“Мандри Гуллівера” читати (повністю). Джонатан Свіфт

“Мандри Гуллівера” читати повністю текст твору Джонатана Свіфт, що був вперше опублікований 28 жовтня 1726 року у Лондоні. Повна назва книги: “Мандри до деяких віддалених країн світу в чотирьох частинах: Твір Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів”. Переклад – Олег Гнатюк

“Мандри Гуллівера” читати

© Автор перекладу – Олег Гнатюк

ПЕРЕДМОВА

Джонатан Свіфт, чиє ім’я й досі беззаперечно очолює пантеон англійських сатириків, народився на ірландській землі. Саме в Дубліні 30 листопада 1667 року він розпочав свій життєвий шлях — шлях, на якому удача й невдача змінювали одна одну з дивовижною швидкістю протягом сімдесяти восьми років. Ще до його народження помер батько, а дитинство й юність були затьмарені скупою опікою дядька, який неохоче оплачував його освіту. Палко захоплюючись історією та поезією, Свіфт водночас відверто нехтував звичними навчальними порядками й університетською дисципліною. Тому диплом Триніті-коледжу в столиці Ірландії він отримав лише завдяки особливому поблажливому рішенню керівництва.

Неспокійний, образливий до несправедливості та незадоволений своїм становищем, після подій Славної революції 1688 року, які змусили його залишити Смарагдовий острів, він вирушив до Англії в пошуках праці. Там, служачи секретарем у сера Вільяма Темпла — державного діяча виняткової освіченості й таланту, — Свіфт здобув досвід і знання, що згодом стали підґрунтям його літературної слави. Однак залежне становище швидко йому набридло, і він повернувся до Ірландії, вирішивши присвятити себе церковному служінню.

Як церковний достойник, а згодом і як політик, він ніколи не зажив тієї слави, яку його перо принесло йому ще в молоді роки. Адже в мистецтві гумору, іронії та нищівної сатири він не мав собі рівних. Його особисте життя складалося невдало, а любовні історії залишили радше суперечливий слід у його біографії. Проте саме глибокі почуття до Естер Джонсон, відомої як Стелла, з якою, за поширеною версією, він таємно одружився, але ніколи цього не визнав, а також до Ванесси — Естер Веномріг, — стали джерелом натхнення для творів, що зробили їхні імена безсмертними.

«Казка бочки» першою відкрила читачам його винятковий геній і блискучий дотеп, але навіть вона тьмяніє поруч із гострою сатирою та вражаючою гротескністю «Мандрів Гуллівера». Приховані насмішки над монархами, придворними, державними діячами та політичними інституціями були настільки гострими й безжальними, що лише диявольська винахідливість автора врятувала книгу від заборони й, навпаки, принесла їй небачену популярність. Твір вражає правдивістю та простотою викладу; його прониклива іронія виростає з людських слабкостей. Він надзвичайно кумедний, але водночас витриманий у химерно серйозному тоні. Саме тому тисячі читачів отримують від нього величезне задоволення, навіть не здогадуючись про приховані смисли, не кажучи вже про їхнє повне розуміння.

Проте цей прихований зміст безсумнівно присутній. Подорож до Ліліпутії є завуальованим відображенням політики англійського двору часів правління Георга І. Мандрівка до Бробдінгнегу дає авторові змогу змалювати образ ідеального правителя та взірцевої держави. Події в Лапуті висміюють діяльність Британського королівського товариства, тоді як зустріч із гуїгнгнмами перетворюється на різку й безкомпромісну сатиру на людство загалом.

Після звершень, які заслужено принесли йому захоплення найвидатніших умів його доби та забезпечили безсмертну славу, цей обдарований письменник за чотири роки до смерті, що настала 19 жовтня 1745 року, занурився в морок недоумства. Його незвичайний і блискучий розум поступово слабшав, аж поки не згас остаточно. Та, попри це, його твори пережили свого автора. Він подарував світовій літературі одну з найчарівніших книжок для юних читачів, коли-небудь написаних, а його ім’я назавжди залишилося в історії як ім’я проникливого викривача людських вад, який умів говорити про них так, щоб викликати не озлоблення, а щирий і доброзичливий сміх.

Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів.

“Мандри Гуллівера” ЧАСТИНА ПЕРША. ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ І

Автор розповідає про себе та свою родину. Перші причини, що спонукали його до мандрів. Корабельна аварія. Він рятується вплав і дістається берега в країні Ліліпутії. Там його беруть у полон і відвозять углиб країни.

Мій батько мав невеликий маєток у Ноттінгемширі. Я був третім із п’ятьох синів. У чотирнадцятирічному віці він відправив мене до коледжу Емануеля в Кембриджі, де я провчився три роки й старанно займався науками. Проте витрати на моє утримання, навіть попри вкрай скромні кошти, які я отримував, виявилися надто обтяжливими для нашого невеликого статку. Тому мене віддали в учні до пана Джеймса Бейтса, відомого лондонського хірурга. У нього я навчався чотири роки. Батько час від часу надсилав мені невеликі суми грошей, які я витрачав на вивчення навігації та різних розділів математики, корисних для тих, хто прагне подорожувати. Я завжди був переконаний, що рано чи пізно доля поведе мене саме таким шляхом.

Закінчивши навчання у пана Бейтса, я повернувся до батька. Завдяки його допомозі, підтримці мого дядька Джона та кількох інших родичів мені вдалося зібрати сорок фунтів, а також отримати обіцянку щорічної допомоги в розмірі тридцяти фунтів на навчання в Лейдені. Там я вивчав медицину протягом двох років і семи місяців, знаючи, що ці знання неодмінно стануть у пригоді під час далеких морських подорожей.

Невдовзі після повернення з Лейдена мій добрий наставник, пан Бейтс, порекомендував мене на посаду корабельного хірурга на судні «Ластівка», яким командував капітан Абрагам Паннелл. Разом із ним я прослужив три з половиною роки, здійснивши одну чи дві подорожі до Леванту та кількох інших країв. Повернувшись до Англії, я вирішив осісти в Лондоні. Пан Бейтс підтримав цей намір і допоміг мені знайти перших пацієнтів. Я винайняв частину невеликого будинку на Олд-Джурі, а згодом, дослухавшись до порад друзів, вирішив одружитися. Моєю дружиною стала міс Мері Бертон, друга донька пана Едмунда Бертона, торговця панчішними виробами з Ньюгейт-стріт. Разом із нею я отримав посаг у чотириста фунтів.

Та через два роки після цього помер мій добрий наставник Бейтс, а друзів і впливових знайомих у мене було небагато. Через це моя практика почала занепадати. Совість не дозволяла мені вдаватися до сумнівних методів, якими користувалися багато моїх колег. Порадившись із дружиною та кількома приятелями, я вирішив знову повернутися до моря.

Протягом наступних шести років я служив хірургом на двох різних кораблях і здійснив кілька плавань до Ост-Індії та Вест-Індії, завдяки чому дещо примножив свої статки. Вільний час я присвячував читанню найкращих авторів — як давніх, так і сучасних, завжди маючи при собі чималу бібліотеку. Коли ж опинявся на суходолі, із великою цікавістю спостерігав за звичаями та характерами людей, серед яких перебував, а також вивчав їхні мови. У цьому мені дуже допомагала добра пам’ять.

Остання з цих подорожей виявилася не надто вдалою. Я втомився від морського життя й вирішив залишитися вдома з дружиною та дітьми. Спершу я переїхав з Олд-Джурі на Феттер-Лейн, а згодом до Ваппінга, сподіваючись знайти клієнтів серед моряків. Проте справа не приносила бажаного прибутку. Після трьох років марних очікувань, що становище покращиться, я прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда, командира корабля «Антилопа», який готувався до плавання в Південні моря.

Ми вирушили з Брістоля 4 травня 1699 року. Спочатку наша подорож складалася надзвичайно успішно.

Не вважаю за потрібне обтяжувати читача подробицями наших пригод у тих морях. Досить сказати, що під час переходу звідти до Ост-Індії нас захопив лютий шторм і відніс на північний захід від Землі Ван-Дімена. За астрономічними спостереженнями ми визначили, що перебуваємо на 30° 2′ південної широти. Дванадцятеро членів екіпажу померли від виснажливої праці та поганого харчування, а ті, хто залишився живим, ледве трималися на ногах.

П’ятого листопада, а в тих краях саме починалося літо, стояла густа імла. Моряки помітили скелю лише тоді, коли до неї залишалося менше півкабельтова. Та вітер був таким сильним, що корабель понесло просто на неї. За мить судно розкололося навпіл. Шестеро моряків, серед яких був і я, спустили шлюпку на воду й дивом змогли відірватися від уламків корабля та небезпечної скелі.

За моїми підрахунками, ми відгрібли близько трьох ліг, доки зовсім не знесилилися. Ми й без того були виснажені роботою на кораблі, тож більше не могли тримати весла. Відтак віддалися на волю хвиль. Приблизно через пів години раптовий північний шквал перекинув нашу шлюпку.

Що сталося з моїми товаришами, а також із тими, хто врятувався на скелі чи залишився на судні, я так ніколи й не дізнався. Гадаю, усі вони загинули.

Щодо мене, то я плив туди, куди мене несли доля, вітер і течія. Час від часу я опускав ноги, сподіваючись намацати дно, але марно. Коли сили майже покинули мене і я вже ледве міг боротися за життя, раптом відчув під ногами ґрунт. Тим часом буря помітно вщухла.

Берег був дуже пологим, тому мені довелося пройти майже милю, перш ніж я остаточно вибрався на суходіл. Як мені здалося, було близько восьмої години вечора. Потім я пройшов ще з пів милі вперед, але не помітив ані житла, ані людей. Втім, я був настільки знесилений, що міг просто не звернути на них уваги.

Втома, спека та добра півпінти бренді, яку я випив перед тим, як залишити корабель, викликали в мене непереборне бажання спати. Я ліг на траву — коротку, густу й напрочуд м’яку — і заснув. Ніколи в житті я не спав так міцно. За моїми підрахунками, сон тривав близько дев’яти годин, бо коли я прокинувся, вже світало.

Я спробував підвестися, але не зміг навіть ворухнутися.

Лежачи на спині, я раптом виявив, що мої руки й ноги міцно прикріплені до землі з обох боків. Так само було прив’язане й моє довге густе волосся. Крім того, я відчув безліч тонких перев’язей, що перетягували тіло від пахв до стегон. Я міг дивитися лише вгору. Сонце підіймалося дедалі вище, його проміння різало очі.

Навколо лунав якийсь невиразний шум, але через своє становище я не бачив нічого, окрім неба.

За деякий час я відчув, як по моїй лівій нозі повзе щось живе. Воно повільно піднялося на груди й майже дісталося підборіддя. Скільки міг, я скосив очі вниз і побачив людську істоту не більш як шість дюймів заввишки. У руках вона тримала лук і стрілу, а за спиною — сагайдак. Водночас я відчув, що за нею йдуть ще щонайменше сорок таких самих створінь.

Моє здивування було безмежним. Я заревів так голосно, що всі вони з переляку кинулися навтьоки. Як я дізнався пізніше, деякі навіть забилися, стрибаючи з моїх боків на землю.

Та невдовзі вони повернулися. Один із них наважився підійти так близько, що зміг добре роздивитися моє обличчя. Піднявши руки й очі в жесті захоплення, він вигукнув тонким, але виразним голосом:

— Гекіна дегул!

Інші багато разів повторили ті самі слова, хоча тоді я не мав найменшого уявлення про їхнє значення.

Увесь цей час я лежав у великій тривозі. Нарешті, намагаючись звільнитися, я зумів розірвати кілька мотузок і вирвати кілочки, якими до землі була прикріплена моя ліва рука. Піднявши її до обличчя, я зрозумів, яким способом мене зв’язали. Водночас сильним ривком, що завдав мені гострого болю, я трохи послабив мотузки, які утримували волосся з лівого боку голови. Завдяки цьому я зміг повернути голову приблизно на два дюйми.

Але крихітні створіння вдруге втекли раніше, ніж я встиг схопити хоча б одного з них.

Тоді почувся пронизливий багатоголосий крик. Коли він стих, хтось голосно вигукнув:

— Толго фонак!

І в ту ж мить у мою ліву руку вп’ялися понад сто стріл. Вони кололи, мов сотні голок. Потім у повітря злетіла ще одна злива стріл — майже так, як у Європі запускають бомби навісною траєкторією. Багато з них, певно, впали на моє тіло, хоча я цього майже не відчув, а деякі влучили в обличчя, яке я поспішно прикрив лівою рукою.

Коли обстріл припинився, я застогнав від болю й розпачу. Та щойно спробував знову вирватися, як у мене випустили ще більший залп. Дехто навіть намагався колоти мене списами в боки. На щастя, на мені був товстий шкіряний камзол, який їхня зброя не могла пробити.

Я вирішив, що найрозумніше буде лежати нерухомо. Мав намір дочекатися ночі, а тоді, коли ліва рука вже була звільнена, без особливих труднощів розв’язати себе остаточно. Щодо місцевих жителів, то я не сумнівався: якби всі вони були такого самого зросту, як той, кого я бачив, то зміг би самотужки впоратися навіть із найбільшою армією, яку вони здатні виставити.

Та доля розпорядилася інакше.

Коли мешканці переконалися, що я більше не чиню опору, стрілянина припинилася. Проте з шуму довкола я зрозумів, що людей прибуває дедалі більше. Приблизно за чотири ярди від мене, навпроти правого вуха, понад годину лунав стукіт, наче там щось будували.

Повернувши голову настільки, наскільки дозволяли мотузки й кілочки, я побачив невеликий поміст заввишки близько півтора фута. На ньому могли розміститися четверо місцевих жителів, а вели до нього дві чи три драбини.

На поміст піднявся чоловік, який, судячи з усього, був особою високого становища. Він виголосив довгу промову, з якої я не зрозумів жодного слова.

Щоправда, слід згадати, що перед початком промови він тричі голосно вигукнув:

— Лангро дегул сан!

(Ці слова, як і попередні вигуки, мені згодом переклали.)

Одразу після цього близько п’ятдесяти чоловічків підбігли й перерізали мотузки, які утримували лівий бік моєї голови. Тепер я міг повернути її праворуч і краще роздивитися промовця.

Він був чоловіком середнього віку й помітно вищим за трьох своїх супутників. Один із них, схожий на пажа, ніс край його плаща й був завдовжки трохи більше мого середнього пальця. Двоє інших стояли по обидва боки та підтримували його.

Він говорив із вправністю справжнього оратора. У його промові, судячи з жестів і виразу обличчя, чергувалися погрози, обіцянки, співчуття й доброзичливість.

Я відповів кількома словами, наскільки міг покірно. Підняв ліву руку й звів очі до сонця, ніби закликаючи його бути свідком моєї щирості.

Але голод мучив мене нестерпно. Я не їв уже багато годин перед тим, як залишити корабель, і потреба в їжі стала такою сильною, що я не міг стримати нетерпіння. Забувши навіть про пристойність, я раз у раз підносив палець до рота, намагаючись пояснити, що хочу їсти.

Гурго — так, як я пізніше дізнався, вони називали великого вельможу — чудово мене зрозумів.

Він зійшов із помосту й наказав приставити до моїх боків кілька драбин. Ними піднялося близько сотні мешканців, навантажених кошиками з їжею. Усе це було приготовлено й надіслано за наказом короля відразу після того, як він дізнався про мою появу.

Я помітив м’ясо різних тварин, хоча за смаком не міг визначити, яких саме. Там були лопатки, стегенця та корейки, схожі на баранячі, чудово приготовані, але менші за крильце жайворонка.

Я ковтав їх по два-три шматки за раз. Хлібини були завбільшки з мушкетні кулі, і я брав по три одразу.

Місцеві безперервно підносили нові порції, не приховуючи свого подиву та захоплення від моїх розмірів і неймовірного апетиту.

Тоді я подав ще один знак, показуючи, що хочу пити. Місцеві зрозуміли з мого апетиту, що малої порції мені буде замало. Виявивши неабияку винахідливість, вони спритно підняли на мотузках одну зі своїх найбільших діжок, підкотили її до моєї руки й вибили денце. Я осушив її одним ковтком, що було неважко, адже в ній не набралося б і півпінти рідини. Напій нагадував легке бургундське вино, але був значно смачнішим.

Невдовзі мені принесли другу діжку, яку я випив так само швидко, після чого жестами попросив ще. Але більше в них нічого не було.

Побачивши ці дивовижні для них подвиги, маленькі люди вибухнули радісними вигуками, почали танцювати на моїх грудях і раз по раз повторювали:

— Гекіна дегул!

Потім вони дали мені знак скинути порожні діжки вниз, але спершу попередили людей під ними розступитися, голосно вигукуючи:

— Борач мевола!

Коли діжки полетіли в повітрі, натовп знову одностайно закричав:

— Гекіна дегул!

Зізнаюся, не раз мене охоплювала спокуса схопити перших сорок чи п’ятдесят чоловічків, які траплялися під руку, і жбурнути їх об землю. Але згадка про біль, якого вони вже завдали мені, хоча це, ймовірно, було ще далеко не найгірше, на що вони здатні, а також дане їм слово честі — саме так я тлумачив власну покірну поведінку — швидко відганяли такі думки.

Крім того, я почав вважати себе зобов’язаним законами гостинності перед народом, який прийняв мене з такою щедрістю та турботою.

Проте я не переставав дивуватися сміливості цих крихітних смертних. Вони без страху підіймалися на моє тіло й ходили по ньому, хоча одна моя рука вже була вільною. Для них я мав виглядати справжнім велетенським чудовиськом, але навіть це не змушувало їх тремтіти.

Через деякий час, коли вони переконалися, що я більше не потребую їжі, до мене прибув високопоставлений посланець від імператора.

Його високість видерлася на мою праву ногу й разом із почтом приблизно з дюжини осіб дісталася майже до самого обличчя. Він показав мені свої повноваження, скріплені імператорською печаткою, піднісши їх просто до моїх очей, а потім близько десяти хвилин виголошував промову.

У його голосі не було ані гніву, ані ворожості — лише тверда впевненість. Під час промови він часто вказував рукою вперед. Згодом я дізнався, що там, приблизно за пів милі від нас, лежала столиця імперії, куди за рішенням імператора та його ради мене належало доставити.

Я відповів кількома словами, хоча це не мало жодного результату. Потім вільною рукою показав на зв’язану руку, далі — на голову й усе тіло, намагаючись пояснити, що прошу свободи. Робив я це обережно, над головою вельможі, щоб ненароком не зачепити його чи когось із супроводу.

Він чудово зрозумів моє прохання. Але лише заперечно похитав головою й жестами дав зрозуміти, що мене буде перевезено як полоненого.

Водночас він запевнив мене іншими знаками, що їжі та питва в мене буде вдосталь і що поводитимуться зі мною добре.

Я знову замислився над тим, щоб розірвати пута. Та коли відчув пекучий біль від стріл, якими були всіяні мої руки та обличчя, побачив пухирі на шкірі й переконався, що число моїх супротивників постійно зростає, то подав знак, що готовий скоритися їхній волі.

Після цього гурго та його супутники відійшли, причому з надзвичайною ввічливістю та привітними усмішками.

Незабаром почувся загальний радісний вигук, серед якого часто повторювалися слова:

— Пеплом селан!

Тоді я відчув, що численні люди з лівого боку послаблюють мотузки настільки, що я зміг повернутися на правий бік.

Перед цим вони змастили моє обличчя та руки якоюсь запашною маззю. За кілька хвилин вона повністю зняла біль від стріл.

Усе це разом із поживною їжею та напоями, якими мене пригостили, викликало в мене сильну сонливість. Я заснув і, як мені пізніше сказали, проспав близько восьми годин.

У цьому не було нічого дивного, адже за наказом імператора лікарі підмішали до вина сильнодійне снодійне.

Як я дізнався згодом, щойно мене знайшли сплячим на березі після корабельної аварії, імператор негайно отримав про це повідомлення через гінця. Було скликано раду, яка постановила зв’язати мене саме так, як я вже описав. Усе це виконали вночі, поки я спав. Також наказали доставити мені великі запаси їжі та напоїв і спорудити спеціальний транспорт для перевезення до столиці.

Можливо, комусь таке рішення видасться надто сміливим і навіть небезпечним. Я певен, що жоден європейський монарх навряд чи наважився б діяти подібним чином.

Проте, на мою думку, цей задум був не лише великодушним, а й надзвичайно розсудливим.

Якби вони спробували вбити мене уві сні списами та стрілами, я неминуче прокинувся б від першого болючого уколу. Тоді лють і сила могли б повернутися до мене настільки, що я розірвав би всі мотузки. А після цього, не маючи змоги чинити опір, вони навряд чи могли б розраховувати на моє милосердя.

Ліліпути виявилися чудовими математиками та досягли великої майстерності в механіці завдяки постійній підтримці імператора, який славився як покровитель наук і знань.

У цього володаря було багато різноманітних машин на колесах для перевезення деревини та інших великих вантажів. Навіть найбільші військові кораблі, деякі з яких сягали дев’яти футів завдовжки, будувалися просто в лісах, де росли потрібні дерева. Після завершення їх перевозили до моря на спеціальних механізмах за триста-чотириста ярдів від місця будівництва.

Одразу після рішення ради п’ятсот теслярів та інженерів взялися до роботи, щоб створити найбільшу машину, яку тільки знала імперія.

Вона являла собою дерев’яну платформу, підняту над землею приблизно на три дюйми. Її довжина становила близько семи футів, ширина — чотири, а рухалася вона на двадцяти двох колесах.

Той гучний вигук, який я почув раніше, якраз сповіщав про прибуття цієї машини. Як виявилося, її вирушили будувати вже через чотири години після мого висадження на берег.

Платформу підкотили поруч зі мною.

Найскладніше завдання полягало в тому, щоб підняти мене й покласти на неї.

Для цього встановили вісімдесят стовпів заввишки один фут кожен. До численних ременів, якими мене обв’язали навколо шиї, рук, тулуба та ніг, прикріпили надзвичайно міцні мотузки завтовшки з пакувальний шнур. За допомогою численних блоків, закріплених на стовпах, дев’ятсот найсильніших чоловіків одночасно натягували ці канати.

Менш ніж за три години мене підняли в повітря, обережно опустили на платформу й надійно закріпили.

Усе це мені розповіли вже пізніше, бо під час операції я спав безпробудним сном під дією снодійного, розчиненого в напоях.

Для перевезення мене до столиці, яка, як уже згадувалося, лежала за пів милі звідси, залучили півтори тисячі найбільших імператорських коней. Кожен із них мав зріст близько чотирьох із половиною дюймів. Вони й потягли мене до метрополії Ліліпутії.

Тоді я подав ще один знак, показуючи, що хочу пити. Місцеві зрозуміли з мого апетиту, що малої порції мені буде замало. Виявивши неабияку винахідливість, вони спритно підняли на мотузках одну зі своїх найбільших діжок, підкотили її до моєї руки й вибили денце. Я осушив її одним ковтком, що було неважко, адже в ній не набралося б і півпінти рідини. Напій нагадував легке бургундське вино, але був значно смачнішим.

Невдовзі мені принесли другу діжку, яку я випив так само швидко, після чого жестами попросив ще. Але більше в них нічого не було.

Побачивши ці дивовижні для них подвиги, маленькі люди вибухнули радісними вигуками, почали танцювати на моїх грудях і раз по раз повторювали:

— Гекіна дегул!

Потім вони дали мені знак скинути порожні діжки вниз, але спершу попередили людей під ними розступитися, голосно вигукуючи:

— Борач мевола!

Коли діжки полетіли в повітрі, натовп знову одностайно закричав:

— Гекіна дегул!

Зізнаюся, не раз мене охоплювала спокуса схопити перших сорок чи п’ятдесят чоловічків, які траплялися під руку, і жбурнути їх об землю. Але згадка про біль, якого вони вже завдали мені, хоча це, ймовірно, було ще далеко не найгірше, на що вони здатні, а також дане їм слово честі — саме так я тлумачив власну покірну поведінку — швидко відганяли такі думки.

Крім того, я почав вважати себе зобов’язаним законами гостинності перед народом, який прийняв мене з такою щедрістю та турботою.

Проте я не переставав дивуватися сміливості цих крихітних смертних. Вони без страху підіймалися на моє тіло й ходили по ньому, хоча одна моя рука вже була вільною. Для них я мав виглядати справжнім велетенським чудовиськом, але навіть це не змушувало їх тремтіти.

Через деякий час, коли вони переконалися, що я більше не потребую їжі, до мене прибув високопоставлений посланець від імператора.

Його високість видерлася на мою праву ногу й разом із почтом приблизно з дюжини осіб дісталася майже до самого обличчя. Він показав мені свої повноваження, скріплені імператорською печаткою, піднісши їх просто до моїх очей, а потім близько десяти хвилин виголошував промову.

У його голосі не було ані гніву, ані ворожості — лише тверда впевненість. Під час промови він часто вказував рукою вперед. Згодом я дізнався, що там, приблизно за пів милі від нас, лежала столиця імперії, куди за рішенням імператора та його ради мене належало доставити.

Я відповів кількома словами, хоча це не мало жодного результату. Потім вільною рукою показав на зв’язану руку, далі — на голову й усе тіло, намагаючись пояснити, що прошу свободи. Робив я це обережно, над головою вельможі, щоб ненароком не зачепити його чи когось із супроводу.

Він чудово зрозумів моє прохання. Але лише заперечно похитав головою й жестами дав зрозуміти, що мене буде перевезено як полоненого.

Водночас він запевнив мене іншими знаками, що їжі та питва в мене буде вдосталь і що поводитимуться зі мною добре.

Я знову замислився над тим, щоб розірвати пута. Та коли відчув пекучий біль від стріл, якими були всіяні мої руки та обличчя, побачив пухирі на шкірі й переконався, що число моїх супротивників постійно зростає, то подав знак, що готовий скоритися їхній волі.

Після цього гурго та його супутники відійшли, причому з надзвичайною ввічливістю та привітними усмішками.

Незабаром почувся загальний радісний вигук, серед якого часто повторювалися слова:

— Пеплом селан!

Тоді я відчув, що численні люди з лівого боку послаблюють мотузки настільки, що я зміг повернутися на правий бік.

Перед цим вони змастили моє обличчя та руки якоюсь запашною маззю. За кілька хвилин вона повністю зняла біль від стріл.

Усе це разом із поживною їжею та напоями, якими мене пригостили, викликало в мене сильну сонливість. Я заснув і, як мені пізніше сказали, проспав близько восьми годин.

У цьому не було нічого дивного, адже за наказом імператора лікарі підмішали до вина сильнодійне снодійне.

Як я дізнався згодом, щойно мене знайшли сплячим на березі після корабельної аварії, імператор негайно отримав про це повідомлення через гінця. Було скликано раду, яка постановила зв’язати мене саме так, як я вже описав. Усе це виконали вночі, поки я спав. Також наказали доставити мені великі запаси їжі та напоїв і спорудити спеціальний транспорт для перевезення до столиці.

Можливо, комусь таке рішення видасться надто сміливим і навіть небезпечним. Я певен, що жоден європейський монарх навряд чи наважився б діяти подібним чином.

Проте, на мою думку, цей задум був не лише великодушним, а й надзвичайно розсудливим.

Якби вони спробували вбити мене уві сні списами та стрілами, я неминуче прокинувся б від першого болючого уколу. Тоді лють і сила могли б повернутися до мене настільки, що я розірвав би всі мотузки. А після цього, не маючи змоги чинити опір, вони навряд чи могли б розраховувати на моє милосердя.

Ліліпути виявилися чудовими математиками та досягли великої майстерності в механіці завдяки постійній підтримці імператора, який славився як покровитель наук і знань.

У цього володаря було багато різноманітних машин на колесах для перевезення деревини та інших великих вантажів. Навіть найбільші військові кораблі, деякі з яких сягали дев’яти футів завдовжки, будувалися просто в лісах, де росли потрібні дерева. Після завершення їх перевозили до моря на спеціальних механізмах за триста-чотириста ярдів від місця будівництва.

Одразу після рішення ради п’ятсот теслярів та інженерів взялися до роботи, щоб створити найбільшу машину, яку тільки знала імперія.

Вона являла собою дерев’яну платформу, підняту над землею приблизно на три дюйми. Її довжина становила близько семи футів, ширина — чотири, а рухалася вона на двадцяти двох колесах.

Той гучний вигук, який я почув раніше, якраз сповіщав про прибуття цієї машини. Як виявилося, її вирушили будувати вже через чотири години після мого висадження на берег.

Платформу підкотили поруч зі мною.

Найскладніше завдання полягало в тому, щоб підняти мене й покласти на неї.

Для цього встановили вісімдесят стовпів заввишки один фут кожен. До численних ременів, якими мене обв’язали навколо шиї, рук, тулуба та ніг, прикріпили надзвичайно міцні мотузки завтовшки з пакувальний шнур. За допомогою численних блоків, закріплених на стовпах, дев’ятсот найсильніших чоловіків одночасно натягували ці канати.

Менш ніж за три години мене підняли в повітря, обережно опустили на платформу й надійно закріпили.

Усе це мені розповіли вже пізніше, бо під час операції я спав безпробудним сном під дією снодійного, розчиненого в напоях.

Для перевезення мене до столиці, яка, як уже згадувалося, лежала за пів милі звідси, залучили півтори тисячі найбільших імператорських коней. Кожен із них мав зріст близько чотирьох із половиною дюймів. Вони й потягли мене до метрополії Ліліпутії.

Приблизно через чотири години після початку нашої подорожі я прокинувся через доволі кумедний випадок.

Коли віз ненадовго зупинили, щоб полагодити якусь несправність, двоє чи троє молодих ліліпутів вирішили задовольнити свою цікавість і подивитися, який вигляд я маю уві сні. Вони видерлися на платформу й навшпиньки підійшли до самого мого обличчя. Один із них, офіцер гвардії, просунув гострий кінець своєї напівпіки глибоко в мою ліву ніздрю. Вона лоскотала мене, наче соломинка, і я так сильно чхнув, що мало не зірвався з місця.

Пустуни встигли непомітно втекти, і лише через три тижні я дізнався справжню причину свого такого раптового пробудження.

Решту дня ми продовжували довгий марш. На ніч зупинилися на відпочинок. По обидва боки від мене виставили по п’ятсот вартових: половина стояла зі смолоскипами, інша — з луками та стрілами, готова будь-якої миті відкрити вогонь, якби я лише спробував поворухнутися.

Наступного ранку, зі сходом сонця, ми знову рушили в дорогу й близько полудня дісталися на відстань приблизно двохсот ярдів від міських воріт.

Назустріч нам вийшов сам імператор разом із усім двором. Однак його найвищі сановники категорично заборонили володареві наражати себе на небезпеку, підіймаючись на моє тіло.

Там, де зупинили віз, стояв стародавній храм, який вважався найбільшим у всьому королівстві. Кілька років тому в ньому сталося жахливе вбивство, що суперечило законам природи, і тому, через особливу побожність мешканців країни, святиню оголосили оскверненою. Відтоді храм утратив своє первісне призначення: усі прикраси та начиння винесли, а саму будівлю почали використовувати для звичайних потреб.

Саме тут вирішили поселити мене.

Головна брама, що виходила на північ, мала близько чотирьох футів заввишки й майже два фути завширшки, тож я без труднощів міг пролазити крізь неї навкарачки. По обидва боки брами були невеликі віконця, розташовані не вище шести дюймів від землі. Через ліве з них королівські ковалі протягнули вісімдесят одну залізну ланцюгову прив’язь — подібну до тих, на яких європейські пані носили кишенькові годинники, лише трохи масивнішу. Ці ланцюги прикріпили до моєї лівої ноги й замкнули тридцятьма шістьма навісними замками.

Навпроти храму, по інший бік великої дороги, приблизно за двадцять футів від нього, височіла башта заввишки щонайменше п’ять футів. На неї піднявся імператор разом із найвпливовішими вельможами свого двору, щоб роздивитися мене зблизька. Сам я їх не бачив, але мені згодом про це розповіли.

Підрахували, що лише з міста на мене прийшло подивитися понад сто тисяч мешканців. І хоча навколо стояла варта, я переконаний, що не менш як десять тисяч людей у різний час видиралися на моє тіло за допомогою драбин.

Проте незабаром було видано спеціальний указ, який під страхом смертної кари забороняв це робити.

Коли майстри остаточно переконалися, що вирватися мені не під силу, вони перерізали всі мотузки, якими я був зв’язаний. Тоді я підвівся на ноги — з найпохмурішим настроєм, який будь-коли мав у своєму житті.

Неможливо передати словами шум, крики й захоплення натовпу, коли люди побачили, як я піднімаюся і починаю ходити.

Ланцюги на моїй лівій нозі були завдовжки близько двох ярдів. Вони дозволяли мені не лише ходити вперед і назад по дузі великого півкола, а й, будучи прикріпленими всього за чотири дюйми від брами храму, давали можливість заповзати всередину та лягати там на весь зріст.

ПОДОРОЖ ДО ЛІЛІПУТІЇ РОЗДІЛ 2

Імператор Ліліпутії в супроводі вельмож відвідує автора під час його ув’язнення. Опис зовнішності та звичок імператора. До автора приставляють учених для навчання мови. Завдяки своїй лагідній вдачі він здобуває прихильність двору. Обшук його кишень. У нього вилучають шпагу та пістолети.

Коли я нарешті опинився на ногах, то озирнувся навколо й мушу зізнатися: ніколи в житті не бачив видовища чарівнішого.

Уся країна скидалася на безкрайній доглянутий сад. Обгороджені поля, кожне приблизно сорок футів завширшки, нагадували величезні клумби. Між ними траплялися ліски завбільшки пів станга, а найвищі дерева, наскільки я міг оцінити, сягали не більше семи футів. Ліворуч я побачив місто, яке здалеку нагадувало намальовану театральну декорацію.

Тим часом імператор уже спустився з башти й наближався до мене верхи.

Це мало не коштувало йому дорого. Кінь був добре виїжджений, але ніколи раніше не бачив істоти таких розмірів. Побачивши мене, він став дибки, ніби перед ним рушила ціла гора. На щастя, імператор виявився чудовим вершником і втримався в сідлі, поки слуги не підбігли й не схопили коня за вуздечку. Лише після цього його величність спокійно зліз на землю.

Опинившись на землі, він обійшов мене навколо, уважно розглядаючи з очевидним захопленням, хоча й не наважувався підходити ближче, ніж дозволяла довжина мого ланцюга.

За його наказом кухарі та виночерпії, які вже чекали напоготові, підвезли мені їжу та напої на маленьких колісних візках. Я підтягнув їх до себе й швидко спорожнив усі.

Двадцять візків були навантажені їжею, а десять — напоями. Вміст кожного «обіднього» возика становив для мене лише два-три добрі шматки. Напої ж були розлиті в глиняні посудини. Я злив вміст десяти таких посудин до одного возика й осушив його одним ковтком, після чого так само вчинив і з рештою.

Імператриця, а також юні принци й принцеси імператорської крові в супроводі численних придворних дам спершу спостерігали за всім здалеку, сидячи у своїх кріслах. Але після пригоди з конем вони підійшли ближче до імператора.

Тепер саме час описати його зовнішність.

Він був вищий за будь-кого зі своїх придворних майже на ширину мого нігтя, а цього вже було достатньо, щоб викликати пошану в усіх навколо.

Риси його обличчя були мужніми й виразними. Він мав характерну виступаючу нижню губу, орлиний ніс, оливковий відтінок шкіри та впевнений, прямий погляд. Його постать вирізнялася гармонійними пропорціями, рухи були граційними, а вся поведінка — сповненою справжньої величі.

На той час йому було двадцять вісім років і дев’ять місяців. Майже сім із них він провів на троні, правлячи щасливо та здебільшого переможно.

Щоб краще його роздивитися, я ліг на бік, і моє обличчя опинилося майже на одному рівні з ним. Нас розділяло лише три ярди. До того ж пізніше мені не раз доводилося тримати його на долоні, тому в точності цього опису я не сумніваюся.

Одягнений він був дуже просто. Його вбрання поєднувало риси східної та європейської моди. Проте на голові він носив легкий золотий шолом, прикрашений коштовним камінням і пишним султаном із пір’я.

У руці імператор тримав оголену шпагу — про всяк випадок, якщо мені раптом удасться вирватися на волю. Вона мала майже три дюйми завдовжки. Руків’я та піхви були золотими й густо оздобленими діамантами.

Голос у нього був високий, але надзвичайно чистий і виразний. Навіть коли я стояв на повний зріст, я добре розрізняв кожне його слово. Придворні дами й вельможі були вдягнені з неймовірною розкішшю. Здалося, ніби переді мною розстелили величезний килим, вишитий золотими та срібними візерунками.

Імператор часто звертався до мене, а я намагався відповідати. Проте жоден із нас не розумів іншого.

Серед почту перебувало кілька священників і правників — принаймні так я здогадувався з їхнього одягу. Їм наказали спробувати порозумітися зі мною. У відповідь я заговорив усіма мовами, які хоч трохи знав: німецькою, голландською, латиною, французькою, іспанською, італійською та мовою середземноморських купців. Але марно — жодна зі сторін не зрозуміла ані слова.

Приблизно через дві години двір залишив мене самого під наглядом численної варти. Це було необхідно, щоб стримувати надто настирливий натовп, а можливо, й уберегти мене від його злості.

Люди прагнули підійти якомога ближче. Дехто навіть дозволив собі стріляти в мене з луків, коли я сидів біля входу до свого нового помешкання. Одна стріла ледь не влучила мені в ліве око.

Полковник варти негайно наказав схопити шістьох найбільш зухвалих порушників. На його думку, найкращим покаранням було віддати їх мені.

Солдати підштовхнули полонених до мене древками списів, щоб я міг дотягнутися. Я взяв усіх шістьох у праву руку. П’ятьох поклав до кишені камзола, а щодо шостого зробив вигляд, ніби збираюся проковтнути його живцем.

Бідолаха заверещав так жалібно, що полковник і його офіцери зблідли від страху, особливо коли побачили, як я дістаю свій складаний ніж. Та я швидко їх заспокоїв.

Усміхнувшись якомога доброзичливіше, я обережно перерізав мотузки, якими був зв’язаний нещасний, поставив його на землю й дозволив утекти. Він кинувся навтьоки так швидко, ніби за ним гналися всі демони світу.

Так само я вчинив і з рештою. Одного за одним діставав їх із кишені, звільняв від пут і відпускав. Я помітив, що і солдати, і прості люди були надзвичайно зворушені цим проявом милосердя. Про випадок швидко доповіли при дворі, де він дуже зміцнив мою репутацію й значно схилив думку можновладців на мою користь.

Надвечір я, хоч і не без труднощів, дістався до свого помешкання, де ліг просто на підлогу. Так я й спав близько двох тижнів.

Увесь цей час імператор наказав підготувати для мене справжнє ліжко.

До мого житла звезли шістсот звичайних ліліпутських ліжок. Їх зшили разом, формуючи одне велике ложе. Сто п’ятдесят ліжок, поєднаних між собою, становили його довжину та ширину. Таких шарів поклали чотири один на один. Утім, навіть це не надто рятувало мене від твердості підлоги, яка була викладена гладким каменем.

За тим самим розрахунком для мене приготували простирадла, ковдри й покривала. Для людини, яка вже давно звикла до труднощів і незручностей, цього було цілком достатньо.

Звістка про мою появу швидко розлетілася по всьому королівству. Це спричинило справжній ажіотаж: побачити мене прагнули натовпи багатих, бездіяльних і просто надміру цікавих людей.

Людей прибувало так багато, що села майже спорожніли. Якби так тривало далі, це могло б призвести до серйозного занепаду господарства: поля залишилися б необробленими, а хатні справи — занедбаними.

Проте його імператорська величність вчасно втрутився. Низкою указів і державних розпоряджень він наказав усім, хто вже встиг мене побачити, негайно повертатися додому. Крім того, без спеціального дозволу двору нікому не дозволялося наближатися до мого житла ближче ніж на п’ятдесят ярдів. Завдяки цьому вдалося стримати загальний безлад. Щоправда, державні секретарі швидко знайшли у нових правилах вигоду для себе — вони почали брати чималі збори за видачу таких дозволів.

Тим часом імператор дедалі частіше скликав ради, щоб вирішити, як зі мною вчинити.

Згодом один мій близький приятель — вельможа, який був посвячений у державні таємниці не менше за будь-кого іншого, — розповів мені, що двір опинився перед серйозною дилемою. Насамперед усі боялися, що я можу вирватися на волю. Крім того, моє утримання вимагало величезних запасів продовольства, що могло призвести до голоду в країні.

Часом на раді навіть серйозно обговорювали можливість уморити мене голодом або, принаймні, розстріляти обличчя й руки отруєними стрілами, аби швидко зі мною покінчити. Проте від цієї ідеї щоразу відмовлялися.

Річ у тім, що сморід від такого велетенського тіла після смерті міг спричинити мор у столиці, а згодом і по всьому королівству. Саме під час однієї з таких нарад до дверей великої ради прибули кілька військових офіцерів. Двох із них допустили всередину, і вони доповіли про мою поведінку щодо шістьох засуджених, яких мені віддали на покарання. Ця розповідь справила надзвичайно сприятливе враження як на імператора, так і на всю раду.

Унаслідок цього було видано імператорський указ: усі села в радіусі дев’ятисот ярдів від столиці мали щоранку постачати для мого утримання шістьох биків, сорок овець, а також інші продукти, разом із відповідною кількістю хліба, вина та різних напоїв.

Оплата за це здійснювалася з державної скарбниці. Слід зазначити, що імператор переважно жив із прибутків власних володінь і лише в надзвичайних випадках накладав додаткові збори на підданих. Натомість його народ був зобов’язаний власним коштом брати участь у військових кампаніях.

Окремим рішенням для мене призначили шістсот слуг. Кожен із них отримував платню на харчування, а для їхнього проживання по обидва боки від входу до мого житла встановили зручні намети.

Також було наказано трьомстам кравцям пошити мені повний комплект одягу за місцевою модою. Крім того, шістьох найвидатніших учених імперії призначили моїми вчителями, щоб навчити мене ліліпутської мови. Нарешті імператор звелів регулярно приводити до мене коней із королівських стаєнь, а також коней вельмож і гвардії, щоб ті поступово звикли до мого вигляду й більше мене не лякалися.

Усі накази виконувалися надзвичайно сумлінно.

Приблизно за три тижні я досяг значного успіху у вивченні мови. Протягом цього часу імператор часто відвідував мене й навіть особисто допомагав моїм наставникам. Ми вже почали більш-менш розуміти одне одного. Першими словами, які я навчився вимовляти їхньою мовою, було прохання дарувати мені свободу. Щодня, стаючи навколішки, я повторював це прохання перед імператором.

З того, що я зрозумів із його відповіді, звільнення потребувало часу й не могло бути вирішене без згоди державної ради. Передусім, сказав він, я мав принести урочисту присягу на мир і вірність йому та його королівству. Втім, він запевнив мене, що до мене ставитимуться з усією добротою. Також порадив терпінням, стриманістю та розсудливою поведінкою здобути повну довіру як його самого, так і всіх підданих. Потім імператор попросив не ображатися, якщо він накаже спеціально призначеним урядовцям провести мій обшук. За його словами, я цілком міг носити при собі зброю, а предмети таких розмірів у руках істоти мого зросту могли становити серйозну небезпеку.

Я відповів, що його величність може бути цілком спокійною: я готовий сам роздягнутися й показати вміст своїх кишень. Частково я пояснив це словами, частково — жестами. Імператор відповів, що за законами Ліліпутії обшук мають проводити двоє державних службовців.

Він чудово розумів, що без моєї добровільної згоди та допомоги зробити це неможливо. Водночас запевнив, що настільки довіряє моїй чесності й великодушності, що без вагань доручає цим людям власну безпеку.

Усе, що в мене знайдуть, пообіцяв він, буде повернуто перед моїм від’їздом або чесно оплачено за ціною, яку я сам визначу. Я взяв двох чиновників на долоню й почав по черзі переносити їх до своїх кишень.

Спочатку показав кишені камзола, потім усі інші, окрім двох кишеньок при поясі та ще однієї таємної кишені, яку не мав жодного наміру демонструвати. У тій прихованій кишені лежали дрібні особисті речі, які не могли мати значення ні для кого, окрім мене. В одній із маленьких кишень у мене був срібний годинник, у другій — невеликий гаманець із золотими монетами.

Обидва чиновники мали при собі чорнило, перо та папір і склали надзвичайно докладний опис усього, що побачили. Закінчивши роботу, вони попросили спустити їх на землю, щоб доповісти імператору.

Згодом я переклав цей опис англійською мовою. Ось його зміст майже дослівно:

“Передусім, у правій кишені верхнього одягу Великої Людини-Гори
(саме так я перекладаю слова quinbus flestrin),
після ретельного обшуку ми виявили лише один великий шмат грубої тканини, достатньо великий, щоб ним можна було застелити підлогу найбільшої зали вашої величності.

У лівій кишені ми знайшли величезну срібну скриню з кришкою з того самого металу. Ми не змогли її підняти й попросили відкрити.

Коли скриню відкрили, один із нас заліз усередину й провалився мало не по коліна в якийсь дивний пил. Частина цієї речовини злетіла нам в обличчя, через що ми обоє кілька разів голосно чхнули.

У правій кишені жилета ми знайшли величезний пакунок із тонких білих аркушів, складених один на одному. Він був завбільшки приблизно з трьох наших людей, перев’язаний міцним шнуром і вкритий чорними знаками.

Ми вважаємо, що це писемні записи, причому кожен знак приблизно вдвічі більший за нашу долоню.

У лівій кишені жилета лежав дивний механізм, із задньої частини якого стирчало двадцять довгих стрижнів, схожих на палі біля імператорського палацу.

Ми припускаємо, що Людина-Гора використовує цей предмет, щоб розчісувати волосся.

У великій правій кишені нижнього одягу
(слово ranfu-lo, як ми зрозуміли, означає штани),
ми знайшли порожнистий залізний циліндр, прикріплений до масивного дерев’яного предмета, більшого за сам циліндр.

З одного боку стирчали великі шматки металу дивної форми, призначення яких ми не змогли зрозуміти.

У лівій кишені знаходився інший механізм такого ж типу.

У малій правій кишені лежало кілька круглих пласких металевих предметів білого й червоного кольору, різних розмірів.

Деякі білі були настільки великими та важкими, що ми ледве могли їх підняти.

У лівій малій кишені ми знайшли два чорні стовпчики неправильної форми.

Було непросто дістатися до їхніх верхівок.

Один із них був повністю закритий. На верхівці іншого знаходився круглий білий предмет, удвічі більший за нашу голову.

Всередині кожного містилася велика сталева пластина.

Ми наказали Людині-Горі показати їх нам, оскільки запідозрили, що це небезпечні предмети.

Він дістав їх і пояснив, що у своїй країні одним голить бороду, а другим ріже їжу.

Було ще дві кишені, куди ми не змогли потрапити.

Він називає їх fobs. Це були дві великі щілини у верхній частині нижнього одягу, майже повністю затиснуті його животом.

Із правої кишені звисав великий срібний ланцюг, на кінці якого був прикріплений дивовижний механізм.

Ми попросили показати його. Він виявився круглим предметом: одна половина була срібною, інша — з прозорого матеріалу. Під прозорою поверхнею ми побачили дивні кругові позначки. Нам здалося, що їх можна торкнутися, але пальці впиралися в гладку прозору перепону.

Людина-Гора піднесла цей предмет до наших вух. Механізм безперервно видавав звук, схожий на шум водяного млина. Ми припускаємо, що це або невідома тварина, або божество, якому він поклоняється. Друге здається нам вірогіднішим, бо, наскільки ми зрозуміли його пояснення, він майже нічого не робить, не порадившись із цим предметом. Він називає його своїм оракулом і каже, що той визначає час для кожної справи в його житті.

Із лівої кишені він дістав сітку, майже як рибальську, але сконструйовану так, щоб відкриватися й закриватися, мов гаманець. Усередині ми знайшли кілька масивних жовтих металевих предметів. Якщо це справді золото, їхня цінність має бути неймовірною.”

“Виконуючи наказ вашої імператорської величності та ретельно обшукавши всі кишені Людини-Гори, ми також виявили на його поясі широкий ремінь, виготовлений зі шкіри якоїсь велетенської тварини.

З лівого боку цього пояса висів меч завдовжки приблизно з п’ятьох наших людей. Праворуч була сумка, або гаманець, поділений на два відділення; кожне з них могло вмістити трьох підданих вашої величності.

В одному з цих відділень лежало кілька куль із надзвичайно важкого металу, кожна приблизно завбільшки з нашу голову. Підняти таку кулю можна було лише доклавши значної сили. В іншому відділенні містилася купка дрібних чорних зерен. Вони були зовсім невеликі й легкі — ми могли тримати понад п’ятдесят таких зернин на долонях.

Це точний опис усього, що ми знайшли при обшуку Людини-Гори, яка поводилася з нами надзвичайно ввічливо та з належною повагою до доручення вашої величності.

Підписано й скріплено печаткою на четвертий день вісімдесят дев’ятого місяця славного правління вашої величності.

Клефрен Фрелок, Марсі Фрелок.”

Коли цей опис зачитали імператору, він, хоч і в надзвичайно ввічливій формі, наказав мені здати всі перелічені предмети. Передусім він зажадав мою шаблю. Я витяг її разом із піхвами.

Тим часом імператор наказав трьом тисячам своїх найкращих воїнів, які супроводжували його, оточити мене на безпечній відстані з натягнутими луками й стрілами, готовими в будь-яку мить відкрити вогонь. Я цього не помітив, бо вся моя увага була зосереджена на імператорі. Потім він звелів мені оголити шаблю. Попри те що морська вода місцями вкрила її іржею, більша частина леза все ще блищала дзеркальним сяйвом. Я виконав наказ.

У ту ж мить військо вибухнуло вигуками, у яких змішалися жах і захват. Сонце світило яскраво, і відблиски від шаблі сліпили очі, коли я повільно водив нею в повітрі. Імператор, який був справді мужнім правителем, злякався значно менше, ніж я очікував. Він наказав мені повернути шаблю в піхви й обережно покласти її на землю приблизно за шість футів від кінця мого ланцюга.

Наступним він зажадав показати один із «порожнистих залізних стовпів», під якими мав на увазі мої кишенькові пістолети. Я дістав один із них і, наскільки міг, пояснив жестами його призначення. Потім зарядив його лише порохом, який, на щастя, завдяки щільно закритій сумці не промок у морі — а це, як добре знають досвідчені моряки, річ украй важлива.

Спершу я попередив імператора, щоб він не лякався. А тоді вистрілив у повітря. Ефект перевершив навіть враження від шаблі.

Сотні людей попадали на землю так, ніби були смертельно вражені. Навіть сам імператор, хоч і не зрушив із місця, довго не міг оговтатися. Після цього я передав йому обидва пістолети так само, як перед тим шаблю, а потім віддав сумку з порохом і кулями.

Окремо я благав тримати порох подалі від вогню, бо навіть найменша іскра могла спричинити вибух, який зніс би імператорський палац у повітря. Потім я передав і свій годинник. Імператор виявив до нього надзвичайну цікавість.

Він наказав двом найвищим гвардійцям нести його на жердині, поклавши собі на плечі — приблизно так, як в Англії перевізники транспортують бочку елю.

Його величність був вражений безперервним цоканням механізму, а також рухом хвилинної стрілки, який легко розрізняв. Зір у ліліпутів був значно гостріший за людський. Імператор почав розпитувати своїх учених про природу цього дивного предмета.

Їхні припущення були численні, дуже різні й подекуди зовсім фантастичні — читач легко може це уявити без мого детального переказу.

Зізнаюся, я й сам не до кінця розумів їхні пояснення. Після цього я віддав свої срібні та мідні монети, гаманець із дев’ятьма великими золотими монетами та кількома дрібнішими. Потім передав ніж, бритву, гребінець, срібну табакерку, носову хустку та записник. Шаблю, пістолети й сумку з порохом завантажили на спеціальні вози та перевезли до імператорських складів. Усі інші речі мені повернули.

Як я вже згадував, у мене була одна потаємна кишеня, яку вони не виявили під час обшуку. У ній лежали окуляри, якими я іноді користувався через слабкий зір, кишенькова підзорна труба та ще кілька дрібних речей.

Оскільки ці предмети не становили жодної небезпеки для імператора й не мали для нього жодної цінності, я не вважав справою честі повідомляти про них. До того ж побоювався, що, віддавши їх, можу більше не побачити або ж отримаю назад пошкодженими.