“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ 5

Автор завдяки незвичайній хитрості відвертає вторгнення — йому надають високий почесний титул — до двору прибувають посли імператора Блефуску з проханням про мир

Імперія Блефуску була островом, розташованим на північний схід від Ліліпутії. Її відділяла лише протока завширшки близько восьмисот ярдів. На той час я ще не бачив цього острова. Дізнавшись про підготовку вторгнення, я уникав з’являтися на тому узбережжі, аби мене не помітили ворожі кораблі, адже вони ще нічого про мене не знали. Під час війни будь-які контакти між двома імперіями були суворо заборонені під страхом смертної кари, а імператор наклав заборону на вихід у море всіх суден без винятку.

Я поділився з Його Величністю задумом, який давно обмірковував: захопити весь ворожий флот. Наші розвідники доповідали, що кораблі стоять на якорях у гавані й лише чекають сприятливого вітру, щоб вирушити в наступ.

Я звернувся до найдосвідченіших моряків із питанням про глибину протоки, яку вони неодноразово вимірювали. Вони повідомили, що в найглибшому місці, під час припливу, глибина становить сімдесят глумглафів — приблизно шість футів за європейськими мірками. На решті ділянок вона не перевищувала п’ятдесяти глумглафів.

Я попрямував до північно-східного узбережжя, навпроти Блефуску, і, сховавшись за пагорбом, дістав свою маленьку кишенькову підзорну трубу. Крізь неї я побачив ворожий флот у гавані: близько п’ятдесяти військових кораблів і велику кількість транспортних суден. Повернувшись додому, я наказав підготувати — маючи на це офіційний дозвіл — велику кількість найміцніших канатів і залізних стрижнів. Канати були завтовшки приблизно з пакувальну нитку, а стрижні за довжиною й товщиною нагадували спиці для в’язання. Щоб зробити канати міцнішими, я скрутив їх утричі. Із тієї ж причини я з’єднав по три залізні стрижні разом, загнувши їхні кінці у формі гаків.

Коли все було готове, я закріпив п’ятдесят гаків на п’ятдесяти канатах і знову вирушив до північно-східного берега. Приблизно за пів години до припливу я зняв верхній одяг, черевики й панчохи та, залишившись у шкіряному камзолі, зайшов у море. Я квапливо брів уперед, а на найглибшій ділянці проплив близько тридцяти ярдів, доки знову не відчув дно під ногами. Менш ніж за пів години я дістався ворожого флоту.

Побачивши мене, вороги впали в такий жах, що миттєво повистрибували зі своїх кораблів і попливли до берега. Там їх, певно, було не менше тридцяти тисяч. Я взяв свої снасті й почав прикріплювати гаки до отворів у носовій частині кожного корабля, після чого зв’язував усі канати разом. Поки я працював, ворог випустив у мене кілька тисяч стріл. Багато з них встромилися мені в руки й обличчя. Окрім сильного болю, вони дуже заважали роботі. Найбільше я боявся за очі. Їх я неминуче втратив би, якби раптом не згадав про один порятунок.

Серед моїх особистих речей, які не знайшли під час обшуку, були окуляри, заховані в потаємній кишені. Я швидко дістав їх і якомога міцніше закріпив на носі. Так озброєний, я сміливо продовжив роботу, не зважаючи на град стріл. Чимало стріл вдарялося просто об скельця окулярів, але, на щастя, не завдало мені жодної шкоди, лише трохи зсунуло оправу.

Нарешті всі гаки були закріплені. Я схопив вузол канатів і потягнув. Та жоден корабель навіть не ворухнувся. Усі вони були надто міцно прикуті якорями, і найнебезпечніша частина мого задуму лише починалася.

Я відпустив канати, залишивши гаки прикріпленими до кораблів, і рішуче почав ножем перерізати линви, що тримали якорі. Під час цього в мої руки та обличчя влучило ще близько двохсот стріл. Закінчивши, я знову схопив зв’язаний вузол канатів і потягнув. Цього разу все вдалося.

З дивовижною легкістю я потягнув за собою п’ятдесят найбільших ворожих військових кораблів. Блефускуанці не мали ані найменшого уявлення про мій задум і спочатку лише завмерли від подиву. Коли вони побачили, як я перерізаю якорні линви, то вирішили, що я просто хочу пустити кораблі за течією або зіштовхнути їх між собою.

Але щойно вони усвідомили, що весь флот рухається впорядковано й що я тягну його за собою, з берега знявся такий крик розпачу й жаху, який майже неможливо ані описати, ані уявити. Коли я опинився поза небезпекою, то ненадовго зупинився, щоб повитягати стріли, які стирчали в моїх руках та обличчі. Потім змастив рани тією самою маззю, яку мені дали одразу після прибуття до Ліліпутії.

Після цього я зняв окуляри й зачекав приблизно годину, поки приплив трохи спаде. Тоді, тягнучи за собою свій неймовірний трофей, я знову перейшов найглибшу частину протоки. Так я благополучно дістався королівської гавані Ліліпутії.

Імператор разом з усім двором стояв на березі, очікуючи, чим завершиться ця велика й ризикована справа. Вони бачили, як кораблі рухаються вперед, утворюючи широкий півмісяць, але мене розгледіти не могли, бо вода сягала мені до грудей.

Коли я дістався середини протоки, тривога на березі лише зросла, адже тепер вода доходила мені вже до шиї. Імператор вирішив, що я потонув, а ворожий флот, імовірно, наближається для нападу. Та невдовзі його страхи розвіялися. Із кожним моїм кроком протока міліла, і незабаром я підійшов достатньо близько, щоб мене могли почути. Піднявши над водою кінець каната, до якого був прив’язаний увесь флот, я гучно вигукнув:

— Хай живе наймогутніший імператор Ліліпутії!

Цей великий володар зустрів мене на березі найвищими похвалами й того ж миті надав мені титул нардака — найпочесніше звання в їхній імперії. Його Величність висловив бажання, щоб я згодом знайшов спосіб привести до його гавані й решту ворожих кораблів.

Настільки безмежним є честолюбство правителів, що імператор, здавалося, вже думав не просто про перемогу. Він мріяв перетворити всю імперію Блефуску на провінцію Ліліпутії та керувати нею через намісника. Він хотів винищити вигнанців-прихильників великого кінця й змусити всіх мешканців Блефуску розбивати яйця лише з вузького боку.

Таким чином він став би єдиним володарем усього світу. Я доклав усіх зусиль, щоб відмовити його від цього задуму. Я наводив численні аргументи — як політичні, так і моральні. Зрештою я прямо заявив, що ніколи не стану знаряддям поневолення вільного й мужнього народу. Коли це питання обговорювали на державній раді, найрозсудливіші міністри підтримали саме мою думку.

Однак моя відверта й смілива заява настільки суперечила планам і політиці Його Імператорської Величності, що він так і не зміг мені цього пробачити. На засіданні ради він торкнувся цього питання вкрай хитро й обережно. Мені згодом розповіли, що частина наймудріших радників принаймні мовчанням показала свою згоду зі мною. Та інші, мої потаємні вороги, не змогли стриматися від двозначних зауважень, які хоч і непрямо, але були спрямовані проти мене.

Саме відтоді між імператором і групою міністрів, налаштованих щодо мене з відвертою злобою, почала плестися небезпечна інтрига. Менш ніж за два місяці вона вийшла назовні й ледь не призвела до моєї цілковитої загибелі. Такою мізерною виявляється ціна навіть найбільших заслуг перед володарями, якщо поставити їх на шальки терезів поруч із відмовою потурати їхнім пристрастям.

Приблизно через три тижні після цього подвигу до Ліліпутії прибуло урочисте посольство з Блефуску з покірними пропозиціями миру. Мирну угоду було укладено досить швидко й на умовах, надзвичайно вигідних для нашого імператора, хоча подробицями цих домовленостей я не стану обтяжувати читача.

Посольство складалося з шести послів у супроводі майже п’ятисот осіб. Їхній в’їзд до столиці відзначався надзвичайною пишнотою й цілком відповідав як величі їхнього володаря, так і важливості дорученої їм місії.

Після завершення переговорів, під час яких я встиг зробити їм кілька суттєвих послуг — завдяки впливу, який тоді мав або принаймні, як здавалося, мав при дворі, — їхні превосходительства, дізнавшись приватно про моє прихильне ставлення до них, завдали мені офіційного візиту.

Вони розпочали з численних компліментів щодо моєї відваги та великодушності. Потім, від імені свого імператора, запросили мене відвідати Блефуску. Крім того, вони висловили бажання на власні очі побачити бодай кілька доказів моєї надзвичайної сили, про яку вже чули безліч неймовірних історій.

Я охоче виконав їхнє прохання й продемонстрував їм кілька речей, що викликали у них неабияке здивування й захват, хоча деталі цих розваг я опущу.

Після того як я певний час розважав послів до їхнього великого задоволення, я попросив їх передати мої найглибші вітання імператорові Блефуску. Я зазначив, що слава про його чесноти цілком справедливо поширилася по всьому світу й викликає загальне захоплення.

Також я повідомив, що перед поверненням до рідної країни маю намір особисто засвідчити йому свою повагу.

Коли наступного разу я мав честь бути прийнятим нашим імператором, то попросив загального дозволу відвідати володаря Блефуску. Його Величність погодився, але зробив це, як я одразу помітив, досить холодно.

Тоді я ще не розумів причини такої стриманості. Лише згодом одна довірена особа пошепки повідомила мені, що Флімнап і Болголам подали мої дружні стосунки з послами як доказ моєї нелояльності.

Утім, від подібних намірів моє серце було цілковито вільне. Саме тоді я вперше почав хоч трохи розуміти справжню природу дворів і міністрів.

Варто зазначити ще одну цікаву обставину: посли спілкувалися зі мною через перекладача, оскільки мови обох імперій різнилися між собою не менше, ніж будь-які дві мови в Європі. Кожен народ надзвичайно пишався давністю, красою та виразністю власної мови й водночас відкрито зневажав мову сусідів.

Однак наш імператор, спираючись на перевагу, здобуту після захоплення їхнього флоту, змусив послів вручати вірчі грамоти та виголошувати офіційну промову саме ліліпутською мовою.

Проте слід визнати, що через активну торгівлю між обома державами, постійний обмін вигнанцями та усталену традицію надсилати молодих аристократів і заможних представників шляхти до сусідньої країни для набуття світського досвіду, вивчення людей і звичаїв, чимало осіб із вищих кіл володіли обома мовами. Особливо це стосувалося купців, моряків і мешканців прибережних районів.

Я переконався в цьому кількома тижнями пізніше, коли вирушив із візитом до імператора Блефуску. Ця подорож, попри численні небезпеки, що виникли через підступність моїх ворогів, зрештою виявилася для мене напрочуд щасливою пригодою, про що я розповім у належний час.

Читач, можливо, пам’ятає, що коли я підписував умови, на яких отримав свободу, деякі пункти викликали в мене внутрішній спротив через їхню принизливу покірність. Лише крайня необхідність змусила мене погодитися на них.

Проте тепер, коли я став нардаком — носієм одного з найвищих титулів імперії, — подібні обов’язки вже вважалися негідними мого становища. І слід віддати імператорові належне: відтоді він жодного разу навіть не згадав про них.

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ 6

Про мешканців Ліліпутії, їхню освіту, закони та звичаї; про виховання дітей; спосіб життя автора в цій країні; виправдання однієї знатної дами

Хоча детальний опис цієї імперії я маю намір залишити для окремої праці, все ж зараз готовий задовольнити цікавість читача кількома загальними спостереженнями. Оскільки звичайний зріст мешканців Ліліпутії трохи менший за шість дюймів, така сама точна пропорція зберігається й у всьому іншому — серед тварин, рослин і дерев.

Найвищі коні та воли тут мають від чотирьох до п’яти дюймів заввишки. Вівці — приблизно півтора дюйма. Їхні гуси розміром не більші за горобця. І так далі — у спадному порядку, аж до найменших створінь, яких я майже не міг розгледіти неозброєним оком.

Проте природа мудро пристосувала зір ліліпутів до їхнього світу. Вони бачать із надзвичайною точністю, хоч і не на великій відстані. Щоб продемонструвати гостроту їхнього зору щодо близьких предметів, наведу кілька прикладів, які мене щиро вразили.

Я із захопленням спостерігав, як кухар патрав жайворонка, що був не більший за звичайну муху. А одного разу бачив молоду дівчину, яка вправно всиляла нитку в голку — і нитка, і сама голка були для мого ока майже невидимі. Найвищі дерева в Ліліпутії сягають приблизно семи футів. Я маю на увазі дерева у великому королівському парку — їхніх верхівок я ледве міг дістати стиснутим кулаком. Уся інша рослинність зберігає ті самі пропорції, але подальше я залишу уяві читача. Про їхню освіту наразі скажу небагато, хоча слід визнати: протягом багатьох століть у них процвітають усі галузі знань.

Особливо незвичною є їхня система письма. Вони пишуть не зліва направо, як європейці; не справа наліво, як араби; не згори вниз, як китайці; і не знизу вгору, як деякі інші народи. Їхній спосіб письма — навскіс, від одного кута сторінки до іншого, подібно до того, як англійські дами пишуть листи.

Своїх померлих вони ховають головою донизу. Причина цього звичаю полягає в переконанні, що через одинадцять тисяч місяців усі вони воскреснуть. Оскільки вони вважають Землю пласкою, то переконані, що до того часу вона перевернеться догори дриґом. Отже, під час воскресіння вони одразу опиняться на ногах. Освічені люди в Ліліпутії визнають абсурдність цієї теорії, але сам звичай зберігається — головно через повагу до переконань простолюду.

У цій імперії існує чимало законів і звичаїв, надзвичайно своєрідних. І якби вони не суперечили настільки прямо законам моєї любої батьківщини, я, мабуть, навіть спробував би частково стати на їхній захист.

Єдине, чого їм справді бракує, — це послідовного виконання власних законів. Перший закон, про який варто згадати, стосується донощиків. Усі державні злочини тут караються з максимальною суворістю. Але якщо обвинувачений під час суду переконливо доведе свою невинуватість, тоді сам обвинувач негайно засуджується до ганебної страти. Більше того, з його майна або земель невинно звинуваченій особі виплачується чотириразове відшкодування. Ця компенсація покриває втрачений час, пережиту небезпеку, труднощі ув’язнення та всі витрати на захист. Якщо ж майна винного недостатньо, різницю щедро покриває корона. Крім цього, імператор публічно виявляє свою прихильність до виправданого громадянина, а по всьому місту оголошується офіційне повідомлення про його невинуватість.

Шахрайство вони вважають тяжчим злочином, ніж крадіжку. Саме тому за нього майже завжди карають смертю. Вони пояснюють це так: обережність, пильність і бодай трохи здорового глузду можуть допомогти людині вберегти своє майно від злодія. Але чесність беззахисна перед витонченою хитрістю.

Оскільки суспільство неможливе без постійної торгівлі, купівлі, продажу й кредитних зобов’язань, то там, де шахрайство лишається безкарним або терпимим, чесний торговець завжди приречений на поразку, а пройдисвіт неминуче отримує перевагу.

Пам’ятаю випадок, коли я просив імператора про помилування для злочинця, який привласнив велику суму грошей свого пана. Він отримав ці кошти за дорученням, але втік разом із ними. Намагаючись бодай трохи пом’якшити провину цього чоловіка, я зауважив Його Величності, що йдеться лише про зловживання довірою. Імператор сприйняв мої слова як щось нечуване. Він був щиро вражений тим, що я намагаюся використати як виправдання саме ту обставину, яка, на його думку, найбільше обтяжувала злочин. На це мені майже нічого було відповісти, окрім звичного пояснення, що в різних народів існують різні звичаї. І мушу зізнатися: у ту мить мені було по-справжньому соромно.

Хоча винагороду й покарання зазвичай називають двома основами, на яких тримається будь-яке державне управління, я ніколи не бачив, щоб цей принцип справді послідовно втілювався десь іще, окрім Ліліпутії. У цій країні кожен, хто здатен переконливо довести, що протягом сімдесяти трьох місяців неухильно дотримувався законів держави, отримує право на певні привілеї відповідно до свого стану й суспільного становища. Окрім цього, йому виплачується грошова винагорода зі спеціального державного фонду, створеного саме для таких випадків. Також така людина отримує титул снілпал — тобто «законний», який додається до її імені, хоча й не передається нащадкам.

Ліліпути вважали надзвичайною вадою нашого державного устрою те, що наші закони переважно спираються лише на покарання і майже не передбачають винагород за доброчесність. Саме тому образ Правосуддя в їхніх судах має дуже промовистий вигляд. Його зображають із шістьма очима: двома спереду, двома позаду і ще по одному з кожного боку — як символ всебічної пильності. У правій руці Правосуддя тримає відкритий мішок золота, а в лівій — меч у піхвах. Цим вони хочуть показати, що справедливість повинна бути більше схильною винагороджувати, ніж карати.

При доборі людей на державні посади ліліпути набагато більше цінують моральні якості, ніж видатні здібності. Вони переконані, що оскільки суспільство не може існувати без управління, то звичайного людського розуму цілком достатньо для виконання більшості державних обов’язків. На їхню думку, Провидіння ніколи не мало наміру робити державне управління таємничою наукою, доступною лише небагатьом геніям, які народжуються вкрай рідко.

Натомість правдивість, справедливість, поміркованість та інші чесноти, вважають вони, доступні кожному. Якщо людина має добрі наміри, певний життєвий досвід і практикує ці чесноти, вона цілком придатна для служіння державі — за винятком посад, що потребують спеціальних знань. Водночас ліліпути переконані, що відсутність моральних чеснот жодною мірою не може бути компенсована блискучим розумом. Навпаки, вони вважають особливо небезпечним доручати владу людям талановитим, але морально зіпсованим. Адже помилки чесної, хоч і не надто освіченої людини, рідко бувають настільки руйнівними для суспільства, як свідомі дії розумного, але корумпованого посадовця, який уміє вправно приховувати, виправдовувати й примножувати власні зловживання.

Так само людина, яка не вірить у Боже Провидіння, вважається у них непридатною до державної служби. Оскільки королі відкрито називають себе намісниками Провидіння, ліліпути вважають цілковитим безглуздям доручати важливі державні справи тим, хто заперечує саму вищу владу, від імені якої правитель керує.

Описуючи ці та подальші закони, я маю на увазі передусім первісний задум їхніх установ, а не ті ганебні викривлення, до яких їх з часом довела зіпсована людська природа. Бо щодо принизливої практики здобувати високі посади танцями на канаті або отримувати знаки імператорської милості стрибками через палицю чи плазуванням під нею, читачеві слід пам’ятати: усе це було запроваджено лише дідом нинішнього імператора. А нинішніх масштабів ця практика досягла поступово, у міру того як у державі посилювалися партійна боротьба й придворні інтриги.

Невдячність у Ліліпутії належить до найтяжчих злочинів. Вона карається смертю. Їхнє міркування тут доволі прямолінійне: якщо людина платить злом своєму доброчинцю, то вона неминуче є ворогом усього людства, адже всім іншим вона винна ще менше. А отже, така людина, на їхню думку, не заслуговує на життя.

Їхні уявлення про взаємини між батьками та дітьми також разюче відрізняються від наших. Ліліпути виходять із того, що союз чоловіка й жінки заснований на великому законі природи — продовженні роду. Через це вони вважають, що люди, як і всі інші тварини, поєднуються передусім під впливом природного потягу. А любов до дітей, на їхню думку, є лише продовженням того самого інстинкту.

Саме тому вони категорично відкидають думку, що дитина має бути зобов’язаною батькові за своє народження чи матері за появу на світ. Вони міркують так: якщо взяти до уваги всі труднощі й страждання людського життя, саме народження навряд чи можна вважати безумовним благом. До того ж батьки, як правило, керуються під час зачаття зовсім не турботою про майбутню дитину.

Виходячи з цього та подібних міркувань, ліліпути вважають, що саме батькам найменше слід довіряти виховання власних дітей. Тому в кожному місті існують державні виховні заклади, куди всі батьки — за винятком селян і робітників — зобов’язані віддавати своїх дітей обох статей, щойно ті досягають віку двадцяти місяців. У цьому віці, як вважається, у дітей уже формується початкова здатність до навчання та дисципліни.

Ці заклади поділяються на кілька типів залежно від суспільного стану родини й статі дитини. У них працюють спеціально підготовлені наставники, які добре знаються на тому, як виховати дитину відповідно до становища її батьків, а також до її природних здібностей і нахилів. Спершу я розповім про чоловічі виховні заклади, а вже потім — про жіночі.

Виховні заклади для хлопців шляхетного або високого походження перебувають під наглядом поважних і високоосвічених наставників та їхніх помічників. Одяг і харчування дітей там залишаються простими й стриманими, без жодної розкоші. Змалку їх виховують у дусі честі, справедливості, мужності, скромності, милосердя, релігійності та любові до батьківщини. Їхній день майже повністю заповнений навчанням і корисними заняттями. Вільний час обмежується лише короткими перервами на їжу та сон, а також двома годинами для відпочинку, який складається переважно з фізичних вправ.

До чотирирічного віку дітей одягають чоловіки-слуги, але після цього вони зобов’язані вдягатися самостійно — незалежно від того, наскільки знатним є їхнє походження. Жінки-доглядальниці, які за віком відповідають нашим п’ятдесятирічним жінкам, виконують лише найпростішу й найнижчу роботу. Дітям категорично заборонено спілкуватися зі слугами. Для прогулянок і розваг вони виходять лише групами — більшими або меншими — й завжди під наглядом наставника або одного з його помічників. Завдяки цьому вони захищені від тих ранніх впливів дурості, легковажності та моральної розбещеності, яким, на жаль, так часто піддаються наші діти.

Батькам дозволяється бачити своїх дітей лише двічі на рік, і кожен такий візит триває не більше години. Вони можуть поцілувати дитину під час зустрічі та прощання, однак наставник, який постійно присутній поруч, суворо стежить за тим, щоб батьки не шепотіли дітям на вухо, не засипали їх надмірними ніжностями й не приносили подарунків — ані іграшок, ані солодощів, ані будь-яких інших дрібниць.

Кожна родина сплачує визначений внесок за виховання та утримання дитини. Якщо батьки ухиляються від платежів, належну суму стягують імператорські чиновники.

Виховні заклади для дітей дворян нижчого рангу, купців, торговців і ремісників організовані за тим самим принципом, лише з деякими відмінностями. Дітей, яких готують до ремесел або торгівлі, у віці одинадцяти років уже віддають у науку майстрам. Натомість діти вищих станів залишаються у виховних закладах до п’ятнадцяти років, що приблизно відповідає двадцяти одному року в нас. Втім, протягом останніх трьох років режим утримання для них поступово стає менш суворим.

У жіночих виховних закладах дівчат із заможних і шляхетних родин навчають майже так само, як хлопців. Основні принципи виховання ті самі, хоча є певні відмінності. Їх одягають охайні доглядальниці їхньої статі, але також лише в присутності наставниці або її помічниці. Самостійно вдягатися дівчат навчають із п’яти років.

Особливо суворо карають доглядальниць, якщо ті дозволяють собі розважати дітей безглуздими або страшними історіями чи прищеплювати їм звичну для служниць дріб’язковість і забобони. Якщо таке виявляється, винну тричі публічно висікають по всьому місту, ув’язнюють на рік, а після цього назавжди виганяють у найвіддаленіший і найпустельніший край держави.

Завдяки такій системі виховання молоді леді в Ліліпутії соромляться боягузтва й дурості не менше, ніж чоловіки. Вони зневажають надмірне захоплення прикрасами й визнають лише охайність, чистоту та пристойність. Я також не помітив суттєвої різниці між освітою хлопців і дівчат, окрім того, що фізичні вправи для дівчат менш виснажливі, а також їм викладають певні правила ведення домашнього господарства. Обсяг знань для них дещо менший, адже в них існує переконання, що дружина в шляхетній родині має передусім бути розумною та приємною супутницею чоловіка, оскільки молодість не триває вічно.

Коли дівчина досягає дванадцяти років — а це у них вважається шлюбним віком — батьки або опікуни забирають її додому. При цьому вони висловлюють наставницям щиру вдячність, а прощання нерідко супроводжується сльозами як самої дівчини, так і її подруг.

У виховних закладах для дівчат із простіших родин дітей навчають усіх видів праці, які відповідають їхньому становищу та майбутньому способу життя. Тих, кого готують до ремесла чи служби, відпускають уже в дев’ятирічному віці. Решта залишаються там до тринадцяти років.

Бідніші родини, чиї діти виховуються в цих закладах, окрім щорічного внеску, який установлено на якомога нижчому рівні, зобов’язані щомісяця відраховувати управителю закладу невелику частину своїх доходів. Ці кошти накопичуються як майбутня частка або стартовий капітал для дитини. Саме тому закон суворо обмежує витрати батьків.

Ліліпути переконані, що немає нічого несправедливішого, ніж народжувати дітей лише задля задоволення власних природних потягів, а потім перекладати тягар їхнього утримання на суспільство.

Що ж до заможних і шляхетних родин, то вони зобов’язані заздалегідь гарантувати виділення для кожної дитини певної суми, яка відповідає їхньому суспільному становищу. Цими коштами управляють дуже ощадливо, розсудливо й, наскільки я міг переконатися, з винятковою справедливістю.

Селяни та наймити залишають своїх дітей удома, оскільки їхнє основне заняття — обробляти землю й вирощувати врожай, а тому їхнє виховання, на думку ліліпутів, має значно менше значення для держави. Водночас старих і немічних людей утримують у спеціальних лікарнях та притулках. Жебрацтво як ремесло в цій країні взагалі невідоме.

Гадаю, допитливому читачеві буде цікаво дізнатися дещо і про мій побут, моїх слуг та спосіб життя в Ліліпутії протягом дев’яти місяців і тринадцяти днів мого перебування там. Оскільки я завжди мав хист до практичної роботи, а необхідність лише посилила цю схильність, то власноруч зробив для себе стіл і стілець із найбільших дерев королівського парку. Вони вийшли цілком зручними для щоденного користування.

Для пошиття сорочок, постільної білизни та скатертин було залучено двісті швачок. Вони використовували найміцніше й найгрубіше полотно, яке тільки могли знайти, хоча навіть воно було значно тоншим за тканину, до якої звик я. Через це їм доводилося зшивати кілька шарів разом, утворюючи щільне багатошарове полотно. Їхня тканина зазвичай мала лише три дюйми завширшки, а шматок завдовжки три фути вважався повним полотнищем.

Мірки з мене вони знімали в досить незвичний спосіб. Я лежав на землі: одна швачка стояла біля моєї шиї, друга — біля середини ноги, і вони натягували між собою міцний шнур, тримаючи його за кінці. Третя ж вимірювала довжину цього шнура лінійкою довжиною в один дюйм. Потім вони виміряли лише мій великий палець на руці — і цього їм виявилося достатньо. Вони пояснили, що за допомогою математичних обчислень можна визначити решту пропорцій тіла, адже подвійний обхват великого пальця відповідає обхвату зап’ястка, і так далі — до шиї та талії. До того ж я розстелив перед ними свою стару сорочку як зразок, тож вони пошили все напрочуд точно.

Для пошиття верхнього одягу залучили триста кравців. Вони використовували інший спосіб зняття мірок. Я ставав навколішки, а вони приставляли драбину до моєї шиї. Один із них підіймався нагору й опускав униз висок, вимірюючи довжину від коміра до землі — саме так визначали довжину мого камзола. Талію й руки я виміряв уже сам. Коли весь одяг був готовий — а шили його просто в моєму помешканні, бо жоден їхній будинок не зміг би вмістити такі великі речі, — він нагадував мені клаптикові покривала, які шиють англійські леді. Щоправда, мій одяг був одного кольору, а не строкатий.

Для приготування їжі мені виділили триста кухарів. Навколо мого дому для них і їхніх родин звели маленькі зручні будиночки, де вони жили й щодня готували для мене страви. Кожен кухар мав подавати по дві страви.

Під час трапези я зазвичай брав у руку двадцять слуг і ставив їх просто на стіл. Ще сотня залишалася внизу на землі: одні несли тарелі з їжею, інші — бочки з вином та різними напоями, підвішені на плечах. За потреби ті, хто стояв унизу, дуже вправно підіймали все нагору за допомогою мотузок — майже так само, як у Європі витягують відро з криниці.

Одна тарілка їхньої їжі була для мене добрим шматком на один укус, а бочка вина чи іншого напою — цілком пристойним ковтком. Їхня баранина поступалася нашій, зате яловичина була справді чудова. Одного разу мені подали такий великий шматок вирізки, що довелося відкусити від нього тричі — хоча це траплялося рідко.

Мої слуги були вражені, коли бачили, як я їм м’ясо разом із кістками — так само, як у нас з’їдають, приміром, ніжку жайворонка. Їхніх гусей і індиків я зазвичай ковтав за один раз, і мушу визнати, що за смаком вони значно перевершували наших. Що ж до дрібної птиці, то я міг легко підчепити кінчиком ножа двадцять або навіть тридцять пташок за раз.

Одного дня Його Імператорська Величність, почувши про мій спосіб життя, висловив бажання разом зі своєю царственною дружиною та юними принцами й принцесами відвідати мене за обідом. Як він сам люб’язно висловився, вони хотіли мати щастя розділити зі мною трапезу.

У призначений день вони прибули, і я розмістив їх у державних кріслах прямо на своєму столі, навпроти себе. Поруч стояла їхня охорона. Серед гостей був і Флімнап, великий скарбник, зі своїм білим жезлом.

Я помітив, що він раз у раз дивився на мене з похмурим і неприязним виразом обличчя. Я зробив вигляд, ніби цього не помічаю, і їв навіть більше, ніж зазвичай, — частково на честь моєї дорогої батьківщини, а частково для того, щоб ще сильніше вразити двір.

Маю певні підстави вважати, що саме цей візит імператора дав Флімнапу чудову нагоду налаштувати свого володаря проти мене. Цей міністр завжди був моїм прихованим ворогом, хоча зовні поводився зі мною навіть люб’язніше, ніж можна було очікувати від людини його суворого й похмурого характеру.

Він доповідав імператорові про жалюгідний стан державної скарбниці. Казав, що уряд змушений позичати кошти на вкрай невигідних умовах; що державні боргові зобов’язання продаються зі знижкою не менш ніж дев’ять відсотків; що моє утримання вже коштувало імператорові понад півтора мільйона спругів — їхніх найбільших золотих монет, кожна приблизно завбільшки з блискітку. Зрештою він переконував імператора, що найрозумнішим рішенням буде скористатися першою ж слушною нагодою, аби позбутися мене.

Тут я вважаю своїм обов’язком захистити честь однієї достойної пані, яка через мене зазнала цілком незаслужених страждань.

Великий скарбник Флімнап через підступність злих язиків почав ревнувати власну дружину. Йому донесли, ніби її світлість відчула до мене надмірну прихильність, і придворні плітки якийсь час активно ширили історію про те, що вона нібито таємно відвідувала моє помешкання.

Я урочисто заявляю, що це була найганебніша брехня, позбавлена будь-яких підстав. Єдиним зерном правди в цих наклепах було лише те, що її світлість справді ставилася до мене з цілком невимушеною дружелюбністю та щирою приязню. Не заперечую: вона неодноразово приїздила до мене в гості, але завжди відкрито, без жодної таємничості, і ніколи не сама.

У кареті разом із нею завжди були ще щонайменше троє осіб — зазвичай її сестра, донька або хтось із близьких знайомих. І слід зазначити, що такі візити були для придворних дам звичайною справою: мене відвідували й багато інших жінок із двору.

Я й досі готовий звернутися до всіх моїх слуг як до свідків і спитати, чи бачили вони бодай раз карету біля моїх дверей, не знаючи точно, хто саме в ній прибув.

Коли слуга повідомляв мені про гостей, я зазвичай одразу виходив до дверей. Після належних привітань я обережно брав карету разом із двома кіньми в руки — якщо коней було шестеро, кучер завжди відпрягав чотирьох — і переносив усе це на спеціальний стіл. Навколо столу я заздалегідь встановив рухомий бортик заввишки близько п’яти дюймів, щоб уникнути випадковостей.

Нерідко на моєму столі одночасно стояли чотири карети з кіньми, повні гостей. Я сидів у своєму кріслі, схиливши обличчя до співрозмовників, і вів із ними бесіду. Поки я спілкувався з однією компанією, кучер обережно об’їжджав іншими каретами по колу навколо столу.

Так минуло чимало приємних вечорів у доволі жвавих і цікавих розмовах. Тому я відкрито кидаю виклик скарбникові або його двом донощикам — назву їх поіменно, нехай виправдовуються як знають: Кластріл і Друнло — довести, що хоч одна людина відвідувала мене інкогніто.

Єдиним винятком був секретар Рельдресаль, який прибув до мене за прямим наказом імператора, як я вже розповідав раніше. Я не зупинявся б так детально на цій історії, якби не йшлося про добре ім’я шляхетної жінки, що було поставлене під загрозу. Про власну репутацію я навіть не кажу. Тоді я вже мав честь носити титул нардака — один із найвищих у державі. Сам Флімнап, як відомо всім при дворі, не мав такого рангу.

Він був лише клумглумом — титулом на один щабель нижчим, приблизно як маркіз у порівнянні з герцогом в Англії. Хоча мушу визнати, що за посадою він усе ж мав перевагу переді мною.

Ці наклепницькі доноси, про існування яких я дізнався значно пізніше через випадкові обставини, про які не варто тут говорити, мали цілком реальні наслідки. Флімнап певний час ставився до своєї дружини з холодною неприязню, а до мене — ще гірше. Хоч згодом він переконався в безпідставності підозр і помирився з нею, мої стосунки з ним були безповоротно зіпсовані. Я остаточно втратив його прихильність і невдовзі відчув, як мій вплив при дворі стрімко слабшає. Разом із цим помітно похитнулася і моя позиція в очах самого імператора, який, правду кажучи, надто сильно залежав від цього фаворита.