“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

“Мандри Гуллівера” ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ПОДОРОЖ ДО ЛАПУТИ, БАЛНІБАРБІ, ЛАГНАГГУ, ГЛАББДАБДРІБУ ТА ЯПОНІЇ

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

ПОДОРОЖ ТРЕТЯ РОЗДІЛ І

Автор вирушає у свою третю подорож. Потрапляє до рук піратів. Підступність голландця. Прибуття на невідомий острів. Його приймають у Лапуті.

Я пробув удома не більше десяти днів, коли до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуолець, командир «Гоупвелла» — міцного тристатонного корабля. Колись я служив хірургом на іншому судні, де він був капітаном і власником чверті корабля під час плавання до Леванту. Він завжди ставився до мене радше як до брата, ніж як до підлеглого офіцера. Дізнавшись про моє повернення, він прийшов мене відвідати, і спочатку я був переконаний, що це лише дружній візит.

Під час перших зустрічей ми говорили лише про те, про що зазвичай розмовляють люди після довгої розлуки. Але згодом він почав навідуватися дедалі частіше. Він щиро радів, бачачи мене здоровим, розпитував, чи маю намір остаточно осісти вдома, і між іншим повідомив, що приблизно за два місяці збирається вирушити до Ост-Індії.

Зрештою він прямо запропонував мені місце корабельного хірурга, хоч і висловив це з певними вибаченнями та ввічливими застереженнями. За його словами, під моїм керівництвом мав служити ще один хірург, окрім двох помічників. Платню він обіцяв удвічі більшу за звичайну. Крім того, капітан заявив, що мій досвід у морських справах, на його думку, не поступається його власному, і тому він готовий прислухатися до моїх порад так само уважно, ніби я поділяв із ним командування судном.

Він сказав ще багато надзвичайно люб’язних слів. Знаючи його як людину чесну й порядну, я не зміг відхилити пропозицію. Попри всі попередні нещастя, жага побачити нові країни палала в мені так само сильно, як і раніше.

Єдиною перешкодою залишалася моя дружина. Треба було схилити її до згоди на нову подорож. Проте зрештою вона поступилася, спокусившись тими вигодами, які, на її думку, могли дістатися нашим дітям.

Ми вирушили в плавання п’ятого серпня 1706 року й одинадцятого квітня 1707 року прибули до форту Святого Георгія. Там ми затрималися на три тижні, щоб дати команді відпочити й одужати, бо багато матросів хворіли.

Звідти ми попрямували до Тонкіна. Капітан вирішив пробути там досить довго, оскільки значна частина товарів, які він мав намір придбати, ще не була готова. До того ж він не сподівався завершити свої справи раніше ніж за кілька місяців.

Щоб хоча б частково покрити витрати, яких вимагало це очікування, він купив невеликий шлюп. Завантаживши його різноманітними товарами, якими тонкінці зазвичай торгували з навколишніми островами, він посадив на борт чотирнадцятьох людей, троє з яких були місцевими жителями. Мене ж призначив капітаном шлюпа й надав право протягом двох місяців вести торгівлю, поки сам завершуватиме свої справи в Тонкіні.

Ми були в морі лише три дні, коли здійнявся сильний шторм. П’ять діб поспіль він гнав нас на північний північний схід, а потім ще далі на схід. Після цього погода покращилася, але західний вітер залишався доволі сильним. На десятий день плавання нас почали переслідувати два піратські кораблі. Незабаром вони нас наздогнали, адже мій шлюп був надто перевантажений і рухався дуже повільно. До того ж ми зовсім не були готові до оборони.

Обидва піратські судна підійшли майже одночасно. Їхні люди з лютими криками кинулися на абордаж. Та коли вони піднялися на борт, то побачили, що вся наша команда лежить ницьма на палубі — саме такий наказ я віддав своїм людям.

Пірати зв’язали нас міцними мотузками, скрутивши руки й ноги, після чого залишили біля нас варту. А самі розсипалися по шлюпу, заходившись обшукувати судно.

Серед піратів я помітив одного голландця, який, хоча й не командував жодним із кораблів, очевидно мав певний вплив і владу. За нашими обличчями він одразу впізнав у нас англійців і, звернувшись до нас своєю мовою, почав люто лаятися та погрожувати, що нас зв’яжуть спиною до спини й кинуть у море.

Я досить добре володів голландською мовою. Тому пояснив йому, хто ми такі, і благав зглянутися на нас хоча б тому, що ми — християни-протестанти, мешканці сусідніх держав, пов’язаних тісним союзом. Я просив його вплинути на капітанів і схилити їх до милосердя.

Та мої слова лише розпалили його лють. Він повторив свої погрози ще запальніше, а потім, обернувшись до товаришів, почав гаряче говорити якоюсь мовою, яку я прийняв за японську. При цьому він раз у раз уживав слово «християни».

Більшим із двох піратських кораблів командував японець, який трохи знав голландську, хоча й дуже недосконало. Він підійшов до мене й поставив кілька запитань. Я відповідав з усією можливою покорою. Вислухавши мене, він сказав, що мене не страчать.

Я низько вклонився капітанові, а тоді, повернувшись до голландця, зауважив, що мені прикро знаходити більше милосердя в язичника, ніж у брата-християнина. Проте дуже скоро я пошкодував про ці необачні слова.

Той злобний негідник не раз намагався переконати обох капітанів кинути мене в море. Оскільки вони вже дали слово зберегти мені життя, на це вони не погодилися. Проте він домігся іншого покарання — такого, що на людський розсуд воно здавалося страшнішим за саму смерть.

Мою команду порівну розподілили між обома піратськими суднами, а шлюп укомплектували новими людьми. Щодо мене, то було вирішено пустити мене самого в море в маленькому човні з веслами, вітрилом і запасом харчів на чотири дні. Японський капітан виявив таку доброту, що подвоїв цей запас зі своїх власних припасів і навіть не дозволив нікому мене обшукувати. Я спустився до човна, а голландець, стоячи на палубі, проводжав мене потоком проклять і образ, на які тільки була здатна його мова.

Приблизно за годину до появи піратів я зробив астрономічні спостереження й визначив, що ми перебуваємо на сорок шостому градусі північної широти та сто вісімдесят третьому градусі довготи. Відійшовши на певну відстань від піратських кораблів, я за допомогою кишенькової підзорної труби помітив кілька островів на південному сході.

Вітер був попутний, тому я підняв вітрило й попрямував до найближчого з них. Приблизно через три години мені вдалося дістатися берега. Острів виявився суцільною скелею, але я знайшов там чимало пташиних яєць. Викресавши вогонь, я розпалив сухий верес і морські водорості та підсмажив собі яйця.

Це була вся моя вечеря, бо я твердо вирішив якомога довше берегти запаси провізії. Ніч я провів під захистом скелі, підстеливши собі трохи вересу. Спав досить добре.

Наступного дня я переплив на інший острів, звідти — на третій, а потім і на четвертий, іноді користуючись вітрилом, а іноді веслами. Але щоб не обтяжувати читача подробицями своїх поневірянь, скажу лише, що на п’ятий день дістався останнього острова, який міг розгледіти на обрії. Він лежав на південь-південний схід від попереднього.

Цей острів був значно далі, ніж мені спершу здавалося, і я добирався до нього не менше п’яти годин. Майже повністю обплив його навколо, перш ніж знайшов зручне місце для висадки. Це була невелика затока, приблизно втричі ширша за мій човен.

Увесь острів складався зі скель, лише де-не-де між камінням росли клаптики трави та пахучих польових рослин. Я витягнув на берег свої мізерні припаси й, трохи підкріпившись, сховав решту в одній із численних печер.

На скелях я назбирав багато яєць, а також запас сухих водоростей і вигорілої сонцем трави. Наступного дня я збирався розпалити багаття й, наскільки це буде можливо, знову спекти яйця. Для цього в мене залишалися кремінь, кресало, трут і збільшувальне скло.

Ніч я провів у тій самій печері, де зберіг свої припаси. Ліжком мені служили суха трава та водорості, які я приберігав на паливо. Проте спав я дуже мало. Душевні тривоги переважали втому й не давали мені заплющити очей.

Я розмірковував над тим, наскільки неможливо буде вижити в такому безлюдному місці і яким жалюгідним, напевно, стане мій кінець. Водночас мене охопила така байдужість і пригніченість, що я не мав сили навіть підвестися. А поки зібрався з духом і виповз із печери, день уже був у розпалі.

Я трохи походив серед скель. Небо було абсолютно ясне, а сонце припікало так сильно, що мені доводилося відвертати від нього обличчя. Та раптом його світло потьмяніло. Спочатку я подумав, що сонце закрила хмара, але затемнення було зовсім не таким, як зазвичай. Я обернувся й побачив між собою та сонцем величезне непрозоре тіло, яке повільно рухалося в напрямку острова. На вигляд воно здіймалося на висоту близько двох миль і закривало сонце протягом шести або семи хвилин. Проте я не помітив, щоб повітря стало холоднішим чи небо значно потемніло — так буває, коли стоїш у тіні великої гори.

Коли цей дивовижний об’єкт наблизився до місця, де я перебував, я зміг краще його роздивитися. Він здавався твердою масою з рівною, гладенькою нижньою поверхнею, яка яскраво блищала, відбиваючи сонячне світло від моря.

Я стояв на підвищенні приблизно за двісті ярдів від берега й бачив, як ця велетенська споруда спускається майже на один рівень зі мною, залишаючись менш ніж за милю від острова. Тоді я витяг свою кишенькову підзорну трубу й зміг чітко розгледіти безліч людей, які рухалися по її похилих боках угору й униз. Та чим саме вони займалися, розібрати я не міг.

Природна любов до життя пробудила в мені іскру радості. Я почав сподіватися, що ця дивна пригода якимось чином допоможе мені врятуватися від самотності та безнадійного становища, в якому я опинився. Водночас читачеві навряд чи легко уявити моє здивування, коли я побачив острів, що ширяв у повітрі й був населений людьми, які, як здавалося, могли за власним бажанням піднімати його, опускати або пересувати з місця на місце.

Проте тоді я був не в настрої розмірковувати над природою цього дивовижного явища. Натомість мене більше цікавило, що робитиме острів далі. Деякий час він залишався нерухомим, але невдовзі почав наближатися.

Тепер я вже міг краще його роздивитися. Уздовж боків острова тягнулися кілька ярусів галерей, розташованих уступами одна над одною. Через певні проміжки між ними проходили сходи, що сполучали нижчі рівні з вищими.

На найнижчій галереї я побачив людей, які ловили рибу довгими вудками, тоді як інші стояли поруч і спостерігали за ними. Я почав розмахувати кашкетом — свого капелюха я давно вже позбувся — а також носовою хусткою, подаючи знаки в бік острова.

Коли він підійшов ще ближче, я став голосно кликати й кричати, напружуючи всі сили. Озирнувшись уважніше, я помітив натовп людей, що зібрався на тому боці острова, який був повернутий до мене.

За їхніми жестами та поглядами я зрозумів, що вони мене добре бачать. Вони показували на мене один одному й жваво щось обговорювали. Проте на мої вигуки ніхто не відповідав.

Тим часом я помітив чотирьох або п’ятьох чоловіків, які стрімко побігли сходами до вершини острова й незабаром зникли з поля зору. Я правильно здогадався, що їх послали отримати розпорядження від якоїсь високопоставленої особи щодо того, як слід чинити в цій незвичайній ситуації.

Кількість людей дедалі зростала. Минуло менше ніж пів години, і острів не лише наблизився, а й змінив своє положення таким чином, що його найнижча галерея опинилася майже на одному рівні з виступом скелі, де я стояв. Відстань між нами тепер була меншою за сто ярдів.

Я став у найпокірнішу позу, на яку був здатний, і звернувся до них найсмиреннішим голосом. Та відповіді знову не почув.

Люди, які стояли найближче до мене, судячи з їхнього вбрання, були особами високого стану. Вони довго й серйозно радилися між собою, раз по раз поглядаючи в мій бік.

Нарешті один із них заговорив. Його мова була дзвінка, ввічлива й плавна, а звучання нагадувало мені італійську. Тому я відповів йому саме італійською, сподіваючись, що бодай її мелодика буде приємною для його слуху. Хоча жоден із нас не розумів слів іншого, зміст нашого спілкування був достатньо очевидний. Мешканці острова бачили, в якому скрутному становищі я перебуваю. Незабаром вони жестами показали мені, щоб я зійшов зі скелі й попрямував до берега. Я негайно виконав їхню вказівку.

Тоді летючий острів піднявся на зручну висоту, так що його край опинився просто наді мною. З найнижчої галереї спустили ланцюг, до кінця якого було прикріплене сидіння. Я надійно прив’язав себе до нього, після чого мене за допомогою блоків і канатів підняли нагору.

ПОДОРОЖ ТРЕТЯ РОЗДІЛ 2

Звичаї та вдача лапутян. Їхня наука. Король і його двір. Прийом автора. Страхи й тривоги мешканців. Про жінок Лапути.

Щойно я ступив на поверхню острова, мене одразу оточив натовп людей. Ті, хто стояв найближче, здавалися особами шляхетного походження. Вони розглядали мене з усіма ознаками подиву й цікавості. Втім, і я не залишався перед ними в боргу, бо ніколи досі не бачив смертних настільки дивних на вигляд, у вбранні та рисах обличчя.

Усі вони тримали голови схиленими або вправо, або вліво. Одне око в них було звернене всередину, а друге — просто в небо. Їхній одяг був прикрашений вишитими зображеннями сонць, місяців і зірок, переплетених із фігурами скрипок, флейт, арф, труб, гітар, клавесинів та багатьох інших музичних інструментів, невідомих у Європі.

Поміж них я помітив чимало слуг із дуже дивним приладдям. Кожен ніс коротку палицю, до кінця якої була прикріплена надута міхурова кулька, подібна до ціпа. Як я дізнався пізніше, всередині неї містилося трохи сухого гороху або дрібних камінців.

Цими міхурами вони час від часу легенько били по вустах або вухах тих, хто стояв поруч. Тоді я зовсім не міг зрозуміти сенсу такого звичаю. Згодом виявилося, що розум цих людей настільки занурений у складні роздуми та абстрактні міркування, що вони не здатні ані говорити, ані слухати інших без зовнішнього нагадування, яке пробуджує органи мовлення та слуху.

Саме тому кожен заможний лапутянин утримує у своєму домі спеціального слугу, якого називають «плескачем» (у їхній мові — кліменол). Без такого слуги вони майже ніколи не виходять з дому й не ходять у гості. Коли кілька осіб ведуть розмову, обов’язок плескача полягає в тому, щоб легенько торкнутися своїм міхуром вуст того, хто має говорити, а правого вуха того, до кого звертаються. Таким чином він повертає їхню увагу до бесіди.

Під час прогулянок плескач не відходить від господаря ні на крок. Час від часу він мусить навіть легенько вдаряти його по очах. Інакше той, занурившись у роздуми, ризикує впасти зі скелі, врізатися головою в стовп або на міській вулиці наштовхнутися на перехожого чи самому бути збитим у придорожню канаву.

Мені довелося пояснити це читачеві заздалегідь, інакше він так само, як і я тоді, не зрозумів би поведінки цих людей, коли вони повели мене сходами до вершини острова, а звідти — до королівського палацу.

Під час підйому вони кілька разів зовсім забували, що роблять, і залишали мене самого. Лише після втручання плескачів до них поверталася пам’ять, і вони продовжували шлях. Здавалося, їх анітрохи не вражали ні моє чужоземне вбрання, ні незвичне обличчя, ні галас юрби простолюдинів, чиї думки були значно менш обтяжені безперервними роздумами.

Нарешті ми ввійшли до палацу й попрямували до тронної зали. Там я побачив короля, який сидів на троні в оточенні найвельможніших осіб держави. Перед троном стояв великий стіл, заставлений глобусами, небесними сферами та всілякими математичними інструментами. Його Величність не звернув на нас жодної уваги, хоча наша поява спричинила чималий шум через натовп придворних, що нас супроводжував. У цей час король був цілком поглинутий розв’язанням якоїсь задачі. Ми чекали щонайменше годину, поки він нарешті не впорався з нею. По обидва боки трону стояли два юні пажі з міхурами-плескачами в руках. Коли вони побачили, що король звільнився від своїх обчислень, один легенько торкнувся його вуст, а другий — правого вуха.

Монарх здригнувся, наче людина, яку раптово розбудили. Потім поглянув на мене та моїх супутників і пригадав причину нашої появи, про яку його вже повідомляли раніше. Він промовив кілька слів, після чого до мене підійшов молодий чоловік із плескачем і легенько вдарив мене по правому вуху. Я жестами пояснив, що не потребую такого пристрою. Як я згодом довідався, це справило на короля й увесь двір дуже невигідне враження щодо моїх розумових здібностей. Король поставив мені кілька запитань, наскільки я міг здогадатися. Я ж відповідав усіма мовами, які знав. Але дуже швидко стало зрозуміло, що ні я не розумію їх, ні вони мене. Тоді за наказом короля мене провели до кімнати в палаці. Цей володар славився серед своїх попередників особливою гостинністю до чужинців. Для служби мені призначили двох слуг.

Незабаром подали обід. Четверо вельмож, яких я вже помічав біля особи короля, удостоїли мене честі розділити трапезу. Обід складався з двох змін страв, по три страви в кожній. На першу подали баранячу лопатку, вирізану у формі рівностороннього трикутника, шматок яловичини у вигляді ромба та пудинг у формі циклоїди. Друга зміна була ще химернішою. Дві качки були перев’язані так, що нагадували скрипки. Ковбаси та кров’янки мали форму флейт і гобоїв, а теляча грудинка була викладена у вигляді арфи. Навіть хліб слуги нарізали не звичайними шматками, а у формі конусів, циліндрів, паралелограмів та багатьох інших геометричних фігур.

Під час обіду я наважився запитати назви кількох предметів їхньою мовою. Ці шляхетні пани, за допомогою своїх плескачів, охоче відповідали на всі мої запитання. Мені здавалося, що вони сподівалися вразити мене величчю свого розуму, якщо лише вдасться навчити мене спілкуватися з ними. Незабаром я вже міг попросити хліба, води чи будь-чого іншого, що було мені потрібне.

Після обіду мої співтрапезники розійшлися, а за наказом короля до мене прислали чоловіка в супроводі плескача. Він приніс із собою чорнило, пера, папір і три чи чотири книги. Жестами він пояснив, що має навчати мене місцевої мови.

Ми займалися разом чотири години. За цей час я записав довгі стовпчики слів, навпроти яких занотовував їхні значення. Крім того, мені вдалося вивчити кілька коротких речень. Для цього мій учитель наказував одному зі слуг принести якусь річ, повернутися, вклонитися, сісти, встати або пройтися кімнатою. Я ж записував відповідні фрази.

Потім він показав мені в одній із книг зображення Сонця, Місяця та зірок, знаки зодіаку, тропіки й полярні кола, а також назви багатьох площинних і просторових фігур. Він навчив мене назв усіх музичних інструментів та загальних термінів, пов’язаних із грою на кожному з них.

Коли вчитель пішов, я впорядкував усі слова та їхні переклади за алфавітом. Завдяки добрій пам’яті вже за кілька днів здобув чимале розуміння їхньої мови.

Слово, яке я перекладаю як «Летючий» або «Плавучий Острів», у їхній мові звучить як Лапута. Я так і не зміг достеменно з’ясувати його справжнє походження. За словами місцевих учених, у стародавній, уже майже забутій мові слово лап означало «високий», а унтуг — «правитель». Вони стверджували, що внаслідок поступових змін вимови з Лапунтуг утворилася назва Лапута.

Проте таке пояснення не здалося мені переконливим. Воно виглядало надто натягнутим. Я навіть дозволив собі запропонувати місцевим ученим власну гіпотезу. На мою думку, слово Лапута походило від виразу, який приблизно означав «крило сонячного відблиску»: лап — гра сонячних променів на морській поверхні, а ута — крило. Втім, я не наполягатиму на своїй версії й залишаю остаточний суд розсудливому читачеві.

Ті, кому король доручив піклуватися про мене, швидко помітили, в якому жалюгідному стані перебуває мій одяг. Тому наступного ранку до мене прислали кравця, щоб він зняв мірки для нового вбрання.

Однак цей майстер виконував свою роботу зовсім не так, як його колеги в Європі. Спочатку він визначив мій зріст за допомогою квадранта. Потім, користуючись лінійкою та циркулем, накреслив на папері всі розміри й контури мого тіла. Усі обчислення були ретельно занесені до записів.

Через шість днів він приніс готовий костюм. Але вбрання виявилося жахливо пошитим і зовсім не відповідало моїй фігурі. Причиною стала помилка в одному з розрахунків. Утішало мене лише те, що подібні невдачі траплялися там надзвичайно часто й ніхто не надавав їм особливого значення.

Поки я був змушений сидіти у своїх покоях через відсутність пристойного одягу, а також через легке нездужання, що тривало ще кілька днів, я значно поповнив свій словник. Тому, коли знову з’явився при дворі, вже міг розуміти багато з того, що говорив король, і навіть давати йому більш-менш змістовні відповіді.

Тим часом Його Величність наказав перемістити острів на північний схід із невеликим відхиленням на схід, до точки просто над Лагадо — столицею всього королівства, що лежало внизу на твердій землі. Відстань до неї становила близько дев’яноста льє, а вся подорож тривала чотири з половиною дні.

Я зовсім не відчував руху острова в повітрі. Здавалося, ніби він стоїть нерухомо.

На другий день подорожі, близько одинадцятої години ранку, король особисто, разом із придворною знаттю, урядовцями та вельможами, підготував свої музичні інструменти. Потім усі вони безперервно грали протягом трьох годин.

Шум був таким оглушливим, що я майже втратив здатність мислити. Я ніяк не міг зрозуміти причину цієї дивної церемонії, доки мій учитель не пояснив мені її сенс.

Він сказав, що мешканці Лапути переконані: їхній слух пристосований до сприйняття музики небесних сфер, яка лунає в певні визначені періоди. Саме тому двір зібрався виконати свою частину цієї космічної гармонії на тих інструментах, якими кожен володів найкраще.

Під час нашої подорожі до Лагадо король наказував острову зупинятися над різними містами й селами, щоб приймати прохання своїх підданих.

Для цього вниз спускали кілька міцних шнурів із невеликими тягарцями на кінцях. Люди прив’язували до них свої петиції, і ті піднімалися вгору так само, як клаптики паперу, які школярі прикріплюють до ниток своїх повітряних зміїв.

Іноді знизу нам також надсилали вино та харчі, які витягували нагору за допомогою блоків і канатів.

Мої знання математики дуже допомогли мені вивчати їхню мову. Значна частина її словникового запасу спиралася саме на математичні та музичні поняття. А в музиці я теж був не зовсім невігласом.

Усі їхні думки постійно оберталися навколо ліній, фігур і числових співвідношень. Якщо вони хотіли, наприклад, похвалити красу жінки чи будь-якої іншої живої істоти, то описували її за допомогою ромбів, кіл, паралелограмів, еліпсів та інших геометричних термінів або ж вдавалися до спеціальних музичних понять, перелічувати які тут було б зайвим.

Я навіть помітив у королівській кухні безліч математичних і музичних інструментів. Саме за їхніми обрисами кухарі розрубували та оформляли м’ясо, яке подавалося на стіл Його Величності.

Їхні будинки зведені вкрай невдало: стіни перекошені, а в жодній кімнаті годі знайти бодай один прямий кут. Причина цього — у їхньому зневажливому ставленні до прикладної геометрії, яку вони вважають чимось примітивним і ремісничим. Теоретичні настанови, які вони дають будівельникам, надто витончені й складні для розуміння звичайних майстрів, через що під час роботи постійно виникають помилки.

На папері вони надзвичайно вправні: майстерно користуються лінійкою, олівцем і циркулем. Та в повсякденному житті я ще не бачив людей більш незграбних, невмілих і безпорадних. У звичайних справах вони поводяться так ніяково, ніби кожна дія потребує для них надмірних зусиль.

Їхнє мислення також вражає повільністю й заплутаністю, якщо справа не стосується математики чи музики. В усьому іншому вони міркують украй слабко, зате палко люблять заперечувати. Майже в кожній суперечці вони схильні стояти на своєму — хіба що випадково виявляться на боці істини, що трапляється нечасто.

Уява, фантазія й творче мислення для них майже невідомі. У їхній мові навіть немає слів, якими можна було б повноцінно передати такі поняття. Усе поле їхнього розуму замкнене в межах двох наук — математики та музики. Більшість із них, а особливо ті, хто займається астрономією, мають глибоку віру в астрологію, хоча й соромляться визнавати це відкрито.

Та найбільше мене вразило й здалося зовсім незбагненним їхнє пристрасне захоплення новинами та політикою. Вони безупинно розпитують про державні справи, охоче висловлюють свої судження щодо управління країною й до нестями сперечаються, відстоюючи найдрібніші нюанси партійних поглядів.

Подібну схильність я помічав і серед багатьох математиків, яких знав у Європі, хоча ніколи не міг зрозуміти, який зв’язок існує між математикою та політикою. Хіба що вони виходять із дивної логіки: якщо найменше коло має стільки ж градусів, скільки й найбільше, то й керування світом не вимагає більшого мистецтва, ніж обертання глобуса в руках.

Втім, я радше вважаю, що ця риса походить від однієї дуже поширеної людської слабкості: ми часто буваємо найбільш допитливими й самовпевненими саме в тих питаннях, які нас найменше стосуються і до яких ми найменше пристосовані — чи то через брак знань, чи то через саму нашу природу.