ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 5
Різні пригоди, що трапилися з автором. Страта злочинця. Автор демонструє свої навички в мореплавстві
Я міг би жити в тій країні цілком щасливо, якби моя мізерна статура не ставала причиною безлічі кумедних і водночас прикрих пригод. Деякі з них я все ж наважуся тут описати.
Глумдалькліч часто носила мене в маленькій скриньці до королівських садів. Іноді вона виймала мене звідти, тримала на долоні або дозволяла трохи прогулятися самостійно. Пам’ятаю один випадок, що стався ще до того, як карлик залишив королівський двір. Одного дня він пішов за нами до саду. Моя доглядальниця поставила мене на землю, а ми з ним опинилися поруч біля карликових яблунь.
Я не втримався й захотів продемонструвати свою дотепність, зробивши жартівливе порівняння між ним і цими деревцями. Гра слів у їхній мові виявилася такою ж вдалою, як була б і в англійській. Карлик запам’ятав образу. Скориставшись нагодою, коли я прогулювався під однією з яблунь, цей зловмисник сильно струснув дерево просто над моєю головою. На мене градом посипалися яблука — не менше дюжини. Кожне з них було майже завбільшки з бристольську бочку. Одне яблуко влучило мені в спину саме в ту мить, коли я нахилився. Удар був такий сильний, що мене кинуло обличчям на землю. На щастя, інших ушкоджень я не зазнав. А карлика, на моє прохання, пробачили, оскільки саме я дав привід для його витівки.
Іншим разом Глумдалькліч залишила мене на рівній галявині, щоб я міг трохи розважитися на самоті, а сама відійшла разом зі своєю наставницею. Раптом здійнялася страшна злива з градом. Перші ж крижини повалили мене на землю. Коли я впав, вони почали безжально гатити по всьому тілу. Здавалося, ніби мене обсипають тенісними м’ячами. З величезними труднощами я відповз рачки до найближчої грядки з лимонним чебрецем і сховався з підвітряного боку, розпластавшись долілиць на землі. Та навіть цей порятунок не вберіг мене від тяжких забоїв. Я був ушкоджений від голови до п’ят настільки, що майже десять днів не міг виходити надвір.
І в цьому немає нічого дивного. Оскільки в тій країні природа зберігає однакові пропорції в усіх своїх творіннях, кожна градина там приблизно у тисячу вісімсот разів більша за градину в Європі. Я можу засвідчити це не з чуток, а з власного досвіду, бо з наукової цікавості особисто зважував і вимірював ці крижані брили.
Та ще небезпечніша пригода трапилася зі мною в тому ж самому саду.
Одного дня моя маленька доглядальниця, переконавшись, що залишила мене в безпечному місці, відійшла разом зі своєю наставницею та кількома знайомими дамами до іншої частини саду. Я сам часто просив її чинити саме так, бо іноді прагнув побути на самоті й віддатися власним роздумам. Цього разу вона навіть не взяла із собою моєї переносної скриньки, щоб не обтяжувати себе зайвою ношею. Поки Глумдалькліч була далеко й не могла мене почути, до саду випадково забіг невеликий білий спанієль, що належав одному з головних садівників. Собака, йдучи по сліду, наблизився до місця, де я лежав. Учувши мій запах, він відразу підбіг до мене, обережно взяв у пащу й помчав до свого господаря, радісно виляючи хвостом. Добігши, він дуже дбайливо поклав мене на землю. На щастя, пес був чудово навчений. Він ніс мене між зубами так обережно, що не завдав мені жодної шкоди й навіть не пошкодив одягу.
Бідолашний садівник, який добре мене знав і щиро до мене прихилявся, мало не зомлів від переляку. Він обережно підняв мене обома руками й почав розпитувати, чи не постраждав я. Та я був настільки приголомшений і захеканий, що не міг вимовити ані слова. Лише за кілька хвилин я трохи оговтався. Тоді садівник відніс мене до Глумдалькліч, яка вже повернулася на місце, де залишила мене. Не знайшовши мене там і не почувши відповіді на свої поклики, вона переживала справжні муки.
Спочатку дівчинка суворо насварила садівника через його собаку. Проте всю історію вирішили приховати. При дворі про неї так ніхто й не довідався, бо Глумдалькліч боялася королівського гніву. Зі свого боку, я також вважав, що поширення такої розповіді навряд чи додало б мені честі. Саме після цього випадку Глумдалькліч остаточно вирішила ніколи більше не залишати мене самого поза своїм наглядом.
Я давно побоювався такого рішення, а тому раніше приховував від неї деякі свої пригоди, що траплялися тоді, коли я залишався наодинці. Одного разу над садом кружляв шуліка. Помітивши мене, він раптом стрімко кинувся вниз. Якби я не вихопив рішуче свою шаблю й не метнувся під густу шпалеру плодових дерев, хижак напевно схопив би мене пазурами й поніс у повітря.
Іншим разом я видерся на вершину свіжого кротовиння. Земля під ногами виявилася нестійкою, і я провалився по шию в отвір, через який кріт викинув нагору землю. Повернувшись, я вигадав якусь безглузду байку, яку навіть не варто згадувати, аби пояснити, чому мій одяг опинився в такому жалюгідному стані.
Ще одного разу я гуляв самотою, замислившись над далекою Англією та сумуючи за батьківщиною. Не помітивши під ногами величезної мушлі равлика, я перечепився через неї й так невдало впав, що сильно забив праву гомілку.
Не знаю, що переважало в моїх почуттях під час тих самотніх прогулянок — утіха чи прикре самолюбне ураження. Я не раз помічав, що дрібні птахи анітрохи мене не боялися. Вони спокійно стрибали зовсім поруч, іноді не далі як за ярд від мене, вишукуючи черв’яків та іншу поживу з такою незворушністю й упевненістю, наче поблизу взагалі не було жодної живої істоти.
Пам’ятаю, одного разу дрізд виявив таку зухвалість, що просто вихопив дзьобом із моєї руки шматок пирога, який Глумдалькліч щойно дала мені на сніданок. Коли ж я намагався впіймати когось із цих птахів, вони не лише не тікали, а й сміливо переходили в наступ. Нахабно підскакуючи до мене, вони намагалися дзьобнути мене в пальці, тож я не наважувався підставляти руки під їхні удари. А після цього вони так само безтурботно відступали й поверталися до своїх справ — шукати черв’яків чи равликів, ніби нічого й не сталося.
Та одного дня мені випала нагода відновити свою честь. Я підібрав міцну палицю й щосили жбурнув її в щиглика, який сидів неподалік. Кидок виявився напрочуд вдалим: птаха було збито на землю. Миттю підскочивши до здобичі, я схопив його обома руками за шию і, сяючи від тріумфу, побіг до своєї маленької виховательки.
Однак моя радість тривала недовго. Птах був не мертвий, я його лише оглушив. Отямившись, він почав відчайдушно боронитися й так люто лупцював мене крилами по голові та плечах, що я разів двадцять ладен був випустити його на волю. Хоч я й тримав його на витягнутих руках, поза досяжністю пазурів, удари сипалися безперервно й боляче. На щастя, один із наших слуг прийшов мені на допомогу й скрутив птахові шию. Наступного дня, за наказом королеви, цього щиглика подали мені на обід. Якщо пам’ять мені не зраджує, він був дещо більший за дорослого англійського лебедя.
Одного дня прийшов молодий джентльмен, племінник гувернантки моєї няні, і наполіг на тому, щоб вони обоє подивилися на страту. Це була страта чоловіка, який убив близького знайомого цього джентльмена. Глумдалькліч вмовили приєднатися до компанії, всупереч її бажанням, бо вона була від природи чуйною; а що стосується мене, то хоча я й ненавидів такі видовища, моя цікавість спокушала мене побачити щось, що, на мою думку, мало бути надзвичайним. Злочинця посадили на стілець на ешафот, зведений для цієї мети, і йому відрубали голову ударом меча завдовжки близько сорока футів. З вен та артерій бризнула така величезна кількість крові, і так високо в повітря, що великий струмінь води у Версалі не зміг зрівнятися з нею протягом усього часу, коли він тривав; а голова, коли впала на підлогу ешафоту, так підстрибнула, що я здригнувся, хоча я був щонайменше за піванглійської милі від неї.
Королева, якій дуже подобалося слухати мої розповіді про морські подорожі і яка завжди намагалася розважити мене в хвилини смутку, якось запитала, чи вмію я поводитися з вітрилом і веслом та чи не була б для мене корисною невелика веслувальна практика.
Я відповів, що добре знаюся і на тому, і на іншому. Хоча моїм основним обов’язком на кораблі була служба хірурга, а іноді й лікаря, у скрутні часи мені не раз доводилося працювати нарівні зі звичайними матросами. Проте я не міг уявити, як це можна здійснити в їхній країні. Найменший човен тут був не менший за наш лінійний військовий корабель першого рангу, а суденце, яким міг би керувати я, навряд чи витримало б течію бодай однієї з місцевих річок. На це її величність відповіла, що якщо я сам вигадаю відповідний човен, то її придворний столяр неодмінно його збудує, а вона подбає про місце, де я зможу плавати.
Майстер виявився людиною надзвичайно вправною. За моїми вказівками він лише за десять днів виготовив прогулянковий човник із повним оснащенням, достатньо просторий, щоб у ньому могли зручно розміститися восьмеро європейців. Коли човен було завершено, королева прийшла в такий захват, що сама понесла його на колінах до короля. Його величність наказав поставити човник у великий резервуар із водою й посадити туди мене для випробування. Однак простору виявилося замало, і я не зміг як слід працювати своїми маленькими веслами.
Та королева заздалегідь придумала інший задум. Вона звеліла столярові виготовити величезний дерев’яний басейн — триста футів завдовжки, п’ятдесят завширшки й вісім завглибшки. Його ретельно просмолили, щоб він не протікав, і встановили вздовж стіни в одній із зовнішніх зал палацу. Біля самого дна містився кран для спускання води, коли та починала застоюватися, а двоє слуг могли наповнити басейн свіжою водою менш ніж за пів години. Саме тут я часто веслував — не лише для власної втіхи, а й для розваги королеви та її придворних дам, які щиро захоплювалися моєю спритністю та вправністю. Іноді я піднімав вітрило, і тоді мені залишалося лише тримати курс. Дами створювали для мене вітер своїми віялами.
Коли ж вони втомлювалися, за справу бралися пажі: вони дмухали на вітрило, наповнюючи його своїм подихом, а я демонстрував мистецтво кермування, спрямовуючи човен то праворуч, то ліворуч, куди лише забажав. Після кожного такого плавання Глумдалькліч відносила човник до своєї кімнати й підвішувала його на цвях сушитися.
Під час однієї з цих розваг зі мною трапилася пригода, яка ледь не коштувала мені життя. Один із пажів уже поставив човен у басейн, а наставниця Глумдалькліч, бажаючи прислужитися, підняла мене, щоб посадити всередину. Та раптом я вислизнув у неї з пальців. Ще мить — і я неминуче розбився б, упавши з висоти сорока футів на кам’яну підлогу. Врятував мене випадок настільки щасливий, що його можна назвати справжнім дивом. У корсажі доброї пані стирчала велика шпилька. Її голівка прослизнула між моєю сорочкою та поясом штанів і зачепила мене посеред тулуба. Так я й завис у повітрі, підвішений над підлогою, доки Глумдалькліч не кинулася мені на допомогу.
Іншого разу пригода була не менш кумедною, хоча також могла завершитися неприємно. Один зі слуг, який кожного третього дня мав наповнювати мій басейн свіжою водою, виявився настільки неуважним, що випадково випустив із відра величезну жабу, навіть не помітивши цього. Жаба сховалася у воді, і ніхто не здогадувався про її присутність, доки мене не посадили в човен. Побачивши зручне місце для відпочинку, вона раптом вилізла на борт і своєю вагою так нахилила човен набік, що мені довелося миттєво перенести всю свою вагу на протилежний бік, аби не перекинутися. Опинившись усередині, потвора одним стрибком подолала мало не половину човна, а потім почала скакати туди-сюди просто над моєю головою.
При кожному стрибку вона бризкала на мене своєю липкою слиззю, забруднюючи обличчя й одяг. Її величезна голова, вирячені очі та потворні риси робили її, на мою думку, найогиднішою істотою, яку тільки можна собі уявити. Проте я попросив Глумдалькліч не втручатися й дозволити мені самому впоратися з непроханою гостею. Озброївшись одним із весел, я довго гатив жабу, відбиваючись від її стрибків. Зрештою мені вдалося настільки дошкулити їй, що вона вирішила покинути човен і одним стрибком зникла за бортом.
Найбільша небезпека, яку мені довелося пережити в тому королівстві, чекала на мене через мавпу, що належала одному з кухонних чиновників. Одного разу Глумдалькліч замкнула мене у своїй кімнаті, а сама пішла у справах чи, можливо, з візитом до когось із придворних. Стояла спека, тож вікно кімнати залишилося відчиненим. Так само були відчинені дверцята й віконця моєї великої скриньки, у якій я зазвичай мешкав, адже вона була просторою й зручною. Я сидів за столом, заглиблений у свої думки, коли раптом почув якийсь шум: щось стрибнуло через вікно до кімнати й почало метатися з одного боку в інший. Хоч я й неабияк злякався, цікавість узяла гору. Я обережно визирнув зі свого кутка, не наважуючись покинути місце.
І тоді побачив мавпу. Весела й рухлива тварина стрибала по кімнаті, перекидалася, кривлялася, а згодом наблизилася до моєї скриньки. Вона явно сприйняла її як щось надзвичайно цікаве. Мавпа зазирала у дверцята, зазирала у віконця, розглядала моє житло з усіх боків із живою цікавістю.
Я поспішно відступив у найдальший кут своєї кімнатки. Та страх настільки скував мене, що я не здогадався сховатися під ліжком, хоча це було б найрозумніше і зробити це було зовсім неважко. Після тривалого підглядання, гримасування й безперервного цвірінькання мавпа нарешті мене помітила. Вона просунула лапу у дверцята — точнісінько так, як кішка простягає лапу до миші під час гри. Я кидався то в один бік, то в інший, намагаючись вислизнути, але марно.
Зрештою тварина вхопила полу мого камзола. Тканина, виготовлена за місцевими зразками, була надзвичайно цупкою й міцною, тому не розірвалася. Мавпа просто витягла мене зі скриньки. Потім вона підняла мене правою передньою лапою і притисла до себе так, як нянька тримає немовля, коли збирається його годувати. Я не раз бачив у Європі, як мавпи носять кошенят саме таким способом. Коли я спробував вирватися, вона так сильно мене стиснула, що я вирішив не чинити опору. У мене є всі підстави думати, що ця істота прийняла мене за дитинча власного виду. Принаймні вона раз у раз ніжно гладила мене по обличчю вільною лапою, немов пестячи маля.
Так тривало певний час, аж раптом її увагу привернув шум біля дверей кімнати — хтось намагався їх відчинити. Тієї ж миті мавпа стрімко кинулася до вікна. З вікна вона вискочила на дах, потім перебралася на ринви й карнизи, пересуваючись на трьох лапах і тримаючи мене в четвертій. Звідти вона видерлася на дах сусідньої будівлі. Саме в цю мить я почув пронизливий крик Глумдалькліч. Бідолашна дівчинка була майже поза собою від розпачу. Усе крило палацу здійнялося на ноги.
Слуги кинулися по драбини. Невдовзі сотні людей на подвір’ї вже спостерігали за дивним видовищем: мавпа сиділа на гребені даху, тримаючи мене в одній лапі, наче немовля. І що найгірше — вона вирішила мене годувати. Іншою лапою вона діставала з защічних мішків розжовані шматки їжі й силоміць пхала мені їх до рота. А коли я відмовлявся ковтати цю гидоту, вона поплескувала мене по спині та по голові, немов неслухняне дитя.
Не дивно, що натовп унизу не міг стримати сміху. І, мушу визнати, я не маю права їх за це засуджувати. Для всіх, окрім мене самого, це справді було надзвичайно кумедне видовище. Дехто навіть почав жбурляти каміння, сподіваючись налякати мавпу й змусити її спуститися. Проте це негайно заборонили. Інакше цілком можливо, що перший же влучний камінь розтрощив би мені голову. Тим часом до даху вже приставили драбини, і кілька чоловіків почали підніматися нагору.
Мавпа помітила небезпеку. Опинившись майже в оточенні й не маючи змоги швидко втекти, адже пересувалася лише на трьох лапах, вона раптом випустила мене з рук і сама кинулася навтьоки.
Я опинився на вузькому гребені даху. Підо мною було не менше трьохсот ярдів порожнечі. Деякий час я сидів там, не наважуючись ворухнутися. Мені здавалося, що кожен подих вітру ось-ось зірве мене вниз або що від запаморочення я сам утрачу рівновагу й покочуся схилом даху до самого карниза. На щастя, один чесний хлопець — лакей моєї маленької доглядальниці — видерся нагору, обережно підняв мене й посадив до себе в кишеню штанів.
Так мене благополучно спустили на землю. Я ледь не задихнувся від тієї огидної каші, якою мавпа напхала мені рота. Моя люба Глумдалькліч узяла тоненьку голку й терпляче повитягала з мого рота всі залишки цієї гидоти.
Після цього мене почало сильно нудити, і я кілька разів виблював усе проковтнуте. Лише тоді мені стало трохи легше. Однак стиснення, яких я зазнав у лапах цієї потвори, залишили на моїх боках численні синці та забої. Я настільки ослаб, що був змушений пролежати в ліжку цілих два тижні. Король, королева та майже весь двір щодня надсилали слуг довідатися про стан мого здоров’я. А її величність навіть кілька разів особисто відвідала мене під час хвороби.
Що ж до винуватця всіх моїх страждань, то мавпу було негайно вбито. Крім того, король видав особливий наказ, який відтепер забороняв тримати будь-яких подібних тварин у межах палацу. Після мого одужання, коли я з’явився до короля, щоб подякувати йому за турботу та ласку, його величність не втримався від жартів з приводу моєї пригоди з мавпою.
Він із великим задоволенням розпитував, які думки спадали мені на гадку, поки я сидів у лапах цієї тварини; чи смакувала мені їжа, якою вона мене годувала; як я оцінюю її спосіб частування; і чи не покращився мій апетит після прогулянки на свіжому повітрі по дахах палацу.
Нарешті король поцікавився, як би я повівся за подібних обставин у своїй власній країні. Я відповів, що в Європі мавпи трапляються лише як рідкісні дивовижі, привезені з далеких країв, і що вони настільки малі, що я без особливих труднощів упорався б із десятком таких створінь одразу, якби вони насмілилися на мене напасти.
Що ж до того страховиська, з яким мені довелося зіткнутися тут, — а воно справді було завбільшки зі слона, — то, якби страх не завадив мені вчасно отямитися і вихопити шпагу, я, можливо, завдав би йому такого удару, що він поспішив би забрати свою лапу значно швидше, ніж простягнув її до моєї кімнати. Промовляючи це, я навмисно поклав руку на руків’я своєї зброї й намагався надати голосу якнайтвердішого звучання, мов людина, яка ревно оберігає свою репутацію хороброго чоловіка.
Та мої слова справили зовсім не те враження, на яке я сподівався. У відповідь залунали вибухи сміху. Усі присутні реготали так голосно, що навіть повага до короля не могла змусити їх стриматися. Цей випадок навів мене на глибокі роздуми. Я зрозумів, наскільки марно людина намагається здобути пошану або уславити свою відвагу серед тих, хто настільки перевершує її, що між ними немає навіть найменшої міри для порівняння.
Проте, повернувшись до Англії, я не раз бачив точнісінько таку саму картину. Часто якийсь нікчемний пройдисвіт, позбавлений і шляхетного походження, і вроди, і розуму, і навіть здорового глузду, поводиться з надзвичайною пихою, напускає на себе вагу та значущість і намагається ставити себе на один щабель із найвидатнішими людьми королівства.
ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 6
Кілька винаходів автора, щоб догодити королю та королеві. Він демонструє своє музичне вміння. Король розпитує про стан Європи, і автор розповідає йому про це. Зауваги короля.
Я мав звичку з’являтися на королівському ранковому прийомі раз чи двічі на тиждень і не раз бачив короля під час гоління. Спершу це видовище здавалося мені справді моторошним, адже бритва була майже вдвічі довша за звичайну косу. За місцевим звичаєм, його величність голили лише двічі на тиждень.
Одного разу я вмовив королівського цирульника віддати мені трохи мильної піни після гоління. Перебравши її, я відібрав сорок чи п’ятдесят найміцніших щетинок королівської бороди. Потім узяв шматок тонкого дерева й вирізав із нього основу, схожу на спинку гребінця. За допомогою найтоншої голки, яку тільки міг дістати від Ґлумдалькліч, я зробив у ній рівномірні отвори.
У ці отвори я з великою обережністю вставив волосини, підрівняв їх ножем, загострив кінчики — і врешті виготовив цілком пристойний гребінець. Він виявився дуже доречним, бо мій власний уже майже весь поламався й став майже непридатним. До того ж я не знав у цій країні жодного майстра настільки вправного й точного, щоб він зміг зробити мені новий.
Це нагадало мені про іншу забаву, якій я присвятив чимало вільного часу.
Я попросив покоївку королеви зберігати для мене волосся, яке залишалося після розчісування її величності. Згодом я назбирав його чимало. Порадившись із моїм знайомим столяром, що мав наказ виконувати для мене дрібні роботи, я доручив йому зробити два каркаси для стільців — не більші за ті, що стояли в моїй скриньці. Потім він просвердлив маленькі отвори вздовж місць, де мали бути спинки та сидіння.
Крізь ці отвори я протягнув найміцніші волосини, переплітаючи їх так само, як в Англії плетуть сидіння з тростини. Коли стільці були готові, я підніс їх у дар її величності. Королева зберігала їх у своїй кімнаті з коштовностями й охоче показувала гостям як дивовижу. І справді, кожен, хто їх бачив, щиро дивувався.
Королева навіть захотіла, щоб я сів на один із цих стільців, але я рішуче відмовився. Я запевнив її, що радше тисячу разів помру, ніж дозволю бодай частині свого тіла торкнутися тих безцінних волосин, які колись прикрашали голову її величності.
Оскільки я завжди мав хист до ремесел, із того ж волосся я зробив ще й акуратний гаманець близько п’яти футів завдовжки, виткавши на ньому золотими літерами ім’я королеви. За згодою її величності я подарував його Ґлумдалькліч.
Щиро кажучи, цей гаманець був радше для краси, ніж для користі. Він був недостатньо міцним, щоб витримати вагу великих монет, тому Ґлумдалькліч зберігала в ньому лише дрібні цяцьки — саме такі, які зазвичай люблять дівчатка.
Король, який дуже любив музику, часто влаштовував при дворі концерти. Іноді мене теж приносили туди й ставили в моїй скриньці на стіл, щоб я міг слухати. Але шум був такий оглушливий, що я ледве розрізняв мелодії.
Я переконаний: навіть якби всі барабани й сурми королівської армії одночасно заграли просто біля ваших вух, їхній гуркіт не перевершив би цього. Тому я зазвичай просив віднести мою скриньку якомога далі від музикантів, після чого зачиняв дверцята, вікна й запинав штори. Лише тоді музика ставала для мене цілком приємною.
У молодості я трохи навчився грати на спінеті. У кімнаті Ґлумдалькліч стояв інструмент, схожий на спінет, і двічі на тиждень до неї приходив учитель музики. Я називаю його спінетом, бо він нагадував саме цей інструмент і грали на ньому подібним способом.
Одного разу мені спало на думку розважити короля й королеву, виконавши англійську мелодію. Але задум видався майже нездійсненним.
Інструмент мав близько шістдесяти футів у довжину, а кожна клавіша була майже фут завширшки. Навіть максимально розвівши руки, я не міг дістати більш ніж до п’яти клавіш одразу. До того ж, щоб натиснути клавішу, потрібно було завдати сильного удару кулаком — надто виснажливе заняття, та ще й малоефективне.
Тоді я вигадав інший спосіб.
Я зробив дві круглі палички, завтовшки приблизно як звичайні кийки. Один кінець у кожної був товщий за інший. Товсті кінці я обтягнув мишачою шкірою, щоб, ударяючи ними по клавішах, не пошкодити їхню поверхню й не приглушити звук.
Перед інструментом поставили лаву приблизно на чотири фути нижче клавіш, і мене розмістили на ній. Я бігав по лаві боком то в один, то в інший бік так швидко, як тільки міг, влучаючи паличками по потрібних клавішах.
Так мені вдалося виконати жваву танцювальну мелодію, чим я дуже потішив обох монархів. Але мушу зізнатися: це було найвиснажливіше фізичне зусилля в моєму житті. Та навіть за всіх цих старань я міг ударити не більш ніж по шістнадцяти клавішах. Через це мені було неможливо водночас вести бас і мелодію, як це роблять справжні музиканти, і саме це найбільше шкодило моєму виконанню.
Король, як я вже згадував, був володарем надзвичайно проникливого розуму. Він часто наказував приносити мене в моїй скриньці до свого кабінету й ставити на стіл. Потім велів мені дістати один із моїх маленьких стільців і сісти на шафу приблизно за три ярди від нього — так, щоб моє обличчя опинялося майже на рівні з його обличчям.
У такому положенні ми не раз вели довгі розмови.
Одного дня я наважився сказати його величності, що та зневага, яку він виявляє до Європи та решти світу, здається мені не зовсім гідною його високого розуму. Я зауважив, що розум не зростає разом із тілом. Навпаки, у нашій країні часто помічають, що найвищі на зріст люди нерідко мають найменше здорового глузду.
Я додав, що серед тварин бджоли й мурахи славляться більшою працьовитістю, винахідливістю та мудрістю, ніж багато значно більших створінь. І хоч в очах короля я здавався істотою мізерною та незначною, все ж сподівався, що ще зможу колись прислужитися його величності справою справді важливою.
Король вислухав мене уважно. Здається, відтоді його думка про мене стала значно кращою, ніж будь-коли раніше. Він попросив мене якомога докладніше розповісти про державний устрій Англії. Хоч монархи зазвичай дуже прив’язані до власних звичаїв — і він, як сам сказав, припускав це й щодо інших королів, судячи з моїх попередніх оповідей, — однак йому було цікаво почути про все, що могло б видатися гідним наслідування.
Уяви ж, любий читачу, як часто я тоді шкодував, що не володію красномовством Демосфена чи Цицерона — аби мати змогу прославити мою дорогу батьківщину словами, гідними її величі та щастя. Я почав із того, що пояснив його величності: наші володіння складаються з двох островів, які утворюють три великі королівства під владою одного монарха, не враховуючи ще наших колоній в Америці.
Я довго розповідав про родючість наших земель і м’якість нашого клімату. Потім перейшов до устрою англійського парламенту. Я пояснив, що він частково складається зі славетного стану, який зветься Палатою лордів, — людей найшляхетнішого походження, спадкоємців найдавніших і найбагатших родових маєтків.
Я описав ту виняткову турботу, з якою їх виховують у науках і військовому мистецтві, щоб підготувати до ролі природжених радників короля й держави. Вони беруть участь у створенні законів, входять до найвищого суду країни, рішення якого вже не підлягають оскарженню, і завжди готові боронити свого монарха та батьківщину мужністю, мудрістю й відданістю.
Я говорив, що саме вони є окрасою та опорою королівства — достойними нащадками своїх славнозвісних предків, чия честь була нагородою за доброчесність і від чийого прикладу їхні спадкоємці, як я стверджував, ніколи не відступали.
До цього зібрання, продовжував я, входять також святі мужі під титулом єпископів. Їхнє особливе покликання — піклуватися про релігію та про тих, хто навчає народ її істин.
Я пояснив, що цих людей обирають по всій країні король і його наймудріші радники серед духовенства, відшукуючи тих, хто найбільше вирізняється святістю життя й глибиною вченості. Вони, сказав я, є духовними батьками як для священнослужителів, так і для всього народу.
Іншу частину парламенту становить зібрання, що називається Палатою громад. Я розповів, що до неї входять найшанованіші джентльмени країни, яких народ добровільно обирає за їхній великий розум і відданість батьківщині, щоб вони представляли мудрість усього народу. Саме ці дві палати, разом із монархом, утворюють найвеличніше зібрання в усій Європі, якому доручено всю законодавчу владу.
Після цього я перейшов до судів. Я описав суддів як поважних мудреців і тлумачів закону, які вирішують суперечки щодо прав і власності, карають порок і захищають невинність. Далі я розповів про мудре управління державною скарбницею, про доблесть наших сухопутних і морських сил, про їхні перемоги та звершення. Я навіть спробував підрахувати чисельність нашого населення, розмірковуючи, скільки мільйонів людей належить до кожного релігійного напряму чи політичної партії.
Я не оминув ані наших розваг і спортивних забав, ані будь-яких інших подробиць, які могли б послужити на славу моєї країни. Насамкінець я коротко виклав історію найважливіших подій і державних справ Англії за останні сто років. Уся ця розмова не завершилася менш ніж за п’ять зустрічей, кожна з яких тривала кілька годин. Король слухав мене з великою увагою, часто занотовуючи мої слова, а також записуючи питання, які збирався поставити мені пізніше.
Коли я завершив ці довгі оповіді, під час шостої зустрічі його величність, звіряючись зі своїми записами, висловив безліч сумнівів, запитань і заперечень майже щодо кожного пункту. Насамперед він поцікавився, якими способами у нас виховують молодих аристократів — як розвивають їхній розум і тіло, та чим вони зазвичай займаються в найважливіші, найсприйнятливіші роки свого життя.
Далі він запитав, яким чином поповнюється Палата лордів, якщо якийсь шляхетний рід переривається. Які якості потрібні людині, щоб бути піднесеною до рангу лорда? І чи не трапляється так, що причиною такого возвеличення стає примха монарха, хабар придворній дамі або прем’єр-міністрові, чи навіть бажання зміцнити політичну партію, інтереси якої суперечать благу держави?
Його також цікавило, наскільки добре ці лорди знаються на законах своєї країни і звідки беруть такі знання, що дозволяють їм ухвалювати остаточні рішення у справах про власність та права підданих. Він запитав і про інше: чи справді вони настільки вільні від жадібності, упередженості та матеріальної скрути, що підкуп або будь-яка інша корислива спокуса не мають над ними жодної влади.
Щодо духовних лордів — єпископів — король поставив питання ще гостріше. Він хотів знати, чи справді їх підносять до цього сану виключно за глибокі знання у справах віри та святість життя. Чи, можливо, серед них бувають ті, хто раніше лише пристосовувався до обставин або служив покірним капеланом при якомусь вельможі, сліпо переймаючи його погляди й продовжуючи служити їм уже після входження до парламенту.
Потім він перейшов до Палати громад. Його цікавило, якими способами у нас проводяться вибори тих, кого я називав представниками народу. Чи може багатий чужинець, маючи повний гаманець, вплинути на простих виборців настільки, щоб вони обрали його замість власного землевласника чи найшанованішого джентльмена округи?
Особливо дивувало короля інше. Він не міг збагнути, чому люди так шалено прагнуть потрапити до цього зібрання, якщо сама участь у ньому, як я визнав, потребує величезних витрат, завдає клопоту й нерідко призводить родини до розорення, не даючи водночас ані платні, ані пенсії. Йому така поведінка здавалася настільки високим виявом громадянської чесноти й самопожертви, що він навіть засумнівався, чи завжди вона є щирою.
Тому він прямо спитав: чи не буває так, що ці ревні служителі народу, потрапивши до парламенту, шукають способу повернути собі витрачені кошти й зусилля, жертвуючи загальним благом заради планів слабкого або порочного монарха, який діє в союзі з корумпованими міністрами?
Його питання множилися без кінця. Він допитував мене надзвичайно прискіпливо, розбираючи кожен аспект цієї теми й висуваючи безліч нових заперечень та уточнень — настільки багато, що я не вважаю ні доречним, ні безпечним наводити їх усі.
Після цього він перейшов до судів. У зв’язку з моєю розповіддю про англійське правосуддя його величність захотів з’ясувати ще чимало подробиць. Тут мені було легше відповідати, бо свого часу я сам ледве не розорився через довгу судову справу в канцлерському суді, яку зрештою виграв — хоч і ціною величезних витрат. Король запитав, скільки часу зазвичай минає, перш ніж у суді вдається встановити, де правда, а де неправда, і яких коштів це коштує. Він хотів знати, чи мають адвокати право захищати справи, про які наперед відомо, що вони несправедливі, дріб’язково мстиві або відверто гнобительські.
Його також цікавило, чи впливають на судові рішення політичні або релігійні симпатії. Він розпитував, чи мають адвокати широкі знання про справедливість як загальний принцип, чи обмежуються лише місцевими законами, традиціями та юридичними звичаями. Окремо король спитав, чи беруть самі адвокати або судді участь у створенні законів, які потім тлумачать і пояснюють на власний розсуд. Його особливо здивувало інше: чи може один і той самий адвокат в різний час виступати то за, то проти тієї самої справи, посилаючись на прецеденти, аби довести цілком протилежні позиції. Він також запитав, чи є ця професія багатою чи бідною, чи отримують адвокати грошову винагороду за промови та юридичні висновки, і — особливо — чи допускаються вони до Палати громад.
Потім король перейшов до державної скарбниці. Він сказав, що, ймовірно, моя пам’ять мене підвела. Адже я оцінив наші щорічні податки приблизно у п’ять або шість мільйонів, але коли почав говорити про видатки, виявилося, що вони інколи перевищують цю суму більш ніж удвічі. Оскільки його записи в цій частині були особливо ретельними, він не сумнівався у власних підрахунках. Як він пояснив, знання наших державних методів могло б бути для нього корисним, а тому він уважно стежив за кожною цифрою.
Якщо ж усе, що я сказав, було правдою, він не міг зрозуміти, як ціле королівство може витрачати більше, ніж має, подібно до марнотратного приватного господаря. Він запитав, хто є нашими кредиторами і звідки ми беремо кошти, щоб їм платити. Його також вразила моя розповідь про численні дорогі війни. Він зауважив, що це може означати лише одне: або ми народ надзвичайно войовничий, або ж живемо серед дуже поганих сусідів. До того ж, додав він, наші генерали, мабуть, мусять бути багатшими за самих королів.
Далі він спитав, що ми взагалі робимо за межами власних островів — якщо не рахувати торгівлі, дипломатичних договорів чи захисту узбережжя флотом. Найбільше ж його вразила моя згадка про постійну найману армію в мирний час — та ще й серед вільного народу. Він сказав, що якщо нами керують за нашою ж згодою через обраних представників, то він не розуміє, кого саме ми боїмося і проти кого готуємося воювати.
І насамкінець поставив питання, яке прозвучало майже як докір. Чи не краще, запитав він, щоб приватна людина сама разом із дітьми та родиною обороняла свій дім, аніж довіряла його захист пів дюжині випадково набраних на вулиці пройдисвітів за мізерну платню — людей, які могли б заробити в сто разів більше, просто перерізавши господарям горлянки?
Король лише посміявся з моєї, як він висловився, «дивакуватої арифметики» — з того, як я намагався визначити чисельність населення, підраховуючи людей за релігійними сектами та політичними партіями. Він сказав, що не бачить підстав примушувати людей змінювати свої погляди, навіть якщо ті погляди шкодять суспільству. Але водночас не вважав розумним дозволяти їм відкрито поширювати такі переконання.
На його думку, примушувати людину зректися своїх переконань — це тиранія. Але не вимагати, щоб вона бодай приховувала небезпечні ідеї, — це слабкість влади. І він додав влучне порівняння: людині можна дозволити тримати отруту в шафі, але не можна дозволяти продавати її під виглядом лікувального зілля.
Потім король згадав, що серед розваг англійської знаті та дворянства я називав азартні ігри. Він захотів дізнатися, у якому віці люди зазвичай захоплюються цією розвагою і коли її полишають; скільки часу вона забирає; чи трапляється, що вона руйнує цілі статки.
Також його цікавило, чи можуть низькі, морально зіпсовані люди завдяки вправності в цій справі наживати великі багатства, тримати в залежності навіть шляхетних осіб, привчати їх до негідного товариства, позбавляти можливості розвивати розум і, зрештою, через великі програші змушувати самих аристократів опановувати ту саму ганебну майстерність — щоб потім обдурювати інших.
Особливо сильне враження справила на нього моя історична розповідь про події останнього століття. Він з подивом заявив, що все почуте видається йому лише суцільним нагромадженням змов, заколотів, убивств, різанин, переворотів і вигнань. Усе це, сказав він, є найгіршими плодами людської жадібності, партійної ворожнечі, лицемірства, підступності, жорстокості, люті, безумства, ненависті, заздрості, хтивості, злоби й честолюбства.
Під час іншої зустрічі його величність узяв на себе працю коротко підсумувати все, що почув від мене раніше. Він зіставив свої запитання з моїми відповідями, а потім узяв мене в руки й лагідно погладив. Після цього він промовив слова, яких я не забуду ніколи — так само як і тону, яким вони були сказані.
— Мій маленький друже Ґрілдріґу, — сказав король, — ти виголосив воістину блискучу похвалу своїй країні. Ти напрочуд переконливо довів, що неуцтво, лінощі та порок інколи є чи не найкращими якостями для законодавця.
Він продовжив із холодною іронією:
— Ти також ясно показав, що закони найкраще пояснюють, тлумачать і застосовують саме ті люди, чий інтерес і хист полягають у тому, щоб перекручувати, заплутувати й обходити їх.
Король замовк на мить, а тоді заговорив далі:
— Я бачу серед ваших установ певні риси системи, яка у своєму початковому вигляді, можливо, була цілком терпимою. Але тепер одні її риси наполовину стерті, а решта повністю розмазані й зіпсовані корупцією.
Він подивився на мене уважно.
— Із усього, що ти розповів, я не бачу, щоб для здобуття будь-якої посади у вас вимагалася бодай одна чеснота. Тим більше не видно, щоб людей підносили за доброчесність.
Його голос став ще твердішим.
— Не схоже, щоб священників підвищували за побожність або вченість; солдатів — за мужність і талант; суддів — за чесність; сенаторів — за любов до батьківщини; а радників — за мудрість.
Після цього він звернувся вже безпосередньо до мене.
— Щодо тебе самого, — сказав король, — ти провів більшу частину життя в мандрах, і я охоче готовий вірити, що тобі досі вдалося уникнути багатьох вад твоєї країни.
Він знову провів рукою по моїй спині, але в його словах уже не було м’якості.
— Однак із того, що я почув із твоєї власної розповіді, а ще більше — з тих відповідей, які мені довелося буквально витягати з тебе наполегливими запитаннями, я не можу не дійти висновку…
Він зробив коротку паузу.
— …що більшість твоїх співвітчизників є найшкідливішою породою дрібних огидних паразитів, яким природа коли-небудь дозволяла повзати по поверхні землі.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
