“Мандри Гулівера” ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ПОДОРОЖ ДО КРАЇНИ ГУЇГНГНМІВ
Розділ І
Автор виряджається в подорож як капітан корабля. Екіпаж змовляється проти нього. Довгий час його тримають ув’язненого в каюті, а тоді висаджують на берег у невідомій країні. Він рушає в глиб цієї країни. Опис єгу — дивовижної породи тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.
Я прожив з дружиною та дітьми щось із п’ять місяців і, якби життьовий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, міг би сказати, що прожив дуже щасливо. Та врешті я залишив мою бідну дружину вагітною і пристав на вигідну пропозицію стати капітаном “Пригоди”, міцного купецького корабля місткістю в 350 тонн. Я добре знався на мореплавстві, а обов’язки корабельного лікаря мені набридли, і хоч я міг би виконувати їх при нагоді, проте запросив на свій корабель здібного молодого медика Роберта П’юрфоя. Ми відпливли з Портсмута 7 серпня 1710 року, а 14 серпня близько мису Тенеріфа187 зустріли судно капітана Покока з Брістоля, що плив до Кампеші188 по сандалове дерево. 16 серпня знялася буря й роз’єднала нас. Повернувшись до Англії, я дізнався, що його корабель розбився на тріски і врятувався з нього один лише юнга. Капітан Покок був добрий моряк і чоловік чесний, але трохи надміру самовпевнений; ота надмірна самовпевненість і згубила його, як і багатьох інших. А якби послухався він тоді моїх порад, то сидів би тепер спокійнісінько дома з родиною, як оце я.
На моєму кораблі померли з гарячки кілька матросів, і на Барбадосі189 та на Підвітряних островах,190 куди ми заходили з наказу власників корабля, мені довелось набрати нових. Незабаром я вже пошкодував про це, бо більшість їх виявилися морськими розбійниками. На судні в мене було п’ятдесят чоловік. Я мав торгувати з індіанцями Південного моря і досліджувати, скільки можливо, ті краї. Негідники, яких я набрав, збаламутили решту матросів і змовилися захопити судно, а мене заарештувати. Одного ранку вони вдерлися в мою каюту, зв’язали мені руки та ноги й погрожували викинути в море, коли я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я їхній бранець і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся в цьому, а тоді, розв’язавши мої пута, прикували мене за ногу до ліжка і поставили коло дверей вартового із зарядженою рушницею, який мав застрелити мене при першій же спробі звільнитися. Їсти й пити мені приносили в каюту, а керувати кораблем ті негідники взялися самі. Вони мали намір стати піратами й грабувати іспанські судна, але не мали для цього досить людей. Для початку вони вирішили продати індіанцям крам, що був на кораблі, а потім зайти на Мадагаскар і поповнити екіпаж, бо чимало їх померло, коли я вже сидів ув’язнений. Кілька тижнів плавали вони й торгували з індіанцями, але я не знав навіть, якого курсу тримався корабель, і, замкнений у своїй каюті, чекав тільки смерті, якою вони часто мені погрожували.
9 травня 1711 року один з них, на ім’я Джеймс Велч, спустився до мене в каюту і заявив, що капітан звелів висадити мене на берег. Я почав був умовляти його, але марно — він не сказав навіть, хто в них тепер капітан. Розбійники посадили мене в човен, дозволивши одягтися в найкраще моє вбрання, ще майже нове, і взяти з собою невеликий пакунок білизни. Із зброї вони залишили мені тільки тесак, але були такі чемні, що не обшукали моїх кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі. Пропливши з лігу, вони зсадили мене на берег. Я просив сказати принаймні, що це за край, але вони присягалися, що знають про це не більше, ніж я, і сказали лише, що капітан (як вони його називали), розпродавши весь вантаж, вирішив позбутися мене, тільки-но побачить суходіл. Розбійники негайно відпливли, порадивши мені не баритися, щоб мене не захопив приплив, і побажавши щасливої путі.
Залишившись у такому безпорадному становищі, я рушив від берега і, діставшись до твердого грунту, сів на горбок перепочити та обміркувати, що робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у глиб суходолу, вирішивши віддатися до рук першим дикунам, яких зустріну, і викупити своє життя браслетами, скляними прикрасами та іншими дрібничками, якими завжди запасається моряк, виряджаючись у таку подорож; були вони і в мене. Дерева в цій місцевості росли довгими нерівними рядами — очевидно, їх не садили, а вони виросли самі. Скрізь були сіножаті з високою травою та засіяні вівсом лани. Я посувався вперед обережно, боячись, щоб мене не захопили зненацька або не влучили стрілою ззаду чи збоку, і незабаром вийшов на битий шлях, на якому були сліди людських ніг та коров’ячих ратиць, але найбільше було там відбитків кінських копит. Нарешті я вгледів на полі кілька якихось тварин; дві чи три такі самі тварини сиділи на деревах. Вони мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, який навіть трохи збентежив мене. Щоб розглянути їх краще, я заліг за кущами. Деякі наблизились до місця, де я лежав, і тим дали мені змогу виразно роздивитися їх. Голови та груди в них були вкриті густим волоссям — в одних кучерявим, в інших рівним. Вони мали бороди, як у цапів. Уздовж хребта та на передньому боці ніг тяглися довгі смужки шерсті, а решта тіла була гола, і я міг бачити їхню шкіру темно-коричневого кольору. Хвостів у них не було; не було й волосся на заду — воно росло тільки навколо відхідника. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі, бо це в них звичайна поза; часто вони також лежали або стояли на задніх лапах. На високі дерева ці істоти здиралися, як білки, бо мали гострі криві пазурі на задніх та передніх лапах. Вони часто підстрибували, плигали й бігали з неймовірною прудкістю. Самиці були менші за самців. Вони мали довге рівне волосся на голові, а більше заросту не було ніде, тільки біля заднього проходу та в паху, та ще якийсь ніби пушок на тілі. Вим’я в самиць звисало між передніми лапами, а коли вони бігли рачки, то в декотрих майже торкалося землі. Колір волосся і в самців, і в самиць був різний: і коричневий, і рудий, і чорний, і жовтий. Одне слово, ніколи в своїх подорожах не бачив я таких бридких істот, і жодна з тварин не викликала в мене такої огиди. Вважаючи, що дивитись на них більше нема чого, я підвівся, сповнений почуття гидливості, і пішов далі, сподіваючись, що шлях приведе мене до хатини якого-небудь індіанця. Та тільки-но я ступив кілька кроків, як побачив на дорозі одну з цих тварин, що йшла просто на мене. Угледівши мене, потвора скривилась і здивовано витріщила на мене очі, ніби ніколи не бачила людини, а потім підійшла ближче й піднесла догори передню лапу. Не знаю, чи то був рух цікавості, чи злоби, але я витяг свій тесак і плазом ударив її по лапі; рубати гострим боком я боявся, щоб не збурити проти себе тубільців, коли вони довідаються, що я вбив чи поранив належну їм худобу. Відчувши біль, звір сахнувся назад і заревів так, що з сусіднього поля прибігло не менш як сорок його родичів, і вся ця зграя оточила мене, виючи та кривляючись. Та я відбіг до найближчого дерева, зіперся спиною на стовбур і, вимахуючи тесаком, не підпускав їх до себе. Проте кілька цих клятих тварюк, схопившись за гілки позад мене, видерлись на дерево і почали звідти випорожнюватися мені на голову. Правда, я досить щасливо ухилявся, щільно тулячись до стовбура, але мало не задихнувся від калу, що падав навколо мене.
Хвилина була скрутна. Та враз усі тварюки щодуху кинулися врозтіч. Тоді я наважився і собі залишити дерево і пішов далі дорогою, дивуючись, що могло їх так настрахати. Але, глянувши ліворуч, я побачив коня, який повільно йшов полем; мої вороги помітили його раніше і саме через це повтікали. Підійшовши до мене, кінь неначе ледь здригнувся, але вмить заспокоївся й пильно подивився мені в обличчя, видимо, вкрай здивований. Потім кілька разів обійшов навколо мене, розглядаючи мої руки та ноги. Я хотів був рушити далі, але кінь заступив мені дорогу, хоча дивився на мене дуже приязно і не виявляв наміру якось мене покривдити. Хвилинку ми дивились один на одного, аж поки я насмілився простягти руку йому до шиї і, посвистуючи, попестити його, як то роблять жокеї, коли привчають до себе нового коня. Але кінь, здається, сприйняв мої пестощі досить зневажливо — він похитав головою, насупився і спокійно підняв ліву передню ногу, щоб відхилити мою руку. Далі він заіржав три чи чотири рази, але щоразу по-різному, аж мені здалося, наче він говорить сам до себе якоюсь своєю мовою.
Тим часом до нас підійшов ще один кінь і дуже ґречно привітався з першим: вони легенько стукнулись правими передніми копитами і по черзі кілька разів заіржали, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалося майже справжньою мовою. Потім вони відійшли на кілька кроків і, ніби про щось радячись, стали походжати поряд, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу; раз у раз вони поглядали на мене, ніби стежачи, щоб я не втік. Така поведінка звичайних тварин страшенно вразила мене, і я подумав, що, коли жителі цієї країни обдаровані розумом у відповідній мірі, то вони мусять бути наймудрішим у світі народом. Підбадьорений такою думкою, я вирішив іти далі, поки знайду якусь хатину чи село або здибаюся з тубільцями, а коней залишити — хай собі розмовляють досхочу. Але, помітивши, що я наміряюсь іти, перший кінь — сірий у яблуках — заіржав до мене так промовисто, що мені здалося, ніби я розумію, чого він хоче. Тоді я спинився й підійшов до нього, чекаючи дальших розпоряджень. Я, скільки міг, не показував страху, але починав уже тривожитись, бо не уявляв собі, чим може скінчитися ця пригода, і читач легко повірить, що становище моє було мені не вельми до душі.
Обоє коней підійшли зовсім близько до мене й почали пильно вдивлятися в мої руки та в обличчя. Сірий кінь так пом’яв мені капелюх, поводивши по ньому копитом правої передньої ноги, що я мусив здійняти й розгладити його, а потім знову надів на голову. Це, як я помітив, дуже здивувало обох коней. А коли другий, каро-гнідий кінь, торкнувшись поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, вони обидва виявили своє здивування новими знаками. Каро-гнідий підніс копито до моєї правої руки і, здавалося, був приємно вражений тим, що шкіра на ній така біла та ніжна, але стиснув її між копитом і бабкою так сильно, що я аж скрикнув. Після того обидва доторкалися до мене якомога обережніше. Але найдужче бентежили коней мої черевики й панчохи; вони раз у раз торкалися їх, щось іржали один до одного і робили різні рухи, як ті філософи, що силкуються збагнути нове й незрозуміле для них явище.
Взагалі вся поведінка коней була така розважлива й доцільна, що я зрештою почав вважати їх за чарівників, які, прибравши з якимсь наміром кінської подоби, вирішили побавитись із зустрінутим на дорозі чужинцем. А може, їх і справді вразила постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібної до жителів цього далекого краю. Подумавши так, я наважився звернутись до них із такими словами: “Панове, коли ви чарівники, як я маю всі підстави гадати, то ви повинні розуміти будь-яку мову. Отож я насмілююсь повідомити ваші милості, що я нещасливий англієць, закинутий лихою долею на ваш берег, і уклінно прошу дозволити мені сісти на спину одному з вас, ніби він справжній кінь, і доїхати до найближчої садиби чи села, де я міг би відпочити й попоїсти. На подяку за таку послугу я подарую вам оцей ніж чи оцей браслет”,— і я видобув із кишені названі речі.
Поки я говорив, коні стояли мовчки і, здавалося, уважно прислухались, а тоді почали іржати один до одного, немов розмовляючи на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже добре висловлює почуття, а їхні слова можна розкласти на звуки легше, ніж слова китайської мови. Я добре розчув слово єгу, яке кожен із співрозмовників повторив кілька разів, і хоч не міг здогадатися, що воно означає, але, поки вони розмовляли, намагався й собі подумки вправлятись у вимовлянні цього слова. Коли вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив “єгу”, стараючись, скільки міг, наслідувати кінське іржання. Вони видимо вкрай здивувались, і сірий двічі проіржав це слово, немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторив його слідом за ним обидва рази і сам почув, що вимовляю слово щоразу краще, хоча ще дуже недосконало. Потім каро-гнідий спробував навчити мене нового слова, куди важчого вимовою; за нашою орфографією його треба було б написати гуїгнгнм. Тут уже мені не пощастило так, як з першим, а проте по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обидва коні, здавалося, були вражені моїми здібностями.
По дальшій розмові, що очевидячки стосувалася мене, приятелі розпрощалися, так само постукавши копитом об копито, і сірий кінь знаками звелів мені йти поперед нього, а я визнав за розумне коритися, поки знайду кращого проводиря. Коли я сповільнював ходу, кінь іржав: ггуун, ггуун. Здогадавшись, що означає це слово, я показував, як умів, що втомився й не можу йти швидше, і тоді він спинявся, даючи мені трохи відпочити.
Розділ II
Гуїгнгнм приводить автора до свого житла. Опис цього житла. Як прийняли автора. Їжа гуїгнгнмів. Автор у скрутному становищі через брак придатної їжі, але зрештою знаходить раду. Як харчувався він у цій країні.
Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі з укопаних у землю й переплетених гіллям стовпів, накритих солом’яною покрівлею. Я відразу повеселішав і дістав з кишені деякі дрібнички, які мандрівники завжди мають з собою на дарунки тубільцям Америки та інших частин світу; ними я сподівався власкавити господарів та забезпечити собі гостинну зустріч. Кінь знаком запропонував мені ввійти першим, і я ступив у велику кімнату з рівною чистою долівкою і стійлами та яслами попід однією стіною. Коло ясел було троє лошат та дві кобили, але вони не їли, а сиділи на клубах, чим дуже здивували мене. Та я здивувався ще дужче, побачивши, що інші коні, неначе слуги, виконують різну хатню роботу. А втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів настільки вимуштрувати звичайну тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі інші народи світу. Сірий кінь увійшов слідом за мною і не дозволив іншим зустріти мене неприязно. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.
Далі в будівлі йшли одна за одною ще три кімнати, куди потрапляли через троє дверей: розміщені одні проти одних, вони утворювали широкий прохід. Ми пройшли до другої кімнати, а до третьої сірий кінь увійшов сам, знаком звелівши мені почекати. Залишившись у другій кімнаті, я наготував подарунки для хазяїна та хазяйки будинку — два ножі, три браслети з штучних перлин, маленьке дзеркало й скляне намисто. Кінь три або чотири рази заіржав, але замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи тоншим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, коли потрібні такі церемонії, перше ніж мене пустять до неї, але я не міг зрозуміти, що ж це за пан, якому служать самі коні. Мені стало страшно: чи не потьмарили мені розуму всі мої злигодні та нещастя? Та я опанував себе й почав оглядати кімнату, де мене залишили самого; опоряджена вона була так, як і перша, тільки витонченіше. Я протер собі очі, тоді ще й ще, але всі речі кругом лишались такі самі. Я марно щипав собі руки та боки, щоб прокинутись: може, я сплю і все це мені лише сниться? Врешті я остаточно прийшов до висновку, що все навколо мене — чаклунство та магія. Але мені не стало часу довго про це міркувати, бо сірий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив прегарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на чистісіньких і досить майстерно сплетених солом’яних матах.
Тільки-но я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом’яника, підступила до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, зневажливо зиркнувши на мене, повернулась до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово єгу, якого тоді ще не розумів, дарма що навчився його вимовляти раніше за інші слова. Проте незабаром мені довелося дізнатися про його ганебне значення. Кінь, киваючи мені головою і повторюючи слово ггуун, ггуун, як він робив і дорогою (тобто, скільки я зрозумів, наказував мені йти слідом за ним), вивів мене на подвір’я, де на певній відстані від дому стояла ще одна будівля. Ми ввійшли туди, і я побачив три такі самісінькі огидні істоти, яких я вперше зустрів на дорозі; вони жерли коріння та м’ясо якихось тварин — згодом я довідався, що то було м’ясо ослів, собак, а іноді й корів, загиблих від нещасливого випадку чи хвороби. Цупкою лозою усі вони були прив’язані за шию до колоди, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.
Хазяїн-кінь звелів одному зі своїх слуг — гнідому лошакові — відв’язати найбільше з цих створінь і вивести його надвір. Там його поставили поруч мене, і господар із слугою почали ретельно порівнювати нас, оглядаючи кожного з усіх боків і раз у раз повторюючи слово єгу. Неможливо описати подив і жах, що охопили мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Правда, вона мала широке й пласке обличчя, приплесканий ніс та величезний рот з товстими губами. Але ж такі прикмети властиві всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і носячи на спинах, де вони обличчям притискаються до материних плечей. Передні лапи єгу відрізнялися від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю й коричневим кольором шкіри на долонях та ще шерстю на їх верхньому боці. Така сама схожість і така сама різниця була й між їхніми задніми лапами та моїми ногами, але це добре знав тільки я, а коням заважали помітити її мої панчохи й черевики; те саме треба сказати й про інші ознаки тіла, за винятком лише кольору шкіри та волохатості, про що я вже згадував.
Проте найбільше, здається, вражала обох коней різниця у вигляді наших тіл, бо моє тіло було вкрите одежею, про яку коні зовсім не мали уявлення. Гнідий лошак дав мені якийсь корінець, тримаючи його між копитом і бабкою (цей їхній спосіб брати речі буде описано далі). Я взяв корінець у руку, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м’яса, але воно так жахливо смерділо, що я з огидою відвернувся. Він кинув м’ясо єгу, і той жадібно зжер усе. Потім лошак показав мені оберемок сіна та мірку вівса, але я похитав головою, показуючи, що то їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, коли я не знайду тут кого-небудь з моєї породи. Що ж де мерзенних єгу, то хоч як палко я тоді любив людство, проте не міг не визнати, що нема в світі створінь, огидніших за них; і що більше я знайомився з ними, живучи в цій країні, то дужче їх ненавидів. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн відіслав єгу назад до хліва. Потім він підніс собі до рота копито правої ноги,— чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий і цілком природний,— і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що я можу їсти, але я не вмів відповісти йому так, щоб він зрозумів. А втім, якби він і зрозумів мене, то навряд чи міг би дістати придатну для мене їжу. Саме в той час повз нас пройшла корова; я показав на неї пальцем і спробував пояснити, що прошу дозволу видоїти її. Кінь зрозумів, завів мене назад у дім і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де рівненько стояло багато череп’яного й дерев’яного посуду з молоком, дуже охайного. Кобила подала мені великий глечик молока, я з насолодою випив його і одразу відчув себе бадьорішим.
Близько полудня до будинку під’їхав схожий на сани екіпаж, який везло четверо єгу. В тих санях сидів старий кінь — очевидно, якась поважна особа. На землю він зійшов задніми ногами, бо при якомусь нещасливому випадку пошкодив собі ліву передню ногу. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже гостинно. Обідали вони в найкращій кімнаті, і на друге їм подали варений в молоці овес, який усі, крім старого коня, їли холодним. Їхні ясла стояли колом посеред кімнати і були розгороджені на кілька відділів; перед ними всі й посідали на матах. Над яслами був прикріплений великий рептух із сіном, поділений так само, як і ясла. Отже, кожний кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу на молоці з окремих яселець дуже пристойно і охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, господар та господиня поводилися з гостем надзвичайно люб’язно і привітно. Сірий кінь звелів мені стояти коло нього, і з поглядів, які старий кінь кидав у мій бік, та з часто повторюваного слова єгу я зрозумів, що вони розмовляють про мене.
Перед обідом я надів рукавички. Помітивши це, хазяїн дуже здивувався і знаками запитав, що сталося з моїми передніми ногами, тоді три чи чотири рази торкнувся їх копитом, ніби наказуючи, щоб я надав рукам попереднього вигляду. Я зараз же зняв рукавички і поклав їх у кишеню. Це викликало нову розмову, і моя слухняність, як я помітив, дуже всім сподобалась, що незабаром добре мені прислужилося. Мені звеліли сказати кілька слів, які я вже вмів вимовляти, а під час обіду хазяїн навчав мене називати по-їхньому овес, молоко, вогонь, воду та інші речі, і я повторював ці назви за ним. Це вдавалось мені легко, бо я змалку мав хист до мов.
Коли обід скінчився, хазяїн відвів мене набік і почасти словами, почасти знаками виразив своє занепокоєння тим, що мені нема чого їсти. Овес по-їхньому зветься гланнг. Я двічі або тричі вимовив це слово, бо хоч спершу відмовився од вівса, але, поміркувавши, вирішив, що зможу спекти з нього що-небудь на зразок хліба, який разом із молоком підтримував би моє життя, поки не трапиться нагода втекти до іншої країни, де живуть подібні до мене істоти. Кінь негайно звелів білій кобилі-служниці принести мені чималу пайку вівса в посудині, що скидалася на дерев’яну тацю. Я сяк-так підсмажив цей овес і тер його, поки не облущив. Потім я потовк зерно між двома каменями, узяв води, замісив вівсяник, спік його на вогні і з’їв ще теплий з молоком.
Спочатку така їжа, хоч вона й досить поширена по багатьох країнах Європи, була мені не до смаку, але згодом я до неї звик. Мені в житті часто доводилося зазнавати скрути, і то був не перший досвід, що навчив мене, як легко людина пристосовується до всього. Не можу не відзначити, що під час мого перебування в тій країні я жодного разу не хворів. Правда, іноді я ловив кроля або пташку в сильця, зроблені з волосся єгу, а частенько знаходив їстівну траву й варив її або готував з неї салат і їв з хлібом; зрідка розкошував збиваючи масло й п’ючи сколотини. Спочатку мені дуже бракувало солі, але незабаром я відвик од неї і дійшов висновку, що споживання її в нас — зайва розкіш, бо вперше її почали вживати тільки для того, щоб викликати спрагу на бенкетах (я, звичайно, не кажу про те, що сіль потрібна для зберігання м’яса під час тривалих подорожей або в місцевостях, далеких від великих ринків). Адже ми не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль,191 а щодо мене особисто, то, залишивши цю країну, я ще довго не міг зносити смаку солі в стравах, які мусив їсти.
Та годі вже про їжу, хоч інші мандрівники в своїх книжках вельми широко розводяться на цю тему, ніби читачеві так уже цікаво знати, добре чи погано вони харчувалися. А втім, згадати про це мені було необхідно, бо інакше ніхто не повірить, що я міг прожити три роки в такій країні й серед такого населення.
Надвечір мені з наказу коня-хазяїна приділили помешкання ярдів за шість від дому, окремо від хліва єгу. Там я знайшов трохи соломи і, вкрившися своєю одежею, заснув міцним сном. Та незабаром я влаштувався краще, як читач довідається з дальших сторінок, де я розповідатиму про своє життя докладніше.
Розділ III
Автор вивчає мову. Гуїгнгнм, його хазяїн, допомагає йому вчитися. Мова гуїгнгнмів. Чимало поважних гуїгнгнмів з цікавості приходять подивитись на автора. Він коротко розповідає хазяїнові про свою подорож.
Найперше дбав я про те, щоб вивчити мову гуїгнгнмів, і мій хазяїн (так називатиму я надалі сірого коня), його діти й усі слуги в будинку залюбки мені допомагали, спостерігаючи, немов якесь диво, розумові здібності в такій грубій тварині. Я показував на різні речі, питав, як вони називаються, і, коли залишався сам, записував слова в кишенькову книжку, а потім, щоб виправити свою вимову, просив кого-небудь із родини по кілька разів повторювати їх. Дуже охоче допомагав мені в цьому гнідий лошак, слуга хазяїна.
Своїм носовим і горловим акцентом мова гуїгнгнмів порівняно з усіма відомими мені європейськими мовами найближча до голландської або німецької, тільки вона куди краща й виразистіша. Майже таке саме спостереження зробив і імператор Карл V,192 сказавши якось, що коли б йому довелося розмовляти із своїм конем, то він уживав би німецької мови.
Моєму хазяїнові так не терпілось довідатися про мене більше, що він багато годин свого дозвілля віддавав моєму навчанню. Він був певен (як згодом розповів мені сам), що я єгу, але його дивували моя ввічливість, охайність і здатність навчатися — прикмети, цілком протилежні вдачі та якостям цих тварин. Найбільше збивала його з пантелику моя одежа, і він не раз питав самого себе, чи не становить вона частину мого тіла,— адже я роздягався лиш тоді, коли всі в родині поснуть, а одягався перед тим, як вони ранком уставали. Хазяїнові кортіло дізнатися, звідки я прибув, де набув отієї подоби розуму, що виявляється в кожному моєму вчинку, він хотів почути мою історію з моїх власних уст і, бачачи успіхи в заучуванні слів та вимовлянні їх, сподівався, що ждати доведеться недовго. Щоб краще запам’ятати все, що я вивчив, я записував слова англійськими літерами, а поруч ставив їхній переклад. Згодом я почав робити ці записи в присутності хазяїна і мав чимало клопоту, поки розтлумачив йому, що це таке, бо ні про книжки, ні про писемність гуїгнгнми не мають ані найменшого уявлення.
Тижнів через десять я розумів уже майже всі його запитання, а ще через три місяці міг дати на них досить доладні відповіді. Хазяїна дуже цікавило, з яких країв я походжу та яким способом навчився наслідувати розумних тварин, бо єгу (до яких, на його погляд, я був надзвичайно подібний і головою, і руками, і обличчям — бо їх тільки й було видно), хоча й досить хитрі та надзвичайно підступні, засвоюють науку найгірше з усіх тварин. Я відповів, що приплив з-за моря, з далекого краю, разом з багатьма такими самими, як я, істотами у великій порожнистій посудині, зробленій з дерева, і що мої супутники силоміць висадили мене на цей берег, а потім покинули напризволяще. Зрозуміти мене хазяїнові було нелегко, і я допомагав собі численними жестами. Вислухавши, він зауважив, що я, мабуть, помиляюсь або кажу те, чого не було (у мові гуїгнгнмів зовсім немає слів, що означають брехню чи обман). Він вважав неможливим, щоб по той бік моря була якась країна і щоб купка диких тварин могла примусити дерев’яну посудину рухатися по воді, куди їм забагнеться. Він був певен, що жоден гуїгнгнм не зробить такої посудини і не довірить орудувати нею єгу.
Гуїгнгнм по-їхньому означає кінь, в буквальному перекладі — вінець природи. Я сказав хазяїнові, що мені ще важко висловлювати по-їхньому свої думки, але я постараюсь якнайшвидше вдосконалитися в їхній мові і сподіваюсь незабаром розповісти йому ще й не про такі дива. Тоді він ласкаво доручив своїй дружині, дітям та слугам використовувати кожну нагоду, щоб учити мене мови, і сам щодня витрачав на це дві-три години. Почувши про незвичайного єгу, що вміє говорити, як гуїгнгнм, і в своїх словах та вчинках виявляє проблиски розуму, нас почали часто відвідувати сусіди, дуже поважні кобили та коні. Вони залюбки розмовляли зі мною і ставили безліч запитань; я відповідав на них як умів. Усе це сприяло моїм дальшим успіхам, і через п’ять місяців по прибутті я не тільки розумів геть усе, що вони казали, а й міг цілком пристойно висловлювати свої думки.
Гуїгнгнми, які відвідували мого хазяїна, щоб побачити мене й поговорити зі мною, вагалися, чи визнавати мене за справжнього єгу, бо моє тіло мало інакший вигляд, ніж у решти єгу. Їх дивувало те, що в мене на шкірі немає волосся, та й саму шкіру видно лише на обличчі й руках; але хазяїн уже знав, у чому річ, бо тижнів зо два перед тим стався випадок, що змусив мене відкрити йому цю таємницю.
Я вже казав читачеві, що кожного вечора, коли всі в домі лягали спати, я звичайно роздягавсь і вкривався на ніч своїм одягом. Одного ранку хазяїн удосвіта послав по мене слугу, гнідого лошака. Коли той увійшов до мене, я міцно спав; одежа зсунулася з мене, а сорочка закотилася вище пояса. Прокинувшись від шуму, я побачив біля себе гнідого; той збентежено переказав мені доручення свого пана, а тоді, наляканий моїм виглядом, побіг до хазяїна і плутано доповів йому про побачене. Я зараз же довідався про це, бо коли, одягнувшись, пішов засвідчити свою пошану його милості, той зажадав пояснень. Мовляв, його слуга каже, що під час сну моє тіло має не такий вигляд, як звичайно, і запевняє, ніби частина його біла, частина жовтувата, або, в кожному разі, не така біла, а частина бура.
Доти я, щоб якомога більше відрізнятись від проклятої породи єгу, зберігав таємницю свого одягу, але довше ховати її було неможливо. До того ж я розмислив, що все це однаково виявиться, бо мій одяг і взуття, які вже дуже зносилися, незабаром розпадуться і мені доведеться замінити їх виробленими з шкіри єгу чи якихось інших тварин. Отож я й сказав хазяїнові, що в тій країні, звідки я родом, усі подібні до мене істоти почасти задля пристойності, а почасти для захисту від холоду або спеки завжди вкривають свої тіла спеціально обробленою шерстю деяких тварин, і, коли буде на те його воля, я можу зараз-таки довести це, тільки прошу вибачити, що не покажу тих частин тіла, ховати які нас навчає сама природа. Хазяїн відповів, що мої слова здаються йому дуже дивними, особливо останні, бо він не може зрозуміти, чому це природа мала б навчати нас ховати те, що сама нам дала. Ні він сам, ні родина його не соромляться ніяких частин свого тіла. А проте, мовляв, я можу робити, як хочу. Тоді я розстебнув і скинув камзол, потім камізельку, черевики, штани й панчохи. Сорочку я спустив од пліч до пояса й підперезався нею, щоб приховати грішне тіло.
Хазяїн дивився на все це з великою цікавістю й подивом. Він брав одну за одною всі мої речі, затискуючи їх між копитом та бабкою, і уважно розглядав кожну. Обережно торкнувшись мого тіла і кілька разів оглянувши мене з усіх боків, він нарешті сказав, що я, поза всяким сумнівом, справжнісінький єгу, але дуже відрізняюся від інших особин моєї породи білою гладенькою шкірою, браком волосся на деяких частинах тіла, довжиною і формою пазурів та ще тим, що вдаю, ніби завжди ходжу на задніх ногах. Більше він не захотів дивитись і дозволив мені одягтися, бо я починав уже тремтіти з холоду.
Мені, сказав я хазяїнові, дуже прикро, що він так часто називає мене єгу — ім’ям огидних тварин, до яких я ставлюся з невимовним презирством і ненавистю,— і просив, щоб так не звали мене ні він, ні його родина, ні їхні приятелі, яким він дозволяє мене бачити. Я просив його ще зробити мені ласку й зберегти таємницю штучного покриву мого тіла принаймні до того часу, поки він зноситься, а також наказати своєму слузі, гнідому лошакові, щоб мовчав про те, що він бачив.
Хазяїн ласкаво погодився задовольнити моє прохання, і таємниця збереглася, поки моя одежа не почала зношуватись і я змушений був удаватися до різних хитрощів, про які оповім далі. Він також висловив бажання, щоб я доклав усіх зусиль і швидше опанував їхню мову, бо моя здатність говорити і мій розум дивують його куди більше, ніж моє тіло, байдуже, вкрите воно одежею чи ні. До того ж йому кортить почути про ті дива, про які я обіцяв розповісти.
Відтоді він подвоїв турботу про моє навчання, показував мене всім знайомим і просив їх поводитися зі мною якомога чемніше, пошепки пояснюючи, що це навіює мені добрий настрій, а в такому настрої я стаю ще втішніший.
Щодня бачившись зі мною і в години навчання, і поза ними, він засипав мене запитаннями про моє життя, і я відповідав йому як умів. Таким чином він дістав деяке загальне, хоча й дуже невиразне, уявлення про те, звідки я взявся. Було б нецікаво докладно спинятися на тому, як я помалу набував уміння говорити по-справжньому, але перша більш-менш тривала й доладна моя розповідь про себе була приблизно така.
Як я вже намагався пояснити йому раніше, я прибув з дуже далекої країни разом з п’ятдесятьма подібними до мене істотами. Подорожували ми морями у великій порожнистій дерев’яній посудині, більшій, ніж будинок його милості. Я описав йому як умів корабель і з допомогою розгорненої хустки пояснив, як посував його по морю вітер; потім розказав про те, як ми на кораблі посварились і мене зсадили на цей берег, як я йшов, сам не знаючи куди, поки він не врятував мене від нападу мерзенних єгу. Хазяїн спитав, хто зробив корабель і як сталося, що гуїгнгнми моєї країни довірили керувати ним грубим тваринам. На це я відповів, що зможу розповідати далі тільки тоді, коли він дасть слово честі не ображатись, і лише при цій умові я розкажу йому про обіцяні дива. Він погодився, і я повів мову далі й пояснив, що корабель будували такі самі істоти, як і я; що на моїй батьківщині, та й скрізь, де я бував, вони єдині розумні тварини, які всім порядкують; що, опинившися тут і побачивши таку розумну поведінку гуїгнгнмів, я був уражений не менше, ніж був би вражений він сам або його приятелі, виявивши розумові здібності у тварин, яких вони зволять називати єгу, і хоч я мушу визнати свою зовнішню схожість з ними в усьому, але не розумію причин їхнього звиродніння й дикості. Далі я запевнив його, що коли б мені судилось повернутися додому й розповісти про їхню країну, як я й вирішив зробити, то всі подумали б, ніби я кажу те, чого не було, і все це вигадав сам, бо, незважаючи на всю мою повагу до нього, його родини та друзів і пам’ятаючи його обіцянку не ображатись, я дозволю собі твердити, що мої співвітчизники навряд чи зможуть повірити, щоб гуїгнгнми десь були володарями, а єгу — худобою.
Розділ IV
Уявлення гуїгнгнмів про правду та брехню. Хазяїн обурений розповіддю автора. Автор докладніше розповідає про себе та свої пригоди.
Мій хазяїн слухав мене із розгубленим виразом на обличчі, бо сумнів або недовіра так мало відомі в цій країні, що гуїгнгнми за відповідних обставин просто не знають, як повестися. Я пригадую, як часто нам з хазяїном важко було порозумітися, коли, розповідаючи про природу людську в інших частинах світу, я мусив торкатися неправди чи обману. Завжди дуже тямущий, хазяїн тут розумів мене з великими труднощами. На його думку, мова для того й існує, щоб можна було порозумітися одне з одним та дізнаватися про те, що є. А коли хто-небудь почне говорити те, чого насправді нема, то яке тоді пуття з мови? Адже в такому разі той, до кого звертаються, не зможе зрозуміти співрозмовника; далі, він не тільки ні про що не дізнається, а навпаки, краще б йому лишитись у невіданні, бо ж його запевняють, що чорне — це біле, а довге — це коротке. Одне слово, він так і не оцінив здатності брехати, такої зрозумілої людям і так поширеної серед них.
Але повернімося до нашої з хазяїном розмови. Коли я пояснив йому, що в моїй країні єдині панівні тварини — єгу (чого він, як запевняв, нізащо не міг зрозуміти), він поцікавився, чи є в нас гуїгнгнми і що вони роблять. Я сказав, що гуїгнгнмів у нас багато; влітку вони пасуться на луках, а взимку їх тримають в особливих будинках і годують вівсом і сіном; спеціальні слуги-єгу чистять їх шкребницями, розчісують їм гриви, миють ноги, дають їсти і стелять їм постелі.
“Я добре розумію вас,— зауважив хазяїн,— з усього, що ви сказали мені, цілком ясно, що, хоч які нібито розумні у вас єгу, справжні ваші господарі все ж таки гуїгнгнми. Мені дуже хотілося б, щоб і наші єгу були такі слухняні”.
Тоді я попросив у його милості дозволу мені не розповідати далі, бо певен був, що докладніша розповідь прикро вразить його. Але він наполягав і велів казати все — і добре, й погане, отже, я мусив скоритися. Я почав з того, що гуїгнгнми, яких у нас називають кіньми,— це найблагородніші, наймиліші, найсильніші й найпрудкіші серед наших тварин; у людей заможних і визначних вони ходять під сідлом, возять карети і бігають на перегонах; там їх доглядають і дуже піклуються ними, поки вони здорові й мають міцні ноги, а як тільки вони заслабнуть, їх продають на всіляку брудну роботу, де вони й здихають; тоді з них здирають шкуру й продають за безцінь, а тіло викидають собакам та хижим птахам. Згадав я і про коней звичайної породи, чия доля ще нещасливіша, бо вони належать селянам, візникам та іншим грубим людям, що виснажують їх тяжкою працею і погано годують. Я пояснив також, як у нас їздять верхи, описав форму і призначення вуздечки, сідла, острог, батога, збруї та коліс, а на закінчення згадав про накладки з твердої речовини, так званого заліза, котрі набивають коням на копита, щоб вони не збивалися на твердих кам’яних шляхах, якими ми часто їздимо.
Висловивши своє невимовне обурення, хазяїн сказав, що не може збагнути, як ми насмілюємося сідати на спину гуїгнгнма: він-бо певен, що найкволіший з його слуг легко скине з себе найдужчого єгу або роздушить на смерть цю тварюку, покачавшися з нею по землі. Я відповів, що коней у нас від трьох-чотирьох років починають привчати до різної роботи; невиправно впертих призначають у запряг; що з самого молоду за кожну непокірну вихватку їх жорстоко б’ють; що самців, призначених під сідло або для запрягу, звичайно холостять, коли їм мине два роки, щоб вони стали не такі гарячі, а слухняні й тихі; що всі наші гуїгнгнми дуже чутливі до покарання й до ласки. А взагалі хай його милість ласкаво зважить, що в них, як і в тутешніх єгу, нема й крихти розуму.
Мені доводилося раз у раз усякими кружними шляхами розтлумачувати хазяїнові те, про що я говорив, бо в гуїгнгнмів менше, ніж у нас, пристрастей і потреб, отож мова їхня не така багата на слова, як наша. Але неможливо описати благородне обурення, яке викликала в нього моя розповідь про наше брутальне поводження з гуїгнгнмами, особливо коли я згадав про наш звичай холостити їх, щоб перешкодити їм плодитися й привести їх до покори. Правда, він таки визнав, що коли існує країна, де з усіх тварин обдаровані розумом тільки єгу, то вони й повинні там панувати, бо розум завжди й скрізь неминуче здобуде перевагу над грубою силою; проте, мовляв, будовою свого тіла, як зокрема видно по мені, ми куди гірше пристосовані користуватися тим розумом у житті, ніж будь-яка тварина такого зросту. Ще він спитав, на кого більше схожі істоти, серед яких я жив: на мене чи на їхніх єгу. Я запевнив його, що збудований так само, як і більшість моїх однолітків, але молодші від мене самці та самиці значно тендітніші й ніжніші, і шкіра в самиць звичайно біла, як молоко. На це він сказав, що я, звичайно, відрізняюся від інших єгу, бо куди охайніший і не такий потворний, як вони, але щодо практичних переваг, то порівняння з ними буде не на мою користь. Мої нігті і на передніх, і на задніх ногах зовсім ні до чого, та й взагалі мої передні кінцівки навряд чи можна назвати ногами, бо він ніколи не бачив, щоб я ходив ними; вони занадто ніжні, щоб безпечно торкатися твердої землі, і тримаю я їх здебільше голими, а коли часом і натягую щось на них, то воно зовсім іншої форми й не таке міцне, як оте, що на моїх задніх ногах. Через те, мовляв, я й не можу ходити впевнено, бо якщо одна з моїх задніх ніг послизнеться, то я неодмінно впаду. Далі він почав перелічувати інші недоладності моєї будови: пласке обличчя, випнутий ніс, очі, розміщені спереду в лобі, через що я не можу подивитись убік, не повернувши голови; нездатність їсти без допомоги передніх ніг — для чого, мабуть, природа й дала їм стільки суглобів. Не розумів він і того, навіщо стільки дрібних відростків на моїх задніх ногах, теж занадто ніжних, щоб витримувати дотик до твердого або гострого каміння без оболонки, зробленої із шкіри інших тварин; звернув він увагу й на те, яке непристосоване моє тіло до спеки та холоду — адже від них я мушу захищатися одягом, який так нудно й клопітно надягати й скидати щодня. Нарешті, знаючи, з якою огидою ставляться в них до єгу всі тварини (слабкіші уникають їх, а сильніші женуть геть від себе), він, хоч і ладен припустити, що ми обдаровані розумом, проте не може збагнути, як ми перемагаємо цю природну відразу всіх живих істот, та ще й примушуємо їх служити нам. А втім, він не став обговорювати цю тему далі, бо йому більше хотілось дізнатися про мене самого, про країну, де я народився, та про моє життя і пригоди до мого прибуття до них.
Я запевнив хазяїна, що з великою охотою задовольню його бажання, але боюся, що не зможу висловитися досить ясно про багато речей, щодо яких його милість не може мати уявлення, бо я не бачив у їхній країні нічого схожого. Проте я сказав, що докладу всіх зусиль, добираючи придатні порівняння, і уклінно просив його допомагати, коли мені бракуватиме відповідних слів, на що він ласкаво дав свою згоду.
Я сказав, що походжу від чесних батьків і народився на острові, який зветься Англією і лежить так далеко, що наймоторніший з його слуг дістався б туди не раніше як за річну путь сонця. Вчився я на хірурга, тобто вмію лікувати рани й усякі ушкодження на тілі внаслідок нещасливого випадку або насильства. Моєю батьківщиною править самиця моєї ж породи, яку ми звемо королевою. Покинув я свою країну задля того, щоб розбагатіти, і, повернувшись додому, жити в достатку з дружиною та дітьми. Під час останньої подорожі я був капітаном корабля і під своїм командуванням мав щось із п’ятдесят єгу. Багато їх померло дорогою, і я мусив узяти на їхнє місце інших, набраних із різних народів. Наш корабель двічі мало не потонув: одного разу через бурю, а другого — ударившись об скелю. Тут хазяїн перепинив мене, спитавши, як мені пощастило переконати чужоземців з різних країн їхати зі мною після всіх пережитих мною злигоднів і небезпек. Я роз’яснив, що то були відчайдушні люди, примушені тікати з рідного краю,— хто через злидні, а хто від кари за злочин. Декотрі з них змарнували своє добро на нескінченні судові процеси, декотрі процвиндрили все, що мали, на пияцтво, розпусту чи карти. Інших обвинувачували в зраді, чи убивстві, чи крадіжці, отруєнні, грабіжництві, шахрайстві, підроблюванні грошей, ґвалтуванні та мужолозтві. Були там і такі, що дезертирували з війська чи перекинулись до ворога, а більшість їх утекли з в’язниць. Ніхто з них не насмілювався повернутись на батьківщину, боячись шибениці або голодного життя в тюрмі, і тому вони змушені були шукати прожитку десь-інде.
Під час цієї розповіді хазяїн зволив кілька разів перепинити мене, і я мусив розтлумачувати йому характер злочинів, через які більшості моїх матросів довелося тікати з рідного краю. Минуло кілька днів у таких розмовах, перше ніж він почав розуміти мене. Він ніяк не міг збагнути, навіщо їм було чинити такі паскудства. Я пояснив як міг, що таке жадоба влади та багатства, і змалював жахливі наслідки зажерливості, нестриманості, злоби й заздрощів. Усе це мені доводилось визначати й описувати за допомогою численних прикладів та порівнянь, і хазяїн раз у раз у подиві та обуренні підводив очі вгору, мов людина, вражена чимось небаченим і нечуваним. Влада, уряд, війна, закон, кара й безліч інших речей невідомі гуїгнгнмам, тому вони не мають у своїй мові відповідних слів, і це майже позбавляло мене змоги дати йому справжнє уявлення про те, як ми живемо. Та завдяки великому природному розумові, підживленому міркуванням і нашими розмовами, він нарешті добре усвідомив собі, на що здатна природа людська в нашій частині світу, і зажадав од мене докладнішої розповіді про край, який ми звемо Європою, а особливо про мою батьківщину.
