ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 3
Автора викликають до королівського двору. Королева викуповує його в його господаря-фермера й представляє королю. Він веде суперечки з найвидатнішими вченими Його Величності. Для автора влаштовують помешкання при дворі. Він користується великою прихильністю королеви. Він обстоює честь своєї батьківщини. Автор свариться з королівським карликом.
Щоденні виступи й безперервні навантаження, яких я зазнавав, уже за кілька тижнів помітно підірвали моє здоров’я. Що більше прибутку отримував із мене господар, то жадібнішим ставав. Я майже зовсім утратив апетит і схуд так, що перетворився мало не на самий кістяк.
Фермер це помітив і, вирішивши, що я невдовзі помру, надумав витягти з мене якомога більшу користь, поки ще була нагода. Саме тоді, коли він обмірковував свої плани, до нього прибув слардрал, тобто придворний камергер, із наказом негайно доставити мене до палацу для розваги королеви та її почту. Деякі придворні дами вже бачили мене раніше й розповіли про мою незвичайну зовнішність, поведінку та розум. Її Величність і всі присутні були надзвичайно задоволені моїми манерами.
Коли мене поставили на стіл перед королевою, я впав навколішки й попросив дозволу поцілувати її імператорську стопу. Але ця ласкава володарка простягнула мені свій мізинець. Я обхопив його обома руками й із найбільшою шанобливістю торкнувся губами кінчика пальця. Потім королева поставила мені кілька загальних запитань про мою батьківщину та подорожі. Я відповідав якомога чіткіше й стисло. Згодом вона запитала, чи хотів би я жити при дворі.
Я низько вклонився до самої поверхні стола й покірно відповів, що є власністю свого господаря і не можу розпоряджатися собою. Але якби моя доля залежала від мене самого, я вважав би за найбільшу честь присвятити все життя служінню Її Величності.
Тоді королева звернулася до мого господаря й запитала, чи погодиться він продати мене за добру ціну. Той, переконаний, що я не проживу й місяця, охоче погодився й запросив тисячу золотих монет. Гроші було виплачено негайно. Кожна така монета за розміром дорівнювала приблизно восьмистам моїдорам, однак, якщо врахувати різницю в масштабах між їхньою країною та Європою, а також високу ціну золота серед них, ця сума навряд чи перевищувала б в Англії вартість тисячі гіней.
Після цього я звернувся до королеви:
— Оскільки віднині я є найпокірнішим слугою й васалом Вашої Величності, насмілюся просити про одну милість. Нехай Глумдалькліч, яка завжди доглядала мене з такою турботою й добротою та чудово знає мої потреби, буде прийнята до вашої служби й надалі залишиться моєю доглядальницею та наставницею.
Королева ласкаво погодилася. Згоду фермера отримати було зовсім неважко, адже він був щиро радий, що його донька матиме місце при дворі. Сама ж бідолашна дівчинка ледве приховувала свою радість. Мій колишній господар попрощався зі мною й сказав, що залишає мене на добрій службі. У відповідь я не промовив жодного слова, лише стримано вклонився. Королева помітила мою холодність і, коли фермер вийшов із покоїв, поцікавилася її причиною.
Я насмілився відповісти, що нічим особливо не зобов’язаний своєму колишньому господареві, окрім того, що він не розтрощив голову беззахисній істоті, яку випадково знайшов у своєму полі. Але й цей борг, на мою думку, був давно сплачений із надлишком — прибутками, які він отримав, показуючи мене по всій країні, а також величезною сумою, за яку мене продав.
Я додав, що життя, яке я вів останнім часом, виснажило б навіть тварину, удесятеро сильнішу за мене. Безкінечне потурання цікавості натовпу щогодини й щодня майже зруйнувало моє здоров’я. Якби мій господар не злякався, що я ось-ось помру, то, можливо, Її Величності не вдалося б придбати мене так дешево. Проте тепер, перебуваючи під захистом такої великої й доброчесної володарки, окраси природи, улюблениці цілого світу, радості своїх підданих і справжнього фенікса серед творінь Божих, я більше не мав підстав боятися жорстокого поводження. Тому я висловив надію, що побоювання мого колишнього господаря виявляться безпідставними, бо вже відчував, як повертаються мої сили й бадьорість під благотворним впливом самої присутності Її Найяснішої Величності.
Така була суть моєї промови, виголошеної, щоправда, вельми недоладно й з великими ваганнями. Останню її частину я навмисне побудував у мовному стилі, властивому тому народові, перейнявши кілька зворотів від Глумдалькліч, коли вона возила мене до двору.
Королева, зважаючи на мою недосконалість у володінні мовою, все ж була вражена тим, скільки дотепності й здорового глузду може міститися в такій крихітній істоті. Вона взяла мене на долоню й понесла до короля, який саме усамітнився у своєму кабінеті.
Його Величність — володар поважний, суворий на вигляд і стриманий у манерах — спершу не роздивився мене як слід. Тому, кинувши на мене побіжний погляд, він холодно запитав королеву, відколи це вона захопилася сплекнакком; саме за таку істоту він мене й прийняв, поки я лежав ницьма на правій руці її величності. Але королева, наділена надзвичайним розумом і тонким почуттям гумору, обережно поставила мене на ноги на письмовому столі й наказала розповісти про себе. Я коротко виконав її волю. А Глумдалькліч, яка чекала біля дверей кабінету й не могла стерпіти, щоб я бодай на мить зник із її поля зору, отримавши дозвіл увійти, підтвердила все, що сталося від часу моєї появи в домі її батька.
Король був одним із найосвіченіших людей у своїх володіннях. Він здобув ґрунтовну освіту з філософії, а особливо з математики. Та коли уважно роздивився мою постать і побачив, що я ходжу прямо на двох ногах, то ще до того, як я заговорив, вирішив, ніби я — витвір годинникового мистецтва, майстерний механізм, створений якимось талановитим умільцем. Адже в тій країні подібні пристрої досягли надзвичайної досконалості.
Однак, почувши мій голос і переконавшись, що мої слова логічні та розсудливі, він уже не міг приховати свого подиву. Водночас розповідь про те, яким чином я потрапив до його королівства, не викликала в нього довіри. Він вирішив, що це вигадка, змовлена між Глумдалькліч та її батьком, які навчили мене певного набору слів, аби продати дорожче. Керуючись цією підозрою, король поставив мені ще багато запитань. І щоразу отримував розумні відповіді, вади яких обмежувалися лише чужоземним акцентом, недосконалим знанням мови та кількома простацькими висловами, засвоєними мною в домі фермера й зовсім недоречними при витонченому придворному спілкуванні.
Тоді його величність наказав покликати трьох видатних учених, які саме перебували на черговому тижневому чергуванні при дворі, як того вимагав звичай країни. Ці панове довго й надзвичайно прискіпливо вивчали мою зовнішність, але дійшли різних висновків щодо моєї природи.
Усі троє погодилися в одному: за звичайними законами природи я не міг з’явитися на світ. На їхню думку, я не був наділений жодним із засобів, необхідних для виживання: не мав ані швидкості, ані здатності лазити по деревах, ані вміння рити нори. Ретельно оглянувши мої зуби, вони дійшли висновку, що я належу до хижих тварин. Проте більшість чотириногих істот значно переважали мене силою, тоді як польові миші та інша дрібна живність були надто спритними, щоб я міг на них полювати. Тому вчені не могли збагнути, як я взагалі підтримую своє існування.
Вони припустили, що я міг би живитися равликами або комахами, але відразу ж навели безліч учених доказів того, що це також неможливо. Один із цих мудреців висловив думку, що я, ймовірно, є ембріоном або недорозвиненим плодом. Проте двоє інших рішуче заперечили це припущення, зазначивши, що всі мої кінцівки сформовані цілком правильно й завершено. До того ж я прожив уже кілька років, про що свідчила борода: крізь збільшувальне скло вони виразно бачили її щетину.
Не погодилися вони й з тим, що я карлик. Моя мініатюрність виходила далеко за межі будь-яких відомих порівнянь. Навіть придворний карлик королеви — найнижчий чоловік, якого коли-небудь знали в тому королівстві, — мав майже тридцять футів заввишки.
Після довгих суперечок учені одностайно постановили, що я є не чим іншим, як «релплум скалкат» — вислів, який у буквальному перекладі означає «примха природи» або «жарт природи». Цей висновок напрочуд добре узгоджувався з новітньою європейською філософією. Її представники, зневажаючи давню звичку посилатися на приховані причини, якою послідовники Арістотеля марно намагалися прикрити власне невігластво, винайшли це чудове пояснення для всіх незручних загадок світу — на невимовну користь і славу людського пізнання.
Після цього остаточного й, здавалося, безапеляційного висновку я попросив дозволу сказати ще кілька слів. Звернувшись до короля, я запевнив його величність, що походжу з країни, населеної багатьма мільйонами людей обох статей, кожен із яких має такий самий зріст, як і я. Там і тварини, і дерева, і будинки перебувають у такій самій пропорції до нас, як тут до мешканців цього королівства. Отже, я цілком здатний захистити себе й добути собі їжу так само, як будь-хто з підданих його величності. Мені здавалося, що цього достатньо, аби спростувати всі доводи вчених мужів.
Та вони відповіли лише зневажливою усмішкою, заявивши, що фермер чудово навчив мене моєї ролі. Король же, який вирізнявся значно тверезішим розумом, відпустив учених і наказав покликати фермера, котрий, на щастя, ще не залишив міста.
Спочатку його величність допитав його наодинці, а потім звів разом зі мною та маленькою дівчиною. Після цього король почав припускати, що наша розповідь цілком може бути правдивою. Він попросив королеву подбати про мене якнайретельніше і висловив думку, що Глумдалькліч має й надалі залишатися моєю доглядальницею, оскільки помітив нашу щиру взаємну прихильність.
Для неї виділили зручні покої при дворі. Було призначено наставницю, яка мала дбати про її освіту, покоївку для вбрання та ще двох слуг для чорнової роботи. Проте турбота про мене цілковито залишалася в її руках.
За наказом королеви придворний столяр мав виготовити для мене особливий будиночок-кімнату, що правила б мені за спальню, за кресленнями, які ми з Глумдалькліч мали узгодити між собою. Майстер виявився людиною надзвичайно обдарованою, і вже за три тижні, дотримуючись моїх вказівок, спорудив дерев’яну кімнату шістнадцять футів завдовжки й завширшки та дванадцять футів заввишки. У ній були розсувні вікна, двері та дві невеликі комірчини — усе, як у спальні лондонського будинку.
Стеля являла собою підйомну кришку на двох завісах. Через неї можна було ставити всередину ліжко, яке придворний оббивальник виготовив за наказом королеви. Щодня Глумдалькліч виймала його провітрити, власноруч застеляла, а ввечері опускала назад і замикала дах над моєю головою.
Інший майстер, знаний своїми витонченими дрібничками, узявся виготовити для мене два крісла зі спинками та каркасами з матеріалу, схожого на слонову кістку, а також два столи й шафку для моїх речей.
Усі стіни кімнати, а також підлогу й стелю оббили м’якою простьобаною тканиною. Це мало захистити мене від необережності тих, хто переносив моє житло, і пом’якшувати поштовхи під час поїздок у кареті.
Я попросив також встановити замок на дверях, щоб усередину не проникали щури й миші. Після численних спроб коваль виготовив найменший замок, який будь-коли бачили в тому королівстві. Проте навіть він був більший за деякі замки, які мені доводилося бачити на воротах англійських маєтків. Ключ я носив у власній кишені, побоюючись, що Глумдалькліч може його загубити.
Королева наказала знайти найтонший шовк, який лише можна було дістати, й пошити мені одяг. Проте навіть ця тканина виявилася не набагато тоншою за англійську ковдру, тому спершу таке вбрання здавалося мені надзвичайно незручним. Згодом я до нього призвичаївся. Кроєм воно відповідало місцевій моді, що поєднувала риси перського та китайського одягу і вирізнялася поважною, стриманою елегантністю.
З часом королева так прив’язалася до мене, що вже не бажала обідати без моєї присутності. Для мене ставили маленький столик просто на її обідньому столі, біля лівого ліктя, а також окремий стілець. Глумдалькліч стояла поряд на ослоні й допомагала мені під час трапези.
Я мав повний набір срібного посуду — тарілки, блюда та всі необхідні речі. У порівнянні з королівським начинням вони були не більші за іграшковий посуд із лондонських крамниць, де продають меблі для дитячих лялькових будиночків. Моя маленька годувальниця зберігала їх у срібній скриньці, яку носила в кишені, діставала під час обіду й власноруч мила після кожного користування.
За столом із королевою зазвичай обідали лише дві королівські принцеси. Старшій тоді було шістнадцять років, молодшій — тринадцять років і один місяць.
Її величність часто клала на мою тарілку шматочок м’яса, який я сам собі нарізав. Особливу втіху їй приносило спостерігати, як я їм своїми крихітними порціями. Втім, для мене це видовище довгий час було доволі неприємним. Королева, яка, правду кажучи, мала не надто добрий апетит, за один ковток з’їдала стільки, скільки вистачило б на цілий обід для дюжини англійських фермерів.
Я бачив, як вона розгризала між зубами крильце жайворонка разом із кістками, хоча воно було в дев’ять разів більше за крило дорослого індика. Шматок хліба, який вона клала до рота, був завбільшки з дві великі хлібини. Пила вона з золотої чаші, спорожняючи за один ковток об’єм, що перевищував цілу бочку.
Її ножі були удвічі довші за косу з випрямленим держаком. Ложки, виделки та всі інші столові прибори зберігали ті самі гігантські пропорції.
Пам’ятаю, як одного разу Глумдалькліч, бажаючи мене розважити, віднесла до однієї з придворних зал, де були накриті столи для бенкету. Там десятки цих велетенських ножів і виделок лежали складені разом. І мушу зізнатися: до тієї миті мені ще ніколи не доводилося бачити нічого настільки страхітливого.
За звичаєм тієї країни, щосереди — а цей день, як я вже згадував, відповідав їхньому святому дню відпочинку — король і королева разом з усіма королівськими дітьми обох статей обідали в покоях його величності. На той час я вже здобув особливу прихильність короля, тож під час цих трапез мій столик і стілець ставили ліворуч від нього, перед однією із сільничок.
Король із великим задоволенням розмовляв зі мною. Він розпитував про звичаї, релігію, закони, державний устрій і науки Європи, а я відповідав настільки докладно й точно, наскільки дозволяли мої знання. Його розум був надзвичайно ясним, а судження — напрочуд проникливими, тому майже на кожну мою розповідь він робив мудрі й влучні зауваження.
Та мушу зізнатися: одного разу я занадто захопився, розповідаючи про свою любу батьківщину, про нашу торгівлю, сухопутні й морські війни, про релігійні розколи та політичні партії. І тут упередження, вкорінені вихованням його величності, взяли гору.
Король не стримався: вибухнув щирим сміхом, підняв мене на праву долоню й лагідно погладив іншою рукою.
— Скажи мені, — мовив він, — ти віг чи торі?
Потім, обернувшись до свого першого міністра, який стояв позаду з білим жезлом у руці — таким високим, як грот-щогла англійського лінійного корабля «Роял Соверін», — король зауважив, якою жалюгідною річчю є людська велич, якщо її здатні наслідувати такі мізерні комахи, як я.
— І все ж, — продовжив він, — готовий посперечатися, що ці створіння мають власні титули та відзнаки честі; вони будують маленькі гнізда й нори, які називають будинками та містами; пишаються своїм одягом і екіпажами; закохуються, воюють, сперечаються, ошукують і зраджують одне одного.
Так він говорив і далі, а я від обурення то бліднув, то червонів. Було нестерпно чути, як мою шляхетну вітчизну — володарку мистецтв і зброї, грізну суперницю Франції, арбітра Європи, осередок чесноти, благочестя, честі й правди, предмет гордості для своїх синів і заздрості для цілого світу — трактують із такою зверхньою зневагою.
Проте становище моє було надто залежним, щоб ображатися відкрито. А коли я згодом добре все обдумав, то навіть почав сумніватися, чи справді мене образили.
Адже за кілька місяців життя серед цього народу я настільки звик до їхніх розмірів, що майже кожен предмет, на який падав мій погляд, здавався мені природним саме у своїй величині. Перший жах перед їхнім зростом і зовнішністю давно розвіявся.
Більше того: якби тоді мені раптом показали товариство англійських лордів і дам у пишних придворних шатах, що урочисто походжають, вклоняються й ведуть церемонні бесіди, я, правду кажучи, навряд чи втримався б від сміху так само, як король і його вельможі сміялися з мене.
Я навіть ловив себе на усмішці, коли королева ставила мене на долоню перед дзеркалом так, щоб ми обидва відбивалися в ньому поруч. Порівняння було настільки безглуздим і кумедним, що я й сам почав вірити, ніби справді зменшився до якихось неймовірно дрібних розмірів.
Найбільше ж мене дратував і принижував придворний карлик королеви. Він був найнижчим чоловіком у всьому королівстві — принаймні, наскільки мені відомо, не досягав і тридцяти футів зросту. Але саме тому, побачивши створіння, значно менше за себе, він став нестерпно пихатим.
Щоразу, проходячи повз мене в королівській передпокійній, коли я стояв на столі й розмовляв із придворними дамами чи кавалерами, він удавав із себе велетня: випинав груди, розмахував руками й дивився на мене згори вниз із показною зверхністю. Майже ніколи не минав нагоди кинути якийсь глузливий натяк на мою мініатюрність.
У відповідь я міг хіба називати його братом, викликати на боротьбу чи відплачувати дотепами, звичними для молодих пажів при дворі.
Одного дня під час обіду цей дрібний негідник так розлютився через якусь мою репліку, що, скориставшись нагодою, виліз на раму королівського крісла. Я саме сидів за своїм столиком і нічого не підозрював. Карлик схопив мене поперек тулуба, підняв у повітря й раптом кинув у велику срібну миску з вершками, після чого щодуху втік.
Я пірнув у них із головою. Якби не вмів добре плавати, усе могло закінчитися дуже сумно. Глумдалькліч саме перебувала на іншому кінці кімнати, а королева так перелякалася, що на мить зовсім розгубилася. На щастя, моя маленька вихователька миттю кинулася на допомогу й витягла мене з миски. Щоправда, до того часу я вже встиг наковтатися вершків більш ніж на кварту. Мене одразу поклали в ліжко. На щастя, я не постраждав, якщо не рахувати повністю зіпсованого костюма. Карлика ж добряче відшмагали, а на додаток змусили випити до останньої краплі ті самі вершки, у які він мене кинув.
Після цього він остаточно втратив прихильність королеви. Незабаром її величність подарувала його одній високородній дамі, і більше я його ніколи не бачив, що принесло мені величезне полегшення. Важко було передбачити, до яких крайнощів могла довести цього злого шибеника його мстивість.
Втім, ще раніше він устиг утнути зі мною іншу капость. Ця пригода надзвичайно розсмішила королеву, хоча водночас вона була щиро обурена і ладна негайно прогнати карлика від двору, якби я сам великодушно не заступився за нього. Одного разу її величність їла кістку з кістковим мозком. Висмоктавши мозок, вона поставила порожню кістку назад на блюдо вертикально, так само, як та лежала спочатку. Карлик терпляче чекав слушної миті. Коли Глумдалькліч відійшла до буфета, він видерся на ослін, на якому вона зазвичай стояла під час моїх обідів, схопив мене обома руками, щільно притис мої ноги одна до одної й устромив мене в отвір кістки аж до пояса. Так я й застряг там на деякий час, являючи собою вкрай кумедне видовище. Мабуть, минула майже ціла хвилина, перш ніж хтось помітив моє зникнення. Я ж вважав нижчим за свою гідність волати про допомогу. На щастя, королівські страви рідко подавалися гарячими, тому я не обпікся. Проте мої панчохи й штани були в жалюгідному стані. На моє прохання карлик і цього разу відбувся лише добрим прочуханом.
Королева часто жартувала з моєї полохливості й любила запитувати, чи всі люди в моїй країні такі ж боягузи, як я. Причиною для цих насмішок були обставини, які здадуться цілком зрозумілими кожному, хто опинився б на моєму місці.
Улітку королівство буквально потерпало від мух. Ці огидні створіння, кожне завбільшки з жайворонка, яких продають на ринку в Данстеблі, не давали мені ані хвилини спокою під час обідів. Вони безупинно дзижчали й гули над самими вухами, так що від цього шуму можна було збожеволіти.
Раз по раз мухи сідали просто на мою їжу. Часто вони вмощувалися на носі або на чолі й жалили так боляче, що я здригався від різкого болю. До того ж від них тхнуло надзвичайно неприємно. Я міг навіть роздивитися липку речовину, про яку наші натуралісти стверджують, що саме завдяки їй ці комахи здатні ходити по стелі догори ногами. Мені коштувало великих зусиль захищатися від цих мерзенних істот, і я мимоволі сахався щоразу, коли вони наближалися до мого обличчя.
Карлик особливо тішився цим страхом. Він часто ловив жменю мух, так само як у нас хлопчаки ловлять коників чи жуків, а потім раптом випускав їх просто перед моїм носом, щоб налякати мене й розвеселити королеву. Я знайшов власний спосіб боротьби. Коли мухи пролітали повз, я розрубував їх у повітрі своїм ножем. Ця вправа вимагала чималої спритності, і моє вміння викликало загальне захоплення.
Особливо добре пам’ятаю один ранок. Глумдалькліч, як зазвичай у погожу погоду, поставила мою дерев’яну кімнатку на підвіконня, щоб я міг подихати свіжим повітрям. Я ніколи не наважувався дозволяти вивішувати її за вікно на гаку, як в Англії підвішують пташині клітки, тому вона просто стояла всередині.
Відчинивши одну зі стулок, я сів за столик снідати шматком солодкого пирога. Раптом запах принадив цілу зграю ос. Їх було понад двадцять. Вони влетіли до кімнати з таким оглушливим гудінням, що шум нагадував одночасний рев двадцяти волинок. Деякі відразу накинулися на мій пиріг і почали відривати від нього шматки, несучи здобич геть. Інші кружляли навколо голови та обличчя, збиваючи мене з пантелику своїм шумом і наганяючи смертельний страх перед жалами.
Та попри весь жах я знайшов у собі мужність чинити опір. Схопившись на ноги, я вихопив свою шаблю й кинувся на ворога. Просто в повітрі я вступив у бій із осами та встиг убити чотирьох із них. Решта, побачивши такий опір, поспішно відступила, після чого я негайно зачинив вікно. Ці оси були завбільшки з куріпок. Я витягнув із убитих комах жала й переконався, що кожне мало близько півтора дюйма завдовжки та було гостре, мов голка. Я дбайливо зберіг ці трофеї. Пізніше, повернувшись до Англії, показував їх разом з іншими дивовижами, привезеними зі своїх мандрів, у різних місцях Європи. Зрештою три жала я подарував коледжу Грешема, а четверте залишив собі на пам’ять.
ПОДОРОЖ ДО БРОБДВНГНЕГУ РОЗДІЛ 4
Опис країни. Пропозиція щодо виправлення сучасних мап. Поролівський палац і короткий опис столиці. Спосіб подорожей автора. Головний храм.
Тепер я маю намір подати читачеві стислий опис цієї країни — настільки, наскільки мені самому вдалося її побачити. Загалом мої мандри не виходили далі ніж на дві тисячі миль від Лорбрульґруда, столиці держави.
Королева, яку я незмінно супроводжував, ніколи не віддалялася далі під час своїх подорожей разом із королем. Зазвичай вона залишалася в певному місці, доки його величність об’їжджав прикордонні області своїх володінь.
Уся держава цього монарха простягалася приблизно на шість тисяч миль у довжину й від трьох до п’яти тисяч у ширину. З цього я не можу не зробити висновку, що європейські географи тяжко помиляються, вважаючи, ніби між Японією та Каліфорнією лежить лише океан.
Я завжди підозрював, що величезний материк Тартарії повинен урівноважуватися якоюсь іншою масою суші. Тому наші картографи, на мою думку, мали б виправити свої мапи й морські карти, приєднавши цей величезний край до північно-західних земель Америки. Якщо ж їм знадобиться моя допомога, я готовий надати її з великою охотою.
Королівство являє собою півострів. На північному сході воно завершується гірським кряжем заввишки тридцять миль. Перетнути ці гори неможливо через численні вулкани, що здіймаються на їхніх вершинах. Навіть найосвіченіші вчені країни не знають, чи живуть за цими горами якісь розумні істоти, і якщо так — то які саме.
З трьох інших боків землю омиває океан.
У всьому королівстві немає жодного морського порту. Узбережжя біля гирл річок усіяні гострими скелями, а море майже завжди бурхливе, тому там небезпечно виходити навіть на найменших човнах. Через це мешканці країни практично позбавлені будь-яких зв’язків із рештою світу. Натомість великі річки густо вкриті суднами й надзвичайно багаті на рибу. Морську рибу тут майже не ловлять, бо вона має приблизно такі самі розміри, як у Європі, а отже, здається місцевим людям надто дрібною, щоб витрачати на неї зусилля. Це, між іншим, свідчить, що природа створює рослини й тварин таких гігантських розмірів лише на цьому материку. Причини цього явища я залишаю для роздумів філософам.
Щоправда, час від часу хвиля викидає на прибережні скелі кита. Тоді простолюдини охоче споживають його м’ясо. Мені траплялося бачити китів настільки маленьких для цієї країни, що одна людина ледве могла нести такого на плечах.
Іноді, як дивину, їх привозили до Лорбрульґруда у великих кошиках. Одного такого кита я навіть бачив поданим на королівський стіл. Страва вважалася рідкісною, хоча мені здалося, що король не виявив до неї особливої прихильності. Підозрюю, його відштовхували надмірні розміри туші, хоча я сам бачив у Ґренландії екземпляри ще більші.
Країна густо заселена. У ній налічується п’ятдесят одне місто, близько сотні укріплених містечок і незліченна кількість сіл. Щоб задовольнити цікавість читача, мені буде достатньо описати столицю — Лорбрульґруд.
Місто розташоване по обидва боки великої річки, яка ділить його майже на дві рівні частини. Тут налічується понад вісімдесят тисяч будинків і близько шестисот тисяч мешканців. Його довжина становить три ґлонґлуни — приблизно п’ятдесят чотири англійські милі, а ширина — два з половиною ґлонґлуни.
Ці розміри я визначив особисто, користуючись великою королівською картою, виготовленою за наказом монарха. Її спеціально розгорнули на землі для мене; карта простягалася більш ніж на сто футів. Я кілька разів босоніж виміряв кроками її діаметр та окружність і, користуючись масштабом, досить точно обчислив справжні розміри міста.
Королівський палац не являє собою єдиної впорядкованої споруди. Швидше це ціле скупчення будівель, розкиданих на території близько семи миль у колі. Головні зали зазвичай сягають двохсот сорока футів заввишки, а їхня довжина й ширина відповідають цим величезним пропорціям. Для мене та Глумдалькліч було виділено окрему карету. Її наставниця часто брала дівчинку на прогулянки містом або до крамниць, і я завжди супроводжував їх, подорожуючи у своїй переносній кімнатці.
Втім, на моє прохання Глумдалькліч нерідко діставала мене назовні й тримала на долоні, щоб я міг краще роздивлятися будинки та людей, коли ми проїжджали вулицями. Мені здавалося, що наша карета була завбільшки майже як квадратний простір Вестмінстерської зали, хоча й дещо нижча. Втім, за точність цього порівняння ручатися не беруся.
Одного разу наставниця наказала кучерові зупинятися біля кількох крамниць. Скориставшись нагодою, жебраки юрбою оточили карету й почали заглядати всередину. Те, що я тоді побачив, належить до найжахливіших видовищ, які будь-коли доводилося споглядати англійському оку.
Окрім великої скриньки, в якій мене зазвичай переносили, королева наказала виготовити для мене ще одну — меншу, приблизно дванадцять футів завдовжки й завширшки та десять футів заввишки, спеціально для подорожей. Попередня була надто громіздкою: її незручно було тримати на колінах Глумдалькліч, та й у кареті вона займала забагато місця.
Виготовив її той самий майстер, який будував мою першу кімнатку, причому всі подробиці конструкції я визначав особисто.
Цей дорожній кабінет мав форму правильного куба. На трьох стінах посередині було влаштовано по вікну, а зовні кожне захищала міцна залізна решітка з дротяної сітки, щоб убезпечити мене від будь-яких випадковостей під час тривалих переїздів. На четвертій стіні вікна не було. Там закріпили дві міцні металеві скоби. Коли мені хотілося подорожувати верхи, слуга протягував крізь них широкий шкіряний ремінь і застібав його собі на поясі, несучи мою скриньку перед собою.
Це доручали лише найнадійнішим і найповажнішим слугам, яким я міг довіряти. Так відбувалося як під час королівських подорожей, коли я супроводжував монарше подружжя, так і тоді, коли хотів оглянути сади чи відвідати якусь знатну даму або державного міністра при дворі, особливо якщо Глумдалькліч почувалася недобре й не могла супроводжувати мене.
На той час мене вже знали майже всі найвищі урядовці королівства. Гадаю, ця прихильність була радше наслідком ласки короля й королеви, ніж моїх власних заслуг. Під час далеких мандрів, коли мене стомлювала їзда в кареті, один із вершників прикріплював мою скриньку перед собою на спеціальній подушці. Завдяки трьом вікнам я міг спостерігати краєвиди одразу з трьох боків і милуватися країною під час руху. У цьому маленькому помешканні містилися похідне ліжко, гамак, підвішений до стелі, два стільці та стіл. Усі меблі були міцно пригвинчені до підлоги, щоб не перекидатися від поштовхів карети чи кінського ходу. Оскільки я давно звик до морських подорожей, навіть найсильніша тряска рідко завдавала мені серйозного дискомфорту.
Коли ж я бажав оглянути місто, мене завжди возили в цій дорожній скриньці. Глумдалькліч тримала її на колінах у відкритих ношах місцевого зразка, які несли четверо чоловіків, тоді як ще двоє слуг у королівських лівреях супроводжували процесію.
Чутки про мене вже давно поширилися по столиці, тому люди юрбами збігалися подивитися на дивовижного чужинця. Глумдалькліч була настільки люб’язною, що часто просила носіїв зупинитися, а потім брала мене на долоню, щоб усім було зручніше мене роздивитися.
Особливо мені хотілося побачити головний храм королівства, а надто його знамениту вежу, яку вважали найвищою спорудою всієї держави. Одного дня моя маленька доглядальниця відвела мене туди. Проте мушу відверто зізнатися, що повернувся я дещо розчарованим.
Висота вежі не перевищувала трьох тисяч футів від землі до верхівки найвищого шпиля. Якщо врахувати різницю між розмірами мешканців цієї країни та європейців, то така висота видавалася не надто вражаючою. Наскільки я пам’ятаю, навіть у пропорційному зіставленні вона поступалася шпилю собору в Солсбері.
Втім, було б несправедливо применшувати заслуги народу, якому я до кінця життя залишатимуся вдячним. Якщо ця уславлена вежа й поступалася очікуванням висотою, то з лишком надолужувала це красою та міцністю. Її стіни сягали майже ста футів завтовшки й були складені з ретельно оброблених кам’яних блоків, кожен із яких мав близько сорока футів у квадраті. По всьому фасаду в спеціальних нішах стояли мармурові статуї богів і імператорів, більші за людський зріст навіть за місцевими мірками. Одного разу я натрапив серед будівельного сміття на мізинець, що відколовся від однієї з таких статуй і лежав непоміченим серед уламків. Я виміряв його й виявив, що його довжина становить рівно чотири фути й один дюйм. Глумдалькліч загорнула знахідку у свою носову хустинку й поклала до кишені, щоб забрати додому. Вона зберегла її серед інших дрібних скарбів, до яких мала неабияку пристрасть — цілком природну для дівчинки її віку.
Королівська кухня справді є спорудою, гідною захоплення. Її високе склепіння здіймається майже на шістсот футів угору. Велетенська піч має лише на десять кроків менший діаметр, ніж купол собору Святого Павла в Лондоні — і це я можу стверджувати напевно, бо після повернення спеціально переміряв його для порівняння.
Та якби я почав докладно описувати кухонні решітки, гігантські казани й котли, величезні туші м’яса, що обертаються на рожнах, і безліч інших подробиць, мене, певно, просто не повірили б. Принаймні якийсь суворий критик неодмінно вирішив би, що я, подібно до багатьох мандрівників, трохи прикрасив дійсність.
Саме тому я, побоюючись таких закидів, можливо, впав в іншу крайність і надто применшив побачене. Боюся навіть, що якби цей твір переклали мовою Бробдінґнеґу — так називається все це королівство — і надіслали його туди, король та його піддані мали б усі підстави нарікати на мене за те, що я подав хибне й надто зменшене уявлення про їхню країну. У королівських стайнях зазвичай утримують не більше шести сотень коней. Здебільшого їхній зріст коливається від п’ятдесяти чотирьох до шістдесяти футів.
Проте під час урочистих виїздів монарха супроводжує почесна кінна гвардія з п’ятисот вершників. Тоді це видовище здавалося мені найвеличнішим із усього, що я будь-коли бачив. Щоправда, згодом мені довелося спостерігати частину королівського війська, вишикуваного до бою, але про це я ще матиму нагоду розповісти в іншому місці.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
