородною і приязною вдачею гуїгнгнмів, то вони швидко змінили б свою думку.
Чемно попрощавшись з іншими гуїгнгнмами, які супроводили хазяїна, я сів у човен і рушив від берега.
Розділ XI
Небезпечна подорож автора. Він прибуває до Нової Голландії, сподіваючись там оселитися. Тубілець ранить його стрілою. Автора хапають і силоміць садовлять на португальський корабель. Чемне поводження капітана. Автор повертається до Англії.
Я розпочав цю подорож на відчай душі 15 лютого 1714/15203 року, о дев’ятій годині ранку. Вітер був ходовий. Спочатку я тільки веслував, але згодом, не бажаючи втомлюватись і побоюючись, щоб не змінився вітер, наважився розпустити своє маленьке вітрило; так я з допомогою відпливу посувався вперед із швидкістю, мабуть, ліги з півтори на годину. Мій хазяїн з приятелями стояли на березі, поки я майже зовсім зник з очей, і до мене часто долинав голос гнідого лошака (який завжди любив мене): гнуй ілла ньїга маяг єгу (бережи себе як слід, любий єгу).
Я мав намір, коли пощастить, знайти який-небудь безлюдний острівець, де я міг би прожити власною працею, і це здавалося мені більшим щастям, ніж дістати посаду першого міністра при найкращому європейському дворі,— такою жахливою була для мене сама думка повернутись до життя в товаристві й під владою єгу. На самоті я міг би принаймні знаходити втіху в думках про чесноти незрівнянних гуїгнгнмів, уникнувши небезпеки погрузнути у вадах і розпусті, притаманних моїм одноплемінцям.
Читач, можливо, пам’ятає, що я був заарештований екіпажем, який збунтувався проти мене, і кілька тижнів просидів у каюті, не знаючи, куди пливе корабель, а потім матроси, зсаджуючи мене з баркаса на берег, присягалися (правдиво чи брехливо), ніби й самі не знають, де ми перебуваємо. Проте я гадав тоді, що ми пливемо градусів за десять на південь від мису Доброї Надії, або близько 45° південної широти,— я зробив такий висновок з кількох підслуханих мною слів про намір матросів іти до Мадагаскару, і це навело мене на думку, що ми були на південний захід від нього. Хоч то було тільки припущення, я все-таки вирішив узяти курс на схід, щоб дістатися південно-західного берега Нової Голландії або сподіваного безлюдного острова десь на захід від неї. Пройшовши при західному вітрі, за моїми розрахунками, щонайменше вісімнадцять ліг, я годині о шостій увечері помітив за пів-ліги попереду малесенький острівець і незабаром пристав до нього. То, власне, було не що інше, як скеля з вимитою в ній штормами невеличкою затокою. Витягши на берег човна, я зійшов на верх скелі й виразно побачив на сході землю, що смужкою тяглася з півдня на північ. Переспавши ніч у човні, я ранком вирушив у дальшу путь і за сім годин досяг південно-східного берега204 Нової Голландії. Це підтвердило мою давню думку, що на картах цю країну креслять принаймні на три градуси східніше ніж слід; ще багато років тому я казав про це моєму шановному другові панові Германові Моллю205 і належним чином обґрунтовував свою думку, але він волів повірити іншим авторам.
Там, де я зійшов на суходіл, людей не було видно, але, не мавши зброї, я не наважився заходити далеко в глиб країни. На березі я знайшов кілька молюсків і з’їв їх сирими, бо побоявся розпалити вогнище, щоб не привернути уваги тубільців. Заощаджуючи свої запаси, я протягом трьох днів живився устрицями та іншими молюсками; на щастя, я знайшов джерельце з чудовою водою, яка дуже відсвіжувала мене.
На четвертий день, відійшовши трохи далі від берега, я побачив на пагорку не більш як за п’ятсот ярдів від мене двадцятьох чи тридцятьох тубільців. Усі вони — чоловіки, жінки та діти — були голісінькі й сиділи, як видно, коло вогнища, бо в тому місці здіймався дим. Один з них, помітивши мене, показав на мене іншим, і тоді п’ятеро їх, покинувши коло багаття жінок та дітей, попрямували до мене. Я чимдуж дременув до берега, скочив у човен і відплив у море. Побачивши, що я тікаю, дикуни побігли слідом за мною і, перше ніж я встиг відпливти на безпечну відстань, пустили стрілу, яка глибоко увігналась мені в ліве коліно, залишивши по собі знак на все життя. Боячись, що стріла може бути отруєна, я наліг на весла (день був тихий), а коли опинився на відстані, недосяжній для їхніх стріл, сяк-так висмоктав з рани кров і як міг перев’язав її.
Я не знав, що мені робити; повернутися назад я боявся і тому вирішив податися на північ. Вітрець, хоч і легенький, дув навпроти, з північного заходу, і мені довелося веслувати. Роздивляючись кругом, де б пристати до берега, я побачив на північному сході вітрило, що наближалося з кожною хвилиною. Спершу я вагався, чекати його чи ні, але зрештою огида до поріддя єгу переважила: нап’явши своє вітрильце і взявшись за весла, я попрямував на південь і, воліючи потрапити до рук дикунам, ніж знову жити з європейськими єгу, ввійшов у ту ж таки бухточку, звідки відплив уранці. Підтягши човен до берега, я заховався за каменем біля того джерельця з чудовою водою, про яке згадувалося вище.
Корабель спинився за півліги від бухти, і з нього послали баркас по прісну воду (ця місцевість, як видно, була добре їм відома); але я помітив це тоді, як баркас уже пристав до берега і було пізно шукати іншого сховища. Матроси, висівши на суходіл, побачили мою пірогу і, оглянувши її з усіх боків, зрозуміли, що хазяїн мусить бути неподалік. Четверо їх, добре озброєні, обшукали всі щілини та розколини і нарешті знайшли мене за каменем, де я лежав ниць. Вони здивовано розглядали мій незвичайний грубий костюм із кролячих шкурок, черевики з дерев’яними підошвами, хутряні панчохи; все це переконало їх, що я не тубілець, бо ті ходили голі. Один з матросів, звернувшись до мене португальською мовою, звелів мені встати й спитав, хто я такий. Я добре розумів цю мову і, звівшись на ноги, відповів, що я бідний єгу, вигнаний з країни гуїгнгнмів, і дуже прошу відпустити мене. Вони здивувалися, почувши відповідь їхньою мовою, і з кольору мого обличчя впізнали в мені європейця; але вони не могли збагнути, що мали означати слова єгу та гуїгнгнми, і в той же час їх смішила моя вимова, що скидалася на кінське іржання. Я ввесь тремтів від страху та огиди і, висловивши ще раз своє прохання, тихенько позадкував до піроги. Але матроси не пустили мене і знову почали розпитувати, з якої країни я родом, звідки їду тощо. Я відказав, що народився в Англії, і, коли виїхав звідти п’ять років тому, наші держави були в дружніх стосунках; отже, це дозволяє мені думати, що вони не ставитимуться вороже до мене, горопашного єгу, що шукає відлюдного місця, де б звікувати свій нещасливий вік.
Коли вони почали говорити, то мені здалося, що я ніколи не чув і не бачив нічого неприроднішого. Я здивувався так само, як би здивувався, коли б собака чи корова заговорили в Англії або єгу в країні гуїгнгнмів. Добрячі португальці були не менше здивовані моїм виглядом і чудернацькою вимовою, хоч і добре розуміли мене. Вони поводилися зі мною дуже лагідно і сказали, що капітан, напевне, задарма відвезе мене до Лісабона, звідки мені легко буде дістатися додому; що двоє їх поїдуть на корабель сповістити капітана про мене й дістати від нього розпорядження, а мене тим часом, коли я не заприсягнуся урочисто, що не тікатиму, затримають силоміць. Я визнав за краще скоритися їм. Матросів дуже цікавила моя історія, але майже на всі їхні запитання я відбувався мовчанкою, і вони вирішили, що нещастя потьмарило мені розум. Через дві години баркас, одвізши на корабель воду в барилах, повернувся назад з наказом капітана приставити мене до нього. Я впав навколішки, благаючи не позбавляти мене волі, але все було марно: матроси зв’язали мене, поклали в човен, привезли на корабель і віднесли в каюту капітана.
Капітана звали Педро де Мендес; то був дуже чемний і благородний чоловік. Він попросив, щоб я розповів йому про себе, спитав, чого я хотів би попоїсти чи випити, потім запевнив мене, що на кораблі зі мною поводитимуться не гірше, ніж з ним самим, і взагалі наговорив стільки люб’язностей, що я тільки дивувався, чуючи все це від єгу. Проте я сидів похмурий і мовчазний і мало не зомлів від самого духу капітана та матросів. Нарешті я попросив, щоб мені принесли попоїсти чого-небудь із запасів, які були в моєму човні, але капітан звелів подати курча та доброго вина, а потім відвести мене в найчистішу каюту і там укласти спати. Я ліг, не роздягаючись, а через півгодини, коли, на мою думку, екіпаж мав обідати, вийшов з каюти, маючи намір кинутись у море й спробувати допливти до берега, аби тільки не залишатися серед єгу. На жаль, один матрос затримав мене біля самого борту, повідомив про це капітана, і мене замкнули в каюті.
По обіді дон Педро зайшов до мене й почав розпитувати, що штовхнуло мене на такий відчайдушний вчинок. Він запевняв, що хоче зробити для мене все, що зможе, і говорив так зворушливо, що я зрештою змушений був дивитись на нього як на тварину, обдаровану певними розумовими здібностями. Коли я коротенько розповів йому про свою подорож, про бунт на кораблі, про країну, на берег якої мене висадили, і про моє трирічне життя в тій країні, то він поставився до моїх слів як до марення чи вигадки. Це страшенно образило мене, бо я вже й забув, що таке брехня, без якої єгу тих країн, де вони панують, не можуть обходитися самі і в якій підозрюють усіх своїх одноплемінців. Я спитав капітана, чи є в їхній країні звичка говорити те, чого нема, запевнивши його при цьому, що майже забув саме слово брехня і що коли б я прожив у країні гуїгнгнмів ще тисячу років, то й тоді не почув би там неправди навіть від останнього слуги. Далі я сказав, що, хоч мені байдуже, вірить він моїй розповіді чи ні, на подяку за його люб’язність я ладен поблажливо поставитись до розбещеності його натури й відповісти на всі заперечення, які він вболить зробити, і тоді він сам легко виявить істину.
Бувши розумною людиною, капітан після кількох спроб спіймати мене на протиріччі в якійсь частині мого оповідання зрештою переконався в моїй правдивості, тим більше, що, як він мені після того признався,206 йому колись уже доводилося чути від одного голландського шкіпера, ніби той, висівши одного разу з п’ятьма матросами на берег якогось острова чи континенту на південь від Нової Голландії в пошуках питної води, бачив там коня, що гнав поперед себе кількох тварин, за всіма прикметами дуже схожих на тих, яких я називаю єгу; той шкіпер розповідав і ще деякі подробиці, але капітан їх не запам’ятав, бо вирішив тоді, що все це вигадка. Далі він сказав, що коли вже я такий палкий прихильник правди, то повинен дати йому слово честі не робити замахів на своє життя, бо інакше він триматиме мене як в’язня аж до Лісабона. Я дав таку обіцянку, зауваживши, проте, що мені легше було б терпіти найгірше лихо, ніж повертатися жити серед єгу.
Під час нашої подорожі не трапилося нічого вартого уваги. Вдячний капітанові за його ласку, я іноді поступався перед його настійними проханнями і розмовляв з ним, докладаючи всіх зусиль, щоб не виявляти своєї огиди до людей; правда, вона часто прохоплювалась у мене, але капітан удавав, що не помічає цього. Але здебільшого я сидів у себе в каюті, щоб не бачити нікого з екіпажу. Капітан не раз умовляв мене скинути дикунську одіж і пропонував мені своє найкраще вбрання, але я вперто відмовлявся, гребуючи надіти на себе те, що було на єгу. Я попросив лише дати мені дві чисті сорочки: випрані після нього, вони не могли, на мою думку, дуже забруднити мене. Я міняв їх щодня і прав завжди сам.
Ми прибули до Лісабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан примусив мене вгорнутися в його плащ, щоб сховатися від цікавості юрби. Він провів мене до свого дому й на моє наполегливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами в подвір’я. Я благав його нікому не казати про моє житті в країні гуїгнгнмів, бо найменший натяк на це загрожував би мені не тільки безліччю відвідувачів, але й ув’язненням,207 а можливо, навіть і спаленням на вогнищі за вироком інквізиції. Капітан переконував мене замовити нове вбрання, але я нізащо не хотів дозволити кравцеві зняти з себе мірку; проте дон Педро був майже однакового зросту зі мною, і вбрання, пошите на нього, непогано пришилося на мене. Він наділив мене й іншими необхідними речами, і хоч усі вони були зовсім нові, я, перед тим як їх надіти, провітрював кожну протягом цілої доби.
Капітан був неодружений і мав лише троє слуг, проте нікому з них не дозволялося прислужувати за столом; і взагалі вся його поведінка була така люб’язна, він виявляв до мене стільки справжньої людяної поблажливості, що я поступово почав звикати до його товариства. Він навіть умовив мене якось визирнути з вікна на задвірок, а ще через деякий час я наважився вийти до другої кімнати, але, поглянувши звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. Через тиждень капітан спокусив мене зійти вниз, до дверей. Страх мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида й презирство до них, здавалося, ще більше зросли. Нарешті, набравшись відваги, я почав виходити з капітаном на вулицю, хоч і мусив щоразу добре затикати собі носа рутою або тютюном.
Через десять днів дон Педро, якому я вже розповів дещо про свої родинні обставини, заявив, що честь і сумління вимагають, щоб я повернувся на батьківщину й жив дома з дружиною та дітьми. Він сказав, що в порту саме є корабель, який скоро має відплисти до Англії, і пообіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити всі його аргументи та мої заперечення. Зокрема він казав, що знайти такий самотній острів, на якому я хотів оселитися, зовсім неможливо, а в себе дома мені ніхто не завадить жити так відлюдно, як я сам забажаю.
Зрозумівши, що нічого кращого мені не залишається, я зрештою погодився і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні; але як звали капітана, я навіть і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив на дорогу двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо обійняв мене, і я доклав усіх зусиль, щоб знести ці обійми. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, вдаючи хворого, просидів весь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев’ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а на третю годину дня я прибув до свого дому в Редріфі.
Дружина й діти, які вважали, що я давно вже загинув, дуже здивувалися й зраділи; а я, мушу признатися, побачивши їх, не відчув нічого, крім ненависті, огиди й зневаги, особливо коли згадав про нашу близьку спорідненість. Бо, хоч від часу мого фатального вигнання з країни гуїгнгнмів я й примусив себе зносити вигляд єгу й спілкуватися з доном Педро де Мендесом, все ж пам’ять і уява мої були весь час заповнені чеснотами та ідеями незрівнянних гуїгнгнмів. А думка про те, що, спарувавшись із самицею єгу, я став батьком кількох цих тварин, викликала в мене пекучий сором, збентеження і жах.
Тільки-но я ввійшов у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відвикнувши за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п’ять років208 після мого повернення до Англії. Першого року присутність дружини й дітей була нестерпна для мене, я не зносив їхнього духу і не міг їсти в одній кімнаті з ними. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба чи пити з мого кухля; не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох молодих огирів і примістив їх у чудовій стайні; їхній конюх — мій перший після них приятель, бо самий дух, який він приносить із стайні, якнайкраще бадьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними й розмовляю принаймні чотири години щодня. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже приязно ставляться до мене і люблять один одного.
Розділ XII
Правдивість автора. З яким наміром опублікував він свій твір. Він засуджує мандрівників, які відхиляються від істини. Автор запевняє, що не мав будь-якого лихого наміру, писавши цю книжку. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала батьківщині. Ствердження прав корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме далі, дає добрі поради й закінчує книжку.
Отже, любий читачу, я правдиво розповів тобі історію моїх мандрів, що тривали шістнадцять років і сім з лишком місяців, і в розповіді своїй я дбав не стільки за прикраси, скільки за істину. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними байками, але я волів викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо головний мій намір полягав у тому, щоб повчати тебе, а не бавити.
Нам, тим, хто мандрував по далеких країнах, куди рідко потрапляють англійці чи інші європейці, неважко описувати дивовижних морських або суходільних тварин; але головною метою кожного мандрівника мусить бути удосконалення розуму та вдачі людей наведенням як гарних, так і поганих прикладів з життя чужих країв.
Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов’язував би кожного мандрівника, перше ніж йому дозволять опублікувати розповідь про його подорожі, заприсягтися перед лорд-канцлером,209 що все, віддане ним до друку, в міру його розуміння цілком правдиве. Тоді несумлінні письменники не дуритимуть, як часто буває тепер, легковірного читача несусвітніми брехнями, аби дужче зацікавити його. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про подорожі, але, об’їхавши відтоді трохи не всю земну кулю й діставши змогу на власні очі пересвідчитися, які ті книжки брехливі, пройнявся невимовною огидою до цього роду творів і щиро обурююся таким безсоромним зловживанням людською довірливістю. Отож, оскільки дехто з моїх знайомих ласкаво вважає, що мої скромні зусилля можуть дати деяку користь батьківщині, я взяв собі за принцип суворо додержуватись істини і ніколи від нього не ухиляюся; та в мене й не може бути ані найменшої спокуси відійти від цього принципу, поки я тримаю в своїй пам’яті напучування і приклад мого благородного хазяїна та інших доброчесних гуїгнгнмів, чиїм скромним слухачем я мав честь так довго бути. Neс si miserum Fortuna Sinonem Finxit, vanum etiam, mendacemque improba finget.210 211
Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти, ні взагалі будь-яких здібностей, крім доброї пам’яті або акуратних записів у щоденнику. Мені відомо й те, що автори книжок про подорожі, як і складачі словників, ідуть у непам’ять, бо їх відтісняють ті, що з’являються пізніше і, отже, лягають зверху. Вельми ймовірно, що мандрівники, які відвідають описані мною краї після мене, виявлять мої помилки (коли вони є) і додадуть багато власних відкриттів, відсунувши мене в тінь і ставши на моє місце, а світ і забуде, що був колись такий письменник. Якби я писав заради слави, то це дуже смутило б мене, але єдина моя мета — суспільне добро, і тому я взагалі цим не турбуюся. І справді, хто ж бо, вважаючи себе за розумну й найвищу в своїй країні істоту, не соромитиметься своїх вад, коли читатиме про описані мною чесноти благородних гуїгнгнмів? Я вже не кажу нічого про ті далекі народи, де теж панують єгу; найменш розбещені серед них бробдінгнежці, чиї мудрі погляди на врядування та мораль нам варто було б наслідувати. Та я не хочу розводитися далі — нехай розсудливий читач сам робить належні висновки.
Немало тішить мене те, що мій твір не можна піддати критиці. Справді-бо, які закиди можна зробити письменникові, що розповідає самі тільки факти про такі далекі країни, де ми не маємо найменших торговельних чи політичних інтересів? Я старанно уникав помилок, за які, часто дуже справедливо, дорікають авторам книжок про подорожі. До того ж я не маю нічого спільного ні з якою партією і пишу безсторонньо, без упередження або лихого наміру проти якоїсь людини чи групи людей. Я пишу з благородною метою просвітити людство й наставити його на добру путь, бо при всій своїй скромності вважаю, що маю право претендувати на певну перевагу над ним. Це право дало мені довгочасне перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не маючи на меті ні своєї користі, ні похвали. Я ніде не прохоплююсь і словом, що скидається на осуд або може хоч трохи зачепити навіть найвразливіших людей. Отже, сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком бездоганним письменником, у якого не зможуть знайти ані найменшої поживи для своїх розумувань племена оглядачів, наглядачів, спостерігачів, обвинувачів та викривачів.
Мені, признаюся, не раз натякали, ніби я, як англійський підданець, повинен був негайно після повернення додому подати доповідну записку урядові, бо всі відкриті англійцем землі мають належати англійській короні. Але я не думаю, щоб завоювати ці землі було б так само легко, як колись Фернандо Кортесові взяти гору над голими індіанцями в Америці.212 Відряджати армію або флот для того, щоб підкорити ліліпутів, навряд чи варто; гадаю, що напасти на бробдінгнежців було б небезпечно, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою Летючий острів. Гуїгнгнми, правда, начебто не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з військовою наукою, а надто з вогнепальною зброєю. Але якби я був міністром, то не порадив би нападати на них. Їхня розважливість, одностайність, безстрашність і любов до рідного краю цілком заступлять їм брак військових знань. Уявіть собі, що то було б, якби двадцять тисяч їх вдерлося в середину європейської армії, поперемішували лави, поперекидали обози й почали хвицати копитами по обличчях солдатів. Вони ж бо цілком заслуговують характеристики, даної Августові: “Recalcitrat undique tutus”.213 214 Отож мені здається, що, замість того щоб завойовувати цю великодушну націю, нам краще було б попросити їх прислати достатню кількість своїх представників цивілізувати Європу; нехай би вони навчили нас принципів честі, справедливості, правди, здержливості, громадськості, мужності, цнотливості, приязні, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот збереглися ще в більшості наших мов, і їх можна зустріти як у давніх, так і в сучасних авторів — я можу це твердити на підставі свого скромного досвіду в читанні.
До того ж я маю ще одну причину не бажати, щоб мої відкриття поширили володіння його величності. Сказати правду, тепер мені здається, що монархи в таких випадках чинять не дуже справедливо. Ось приклад: корабель піратів захопила буря й жене його невідомо куди; нарешті юнга з щогли побачив землю, і всі висідають на берег, щоб пограбувати мирне населення. Але воно зустрічає їх цілком приязно. Країні дають нову назву, проголошують її частиною володінь свого короля і споруджують на честь такої події пам’ятник з трухлявої дошки або каменя; потім пірати убивають два-три десятки тубільців, ще кількох силоміць вивозять як зразок із собою і, повернувшись додому, дістають помилування. Нову колонію здобуто божественним правом. При першій же нагоді туди посилають кораблі, тубільців виганяють або нищать, а їхніх князів катують, допитуючи, де вони сховали золото; над усім панує нелюдська сваволя й розпуста, кров тубільців заливає землю, а банда мерзенних різників, яка чинить усі ці святі діяння, зве себе новочасними колоністами, що мають на меті навертати на християнство й просвіщати диких язичників і варварів.
А втім, треба визнати, що цей опис аж ніяк не стосується британської нації, яка може бути за приклад для цілого світу своєю мудрістю, дбайливістю й справедливістю в колонізуванні; великодушними ділами, що сприяють поступові релігії та освіти; добором благочестивих священиків, здатних якнайкраще проповідувати християнство; обачністю в заселенні своїх провінцій215 доброчесними в словах і вчинках жителями метрополії; суворим додержанням справедливості під час призначення на урядові посади в колоніях людей найздібніших і непідкупних; і, на довершення всього, відрядженням туди найпильніших і найдостойніших губернаторів, що дбають лише за добробут народу, яким вони керують, та за честь короля, їхнього володаря.
Та оскільки в описаних мною країнах ніхто не жадає, щоб його завойовували і обертали в рабство, або ж убивали, чи витісняли колоністи, і оскільки немає там ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, то я смиренно дозволю собі твердити, що країни ті аж ніяк не варті того, щоб ми поширили на них наші прагнення, подвиги та інтереси. А втім, якщо ті, кого це ближче обходить, додержуються іншої думки, я ладен засвідчити перед судом, що до мене там не було жодного європейця, бо вважаю, що тубільцям у цьому треба вірити. Сперечатися можна хіба що про двох єгу, яких, за переказами, багато років тому бачили на одній горі в країні гуїгнгнмів і від яких, на думку тубільців,216 пішло все поріддя цієї мерзенної худоби; та й ті двоє єгу були, мабуть, англійці, як дають мені підстави підозрювати риси облич їхніх нащадків, хоч і дуже спотворені. Але наскільки цей факт може бути переконливим, хай скажуть знавці колоніальних законів.
Що ж до формального заволодіння цими країнами іменем мого короля, то таке мені ніколи й на думку не спадало, а якби й спало, то в тих обставинах мені з міркувань розсудливості й самозбереження краще було б відкласти здійснення цієї формальності до слушнішої нагоди.
Відповівши отак на єдиний закид, що його можна було б зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб’язними читачами й повертаюся до приємних роздумів у своєму маленькому садочку в Редріфі. Там я впроваджуватиму в життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів, і спробую перевиховати єгу з моєї власної родини наскільки вдасться; частіше споглядатиму себе самого в дзеркалі, щоб таким способом поволі привчитися зносити вигляд людини; журитимуся над здичавінням наших вітчизняних гуїгнгнмів, проте ставитимуся до них з незмінною пошаною заради мого благородного хазяїна, його родини, друзів та всієї раси гуїгнгнмів, до яких мають честь бути такими подібними своїм виглядом наші коні, хоч їхні розумові здібності й занепали.
Минулого тижня я почав уже дозволяти своїй дружині сідати обідати разом зі мною на дальшому кінці нашого довгого стола і відповідати (але якомога коротше) на мої нечисленні запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мене огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч як важко літній людині позбуватися своїх звичок, я все-таки сподіваюся поволі призвичаїтись до товариства моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.
Мені не так важко було б примиритися з усією породою єгу, якби вони задовольнялися тільки своїми природними вадами та хибами. Мене анітрохи не обурює вигляд адвоката, кишенькового злодія, полковника, неука, лорда, картяра, політикана, звідника, лікаря, викажчика, кривоприсяжника, судді, зрадника та подібних до них людей, бо вони — неминуче лихо. Та коли я бачу, що якийсь духовний і фізичний виродок ще й величається, тут мені вже уривається терпець. Ніколи не зможу я зрозуміти, яким це чином у такій тварюці може зародитися ще й така вада. Мудрі й доброчесні гуїгнгнми, щедро обдаровані всіма рисами досконалості, які тільки можуть прикрашати розумну істоту, не мають у своїй мові навіть слова, відповідного їй, і взагалі у них нема слів для визначення чогось поганого, крім тих хіба, якими вони визначають огидні властивості своїх єгу; а гордощів у єгу вони не помічали, бо зовсім не знають людської природи, як вона виявляється по інших країнах, де панує ця тварина. Але я, завдяки своєму більшому досвідові, виразно побачив зачатки пихи навіть у диких єгу.
Гуїгнгнми, які живуть за законами розуму, пишаються своїми чеснотами не більше, ніж я пишаюсь тим, що маю руки або ноги; та й жодна розумна людина не пишатиметься цим, хоча, втративши руку чи ногу, почуватиме себе нещасною. Я спиняюся так докладно на цьому питанні лише через те, що хочу зробити суспільство англійських єгу не таким нестерпним; тому я дуже прошу тих, хто хоч трохи хибує на цю безглузду рису, не навертатись мені на очі.
ПРИМІТКИ
Задум “Мандрів Гуллівера” виник у письменника в 1713 — 1714 рр. як сатира на псевдовченість у популярній тоді формі подорожніх нотаток. Та коли Свіфт 1720 р. розпочав роботу над книгою, вона переросла в гостру соціально-політичну сатиру. Твір було завершено на початку серпня 1725 р. і після остаточного редагування 8 серпня 1726 р. надіслано лондонському видавцю Бенджаменові Мотту. Наприкінці того ж року книгу було опубліковано анонімно зі скороченням найгостріших сатиричних епізодів. Під тиском Свіфта вони частково були поновлені у другому виданні (1727), а потім і в третьому, але й досі в капіталістичних країнах “Мандри Гуллівера” друкуються з купюрами.
Українською мовою спочатку було опубліковано лише першу частину книги (Львів, видання Руського товариства педагогічного, 1906). Повністю український переклад “Мандрів Гуллівера” з’явився аж за радянських часів (Київ, ДВУ, 1928) і відтоді не раз перевидавався.
1 — Цього листа вперше опубліковано лише в третьому виданні книги (Дублін, 1735). Сімпсон, як і Гуллівер,— художній вимисел, введений з міркувань обережності, щоб дезорієнтувати офіційну думку щодо особи автора та дійсного видавця “Мандрів”.
2 — Демпієр Вільям (1652 — 1715) — англійський мореплавець. Описав свої подорожі в книзі “Нова подорож навколо світу” (1697), стиль якої подекуди пародіює Свіфт.
3 — Шанобливі слова на адресу англійської королеви Анни (1665 — 1714) тут звучать іронічно.
4 — Гуїгнгнми — розумні коні, змальовані в IV частині книги.
5 — Годольфін Сідні (1645-1712) — прем’єр-міністр за часів королеви Анни. 1710 р. був несподівано усунений зі свого посту, на який було призначено Роберта Харлі, графа Оксфорда (1661— 1724). З ними обома Свіфт був особисто знайомий.
6 — Академія прожектерів — тобто псевдовчених, відірваних від життя й практики, сатирично змальованих у III частині “Мандрів”.
7 — Згідно з тодішніми законами про цензуру, державний секретар мав право конфіскувати твір, який цензура вважатиме наклепницьким.
8 — Єгу — звироднілі люди, описані в IV частині книги. Слово це, створене Свіфтом, складається з двох англійських вигуків, які виражають огиду: “Уah! Ugh!” Тут, мабуть, натяк на Ганноверську династію, що стала на престол 1714 року.
9 — Смітфілд — площа в Лондоні, де спалювали на вогнищах єретиків та відьм.
10 — …обтяжуєте… нашого листоношу… другими частинами…— Маються на увазі коментарі та “піратські” продовження книги, які було опубліковано протягом року після її першого видання, зокрема анонімна “Подорож Гуллівера до Кеклогаллінії” (1727).
11 — Свіфт запозичив морську термінологію з книги Стермі “Справжній моряк” (1669).
12 — Утопія — вигадана держава, де немає приватної власності, описана англійським гуманістом Томасом Мором (1478-1535) в однойменній книзі (1516).
13 — Ліліпутія, Бробдінгрег — назви фантастичних країн, змальованих у І та II частинах “Мандрів”. Перше слово складається з двох різномовних коренів: little (англ.) — маленький та put (давньо-франц.) — маленькі діти, яким властиві пороки дорослих. Друге слово Свіфт утворив з літер, що входять до трьох англійських слів: grand (величний), big (великий), noble (благородний). Поправка щодо написання другого слова — деталь, яка мала підтвердити “документальну точність” усіх описаних фактів та подій.
14 — Редріф — нині Росергайс, південне передмістя Лондона.
15 — Ньюарк — містечко в графстві Ноттінгемшірі на півночі Англії.
16 — Оксфордшір — графство на північному заході Англії.
17 — Бенбері — містечко на півдні Ноттінгемшіру.
18 — Тоді це був звичайний вік для вступу до університету.
19 — Лейден — місто в Голландії, у XVII-XVIII ст. славилося своїм університетом, особливо його медичним факультетом, де навчалося також багато іноземних студентів.
20 — Левант — острови й узбережжя східного Середземномор’я в Малій Азії, центр торгівлі між Сходом і Заходом.
21 — Олд-Джурі — район Лондона, де жила малозаможна інтелігенція.
22 — Вулиця в Лондоні.
23 — Феттер-Лейн, Уоппінг — східні райони Лондона.
24 — Південне море — старовинна назва Тихого океану.
25 — Вандіменова Земля — острів на південний схід від Австралії, названий на честь губернатора тодішньої голландської колонії Антоні ван Дімена (1593 — 1645). Тепер зветься Тасманія — за ім’ям голландського мореплавця Абеля Тасмана (1602 — 1659), який відкрив острів 1642 р.
26 — Пінта — англійська міра ємкості (0,56 л).
27 — …я побачив поміст…— Натяк на тогочасний звичай виступати з промовами на площах під час передвиборчих кампаній.
28 — …дев’яносто один ланцюг… тридцятьма шістьма замками…— Можливо, натяк на кількість памфлетів, написаних Свіфтом, та політичних фракцій, які він підтримував.
29 — Англійський король Георг І, який мається тут на увазі, насправді був низького зросту. Можливо, цю зовнішню відмінність введено з цензурних міркувань.
30 — У членів австрійської династії Габсбургів, з якої походили англійські королі, була випнута нижня губа.
31 — Лінгва франка — говірка середземноморських портів, багатомовний суржик.
32 — Відповідно до співвідношення зросту Гуллівера і ліліпутів (12:1), йому, щоб м’яко спати, потрібно було покласти один на один не чотири, а дванадцять матраців.
33 — Натяк на субсидії, які англійські королі вимагали від парламенту на державні та особисті витрати.
34 — Змальовуючи обшук і конфіскацію цілком безневинних речей у Гуллівера, Свіфт глузує з надмірної запопадливості англійських державних агентів, яким скрізь ввижалася зброя.
35 — Тут висміюється діяльність шпигунів Таємного комітету, створеного за наказом англійського уряду близько 1720 р.
36 — Сатира на придворних, які робили кар’єру за допомогою спритних політичних інтриг.
37 — Мається на увазі Роберт Уолпол (1670 — 1745), прем’єр-міністр Англії за Георга І, політичний і особистий ворог Свіфта.
38 — Очевидно, натяк на Джона Картерета, графа Гленвілла (1690 — 1763), віце-короля Ірландії, який дружньо ставився до Свіфта.
39 — Йдеться про фаворитку Георга І герцогиню Кендальську (1667 — 1743), завдяки інтригам якої Уолпол повернувся на пост прем’єр-міністра після чотирирічної перерви.
40 — кольори трьох англійських орденів: Підв’язки, Лазні та Св. Андрія. В першому виданні ці кольори було з огляду на цензуру замінено іншими.
41 — Георг І захоплювався військовими парадами.
42 — Колос Родоський — величезна статуя бога сонця Геліоса, споруджена 280 р. до н. е. на острові Родос і зруйнована землетрусом через 56 років. За переказами, ноги статуї впиралися в береги по обидва боки гавані і правили за ворота для проходження кораблів.
43 — Скайреш Болголам — В цьому образі виведено Джона Кемпбела, герцога Аргайла (1678 — 1743), який переслідував Свіфта за один з його памфлетів.
44 — Мається на увазі Франція, з якою Англія ворогувала на політичному та релігійному грунті.
45 — Сатира на дві політичні партії торі і вігів, які виникли на початку 1660-х рр. (отже, сімдесят місяців — навмисна неточність з огляду на цензуру).
46 — Натяк на симпатії Георга І до вігів, які привели його на трон.
47 — Наступник англійського престолу принц Уельський вагався в своїх політичних поглядах.
48 — Глузливий натяк на боротьбу між католиками та протестантами.
49 — Тобто Карл І (1600 — 1649), страчений під час буржуазної революції в Англії, та Яків II (1633 — 1701), скинутий з престолу й вигнаний з країни внаслідок перевороту 1688 року.
50 — Мається на увазі закон про віротерпимість, прийнятий 1689 р., за яким перестали переслідувати протестантів.
51 — Війна між Англією та Францією тривала з перервами від 1689 по 1713 р. і завдала Англії великих збитків. На початку війни французький флот був справді сильніший від англійського.
52 — Тут ідеться про умови Утрехтського миру (1713) між Англією та Францією, які забезпечували морське панування Англії.
53 — Віги вважали цілком можливим повне завоювання Франції.
54 — Тут і далі натяк на друга Свіфта колишнього міністра Генрі Болінброка (1678 — 1751), та його таємні переговори з Францією про заключения миру. Звинувачений Уолполом у зраді інтересів Англії, Болінброк, не чекаючи суду, втік 1715 р. до Франції, чим завдав великих турбот французькому урядові. Повернувшись на батьківщину 1723 р., безвиїзно жив у селі.
55 — Королева Анна, обурена “аморальністю” антицерковної сатири Свіфта “Казка бочки” (1705), категорично відмовила йому в посаді єпископа, незважаючи на політичні послуги Свіфта її уряду.
56 — Оскільки тут змальовуються розумні аспекти ліліпутського способу життя, які не відповідають загальному сатиричному вмістові І частини книги, існувала навіть думка, що цей розділ дописано пізніше. Але Свіфт сам далі підкреслює, що мова йде про минуле Ліліпутії.
57 — За Георга І шпигунство було дуже поширеним в Англії.
58 — Богиню правосуддя звичайно зображували з оголеним мечем, що загрожує карою злочинцям.
59 — Особи, які обіймали державні та громадські посади в Англії, були зобов’язані відвідувати церкву, а також виконувати всі релігійні обряди.
60 — Натяк на короля Якова І (1566 — 1625), який нагороджував орденами й титулами, керуючись лише особистими симпатіями.
61 — Цю думку Свіфт запозичив, можливо, з філософсько-утопічного роману французького письменника Сірано де Бержерака (1619 — 1655) “Інший світ, або Держави та імперії Місяця” (опубл. 1657).
62 — Тут Свіфт розвиває педагогічні ідеї давньогрецького філософа Платона (428 — 347 до н. е.), який вважав, що молоде покоління потрібно виховувати в дусі високих громадських та моральних обов’язків.
63 — За часів Свіфт а лише одиниці з низів могли одержати освіту.
64 — Пародія на офіційне обвинувачення колишніх міністрів Болінброка, Оксфорда та Ормонда в державній зраді. Промова Релдресела під час дебатів — можливо, натяк на пропозицію прем’єр-міністра вігського уряду Джеймса Стенхопа (1673 — 1721), більш терпимого до торі, про заміну їм смертного вироку конфіскацією майна та повною поразкою в правах.
65 — Після придушення антиурядового повстання 1715 р. та пов’язаних з цим жорстоких страт в Англії було опубліковано офіційну прокламацію, яка вихваляла милосердя Георга І.
66 — Натяк на численні судові процеси в тогочасній Англії, які відзначалися цілковитою протизаконністю та залякуванням обвинувачених, присяжних і свідків.
67 — Натяк на часті ноти Англії французькому урядові з приводу протекції, яка надавалася Францією англійським політичним емігрантам.
68 — Дептфорд — містечко на південь від Лондона.
69 — Даунс — гавань на узбережжі південно-східної Англії.
70 — Маються на увазі численні парламентські акти на захист англійської шерстопрядної промисловості від конкуренції, в тому числі й ірландської, що підривали економіку Ірландії.
71 — Еппінг — місто на північ від Лондона.
72 — Нікчемна допомога біднякам була обов’язком тієї церковної парафії, де вони проживали, і здійснювалася шляхом приватних пожертвувань.
73 — Сурат — важливий морський порт і торговельний центр в Індії.
74 — У деяких англо-американських виданнях (напр., філадельфійському, 1873) І частина “Мандрів Гуллівера” закінчується “Одою Куїнбусові Флестріну, Чоловікові Горі”, написаною “ліліпутським придворним поетом Тітті-Тітом”, яка за ритмом нагадує скоріше танцювальну пісню.
75 — Корнуел — графство в південно-західній частині Англії.
76 — Двадцять днів.— Помилка Свіфта: з 19 квітня по 2 травня минуло лише 14 днів.
77 — Архіпелаг у Тихому океані біля Австралії.
78 — Тут і далі, особливо в переліку назв вітрил на старовинних кораблях (блінд, фок тощо) — пародія на тогочасні пригодницькі твори, перенасичені морськими термінами
79 — Велика Татарія — старовинна назва Північної та Центральної Азії; тут, очевидно, далекосхідне узбережжя Тихого океану.
80 — Пістоль — старовинна золота французька та іспанська монета.
81 — Галон — міра об’єму рідин і сипких тіл (в Англії — 4,5 л).
82 — Челсі — містечко на північ від Лондона.
83 — Ця відстань дорівнює близько 19 км.
84 — Виданий 1693 р. атлас географічних карт, складених французом Нікола Сансоном (1600 — 1667), велика квадратна книга.
85 — Очевидно, дружина тодішнього наступника англійського престолу Кароліна Уельська (1683 — 1737) — обдарована й вольова жінка.
86 — Моїдор — старовинна португальська золота монета, що була в обігу в Англії.
87 — Фенікс — за єгипетською легендою, священний птах, що приносив себе в жертву Сонцю, згоряючи на вогнищі. З його попелу народжувався новий фенікс. Символ безсмертя.
88 — Партія торі, з якою тоді був пов’язаний Свіфт, сподівалася, що принц Уельський (в майбутньому Георг II, 1683 — 1760) буде до неї прихильний; тому можливо, що таке змалювання короля відбивало подібні ілюзії або мало на меті показати майбутньому королю, яким повинен бути доброчесний монарх.
89 — Гра природи (лат.).
90 — “Царствений монарх” — старовинна назва військового корабля, яка, за традицією, зберігається в англійському флоті.
91 — Жайворонки з околиць англійського міста Данстебла поставлялися до Лондона.
92 — Грешемський коледж — був відкритий 1597 року вдовою лондонського купця Томаса Грешема (1519 — 1579), який відписав свій будинок та гроші на організацію щоденних лекцій. Існував до 1768 р.
93 — У ті часи ще не було точно встановлено, чи сполучена Америка з Японією суходолом, а чи між ними лежить океан.
94 — собор в Лондоні, де поховано королів та визначних державних діячів Англії.
95 — Солсбері — місто на південний захід від Лондона, висота його дзвіниці — 123,2 м.
96 — Головний собор Англії, діаметр його купола — 44,2 м, за розмірами — другий у світі.
97 — В Англії навіть маленьких дітей брали дивитися на прилюдні страти аж до 1868 p., коли їх було скасовано.
98 — Натяк на одне з захоплень Георга І.
99 — Спінет — старовинний клавішний музичний інструмент.
100 — Демосфен (385 — 322 до н. е.) — давньогрецький оратор.
101 — Ціцерон Марк Туллій (146 — 43 до н. е.) — видатний римський оратор.
102 — Свіфт не раз викривав у своїх памфлетах несправедливість англійського верховного суду.
103 — Канцлерський суд був створений для ведення цивільних справ, існував ще в XIX ст., сумно прославився багаторічною бюрократичною тяганиною, яка розоряла тих, хто звертався по його допомогу.
104 — Мається на увазі національний борг Англії, в ті часи катастрофічно великий.
105 — Натяк на англійського полководця герцога Джона Мальборо (1650 — 1722), який нажив на війні за іспанську спадщину (1701 — 1713) величезне багатство.
106 — Торі вважали, що Англії як морській державі потрібен флот, а не регулярна армія.
107 — Діонісій Галікарнаський (бл. 60 — 7 до н. е.) — давньогрецький історик, жив у Римі. У вступі до свого твору “Археологія” писав про намір сприятливо змалювати римлян.
108 — Вперше згадується про вогнепальну зброю 1325 р., тоді ж було винайдено й порох.
109 — Свіфт іронічно ставився до умоглядних наук, вважаючи, що вони не дають реальної користі народу.
110 — Натяк на англійське ведення судових справ, які вирішуються за аналогією з попередніми рішеннями подібних справ.
111 — Китайці винайшли книгодрукування ще в 200 р.
112 — Тут Свіфт формулює свої власні принципи літературної творчості.
113 — Такий погляд спирався на наслідки розкопок і був дуже поширений у XVIII ст.
114 — Венеція з 697 по 1797 рр. була республікою.
115 — Шропшір — графство на заході Англії.
116 — Подібні кари змальовані в багатьох міфах і легендах, зокрема в давньогрецькому міфі про Данаю.
117 — Кент — графство на крайньому південному сході Англії, уславлене своїми яблуками.
118 — Фаетон — за давньогрецьким міфом, син Сонця, який випросив у батька дозвіл керувати його вогненною колісницею протягом одного дня і мало не спалив Всесвіт, за що Зевс скинув його з неба.
119 — Тонкін — тогочасна назва північного В’єтнаму.
120 — Нова Голландія — старовинна назва Австралії, відкритої на початку XVII ст. голландцями.
121 — Фартінг — дрібна англійська монета.
122 — Форт Святого Георга — колишня назва Мадраса.
123 — У ті часи в Китайському морі було дуже багато китайських, японських та малайських піратів.
124 — У XVIII ст. Англія й Голландія були союзниками в боротьбі проти Франції, але на Сході вони суперничали в торгівлі та пограбуванні азіатських народів.
125 — Тобто в Тихому океані, на схід від Японії.
126 — Свіфт глузує з учених, зокрема з математиків, відірваних від практичного життя.
127 — Сатира на перші спроби, найчастіше антинаукові, тодішніх філологів, насамперед — знаменитого лінгвіста Річарда Бентлі (1692 — 1742) — визначати походження слів.
128 — Натяк на помилку складача, який у праці Ісаака Ньютона (1643 — 1727) “Математичні принципи натурфілософії” додав зайву цифру до числа, що визначало відстань від Землі до Сонця. Свіфт, який вороже ставився до Ньютона з політичних міркувань, іронічно згадує в “Мандрах” про його теорію тяжіння.
129 — Свіфт і раніше сатирично викривав у своїх памфлетах (“Віщування на 1708 рік” та ін.) популярних у тогочасній Англії шахраїв астрологів.
130 — На початку XVIII ст. через помилкові уявлення про всесвіт люди боялися можливих космічних катастроф, які віщували в своїх працях тодішні астрономи.
131 — Іронічний натяк на один скандальний шлюборозлучний процес 1713 р. в лондонському світському колі.
132 — Ідея використання магніту зустрічається у вищезгаданому утопічному романі Сірано де Бержерака.
133 — У “Британському каталозі зірок” (1725), складеному астрономом Джоном Флемстідом (1646 — 1719) та опублікованим його асистентом, було описано близько 3000 зірок.
134 — Це припущення Свіфта підтвердилося 1877 р. американським ученим Азафом Холлом (1829 — 1907).
135 — Розрахунок відповідає третьому законові планетних рухів, відкритому 1619 р. німецьким ученим Йоганном Кеплером (1571 — 1630).
136 — Політичний натяк: насправді таке небажання англійських міністрів, що мали “маєтки на континенті”, пояснювалося виключно економічними міркуваннями.
137 — Тут і далі натяк на опір широких мас ірландців англійським колонізаторам.
138 — Текст звідси і до слів “цілком змінили б державний лад”, з цензурних міркувань, випускався у всіх виданнях “Мандрів” аж до 1896 р.
139 — Мається на увазі столиця Ірландії Дублін.
140 — За законом 1701 р., англійські королі могли виїжджати за межі країни лише з дозволу парламенту. Та 1715 р. цей закон було скасовано, і Георг І часто користувався цим, відвідуючи свій рідний Ганновер у Німеччині.
141 — Мається на увазі Болінброк чи Чарлз Мідлтон (1640 — 1719), лорд-канцлер Ірландії, який чинив опір руйнівним для неї проектам англійського уряду.
142 — Ідеться про Дублін, де в 1726 р. було близько 300 тисяч населення.
143 — Свіфт тут говорить про тяжке становище ірландських селян.
144 — Серед учених XVIII ст. дебатувалося питання, чи можуть сліпі розрізняти кольори на дотик.
145 — Мається на увазі “Дисертація про павука” (1710), автор якої француз Ксав’є Бон де Сент-Ілер (1678 — 1761) описав свій метод виготовлення панчіх та рукавичок з павутиння.
146 — Іронічний натяк на теорію блювоти Вудворда, яка грунтувалася на дослідах над собаками.
147 — До них Свіфт зараховував насамперед богослов’я, філософію, політику, математику.
148 — Склад повітря тоді ще був невідомий.
149 — Тут Свіфт іронізує з численних спроб сконструювати “мислячі” машини, які могли б виконувати різні логічні операції.
150 — Маються на увазі аналогічні спроби сучасників Свіфта.
151 — Сатира на тодішні проекти створення універсальної “філософської” мови.
152 — Тут і далі висміюються засоби, які уряд використовував у судовому процесі проти друга Свіфта — єпископа рочестерського Френсіса Аттербері (1662 — 1732). Оскільки прямих доказів його державної зради не було, звинувачення будувалося майже виключно на витлумаченні його перехоплених приватних листів.
153 — Сатиричний натяк на промову одного з обвинувачів Аттербері — герцога Уортона, в якій він посилався на листи, знайдені у вбиральні єпископа.
154 — Трібніа, Лангден — анаграма англійських слів Britain (Британія) та England (Англія).
155 — Коли Аттербері одержав із Франції собаку з поламаною в дорозі лапою, це було використано як доказ участі Аттербері в змові на користь претендента на англійський престол — нащадка вигнаних 1688 р. Стюартів,— який тоді жив у Парижі.
156 — В англійському оригіналі тут справді анаграма.
157 — Александр Македонський у битві під малоазіатським містом Арбелою (нині Ербіль) 331 р. до н. е. здобув блискучу перемогу над величезною армією перського царя Дарія III.
158 — Широко розповсюджена в стародавні часи версія про отруєння Александра Македонського була спростована вже на початку І ст. нашої ери.
159 — Римський історик Тіт Лівій (59 до н. е. — 17 н. е.) писав у своїй “Історії Риму” (кн. І, розд. 37), що карфагенський полководець Ганнібал під час походу через Альпи наказав розжарити вогнем, а потім полити оцтом скелю, яка стояла на шляху його війська, після чого нібито вона пом’якшала і її можна було легко розрубати.
160 — Тріумф з приводу перемоги римського полководця Гая Юлія Цезаря (100 — 44 до н. е.) над його суперником за владу Гнеєм Магнусом Помпеєм (108 — 48 до н. е.) був організований у Римі 45 р. до н. е.
161 — Брут Марк Юній (85 — 42 до н. е.) — римський республіканець. Очолив змову проти Цезаря, який прагнув до диктатури. Вважався зразковим тираноборцем.
162 — Брут Луцій Юній Старший — один із засновників Римської республіки, який вигнав останнього царя Тарквінія Гордого 510 р. до н. е.
163 — Сократ (469 — 399 до н. е.) — давньогрецький філософ.
164 — Епамінонд (418 — 362 до н. е.) — давньогрецький полководець і державний діяч.
165 — Катон Молодший — Марк Порцій Катон (95 — 46 до н. е.) — завзятий римський республіканець, активний борець проти Цезаря.
166 — Дідім (63 — 10 до н. е.) — давньоримський коментатор Гомера.
167 — Євстафій (? — 1193) — візантійський коментатор Гомера.
168 — Скотт — Джон Дунс (1265 — 1308) — середньовічний філософ, викладач Оксфордського університету, коментатор Арістотеля, критикував його тогочасних послідовників.
169 — Рамус П’ер (1515 — 1572) — французький учений-гуманіст, критикував Арістотеля в трактаті, опублікованому 1543 р.
170 — Декарт Рене (1596 — 1650) — французький філософ і математик, критик середньовічних коментаторів Арістотеля.
171 — Гассенді П’єр (1592 — 1655) — французький філософ, критик Декарта.
172 — Епікур (341 — 270 до н. е.) — давньогрецький філософ-матеріаліст.
173 — Геліогабал (205 — 222) — римський імператор; за легендами, славився своїм надмірним апетитом.
174 — Ілоти — корінне населення Лаконії (південно-західної частини Стародавньої Греції), яке перетворилося на рабів після заснування в Лаконії дорійської держави Спарти (X ст. до н. е.). Агесілай (449 — 360 до н. е.) — цар і воєначальник Спарти, жителі якої прославилися зокрема своєю невибагливістю до їжі.
175 — Полідор Вергілій (1470 — 1555) — італійський історик, з 1501 р. жив у Англії, написав латинською мовою видатну працю з історії Англії від найдавніших часів до середини XVI ст.
176 — Ні дужого мужа, ні цнотливої жінки (лат.).
177 — Можливо, натяк на англійського адмірала Едуарда Рассела (1653 — 1727), який 1692 р. завдав поразки французькому флоту.
178 — Маються на увазі Карл II, Яків II та Вільгельм III.
179 — Акціум — місцевість у Стародавній Греції, де 31 р. до н. е. відбулася вирішальна битва між флотами римський консулів Октавіана Августа (63 — 14 до н. е.) та Марка Антонія (83 — 30 до н. е.), що боролися за владу в Римі. Після цієї битви Антоній не втік, а вкоротив собі віку. Август став першим римським імператором.
180 — Лібертіна — в Стародавньому Римі рабиня, відпущена на волю.
181 — Публікола Марк Валерій Мессала Корвін (64 до н. е. — 9 н. е.) — давньоримський військовий та політичний діяч.
182 — Агріппа Марк Вапсаній (63 до н. е. — 12 н. е.) — воєначальник у Стародавньому Римі.
183 — Йдеться про вільних дрібних землевласників — йоменів, які внаслідок проникнення капіталістичних відносин в англійське село XVIII ст. розорилися й перестали існувати як клас.
184 — Спроби європейських місіонерів навернути японців у християнство зустріли протидію японського уряду, t особливо після 1637 р., коли було придушене повстання японських християн і доступ до Японії був заборонений усім іноземцям, крім китайців та голландців, за умови, що останні не виконуватимуть відверто християнських обрядів. Голландцям було відведено невелику територію поблизу Нагасакі.
185 — Ієдо — тепер Токіо.
186 — Цю процедуру було введено в Японії на початку XVII ст. як спосіб викрити тих, хто навернувся до християнства. Тих, хто відмовлявся це робити, катували й страчували. Про те, що топтати розп’яття пропонувалося і голландцям, відомостей немає.
187 — Тенеріфе — найбільший з Канарських островів біля західного берега Африки, недалеко від узбережжя Марокко.
188 — Кампеші — бухта в південній частині Мексиканської затоки.
189 — Барбадос — острів у південно-східній частині Атлантичного океану.
190 — Підвітряні острови — північна група Антільських островів.
191 — Помилка: травоїдні, в тому числі й коні, люблять сіль.
192 — Карл V (1500 — 1568) — німецький імператор, якому приписано слова про те, що до бога він найохочіше звертався б іспанською мовою, до коханки — італійською, а до коня — німецькою.
193 — Мається на увазі так звана “Славна революція” (1688), внаслідок якої голландський принц Оранський став 1689 р. королем Англії Вільгельмом III, та війна за іспанську спадщину (1701 — 1713), що її Англія, Голландія та Австрія вели проти Франції за часів як Вільгельма III, так і королеви Анни.
194 — Тут і до кінця абзаца сатира на релігійні війни між католиками і протестантами та на їхні зовнішні приводи, які зводилися до різного характеру церковних обрядів чи різного тлумачення священного писання. Ці релігійні чвари Свіфт не раз різко засуджував.
195 — Натяк на Георга І, котрий, як і його родичі — німецькі князі, силоміць вербував своїх підданих у солдати і продавав їх у найми до різних країн. Це місце було випущене першим видавцем книги.
196 — Звідси й до кінця розділу в першому виданні Мотт дещо пом’якшив текст, що викликало протест Свіфта.
197 — У перших двох виданнях було пом’якшено сатиричний зміст цього абзаца.
198 — У перших двох виданнях цей абзац було випущено.
199 — Тут викладено ідеї просвітительської філософії XVIII ст.
200 — Тут і далі викладаються педагогічні ідеї доби Просвітительства.
201 — Свіфт набагато випереджає педагогічні думки свого часу.
202 — Пародія на давньогрецькі міфи про виникнення потвори Тіфона (з багна) та богині кохання Афродіти (з піни морської).
203 — Цифри двох років ставилися для того, щоб уникнути плутанини в датах між 1 січня та 24 березня, бо в той час початком нового року в Англії вважалося 15 березня.
204 — Очевидно, неточність; правильно буде “південно-західного”, як сказано вище.
205 — Герман Молль (? — 1732) — голландський картограф, оселився в Лондоні 1698 р.
206 — Текст звідси і до слів “вирішив тоді, що все це вигадка” друкувався лише в перших виданнях “Мандрів”. Досі його немає в англо-американських виданнях (напр., у серії “Пенгуїн”, 1977). В російських радянських виданнях його винесено в примітки. В українських повоєнних виданнях, як і в цьому, друкується в основному тексті.
207 — Гуллівера могли засудити як єретика за розповідь про тварин, наділених розумом, та людей, позбавлених його, або ж за дружбу з кіньми, які могли бути лише чаклунами.
208 — Гуллівер повернувся до Англії 1715 р. Отже, йдеться про 1720 р., який і вважається початком роботи Свіфта над книгою.
209 — Так в Англії зветься міністр юстиції.
210 — Коли доля й зробила Сінона нещасним, то зробити його брехуном і безчесним вона не зможе (лат.).
211 — Цитату взято 8 поеми римського поета Публія Вергілія Марона (70 — 19 до н. е.) “Енеїда” (11, 79).
212 — Іспанський завойовник Ернан Кортес (1485 — 1547) підкорив Мексіку за два з половиною роки (1519 — 1521).
213 — Хвицає, бувши завжди напоготові (лат.).
214 — Латинську цитату, яка характеризує Августа, взято із збірки віршів римського поета Квінта Горація Флакка (65 — 8 до н. е.) “Сатири” (11, 1, 20).
215 — Іронія Свіфта: у XVIII ст. до англійських колоній, які тоді називали “провінціями”, висилали злочинців.
216 — Звідси і до кінця абзаца текст, починаючи з третього видання (1735), випускався як образливий для національної гідності англійців. Лише у виданні Р. Денніса (1922) його було надруковано в примітках.
