ПОДОРОЖ ТРЕТЯ РОЗДІЛ 3
Явище, пояснене сучасною філософією та астрономією. Великі досягнення лапутян у цій науці. Спосіб, яким король придушує заколоти
Я попросив у цього володаря дозволу оглянути всі дивовижі острова. Він милостиво погодився й наказав моєму наставникові супроводжувати мене. Найбільше мене цікавило, завдяки чому — мистецтву чи законам природи — острів здатен рухатися в різних напрямках. Тож тепер я дам читачеві філософське пояснення цього явища.
Летючий, або плаваючий, острів має форму ідеального кола. Його діаметр становить 7837 ярдів — приблизно чотири з половиною милі, а площа сягає близько десяти тисяч акрів.
Товщина острова — триста ярдів. Його нижня поверхня, яку бачать ті, хто дивиться знизу, являє собою суцільну, рівну плиту з адаманту — надзвичайно твердого матеріалу. Від цієї основи вгору приблизно на двісті ярдів здіймається масив твердих порід. Над ними розташовані шари різних мінералів у природному порядку, а поверх усього лежить родючий шар ґрунту завглибшки десять-дванадцять футів. Поверхня острова має природний нахил від країв до центру. Саме тому вся роса й дощова вода, що випадають на острові, стікають маленькими струмками до середини. Там вода збирається в чотирьох великих басейнах, кожен із яких має близько пів милі в обводі й розташований приблизно за двісті ярдів від центру острова. Удень сонце безперервно випаровує з них воду, тож вони ніколи не переповнюються.
Крім того, король може підняти острів вище шару хмар і водяної пари, тим самим повністю уникнувши дощу чи роси, коли забажає. Адже, як вважають натуралісти, найвищі хмари не піднімаються вище двох миль. Принаймні в тих краях не було відомо жодного винятку. У самому центрі острова розташована прірва діаметром близько п’ятдесяти ярдів. Через неї астрономи спускаються у величезний куполоподібний зал, який називається фландона ганьйоль, або Печера астрономів.
Вона міститься на глибині ста ярдів під верхньою поверхнею адамантової основи. У цій печері постійно горять двадцять ламп. Їхнє світло, відбиваючись від адаманту, яскраво освітлює весь простір. Там зберігається безліч астрономічних інструментів: секстанти, квадранти, телескопи, астролябії та багато іншого. Але найбільшою дивовижею — і тим, від чого фактично залежить доля всього острова, — є величезний магніт. За формою він нагадує ткацький човник. Його довжина — шість ярдів, а в найтовстішій частині ширина сягає щонайменше трьох ярдів.
Цей магніт закріплений на надзвичайно міцній адамантовій осі, що проходить крізь його центр. Він урівноважений настільки досконало, що навіть найслабша рука здатна його повернути. Навколо магніту встановлено порожнистий циліндр із адаманту — чотири фути завглибшки, такої ж товщини та дванадцять ярдів у діаметрі. Цей циліндр розташований горизонтально й спирається на вісім адамантових опор, кожна з яких має шість ярдів заввишки.
У центрі внутрішньої увігнутої поверхні є жолоб завглибшки дванадцять дюймів, у якому лежать кінці осі. Завдяки цьому магніт можна обертати за потреби. Зрушити камінь із місця жодною силою неможливо, бо і кільце, і його опори є єдиним цілим із тією адамантовою масою, що формує основу острова. Саме завдяки цьому магніту острів може підніматися, опускатися й переміщуватися з місця на місце. Щодо тієї частини землі, над якою панує монарх, магніт має на одному кінці силу притягання, а на іншому — відштовхування.
Коли магніт встановлюють вертикально так, щоб притягувальний полюс був спрямований до землі, острів опускається вниз. Коли ж донизу спрямований полюс відштовхування — острів стрімко піднімається вгору. Якщо ж магніт нахилений під кутом, то й рух острова відбувається в тому самому напрямку. Річ у тім, що сили цього магніту завжди діють уздовж ліній, паралельних його осі.
Саме завдяки цьому похилому руху острів може переміщуватися в різні частини володінь монарха.
Щоб пояснити принцип його пересування, уявімо, що лінія A–B проходить через землі Бальнібарбі. Лінія C–D позначає магніт, де D — полюс відштовхування, а C — полюс притягання. Сам острів розташований над точкою C. Якщо магніт встановити в положення C–D, спрямувавши донизу полюс відштовхування, острів почне рухатися вгору під кутом у напрямку D. Досягнувши точки D, магніт повертають на осі так, щоб його притягувальний кінець був спрямований до E. Тоді острів починає похилий рух у напрямку E. Коли він досягає цієї точки, магніт знову повертають — цього разу в положення E–F, із полюсом відштовхування вниз. Унаслідок цього острів знову піднімається під кутом, тепер уже до F. У точці F притягувальний кінець спрямовують до G, і острів рухається до G. Потім його можна перевести до H, знову змінивши положення магніту так, щоб полюс відштовхування дивився прямо вниз.
Таким чином, щоразу змінюючи положення каменя відповідно до потреби, острів змушують почергово підніматися й опускатися під невеликим кутом. Саме через це чергування підйомів і спусків він і пересувається з одного краю володінь до іншого. Втім, слід зазначити, що острів не здатен рухатися за межі земель, розташованих під ним. Так само він не може піднятися вище ніж на чотири милі.
Астрономи, які написали цілі трактати про властивості цього магніту, пояснюють це так: його сила діє лише в межах чотирьох миль. Крім того, мінерал, що взаємодіє з каменем у надрах землі та в морі приблизно за шість ліг від берега, поширений не по всій планеті, а лише в межах королівських володінь.
Саме завдяки такій перевазі правитель, який володів островом, міг легко підкорити будь-яку країну, що опинялася в межах дії цього магнітного поля. Коли ж магніт розташовують паралельно до горизонту, острів завмирає на місці.
Причина проста: обидва кінці магніту в цей момент однаково віддалені від землі, а отже діють із рівною силою — один тягне вниз, інший штовхає вгору. Ці сили взаємно врівноважуються, і рух припиняється.
За магнітом доглядає група астрономів. Вони змінюють його положення згідно з наказами монарха. Більшу частину життя ці люди проводять у спостереженнях за небесними тілами, користуючись телескопами, що значно перевершують європейські. Завдяки цьому вони просунулися в астрономії значно далі за наших учених. Вони склали каталог із десяти тисяч нерухомих зірок, тоді як найбільші європейські каталоги містять лише третину цієї кількості.
Крім того, вони відкрили два невеликі супутники, що обертаються навколо Марса. Внутрішній супутник розташований на відстані трьох діаметрів Марса від центру планети, зовнішній — п’яти. Перший здійснює повний оберт за десять годин, другий — за двадцять одну з половиною. Вони також зауважили, що квадрати періодів їхнього обертання майже точно відповідають відношенню кубів їхніх відстаней від центру Марса. На їхню думку, це беззаперечно доводить, що ці тіла підкоряються тому самому закону тяжіння, який керує й іншими небесними об’єктами. Вони спостерігали дев’яносто три різні комети й із великою точністю обчислили періоди їхнього повернення.
Якщо це справді так — а вони говорять про це з повною впевненістю, — було б надзвичайно бажано, аби їхні спостереження стали загальнодоступними. Тоді теорія комет, яка досі залишається вельми недосконалою, могла б досягти такого ж рівня розвитку, як і решта астрономії. Король був би, мабуть, найабсолютнішим правителем у світі, якби лише зумів повністю підкорити собі власних міністрів.
Але вони мають маєтки на материку й добре розуміють, наскільки нестабільним буває становище фаворитів при дворі. Саме тому вони ніколи не погодилися б на повне поневолення своєї країни. Якщо якесь місто піднімає заколот, занурюється в міжусобні чвари або відмовляється сплачувати належну данину, король має два способи змусити його до покори.
Перший — і м’якший — полягає в тому, щоб утримувати острів просто над містом і прилеглими землями. У такий спосіб мешканців позбавляють сонячного світла та дощу. Це спричиняє голод, хвороби й загальне виснаження. Якщо ж провина міста особливо тяжка, згори на нього ще й скидають величезне каміння.
Захиститися від цього майже неможливо. Люди можуть лише ховатися в підвалах або печерах, поки дахи їхніх будинків розлітаються на друзки.
Якщо ж місто вперто не здається або готує повстання, король вдається до крайнього заходу. Він просто опускає острів їм на голови.
Це означає повне знищення — і будинків, і людей. Проте до такого крайнього засобу монарх вдається рідко. Він і сам неохоче йде на це, а міністри тим більше не радять йому такого рішення. Адже подібна жорстокість зробила б їх ненависними для народу й завдала б великої шкоди їм самим. Зрештою, всі їхні маєтки розташовані саме внизу, на материку, тоді як острів є особистим володінням короля.
Втім, існує ще вагоміша причина, через яку королі цієї країни завжди неохоче вдаються до такого жахливого способу покарання і застосовують його лише в разі крайньої потреби.
Якщо місто, приречене на знищення, має поблизу високі скелі — а у великих містах це трапляється доволі часто, бо саме такі місця нерідко обирали для забудови, щоб убезпечитися від подібної катастрофи, — або якщо воно багате на високі шпилі чи кам’яні колони, тоді раптове опускання острова може становити небезпеку вже для самого острова.
Річ у тім, що його нижня поверхня, хоч і складається, як я вже згадував, із суцільної адамантової плити завтовшки двісті ярдів, усе ж може тріснути від надто сильного удару. Ба більше — вона може навіть розколотися, якщо опиниться надто близько до вогню, що палає внизу в будинках.
Адже й камінь, і метал, як ми добре знаємо з власного досвіду, нерідко тріскаються від надмірного жару — так само, як це трапляється з залізними чи кам’яними плитами в димарях. Мешканці країни чудово обізнані з цією слабкою стороною королівської сили й добре знають, до якої межі можуть доводити свій опір, коли йдеться про їхню свободу чи майно. Тому навіть тоді, коли король розгніваний до краю й сповнений рішучості стерти непокірне місто з лиця землі, він наказує опускати острів дуже повільно й обережно.
Зовні це подається як турбота про підданих і прояв милосердя. Насправді ж причина значно прозаїчніша: король боїться пошкодити адамантову основу острова. Адже, як вважають усі місцеві філософи, якщо ця основа трісне або буде серйозно пошкоджена, магніт уже не зможе втримувати острів у повітрі. І тоді вся ця величезна маса неминуче зірветься вниз і впаде на землю.
За одним із основних законів цього королівства ані сам король, ані двоє його старших синів не мають права залишати межі острова. Так само й королева не може покинути острів доти, доки не вийде з віку, придатного для народження дітей.
ПОДОРОЖ ТРЕТЯ РОЗДІЛ 4
Автор залишає Лапуту та спускається до Бальнібарбі. Прибуває до столиці. Опис столиці та навколишніх земель. Гостинний прийом у вельможі та розмова з ним
Хоч я й не можу сказати, що на цьому острові зі мною поводилися погано, однак мушу визнати: я постійно відчував себе занедбаним і певною мірою зневаженим. Ані король, ані його піддані не виявляли жодного інтересу до будь-яких знань, окрім математики й музики. А оскільки в цих науках я значно поступався їм, то й уваги до мене виявляли вкрай мало. З іншого боку, після того як я оглянув усі дивовижі острова, бажання залишити його стало майже нестерпним. Я щиро втомився від цього народу.
Безперечно, вони досягли виняткових успіхів у двох науках, які я глибоко поважаю й у яких сам дещо тямлю. Проте водночас вони були настільки відірваними від реальності й настільки загрузлими в абстрактних міркуваннях, що я ще ніколи не зустрічав співрозмовників більш виснажливих і неприємних. Протягом двох місяців мого перебування на острові я міг підтримувати більш-менш притомну розмову лише з жінками, ремісниками, слугами-«ляскачами» та придворними пажами. Через це я зрештою сам став для місцевих майже нікчемною постаттю. Проте саме від цих людей я міг бодай інколи отримати розумну відповідь. Завдяки наполегливому навчанню я досить добре опанував їхню мову.
Та мені дедалі важче було миритися з життям на острові, де мене так мало цінували. Тому я твердо вирішив скористатися першою ж нагодою, аби звідти поїхати. При дворі був один великий вельможа, близький родич короля. Уже лише через це до нього ставилися з належною пошаною. Втім, серед лапутян його вважали чи не найбезглуздішою та найобмеженішою людиною. Попри це, він здійснив чимало видатних послуг для корони, мав блискучий природний розум, великий життєвий досвід, а також вирізнявся чесністю й почуттям честі.
Єдиною його «вадою» в очах місцевих була майже повна відсутність музичного слуху. Його недоброзичливці навіть насміхалися, нібито він інколи збивався з ритму, відбиваючи такт не в тому місці.
Крім того, його наставники з величезними труднощами змогли навчити його доводити навіть найпростіші математичні теореми. Цей достойний чоловік виявив до мене велику прихильність.
Він не раз удостоював мене своїми візитами й із щирою цікавістю розпитував про справи Європи, її закони та звичаї, про устрій держав, культуру й рівень науки в тих країнах, які мені довелося відвідати. Слухав він надзвичайно уважно й робив напрочуд мудрі зауваги щодо всього, про що я розповідав.
При ньому для статусу постійно перебували двоє слуг-«ляскачів», але він користувався їхніми послугами лише при дворі або під час офіційних візитів. Коли ж ми залишалися наодинці, він завжди наказував їм вийти.
Я звернувся до цього вельможі з проханням клопотати перед королем про дозвіл покинути острів. Він люб’язно погодився й виконав моє прохання, хоча, як сам зізнався, робив це з жалем. Річ у тім, що він неодноразово пропонував мені надзвичайно вигідні умови, аби я залишився. Та я, висловивши найщирішу вдячність за його доброту, усе ж відмовився. Шістнадцятого лютого я попрощався з королем і двором. Король подарував мені суму, еквівалентну приблизно двомстам англійським фунтам. Мій покровитель, королівський родич, додав ще стільки ж, а також вручив листа-рекомендацію до свого друга в Лагадо — столиці Бальнібарбі.
На той час острів завис над горою приблизно за дві милі від міста. Мене спустили з нижньої галереї тим самим способом, яким свого часу підняли нагору. Усі материкові землі, підвладні монарху летючого острова, мають загальну назву Бальнібарбі. Їхня столиця, як я вже згадував, зветься Лагадо. Зізнаюся, ступивши на тверду землю, я відчув справжнє полегшення.
До міста я рушив без жодних побоювань. Я був одягнений як місцевий мешканець і вже достатньо добре володів мовою, щоб вільно спілкуватися. Невдовзі я знайшов дім особи, до якої мав рекомендацію. Я передав листа від свого покровителя, і мене прийняли з великою привітністю. Цей вельможа, на ім’я Муноді, надав мені кімнату у власному домі. Саме там я прожив увесь час свого перебування в Лагадо, користуючись його щедрою гостинністю та справді шляхетним ставленням.
Наступного ранку після мого прибуття він посадив мене до своєї карети й повіз оглянути місто. Воно було приблизно вдвічі менше за Лондон, однак забудова там видавалася вкрай дивною, а більшість будинків — занедбаними й напівзруйнованими. Люди на вулицях квапливо снували туди-сюди, мали якийсь дикий вигляд, дивилися перед собою застиглим, майже скляним поглядом і здебільшого були вдягнені в лахміття. Ми виїхали через одну з міських брам і подолали близько трьох миль углиб країни. Там я побачив безліч робітників, які щось завзято робили на землі за допомогою найрізноманітніших знарядь. Але я ніяк не міг збагнути, чим саме вони займаються, і не бачив жодних ознак ані посівів, ані луків, хоча ґрунт виглядав напрочуд родючим.
Я не міг не дивуватися всім цим дивним картинам — і в місті, і за його межами. Тож наважився звернутися до свого супутника з проханням пояснити, що означає ця метушня сотень голів, рук і облич — як на вулицях, так і в полях. Я не бачив жодного корисного результату від усієї цієї діяльності. Навпаки, мені ще ніколи не доводилося бачити землю, оброблену настільки безглуздо, будинки — настільки невдало спроєктовані й доведені до руїни, а людей — із настільки промовистими слідами злиднів, виснаження й відчаю на обличчях. Усе навколо справляло враження великої, виснажливої праці без жодного плоду. І це враження лише посилювалося з кожною хвилиною.
Лорд Муноді був людиною найвищого рангу й кілька років обіймав посаду губернатора Лагадо. Проте через інтриги міністрів його усунули з посади, оголосивши нездатним до управління. Попри це король ставився до нього поблажливо й навіть із певною прихильністю, вважаючи його добропорядною людиною. Щоправда, водночас при дворі його вважали чоловіком добрих намірів, але вкрай обмеженого розуму. Саме так про нього говорили ті, хто любив гучні теорії більше, ніж здоровий глузд.
Коли я досить відверто висловив своє невтішне судження про країну та її мешканців, він відповів дуже стримано. Сказав лише, що я ще надто мало тут пробув, аби робити остаточні висновки, і що в різних народів світу — різні звичаї. Додав іще кілька звичних міркувань у тому ж дусі. Але коли ми повернулися до його палацу, він несподівано запитав, що я думаю про саму будівлю, які недоліки в ній помітив і що мене не влаштовує у вбранні та вигляді його слуг. Питати про це він міг цілком спокійно, бо все в його домі вирізнялося величчю, ладом і бездоганною вишуканістю. Я відповів, що його мудрість, становище й достаток уберегли його від тих вад, які в інших породили злидні та безумство.
Тоді він сказав, що якщо я погоджуся поїхати з ним до його заміського маєтку, що лежав за двадцять миль звідси, то там у нас буде більше часу для таких розмов. Я відповів, що цілком у його розпорядженні. Отож уже наступного ранку ми вирушили в дорогу. Під час подорожі він звертав мою увагу на різні методи господарювання місцевих землеробів. Усе це здавалося мені абсолютно незрозумілим, бо майже ніде я не бачив ані колоса пшениці, ані навіть травинки. Усе довкола виглядало так, ніби землю навмисне доводили до безпліддя.
Та вже за три години їзди краєвид змінився цілковито. Перед нами відкрилася напрочуд мальовнича місцевість. Фермерські будинки стояли на невеликій відстані один від одного, були акуратно збудовані й доглянуті. Поля були впорядковано розмежовані, і на них виднілися виноградники, засіяні ниви та соковиті луки. Я навряд чи колись бачив краєвид приємніший і гармонійніший. Лорд помітив, як змінився вираз мого обличчя, і з ледь помітним сумом сказав, що саме тут починаються його володіння — і такими вони залишатимуться аж до самого маєтку.
Він додав, що співвітчизники висміюють і зневажають його за те, що він керує своїм господарством «так погано» і подає королівству настільки «шкідливий» приклад. Хоча насправді його приклад наслідують лише одиниці — переважно люди старшого покоління, вперті й, за словами його критиків, слабкі духом, такі ж, як він сам. У цих словах звучала гірка іронія. Було очевидно, що здоровий глузд тут уже вважався майже вадою.
Нарешті ми прибули до його дому. Це була справді велична споруда, зведена за найкращими законами давньої архітектури. Фонтани, сади, алеї, широкі під’їзди та гаї — усе було розплановано з бездоганним смаком і тонким відчуттям міри. Я щиро захоплювався всім, що бачив, і не шкодував похвал. Проте його ясновельможність ніяк на це не реагував аж до вечері. Лише після неї, коли ми залишилися вдвох, він заговорив із сумним виразом обличчя.
Він сказав, що, ймовірно, буде змушений знести свої будинки — і міський, і заміський — щоб перебудувати їх відповідно до новітньої моди. Доведеться також знищити всі насадження й закласти нові, за сучасними вимогами. Те саме, за його словами, слід буде наказати зробити й усім його орендарям. Інакше йому доведеться миритися з обвинуваченнями в гордині, химерності, манірності, невігластві та примхливості. А можливо — ще й наразитися на невдоволення самого короля.
Потім він додав, що моє захоплення його маєтком, напевно, зникне або принаймні ослабне, щойно він розповість мені деякі подробиці, про які я, ймовірно, ніколи не чув при дворі. Тамтешні люди, мовляв, надто захоплені власними абстрактними роздумами, щоб звертати увагу на те, що відбувається внизу, у реальному житті. І в цих словах звучав не осуд, а втома людини, яка надто довго спостерігала руйнівну силу безглуздої одержимості.
Суть його розповіді зводилася до такого. Близько сорока років тому кілька осіб піднялися до Laputa — чи то у справах, чи просто заради розваги. Провівши там п’ять місяців, вони повернулися із мізерними знаннями в математиці, зате з головами, сповненими нестійких ідей та повітряних фантазій. Після повернення їм стало огидним усе, що стосувалося земного життя й усталеного порядку речей. Вони почали мріяти про повне оновлення мистецтв, наук, мов і ремесел. Усе старе здавалося їм негідним існування лише тому, що було старим.
З цією метою вони домоглися королівського дозволу заснувати в Лагадо академію прожектерів. І ця мода настільки охопила народ, що нині в королівстві майже не залишилося жодного більш-менш значного міста без подібної установи. У цих академіях професори безупинно винаходять нові методи землеробства, будівництва, ремесел і виробництва. Вони створюють нові інструменти й механізми та запевняють, що незабаром одна людина виконуватиме роботу десятьох. Палац, мовляв, можна буде звести за тиждень із матеріалів, що стоятимуть вічно без ремонту. А будь-які плоди землі дозріватимуть у будь-яку пору року й даватимуть урожай у сто разів більший, ніж тепер.
Єдина проблема, сказав він, полягає в тому, що жоден із цих проєктів досі не доведено до завершення. Тим часом уся країна лежить у руїнах: землі занедбані, будинки розвалюються, а людям бракує їжі й одягу. І найдивніше, що це нікого не зупиняє. Навпаки, вони з іще більшим запалом кидаються в нові схеми, однаково підживлювані і надією, і відчаєм. Що ж до нього самого, то він ніколи не мав духу авантюриста. Тому волів жити по-старому: у будинках, збудованих предками, і вести життя так, як вели його покоління до нього.
За його словами, ще кілька людей зі знаті та шляхетства обрали той самий шлях. Але на них дивилися з презирством і неприязню, як на ворогів прогресу, невігласів і поганих громадян. Їх звинувачували в тому, що вони ставлять власний спокій і звичний уклад вище за «велике благо» держави. Так у країні, одержимій безплідними теоріями, здоровий консерватизм став майже злочином. І чим глибше я слухав його розповідь, тим ясніше розумів: переді мною була не просто дивна країна, а гостра сатира на суспільство, яке втратило зв’язок із реальністю.
Його ясновельможність додав, що не хоче надмірними подробицями позбавляти мене задоволення, яке я, без сумніву, отримаю, відвідавши велику академію, куди він твердо вирішив мене відправити. Однак перед тим попросив звернути увагу на руїни будівлі, що стояла на схилі гори приблизно за три милі від нас. За його словами, ця споруда була яскравим прикладом того, до чого призводять місцеві «геніальні нововведення». І, вказавши на напівзруйновані стіни серед каміння, він почав свою розповідь. У його голосі звучала стримана іронія, змішана з втомою людини, яка вже не раз обпікалася на чужих амбіціях.
Він розповів, що колись мав чудовий млин усього за пів милі від свого дому. Млин працював завдяки течії великої річки й цілком забезпечував борошном як його власне господарство, так і чималу кількість його орендарів. Усе працювало справно, безперебійно й не потребувало жодних складних удосконалень. Але близько семи років тому до нього завітала група прожектерів із надзвичайно амбітною пропозицією. Вони наполягали, що старий млин необхідно зруйнувати й натомість спорудити новий — на схилі тієї самої гори. На їхню думку, це мало стати справжнім проривом у млинарській справі.
План був складний і, як вони запевняли, блискучий. Уздовж гірського хребта пропонувалося прорити довгий канал, який слугував би резервуаром для води. Потім воду мали піднімати вгору трубами й спеціальними механізмами, щоб подавати її до нового млина. Прожектери пояснювали це тим, що на висоті вітер і повітря краще «збурюють» воду, роблячи її придатнішою для руху. А коли така вода почне спадати вниз схилом, вона, мовляв, обертатиме жорна вдвічі ефективніше, ніж звичайна річкова течія, яка тече по більш-менш рівній місцевості. Усе це вони викладали з такою впевненістю, ніби йшлося про беззаперечну істину.
Лорд Муноді зізнався, що тоді його становище при дворі було не надто міцним. Крім того, багато друзів переконували його погодитися, аби не виглядати ворогом прогресу. Зрештою він поступився й дав дозвіл на реалізацію цього задуму. Для робіт найняли сотню людей, і протягом двох років вони копали, будували, переносили каміння та встановлювали механізми. Проте весь проєкт завершився повним провалом. Нічого не запрацювало так, як обіцяли його автори.
Коли справа остаточно провалилася, прожектери швидко зникли. Відповідальність за невдачу вони цілком переклали на самого лорда, звинувачуючи його в нерозумінні та неправильному виконанні їхніх вказівок. Відтоді, сказав він, вони не перестають лаяти його при кожній нагоді. Ба більше, ті самі люди й далі пропонують іншим такі самі безглузді експерименти. І щоразу з тією ж непохитною впевненістю обіцяють блискучий успіх. Хоча результат незмінний — нове розчарування й новий крах.
За кілька днів ми повернулися до міста. Його ясновельможність, знаючи, якою недоброю славою користується серед учених академії, вирішив не супроводжувати мене особисто. Він побоювався, що його присутність лише зашкодить моєму прийому. Тому доручив одному зі своїх друзів скласти мені компанію й провести мене туди. Так, за його словами, мені буде легше познайомитися з місцевими вченими та побачити все без зайвих упереджень.
Представляючи мене своєму приятелеві, мій лорд із легкою усмішкою сказав, що я великий шанувальник усіляких проєктів, людина надзвичайно допитлива й до того ж досить довірлива. У цих словах було трохи жарту, але й чимало правди. Адже мушу зізнатися: у молоді роки я й сам певною мірою був прожектером. Мене теж захоплювали нові ідеї, сміливі задуми й спокуса винайти щось небачене. І, можливо, саме тому майбутній візит до академії викликав у мені не лише цікавість, а й особливе внутрішнє хвилювання.
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
