“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ 7

Автор, дізнавшись про намір звинуватити його у державній зраді, втікає до Блефуску — його прийом там.

Перш ніж я продовжу розповідь про те, як залишив це королівство, варто повідомити читача про таємну змову, що вже два місяці плелася проти мене. До цього я все життя був чужим для придворних інтриг — не підходив для такого середовища через скромність свого становища. Я, звісно, чув і читав достатньо про вдачу великих монархів і міністрів, але ніколи не очікував, що побачу настільки страшні наслідки цього в такій віддаленій країні, яка, як мені здавалося, керується зовсім іншими законами, ніж Європа.

Коли я саме готувався відвідати імператора Блефуску, до мене вночі таємно прибув один впливовий придворний (якому я колись надав велику послугу в період його найвищої немилості в імператора). Він приїхав у закритому паланкіні й, не назвавши свого імені, попросив про приватну зустріч. Носіїв я відпустив; самого гостя разом із паланкіном я обережно поставив у кишеню свого камзола. Далі я наказав вірному слузі сказати, що я нездужаю і вже ліг спати, замкнув дім, поставив крісло на стіл — як я це зазвичай роблю — і сів поруч.

Після звичних привітань я помітив, що обличчя його світлості сповнене тривоги, і спитав про причину. Він відповів, що має повідомити мені справу, яка безпосередньо стосується моєї честі та життя, і попросив вислухати його терпляче. Його слова були такими — я занотував їх одразу після його відходу:

«Ви повинні знати, — сказав він, — що останні два місяці таємно скликаються різні ради й комітети, присвячені саме вам. І лише два дні тому його величність остаточно ухвалив рішення.

Ви добре знаєте, що Скайреш Больголам (галбет, або верховний адмірал) майже від самого вашого прибуття став вашим смертельним ворогом. Причини мені невідомі, але його ненависть ще більше зросла після вашого успіху проти Блефуску, через який його слава як адмірала була затьмарена. Цей лорд разом із Флімнапом, верховним скарбником (чия ворожість до вас загальновідома через його дружину), Лімтоком — генералом, Лалконом — камергером і Балмафом — верховним суддею, підготували проти вас статті обвинувачення у державній зраді та інших тяжких злочинах».

Після цього вступу я, будучи глибоко переконаним у своїй невинності та заслугах, не витримав і вже хотів його перебити, але він попросив мене мовчати й продовжив:

З вдячності за ваші послуги я зумів отримати доступ до всіх матеріалів справи й навіть копію обвинувачень. Я ризикував головою, щоб передати це вам.

Статті обвинувачення проти Квінбуса Флестріна, Людини-Гори

СТАТТЯ I
Що згаданий Квінбус Флестрін, після того як привів імперський флот Блефуску до королівської гавані, а згодом отримав наказ його величності захопити решту кораблів цієї держави, перетворити Блефуску на провінцію, керовану намісником, а також знищити або стратити всіх вигнанців-біг-ендіанців і всіх мешканців, які відмовляться зректися цієї єресі, — замість виконання наказу, як зрадник, подав прохання звільнити його від цієї місії, прикриваючись небажанням примушувати совість людей і нищити їхні життя та свободи.

СТАТТЯ II
Що коли з Блефуску прибули посли для укладення миру, він, той самий Флестрін, як зрадник, підтримував, захищав і сприяв їм, хоча знав, що вони служать володарю, який нещодавно був відкритим ворогом його імператора і перебував із ним у стані війни.

СТАТТЯ III
Що згаданий Квінбус Флестрін, всупереч обов’язку вірного підданого, нині готується до подорожі до двору та імперії Блефуску, на що отримав лише усний дозвіл його величності, і під прикриттям цього дозволу нібито має намір здійснити зрадницьку поїздку, тим самим допомагаючи й підтримуючи імператора Блефуску, який ще недавно був ворогом і перебуває у стані війни з його величністю.

Є й інші статті, — додав він, — але ці головні, і саме їхній виклад я щойно вам передав.

Під час численних обговорень цього обвинувачення слід визнати: Його Величність неодноразово виявляв надзвичайну поблажливість. Він раз у раз нагадував про послуги, які ви йому надали, і намагався применшити тяжкість ваших злочинів.

Однак скарбник і адмірал наполягали, щоб вас було страчено найболіснішим і найганебнішим способом: уночі підпалити ваш дім разом із вами. Генералові ж належало привести двадцять тисяч воїнів, озброєних отруєними стрілами, аби вони обсипали ними ваше обличчя й руки. Деяким із ваших слуг мали таємно наказати просочити ваші сорочки смертельною отрутою, яка невдовзі змусила б вас власноруч роздирати своє тіло й померти в нестерпних муках.

Генерал також пристав на цю думку, тож тривалий час більшість ради була налаштована проти вас. Але Його Величність, твердо бажаючи, якщо це можливо, зберегти вам життя, зрештою схилив на свій бік головного камергера.

Після цього випадку Рельдресал, головний секретар з особливих справ, який завжди доводив свою щиру прихильність до вас, отримав наказ імператора висловити власну думку. Він виконав веління й цілком виправдав ту високу оцінку, яку ви про нього складали.

Рельдресал визнав, що ваші злочини справді тяжкі. Проте, на його переконання, ще залишався простір для милосердя — найвеличнішої чесноти правителя, завдяки якій Його Величність користувався заслуженою славою.

Він зауважив, що всім відома дружба між вами й ним самим, а тому високоповажна рада могла б запідозрити його в упередженості. Та, виконуючи імператорський наказ, він вирішив відверто висловити свої міркування.

Якщо Його Величність, зважаючи на ваші заслуги та керуючись власною милосердною вдачею, погодиться подарувати вам життя й накаже лише позбавити вас обох очей, то, на думку секретаря, таким чином справедливість буде бодай частково задоволена. Водночас увесь світ прославить лагідність імператора й шляхетну великодушність його радників.

Він також зазначив, що втрата зору жодним чином не послабить вашої тілесної сили, а отже ви й надалі зможете бути корисним монархові. Більше того, сліпота навіть додає мужності, адже приховує від нас небезпеки. Саме страх за власні очі, сказав він, був найбільшою перепоною під час захоплення ворожого флоту. До того ж вам буде цілком достатньо дивитися очима міністрів, бо й наймогутніші володарі світу не роблять нічого іншого.

Проте ця пропозиція викликала майже одностайне обурення всієї ради.

Адмірал Болголам не зміг стримати свого гніву. Схопившись на ноги, він люто вигукнув, що дивується зухвалості секретаря, який насмілився клопотати про збереження життя зрадникові. Він стверджував, що саме ваші заслуги є найтяжчою обставиною, яка обтяжує вашу провину з погляду справжніх державних інтересів.

Та сама сила, що дозволила вам привести сюди ворожий флот, за першої ж образи або невдоволення могла б допомогти вам повернути його назад. Крім того, адмірал заявив, що має всі підстави вважати вас у душі прибічником Великого Кінця. А оскільки зрада зароджується в серці задовго до того, як проявиться у вчинках, то вже цього досить, аби визнати вас зрадником. Тому він наполягав на смертному вироку.

Скарбник підтримав адмірала.

Він докладно пояснив, до яких труднощів дійшли імператорські фінанси через витрати на ваше утримання. На його думку, цей тягар невдовзі стане нестерпним. Запропонований секретарем засіб — позбавлення вас зору — не тільки не розв’яже проблему, а, найімовірніше, ще більше її загострить.

Як доказ він навів поширену практику осліплювати певні види свійської птиці, після чого ті їдять ще жадібніше й швидше гладшають. Отже, сказав він, і у вашому випадку наслідок може бути подібним.

Нарешті скарбник заявив, що Його Священна Величність і члени ради, які є вашими суддями, у глибині душі вже цілком переконані у вашій вині. А цього, на його думку, достатньо для смертного вироку навіть без тих формальних доказів, яких вимагає сувора буква закону.

Та імператор, остаточно відкинувши можливість страти, милостиво зауважив, що якщо рада вважає втрату очей надто м’яким покаранням, то згодом можна буде вдатися й до інших заходів.

Тоді ваш друг, секретар, знову попросив дозволу виступити. Відповідаючи на заперечення скарбника щодо величезних витрат на ваше утримання, він сказав, що його високість, який одноосібно розпоряджається імператорською скарбницею, легко може усунути цю проблему, поступово скорочуючи ваші харчові норми.

Через нестачу їжі ви, мовляв, почнете слабнути, втратите сили й апетит, а відтак за кілька місяців поступово згаснете й помрете природною смертю від виснаження.

До того часу, додав він, навіть сморід від вашого тіла вже не становитиме такої небезпеки, оскільки воно зменшиться більш ніж удвічі.

А відразу після вашої смерті п’ять чи шість тисяч підданих Його Величності зможуть за два-три дні відокремити плоть від кісток, вивезти її возами й поховати в далеких місцях, щоб запобігти поширенню зарази. Скелет же залишиться стояти як пам’ятник, що викликатиме подив і захоплення в нащадків.

Так завдяки великому впливу й щирій приязні секретаря справу вдалося владнати компромісом. Було суворо наказано тримати в таємниці задум повільно заморити вас голодом, тоді як вирок про позбавлення зору офіційно внесли до державних книг. Ніхто не висловив незгоди, окрім адмірала Болголама, який, будучи відданим знаряддям імператриці, безупинно підбурювався нею домагатися вашої смерті, оскільки її величність плекала до вас невгасиму ненависть.

— За три дні, — продовжив секретар, — я отримаю наказ прибути до вашого дому й зачитати вам статті обвинувачення. Після цього я маю оголосити про велику милість і прихильність Його Величності та державної ради, які засудили вас лише до втрати очей. Імператор анітрохи не сумнівається, що ви з вдячністю та покорою приймете цей вирок. Для виконання операції прибудуть двадцять придворних хірургів, які подбають про те, щоб вона була проведена належним чином: поки ви лежатимете на землі, вони випустять у ваші очі надзвичайно гострі стріли.

— Я залишаю на ваш розсуд, — завершив він, — які заходи ви вирішите вжити. А щоб не викликати підозр, мушу негайно повернутися так само потай, як і прийшов”.

Сказавши це, його світлість попрощався й пішов. Я ж залишився на самоті, охоплений тривогою, сумнівами й тяжкими роздумами.

За правління цього монарха та його міністрів утвердився звичай, який, як мене запевняли, разюче відрізнявся від практики попередніх часів. Коли двір ухвалював якийсь жорстокий вирок — чи то задовольняючи гнів государя, чи злобу чергового фаворита, — імператор неодмінно виголошував перед усією радою промову про власну милосердність і лагідність, що, мовляв, давно відомі й одностайно визнані в усьому світі.

Цю промову негайно поширювали по всій державі. І ніщо не викликало в народі такого страху, як саме ці урочисті вихваляння імператорської доброти. Люди давно помітили: чим довше й захопленіше прославляють милосердя монарха, тим нелюдськішим виявляється покарання і тим невиннішою — його жертва.

Що ж до мене, то мушу зізнатися: ні походження, ні виховання ніколи не готували мене до ролі придворного. Тому я був надто поганим знавцем подібних речей і не спромігся розгледіти в цьому вироку ані поблажливості, ані ласки. Навпаки, мені здавалося — можливо, помилково, — що він радше жорстокий, ніж м’який.

Часом я замислювався над тим, щоб постати перед судом. Хоч я й не міг заперечити фактів, викладених у статтях обвинувачення, усе ж сподівався, що вони допускають певні пом’якшувальні тлумачення. Але за своє життя я перечитав чимало політичних процесів і щоразу бачив, що їхній кінець визначався не доказами, а бажанням суддів. Тому в таку небезпечну мить і перед обличчям настільки могутніх ворогів я не наважився покладатися на подібне рішення.

Одного разу я серйозно схилився до думки чинити опір. Адже, поки я залишався вільним, усі сили імперії навряд чи змогли б мене здолати. Я легко міг би камінням розтрощити столицю й перетворити її на руїни.

Та ця думка швидко викликала в мене жах. Я згадав присягу, яку дав імператорові, численні милості, яких зазнав від нього, і високе звання нардака, яким він мене вшанував. До того ж я ще не настільки добре засвоїв придворну мудрість, щоб переконати себе, ніби теперішня суворість государя звільняє мене від усіх попередніх зобов’язань.

Зрештою я прийняв рішення, за яке, цілком можливо, заслужу осуд — і, мабуть, не без підстав. Бо мушу відверто визнати: своїми очима, а отже й свободою, я завдячую не розсудливості, а власній нерозважності та недосвідченості.

Якби тоді я вже знав справжню природу монархів і міністрів — ту саму, яку згодом спостерігав у багатьох інших дворах, — і якби був знайомий з їхніми способами поводження навіть із набагато менш небезпечними злочинцями, ніж я сам, то без вагань і навіть з радістю погодився б на таке «м’яке» покарання.

Але мене підганяла гарячковість молодості. До того ж я мав офіційний дозвіл імператора відвідати володаря Блефуску. Тому, не чекаючи закінчення триденного строку, я написав листа своєму другові-секретареві, повідомивши, що того ж ранку вирушаю до Блефуску відповідно до отриманого дозволу.

Не чекаючи відповіді, я подався до узбережжя, де стояв наш флот. Там я захопив великий військовий корабель, прив’язав канат до його носа й підняв якорі. Потім роздягнувся, склав свій одяг і ковдру, яку ніс під пахвою, на судно та потягнув його за собою.

То переходячи мілководдя вбрід, то пливучи, я зрештою дістався королівської гавані Блефуску. Мешканці давно чекали на мою появу, і мені одразу надали двох провідників, щоб провести до столиці, яка мала ту саму назву, що й сама держава.

Я ніс їх на долонях, поки не наблизився приблизно на двісті ярдів до міської брами. Там я попросив їх повідомити одного з державних секретарів про мій приїзд і передати, що я чекаю на подальші розпорядження Його Величності.

Приблизно за годину мені відповіли, що король, у супроводі всієї королівської родини та найвищих придворних сановників, уже вирушив назустріч.

Я пройшов ще близько ста ярдів. Король та його почет зійшли з коней, а королева й придворні дами покинули свої карети. При цьому я не помітив у них ані страху, ані занепокоєння.

Я ліг на землю, щоб поцілувати руки монарха та королеви.

Я сказав Його Величності, що прибув згідно зі своєю обіцянкою й за дозволом мого государя, аби мати честь побачити такого могутнього володаря та запропонувати йому будь-які послуги, які будуть сумісні з моїм обов’язком перед власним імператором.

Про свою немилість я не згадав ані словом. На той час я ще не мав офіційного повідомлення про неї й міг цілком щиро вважати себе необізнаним щодо будь-яких подібних задумів. Так само мені здавалося неймовірним, що імператор відкриє цю таємницю, поки я перебуваю поза межами його влади.

Втім, дуже скоро з’ясувалося, що я помилявся.

Не буду втомлювати читача докладним описом того, як мене прийняли при цьому дворі, — прийом був цілком гідний великодушності такого великого монарха. Не стану також розповідати про незручності, яких зазнав через відсутність житла та ліжка, через що був змушений спати просто на землі, загорнувшись у свою ковдру.

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ 8

Автор завдяки щасливому випадкові знаходить спосіб залишити Блефуску і після деяких труднощів благополучно повертається до рідної країни

На третій день після мого прибуття я з цікавості прогулювався північно-східним узбережжям острова. Приблизно за півліги від берега я помітив у морі щось схоже на перекинутий човен.

Я зняв черевики та панчохи й, пройшовши водою дві чи три сотні ярдів, побачив, що предмет наближається до берега під дією припливу. Невдовзі стало ясно, що це справді човен. Я припустив, що якийсь шторм відірвав його від корабля й пригнав сюди.

Не гаючи часу, я повернувся до столиці та попросив Його Величність надати мені двадцять найбільших суден, які ще залишалися після втрати флоту, а також три тисячі матросів під командуванням віцеадмірала.

Флот вирушив навколо острова, тоді як я найкоротшим шляхом повернувся до того місця на узбережжі, де вперше побачив човен. Приплив за цей час підніс його ще ближче до берега.

Матроси були забезпечені канатами, які я заздалегідь сплів так, щоб вони витримували значне навантаження. Коли кораблі підійшли, я роздягнувся і, брідучи морем, наблизився до човна на відстань близько ста ярдів. Далі довелося плисти.

Матроси кинули мені кінець каната. Я прив’язав його до отвору в носовій частині човна, а другий кінець закріпили на військовому кораблі. Проте незабаром виявилося, що всі мої зусилля майже марні: глибина була надто великою, і я не міг упевнено стояти на дні.

Тоді я змушений був запливти за човен і штовхати його вперед однією рукою щоразу, коли це вдавалося. Приплив сприяв мені, і я просувався доти, поки не зміг тримати голову над водою, торкаючись ногами дна. Я перепочив кілька хвилин, потім знову штовхнув човен, і так повторював раз за разом, аж поки вода не стала сягати мені лише до пахв. Найтяжча частина роботи залишилася позаду. Тоді я дістав інші канати, що зберігалися на одному із суден, прикріпив їх спершу до човна, а потім до дев’яти кораблів, які супроводжували мене.

Вітер був сприятливий. Матроси тягнули, я штовхав, і таким чином ми дісталися на відстань сорока ярдів від берега. Коли приплив відступив, я вже міг стояти біля човна на сухому місці.

За допомогою двох тисяч людей, оснащених канатами та різноманітними механізмами, мені вдалося перевернути його на кіль. Після огляду з’ясувалося, що пошкодження були зовсім незначними.

Не стану обтяжувати читача описом труднощів, яких мені коштувало виготовлення спеціальних весел. На це пішло десять днів. З їхньою допомогою я зрештою доправив човен до королівської гавані Блефуску. Коли я прибув, на березі зібрався величезний натовп. Люди з подивом і захопленням розглядали таке незвичайне судно. Я повідомив імператора, що доля подарувала мені цей човен як засіб повернення до рідної країни. Тому попросив надати необхідні матеріали для його облаштування та дозволити мені залишити державу.

Після кількох люб’язних умовлянь Його Величність дав згоду. Увесь цей час мене дуже дивувало, що з Ліліпутії не надходило жодного офіційного послання щодо моєї особи.

Лише згодом мені потай пояснили причину. Імператор Ліліпутії навіть не припускав, що мені відомо бодай щось про його наміри. Він був переконаний, що я поїхав до Блефуску виключно для виконання своєї обіцянки й відповідно до наданого ним дозволу. Про цей дозвіл добре знали при дворі, а тому всі очікували, що я повернуся за кілька днів після завершення церемоній.

Та коли моя відсутність затягнулася, імператор почав непокоїтися. Порадившись зі скарбником та іншими членами тієї самої придворної змови, він відрядив до Блефуску високопоставленого посланця з копією статей обвинувачення проти мене. Посланцеві було наказано повідомити монархові Блефуску про надзвичайну милість його государя, який погодився покарати мене лише втратою зору. Водночас він мав заявити, що я втік від правосуддя, і якщо не повернуся протягом двох годин, то буду позбавлений титулу нардака та офіційно оголошений зрадником.

Крім того, посол додав, що задля збереження миру та дружби між двома імперіями його володар сподівається, що брат-монарх із Блефуску накаже відправити мене назад до Ліліпутії зв’язаним по руках і ногах, щоб там я зазнав покарання як державний злочинець. Імператор Блефуску, взявши три дні на роздуми, зрештою надіслав відповідь, сповнену ввічливості та дипломатичних вибачень. Він зазначив, що його братові чудово відомо: відправити мене зв’язаним просто неможливо. Далі він нагадав, що хоч я й позбавив його державу флоту, однак водночас зробив чимало послуг, особливо сприявши укладенню миру, а тому він залишається переді мною в певному боргу.

Водночас, писав він, незабаром обидва монархи зможуть зітхнути з полегшенням. Адже я знайшов на узбережжі величезне судно, придатне для морської подорожі, і за його наказом воно вже переобладнується для плавання під моїм наглядом. Він висловив сподівання, що за кілька тижнів обидві імперії будуть позбавлені такого важкого тягаря, як моя присутність.

З цією відповіддю посланець повернувся до Ліліпутії. Монарх Блефуску розповів мені про все, що сталося, і водночас — під найсуворішою умовою зберігати таємницю — запропонував свою ласкаву опіку, якщо я погоджуся залишитися на його службі.

Хоч я й був переконаний у щирості його намірів, проте твердо вирішив більше ніколи не покладатися на монархів і міністрів, якщо матиму змогу цього уникнути. Тому, щиро подякувавши за його прихильність і доброзичливість, я смиренно попросив звільнити мене від такої честі. Я сказав, що доля — чи то добра, чи зла — послала мені засіб вирушити в море, і я волію довіритися океану, ніж стати причиною нових суперечок між двома настільки могутніми володарями.

Схоже, імператор зовсім не образився на мою відмову. Більше того, через одну випадкову обставину я невдовзі переконався, що моє рішення його навіть потішило. Такої ж думки, як з’ясувалося, дотримувалася й більшість його міністрів.

Усі ці обставини спонукали мене прискорити від’їзд швидше, ніж я спочатку планував. Двір, який нетерпляче чекав моєї відсутності, з великою готовністю посприяв цим намірам.

П’ятсот майстрів працювали над виготовленням двох вітрил для мого човна за моїми кресленнями. Для цього вони зшивали разом тринадцять шарів свого найміцнішого полотна. Я ж власноруч виготовляв линви й канати, скручуючи по десять, двадцять, а іноді й тридцять їхніх найтовстіших мотузок в одну.

Після довгих пошуків на морському узбережжі мені пощастило знайти великий камінь, який чудово правив за якір. Для змащування човна та інших потреб я отримав жир трьохсот корів.

Чимало сил забрала також заготівля деревини для весел і щогл. Я валив найбільші дерева, які тільки міг знайти, а корабельні теслі Його Величності значно полегшили мою працю, допомагаючи обтесувати й шліфувати колоди після того, як я виконував найважчу роботу.

Приблизно через місяць усі приготування були завершені. Тоді я надіслав прохання про останню аудієнцію, щоб отримати настанови монарха й попрощатися. Імператор разом із усією королівською родиною вийшов із палацу. Я простягся долілиць, щоб поцілувати його руку, яку він надзвичайно ласкаво подав мені. Так само вчинили імператриця та юні принцеси імператорської крові.

Його Величність подарував мені п’ятдесят гаманців, у кожному з яких містилося по двісті спругів, а також власний парадний портрет на повний зріст. Портрет я негайно сховав до однієї зі своїх рукавичок, щоб уберегти його від пошкодження. Прощальні церемонії були настільки численними й урочистими, що я не стану зараз обтяжувати читача їхнім описом.

Я завантажив у човен туші ста биків і трьохсот овець, а також відповідний запас хліба й напоїв. Крім того, взяв стільки готових страв, скільки могли приготувати чотириста кухарів.

Окремо я захопив із собою шість живих корів і двох биків, а також кілька овець і баранів, маючи намір завезти їх до своєї країни та започаткувати там нову породу. Для їхнього утримання на борту я запасся великим оберемком сіна та мішком зерна.

Я охоче взяв би з собою також із десяток мешканців Блефуску, але імператор категорично заборонив це робити. Більше того, після ретельного обшуку моїх кишень Його Величність узяв із мене слово честі, що я не вивезу жодного його підданого, навіть якщо той сам проситиме про це й добровільно погодиться.

Отже, підготувавши все якнайкраще, я вирушив у плавання двадцять четвертого вересня 1701 року о шостій ранку. Пропливши приблизно чотири ліги на північ при південно-східному вітрі, близько шостої години вечора я помітив невеликий острівець за півліги на північному заході. Я попрямував до нього й кинув якір із підвітряного боку. Острів здавався безлюдним.

Після легкої вечері я ліг відпочивати. Спав дуже міцно і, гадаю, не менше шести годин, оскільки від моменту мого пробудження до світанку минуло ще близько двох годин. Ніч була ясна й спокійна.

Поснідавши ще до сходу сонця, я підняв якір і за сприятливого вітру продовжив курс, яким ішов напередодні, орієнтуючись за своїм кишеньковим компасом. Я сподівався, якщо пощастить, дістатися одного з островів, які, на моє переконання, лежали на північний схід від Землі Ван-Дімена. Увесь день я не побачив нічого вартого уваги. Проте наступного дня близько третьої години пополудні, коли, за моїми підрахунками, я вже відійшов від Блефуску на двадцять чотири ліги, на обрії з’явилося вітрило.

Судно рухалося на південний схід, тоді як я тримав курс точно на схід. Я подав сигнал, але відповіді не отримав. Однак невдовзі помітив, що поступово наздоганяю корабель, бо вітер почав слабшати. Я поставив усі можливі вітрила й продовжив переслідування. Приблизно через пів години мене помітили. На кораблі підняли прапор і дали гарматний постріл.

Неможливо передати словами ту радість, яку я відчув, раптом збагнувши, що маю надію знову побачити свою любу батьківщину й дорогих мені людей, яких залишив удома. Корабель зменшив хід, і між п’ятою та шостою годинами вечора, двадцять шостого вересня, я вже підійшов до нього впритул. Серце мало не вискочило з грудей, коли я побачив на щоглі англійський прапор. Я посадив своїх корів та овець до кишень плаща, взяв увесь запас провізії й піднявся на борт.

Це було англійське торговельне судно, яке поверталося з Японії через Північні та Південні моря. Капітаном був містер Джон Біддел із Дептфорда — надзвичайно чемна людина та вправний моряк. На той момент ми перебували приблизно на тридцятому градусі південної широти. На борту було близько п’ятдесяти чоловік. Серед них я несподівано зустрів давнього знайомого — Пітера Вільямса, який дав мені найкращі рекомендації перед капітаном.

Цей джентльмен поставився до мене дуже прихильно й попросив розповісти, звідки я прибув і куди прямував. Я коротко переказав свою історію. Однак він вирішив, що я марю, а пережиті небезпеки потьмарили мій розум. Тоді я дістав із кишень своїх маленьких корів та овець. Після першого приголомшення цей доказ остаточно переконав його в правдивості моїх слів. Потім я показав йому золото, подароване імператором Блефуску, його портрет на повний зріст та інші дивовижні речі з тієї країни. На знак вдячності я подарував капітанові два гаманці по двісті спругів кожен і пообіцяв після прибуття до Англії вручити йому корову та вівцю, що мали приплід.

Не стану докладно описувати цю морську подорож, яка загалом минула надзвичайно щасливо. Тринадцятого квітня 1702 року ми прибули до Даунса. Лише одна прикрість затьмарила плавання: корабельні щури загризли одну з моїх овець. Згодом я знайшов у норі її кістяк, повністю очищений від м’яса. Усю іншу худобу мені вдалося благополучно доставити на берег.

Я випустив її пастися на галявині для гри в боулінг у Ґринвічі. Ніжна й соковита трава припала тваринам до смаку значно більше, ніж я очікував. Відверто кажучи, раніше я побоювався, що вони можуть не витримати такої тривалої подорожі. І справді, мені навряд чи вдалося б зберегти їх живими, якби капітан не дозволив користуватися найкращими корабельними сухарями. Я розтирав їх на порошок, змішував із водою, і ця суміш стала постійною поживою для моїх тварин.

За той короткий час, який я провів в Англії, я отримав чималий прибуток, показуючи свою худобу багатьом вельможам та іншим зацікавленим особам. Перед початком другої подорожі я продав усіх цих тварин за шістсот фунтів стерлінгів. Після свого останнього повернення я дізнався, що виведена порода значно розмножилася, особливо вівці. Сподіваюся, це принесе чималу користь англійському суконному виробництву, адже їхня вовна відзначається винятковою тонкістю та якістю.

Я пробув із дружиною та родиною лише два місяці. Невгамовна жага до далеких країв і нових подорожей не дозволяла мені довше залишатися вдома. Вирушаючи знову в мандри, я залишив дружині півтори тисячі фунтів стерлінгів і влаштував її в доброму будинку в Редріффі. Усе інше майно я взяв із собою — частково грошима, частково товарами, сподіваючись примножити свої статки.

Мій старший дядько Джон заповів мені земельний маєток поблизу Еппінга, який приносив близько тридцяти фунтів річного доходу. Крім того, я мав довгострокову оренду заїзду «Чорний Бик» на Феттер-Лейн, що забезпечувала ще приблизно такий самий прибуток.

Отже, я не мав підстав побоюватися, що після мого від’їзду родина залишиться на утриманні громади. Мій син Джонні, названий на честь дядька, навчався тоді в граматичній школі й подавав великі надії. Донька Бетті, яка нині щасливо одружена й має власних дітей, у ті роки ще сиділа за рукоділлям і старанно навчалася жіночих ремесел. Я попрощався з дружиною, сином і донькою. Сльози були по обидва боки. Після цього я піднявся на борт «Адвенчера» — торговельного судна водотоннажністю триста тонн, що прямувало до Сурата. Командував ним капітан Джон Ніколас із Ліверпуля.

Але розповідь про цю подорож належить уже до Другої частини моїх мандрів.