ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 7
Любов автора до своєї батьківщини. Він робить королю надзвичайно вигідну пропозицію, яку той відхиляє. Велике невігластво короля в політиці. Освіта в цій країні обмежена й недосконала. Закони, військова справа та партії в державі.
Лише моя глибока відданість правді змусила мене не приховати цю частину моєї історії. Якими б сильними не були мої образа й обурення, виявляти їх було марно — усе це лише викликало насмішки. Тож мені лишалося терпляче зносити, як мою шляхетну й улюблену батьківщину так несправедливо паплюжать.
Я шкодую про це не менше, ніж будь-хто з моїх читачів. Проте обставини склалися саме так. Цей монарх був настільки допитливий і прискіпливий до кожної дрібниці, що відмовити йому в поясненнях означало б зрадити вдячність і добрі манери.
І все ж мушу сказати дещо на власний захист. Я не раз доволі вправно уникав найнебезпечніших запитань, а майже кожну тему намагався подати значно прихильніше, ніж дозволяла сувора правда. Я завжди мав ту природну й похвальну прихильність до своєї країни, яку так високо цінував історик Діонісій Галікарнаський. Він вважав, що історик має приховувати слабкості й вади своєї політичної матері та виставляти її чесноти й красу в якнайкращому світлі. Саме це я щиро намагався робити у всіх своїх численних розмовах із королем — хоча, на жаль, без особливого успіху.
Втім, слід бути справедливим і до самого монарха. Він жив у майже повній ізоляції від решти світу й тому природно не мав уявлення про звичаї та порядки, що панують в інших державах. Брак такого знання неминуче породжує упередження та певну вузькість мислення — річ, від якої ми й інші освічені народи Європи, звісно ж, повністю вільні. І було б, без сумніву, дивно, якби погляди такого віддаленого правителя на чесноту й порок стали мірилом для всього людства.
Щоб підтвердити свої слова та ще краще показати, до чого призводить обмежене виховання, я наведу випадок, у який, можливо, багатьом буде важко повірити. Сподіваючись ще більше зміцнити прихильність короля до себе, я розповів йому про винахід, зроблений три або чотири століття тому. Я пояснив, що існує особливий порошок, який спалахує від найменшої іскри. Якщо навіть крихітний вогник торкнеться великої купи цього порошку — хоч би вона була завбільшки з гору, — уся маса вибухне миттєво, з таким гуркотом і потрясінням, що вони перевершать навіть грім.
Далі я пояснив, що якщо певну кількість цього порошку щільно втиснути в порожнисту металеву трубу — з міді чи заліза, — то він із неймовірною силою викине залізне або свинцеве ядро. Сила цього удару така, казав я, що перед нею майже ніщо не здатне встояти. Найбільші ядра, випущені таким способом, можуть одним залпом змітати цілі шеренги війська, руйнувати найміцніші мури, топити кораблі з тисячею людей на борту. Якщо ж з’єднати ядра ланцюгом, вони здатні перерубувати щогли та снасті, розтинати людські тіла навпіл і залишати за собою суцільне спустошення.
Я також розповів, що ми часто закладаємо цей порошок у великі порожнисті залізні кулі й запускаємо їх спеціальними машинами по обложених містах. Такі снаряди розривають бруківку, трощать будинки, розкидають смертоносні уламки на всі боки й убивають кожного, хто опиниться поруч.
Я додав, що добре знаю склад цього порошку. Його інгредієнти дешеві та доступні. Я також знав точний спосіб виготовлення і міг навчити королівських майстрів виробляти відповідні гармати будь-якого розміру. У королівстві Бробдінгнеґу навіть найбільші гармати не потребували б довжини понад сто футів.
Двадцяти або тридцяти таких гармат, заряджених належною кількістю пороху й ядер, було б достатньо, щоб за кілька годин зрівняти із землею мури найсильнішого міста в усій державі — або знищити саму столицю, якщо та коли-небудь наважилася б опиратися абсолютній владі монарха.
Усе це я покірно запропонував його величності як скромний дар вдячності за численні знаки королівської ласки й захисту. Реакція короля приголомшила мене.
Він був жахнувся від самої лише картини тих страшних машин і від моєї пропозиції. Його вразило, як така безсила й плазуюча комаха, як я — саме так він висловився, — може плекати настільки нелюдські задуми. Ще більше його шокувало те, з якою буденністю я говорив про сцени крові, руйнування й спустошення, ніби описував звичайні речі. На його думку, лише якийсь злий геній, ворог усього людства, міг бути першим творцем подібного винаходу.
Щодо себе, король урочисто заявив, що хоча мало що приносить йому більше радості, ніж нові відкриття в науці чи мистецтві, він радше погодився б втратити половину свого королівства, ніж володіти таким секретом. І далі він наказав мені — якщо я дорожу власним життям — ніколи більше не згадувати про це. Який дивний наслідок вузьких принципів і короткозорого мислення!
Що правитель, наділений усіма якостями, які викликають повагу, любов і пошану; людина великого розуму, мудрості й глибокої вченості; обдарований чудовим хистом до управління та майже обожнюваний підданими — через якийсь надмірний і, на мій погляд, зовсім недоречний моральний скрупул — відмовився від можливості, яка зробила б його абсолютним володарем життя, свободи й майна всіх його підданих.
Я кажу це зовсім не для того, щоб применшити чесноти цього видатного короля. Хоча чудово розумію: в очах англійського читача саме ця риса може значно знизити його авторитет. Я схильний вважати цей недолік наслідком їхнього невігластва, адже вони ще не перетворили політику на справжню науку — так, як це зробили найгостріші уми Європи.
Пригадую, одного разу в розмові з королем я згадав, що в нас існують тисячі книг, присвячених мистецтву державного управління. На мій подив, це справило на нього зовсім не те враження, на яке я сподівався. Навпаки — він від цього ще нижче оцінив наші розумові здібності. Король відверто заявив, що зневажає й ненавидить будь-які хитрощі, надмірну витонченість і політичні інтриги — чи то в монарха, чи в міністра.Він навіть не розумів, що саме я маю на увазі під «державними таємницями», якщо не йдеться про війну з ворогом чи суперництво з іншою державою.
Для нього мистецтво правління зводилося до дуже простих речей:
здорового глузду й розуму,
справедливості та милосердя,
швидкого й чесного розгляду цивільних і кримінальних справ.
А також до кількох інших очевидних принципів, які, на його думку, навіть не потребували особливого обговорення. І насамкінець він висловив думку, яка запам’яталася мені надовго. Він сказав, що людина, яка змусить на клаптику землі вирости два колоски пшениці або дві травинки там, де раніше росла лише одна, принесе людству й своїй країні значно більше користі, ніж увесь рід політиків разом узятий.
Освіта цього народу доволі обмежена й недосконала. Їхні знання фактично зводяться до чотирьох галузей: моралі, історії, поезії та математики — і в останній вони, слід визнати, справді досягли значних успіхів. Проте їхня математика майже цілком підпорядкована практичній користі: удосконаленню землеробства та розвитку ремесел і механічних мистецтв. Через це в нашому світі її навряд чи вважали б особливо витонченою чи гідною великої пошани. Що ж до ідей, сутностей, абстракцій чи метафізичних понять, то я так і не зміг вкласти їм у голову бодай найменшого уявлення про подібні речі.
Закони в цій країні також мають надзвичайно просту форму. Жоден закон не може містити більше слів, ніж у них є літер в абетці, а абетка складається лише з двадцяти двох літер. Втім, навіть такої довжини закони досягають рідко.
Їх формулюють настільки ясно й просто, що тамтешні люди, через свою прямолінійність, просто не здатні вичитати в тексті більше одного значення. А написати коментар до закону вважається тяжким злочином, що карається смертю. Щодо цивільних справ або кримінального судочинства, їхніх прецедентів так мало, що їм годі хвалитися якимось особливим юридичним мистецтвом.
Мистецтво друку в них існує з прадавніх часів — так само, як у китайців. Проте бібліотеки в цій країні не надто великі. Навіть королівська бібліотека, яку вважають найбільшою в державі, налічує не більше тисячі томів. Книги розміщені в галереї завдовжки тисяча двісті футів, і мені дозволяли брати будь-які книжки, які я хотів.
Щоб я міг читати ці велетенські томи, столяр королеви спорудив у кімнаті Глумдалькліч особливий дерев’яний механізм.
Він нагадував високу приставну драбину заввишки двадцять п’ять футів. Кожна сходинка мала близько п’ятдесяти футів завдовжки. По суті, це були рухомі сходи, нижній край яких стояв приблизно за десять футів від стіни.
Книгу, яку я хотів читати, ставили розгорнутою біля стіни. Спершу я піднімався на верхню сходинку, повертався обличчям до книги й починав читати з верхнього рядка сторінки. Потім рухався праворуч і ліворуч приблизно на вісім або десять кроків — залежно від довжини рядків, — доки не доходив трохи нижче рівня власних очей. Тоді спускався поступово нижче й нижче, поки не доходив до кінця сторінки. Після цього знову піднімався нагору й таким самим способом читав наступну сторінку.
Перегортати сторінки було неважко: я робив це обома руками. Хоч аркуші були товсті й жорсткі, мов картон, навіть у найбільших фоліантах їхня довжина рідко перевищувала вісімнадцять або двадцять футів.
Стиль письма в них ясний, мужній і плавний, але позбавлений пишномовності. Вони понад усе уникають зайвих слів і особливо не люблять різноманітних способів висловити ту саму думку. Я прочитав чимало їхніх книжок, особливо з історії та моралі. Серед них мене особливо розважив один старий невеликий трактат, який постійно лежав у спальні Глумдалькліч. Книга належала її гувернантці — серйозній літній жінці, що полюбляла моральні та духовні твори.
Ця книжка була присвячена слабкості людської природи й не користувалася особливою повагою, окрім як серед жінок та простолюду. Мені, однак, стало цікаво побачити, що може сказати автор цієї країни на таку тему. Автор послідовно проходився по всіх звичних для європейських моралістів темах. Він доводив, наскільки людина за своєю природою є маленькою, жалюгідною та безпорадною істотою.
Він писав, що людина не здатна захистити себе ані від примх погоди, ані від люті диких звірів; що одна істота перевершує її силою, інша — швидкістю, третя — передбачливістю, четверта — працьовитістю. Далі автор стверджував, що природа в ці пізні занепадницькі віки світу виродилася й тепер породжує лише дрібні, недорозвинені створіння порівняно з істотами давнини.
Він вважав цілком логічним припустити, що людський рід колись був набагато більшим за розмірами. Більше того — у давні часи, на його думку, безсумнівно існували велетні. На підтвердження він посилався як на історичні перекази й легенди, так і на величезні кістки та черепи, які час від часу знаходили в різних частинах королівства. За його словами, вони значно перевершували за розміром жалюгідну, змізернілу людську породу сучасності. Він навіть стверджував, що самі закони природи вимагають, аби людина спочатку була створена більшою й міцнішою. Інакше вона надто беззахисна перед будь-якою дрібницею: перед черепицею, що впала з даху, каменем, кинутим рукою хлопчика, чи навіть перед ризиком утопитися у маленькому струмку. На основі всіх цих міркувань автор робив різноманітні моральні висновки, корисні для життєвої поведінки, але переказувати їх тут немає потреби.
Особисто ж я не міг не замислитися над тим, наскільки універсальною є людська схильність виводити моральні повчання — а часто радше нарікання й невдоволення — зі своїх суперечок із природою. І, гадаю, якби дослідити це уважніше, виявилося б, що наші претензії до природи так само мало обґрунтовані, як і в цього народу.
Що ж до їхньої військової справи, то вони з гордістю заявляють, що королівська армія налічує сто сімдесят шість тисяч піхоти та тридцять дві тисячі кінноти. Хоча, відверто кажучи, важко назвати армією силу, що складається переважно з міських ремісників і сільських фермерів, чиїми командирами є лише дворяни та землевласники, які не отримують за це ні платні, ні винагороди.
Втім, мушу визнати: у стройовій підготовці вони досягли високої досконалості й підтримують дуже сувору дисципліну.
Щоправда, я не бачив у цьому якоїсь особливої заслуги. Адже хіба могло бути інакше там, де кожен фермер перебуває під владою свого землевласника, а кожен міщанин — під проводом найвпливовіших осіб свого міста, обраних голосуванням на кшталт венеційського?
Я часто спостерігав навчання ополчення Лорбрульґруда на великому полі неподалік міста. Поле це мало приблизно двадцять миль завширшки в кожен бік. Під час одного з таких вишколів там було близько двадцяти п’яти тисяч піхотинців і шість тисяч вершників. Однак через величезний простір, який вони займали, мені було майже неможливо точно оцінити їхню чисельність. Вершник на великому коні сягав, мабуть, близько ста футів заввишки.
Особливо незабутнім було одне видовище. Я бачив, як уся кіннота за єдиним словом команди одночасно вихопила шаблі й змахнула ними в повітрі. Жодна уява не здатна повністю відтворити настільки величну, приголомшливу й грізну картину. Здавалося, ніби десять тисяч блискавок водночас розітнули небо з усіх його боків. Мене дуже цікавило інше: як правитель країни, до володінь якого немає доступу з жодної іншої держави, взагалі прийшов до ідеї створення армії й навіщо навчав своїх людей військовій дисципліні.
Втім, невдовзі я знайшов відповідь — як із розмов, так і з читання їхніх історичних книг. Упродовж багатьох століть ця держава страждала від тієї самої хвороби, яка вражає чимало інших урядів. Їхня знать часто боролася за владу, народ — за свободу, а король — за абсолютне панування. І хоча закони королівства загалом досить вдало врівноважували інтереси всіх трьох сторін, кожна з них час від часу порушувала встановлені межі. Саме це не раз ставало причиною громадянських воєн.
Останню з них, на щастя, вдалося завершити за правління діда нинішнього короля шляхом загального примирення. Після того народне ополчення було остаточно впорядковане за спільною згодою всіх сторін, і відтоді його тримають у найсуворішій дисципліні та безумовній покорі.
ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 8
Король і королева вирушають до прикордонних земель. Автор супроводжує їх. Докладна розповідь про те, як він залишає країну. Повернення до Англії
Мене ніколи не полишала сильна внутрішня певність, що колись я все ж поверну собі волю. Щоправда, я не міг навіть уявити, яким чином це станеться, і не бачив жодного плану втечі, що давав би бодай найменшу надію на успіх. Корабель, на якому я прибув, був першим, який будь-коли занесло до берегів цієї країни. Тому король наказав: якщо колись біля узбережжя з’явиться інше судно, його слід негайно захопити, а всіх пасажирів і команду доправити до Лорбрульгруда.
Король мав ще один намір: він дуже хотів знайти для мене жінку мого зросту, щоб я міг залишити потомство. Але я радше погодився б на смерть, ніж на таке приниження — приректи власних дітей на життя в клітках, мов приручених канарок, яких із часом продавали б по всьому королівству вельможам як дивовижу.
Справді, до мене ставилися з великою доброзичливістю. Я був улюбленцем великого короля й королеви, розвагою всього двору. Але саме це й принижувало людську гідність. Я постійно пам’ятав про тих, кого залишив удома. Мене тягнуло назад — до людей, з якими можна говорити як рівний із рівними, ходити вулицями та полями без страху бути розчавленим, мов жаба чи щеня.
Та визволення прийшло раніше, ніж я сподівався, і за таких обставин, які навряд чи можна назвати звичайними. Я чесно й докладно розповім про все, як було.
Минуло вже два роки мого перебування в цій країні. На початку третього року ми з Ґлумдалькліч супроводжували короля та королеву в подорожі до південного узбережжя королівства.
Мене, як завжди, перевозили у моїй дорожній скриньці, яку я вже описував раніше. Це була доволі зручна кімнатка завширшки дванадцять футів. За моїм проханням усередині підвісили гамак на шовкових мотузках, закріплених у чотирьох верхніх кутах. Це пом’якшувало тряску, коли слуга ніс мене перед собою верхи на коні, що траплялося доволі часто. У дорозі я нерідко спав у тому гамаку.
У даху моєї скриньки, просто над гамаком, я наказав теслі вирізати квадратний отвір приблизно фут на фут, щоб у спеку до мене надходило повітря. За потреби отвір закривався дерев’яною заслінкою, яка ковзала по пазах. Коли ми дісталися місця призначення, король вирішив провести кілька днів у своєму палаці неподалік Фланфласніка — міста, що лежало за вісімнадцять англійських миль від моря.
Ми з Глумдалькліч дуже втомилися. Я трохи застудився, а бідолашна дівчина занедужала настільки, що була змушена залишатися у своїх покоях. Я палко прагнув побачити океан, адже саме море здавалося мені єдиною можливою дорогою до втечі — якщо така нагода взагалі колись випаде.
Тож я вдав, ніби почуваюся гірше, ніж насправді, і попросив дозволу подихати морським повітрям. Супроводжувати мене мав паж — хлопець, до якого я ставився з великою симпатією і якому мене вже не раз довіряли. Я ніколи не забуду, з якою неохотою Глумдалькліч погодилася на цю прогулянку. Вона багато разів наказувала пажеві бути зі мною надзвичайно обережним, а сама раптом розридалася, ніби її охопило передчуття близької біди.
Хлопець відніс мене в моїй скриньці приблизно за пів години ходи від палацу — до скель на морському березі. Я наказав поставити скриньку на землю й, відчинивши одну із заслінок, довго дивився на море — сумно й задумливо. Почувався я не надто добре, тож сказав пажеві, що хотів би трохи подрімати в гамаку — сподіваючись, що це піде мені на користь.
Я ліг. Хлопець щільно зачинив віконце, щоб не пускати холодне повітря. Незабаром я заснув. Усе, що можу припустити: поки я спав, паж, вирішивши, що мені нічого не загрожує, подався до скель шукати пташині яйця. Перед тим я бачив із вікна, як він нишпорив між камінням і навіть знайшов кілька яєць у розщілинах. Як би там не було, я раптом прокинувся від сильного ривка за кільце, прикріплене до верхньої частини моєї скриньки для зручності перенесення.
Я відчув, що скринька стрімко здіймається високо в повітря, а тоді летить уперед із неймовірною швидкістю. Від першого поштовху мене ледь не викинуло з гамака, але далі рух став відносно плавним. Я кричав щосили кілька разів, та марно. Поглянув у вікна — навколо були лише хмари й небо. Над головою чувся шум, схожий на потужні удари крил. І тоді я збагнув увесь жах свого становища.
Я зрозумів: якийсь орел схопив дзьобом кільце моєї скриньки й поніс мене, очевидно, маючи намір кинути на скелю, як черепаху в панцирі, щоб розбити оболонку, дістатися до тіла й пожерти мене. Гострий зір і нюх цього хижого птаха дозволяють йому виявляти здобич із великої відстані, навіть якщо вона захована значно краще, ніж я за двома дюймами дерев’яних стінок.
Незабаром шум і тріпотіння крил значно посилилися. Мою скриньку почало кидати в повітрі, мов вивіску під час буревію. Я чув кілька глухих ударів — ніби орла, який тримав мою скриньку, атакували. І раптом я відчув, що стрімко падаю вниз. Падіння тривало понад хвилину, і швидкість була настільки шаленою, що мені забракло подиху.
Нарешті падіння зупинив жахливий удар — такий гучний, що мені він здався голоснішим за рев Ніагарського водоспаду. Після цього на хвилину все занурилося в темряву. Потім моя скринька почала підніматися вгору настільки, що у верхній частині вікон знову з’явилося світло.
І тут я зрозумів: я впав у море. Через вагу мого тіла, речей усередині та широкі залізні пластини, якими для міцності були укріплені верхні й нижні кути скриньки, вона занурилася у воду приблизно на п’ять футів, але все ж трималася на плаву.
Тоді — і тепер також — я вважаю, що орла, який ніс мене, переслідували ще два чи три інші. Захищаючись від них, він був змушений випустити здобич, бо решта теж прагнула своєї частки.
Саме залізні пластини на дні скриньки — найміцніша її частина — втримали рівновагу під час падіння й не дали їй розбитися об поверхню води. Усі стики були ретельно підігнані, а дверцята не відчинялися на завісах, а ковзали вгору-вниз, наче рама вікна. Завдяки цьому скринька залишалася майже герметичною, і всередину просочилося зовсім небагато води.
Насилу вибравшись із гамака, я перш за все відсунув дерев’яну заслінку в даху — ту саму, що була зроблена для доступу повітря.
Без свіжого повітря я вже майже задихався. Як же часто в ті хвилини я палко бажав опинитися поруч із моєю любою Глумдалькліч, від якої мене відділила лише одна година — і водночас ціла безодня! І можу щиро сказати: навіть серед власного нещастя я не міг не думати про свою бідолашну годувальницю. Я уявляв, як тяжко вона переживатиме моє зникнення, якого гніву зазнає від королеви і як разом із моєю втратою зруйнується й її добробут.
Гадаю, мало хто з мандрівників переживав тяжчі хвилини, ніж я тоді. Щомиті я чекав, що моя скринька розіб’ється на друзки або перекинеться від першого ж сильного пориву вітру чи високої хвилі. Достатньо було б тріснути лише одній шибці — і смерть настала б миттєво.
Єдине, що рятувало вікна, — міцні металеві ґрати зовні, встановлені спеціально для захисту під час подорожей.
Я бачив, як вода просочується крізь кілька щілин. На щастя, протікання були незначними, і я намагався заткнути їх, наскільки дозволяли сили.
Підняти дах своєї скриньки я не міг, хоча за інших обставин неодмінно зробив би це. Тоді я міг би вилізти нагору й бодай трохи довше втриматися живим, замість того щоб залишатися замкненим у цій дерев’яній пастці — чи, краще сказати, у власному плавучому трюмі.
Та навіть якби мені вдалося уникнути всіх цих небезпек ще день чи два, що чекало б мене далі? Лише повільна й жалюгідна смерть від холоду та голоду. Чотири години я перебував у цьому жахливому становищі, щомиті чекаючи смерті — а часом навіть бажаючи, щоб усе вже нарешті скінчилося. Я вже згадував, що на тому боці моєї скриньки, де не було вікна, були закріплені дві міцні металеві скоби. Саме в них слуга, який возив мене верхи на коні, просовував шкіряний ремінь і пристібав скриньку до свого пояса.
Перебуваючи в такому розпачі, я раптом почув — або мені лише здалося, — якийсь скрегіт із боку тих скоб. Невдовзі я відчув дещо ще дивніше. Здалося, ніби мою скриньку хтось тягне морем. Час від часу я відчував ривки, від яких хвилі здіймалися майже до верхніх країв вікон, і всередині ставало майже зовсім темно. Це пробудило в мені слабку, ледь жевріючу надію на порятунок, хоча я не міг уявити, яким чином хтось узагалі міг мене врятувати.
Я наважився відкрутити один зі стільців, які завжди були міцно прикручені до підлоги. Після великих зусиль я знову закріпив його просто під отвором у даху — тим самим, заслінку якого нещодавно відсунув. Потім виліз на стілець. Піднісши обличчя якомога ближче до отвору, я почав щосили кликати на допомогу — усіма мовами, які знав.
Після цього я прив’язав свою носову хустку до палиці, яку завжди носив із собою. Просунувши її крізь отвір у даху, я кілька разів розмахнув нею в повітрі. Я сподівався, що якщо десь поблизу є човен або корабель, моряки здогадаються: всередині цієї дивної скриньки замкнена якась нещасна жива душа.
Усе, що я робив, не дало жодного результату. Проте я виразно відчував, що мою скриньку тягнуть уперед. Минуло близько години, а може й більше, коли той бік скриньки, де були металеві скоби й не було вікна, раптом ударився об щось тверде.
Я подумав, що це скеля, і відчув, як мене почало кидати ще сильніше, ніж раніше. Незабаром я чітко почув над дахом моєї скриньки якийсь шум — наче тертя товстого каната. Я чув, як він зі скреготом проходить крізь кільце. Потім я відчув, що мене повільно піднімають угору. Скринька піднялася щонайменше на три фути вище, ніж була до того. Тоді я знову висунув у отвір палицю з прив’язаною хусткою й почав щосили кликати на допомогу, аж поки майже не зірвав голос.
І раптом у відповідь я почув гучний вигук. Потім ще один. І ще третій. Мою радість у ту мить неможливо передати словами — її може зрозуміти лише той, хто сам пережив подібне спасіння.
Невдовзі я почув тупіт над головою. А тоді хтось гукнув крізь отвір гучним голосом — англійською мовою:
— Якщо внизу хтось є, озвіться!
Я відповів, що я англієць, якого жорстока доля кинула в найбільше лихо, яке тільки могло спіткати живу істоту, і благав, заклинаючи всім святим, визволити мене з цієї дерев’яної в’язниці. Голос відповів, що я в безпеці: мою скриньку вже прикріпили до корабля. Він додав, що тесля зараз же прийде й випиляє в даху отвір, достатньо великий, щоб мене витягнути. Я закричав у відповідь, що це зайве і лише марнуватиме дорогоцінний час.
Достатньо, сказав я, щоб хтось із команди просто просунув палець у кільце, витяг скриньку з моря на корабель, а звідти заніс до капітанської каюти. Дехто, почувши мої дивні слова, вирішив, що я збожеволів. Інші лише сміялися. І справді, мені тоді навіть не спадало на думку, що я вже серед людей мого власного зросту й сили.
Незабаром прийшов тесля. За кілька хвилин він випиляв у даху отвір приблизно чотири фути завширшки. Потім униз спустили невелику драбину. Я піднявся нею нагору, і звідти мене витягли на корабель — украй виснаженого й знесиленого. Усі моряки дивилися на мене з подивом. Вони засипали мене безліччю запитань, але я не мав ані сил, ані бажання відповідати. Водночас і сам я був приголомшений виглядом цих людей. Після стількох років серед велетнів вони здавалися мені карликами. Саме так я їх і сприймав, бо очі мої звикли до гігантських істот, яких я залишив позаду.
Капітан, містер Томас Вілкокс — чесний і добропорядний чоловік із Шропширу — помітив, що я ось-ось знепритомнію. Він відвів мене до своєї каюти, дав підкріплювальний напій і поклав на власне ліжко, порадивши трохи відпочити. Це було саме те, чого я гостро потребував. Перед тим як заснути, я пояснив капітанові, що в моїй скриньці залишилися цінні речі, які надто шкода втрачати.
Там був чудовий гамак, гарне похідне ліжко, два стільці, стіл і шафка. Я також пояснив, що моя скринька зсередини оббита — точніше, вистелена — шовком і бавовною. Я попросив: якщо він дозволить перенести скриньку до його каюти, я відкрию її в його присутності й покажу всі свої речі. Капітан, почувши ці, як йому здавалося, безглузді слова, вирішив, що я марю.
Проте — гадаю, аби мене заспокоїти — він пообіцяв виконати моє прохання. Піднявшись на палубу, він наказав кільком матросам спуститися до моєї скриньки. Згодом я дізнався, що вони витягли звідти всі мої речі й здерли внутрішню обшивку. Але стільці, шафка й каркас ліжка були міцно прикручені до підлоги. Через незграбність матросів, які виривали все силою, ці речі сильно пошкодилися. Потім вони повідривали частину дощок для потреб корабля. А коли забрали все, що здалося їм корисним, просто скинули залишки скриньки назад у море. Через численні пробоїни в днищі та боках вона майже відразу пішла на дно. І, правду кажучи, я навіть радий, що не бачив того спустошення на власні очі. Я певен: це глибоко вразило б мене, повернувши в пам’яті багато подій, які я волів би назавжди забути.
Я проспав кілька годин, але сон мій був неспокійний. Мене безперервно переслідували видіння країни, яку я покинув, і небезпек, від яких дивом урятувався. Однак, прокинувшись, я відчув себе значно бадьорішим. Було вже близько восьмої години вечора, і капітан наказав негайно подавати вечерю, вважаючи, що я й без того занадто довго залишався без їжі.
Він ставився до мене з великою доброзичливістю й уважно спостерігав, чи не виявляю я ознак божевілля або розумового розладу. Переконавшись, що я говорю зв’язно й поводжуся цілком розсудливо, він, коли ми залишилися наодинці, попросив мене розповісти про свої мандри та пояснити, через який випадок я опинився посеред моря в тій дивовижній дерев’яній скрині.
Капітан розповів, що близько полудня, дивлячись у підзорну трубу, помітив удалині якийсь предмет і спочатку прийняв його за вітрило. Оскільки воно лежало майже на його курсі, він вирішив підійти ближче, сподіваючись придбати трохи сухарів, запас яких на кораблі починав вичерпуватися.
Та, наблизившись, він зрозумів свою помилку. Тоді він послав шлюпку з кількома матросами, щоб з’ясувати, що саме вони бачать перед собою. Невдовзі ті повернулися в сильному переляку, запевняючи, що натрапили на будинок, який плаває морем. Капітан лише посміявся з їхньої вигадки й вирішив переконатися власними очима. Він сів у човен, наказавши взяти із собою міцний канат.
Море було спокійним, тож він кілька разів обплив навколо моєї скрині. Він помітив вікна та металеві ґратки, якими вони були захищені. З одного боку, де не було жодного отвору для світла, його увагу привернули дві великі скоби, вбиті в дошки.
Тоді він наказав матросам підпливти до того боку й закріпити канат за одну зі скоб. Після цього вони почали буксирувати мою «скриню», як він її називав, до корабля. Коли її підвели до борту, капітан звелів причепити ще один канат до кільця на кришці й спробувати підняти її за допомогою блоків. Проте всі матроси разом ледве спромоглися відірвати її від води на два або три фути. Він також розповів, що моряки помітили мою тростину й хустку, які стирчали з отвору у кришці, й дійшли висновку, що всередині замкнена якась нещасна людина.
Тоді я поцікавився, чи не бачили він або його люди в небі величезних птахів приблизно в той час, коли мене вперше помітили. Капітан відповів, що під час моєї дрімоти він обговорював цю дивну пригоду з моряками, і один із них справді згадував, ніби бачив трьох орлів, що летіли на північ. Проте той матрос не помітив нічого незвичайного в їхніх розмірах і вважав їх цілком звичайними птахами. Капітан припустив, що це пояснюється великою висотою їхнього польоту, а тому щиро не розумів, навіщо я ставлю таке запитання.
Потім я спитав його, як далеко, на його думку, ми перебуваємо від найближчої землі. Він відповів, що за найточнішими підрахунками — не менш ніж за сто льє. Я запевнив його, що він помиляється майже наполовину, оскільки від країни, звідки я прибув, мене відділяло не більше двох годин шляху до того моменту, коли я впав у море.
Після цих слів капітан знову почав підозрювати, що зі мною не все гаразд. Він делікатно натякнув на це і порадив мені відпочити в каюті, яку спеціально для мене приготував. Я ж запевнив його, що цілком прийшов до тями, підкріпився чудовою вечерею, насолодився приємною бесідою і почуваюся так само здоровим розумом, як будь-коли в житті.
Тоді капітан став серйозним. Він попросив не ображатися й відповісти відверто на одне запитання. Чи не мучить мене, мовляв, сумління через якийсь особливо тяжкий злочин, за який мене покарали за наказом якогось володаря, віддавши на волю моря у тій скрині? Він пояснив, що в деяких країнах особливо небезпечних злочинців справді прирікають на смерть, висаджуючи їх у старих човнах без харчів і без жодної надії на порятунок. Капітан додав, що хоча йому було б прикро дізнатися, що він урятував негідника, однак у такому разі він чесно виконав би свій обов’язок і висадив би мене в першому ж порту, до якого прибуде його судно.
Він також зізнався, що його підозри посилилися через деякі дивні слова, які я спочатку говорив матросам, а потім і йому самому про свою кімнату та скриню, а також через мою незвичну поведінку за вечерею. Я попросив його терпляче вислухати всю мою історію. І тоді, нічого не приховуючи, докладно розповів про все, що сталося зі мною від дня мого останнього відплиття з Англії до тієї миті, коли він уперше побачив мене в морі.
Правда завжди знаходить шлях до розумної людини. Цей достойний і чесний чоловік мав певну освіту, гострий розум і здоровий глузд, тому майже відразу переконався в моїй щирості та правдивості. А щоб остаточно розвіяти будь-які сумніви, я попросив принести мою шафку, ключ від якої зберігався в мене в кишені. Капітан уже розповів мені, як моряки поводилися з моїм житлом після того, як підняли його на корабель.
Я відчинив шафку в його присутності й показав невелику колекцію дивовижних речей, які привіз із тієї неймовірної країни, звідки мене так химерно винесла доля. Там був гребінець, який я власноруч виготовив із обрізків королівської бороди. Поруч лежав інший гребінець із того самого матеріалу, але його спинку було зроблено зі шматочка нігтя великого пальця королеви. Я показав колекцію голок і шпильок завдовжки від одного фута до пів ярда. Показав чотири осині жала, схожі на теслярські цвяхи. Показав кілька пасом волосся королеви. Серед речей був і золотий перстень, який її величність одного разу люб’язно подарувала мені. Вона просто зняла його зі свого мізинця й жартома накинула мені через голову, наче нашийник. На знак вдячності за всі його турботи я попросив капітана прийняти цей перстень у подарунок. Та він рішуче відмовився.
Насамкінець я показав йому штани, які були на мені в ту мить. Вони були пошиті зі шкурки миші.
Я не зміг подарувати йому нічого, окрім зуба одного лакея. Я помітив, що він розглядав цю річ із великою цікавістю і, здається, вона припала йому до смаку. Капітан прийняв її з безліччю подяк — значно більшими, ніж заслуговувала така дрібничка. Цей зуб недосвідчений хірург помилково вирвав у слуги Глумдалькліч, який скаржився на зубний біль, хоча зуб був таким же здоровим, як і всі інші в його роті. Я наказав його очистити й зберігав у своїй шафці. Завдовжки він був близько фута, а завтовшки — чотири дюйми.
Капітан залишився цілком задоволений моєю простою й правдивою розповіддю. Він сказав, що сподівається: після повернення до Англії я викладу все це на папері й оприлюдню для загалу. Я відповів, що світ і без того вже переповнений подорожніми книгами, а тому тепер успіх може мати лише щось справді незвичайне. До того ж я підозрюю, що чимало авторів радше служать власному марнославству, вигоді чи бажанню розважити недосвідчених читачів, ніж істині. Моя ж історія містить переважно звичайні події, без пишних описів дивовижних рослин, дерев, птахів та інших тварин або ж без оповідей про варварські звичаї й ідолопоклонство диких народів, якими так люблять рясно прикрашати свої твори більшість мандрівників.
Проте я подякував йому за прихильну думку й пообіцяв обміркувати цю справу. Тоді він зізнався, що одна річ дивує його надзвичайно: чому я говорю таким гучним голосом. Він навіть запитав, чи не були король і королева тієї країни туговухими. Я відповів, що понад два роки звик саме до такого способу мовлення і що мене, своєю чергою, не менше дивують голоси його самого та його матросів. Вони здавалися мені ледь не шепотом, хоча я прекрасно чув кожне слово.
Я пояснив, що в тій країні моя розмова нагадувала б розмову людини на вулиці з кимось, хто визирає з вершини високої дзвіниці. Лише коли мене ставили на стіл або тримали в руці, я міг говорити звичайніше. Я також розповів, що помітив ще одну дивну річ: коли вперше потрапив на корабель і побачив навколо себе матросів, то вони видалися мені найнікчемнішими крихітними створіннями, яких я будь-коли бачив. І це було цілком природно. За час перебування в країні того володаря мої очі так звикли до велетенських предметів, що я навіть не любив дивитися у дзеркало. Порівняння з навколишнім світом робило мене самого таким жалюгідно малим у власних очах, що це було майже нестерпно.
Капітан відповів, що під час вечері вже помічав за мною подібне здивування. За його словами, я розглядав кожну річ навколо з таким подивом, ніби бачив її вперше, а часом ледве стримував сміх. Він не знав, як це витлумачити, і спершу навіть подумав про якийсь розлад розуму. Я визнав, що він має рацію, і додав, що сам дивуюся, як узагалі втримувався від сміху. Адже його тарілки здавалися мені не більшими за срібний трипенсовик, свиняча ніжка — ледь на один ковток, а кухоль — не більший за шкаралупу горіха.
У тому ж дусі я описав і решту його домашнього начиння та припасів. Хоч королева під час моєї служби наказала виготовити для мене маленький набір усього необхідного, мої уявлення все одно були цілком підкорені розмірам предметів, які я бачив навколо себе щодня. Тому власну мізерність я просто не брав до уваги, так само як люди зазвичай заплющують очі на власні вади.
Капітан чудово зрозумів моє жартівливе кепкування й весело відповів старим англійським прислів’ям: мовляв, він підозрює, що в мене очі більші за шлунок. Адже, хоча я цілий день нічого не їв, особливого апетиту за вечерею він у мене не помітив. Не припиняючи жартувати, він запевнив, що охоче заплатив би сто фунтів, аби лише побачити мою шафку в дзьобі орла, а потім — її падіння з такої висоти в море. Це, сказав він, було б видовище настільки дивовижне, що його опис варто було б передати нащадкам.
Порівняння з Фаетоном здалося йому настільки очевидним, що він не втримався й навів його. Щоправда, дотепність цього зіставлення не справила на мене великого враження.
Капітан раніше бував у Тонкіні й на зворотному шляху до Англії був віднесений бурями на північний схід до сорок четвертого градуса широти та сто сорок третього градуса довготи. Але через два дні після того, як я піднявся на борт його судна, ми спіймали попутний пасат і довгий час прямували на південь. Уздовж берегів Нової Голландії ми тримали курс на захід-південний захід, а потім — на південь-південний захід, доки не обігнули мис Доброї Надії. Плавання наше було напрочуд щасливим, тому я не стану обтяжувати читача докладним корабельним журналом.
Капітан заходив до одного чи двох портів і висилав баркас по провізію та прісну воду, але я жодного разу не залишав корабля аж до прибуття в Даунс. Сталося це третього червня 1706 року, приблизно через дев’ять місяців після моєї втечі. Я запропонував залишити свій багаж як заставу за плату за проїзд, однак капітан рішуче відмовився взяти з мене бодай фартинг. Ми тепло попрощалися, і я взяв із нього обіцянку навідатися до мене додому в Редріф. Потім я найняв коня та провідника за п’ять шилінгів, які позичив у капітана.
Дорогою, дивлячись на маленькі будинки, дерева, худобу та людей, я почав уявляти, ніби знову опинився в Ліліпутії. Я боявся ненароком розчавити кожного подорожнього, що траплявся мені назустріч, і часто вигукував, щоб вони поступилися дорогою. Через таку недоречну поведінку я ледь не дістав кілька добрих стусанів по голові.
Коли я нарешті прибув до власного дому, який ще мусив розшукувати, розпитуючи дорогу, один із слуг відчинив мені двері. Я нахилився, щоб увійти всередину, наче гусак, що пролазить під воротами, побоюючись ударитися головою об одвірок. Дружина вибігла назустріч, бажаючи мене обійняти, але я схилився нижче її колін, бо мені здавалося, що інакше вона нізащо не дістане до мого обличчя.
Моя дочка стала навколішки, щоб попросити батьківського благословення, але я навіть не побачив її, доки вона не підвелася. Я так довго звик тримати голову високо піднятою, дивлячись на створінь понад шістдесят футів заввишки, що просто не здогадався поглянути вниз. Потім я хотів підняти її однією рукою за талію, як звик робити з маленькими людьми в країні велетнів.
На слуг і кількох друзів, які були в домі, я дивився зверху вниз так, ніби це були карлики, а я сам — справжній велетень. Я навіть сказав дружині, що вона надто ощадливо вела господарство, бо, як мені здалося, зовсім заморила голодом себе й доньку. Словом, поводився я так дивно й безглуздо, що всі присутні погодилися з думкою капітана, яку він склав про мене при першій зустрічі, і вирішили, що я збожеволів. Наводжу цей випадок лише як приклад того, якою великою владою над людиною володіють звичка та упередження.
Згодом між мною, моєю родиною та друзями встановилося повне взаєморозуміння. Однак дружина урочисто заявила, що більше ніколи не дозволить мені виходити в море. Та зла доля розпорядилася інакше, і, як читач дізнається згодом, вона не мала сили цьому завадити.
А поки що на цьому я завершую другу частину оповіді про свої нещасливі мандри.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
