Розділ IV
Опис країни. Пропозиція виправити сучасні карти. Королівський палац і кілька слів про столицю. Яким способом подорожував автор. Опис головного храму.
Тепер я хочу дати читачеві короткий опис цієї країни, принаймні тої частини, яку я бачив під час своїх подорожей, що сягали не далі як на дві тисячі миль в усі боки від їхньої столиці — Лорбрелгреда. Королева, яка завжди брала мене з собою, ніколи не їздила далі, супроводячи короля в його подорожах, і зупинялася в якому-небудь місті, поки його величність оглядав свої кордони. Володіння цього монарха тягнуться тисяч на шість миль уздовж і від трьох до п’яти тисяч миль ушир. Звідси я роблю висновок, що європейські географи дуже помиляються,93 гадаючи, ніби між Японією та Каліфорнією немає нічого, крім моря. Я особисто завжди думав, що там мусить бути якийсь суходіл, що врівноважував би великий материк Татарії. Отже, сучасні карти слід виправити, нанісши на них на північний захід від Америки цей чималий клапоть землі, в чому я охоче допоможу. Це королівство являє собою півострів, на північно-східному кордоні якого тягнеться пасмо непрохідних гір миль у тридцять висотою, з вулканами на вершинах. Навіть найвизначніші вчені не знають, які істоти живуть по той бік гір і чи є там взагалі життя. З трьох інших боків півострів оточений океаном. В усьому королівстві немає жодного морського порту, бо море коло гирл річок та й усе узбережжя так засіяні гострими скелями, що й найменші човни не насмілюються виходити в море; отже, цей народ не має ніяких зносин з рештою світу. Але по великих річках ходить багато кораблів і водиться чудова риба. Морської риби звичайно не ловлять, бо вона такого самого розміру, як у Європі, і тому не варта клопоту. Звідси видно, що природа, створивши тварин та рослини таких незвичайних розмірів, обмежила себе цим континентом, а причини такого явища хай уже визначають філософи. Проте там іноді ловлять китів, коли їх приб’є хвилями до прибережних скель, і простий люд охоче вживає китове м’ясо на їжу. Мені траплялось бачити таких здоровенних китів, що рибалка ледве міг нести одного на плечах; іноді їх, як дивовижу, приносять у кошиках і до Лорбрелгреда. Одного з них я бачив на тарелі на королівському столі. Його вважали за дивину, але я не помітив, щоб він сподобався королю. Мені навіть здалося, що йому була гидка така велика тварина, хоч колись у Гренландії я бачив і трохи більшого кита.
Країна заселена дуже густо: в ній п’ятдесят одне місто, щось із сто містечок, обнесених мурами, і дуже багато сіл. Щоб задовольнити цікавого читача, досить буде описати Лорбрелгред. Місто лежить над річкою, що ділить його на дві майже рівні частини. В ньому понад вісімдесят тисяч будинків і близько шестисот тисяч жителів. Завдовжки воно три гломглани (щось із п’ятдесят чотири англійські милі), а завширшки два з половиною гломглани. Всі розрахунки я зробив з допомогою карти, зробленої з наказу короля; її навмисне для мене розгорнули на землі, де вона простелилася на сто футів. Я, роззувшись, кілька разів пройшов по її обводу та діаметру, а тоді, користуючись масштабом, точно встановив розміри столиці.
Королівський палац являє собою не звичайну споруду, а купу будівель сім миль у обводі. Парадні кімнати мають здебільшого двісті сорок футів заввишки при відповідній довжині та ширині. Для мене та Гламделкліч було надано окрему карету, в якій моя нянечка часто їздила зі своєю вихователькою, щоб подивитись на місто чи побувати в крамницях, і я завжди супроводив їх у своїй скриньці. Щоправда, коли я хотів того, дівчинка часто виймала мене й тримала на долоні, щоб я міг краще бачити вулиці, якими ми проїздили, будинки та перехожих. Думаю, карета наша була площею із зал Вестмінстерського абатства,94 хоч і не така висока; а втім, сказати точно я не можу. Одного дня вихователька звеліла нашому кучерові спинитися коло крамниці. Жебраки, скориставшися з нагоди, юрбою оточили карету, і переді мною постало найжахливіше видовище, будь-коли бачене європейцем. Там була жінка з раковою виразкою на грудях; вони потворно розпухли, на них зяяли такі діри, що в дві чи три з них я вільно міг би сховатися з головою. Був там один жебрак із волом на шиї, завбільшки у п’ять пак вовни, а другий — з парою дерев’яних ніг, двадцять футів заввишки кожна. Але найогидніше було дивитися на воші, що лазили по їхньому одязі. Неозброєним оком я бачив лапи цих паразитів виразніше, ніж лапки європейської воші в мікроскоп, а так само їхні рила, якими вони длубались, неначе свині. Таких тварин я побачив уперше, і, хоч вигляд їх викликав у мене нудоту, я з охотою зробив би розтин одної з них, коли б мав відповідний інструмент (який, на жаль, залишився на кораблі).
Крім великої скриньки, в якій мене завжди возили, королева замовила ще й меншу, футів у дванадцять завдовжки та завширшки і футів у десять заввишки. Її зробили спеціально для подорожей, бо перша була завелика для колін Гламделкліч і забирала надто багато місця в кареті. Змайстрував її за моїми вказівками той самий умілець тесляр. Ця дорожня скринька була зовсім квадратна; з трьох боків вона мала по вікну, заґратованому залізним дротом — на випадок якоїсь несподіванки під час далеких подорожей,— а з четвертого — дві міцні клямри, крізь які, коли я хотів їхати конем, той, хто віз скриньку, просував шкіряний ремінь, підперізуючись ним потім, як поясом. Обов’язки носія завжди виконував один поважний, надійний слуга, на якого я цілком міг звіритися, коли Гламделкліч нездужала, а мені треба було супроводити короля з королевою у їхній подорожі, або хотілося оглянути сади, або ж відвідати якусь придворну даму чи міністра: адже скоро я здобув прихильність та повагу найвищих вельмож — більше, здається, завдяки ласці короля й королеви, ніж завдяки моїм власним заслугам. Коли подорож у кареті набридала мені, слуга, що їхав верхи, пристібав до себе мою скриньку, ставив її на подушку поперед себе, і тоді крізь вікна я бачив місцевість з трьох боків. У тій моїй комірчині висів на стелі гамак, стояло похідне ліжко, стіл та два стільці, пригвинчені до підлоги, щоб вони не падали під час руху карети або ходи коня. І хоч як іноді сильно мене трусило, та, звиклий до морських подорожей, я не дуже страждав від цього.
Коли я хотів подивитись на місто, Гламделкліч ставила мою похідну хатку собі на коліна й сідала у відкриті ноші, які, за звичаєм цієї країни, несли чотири чоловіки й супроводили два лакеї королеви. Народ, який багато чув про мене, зацікавлено обступав нас, і тоді Гламделкліч спиняла носіїв і ставила мене на руку, щоб людям зручніше було мене розглядати.
Мені дуже хотілося побачити головний храм столиці, а надто його вежу, яку вважають за найвищу в королівстві. І от одного дня моя нянька поїхала туди зі мною, але, сказати правду, повернувся я зовсім розчарований. Та вежа мала від землі до кінчика шпиля не більш як три тисячі футів, отож, зважаючи на різницю в зрості цих людей та європейців, дивуватися з неї не було чого, бо вона відповідно нижча (якщо мене не зраджує пам’ять) за дзвіницю в Солсбері.95 Проте, щоб не принижувати нації, якій я, поки житиму, буду вдячний, мушу сказати, що недостатня височина славетної вежі цілком компенсується її красою та міцністю. Стіни її, футів із сто завтовшки, складені з тесаного каменю — кожна брила має близько сорока футів у довжину й ширину — і прикрашені з усіх боків мармуровими статуями богів та королів, більшими за природний зріст і приміщеними в нішах. Я виміряв мізинець, що відломився від одної із статуй і лежав у пилюці: довжина його сягала чотирьох футів і одного дюйма. Гламделкліч загорнула його в хусточку, поклала в кишеню і взяла з собою, щоб удома приєднати його до інших дрібничок, що їх вона, як і всі діти її віку любила збирати.
Королівська кухня — справді велична будівля футів із шістсот заввишки, із склепінням угорі. Велика піч тільки на десять кроків вужча за купол собору святого Павла,96 який я навмисне виміряв, повернувшись до Лондона. А якби я став докладно описувати рашпери, величезні горщики та казани, туші, підсмажувані на рожнах, та інші дива, то читач навряд чи повірить моїм словам; суворий критик може навіть подумати, що я трохи перебільшую, як то часто буває з мандрівниками. Та боюся, що, прагнучи уникнути цих докорів, я вдався до інших крайнощів, і, коли мій трактат буде перекладено на бробдінгнезьку мову (Бробдінгнег — загальна назва того королівства) і він потрапить туди, король та його підданці можуть нарікати на мене за неправдиве й применшене зображення їхньої країни.
У стайнях його величності рідко буває більше як шістсот коней. На зріст вони звичайно від п’ятдесяти чотирьох до шістдесяти футів. Під час урочистих виїздів короля супроводять п’ятсот кінних гвардійців, і ніщо в світі не може зрівнятися з цим блискучим видовищем, як гадав я, доки не побачив частини його війська в повному бойовому обладунку, про що я розповім при іншій нагоді.
Розділ V
Деякі пригоди, що трапилися з автором. Страта злочинця. Автор показує свою вправність у мореплавстві.
Моє життя в цій країні можна було б назвати щасливим, якби не кумедні та прикрі випадки, що іноді траплялися зі мною через мій маленький зріст. Про деякі з них я дозволю собі тут розповісти. Гламделкліч часто виносила мене в меншій скриньці в королівський сад, і не раз, вийнявши із скриньки, тримала на руці, або пускала ходити по землі. Пригадую, одного дня карлик, що тоді жив ще у королеви, пішов у сад разом з нами. Нянечка спустила мене на землю, і, опинившись поряд з ним коло карликових яблунь, я захотів раптом показати свою дотепність дурним порівнянням карлика з тими деревами (а це їхньою мовою виходить так само, як і нашою). Щоб відплатити мені, злостивий блазень, вибравши зручну мить, струснув одне дерево саме над моєю головою, і з десяток яблук, кожне з добру брістольську бочку завбільшки, впали навколо мене. Одно з них, коли я нахилився, влучило мені в спину, і я зразу повалився ниць на землю; на щастя, падіння не заподіяло мені ніякої шкоди, і я попросив пробачити карлика, бо сам перший зачепив його.
Іншим разом Гламделкліч, залишивши мене на м’якому моріжку, пішла кудись із своєю вихователькою. Раптом зірвалася буря з градом, і мене звалило з ніг, а градини, наче тенісні м’ячі, нещадно хльоскали моє тіло. Я насилу спромігся навкарачки долізти до грядки з чебрецем і заховатись там, лігши ницьма на землю, але потім я десять днів нікуди не виходив з дому — так у мене все боліло. Проте в цьому немає нічого дивного, бо природа зберігає тут ті самі пропорції в усіх своїх виявах, і тамтешні градини в тисячу вісімсот разів важчі за європейські — це я можу засвідчити з власного досвіду, бо з цікавості виміряв і зважив їх.
В тому ж таки саду зі мною трапилася ще страшніша пригода. Віднісши мене в безпечне, як їй здавалося, місце, моя маленька нянечка залишила мене на самоті із своїми думками (про що я часто просив її), а сама з вихователькою та кількома знайомими фрейлінами пішла на другу половину саду. Цього разу вона не взяла з дому моєї скриньки, щоб не утруднювати себе. Коли вона зайшла так далеко, що не могла вже чути мого голосу, до саду якось ускочив маленький білий спанієль одного з садівників і опинився коло місця, де я лежав. Понюхавши повітря, він зараз же підійшов до мене, схопив у зуби, побіг до свого хазяїна і, крутячи хвостом, обережно поклав мене перед ним на землю. На щастя, він був так добре вимуштруваний, що не заподіяв мені ніякої шкоди й навіть не подер одягу. Бідолашний садівник — мій добрий знайомий і приятель — страшенно перелякався. Він обіруч підняв мене з землі й запитав про моє здоров’я, але я був такий розгублений, що не міг звести духу й спершу не відповів нічого. Через кілька хвилин я вернувся до тями, і садівник відніс мене до моєї няньки, яка тим часом повернулась туди, де залишила мене, і дуже схвилювалася, не знайшовши мене там і не чуючи відповіді на свої поклики. Вона добре вилаяла садівника за його собаку, але нікому не сказала про цю пригоду, боячись накликати гнів королеви, а я, сказати правду, мовчав, бо думав, що така пригода не додає мені честі.
Після цього випадку Гламделкліч вирішила ніколи не спускати мене з ока надворі. Я й раніше побоювався такого рішення і втаїв від неї кілька невеличких прикростей, що скоїлися зі мною під час її відсутності. Одного разу шуліка, ширяючи над садом, напав на мене; він не схопив мене і не заніс у своїх пазурах тільки тому, що я не розгубився й видобув свій тесак, а потім утік під захист густого живоплоту. Іншим разом, зійшовши на свіжу кротовину, я по саму шию провалився в яму, через яку кріт викидав нагору землю, і мусив вигадати якусь брехню, щоб пояснити, чому в мене забруднений одяг. Трапилося мені також зламати собі праву гомілку, спіткнувшись об черепашку равлика, коли я гуляв сам та думав про мою бідну Англію.
Не можу сказати, чи мені було приємно, чи прикро, що під час моїх самотніх прогулянок дрібні пташки зовсім не виявляли остраху переді мною; вони стрибали не далі як за ярд від мене, шукаючи хробачків та іншої поживи, і поводились так байдуже й спокійно, наче біля них не було нікого. Я пригадую, як один дрізд до того знахабнів, що вихопив у мене з рук шматок пирога, який дала мені Гламделкліч на сніданок. Коли я хотів упіймати яку-небудь пташину, вона зухвало поверталась до мене, намагаючись дзьобнути мене в пальці, хоч я їх і ховав, а потім спокійнісінько стрибала собі далі шукати черву та слимаків. Та одного разу мені пощастило звалити на землю коноплянку, щосили пожбуривши на неї чималим дрючком. Обхопивши обома руками шию птиці, я з виглядом переможця поніс її до моєї нянечки, але дорогою пташка, тільки приголомшена ударом, очумалась і почала так гамселити мене крильми по голові й по боках (хоч я й тримав її далеко від себе і вона не могла дістати мене кігтями), що разів двадцять я мало не випустив її. Визволив мене один слуга, скрутивши птиці шию, а на другий день, з наказу королеви, мені подали її на обід. Якщо пам’ять не зраджує мене, та коноплянка була трохи більша за англійського лебедя.
Фрейліни її величності часто запрошували до своїх покоїв Гламделкліч, наказуючи їй приходити зі мною, щоб зробити собі приємність подивитися та помацати мене. Вони не раз роздягали мене й голого клали собі на груди, що було мені дуже гидко, бо, правду сказати, шкіра їхня тхнула препогано. Я згадую про це аж ніяк не для того, щоб ославити достойних дам, яких я безмежно поважаю; мені здається тільки, що відповідно до мого малого зросту мої чуття були гостріші, тим часом як для своїх коханців або одна для одної ці високоповажні особи не більш неприємні, ніж люди такого ж рангу у нас в Англії. Та й, зрештою, їхній природний запах був усе ж таки стерпніший, ніж запах їхніх парфумів, від якого я миттю зомлівав. Я й досі не можу забути, як один мій щирий приятель у Ліліпутії якось гарячого дня, коли я багато працював фізично, наважився поскаржитись на прикрий запах, що йшов від мене, хоч я хибую на це не тяжче, ніж більшість представників моєї статі; вся річ, здається мені, в тім, що нюх у ліліпута був такий же гострий щодо мене, як мій щодо жителів Бробдінгнегу. Не можу, проте, не віддати належне моїй володарці королеві та моїй нянечці Гламделкліч — від них завжди пахло так само приємно, як і від наших англійських дам.
Коли моя нянечка приносила мене до фрейлін, найприкрішим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-яких церемоній, наче я був якимось зовсім нікчемним створінням. Вони роздягалися при мені догола й міняли сорочки, посадовивши мене на туалетний столик просто перед своїми голими тілами, і повірте, що це видовище було для мене аж ніяк не звабливим і викликало тільки огиду та жах. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені страшенно грубою, нерівною, строкатою, поцяткованою родимками з добру тарілку завбільшки, з яких стирчали волосини, грубіші за нашу шворку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму. Так само анітрохи не соромлячись, фрейліни звільнялись при мені від випитого і виливали принаймні по два барила в посудину, яка вміщала понад три тонни. Найвродливіша з фрейлін, мила й пустотлива шістнадцятирічна дівчина, іноді садовила мене верхи на один із своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук, про які, хай дарує мені читач, я не розповідатиму докладно. Але це мені дуже не подобалось, і я попросив Гламделкліч вигадати якийсь привід, щоб не бачитися більше з тією панночкою.
Якось один юнак, що доводився небожем виховательці моєї нянечки, умовив їх обох піти подивитись на прилюдну страту97 злочинця, який убив його доброго приятеля. Гламделкліч, від природи дуже добросерда, довго не згоджувалась; що ж до мене, то, хоч я й почував відразу до таких видовищ, цікавість узяла в мені гору, бо це таки справді мало бути щось незвичайне. Злочинця вивели на споруджений з цією метою ешафот, прив’язали до стільця і з одного маху зітнули йому голову мечем у сорок футів завдовжки. Кров з артерій та вен ударила вгору струменем, вищим, ніж у версальському фонтані, а голова, впавши на ешафот, підплигнула так, що я мимохіть здригнувся, хоч і сидів не менш як за милю звідти.
Королева, яка багато чула від мене про мої морські подорожі й докладала всіх зусиль, щоб розважити мене, коли я був засмучений, якось запитала, чи вмію я орудувати вітрилом та веслами і чи не будуть корисні моєму здоров’ю невеликі вправи у веслуванні. Я відповів, що добре розуміюся й на тому і на другому, бо, хоч я й плавав на кораблях як хірург або ж лікар, під скрутний час мені нерідко доводилось працювати звичайним матросом. Я тільки не уявляв собі, як прикласти це вміння в країні, де найменший човен такий, як наш першорядний військовий корабель, а судно, яким я міг би керувати, не витримає течії тутешніх річок. Та її величність запевнила, що придворний тесляр, за моїми вказівками, зробить для мене човен, а вона подбає про місце, де я зможу плавати. Тесляр показав себе добрим майстром і, під моїм наглядом, за десять днів зробив та опорядив баркас, що вмістив би вісім європейців. Королеві він так сподобався, що вона зараз же понесла показати його королю, який звелів пустити його разом зі мною в бочку, повну води, але там було замало місця навіть для двох моїх невеличких весел. Та королева ще раніше придумала інше. Вона замовила тесляреві корито у триста футів завдовжки, п’ятдесят завширшки і вісім завглибшки, звеліла обсмолити його, щоб воно не протікало, і поставила на підлозі в одній з кімнат палацу.
Двоє слуг протягом півгодини легко наповнювали корито водою, а на дні його був чіп, щоб спускати воду, коли вона засмердиться. В цьому басейні я часто веслував, розважаючись сам і розважаючи королеву та її дам, що захоплювались моєю спритністю й моторністю. Іноді я розпускав вітрило, і тоді мені лишалося тільки керувати, бо дами робили для мене вітер своїми віялами; втомившись, вони наказували пажам дмухати над коритом, а я тим часом показував свою вмілість, ведучи човен то правим, то лівим галсом. Коли я кінчав свої заняття, Гламделкліч забирала човен до себе в кімнату й вішала його там на кілок сушитися.
Під час таких вправ зі мною тільки раз трапилася пригода, що мало не коштувала мені життя. Бажаючи посадити мене в човен, якого паж уже пустив у корито, вихователька Гламделкліч люб’язно підняла мене, але так невдало, що я вислизнув з-поміж її пальців і неминуче впав би з височини сорока футів на підлогу, якби, на моє превелике щастя, мене не затримала шпилька, що стриміла в корсажі милої дами. Своїм поясом я зачепився за головку шпильки і висів у повітрі, аж доки Гламделкліч прибігла і врятувала мене.
Іншим разом один із слуг, який що три дні мусив міняти воду в кориті, недогледів і ненароком пустив туди з відра величезну жабу. Жаба була притаїлась, та коли я сів у човен, вона, побачивши вигідне для відпочинку місце, скочила туди й так нахилила човен, що я всією своєю вагою мусив налягти на другий борт, аби не перекинутись. Опинившися в човні, жаба заплигала, перестрибуючи через мою голову й бруднячи мені обличчя та одяг своїм огидним слизом. Жаба була величезна, і мені здалося, що мерзеннішої тварини годі собі й уявити. Проте я попросив Гламделкліч дати мені розправитись із нею самому. Я почав бити її своїм веслом і кінець кінцем змусив таки вистрибнути з човна.
Але найбільшої небезпеки зазнав я в тім королівстві від мавпи, що належала одному з кухарчат. Пішовши чи то в гості, чи то в якихось справах із дому, Гламделкліч замкнула мене в своїй кімнаті. Був жаркий день, і вікно кімнати було розчинене навстіж, так само, як і вікна та двері великої скриньки, де я звичайно жив, бо почував себе там вільно і зручно. Я сидів біля столу, поринувши у свої думки, і раптом почув, як щось стрибнуло у вікно й забігало по кімнаті Гламделкліч. Я хоч і злякався, але визирнув, не встаючи зі свого стільця, і побачив жваву мавпу, яка, побігавши та пострибавши, надибала мою скриньку і стала з великою цікавістю заглядати в усі вікна та двері. Я забився в найдальший куток моєї кімнати, чи то пак скриньки, але, наляканий мавпою, яка зазирала всередину з усіх боків, не додумався заховатись під ліжко, що було дуже легко зробити. Мавпа швидко помітила мене; кривляючись та джеркочучи, вона просунула у двері лапу, погралася зі мною, як кішка з мишею, і, хоч я й перебігав з місця на місце, щоб утекти від неї, спіймала мене за полу камзола, пошитого з місцевого дуже грубого й цупкого шовку, і витягла із скриньки. Вона взяла мене у праву передню лапу і тримала так, як тримає дитину мамка, збираючись її годувати груддю (у нас у Європі я сам бачив, як мавпи поводяться так з кошенятками), а коли я став пручатися, стиснула мене так сильно, що я визнав за розумніше скоритись. Напевне, вона вважала мене за маля зі своєї породи, бо раз у раз ніжно гладила моє обличчя вільною лапою. Шум за дверима — їх, здається, відчиняли — урвав ці пестощі. Мавпа вмить вистрибнула у вікно, крізь яке влізла до кімнати, трьома лапами видряпалась по ринві на дах, тримаючи мене в четвертій. Я чув, як скрикнула Гламделкліч, побачивши мене в лапах мавпи. Бідна дівчинка мало не збожеволіла. В палаці зчинився переполох. Слуги побігли по драбини. Сотні людей у подвір’ї дивилися, як мавпа сіла на самий верх покрівлі і, держачи мене, наче немовлятко, однією лапою, другою пхала мені в рот їжу, яку виймала з-за щоки, а коли я не хотів їсти, била мене. Бачачи це, багато хто з юрби, що зібралася внизу, не міг утриматись від сміху, і я, слово честі, не дорікав їм за це, бо справді видовище було досить кумедне для всіх, окрім мене. Дехто кидав угору каміння, сподіваючись зігнати мавпу вниз, але це суворо заборонили, бо мені могли б розміжчити голову.
Нарешті принесли драбини, і по них полізло нагору багато людей. Побачивши себе оточеною майже з усіх боків і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа покинула мене на вершечку покрівлі, а сама гайнула навтіки. Я лишився на висоті трьохсот яр дів над землею, кожної хвилини чекаючи, що мене здмухне вітер або в мене запаморочиться в голові і я скочуся сам на край даху; та скоро один славний хлопець, слуга моєї нянечки, видерся на дах і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.
Всяка погань, яку мавпа напхала мені в рот, мало не задушила мене; тільки після того, як моя люба нянечка все повиймала невеличкою голкою і я виблював, мені полегшало. Проте клята тварина так пом’яла в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і весь двір щодня посилали довідатись про моє здоров’я, а її величність навіть відвідала мене кілька разів. Мавпу вбили й видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.
Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність зволив багато сміятися з моєї пригоди. Він допитувався, про що саме я думав, коли лежав у мавпиних лапах, чи сподобались мені її страви та спосіб годування, чи не додало мені апетиту свіже повітря на покрівлі. Він поцікавився, що зробив би я в подібному випадку у себе в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім привезених, як дивина, з чужих країн, але вони такі маленькі, що я сам би міг подужати цілий десяток, якби вони насмілились напасти на мене. А щодо жахливої тварини, з якою мені оце довелося зіткнутись (мавпа й справді-таки була із слона завбільшки), то якби я не розгубився з несподіванки, коли вона просунула лапу в мою скриньку, і скористався своїм тесаком (говорячи це, я прибрав лютого вигляду й поклав руку на руків’я), я, напевне, завдав би їй такої рани, що вона радісінька була б одразу ж дременути геть. Останні слова я вимовив рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала регіт, від якого, незважаючи на всю пошану до його величності, не могли стриматися присутні. Це примусило мене замислитись над тим, як марно домагатися поваги від людей, чиє становище незрівнянно вище за наше. Мені частенько доводилось спостерігати подібну до моєї поведінку, коли я вже повернувся до Англії, де який-небудь нікчемний прихвостень сумнівного походження, не маючи ні особистих заслуг, ні дотепності, ані здорового розуму, пиндючиться та пнеться, намагаючися зрівнятись із найвидатнішими особами в королівстві.
Щодня смішив я двір якою-небудь кумедною пригодою, і Гламделкліч, хоч як безмірно любила мене, безжалісно оповідала королеві про всі мої витівки, які, на її думку, могли потішити її величність. Одного разу, коли дівчинка була не зовсім здорова, вихователька повезла її подихати свіжим повітрям миль за тридцять від міста. Біля стежки в полі вони вийшли з карети; Гламделкліч поставила на землю мою дорожню скриньку, і я вийшов з неї погуляти. На стежці лежав коров’ячий кізяк, і я вирішив показати свою спритність, перестрибнувши через нього. Я розбігся, але, на лихо, не розрахував відстані й загруз по коліна в кізяку. З великими труднощами пощастило мені вибрести звідти, і один з лакеїв якомога старанніше обтер своєю хусточкою мій закаляний одяг. Моя нянечка не випускала вже мене зі скриньки, доки ми не повернулись додому, де про цю подію незабаром дізналася королева, а лакеї розголосили її серед придворних, і кілька днів увесь двір сміявся з мене.
Розділ VI
Різні вигадки автора для розваги короля та королеви. Він показує свої музичні здібності. Король розпитує про державний лад Англії, і автор розповідає про нього. Зауваження короля з цього приводу.
Буваючи двічі або тричі на тиждень у спальні короля під час його ранкового туалету, я часто бачив, як голить його голяр. Спершу це видовище наганяло на мене жах, бо їхні бритви майже вдвічі більші від наших кіс. За звичаєм своєї країни король голився лише двічі на тиждень. Одного разу я попросив голяра віддати мені змилки й вибрав звідти сорок чи п’ятдесят найцупкіших волосинок. Потім я взяв скіпку гарного дерева, вирізав з неї спинку гребінця і найменшою, яку міг знайти в Гламделкліч, голкою пробив дірочки на однаковій відстані одна від одної. Я повставляв у них волосинки, попереду застругавши їх своїм ножем, і в мене вийшов цілком пристойний гребінець, який дуже придався мені, бо зубці мого старого гребінця так повиламувалися, що він став майже зовсім негодящий, а навряд чи знайшовся б у тій країні такий умілець, що зміг би виготовити мені новий.
Я пригадую ще одну забавку, якій присвячував тоді чимало часу. Я попросив королевину покоївку зберігати для мене волосся з гребінця її величності і невдовзі зібрав його чимало. Порадившись із моїм приятелем теслярем, який мав наказ виконувати всі мої дрібні замовлення, я загадав йому зробити два стільці, не більші за ті, що були в моїй скриньці, і найтоншим шилом проколоти дірочки навкруг тих частин, де мали бути бильця та сидіння. Крізь ці дірочки я пропустив найцупкіші з зібраних мною волосинок, переплівши їх так, як це роблять на англійських плетених стільцях. Закінчивши цю роботу, я презентував стільці її величності, а вона поставила їх у своєму будуарі й показувала як дивину; вони й справді дивували всіх, хто їх бачив. Королева зажадала, щоб я сів на один з цих стільців, але я рішуче відмовився, кажучи, що ладен краще тисячу разів померти, ніж ницою частиною свого тіла торкнутися дорогоцінного волосся, яке колись прикрашало голову її величності. З того ж таки волосся я виплів гарненького невеликого гаманця (я завжди мав хист до майстрування), футів із п’ять завдовжки, з вензелем королеви на ньому, вигаптуваним золотими літерами. З дозволу королеви, я подарував його Гламделкліч. Правду сказати, годився він тільки напоказ, бо не витримав би ваги великих монет, і через це Гламделкліч носила в ньому дрібнички, які так люблять дівчатка.
Король дуже любив музику,98 і при дворі часто влаштовували концерти. Іноді приносили на них і мене в скриньці і ставили її на стіл, щоб я теж мав змогу послухати музикантів; але страшний грім інструментів заважав мені розрізняти окремі ноти. Я певний, що якби всі барабанщики й сурмачі нашої армії забили в свої барабани та засурмили в сурми під самими вашими вухами, шум був би менший. Я звичайно просив поставити мою скриньку якомога далі від виконавців, зачиняв свої вікна та двері, запинав завіски, і тоді музика здавалася мені досить приємною.
Замолоду я трохи вчився грати на спінеті.99 Цей інструмент стояв у кімнаті Гламделкліч, і двічі на тиждень до неї приходив учитель музики. Я назвав інструмент спінетом, бо він був подібний до спінета виглядом і грали на ньому так, як на спінеті. Мені спало на думку розважити короля та королеву, загравши їм англійських мелодій на цьому інструменті. Та виявилось, що то не дуже легка річ, бо спінет був щось із шістдесят футів завдовжки, а кожний клавіш — майже фут завширшки. Розіпнувши руки, я міг дістати не більше як до п’яти клавішів, а щоб видобути бодай слабенький звук, мусив щосили бити по них кулаком. Тоді я вигадав інакше. Я зробив собі дві круглі палиці, розміром із звичайний кий, і обтяг товщі кінці їх мишачою шкірою, щоб не побити клавішів і щоб не псувати музики сторонніми звуками. Біля спінета поставили лаву, футів на чотири нижчу від клавіатури, а мене поставили на цій лаві. Бігаючи по ній якомога швидше, я ударяв киями по потрібних клавішах і спромігся заграти джигу, чим дав неабияку втіху їх величностям. То була найважча фізична вправа, яку я будь-коли робив. Але я міг бити тільки по шістнадцяти клавішах, отже, не мав змоги грати на басах та дискантах водночас, як то роблять усі музиканти, і це дуже шкодило моєму виконанню.
З наказу короля, що був, як уже згадано, дуже розумним владарем, мене часто приносили в моїй скриньці до нього в кабінет і залишали на письмовому столі. Король пропонував мені винести із скриньки стілець, садовив мене на комоді ярдів за три від себе, і тоді його обличчя було врівні зі мною. Таким способом я не раз із ним розмовляв. Одного дня я насмілився сказати його величності, що зневага, з якою він ставиться до Європи та решти світу, не відповідає високим якостям його чудового розуму. Розумові здібності, вів я далі, зовсім не пов’язані зі зростом людини, навпаки — в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші особи звичайно бувають обдаровані найменшим розумом. Адже й серед комах бджоли та мурашки вславилися своєю працьовитістю, вправністю та кмітливістю, а куди більші за них тварини позбавлені таких здібностей. Та й я сам, хоч би яким нікчемним здавався я йому, сподіваюся ще немало прислужитися якось його величності. Король уважно вислухав мої слова й після того змінив на краще свою думку про мене. Він попросив описати йому якнайдокладніше державний лад Англії, бо, мовляв, хоч монархи, як правило, і люблять над усе звичаї своєї країни (так гадав він про інших монархів на підставі моїх попередніх оповідань), але він радий був би дізнатися від мене про все, що може стати вартим наслідування.
Уяви ж собі, ласкавий читачу, як мені кортіло тоді мати красномовність Демосфена100 або Ціцерона,101 щоб ушанувати чесноти моєї любої батьківщини у висловах, гідних її заслуг та величі!
Я почав свою розповідь з повідомлення про те, що наші володіння складаються з двох островів, де містяться три могутні королівства під владою одного монарха, а також з наших колоній в Америці. Я довго говорив про наш клімат та родючість наших грунтів. Потім я докладно розповів про те, як улаштований англійський парламент, частину якого становить славетна палата лордів — осіб найблагороднішої крові, власників найстаровинніших та найбільших родових маєтків. Я описав, як дбайливо піклуються про них, докладаючи всіх зусиль, щоб навчити їх мистецтв та військової справи й підготувати їх до становища радників короля та королівства, здатних укладати закони, виконувати обов’язки членів верховного суду, вироки якого не підлягають оскарженню,102 і завжди готових доблесно й самовіддано захищати монарха і країну. Я сказав, що вони — окраса й підпора держави, гідні наступники своїх славетних предків, які вважали честь за достатню нагороду своєї доблесті, і що нащадки бережуть цю честь, як зіницю ока. Крім того, до складу цих зборів входять ще духовні особи у сані єпископа, чий обов’язок — дбати про релігію та про тих, хто проповідує її народові. Обирають та вишукують їх король та його наймудріші радники з-поміж духівництва всієї країни — з числа тих священиків, які найбільше відзначаються своїм святим життям та глибиною знань; вони і є справжні духовні батьки духівництва та народу.
Другу частину парламенту, розповідав я, становить палата громад, що складається з видатних людей, за свої визначні здібності та любов до вітчизни обраних самим народом репрезентувати мудрість цілої нації. Ці дві палати, сказав я, являють собою найвеличніші в Європі народні збори, яким разом з монархом доручено все законодавство.
Потім я перейшов до судових установ, де судді, ці поважні мудреці та тлумачі закону, керують вирішенням усяких позвів, карають нечестя і боронять невинність. Далі я згадав і про розважне порядкування нашими фінансами, про відвагу та подвиги нашого війська на морі й на суходолі. Я вирахував кількість населення в нашій країні, полічивши, скільки мільйонів може бути в кожній релігійній секті та в політичних партіях. Не обминув я й нашого спорту та ігор, а також інших деталей, що, як здавалося мені, могли примножити славу моєї батьківщини. Закінчив я коротеньким нарисом історичних подій в Англії за останні сто років.
Ця розмова розтяглася на п’ять аудієнцій, і кожна з них тривала кілька годин. Король слухав мене надзвичайно уважно, часто записував мої слова і занотовував питання, які згодом мав намір поставити мені.
Коли за шостим разом я скінчив мою довгу розповідь, його величність, подивившись у свої нотатки, попросив з’ясувати йому деякі неясності й розв’язати сумніви, викликані в нього моїми словами. Він спитав: якими способами виховують душу й розвивають тіло наших молодих дворян і в яких заняттях проводять вони перші свої самостійні роки, найбільш сприятливі для виховання? Як поповнюють склад палати, коли вимре якийсь вельможний рід? Від чого залежить надання людині звання лорда — від примхи монарха, чи від певної суми грошей, даної якійсь придворній дамі або прем’єр-міністрові, чи від бажання підсилити партію, що йде проти загального добра? Наскільки добре ті лорди знають закони своєї країни і як це дозволяє їм остаточно вирішувати долю своїх співвітчизників; чи не впливає на їхні присуди корисливість і належність до партії або грошові труднощі і чи не трапляється серед них хабарництва або якогось ще гіршого нечестя; чи завжди духовні лорди, про яких я говорив, дістають посади завдяки своїй обізнаності в справах релігії та своєму святому життю; чи не грішили вони за тих часів, коли були звичайними священиками, і чи нема серед них продажних капеланів якогось вельможі, думку якого вони по-рабському підтримують, будучи вже прийнятими до цих зборів?
Далі король поцікавився системою, за якою у нас провадять вибори депутатів, названих мною членами палати громад. Він спитав, чи не може чужинець з напханим грошима гаманом схилити виборців до того, що вони віддадуть йому перевагу перед своїм поміщиком чи найдостойнішим дворянином у тій місцевості. Чому це люди так намагаються потрапити до цих зборів, якщо перебування в них, за моїми словами, завдає їм багато клопоту, й призводить до великих витрат, а часто й до зубожіння їхніх родин, і не дає ні платні, ні пенсії. Таке служіння вимагає стільки доброчесності й самовідданості, що його величність висловив сумнів щодо щирості цих людей і захотів знати, чи не відіграє тут ролі можливість винагородити себе за жертви суспільству, поступившись загальним добром перед намірами розбещеного й легкодухого монарха у спілці з продажними міністрами. Він засипав мене питаннями та запереченнями, намагаючись вивідати все, що я знав у цій справі. Повторювати тут його слова було б необачно й незручно для мене.
З приводу мого опису наших судових палат його величність побажав з’ясувати кілька пунктів, і тут я міг якнайкраще задовольнити його цікавість, бо мене самого майже зубожила тяганина в канцлерському суді,103 дарма що я виграв процес і дістав назад судові витрати. Король запитав: скільки часу звичайно витрачають у нас на те, щоб установити, де правда, а де неправда, і скільки це коштує грошей? Чи можуть адвокати виступати в судах захисниками у справах явно несправедливих і пов’язаних з порушенням прав інших громадян? Чи не впливають на терези правосуддя інтереси політичних або релігійних партій? Чи одержали ті захисники-адвокати широку юридичну освіту, а чи вони ознайомлені тільки з провінційними, національними та іншими місцевими звичаями? Чи беруть вони та судді участь у складанні законів, які потім тлумачать і коментують на свій власний розсуд? Чи не трапляється адвокатам захищати справу, проти якої раніше вони ж самі заперечували, посилаючись на прецеденти для доказу протилежної думки? Заможні чи бідні люди входять до цієї корпорації? Чи одержують вони за свої поради або виступи на суді грошову винагороду? Зокрема, чи обирають їх на членів нижньої палати?
Далі, звернувшись до управління нашими фінансами, король сказав, що, на його думку, я помилився, коли вирахував, що наші податки на рік становлять п’ять або шість мільйонів; потім, коли я назвав суму видатків, вона, за його підрахунками, вийшла вдвічі більшою. Він, мовляв, не міг помилитись у цифрах, бо, маючи намір використати нашу практику на користь своєї країни, дуже уважно записував мої слова. А якщо я кажу правду, то він просто не розуміє держави, що розтринькує104 свої багатства, наче якась приватна особа. Він питав, хто наші кредитори і де ми беремо гроші, щоб платити їм. Йому дивно було чути про такі обтяжливі й тривалі війни; він зауважив, що ми або дуже задерикуватий народ, або ж у нас лихі сусіди, і що наші генерали, мабуть, багатші за наших королів.105 Він запитував, які справи маємо ми поза нашими островами, крім торгівлі, дипломатичних зносин та оборони берегів з допомогою нашого флоту. Найбільше дивувала його наша наймана регулярна армія,106 яку ми, вільний народ, тримаємо й мирного часу. Якщо ми маємо самоврядування, казав він, здійснюване нашими ж виборними представниками, то йому незрозуміло, кого ми боїмося або з ким маємо воювати. Він питав мене, чи не краще захищатимуть будинок сам господар з дітьми та родиною, ніж півдесятка розбишак, найнятих десь на вулиці за невеличку платню; адже вони можуть дістати, мабуть, у сто разів більше, перерізавши горлянку тим, кого мають захищати.
Він сміявся з моєї чудернацької арифметики (так він зволив її назвати), з допомогою якої я вирахував кількість населення в нашій країні, підсумувавши число членів різних релігійних сект і політичних партій. Він не розумів, чому того, хто має переконання, згубні для загалу, змушують змінити їх, а не змушують тримати їх при собі. Оскільки уряд чинить, як тиран, вимагаючи змінювати думки, остільки ж він виявляє свою слабкість, дозволяючи поширювати згубні погляди; адже можна дозволити людині тримати отруту в своєму домі, але заборонити продавати її як ліки.
Довідавшись від мене, що серед розваг нашого дворянства та поміщицтва є азартні ігри, король запитав, від якого й до якого віку практикують у нас цю розвагу та скільки часу на неї витрачають; чи не захоплює вона інколи так, що люди програють усе своє майно; чи не буває так, що нікчемні, лихі людці, набивши руку в цьому мистецтві, здобувають велике багатство і тримають у залежності від себе дуже знатних людей, а ті, призвичаївшись до підлого товариства, перестають розвивати свої розумові здібності і, програвшись самі, починають і собі вивчати та використовувати проти інших цю ганебну спритність?
Мій історичний нарис нашої країни за останнє сторіччя надзвичайно здивував короля; в нашій історії він убачав самі змови, заколоти, вбивства, страти, революції та заслання, що є найгіршими наслідками зажерливості, розбрату, лицемірства, зрадництва, жорстокості, люті, безумства, злостивості, заздрощів, розпусти та чванливості.
На другій аудієнції його величність підсумував наші розмови, зіставивши свої запитання та мої відповіді на них. Потім він узяв мене в руки і, ніжно гладячи, звернувся до мене з такими словами, що їх я ніколи не забуду, так само як і тону, яким вони були сказані: “Мій маленький приятелю Грілдріг, ви склали тут чудовий панегірик вашій батьківщині. Ви ясно довели, що найпотрібніші якості для законодавця — неуцтво, лінощі та розбещеність; що найкраще тлумачать і застосовують закони люди, чиї інтереси і здібності спрямовані на те, щоб перекручувати, заплутувати і нехтувати їх. У ваших інституціях я помітив і дещо корисне по своїй суті, але його наполовину занедбано, а наполовину заплямовано й опоганено загальною продажністю. З ваших слів не видно, щоб доброчесність справді винагороджувалась високим становищем у вашому суспільстві; ще менше видно, щоб людині давали титули за її чесноти, щоб священики діставали підвищення за побожність і вченість, солдати — за мужність і вірність присязі, судді — за непідкупність, сенатори — за любов до батьківщини, радники — за мудрість. Самі ви (провадив далі король), проживши більшу частину свого життя в мандрах, уникли, сподіваюсь, багатьох вад вашого народу, але, підсумовуючи все, що я від вас почув, разом з відповідями на мої розпити, яких мені так важко було домогтися від вас, я не можу не дійти висновку, що більшість ваших співвітчизників являють собою плем’я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь-коли плазувала по землі”.
Розділ VII
Любов автора до батьківщини. Він робить королю дуже вигідну пропозицію, але її відкинуто. Необізнаність короля з політикою. Наука в тій країні дуже недосконала і обмежена. Їхні закони, військова справа та партії.
Тільки безмежна любов до правди не дозволила мені приховати цю частину моєї історії. Марно було б виявляти своє обурення — воно завжди викликало тільки сміх; і я мусив терпляче слухати, як зневажливо трактували мою любу, благородну батьківщину. Я щиро сумую — як, певно, сумував би на моєму місці й кожен читач,— що дав до цього привід, але монарх цей з такою цікавістю й так уперто прагнув дізнатися про всі деталі, що я з самої вдячності та чемності не міг не задовольнити його допитливості. На своє виправдання наважусь, проте, сказати, що я майстерно обминув багато запитань і кожен пункт подав у куди сприятливішому освітленні, ніж дозволяла сувора правда. Щодо моєї батьківщини, то я завжди дотримувався похвальної небезсторонності, яку Діонісій Галікарнаський107 так справедливо радить історикам; мені хотілося приховати хиби та вади своєї політичної матері і якнайсприятливіше для неї висвітлити її красу та чесноти. Саме це й намагався я ревно робити під час численних розмов з тим могутнім владарем, але, на жаль, без ніяких наслідків.
Та будьмо поблажливі до короля, який живе цілком відособлено від решти світу і через те зовсім необізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричинюється до упереджень та вузькості світогляду, цілком невідомих нам та іншим цивілізованим країнам Європи. Отже, зрозуміло, що погляди цього владаря таких далеких країв на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути міркою для всього людства.
На доказ цього і щоб показати сумні наслідки вузького виховання, я наведу далі один неймовірний випадок. Сподіваючись здобути ще більшу ласку його величності, я розповів королю, що років триста-чотириста тому108 було винайдено порох, який весь, хоч би його була купа з гору заввишки, миттю спалахує від найменшої іскри й вибухає з гуркотом і струсом, сильнішим за грім. Я сказав, що певна кількість такого пороху, забита в порожню мідну або залізну трубу, відповідно до її розмірів, виштовхує залізну або свинцеву кулю з такою силою та швидкістю, перед якими ніщо не може встояти; що найбільші викинуті таким способом кулі не тільки враз нищать цілі лави війська, а й руйнують ущент найміцніші мури, пускають на дно кораблі з тисячами людей, а з’єднані поміж собою ланцюгом — трощать щогли та снасті, шматують тіла людські й пустошать усе навколо; що ми часто кладемо цей порох у великі порожні залізні кулі й кидаємо їх спеціальними машинами в обложені нами міста, де вони зривають брук, розносять на друзки будинки, вибухають і розкидають на всі боки залізні скалки, трощачи голови всім, хто трапиться поблизу. Що я добре знаю його складові частини — до речі, дуже дешеві й прості — і вмію зміщувати їх, а також можу навчити його майстрів виготовляти такі труби, розміри яких будуть пропорційні всім речам у його королівстві, і найдовші з них не матимуть більше ста футів; двадцять або тридцять таких труб, набиті відповідною кількістю пороху та куль, за кілька годин можуть зруйнувати мури найбільшого в його королівстві міста і навіть знищити всю столицю, якщо вона колись наважиться заперечувати його необмежену владу. Я уклінно запропонував його величності цю свою скромну послугу на знак вдячності за ласку та опіку.
Моя пропозиція та змальовані мною страшні знаряддя руйнування вкинули короля у великий жах. Він дуже дивувався, що такий безпорадний і нікчемний плазун (як він назвав мене) може плекати такі нелюдські думки і настільки звик до них, що цілком спокійно розповідає про криваві страхіття, заподіювані цими руїнницькими машинами, що їх, безперечно, вигадав якийсь лихий геній, ворог роду людського. Щодо нього самого, то, хоч як кохається він у нових відкриттях у царині мистецтва та природи, проте ладен позбутися половини свого королівства, аніж узнати таємницю такого винаходу. Мені ж він порадив ніколи не згадувати про це, якщо я хоч трохи шаную своє життя.
Ось вони, дивовижні наслідки обмеженості та короткозорості! Обдарований усіма прикметами, що забезпечують йому повагу, любов та шану, дуже здібний, розумний, освічений, талановитий владар, майже обожнюваний своїми підданцями, з якоїсь непотрібної, незрозумілої європейцям делікатності відмовляється від щонайпевнішої нагоди стати цілковитим хазяїном життя, волі й майна свого народу. Кажучи це, я аж ніяк не хочу применшити численні чесноти цього прекрасного короля, хоча й розумію, що наведений приклад дуже принизить його в очах читача-англійця; а втім, я вважаю, що ця вада, властива жителям Бробдінгнегу, походить від їхньої темноти, бо вони ще й досі не зробили з політики науку, чого вже досягли найбільші уми в Європі. Добре пам’ятаю, що, коли одного разу я розповів йому про тисячі книжок, написаних нами про мистецтво урядування, це (всупереч моєму наміру) викликало в короля дуже невисоку думку про наші розумові здібності. Він сказав, що вважає за злочин будь-які таємниці, хитрощі або інтриги короля та його міністрів. Він не розуміє, про які державні таємниці я говорю, оскільки не йдеться ні про ворогів, ні про державу-суперницю. На його думку, правителеві потрібні тільки здоровий глузд і розсудливість, почуття справедливості, милосердя, уміння швидко розв’язувати карні та цивільні справи та ще кілька якостей, настільки очевидних для кожного, що про них не варто й згадувати. Він також певен, що той, хто зуміє зростити два колоски чи два стебла трави там, де досі родив один, зробить для людства та для своєї країни куди більшу послугу, ніж усі політичні діячі разом.
Освіта цього народу дуже вузька — вони вивчають тільки етику, історію, поезію та математику; щоправда, в цих галузях досягли досконалості. Але математику там застосовують тільки для практичних потреб — для поліпшення сільського господарства та техніки; отже, за нашою міркою вона стоїть109 на невисокому рівні. Що ж до ідей, суті речей, абстракцій та трансценденталій, то, незважаючи на всі мої намагання, вони так і не змогли скласти про це бодай найменшого уявлення.
Жоден закон у тій країні не повинен мати слів більше, ніж літер в їхньому алфавіті, який складається з двадцяти двох знаків, але й таких довгих законів у них небагато. Всі вони викладені в найстисліших та найзрозуміліших виразах; люди там не здатні до таких викрутів, щоб тлумачити один закон по-різному, а за писання коментарів до законів винного карають смертю. В цивільному й карному судочинстві так мало прецедентів,110 що вони не можуть похвалитись якоюсь надзвичайною майстерністю в обох цих галузях.
Як і китайці,111 вони знають мистецтво друку з незапам’ятних часів, але бібліотеки їхні невеликі. Найбільша в країні королівська книгозбірня, звідки мені дозволено було брати будь-яку книжку, має не більше як тисячу томів, розміщених у галереї в тисячу двісті футів завдовжки. Столяр її величності змайстрував мені в одній з кімнат Гламделкліч дерев’яний пристрій у формі сходів двадцяти п’яти футів заввишки; кожен східець був завдовжки з п’ятдесят футів. Нижня частина цих рухомих сходів була на відстані десяти футів від стіни кімнати. Книжку, яку я мав читати, ставили, притуливши до цієї стіни. Я сходив на верхній східець, повертався обличчям до книжки й починав читати сторінку зверху; щоб прочитати рядок, я мусив, залежно від його довжини, пройти вісім-десять кроків з правого боку до лівого, тоді вертався назад; коли рядки опинялися нижче поля мого зору, я злазив на нижчий східець і так спускався аж донизу, після чого знову сходив нагору й таким самим способом починав читати дальшу сторінку. Перегортав я їх обома руками, і це не завдавало мені великих труднощів, бо папір був не грубший за наш картон, а аркуші в найбільших фоліантах — не довші за вісімнадцять або двадцять футів.
Стиль книжок112 — ясний, мужній і плавний, але не цяцькований, бо вони уникають зайвих слів та повторів. Я перечитав багато їхніх книжок, надто з історії та з питань моралі. Зокрема мене дуже потішив невеличкий старовинний трактат, який завжди лежав у спальні Гламделкліч і належав її виховательці, поважній літній жінці, що цікавилася творами з питань релігії та моралі. В цій книжці розглянуто вади людського роду, і вона має великий авторитет тільки серед жінок та простого люду. Проте мені цікаво було дізнатись, що міг написати про це їхній письменник. Автор повторював усі звичайні сентенції європейських моралістів, показуючи, яке природою своєю мізерне, нікчемне та безпорадне створіння — людина; як не здатна вона захищати себе від негоди та лютих звірів; наскільки одні тварини вищі проти неї своєю силою, другі — прудкістю, треті — завбачливістю, четверті — працьовитістю. До цього він додавав, що останні сторіччя природа занепадає113 і породжує тепер лише маленьких недоносків, як порівняти їх із людьми, що жили в старовину. На його думку, є всі підстави гадати, що представники людської породи спочатку були значно більші і що за давніх часів навіть існували велетні, як розповідає історія та перекази і як свідчать величезні кістки та черепи, викопані по багатьох місцевостях королівства; розміром своїм вони набагато перевищують кістки теперішньої здрібнілої людської раси. Він запевняв, що самі закони природи настійно вимагають, щоб спочатку ми були більші та дужчі й не гинули від кожного незначного випадку — черепиці, яка впаде з будинку, каменюки, кинутої хлопчаком, або струмочка, де можна втопитись. З цих міркувань автор виводить кілька правил моралі, корисних у практичному житті, але повторювати їх тут не варто. Я не міг не замислитися над питанням, чому всі так люблять розводитись на теми моралі, а також нарікати і скаржитися на свою безпорадність у боротьбі з природою. Гадаю, що по уважному дослідженні всі ці скарги виявляться і в нас обгрунтованими не краще, ніж у того народу.
Щодо військової справи, то бробдінгнежці пишаються своєю королівською армією, що складається із ста сімдесяти шести тисяч піхоти і тридцяти двох тисяч кінноти, хоч навряд чи можна назвати армією зборища торгового люду по містах та фермерів у селах, які перебувають під командою дворян та поміщиків і не дістають ні платні, ні якоїсь іншої винагороди. Правда, вони досить добре муштровані та дисципліновані, але чи могло ж би бути інакше, коли кожен фермер служить під командою свого поміщика, а городяни підлягають місцевій старшині, обраній, як у Венеції,114 балотуванням?
Мені часто доводилось бачити військові вправи столичного ополчення на великому полі, в двадцять миль завширшки і завдовжки, недалеко від міста. Хоч на полі було не більше двадцяти п’яти тисяч піхотинців і шести тисяч вершників, але я нізащо не міг би точно порахувати, скільки їх — таку величезну площу вкривали вони. Кавалерист на коні сягав щось із сто футів у височину. Я бачив, як весь цей кавалерійський корпус за командою враз вихоплював із піхов мечі й вимахував ними в повітрі. Не можна уявити собі грандіознішої та дивовижнішої картини. Здавалося, ніби спалахували разом десять тисяч блискавок, осяваючи собою все небо.
Мені цікаво було знати, як то сталося, що монарх, володіння якого ніде не межують з іншими державами, додумався організувати армію і навчити свій народ військової дисципліни. Та незабаром я довідався про це з їхніх розповідей та історичних книжок. Протягом багатьох сторіч їхню країну точила недуга, спільна для всього людства: дворянство домагалося влади, народ — волі, а король — абсолютної монархії. На щастя, ці незгоди врівноважувалися законами королівства, але час від часу одна з трьох сторін повставала, і це не раз призводило до громадянських війн. Останній такій війні поклав край дід теперішнього короля, який зумів примирити всіх. Тоді й було за спільною згодою засновано ополчення, яке завжди стоїть на сторожі порядку.
Розділ VIII
Король і королева їдуть подорожувати до кордонів держави. Автор супроводить їх. Докладна розповідь про те, яким способом автор покинув країну. Він повертається до Англії.
У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду вільний, хоч сказати, як це станеться або скласти більш-менш реальний план втечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля цих берегів, і король суворо наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з’явиться, і разом з екіпажем та пасажирами приставляти його возом до Лорбрелгреда. Йому дуже хотілося знайти жінку однакового зі мною зросту, з якою я міг би мати дітей. Але я волів би померти, ніж зганьбити себе, залишивши нащадків, що жили б у клітках, немов приручені канарки, а потім їх, мабуть, ще й продавали б, як дивину, на втіху місцевим вельможам. Правда, зі мною поводилися вельми ласкаво: я був улюбленцем великого короля та королеви й утіхою всього двору, але щось у цьому ставленні ображало мою людську гідність. Я ніколи не міг забути залишеної дома сім’ї. Мені хотілося жити серед людей, з якими я розмовляв би як рівний, і ходити по вулицях та полях, не боячись, що мене розчавлять, мов жабу або маленьке цуценятко. На щастя, моє визволення настало скоріше, ніж я того сподівався, і в досить незвичайний спосіб, про що я зараз докладно й правдиво розповім.
Я прожив уже два роки в тій країні; на початку третього року мені з Гламделкліч довелося супроводити короля й королеву в подорожі до південного узбережжя держави. Мене, як я вже казав, звичайно возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в дванадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що послаблював струси, коли слуга іноді, на моє бажання, віз мене перед собою на сідлі, а також часто правив мені в дорозі за ліжко. У стелі, над самим гамаком, тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; цю продухвину я міг, коли хотів, затуляти лядою, що ходила в жолобках.
Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив відпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка — міста миль за вісімнадцять від узбережжя. Гламделкліч і я дуже потомилися; я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в своїй кімнаті. Мені кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідти, коли це мені взагалі судилося. Удавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям у супроводі одного пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Гламделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як ревно плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одну з віконних рам і сумно задивився на море. Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб я не застудився. Незабаром я заснув, а паж — так я припускаю — не передбачаючи ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель; я й раніше із свого вікна спостерігав, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Не знаю, чи й справді воно було так, але раптом я прокинувся від того, що хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скриньку підняло високо вгору й помчало вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав, скільки вистачало голосу, але все було марно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах становища, в якому опинився; я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти моє тіло й пожерти його. Адже птахи ці дуже розумні й мають надзвичайно гострий нюх, що дозволяє їм на далекій відстані знаходити поживу, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими дошками.
Незабаром я помітив, що шум подужчав, удари крил почастішали, а моя скринька заколивалася, неначе вивіска на стовпі в буряний день. Я почув, як орла (я певний, що то орел ніс у дзьобі мою скриньку) кілька разів щось ударило з великою силою, і враз я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило. Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду, зупинив моє падіння. На хвилину мене огорнула цілковита темрява, а далі скринька почала підійматися, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море. Моя скринька через вагу мого тіла та речей, що були в ній, а також широких залізних пластин, якими вона скріплена по чотирьох кутках зверху та знизу, занурилася футів на п’ять у воду. Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли, між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись від нападу, випустив мене з дзьоба. Завдяки залізним пластинам на споді скриньки (вони були найміцніші) вона зберегла рівновагу під час падіння і не розбилася, коли вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї майже не пройшло води. Я через силу зліз із гамака, наважившися попереду відсунути вже згадувану ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, бо вже мало не задихнувся.
Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Гламделкліч, від якої я опинився так далеко всього за одну годину! І, правду сказати, серед моїх власних злигоднів я не міг не пожаліти свою бідну нянечку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королеви та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті й розпачі, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що моя скринька розіб’ється або принаймні її перекине першим же поривом вітру чи хвилею. Досить розбитись одній шибці — і смерть неминуча; бо вікна скриньки захищали лише залізні грати, прибиті знадвору на випадок якого-небудь дорожнього нещастя. Я бачив, як крізь численні, хоч і невеличкі, шпарки в скриньку почала просочуватись вода; я затикав їх, як умів. Я не здужав підняти покрівлю, інакше неодмінно зробив би це й видерся нагору, де я міг би протриматись на кілька годин довше, ніж сидячи замкнений у цій, сказати б, тюрмі. Та якби я на день-два і запобіг небезпеці, однаково мене очікувала жахлива смерть з голоду та холоду. Так перебув я чотири години, кожну мить вважаючи за останню, а інколи навіть бажаючи смерті.
Я казав уже читачеві, що на глухій стіні моєї скриньки були дві міцні клямри, крізь які слуга, коли мав везти мене верхи, просував шкіряний ремінь, а потім підперізувався ним. Дійшовши вже до розпачу, я раптом почув,— чи, може, мені причулося,— ніби щось зашкребло по цій стіні; далі мені почало здаватися, що скриньку тягнуть чи буксирують по воді; бо час від часу я відчував ніби поштовхи, від яких хвилі здіймалися мало не до верху моїх вікон, залишаючи мене майже в пітьмі. В мене прокинулась надія на порятунок, хоч я й не уявляв собі, звідки він міг прийти. Я наважився відгвинтити один із стільців, завжди прикріплених до підлоги, і з великими труднощами знову пригвинтив його під самою лядою, яку перед тим відсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши обличчя до отвору, я почав голосно гукати на допомогу всіма відомими мені мовами. Далі я прив’язав до палиці, яку звичайно носив із собою, хусточку, вистромив її в отвір і почав вимахувати нею; отже, якщо неподалік був човен або корабель, моряки мали зрозуміти, що в скриньці замкнено якогось нещасливця.
Всі мої зусилля були марні; проте я ясно відчував, що моя кімната посувається вперед, а десь за годину той бік скриньки, де були клямри, вдарився об щось тверде. Спершу я злякався, бо думав, що це скеля; мене стало підкидати ще дужче, ніж досі. Згори виразно чувся якийсь шум і шкрябання, ніби крізь кільце протягали канат. Потім я відчув, як мене помалу підтягли футів на три вгору. Я знову почав вимахувати хусткою і волати на поміч, аж поки захрип. Мені відповіли трикратним вигуком, і мене охопила величезна радість, яку зрозуміє тільки той, хто сам коли-небудь зазнав її. Далі я почув тупіт над головою; хтось нахилився до отвору й гукнув англійською мовою: “Якщо хто-небудь там є, хай озветься!” Я сказав, що я англієць і зазнав найбільшого лиха, яке будь-кому випадало на долю, і благав ім’ям усього живого визволити мене з цієї в’язниці. Голос відповів, що я в безпеці, бо мою скриньку прив’язано до корабля, і що зараз прийде тесляр та пропиляє в покрівлі ширший отвір, щоб витягти мене. Я відповів, що це цілком зайва річ, що на це треба багато часу і що нехай вони звелять якомусь матросові взятися пальцем за кільце, витягти скриньку з моря на корабель та віднести її до каюти капітана. Почувши таку нісенітницю, дехто з моряків подумав, що я божевільний, а дехто засміявся; мені, справді, й на думку не спало, що я знову опинився серед людей мого зросту та сили. Прийшов тесляр і за кілька хвилин пропиляв отвір чотири на чотири фути, потім спустив драбину; я виліз нею звідти, і мене підняли в дуже тяжкому стані на корабель.
Здивовані моряки закидали мене тисячами запитань, на які мені не хотілося відповідати. Та я й сам вельми здивувався, побачивши стільки пігмеїв, бо за довгий час очі мої звикли до велетенських речей. Капітан, містер Томас Вілкокс, дуже порядний чоловік із Шропшіру,115 помітивши, що я от-от упаду непритомний, повів мене до себе в каюту, дав ліків для покріплення, поклав на своє ліжко й порадив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим як заснути, я сказав йому, що в моїй скриньці є цінні меблі, які шкода було б утратити: гарний гамак, чудове похідне ліжко, два стільці, стіл та комод; що кімната з усіх боків позавішувана або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією; коли він накаже кому-небудь з екіпажу принести ту скриньку до нього в каюту, то я відчиню її й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітну мову, капітан подумав, що я марю, але (мабуть, щоб заспокоїти мене) пообіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу й звелів кільком матросам спуститися в скриньку, звідти (як я довідався потім) вони повитягали всі мої речі, обдерли оббивку із стін, але дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо відривали їх силоміць, не знавши, що вони пригвинчені до підлоги. Далі матроси відбили кілька дощок на потреби свого корабля; забравши, отож, усе, що хотіли, вони викинули скриньку в море, де вона, маючи багато пошкоджень у підлозі і стінах, незабаром пішла на дно. І я, звичайно, був радий, що не бачив того плюндрування, бо я певний, що воно дуже б уразило мене, відновивши в пам’яті картини колишнього мого життя, яке я волів забути.
Я проспав кілька годин, але дуже неспокійно, бо мені весь час ввижалися залишені мною місця та небезпеки, від яких я врятувався; і все ж таки, прокинувшись, я відчув себе краще. Було близько восьмої вечора, і капітан, думаючи, ніби я постував перед цим надто довго, звелів негайно подавати вечерю. Побачивши, що я не схожий на божевільного й не кажу безглуздих речей, він розмовляв зі мною дуже люб’язно, а коли ми залишилися самі, попросив мене розповісти про свої мандри та про те, як опинився я у цій величезній скрині серед чистого моря. Він сказав, що близько полудня, дивлячись у підзорну трубу, помітив її на далекій відстані від корабля; спершу він думав, що то судно, і вирішив підійти до нього, трохи збочивши з курсу; може, пощастить купити сухарів, бо свої у них уже кінчалися. Підійшовши ближче й побачивши свою помилку, він послав шлюпку довідатись, що воно таке, але матроси повернулися налякані й богом свідчилися, що то плавучий будинок. Він посміявся з їхньої дурості й сам сів у шлюпку, наказавши матросам узяти з собою міцний канат. Погода була тиха; кілька разів об’їхавши круг мене, він помітив вікна із залізними ґратами. На глухій стіні він побачив дві клямри. Він звелів своїм людям під’їхати до скрині з того боку і, прив’язавши канат до однієї з клямр, тягти її до корабля. Діставшись до судна, він розпорядився прикріпити другий канат до кільця зверху скрині й підняти її на талях, але весь екіпаж спромігся підняти її тільки на два чи три фути. Потім вони побачили мою палицю з хусточкою, вистромлену з отвору, й вирішили, що там, мабуть, ув’язнено якихось нещасливців. Я спитав, чи не бачив капітан або хто-небудь з його екіпажу на той час, коли помітили мене, величезних птахів у повітрі. Капітан відповів, що, поки я спав, він обговорював з матросами ті чудні обставини, за яких мене було знайдено, і один з них казав, що бачив трьох орлів, які летіли на північ, але не помітив, щоб вони були більші, ніж звичайні. Я пояснив собі це явище тим, що птахи летіли дуже високо, а капітан не зрозумів причини мого запитання. Далі я запитав його, як далеко ми, на його думку, від землі; він відповів, що, за найточнішими його підрахунками, ліг за сто. Я запевняв його, що він помиляється майже вдвічі, бо я покинув землю не більш як за дві години перед тим, як упав у море. Тоді він знову почав думати, що в голові в мене не все гаразд; натякнувши мені на це, він порадив піти й лягти у відведеній мені каюті. Я запевнив капітана, що його люб’язна гостинність та приємне товариство дуже добре вплинули на мене і розум мій тепер здоровий, як ніколи. Тоді він споважнів і попросив дозволу відверто спитати мене, чи не з’їхав я з глузду через якийсь тяжкий злочин, що за нього мене, з наказу якогось владаря, покарано ув’язненням у тій скрині; адже в деяких країнах великих злочинців пускають у море116 на дірявому човні без провіанту; та він, хоч і шкодує, що взяв на свій корабель таку лиху людину, проте дає мені слово честі висадити мене цілого та неушкодженого в першому ж порту, куди ми прибудемо. До цього він додав, що підозра його набагато зросла після безтямних слів, з якими я спочатку звернувся до матросів, а потім і до нього з приводу моєї кімнати чи скрині, а також після моєї незвичайної поведінки та неспокійних поглядів за вечерею.
Я попросив капітана терпляче вислухати мою історію і правдиво розповів про все, що трапилося зі мною після мого від’їзду з Англії і до того часу, як вони знайшли мене. А що правда завжди проторує собі шлях до здорового розуму, то цей до певної міри освічений та, безумовно, чесний чоловік незабаром переконався в моїй щирості та правдивості. На підтвердження своїх слів я попросив капітана, щоб він звелів принести в каюту мій комод, ключ від якого лежав у мене в кишені (на той час капітан уже розповів мені, як обійшлися матроси з моєю кімнатою). Я відчинив комод при ньому й показав йому невеличку колекцію дивинок, зібрану мною в країні, звідки я видобувся таким незвичайним способом. Там був гребінець, зроблений з бороди короля, і другий — з того самого матеріалу, але за спинку в ньому правив урізок нігтя з великого пальця її величності. Була колекція голок та шпильок від фута до пів-ярда завдовжки; четверо осиних жал, кожне з добрячий цвях; кілька волосин з гребінця королеви та золота каблучка, яку вона люб’язно подарувала мені, знявши з мізинця й надівши мені на шию, як намисто. Цю каблучку я хотів був подарувати капітанові як віддяку за його гостинність, але він рішуче відмовився прийняти подарунок. Я показав йому також мозоль, зрізаний мною власноручно з ноги однієї придворної дами; він був завбільшки з кентське яблуко117 і такий твердий, що, повернувшись до Англії, я зробив собі з нього келих і вправив його потім у срібло. Нарешті, я звернув його увагу на пошиті з мишачої шкурки штани, що були тоді на мені.
Я ледве умовив капітана взяти собі зуб одного лакея, помітивши, що той зуб він розглядає з особливою цікавістю, очевидно, глибоко вражений. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений лікар помилково видер його в одного з слуг Гламделкліч, що мучився від зубного болю, але той зуб був найздоровіший з усіх його зубів. Я почистив його і заховав до себе в комод. Зуб був щось із фут завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.
Капітан був дуже задоволений з мого нехитрого оповідання і висловив надію, що після повернення до Англії я зроблю послугу світові, виклавши все на папері та опублікувавши. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії вже й так забагато книг про подорожі; теперішнього читача можна зацікавити хіба якимись зовсім уже незвичайними пригодами, і я побоююсь, що дехто з авторів зважає на істину менше, ніж на свою власну вигоду та честолюбство, і дбає тільки про розвагу неосвічених читачів; що в оповіданні моїм буде мова майже виключно про звичайні події і що воно не буде прикрашене тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та всяких тварин або варварських звичаїв та ідолопоклонства дикунів, яких так рясно в творах сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.
Дивуючись моїй звичці кричати під час розмови, капітан спитав, чи не глухуваті в тій країні король та королева. Я сказав, що протягом двох років не говорив інакше і так звик до цього, що тепер голоси його та матросів здаються мені шепотом, хоч я добре розбираю всі слова. А коли я розмовляв у тій країні, я скидався на людину, чий співрозмовник стоїть на вершечку дзвіниці, крім тих випадків, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на долоні. Я сказав йому, що спостеріг ще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями з усіх, які я досі бачив. І справді, перебуваючи в країні того владаря, я ніколи не наважувався глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних предметів, що порівняння їх з собою викликало в мене неприємне почуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як, вечеряючи, я на все дивився з подивом і часто неначе стримував посмішку. Він не знав, як зрозуміти мою поведінку, і пояснював її деяким розладом у моєму мозку. Я зазначив, що його спостереження слушні, і сказав, що не міг поводитись інакше, коли бачив таріль із срібний трипенсовик завбільшки, свинячий окіст — на один раз укусити, а келих менший, ніж шкаралупа горіха; і в отакий спосіб я описав капітанові й решту начиння та страв. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене всіма потрібними для мене речами, коли я був на службі в неї, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я почав дивитися на свою мізерність, як на фізичну ваду. Капітан добре зрозумів мій дотеп і весело відповів старовинним англійським прислів’ям, що очі мої більші, ніж шлунок, бо він не помітив у мене доброго апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи й далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби тільки побачити мою кімнату в дзьобі орла, а надто тоді, коли вона падала з такої височини в море, бо це, мовляв, справді було найдивовижніше видовище, гідне того, щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном118 спадало на думку само собою, і капітан не міг утриматися від нього, хоч і не завдав мені цим великої приємності.
Корабель побував у Тонкіні119 й саме вертався до Англії; його віднесло на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні після того, як мене взяли на борт, судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь понад Новою Голландією,120 а тоді на вест-зюйд-вест та зюйд-зюйд-вест, аж поки обігнуло мис Доброї Надії. Подорож наша була цілком спокійна, і я не хочу втомлювати читача, описуючи її. Капітан зайшов до одного чи двох портів, посилаючи на берег шлюпку по провізію та прісну воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року — тобто приблизно через дев’ять місяців по моєму визволенню — ми прибули до Даунса. Я пропонував заплатити за проїзд своїм багажем, але капітан не взяв з мене ані фартінга.121 Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. На позичені в нього п’ять шилінгів я найняв коня та провідника.
Їдучи додому, я думав, що знов опинився в Ліліпутії,— такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Я боявся, що подавлю перехожих і часто голосно гукав на них, наказуючи зійти з дороги; і разів зо два через мою зухвалу поведінку мені мало не розчерепили голови.
Коли я приїхав до свого власного будинку, дорогу до якого змушений був розпитувати в людей, і слуга відчинив мені двері, я низько пригнувся (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутися головою об одвірок. Дружина вибігла й хотіла мене поцілувати, а я нахилився аж до її колін, гадаючи, що інакше вона не зможе дістати мого обличчя. Дочку, яка стала навколішки, чекаючи мого благословення, я спершу був не помітив, аж поки вона не підвелася, бо звик задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору; потім я хотів був підняти її за стан однією рукою. На слуг і двох-трьох приятелів, що в ту хвилину були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Я сказав жінці, що вона була занадто ощадлива, бо мені здавалося, що вона і дочка звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як і капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую про все це лише для того, щоб показати велику силу звички та забобонів.
Незабаром я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але дружина заявила, що більше не пустить мене в море. Проте моя лиха доля судила інакше, і дружина була безсила перед нею. Читач дізнається про це далі, а поки що я закінчую другу частину опису моїх нещасливих мандрів.
