“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

“Мандри Гуллівера” ЧАСТИНА ДРУГА. ПОДОРОЖ ДО ДО БРОБДІНГНЕГУ (Подорож до велетнів)

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 1

Опис великої бурі. Баркас вирушає по прісну воду. Автор сходить на берег для дослідження країни. Його залишають самого. Один із місцевих жителів захоплює його та приносить до фермерського дому. Його прийом там і різні пригоди, що з ним трапляються. Опис мешканців країни.

Природа й доля прирекли мене на цікаве й неспокійне життя. Тож минуло лише два місяці після повернення додому, як я знову залишив рідний край. Двадцятого червня 1702 року я вирушив із Даунса на борту «Адвенчера» під командуванням капітана Джона Ніколаса, уродженця Корнуоллу. Нашим пунктом призначення був Сурат.

Спочатку плавання складалося надзвичайно вдало. Ми щасливо дісталися мису Доброї Надії, де зійшли на берег поповнити запаси прісної води. Однак невдовзі було виявлено течу в корпусі судна. Нам довелося вивантажити вантаж і залишитися там на зимівлю. До того ж капітан захворів на пропасницю, тому ми не могли покинути мис аж до кінця березня.

Після одужання капітана ми знову вирушили в море. Подальша подорож також була сприятливою, поки ми не минули Мадагаскарську протоку. Опинившись на північ від Мадагаскару, приблизно на п’ятому градусі південної широти, ми потрапили в незвичні погодні умови. У тих морях від початку грудня до початку травня зазвичай панують сталі вітри з північного заходу. Проте дев’ятнадцятого квітня вони раптом посилилися й змінили напрямок, ставши значно західнішими, ніж зазвичай.

Така погода тривала двадцять днів поспіль. За цей час нас віднесло далеко на схід від Молуккських островів і приблизно на три градуси на північ від екватора, як визначив капітан під час астрономічних спостережень другого травня. Того дня вітер несподівано стих, і море завмерло в цілковитому штилі. Я щиро зрадів такій зміні. Але капітан, досвідчений мореплавець, добре знав особливості цих вод і наказав усім приготуватися до бурі.

Наступного дня його передбачення справдилося. З півдня почав дути вітер, який моряки називають південним мусоном. Побачивши, що негода лише посилюється, ми згорнули носове вітрило й приготувалися прибрати переднє. Коли море стало зовсім лютим, перевірили кріплення гармат і спустили бізань. Корабель сильно кренився під натиском хвиль, тому ми вирішили не ставити його проти бурі, а віддатися вітру й хвилям, дозволивши судну йти перед штормом.

Ми зменшили площу переднього вітрила, знову підняли його та міцно закріпили снасті. Штурвал тримали в положенні, що дозволяло найкраще витримувати натиск вітру. Спочатку судно поводилося чудово. Але невдовзі одне з вітрил розірвалося. Нам довелося спустити рею, затягти пошкоджене полотно на палубу й швидко прибрати все, що могло заважати роботі.

Буря була надзвичайно лютою. Море здіймалося такими хвилями, що навіть старі моряки визнавали їх небезпечними й незвичними. Ми допомагали стерновому втримувати судно на курсі та постійно боролися зі стихією. Попри це, ми вирішили не спускати верхню щоглу. Корабель добре тримався на хвилях і впевнено йшов перед бурею. До того ж навколо було достатньо відкритого моря, щоб не боятися сісти на мілину чи розбитися об берег.

Коли шторм урешті вщух, ми знову поставили переднє й головне вітрила, а потім підняли бізань, марселі та інше оснащення. Наш курс пролягав на схід-північний схід, тоді як вітер дув із південного заходу. Після всіх необхідних маневрів корабель знову впевнено ліг на обраний курс і продовжив плавання. Проте за цією бурею послідував сильний вітер із заходу-південного заходу, який ще довго не давав нам спокою.

За моїми підрахунками, за час цих негод нас віднесло майже на п’ятсот ліг на схід. Унаслідок цього навіть найдосвідченіші моряки на борту вже не могли сказати напевне, в якій частині світу ми перебуваємо. Запасів харчів нам вистачало. Судно залишалося міцним і надійним. Уся команда була здоровою. Єдиним лихом став гострий брак прісної води.

Після наради ми вирішили не звертати на північ, хоча це могло б допомогти швидше знайти сушу. Такий курс ризикував завести нас до північно-західних областей Великої Татарії або навіть у крижані моря далекої півночі. Тому ми продовжили рухатися тим самим напрямком, покладаючись на долю та морську вдачу.

Шістнадцятого червня 1703 року хлопець на верхівці щогли першим помітив землю. Наступного дня ми вже ясно бачили перед собою великий острів або, можливо, навіть материк — цього ми ще не могли визначити. На його південному узбережжі вузький мис далеко врізався в море, а поруч знаходилася затока, надто мілка для кораблів водотоннажністю понад сто тонн. Ми стали на якір приблизно за лігу від цієї затоки.

Капітан відрядив туди довгий човен із дванадцятьма озброєними матросами та порожніми бочками для води, якщо її вдасться знайти. Я попросив дозволу вирушити разом із ними, бажаючи оглянути країну й зробити кілька власних відкриттів. Коли ми висадилися на берег, то не побачили ні річки, ні джерела, ні будь-яких ознак людського житла. Матроси розійшлися узбережжям у пошуках прісної води, а я самотужки подався в протилежний бік. Пройшовши близько милі, я побачив лише безплідну кам’янисту місцевість. Незабаром я втомився, а оскільки ніщо вже не привертало моєї уваги, вирішив повернутися до затоки.

Коли море знову опинилося переді мною, я з подивом побачив, що наші люди вже сидять у човні й щосили веслують назад до корабля. Я хотів був покликати їх, хоча розумів, що це навряд чи допоможе. Але в ту ж мить помітив величезну істоту, яка переслідувала їх морем. Потвора рухалася надзвичайно швидко. Вода сягала їй лише колін, а кожен її крок був неймовірно довгим. На щастя, наш човен мав перевагу приблизно в півліги, а море в тих місцях було всіяне гострими скелями. Через це велетень не зміг наздогнати втікачів.

Про подальший розвиток подій я дізнався вже пізніше. У той момент мені забракло відваги залишатися на місці. Я кинувся навтьоки тією дорогою, якою прийшов, а потім видерся на крутий пагорб, звідки відкривався широкий краєвид. З висоти я побачив, що країна добре оброблена й густо заселена. Але найбільше мене вразила висота трави. На луках, які, очевидно, використовувалися для заготівлі сіна, вона сягала понад двадцяти футів.

Невдовзі я вийшов на дорогу, принаймні спершу прийняв її за дорогу. Насправді це була лише вузька стежка, якою місцеві жителі проходили через поле ячменю. Я довго йшов нею вперед, але майже нічого не бачив довкола, оскільки колосся вже піднялося щонайменше на сорок футів заввишки.

Майже годину я пробирався до краю поля. Воно було обгороджене живоплотом не менш як сто двадцять футів заввишки. Дерева над ним здіймалися так високо, що я навіть не міг приблизно оцінити їхню висоту. Між полями стояла перелазка з чотирма сходинками та великою кам’яною плитою нагорі. Для мене вона була абсолютно неприступною. Кожна сходинка мала близько шести футів заввишки, а верхній камінь піднімався більш ніж на двадцять футів. Я саме шукав пролом у живоплоті, коли раптом помітив одного з мешканців сусіднього поля. Це був такий самий велетень, як і той, що переслідував наш човен. Він здавався заввишки зі шпиль великої церковної дзвіниці й робив кроки приблизно по десять ярдів кожен.

Мене охопили такий страх і подив, що я миттю кинувся ховатися серед колосся. Звідти я побачив, як велетень піднявся на перелазку й озирнувся на сусіднє поле. Потім він гукнув когось голосом, що був значно гучніший за будь-який рупор.

Звук лунав так високо над землею, що спочатку я вирішив, ніби це грім. За кілька хвилин до нього підійшли ще семеро таких самих велетнів. У руках вони тримали серпи, кожен із яких за розміром нагадував одразу шість звичайних кіс. Вони були вдягнені значно простіше за першого чоловіка й, очевидно, були його робітниками або слугами. Почувши наказ господаря, усі семеро рушили жати поле, в якому я ховався. Я намагався триматися від них якомога далі. Проте просуватися вперед було надзвичайно важко. Стебла стояли так густо, що між ними ледве залишалося місце для мого тіла. Подекуди відстань між ними не перевищувала одного фута.

Попри це я продовжував рухатися, поки не дістався ділянки, де дощ і вітер повалили колосся на землю. Тут моє становище стало майже безнадійним. Стебла так переплелися між собою, що я не міг крізь них навіть проповзти. Гострі остюки впалих колосків проколювали одяг і дряпали шкіру. Водночас я чув, що женці перебувають уже менш ніж за сто ярдів від мене. Знесилений утомою, пригнічений страхом і розпачем, я впав між двома борознами. У той момент я щиро бажав лише одного — померти там, де лежав. Я думав про дружину, яка могла стати вдовою, і про дітей, що залишаться сиротами. Гірко картаючи себе, я шкодував, що вирушив у другу подорож усупереч порадам усіх друзів і родичів.

У цьому відчаї я мимоволі згадав Ліліпутію. Там мене вважали найбільшим дивом, яке будь-коли бачила земля. Там я тягнув за собою цілий імператорський флот і здійснював подвиги, про які ще довго розповідатимуть літописи тієї держави.

Я замислився, яким принизливим є становище, коли в цій країні я сам здаюся таким незначним, яким серед нас був би один-єдиний ліліпут. Але це, як я зрозумів, було ще найменшим із моїх лих. Адже чого можна чекати від істот такої величини, якщо вони виявляться жорстокими й дикими?

Найімовірніше, я мав би стати лише шматочком їжі для першого ж із цих велетенських варварів, який мене спіймає. Тоді я вперше по-справжньому зрозумів правоту філософів, які стверджують, що ніщо саме по собі не є великим або малим — усе визначається лише порівнянням. Можливо, десь існує народ, для якого самі ліліпути були б такими ж велетнями, як для мене вони були карликами. І хто знає, чи не знайдеться в якомусь ще невідомому куточку світу раса, поруч із якою навіть ці гіганти здаватимуться дрібними створіннями?

Такі думки крутилися в моїй голові, коли один із женців наблизився до мене всього на десять ярдів. Я був переконаний, що наступним кроком він розчавить мене ногою або розріже навпіл своїм величезним серпом.

Коли він знову рушив уперед, я закричав так голосно, як лише дозволяв жах. Велетень раптом зупинився й почав уважно роздивлятися землю під ногами. Через кілька секунд він нарешті помітив мене. Я бачив, як він розглядає мене з обережністю людини, що збирається впіймати маленьку, але потенційно небезпечну тваринку. Так само й я колись у Англії ловив ласок, намагаючись уникнути укусу. Нарешті він наважився схопити мене.

Він узяв мене за тулуб між великим і вказівним пальцями та підняв у повітря. Потім підніс майже до самих очей, залишивши між нами лише кілька ярдів, щоб краще роздивитися мою зовнішність. Я зрозумів його намір і, на щастя, не втратив самовладання. Хоча він боляче стискав мені боки, я навіть не намагався вирватися. Я висів на висоті понад шістдесят футів над землею і боявся, що будь-який рух змусить мене вислизнути з його пальців.

Єдине, на що я наважився, — це підняти очі до неба, скласти долоні в благанні та промовити кілька слів найсмиреннішим голосом, на який був здатний. Щомиті я чекав, що він жбурне мене додолу, як ми самі кидаємо дрібних істот, яких хочемо знищити.

Але доля виявилася прихильною. Велетень, схоже, зацікавився моїм голосом і жестами. Його особливо дивувало те, що я вимовляв чіткі слова, хоча змісту їх він, звісно, не розумів. Я ж не міг стримати стогонів і сліз. Повертаючи голову до боків, я намагався показати, як сильно болять місця, затиснуті його пальцями. Здавалося, він зрозумів мене. Піднявши полу свого каптана, він обережно поклав мене всередину й негайно побіг до свого господаря — заможного фермера, того самого чоловіка, якого я першим побачив на полі.

Фермер уважно вислухав пояснення слуги. Потім узяв маленьку соломинку — для нього вона була розміром зі звичайну тростину — і нею підняв поли мого одягу. Очевидно, він вважав його природним покривом мого тіла. Відгорнувши мені волосся, він почав роздивлятися обличчя. Потім покликав інших працівників і запитав, чи доводилося їм коли-небудь бачити в полі створіння, схоже на мене.

Після цього він обережно поставив мене на землю. Я негайно підвівся і кілька разів пройшовся вперед і назад, бажаючи показати, що не маю наміру тікати. Велетні сіли колом навколо мене, щоб краще спостерігати за моїми рухами. Я зняв капелюха й низько вклонився фермерові. Потім став навколішки, підняв руки й очі до неба та голосно промовив кілька слів. Нарешті дістав із кишені гаманець із золотом і смиренно простягнув його господареві.

Він поклав гаманець на долоню та підніс майже до самого ока, намагаючись зрозуміти, що це таке. Потім кілька разів перевернув його вістрям шпильки, яку витяг із рукава. Але так і не зміг збагнути його призначення. Тоді я жестами попросив його покласти руку на землю. Узявши гаманець, я відкрив його й висипав усе золото йому на долоню.

Там лежали шість великих іспанських монет по чотири пістолі кожна, а також два або три десятки дрібніших. Я бачив, як фермер змочив кінчик мізинця язиком і підняв спершу одну велику монету, потім другу. Проте він, здається, зовсім не розумів, що це за речі. Нарешті він знаком наказав мені зібрати гроші назад у гаманець і покласти його до кишені. Після кількох марних спроб подарувати йому цей скарб я вирішив послухатися.

Фермер уже майже не сумнівався, що перед ним розумна істота. Він часто звертався до мене, але звук його голосу різав мої вуха, наче гуркіт великого водяного млина. Водночас слова вимовлялися цілком виразно. Я відповідав йому якнайголосніше кількома мовами, які знав, а він раз у раз нахиляв голову так, що його вухо опинялося за якихось два ярди від мене. Проте всі наші зусилля були марними — ми не могли зрозуміти одне одного.

Зрештою він відправив робітників назад до праці, а сам витяг із кишені носову хустку. Склала її вдвічі, він розстелив її на своїй лівій долоні, яку поклав на землю долонею догори, і знаком запросив мене зійти на неї. Це було нескладно, адже складена хустка мала не більше фута завтовшки.

Я вирішив скоритися. Побоюючись упасти, я ліг на хустку горілиць на весь зріст. Тоді фермер загорнув мене в її краї аж до самої голови, щоб я був у безпеці, й у такому вигляді поніс до свого дому.

Там він покликав дружину й показав мене їй. Побачивши мене, жінка скрикнула й відсахнулася назад — зовсім так, як англійські жінки сахаються від жаби чи павука. Проте, трохи поспостерігавши за моєю поведінкою та помітивши, як старанно я намагаюся розуміти знаки її чоловіка, вона швидко заспокоїлася. Згодом вона не лише перестала мене боятися, а й почала ставитися до мене з великою ніжністю.

Було близько полудня, коли служник приніс обід. Страва була лише одна, зате дуже ситна й цілком відповідала простому побуту заможного селянина. Її подали на тарелі близько двадцяти чотирьох футів у діаметрі.

За столом сиділи сам фермер, його дружина, троє дітей та стара бабуся. Коли всі розташувалися на своїх місцях, господар посадив мене на стіл неподалік від себе. Від підлоги до стільниці було близько тридцяти футів, і я відчував справжній жах. Тому тримався якнайдалі від краю, боячись упасти.

Господиня нарізала для мене невеликий шматочок м’яса, накришила хліба на дерев’яну тарілочку й поставила її переді мною. Я низько вклонився, витягнув свої ніж і виделку та заходився їсти. Це викликало серед присутніх неабияке захоплення.

Пані наказала служниці принести маленький кухоль для міцних напоїв, який, утім, уміщував не менше трьох галонів. Його наповнили якимось питвом і поставили переді мною. Я насилу підняв посудину обома руками й, уклонившись із усією можливою пошаною, виголосив англійською мовою побажання здоров’я господині.

Мій голос викликав такий вибух сміху, що я мало не оглух. Напій нагадував легкий сидр і був цілком приємний на смак. Після цього господар знаком запросив мене підійти ближче до його тареля.

Я рушив уперед через стіл, усе ще перебуваючи в стані подиву та тривоги, що читач, сподіваюся, легко мені пробачить. Раптом я перечепився через хлібну скоринку й упав долілиць. На щастя, жодної шкоди не зазнав.

Я відразу підвівся й побачив, що добрі люди щиро занепокоїлися. Тоді я зняв капелюха, який тримав під пахвою з міркувань ввічливості, кілька разів помахав ним над головою й тричі вигукнув переможне «ура», показуючи, що залишився неушкодженим.

Проте, коли я вже майже дістався до господаря, його молодший син, пустотливий хлопчак років десяти, раптом схопив мене за ноги. Він підняв мене так високо, що всі мої кінцівки затремтіли від страху.

На щастя, батько миттю вихопив мене з його рук. Водночас він відважив хлопцеві такого ляпаса по лівому вуху, що, на мою думку, ним можна було б збити з ніг цілий загін європейської кінноти. Потім наказав прибрати його від столу. Я ж побоювався, що хлопець зненавидить мене через це покарання. Добре пам’ятаючи, як жорстоко діти поводяться з горобцями, кроликами, кошенятами чи цуценятами, я вирішив втрутитися.

Я впав навколішки й, показуючи на хлопця, дав господареві зрозуміти, що прошу його пробачити сина. Батько погодився. Хлопчик повернувся на своє місце, а я підійшов до нього й поцілував йому руку. Господар узяв його долоню та змусив лагідно погладити мене нею.

Посеред обіду улюблена кішка господині стрибнула їй на коліна. За спиною я почув дивний шум, схожий на роботу десятка ткацьких верстатів. Обернувшись, я зрозумів, що це муркотіння тієї тварини. Судячи з її голови та однієї лапи, кішка була щонайменше втричі більшою за звичайного бика. Господиня годувала її та гладила, а я не міг відірвати погляду від цього страховиська. Її вигляд настільки мене приголомшив, що я мимоволі здригнувся.

Я стояв на протилежному кінці столу, більш ніж за п’ятдесят футів від неї. До того ж господиня міцно тримала кішку, побоюючись, що вона може раптом кинутися на мене. Проте мої страхи виявилися марними. Тварина зовсім не звернула на мене уваги, навіть коли господар поставив мене менш ніж за три ярди від її морди. А оскільки під час своїх подорожей я не раз переконувався в слушності правила, що втеча або прояв страху лише провокує хижаків до нападу, то вирішив не виказувати жодного занепокоєння.

Я кілька разів сміливо пройшовся просто перед її носом і навіть наблизився менш ніж на пів ярда. На мій подив, кішка сама відсахнулася назад, наче боялася мене більше, ніж я її.

Собаки викликали в мене значно менше тривоги. Незабаром до кімнати зайшли три або чотири пси, що було звично для фермерських господарств. Один із них був мастифом, який за своїми розмірами міг зрівнятися з чотирма слонами. Інший — хорт — був навіть вищий за мастифа, хоча й поступався йому масивністю.

Коли обід уже добігав кінця, до кімнати увійшла нянька, несучи на руках однорічне немовля. Ледве побачивши мене, дитина відразу здійняла такий вереск, що його, здавалось, можна було почути від Лондонського мосту до Челсі. Як це зазвичай буває з малюками, вона вимагала, щоб їй дали нову забавку.

Мати, потураючи своїй дитині, підняла мене зі столу й піднесла до неї. Малюк миттю схопив мене поперек тулуба й, перш ніж хтось устиг втрутитися, запхав мою голову собі до рота. Я закричав так голосно, що дитина злякалася й випустила мене з рук.

Я неминуче зламав би собі шию, якби мати не встигла підставити фартух. Нянька, намагаючись заспокоїти малого, дала йому брязкальце. Воно являло собою порожнисту посудину, наповнену великим камінням і прив’язану мотузкою до пояса дитини.

Однак брязкальце не допомогло. Тоді вона вдалася до останнього й найдієвішого засобу — почала годувати немовля грудьми. Мушу зізнатися, що за все життя не бачив видовища, яке викликало б у мене таку відразу.

Я навіть не знаю, з чим порівняти ту велетенську жіночу груди, щоб дати читачеві бодай приблизне уявлення про їхні розміри, форму та колір. Нянька сіла, щоб зручніше годувати дитину, а я стояв на столі зовсім поруч і мав нагоду роздивитися все зблизька.

Це мимоволі наштовхнуло мене на роздуми про красу шкіри англійських дам. Вони здаються нам надзвичайно вродливими лише тому, що мають ті самі пропорції, що й ми самі, а дрібні вади залишаються непомітними без збільшувального скла.

Досвід показує, що навіть найніжніша й найсвітліша шкіра під сильним збільшенням виглядає шорсткою, грубою та нерівною за кольором. Те, що здалеку здається бездоганним, поблизу часто втрачає свою досконалість.

Пригадую, що під час перебування в Ліліпутії обличчя тамтешніх крихітних людей здавалися мені найпрекраснішими у світі. Якось я розмовляв про це з одним ученим чоловіком, моїм близьким приятелем. Він запевнив мене, що моє обличчя здавалося йому значно привабливішим, коли він дивився на мене з землі, ніж тоді, коли я піднімав його на долоні й підносив близько до себе.

Він відверто зізнався, що перше таке зближення справило на нього доволі моторошне враження. За його словами, на моїй шкірі було видно великі пори, а щетина бороди нагадувала жорстку щетину дикого кабана й була вдесятеро грубішою за неї. До того ж колір обличчя здавався йому строкатим і зовсім негарним.

Водночас мушу зазначити на власний захист, що серед чоловіків моєї країни я вважаюся людиною досить світлошкірою. Незважаючи на численні подорожі, сонце майже не засмаглило мене. Зі свого боку той самий учений часто розповідав мені про придворних дам імператора. В однієї, казав він, було забагато ластовиння, в іншої — надто широкий рот, у третьої — занадто великий ніс. Жодної з цих вад я самостійно ніколи не помічав.

Ці міркування настільки очевидні, що, можливо, не потребували б згадки. Проте я не міг утриматися від них, аби читач раптом не вирішив, ніби велетні цієї країни справді були потворними. Навпаки, справедливість вимагає сказати, що це дуже вродливий народ. Особливо добре я пам’ятаю риси обличчя мого господаря. Хоч він був лише простим фермером, але коли я дивився на нього з висоти близько шістдесяти футів, його обличчя здавалося напрочуд правильним і гармонійно складеним.

Закінчивши обід, мій господар повернувся до своїх робітників. З його голосу та жестів я зрозумів, що він суворо наказав дружині пильно доглядати мене. Я ж був украй стомлений і ледве тримався на ногах від сонливості. Помітивши це, господиня поклала мене на своє ліжко й укрила чистою білою хусткою, яка, щоправда, була значно більшою та грубшою за головне вітрило військового корабля.

Я проспав близько двох годин. Уві сні мені привиділося, ніби я повернувся додому до дружини та дітей, і тому пробудження зробило мою тугу ще гіршою. Розплющивши очі, я побачив себе самотнім у величезній кімнаті завширшки від двохсот до трьохсот футів і понад двісті футів заввишки, лежачи на ліжку завширшки двадцять ярдів. Господиня пішла поратися по господарству й замкнула мене в кімнаті. Саме ліжко стояло на висоті восьми ярдів від підлоги.

Поки я розмірковував над своїм становищем, двоє щурів видерлися по завісах і почали нишпорити по ліжку, принюхуючись і бігаючи туди-сюди. Один із них підскочив майже до самого мого обличчя. Переляканий, я миттю схопився на ноги й вихопив шаблю, щоб оборонятися.

Ці огидні створіння виявили нечувану зухвалість і кинулися на мене з обох боків. Один щур навіть уперся передніми лапами мені в комір. На щастя, я встиг розпороти йому черево раніше, ніж він завдав мені шкоди. Він упав до моїх ніг, а другий, побачивши долю свого товариша, кинувся тікати.

Втім, і він не втік неушкодженим. Коли щур тікав, я завдав йому сильного удару по спині, так що за ним потягнулася кривава смуга. Після цієї сутички я деякий час повільно ходив по ліжку, відновлюючи подих і заспокоюючи нерви.

Ці тварюки були завбільшки з великого мастифа, але незрівнянно спритніші та лютіші. Я ясно усвідомив, що якби перед сном зняв пояс із шаблею, то неодмінно був би розірваний на шматки й з’їдений. З цікавості я виміряв хвіст убитого щура й виявив, що він мав майже два ярди завдовжки — бракувало лише одного дюйма.

Мені було гидко тягнути його труп через усе ліжко, тим більше що він і досі стікав кров’ю. Я помітив, що в ньому ще жевріють останні ознаки життя. Тоді я завдав йому сильного удару шаблею по шиї й остаточно добив.

Невдовзі до кімнати повернулася господиня. Побачивши мене закривавленого, вона стривожено скрикнула, підбігла й підняла мене на долоню. Я відразу показав на мертвого щура, усміхаючись і жестами пояснюючи, що сам не постраждав.

Це її надзвичайно потішило. Вона покликала служницю, яка за допомогою великих щипців підняла щуряче тіло й викинула його у вікно. Потім господиня поставила мене на стіл, де я показав їй свою закривавлену шаблю, після чого витер лезо об полу свого каптана й сховав його назад до піхов.

Сподіваюся, ласкавий читач пробачить мені таку увагу до дрібних подробиць. Хоча людям із приземленим розумом вони можуть видатися незначними, проте для мислячого філософа такі спостереження здатні розширити уяву, поглибити роздуми й принести користь як у громадському, так і в приватному житті.

Саме це було моєю головною метою, коли я вирішив оприлюднити розповіді про свої подорожі. Насамперед я прагнув бути правдивим і точним, не прикрашаючи оповідь ні вченими хитрощами, ні стилістичними оздобами.

Усе, що я пережив під час цієї мандрівки, справило на мене настільки сильне враження й так глибоко закарбувалося в пам’яті, що, беручись за перо, я не хотів пропустити жодної важливої обставини. Водночас, ретельно переглянувши рукопис після завершення роботи, я все ж викреслив кілька менш значущих епізодів, які містилися в першому варіанті.

Я зробив це через побоювання, що мене можуть звинуватити в надмірній багатослівності або дріб’язковості. Такі закиди мандрівники чують доволі часто і, можливо, не завжди безпідставно.

ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 2

Опис доньки фермера. Автора везуть до ярмаркового містечка, а згодом до столиці. Подробиці цієї подорожі

У моєї господині була дев’ятирічна донька — напрочуд розумна й кмітлива для свого віку. Вона вправно володіла голкою та ниткою і вже чудово вміла доглядати своїх ляльок. Того ж вечора мати разом із нею придумали, як облаштувати для мене зручне житло.

Мене поклали в лялькову колиску, яку встановили в невеликій шухляді комода. Саму шухляду поставили на підвісну полицю, щоб захистити мене від щурів. Це ліжечко залишалося моєю спальнею весь час, поки я жив у тій родині, хоча поступово його робили дедалі зручнішим, у міру того як я вивчав мову й навчився пояснювати свої потреби.

Дівчинка була надзвичайно вправною. Побачивши раз чи двічі, як я сам знімаю одяг, вона швидко навчилася мене одягати й роздягати. Втім, я рідко дозволяв їй це робити, коли міг упоратися сам.

Вона пошила для мене сім сорочок та кілька інших предметів білизни з найтоншого полотна, яке тільки можна було знайти в країні. Щоправда, навіть ця тканина здавалася грубшою за мішковину. Усе це вона власноруч прала й утримувала в бездоганній чистоті.

Крім того, вона стала моєю першою вчителькою. Коли я показував на якийсь предмет, вона називала його своєю мовою. Завдяки цьому вже за кілька днів я навчився просити все, що мені було потрібно.

Дівчинка була доброю, лагідною й на диво турботливою. На зріст вона мала не більш як сорок футів і вважалася невеликою для свого віку. Саме вона дала мені ім’я Грілдріг, яке спершу підхопила вся родина, а згодом і вся країна.

Це слово означало приблизно те саме, що латинське nanunculus, італійське homunceletino або англійське mannikin— тобто маленька людина, чоловічок. Саме цій дівчинці я найбільше завдячую своїм порятунком у тій країні. Ми майже не розлучалися протягом усього часу мого перебування там.

Я називав її Глумдалькліч, тобто «моя маленька нянька». І був би невдячним, якби не згадав із пошаною її турботу та прихильність до мене. Від щирого серця хотів би колись віддячити їй так, як вона заслуговує, замість того щоб, сам того не бажаючи, стати причиною її нещастя й ганьби, чого я згодом мав усі підстави побоюватися.

Тим часом по всій окрузі вже ширилися чутки про дивну істоту, яку мій господар нібито знайшов у полі. Розповідали, що вона завбільшки зі сплакнока, але в усіх подробицях схожа на людину. Казали також, що ця істота наслідує людські звички, говорить якоюсь невідомою мовою, уже вивчила кілька місцевих слів, ходить на двох ногах, є лагідною й слухняною, приходить на поклик і виконує будь-які накази.

До того ж люди захоплено переказували, що вона має надзвичайно гарні пропорції тіла та шкіру світлішу й ніжнішу, ніж у трирічної доньки будь-якого вельможі. Незабаром один сусідній фермер, близький приятель мого господаря, приїхав спеціально, щоб перевірити правдивість цих історій.

Мене негайно винесли до гостей і поставили на стіл. За наказом господаря я походив туди-сюди, вихопив шаблю, знову вклав її до піхов, уклонився гостеві, привітав його його ж мовою та побажав ласкавої зустрічі — саме так, як навчила мене Глумдалькліч.

Старий фермер був уже слабкий на зір, тому надягнув окуляри, щоб краще мене роздивитися. Це видовище так мене розсмішило, що я не зміг стриматися. Його очі за скельцями здавалися мені двома повними місяцями, що зазирають до кімнати крізь два вікна.

Мої господарі швидко зрозуміли причину мого сміху й також розсміялися. Старий образився, почервонів і дуже розсердився. Його вважали великим скнарою, і, на жаль для мене, ця репутація виявилася цілком заслуженою.

Саме він подав моєму господареві згубну пораду показувати мене за гроші як дивовижу в найближчому ярмарковому містечку. Воно розташовувалося приблизно за пів години їзди верхи від нашого дому, на відстані близько двадцяти двох миль.

Я відразу відчув недобре. Спостерігаючи, як господар і його приятель довго шепочуться між собою та час від часу показують на мене, я здогадався, що вони щось замишляють. Страх був таким сильним, що мені навіть почало здаватися, ніби я розумію окремі слова їхньої розмови.

Наступного ранку моя маленька нянька Глумдалькліч розповіла мені всю правду. Вона хитрістю випитала подробиці в матері. Бідолашна дівчинка притиснула мене до грудей і гірко заплакала від сорому та жалю.

Вона боялася, що зі мною трапиться лихо через грубість простолюду. Хтось міг випадково розчавити мене в руках або покалічити, зламавши руку чи ногу. Вона також добре знала, наскільки я сором’язливий і як ревно дбаю про власну гідність.

Для мене, казала вона, буде страшною образою виступати за гроші на потіху натовпу перед найнижчими верствами людей. До того ж дівчинка зі смутком згадувала, що батьки колись обіцяли віддати їй ягнятко, а коли воно підросло й погладшало, продали його м’ясникові. Тепер вона побоювалася, що зі мною вчинять так само.

Що ж до мене самого, то мушу чесно визнати: я переживав менше, ніж моя добра нянька. Мене не полишала тверда надія, що колись я поверну собі свободу.

А щодо приниження, пов’язаного з тим, що мене показуватимуть як дивовижного звіра, то я втішав себе думкою, що в цій країні я чужинець. Навіть якщо колись повернуся до Англії, ніхто не зможе дорікнути мені цим як ганьбою. Адже за таких самих обставин навіть сам король Великої Британії зазнав би не меншого приниження, ніж те, що випало на мою долю.

Дослухавшись до поради свого приятеля, мій господар наступного ярмаркового дня повіз мене до сусіднього містечка. Разом із ним їхала й його маленька донька, моя нянька, яка сиділа позаду на спеціальному сідлі. Для подорожі мене вмістили в дерев’яну скриньку, щільно зачинену з усіх боків.

У скриньці були невеликі дверцята, через які я міг заходити й виходити, а також кілька маленьких отворів для повітря. Дівчинка дбайливо поклала всередину ковдру зі своєї лялькової колиски, щоб я мав на чому лежати. Попри це, дорога виявилася для мене надзвичайно виснажливою.

Подорож тривала лише близько пів години, але я був так розтряслий і змучений, ніби провів кілька днів у штормовому морі. Кінь на кожному кроці долав близько сорока футів і рухався таким високим рисаком, що мене безупинно підкидало вгору й униз. Це нагадувало хитавицю корабля під час сильного шторму, тільки поштовхи були набагато частішими.

Відстань, яку ми подолали, приблизно відповідала шляху від Лондона до Сент-Олбанса. Прибувши до містечка, господар зупинився в заїзді, де бував і раніше. Порадившись із господарем корчми та зробивши необхідні приготування, він найняв міського оповісника.

Той мав оголосити по всьому місту про небачену дивовижу, яку можна побачити в заїзді під вивіскою «Зелений Орел». Людям повідомляли, що там виставлено дивну істоту, меншу за сплакнока — тварину, добре відому в тих краях і завдовжки близько шести футів. Водночас ця істота в усіх частинах тіла була схожа на людину, могла говорити кілька слів і виконувати безліч кумедних трюків.

Мене поставили на стіл у найбільшій залі заїзду, яка, мабуть, мала близько трьохсот футів завдовжки й завширшки. Моя маленька нянька стояла поруч на низенькому ослінчику, щоб доглядати за мною та підказувати, що саме я маю робити. Щоб уникнути надмірного натовпу, господар дозволяв заходити до зали не більш як тридцяти відвідувачам одночасно. За наказом дівчинки я ходив по столу, відповідав на її запитання настільки, наскільки вже знав місцеву мову, і намагався говорити якомога голосніше.

Я не раз повертався до глядачів, чемно вклонявся їм, вітав їх і промовляв кілька заздалегідь завчених фраз. Потім брав наперсток, який Глумдалькліч наповнила напоєм замість келиха, і виголошував тости за здоров’я присутніх. Для більшої втіхи публіки я вихоплював шаблю й демонстрував кілька фехтувальних рухів на англійський манер. Крім того, моя нянька давала мені соломинку, якою я вправлявся, ніби списом. Цього мистецтва я навчився ще в юності.

Того дня мене показували дванадцятьом різним групам відвідувачів. Щоразу доводилося повторювати ті самі дурнуваті вистави й уклони. До вечора я був майже непритомний від утоми та роздратування. Люди, які вже бачили мене, поширювали настільки неймовірні розповіді, що охочі ладні були виламувати двері, аби тільки потрапити всередину. Господар, дбаючи про власну вигоду, суворо забороняв будь-кому торкатися мене, окрім Глумдалькліч.

Для безпеки навколо столу поставили лави на такій відстані, щоб ніхто не міг до мене дістати. Проте один неслухняний школяр кинув просто мені в голову ліщиновий горіх. Він пролетів зовсім поруч і дивом мене не зачепив. Якби горіх влучив, то неодмінно розтрощив би мені череп, адже був завбільшки майже з невеликий гарбуз. Принаймні я мав задоволення бачити, як цього малого бешкетника добряче відшмагали й вигнали із зали.

Після завершення вистави господар оголосив, що покаже мене знову наступного ярмаркового дня. Тим часом він наказав зробити для мене зручніший екіпаж. І справді, на це були вагомі причини. Після першої поїздки та восьми годин безперервного розважання публіки я настільки знесилився, що ледве стояв на ногах і майже не міг говорити. Минуло щонайменше три дні, перш ніж я повністю відновив сили. Та навіть удома мені не давали перепочинку. Чутки про мене поширилися на сотні миль навколо, і до будинку господаря безперервно приїздили заможні землевласники та дворяни з родинами.

Часто одночасно збиралося понад тридцять осіб із дружинами та дітьми, адже країна була дуже густо заселена. Господар же брав плату за повну залу відвідувачів навіть тоді, коли мене показували лише одній родині. Тож протягом певного часу я майже не мав спокою жодного дня тижня, окрім середи, яка в них вважалася священним днем відпочинку. Навіть коли мене не возили до міста, я залишався живою дивовижею для нескінченного потоку гостей.

Мій господар, побачивши, який прибуток я можу приносити, вирішив возити мене найважливішими містами королівства. Тож, подбавши про все необхідне для далекої подорожі й упорядкувавши домашні справи, він попрощався з дружиною, і 17 серпня 1703 року, приблизно через два місяці після мого прибуття до цієї країни, ми вирушили до столиці, що лежала майже в самому центрі імперії, за три тисячі миль від нашого дому.

Мій господар посадив позаду себе на коня свою доньку Глумдалькліч. Вона тримала мене на колінах у спеціальній скриньці, прив’язаній до пояса. Дівчинка оббила її зсередини найм’якшою тканиною, яку тільки могла знайти, густо вистелила дно, поклала туди свою дитячу постіль для мене, забезпечила білизною та всіма необхідними речами й загалом зробила все, щоб мені було якомога зручніше. Крім нас, у дорозі був лише хлопець із господарства, який їхав слідом із багажем.

Господар мав намір показувати мене в кожному місті на шляху. Більше того, він був готовий звертати з головної дороги на п’ятдесят або навіть сто миль, якщо десь у селі чи в маєтку заможного пана можна було розраховувати на добрий заробіток.

Ми подорожували без поспіху, долаючи не більш як сто сорок–сто шістдесят миль на день. Глумдалькліч, бажаючи полегшити мою долю, часто скаржилася на втому від кінської рисі, щоб змусити батька рухатися повільніше. На моє прохання вона нерідко виймала мене зі скриньки, аби я міг подихати свіжим повітрям і оглянути околиці, але завжди тримала на прив’язі за тонкий шнурок.

Під час цієї подорожі ми переправилися через п’ять чи шість річок, набагато ширших і глибших за Ніл або Ганг. Навіть найменші струмки тут були не вужчі за Темзу біля Лондонського мосту. Уся дорога тривала десять тижнів. За цей час мене показували у вісімнадцяти великих містах, не рахуючи безлічі сіл і приватних маєтків.

26 жовтня ми прибули до столиці, яку їхньою мовою називали Лорбрульгрудом, тобто «Гордістю Всесвіту». Мій господар винайняв помешкання на головній вулиці міста, неподалік від королівського палацу, і, як було заведено, розклеїв оголошення з докладним описом моєї особи та моїх дивовижних властивостей.

Він орендував велику залу завширшки від трьохсот до чотирьохсот футів. Для моїх виступів було зроблено круглий стіл діаметром шістдесят футів. Уздовж краю стола на відстані трьох футів від обідка спорудили огорожу такої самої висоти, щоб я випадково не впав.

Щодня мене показували публіці десять разів. Усі, хто приходив подивитися на мене, залишалися враженими й задоволеними. На той час я вже досить добре володів їхньою мовою й розумів майже все, що мені говорили. Окрім того, я вивчив їхню абетку й навчився більш-менш складати прості речення. У цьому мені допомагала Глумдалькліч, яка була моєю наставницею як удома, так і під час подорожі.

Вона носила в кишені маленьку книжечку, не набагато більшу за атлас Сансона. Це був звичайний підручник для дівчаток, де стисло викладалися основи їхньої релігії. За цією книжкою вона навчала мене літер і пояснювала значення слів.