«Мауглі Книга Джунглів»: ТИГР! ТИГР!
— Як полював ти, мислпвцю-смільчак?
— Стомився, від холоду зовсім закляк.
— А де ж тая здобич, що їй вполював?
— У Джунглях пасеться вона серед трав.
— А де ж твоя міць, що пишався ти нею?
— Ох, витекла, брате, із кров’ю моєю.
— А зараз спішиш по чиєму сліду?
— Ох, брате, в барліг помирати іду.
Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною, пробіг не менше двадцяти миль, поки опинився у незнайомій для нього місцевості. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. По всій рівнині паслися зебу і буйволи; коли хлопчики, що наглядали за худобою, побачили Мауглі, вони з галасом кинулись геть, а жовті приблудні собаки, що вештаються біля кожного індійського села, зняли скажений гавкіт. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини[3], то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.
— Уф! — вихопилось у нього, бо йому часто траплялись такі перешкоди під час нічних полювань. — Виходить, що й тут люди бояться Племен Джунглів!
Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.
Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною те жовтою цяткою на лобі. Жрець прийшов до царини, а разом з ним з’явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі і тикали на нього пальцями.
“Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!”
Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.
— Чого тут лякатись? — сказав жрець. — Погляньте на його руки та ноги — на них сліди від вовчих зубів. Він виріс серед вовків і втік з Джунглів!
Справді, коли Мауглі бавився з вовченятами, вони часто ненароком, але досить боляче його кусали, від чого на руках і на ногах у нього лишилися білі шрами. Але сам він ніколи б не сказав, що то були укуси: він знав, що таке справжні укуси.
— Арре, арре — ах! ах! — закричали в один голос дві чи три жінки. — Бідна дитина, вся покусана вовками! Але він гарненький хлопчик! Гляньте, у нього очі, мов жаринки. Справді, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого вкрав у тебе тигр!
— Пустіть мене подивитись, — сказала жінка з важкими мідними кільцями на зап’ястках рук і на кісточках ніг. Вона приставила долоню до чола і пильно почала вдивлятися в обличчя Мауглі. — Ні, це не він: він дуже худий. Але очі в нього точнісінько такі, як і в мого хлопчика!..
Жрець був людина спритна, і він знав, що чоловік Мессуа, — найбагатший господар у селі. Тому він на хвилину звів догори очі й урочисто промовив:
— Що Джунглі взяли, те Джунглі дали! Візьми, сестро, хлопчика до себе в хату і не забудь подякувати жерцю за те, що він наперед бачить долю людську!..
“Присягаюсь биком, що викупив мене, — майнуло б думці Мауглі,— всі ці розмови дуже нагадують те, як мене оглядала Зграя. Ну що ж, коли я Людина, то й стану Людиною”.
Натовп розступився; жінка, поманила пальцем Мауглі, щоб він ішов за нею в хату.
Там стояло червоне лакове ліжко, величезна глиняна скриня з кумедними опуклими малюнками на боках, півдесятка мідних каструль, подоба індійського божка в маленькій ніші, а на стіні висіло справжнє дзеркало — такі продаються на сільських ярмарках.
Вона дала йому молока й хліба, а потім поклала йому на голову руки і подивилася в очі; їй усе здавалося, що, може, то й справді її власний син повернувся з Джунглів, куди потягнув був його тигр.
— Нату, о Нату! — промовила вона ім’я свого сина. Але, здавалося, Мауглі ніколи не чув цього ймення.
— Невже ти не пригадуєш того дня, коли я подарувала тобі нові черевики?
Вона доторкнулася до його ноги; але шкіра там була тверда, як ріг буйвола.
— Ні,— сумно сказала вона, — твої ноги ніколи не носили черевиків, але ти дуже схожий на мого Нату, і ти будеш мені сином…
Мауглі було неспокійно в хаті: досі він ніколи не бував під покрівлею; але, подивившись угору, хлопець переконався, що її легко продерти в будь-який час, та й вікно у хаті не мало засувки.
“Яка радість бути Людиною, не розуміючи людської мови? — подумав він нарешті. — Тепер я такий же німий і дурний, як Людина, що опинилася б у нас у Джунглях. Треба будь-що навчитись говорити по-людському!”
Живучи поміж вовками, Мауглі недаром учився кричати по-оленячому та рохкати по-поросячому; як тільки Мессуа вимовляла яке-небудь слово, Мауглі повторював його досить добре, і, поки звечоріло, хлопчик уже знав чимало назв хатніх речей.
Деяке непорозуміння сталося тоді, коли треба було лягати спати: Мауглі нізащо не хотів лягати в пастці на пантер, — так він називав хатину, — і коли хазяї замкнули двері, він вистрибнув у вікно.
— Хай робить, як хоче, — сказав чоловік Мессуа. — Не забувай, що досі він ще не спав у ліжку. Коли він справді посланий замість нашого сина, то нікуди не втече.
Мауглі вийшов на край поля і простягнувся у високій чистій траві; але не встиг він заплющити очі, як м’яка сіра морда штовхнула його в підборіддя.
— Пхе! — промовив Сірий Брат (це був старший син Матері Вовчиці). — Погана нагорода за те, що я пробіг за тобою двадцять миль: ти весь тхнеш димом і домашньою худобою, зовсім як Людина. Прокинься, Братику! Я приніс тобі новини!
— Чи всі здорові в Джунглях? — спитав Мауглі, обнімаючи Сірого Брата.
— Та всі, крім вовків, обсмалених Червоною Квіткою. Ну, то слухай. Шер-Хан пішов полювати десь далеко звідси, поки в нього відросте нова шерсть, бо він таки добре обсмалився. Але він поклявся, що, як тільки повернеться, то кине твої кістки у Вайнгунгу.
— Ну, це ми ще побачимо! Я теж дав маленьку обіцянку. Але чути новини завжди приємно. Сьогодні я стомився, страшенно стомився від усього нового, що довелось мені побачити, Сірий Брате! Але ти завжди принось мені новини!
— Ти не забудеш, що ти вовк? Люди не примусять тебе забути це? — занепокоєно спитав Сірий Брат.
— Ніколи! Я завжди пам’ятатиму, що любив тебе і всіх, хто живе в нашій печері, але я не забуду й того, що Зграя мене прогнала!..
— І що тебе може прогнати й інша Зграя? Люди — вони завжди люди, Братику, а мова людська — що те кумкання жаб у болоті! Наступного разу я чекатиму тебе в бамбуках, там, де кінчаються пасовиська.
Протягом трьох місяців після тієї ночі Мауглі майже зовсім не виходив за царину — так пильно вивчав життя та звичаї людей. Спершу він змушений був одягти на себе тканину, яка страшенно йому заважала; потім йому довелося познайомитися з грошима, призначення яких він ніяк не міг зрозуміти, і, нарешті, з оранкою полів, в якій він також не бачив глузду. До того ж його дуже дратували сільські діти. На щастя, Закон Джунглів навчив його стримувати свій гнів, бо в Джунглях, не вміючи стримувати себе, не проживеш і не здобудеш їжі. Та коли вони глузували з нього за те, що він цурається їхніх забавок, не запускає разом з ними паперового змія або ж не так вимовляє деякі слова, то в ці хвилини лише свідомість того, що було б “не по-мисливському” вбити мале, беззахисне дитинча, стримувала його від бажання схопити зухвалого і розірвати надвоє. Він сам не знав своєї сили. В Джунглях він розумів, що звірі сильніші за нього; але в селі люди говорили, що він сильний, як бик.
І, звісно, вік і уявлення не мав про те, що таке страх.
Одного разу, капи жрець сказав йому, що храмовий божок розгнівається на нього, якщо він і далі поїдатиме мангові плоди з дерев, що належать жерцю, Мауглі схопив фігурку божка, приніс її жерцеві в хату і попросив, щоб той розгнівив божка: він, Мауглі, радо вступить з ним у бій! Вийшов страшенний скандал. Жрець якось зам’яв цю справу, але чоловікові Мессуа довелося заплатити йому чимало срібла, щоб заспокоїти й улестити божка. Так само не мав Мауглі щонайменшої уяви про відмінності, які існують між людьми різних каст. Коли осел гончара звалився в глинище, Мауглі витяг його за хвіст; а коли гончар зібрався на базар у Канхівару, він допомагав йому складати горщики. Це теж була скандальна історія, бо гончар належав до нижчої касти людей, а його осел і поготів. А коли жрець вилаяв його за це, Мауглі пригрозив і його посадовити на осла. Тоді жрець звернувся до чоловіка Мессуа і порадив йому скоріше приставити Мауглі до якоїсь роботи. Сільський староста загадав Мауглі з завтрашнього дня пасти буйволів.
Мауглі був дуже задоволений. Тепер він був на службі у громади, і тому ввечері, коли на кам’яній терасі під величезною смоквою зібрався, як завжди, гурт, він негайно приєднався до нього. Це було щось подібне до сільського клубу: тут зустрічались і курили свої люльки староста, сторож, перукар, що знав усі сільські брехні, а також старий Бульдео — сільський мисливець, у якого була закурена давня рушниця марки “Тауер”. На верхніх гілках стрибали й верещали мавпи, а під терасою в ямі жила кобра, якій щовечора приносили мисочку молока, бо вважали її священною. Старі сідали навколо дерева, розмовляли і смалили свої “гука” (люльки з водою) аж до пізньої ночі. Вони розповідали різні незвичайні пригоди з богами, людьми та духами, а ще дивовижніші історії розповідав Бульдео про життя звірів у Джунглях, розповідав доти, аж поки у дітей, що сиділи навколо, від жаху починали лізти рогом очі.
Найчастіше говорили про звірів, бо Джунглі підходили майже до самого села. Олені й дикі свині поїдали посіви на їхніх полях, і час від часу в сутінках з’являвся тигр і хапав людину майже на очах усього села.
Мауглі, який добре знав Джунглі, часто доводилося затуляти долонями обличчя, щоб інші не помітили, як він сміється, а Бульдео, поклавши свою рушницю на коліна, оповідав одну небилицю за іншою, і плечі Мауглі здригалися від реготу.
Між іншим, Бульдео запевняв усіх, ніби той тигр, що вкрав у Мессуа сина, був перевертень, і що в ньому сидить дух злющого старого лихваря, який помер кілька років тому.
— Я цього певен, — казав Бульдео, — бо Прун-Дос завжди шкутильгав відтоді, як його вдарили під час бунту, коли палили Його рахункові книги. А тигр, про якого я кажу, також шкутильгає — він залишає нерівні сліди.
— Так, так, це правда! — погоджувались діди, киваючи сивими бородами.
— Невже і всі інші його розповіді — такі ж дурні й безглузді вигадки?! — промовив Мауглі. — Цей тигр шкутильгає тому, що такий народився — хто ж цього не знає?! Пусті побрехеньки, що душа лихваря перейшла в звіра, у якого менше сміливості, аніж у шакала!
Бульдео від здивування заціпило, а староста аж очі витріщив.
— Ого! Це так говорить чортеня з Джунглів? — промовив, нарешті, Бульдео. — Коли ти такий розумний, то краще відніс би його шкуру до Канхівари. Адже уряд призначив за його голову сто рупій! А ще краще — помовчав би, коли говорять старші.
Мауглі підвівся.
— Цілий вечір я лежав тут і слухав, — кинув він через плече, збираючись іти, — і тільки один чи два рази Бульдео сказав правду про Джунглі, хоч вони й підходять до самих дверей його хати. Як же я повірю його вигадкам про духів, богів, домовиків, яких він нібито бачив?
— Еге, дуже вчасно дали хлопцеві роботу. Хай собі доглядає за чередою, — сказав староста; Бульдео пихкав і відсапувався, не тямлячи себе від зухвалості Мауглі.
У більшості індійських сіл хлопчики вдосвіта виганяють буйволів та іншу худобу на пасовисько, а ввечері приганяють назад. Той самий буйвол, який топче ногами білу людину, покірно дозволяє хлопчиську, що ледве дістає йому до носа, кричати на себе, ганяти і бити лозиною. Поки пастушок не відходить од буйволів — він у цілковитій безпеці, бо навіть тигр не насмілюється напасти на череду; та варто лиш якомусь хлопчикові побігти за квітами чи погнатись за ящіркою — і його легко може вхопити тигр.
Рано-вранці Мауглі їхав сільською вулицею верхи на спині Рами, величезного буйвола-вожака. Темно-сизі буйволи, з довгими, загнутими назад рогами і лютими очима, один за одним виходили з своїх хлівів і прямували за ним, і Мауглі одразу дав зрозуміти іншим хлоп’ятам, що старший буде він і ніхто більше. Він лупцював буйволів довгою гладенькою бамбуковою палицею і наказав Кам’я, одному з хлопчиків, пасти разом з іншими худобу окремо і не відходити од череди — а сам він піде з буйволами.
Індійське пасовисько — це порослі рідкою травою скелі, чагарники і неглибокі ярки, серед яких розбрідається худоба. Буйволи звичайно йдуть туди, де є вода і багнюка; там вони годинами валяються, гріючись у теплому мулі. Мауглі пригнав своїх буйволів до найдальшого кінця рівнини, де з Джунглів витікає Вайнгунга. Там він скочив з шиї Рами і побіг до бамбукових хащ, де на нього чекав Сірий Брат.
— Ах, — промовив Сірий Брат. — Уже не перший день я чекаю тебе тут! Що в тебе за справи з людською худобою?
— Нічого не вдієш — наказ! — відповів Мауглі. — Я тепер у селі чередник. Що чути про Шер-Хана?
— Він знову повернувся у наш край і довго чекав тебе. Тепер знову пішов геть, бо останнім часом полювання було погане. Але все-таки казав, що неодмінно уб’є тебе.
— Гаразд, — сказав Мауглі. — Поки його нема, ти або хто інший з чотирьох братів сидіть на оцій скелі, щоб я бачив вас, виходячи з села; а коли він повернеться, чекай мене під деревом дхак, що росте в яру посеред долини. Не треба лізти самим у пащу Шер-Ханові.
Мауглі вибрав місце в холодку, ліг і заснув, а буйволи паслися собі навколо.
Догляд за чередою в Індії не потребує ніяких зусиль. Худоба собі пасеться, хрумкає травою, лягає, потім знову встає,— і навіть не реве, а тільки пофоркує. А буйволи й зовсім тихо поводяться: вони лізуть один за одним в баюри і закопуються так глибоко в багнюку, що на поверхні лишаються тільки їхні носи та банькуваті фарфорово-сині очі. Так ото вони й лежать у болоті колодою. Скелі немов танцюють у гарячому мареві; хлопчики-пастушки чують шуліку (не більше одного), що висвистує високо-високо в небі,— і вони знають, що коли хто-небудь з них помре чи здохне корова, то шуліка спуститься вниз, і це побачить інший шуліка за багато-багато миль звідси, і теж прилетить, а за ним ще і ще, — і так невідомо звідки, ще до того, як жертва сконає, позлітаються сотні голодних шулік.
Пастушки то сплять собі, то знову прокидаються, плетуть з сухої трави кошики і садовлять туди коників-стрибунців; або ж спіймають двох жуків-богомолів і примушують їх битися; іншим разом вони нанизують намисто з червоних та чорних лісових горіхів або стежать за ящіркою, що гріється на скелі, або за змією, що ловить коло води жаб. Потім заводять довгі-довгі пісні з чудернацькими приспівками — і день здається їм такий довгий, як іншій людині все її життя; або ще вони роблять палаци з мулу, маленькі фігурки буйволів, коней і людей, вкладають у руки тим людям бамбукові палички і уявляють, що самі вони — царі, а фігурки — їхнє військо, або що вони — божки і перед ними всі схиляються. Нарешті настає вечір; діти здіймають галас, і буйволи вилазять з липкої грязюки з таким тріском, наче хтось раз у раз стріляє з рушниці. Всі повертаються через сіру рівнину до села, де вже мерехтять у хатинах вогні.
День у день ганяв Мауглі буйволів до їхніх улюблених баюр і день у день бачив він спину Сірого Брата за півтори милі від долини (це свідчило, що Шер-Хан ще не повернувся); день у день він лежав на траві, прислухався до навколишніх шелестів і згадував минуле життя у Джунглях. Коли б Шер-Хан хоч раз оступився своєю кульгавою лапою у Джунглях біля Вайнгунги, Мауглі напевне почув би його в тиші довгого ранку.
Нарешті настав день, коли він не побачив Сірого Брата на умовленому місці. Мауглі всміхнувся і повів буйволів до яру поблизу дерева дхак, яке було в цю пору вкрите золотисто-червоними квітками. Там уже сидів Сірий Брат, і кожний волосок на його спині настовбурчився.
— Він ховався цілий місяць, щоб приспати твою пильність. Минулої ночі він пройшов через усю долину по твоєму теплому сліду разом з Табакі,— важко дихаючи, сказав вовк.
Мауглі насупив брови.
— Я не боюся Шер-Хана, але Табакі дуже хитрий.
— Його вже також нічого боятись, — промовив Сірий Брат, облизуючи губи. — Я зустрів Табакі на світанні. Тепер про всі свої хитрощі він розповідає шулікам; але мені він розповів усе перед тим, як я зламав йому хребет. Шер-Хан хоче підстерегти тебе сьогодні ввечері коло сільських воріт, — саме тебе і більше нікого! Зараз він лежить у глибокій сухій балці, де колись протікала Вайнгунга.
— А він уже їв сьогодні чи полюватиме голодний? — спитав Мауглі. Це було для нього питання життя або смерті.
— Удосвіта він зарізав дикого кабана, а потім напився води. Знай, що Шер-Хан завжди наїджений, навіть коли вбирається помститися своєму ворогові!
— О дурень, дурень! Він вчинив, як найбезтямніше щеня! Наївся, напився та ще й гадає, що я чекатиму, поки він виспиться! Але де ж саме він лежить? Коли б нас було хоч десятеро, ми могли б з ним покінчити на місці! Ці буйволи не нападуть, доки почують його, а я не розумію їхньої мови, — чи не можна якось піти його слідом, щоб вони його почули?
— Він переплив Вайнгунгу далеко внизу, щоб не залишити слідів, — сказав Сірий Брат.
— Це йому сказав Табакі, я знаю. Сам він ніколи б до такого не додумався.
Мауглі стояв, глибоко замислившись і поклавши палець у рот.
— У глибині балки Вайнгунга… Вона ж відкрита з рівнини, це місце не більше як за півмилі звідси. Я можу погнати череду Джунглями до початку балки, а потім направити її вниз; але ж він тоді втече з іншого краю. Треба перегородити дорогу й там. Сірий Брате, чи не міг би ти розбити для мене череду надвоє?
— Я — ні, але я привів з собою розумнішого помічника, — Сірий Брат відбіг трохи і шаснув у якусь яму. Звідти висунулась велика сіра голова, добре знайома Мауглі, і раптом напоєне теплом повітря сповнилось одчайдушним криком Джунглів: Ловецьким Кличем Вовка в денний час.
— Акело! Акело! — закричав Мауглі, плескаючи в долоні. — Я знав, що ти не забудеш мене! Нам треба зробити велику справу! Розділи череду надвоє, Акело: буйволиці з телятами хай будуть окремо, а бики і робочі буйволи — самі по собі.
Петляючи, вовки пробігли по череді й вискочили з іншого краю. Тварини задерли голови, почали ревти і розділились на два гурти. В одному опинились буйволиці з телятами посеред кола; вони дивились лютими очима, рили копитами землю, готові кинутись на вовка, як тільки він зупиниться, і розтоптати його на смерть. У другому гурті пирхали старі й молоді бики; проте хоч вигляд у них був ще грізніший, насправді вони були не такі страшні, бо їм не доводилося захищати телят. Навіть шестеро пастухів не зуміли б розділити череду так уміло.
— Що далі? — задихаючись, промовив Акела. — Вони хочуть знову зійтись!
Мауглі скочив на Рамі.
— Жени, Акело, буйволів ліворуч! А ти, Сірий Брате, як тільки відійдемо, збери буйволиць і жени їх до нижнього кінця яру.
— Далеко? — спитав Сірий Брат, важко дихаючи і ляскаючи зубами.
— Поки стіни яру стануть такі високі, що Шер-Хан не зможе вистрибнути! — закричав Мауглі. — Затримай їх там, поки ми надійдемо згори!
Буйволи кинулись геть, як тільки Акела завив, а Сірий Брат став перед буйволицями. Вони кинулись на нього, і він побіг перед ними до нижнього кінця балки, в той час як Акела гнав биків ліворуч.
— Чудово зроблено! Ще один наскок, і вони побіжать у яр. Тепер обережніше, Акело! Один зайвий звук — і буйволи кинуться на тебе. Еге, це складніше, ніж полювати кіз! Чи гадав ти, що ці істоти можуть так швидко бігати? — кричав Мауглі.
— У свій час… у свій час я і таких полював! — кричав Акела, задихаючись в куряві. — Повернути їх до Джунглів?
— Повертай! Швидше повертай! Рама зовсім сказився з люті… 0, коли б я міг сказати йому, що мені від нього сьогодні треба!
Буйволи повернули на цей раз праворуч і кинулись у хащі.
А в цей час інші хлопчики-пастушки, що пасли худобу, щодуху мчали до села; вони бігли й кричали, що буйволи показились і втекли.
Тим часом план у Мауглі був досить простий: він хотів зробити велике коло горою і підійти до верхнього кінця балки, а потім погнати буйволів униз і захопити Шер-Хана так, щоб він опинився поміж биками і коровами. Він добре знав, що Шер-Хан після того, як наївся і напився, не зможе ані битися, ані здертися на круті схили яру… Тепер він заспокоював буйволів голосом; Акела був далеко позаду і час від часу повискував, аби підігнати відсталих. Щоб не дуже наблизитись до балки і не попередити цим Шер-Хана, вони зробили велике коло. Нарешті Мауглі повернув озвірілих буйволів до зеленої галявини, що підходила до верхнього кінця балки і круто спускалася вниз. Далеко-далеко під ними простяглися поля — їх було видно крізь верхівки дерев. Але Мауглі навіть не глянув туди.
Він подивився на стіни балки і з великим задоволенням побачив, що вони спускаються майже прямовисно і заросли диким виноградом та іншими виткими рослинами, за які годі було вчепитися, коли б тигр схотів тікати вгору.
— Дай їм перепочити, Акело! — сказав Мауглі, піднявши руку. — Вони ще не чують тигра. Дай їм перепочити… Я сам скажу Шер-Хану, хто прийшов до нього. Тепер він у наших руках.
Мауглі приклав руки до рота і крикнув у яр, — це було однаково, що кричати в тунель: луна покотилася від скелі до скелі.
Через деякий час вони почули довгий сонний рев ситого тигра, який тільки що прокинувся.
— Хто кличе? — заревів Шер-Хан, і строкатий павич звився над яром з пронизливим криком.
— Я, Мауглі! Ну, вбивце людської худоби, настав твій час іти на Скелю Ради!.. Вниз жени їх, униз, Акело! Вниз, Рамо, вниз!
Буйволи були спинилися на хвилинку край балки, але Акела на все горло викликнув Ловецький Клич, і вони кинулись один за одним, немов човни в річкові пороги; пісок і каміння так і полетіли з-під їхніх ніг. Рушивши, буйволи вже не могли зупинитися, та й ніхто не міг би цього зробити. Вони ще не спустились у балку, а Рама вже почув Шер-Хана і люто заревів.
— Ха! Ха! — сказав Мауглі, сидячи верхи на Рамі. — Тепер ти зрозумів, у чому річ!
І лавина чорних рогів, запінених морд та вирячених очей нестримно помчала вздовж яру, наче валуни під час водопілля; слабкіші буйволи були відтиснуті на схили яру і продирались крізь гущавину витких рослин. Тепер тварини розуміли” чого від них хочуть: страшної атаки череди буйволів, проти якої не може встояти жоден тигр!
Шер-Хан, почувши громовий тупіт їхніх копит, скочив на рівні ноги і побіг униз яром, поглядаючи то в один, то в інший бік і шукаючи місця, де можна було б вилізти; але стіни балки були занадто стрімкі, і він, обважнівши від їжі та води, біг далі, намагаючись уникнути сутички з буйволами.
Череда, розбризкуючи на всі боки воду, з ревом промчала через велику калюжу, біля якої недавно спочивав тигр, і подалася далі. Мауглі почув, як ревуть у відповідь буйволиці в іншого кінця яру, і побачив, як Шер-Хан повернув назад. Тигр добре знав, що коли немає іншого виходу, то краще зустріти биків, ніж корів в телятами. Потім Рама спіткнувся, наступив на щось м’яке і разом з іншими биками врізався у саму середину другої половини череди; силою зіткнення слабкіші буйволи були підняті в повітря, потім обидві череди вискочили на рівнину, колючи одне одного рогами і пирхаючи. Мауглі вибрав момент, зіскочив з шиї Рами і почав розмахувати палицею праворуч і ліворуч.
— Скоріше, Акело! Порозганяй їх, а то вони почнуть тепер битись між собою! Віджени їх геть, Акело! Гай, Рамо! Гай, гай, гай, діти мої! Заспокойтесь, заспокойтесь уже! Все скінчено!
Акела та Сірий Брат кидалися в усі боки, хапали буйволів за ноги, і хоч череда знову ринула до яру, Мауглі все ж таки пощастило завернути Раму, — а за ним і вся череда попрямувала до боліт.
Шер-Хана не треба було більше топтати. Він був мертвий, і до нього вже почали злітатися шуліки.
— Собаці собача й смерть, брати, — сказав Мауглі, виймаючи ніж, який він завжди, відтоді як прийшов до людей, носив із собою у піхвах, що висіли на шиї. — Він нізащо не зважився б на бій. Ех, яка ж гарна буде його шкура на Скелі Ради! Тепер швидше до роботи!
Звичайний хлопчик, який виріс серед людей, не насмілився б і думати про те, щоб самому здерти шкуру з величезного десятифутового тигра; але Мауглі знав краще всякого іншого, як сидить на звірові шкура і як її здерти. Все ж таки ця робота була важка, і Мауглі робив надрізи, рвав шкуру й кректав не менше години; вовки в цей час лежали, висолопивши язики, або підходили, щоб допомогти йому тягти шкуру, коли він їх просив.
Раптом чиясь рука лягла на плече. Підвівши очі, Мауглі побачив Бульдео з рушницею.
Діти розповіли в селі про те, що буйволи подуріли, і розлючений Бульдео прийшов вилаяти Мауглі за недогляд. Вовки поховалися, як тільки побачили, що наближається Людина.
— Ти з глузду з’їхав! — грізно закричав Бульдео. — Ти гадаєш, що можеш здерти шкуру з тигра? Це буйволи його вбили? Диви, та це ж кульгавий тигр, за голову якого призначено сто рупій! Ну що ж, ми пробачимо тобі те, що ти не доглядів череду, а може, я ще дам тобі одну рупію з тих, що одержу в нагороду, коли одвезу шкуру до Канхівари!
Бульдео дістав з-за пояса трут і кресало, щоб обсмалити тигрові вуса. Більшість місцевих мисливців завжди роблять це для того, щоб захистити себе від духу вбитого звіра, який нібито може полювати за ними після смерті.
— Гм, — ніби сам до себе промовив Мауглі, здираючи шкуру з передньої лапи. — То ти хочеш відвезти шкуру до Канхівари, взяти там винагороду, а мені, може, дати одну рупію? Ну, а я тобі скажу, що шкура потрібна мені самому! Гей, діду, забери вогонь!
— Як ти смієш так говорити з першим мисливцем на селі? Твоє щастя та дурість буйволів допомогли тобі убити тигра! Тигр тільки що наївся, а то б він устиг утекти за двадцять миль звідси. Ти навіть не вмієш оббілувати його як слід, злидото, а ще насмілюєшся сказати мені, Бульдео, щоб я не обсмалював йому вуса! Отже, Мауглі, я не дам тобі навіть однієї анни з нагороди, а дам добрячого прочухана. Облиш тигра!
— Присягаюсь биком, що викупив мене! — закричав Мауглі, поспішаючи дійти до тигрового плеча, — Що ж я весь ранок базікатиму тут з старою мавпою? Сюди, Акело! Цей чоловік надокучив мені!
Бульдео, який все ще стояв, нагнувшись над головою тигра, раптом опинився на траві під великим сірим вовком, а Мауглі спокійно білував тигра далі, ніби був один-однісінький на всю Індію.
— Та-ак! — промовив Мауглі крізь зуби. — А ти все-таки робиш не по правді, Бульдео! Ти не хочеш виділити мені жодної анни із ста рупій! А ми з цим кульгавим тигром ворогували давко, дуже давно — і ось я переміг!
Треба віддати Бульдео належне: коли б він був молодший років на десять, то спробував би поборотись з Акелою, зустрівшись із ним у лісі. Але вовк, що так слухається наказів хлопчика, який має якісь рахунки з тиграми-перевертнями, був не зовсім звичайний звір!
“Звісно, це чари”, — думав Бульдео і навіть не був певен, чи допоможе йому той амулет, що він його носив на шиї. Мисливець лежав тихо-тихо, не насмілюючись навіть поворухнутися і чекаючи щохвилини, що Мауглі теж перекинеться на тигра.
— Магараджо, великий царю! — промовив він нарешті тремтячим голосом.
— Ну? — озвався Мауглі, не повертаючи голови і посміхаючись.
— Я старий. Я гадав, що ти звичайний пастушок. Дозволиш ти мені встати і піти геть, чи твій слуга розірве мене на шматки?
— Іди, і нехай в тобою буде мир! Тільки надалі не хапайся до моєї здобичі. Пусти його, Акело!
Бульдео якомога швидше зашкутильгав до села, щохвилини озираючись через плече: чи не перекинеться Мауглі в якусь страшну потвору? Прийшовши у село, він розповів цілу історію про чаклунство, а жрець вислухав її й насупився.
Мауглі тим часом робив свою роботу далі” але тільки надвечір він і вовки відокремили чудову смугасту шкуру від м’яса.
— Тепер треба заховати її і відігнати буйволів додому. Допоможи мені, Акело, їх зібрати!
Череда зібралась і пішла, оповита вечірнім туманом: коли вони наблизились до села, Мауглі побачив вогні й почув звуки рогіз і передзвін храмових дзвонів. Біля царини його чекало майже півсела. “Це тому, що я вбив Шер-Хана”, — подумав Мауглі, але раптом на нього полетіла злива каміння, і селяни закричали:
— Чаклун! Вовчий виродок! Чортяка з Джунглів! Геть від нас! Іди геть, бо жрець знову оберне тебе на вовка! Стріляй, Бульдео, стріляй!
Стара рушниця голосно бабахнула, і один молодий буйвол заревів з болю.
— Знову чаклунство! — закричали селяни. — Він може відвертати од себе кулі!.. Бульдео, та то ж твій буйвол!
— Що ж це означає? — здивовано спитав Мауглі, коли каміння полетіло на нього частіше й частіше.
— Однак вони не кращі за нашу Зграю, оці твої брати! — промовив Акела, спокійно сідаючи на землю. — Якщо кулі щось означають, то мені здається, що вони хочуть тебе прогнати.
— Вовк! Вовчий виродок! Забирайся звідси! — кричав жрець, вимахуючи перед собою гілкою священної рослини — тульси.
— Знову? Минулого разу мене прогнали за те, що я Людина, а тепер за те, що я вовк! Ходімо, Акело!
Тільки одна жінка — то була Мессуа — підбігла до череди і закричала:
— О сину мій, сину мій! Вони кажуть, що ти — чаклун, що ти можеш перекинутись на будь-якого звіра! Я не вірю цьому, але ти все ж таки йди звідси, бо вони тебе уб’ють. Бульдео каже, що ти — чаклун, але я знаю, що ти помстився тигрові за мого Нату!
— Назад, Мессуа — заревів натовп.— Іди назад, а то ми й тебе поб’ємо камінням!
Мауглі засміявся коротким, похмурим сміхом: камінь влучив йому в рот.
— Повертайся, Мессуа! Це одна з тих безглуздих вигадок, які вони розповідають ввечері під великим деревом. Принаймні знай, що за твого сина віддячено! Прощавай, Мессуа! Мерщій тікай, бо я пущу зараз череду швидше, ніж летить їхнє каміння… Я не чаклун, Мессуа. Прощавай!
— Ану, Акело, — крикнув Мауглі,— пожени череду ще раз!
Буйволи вже давно чекали, щоб їх пустили у ворота. Навряд чи потрібно було їх підганяти: як вихор, понеслися вони на юрбу людей і вмить розігнали її на всі боки.
— Полічіть їх! — зневажливо закричав Мауглі. — Може, я вкрав ваше добро! Полічіть, бо вашим чередником я більше не буду! Прощавайте, о діти людські, і дякуйте Мессуа за те, що я не прийду до вас з моїми вовками, щоб поганятись за вами вулицею!
Він круто повернувся і пішов геть із Самотнім Вовком: коли він глянув на зорі, то відчув себе щасливим.
— Тепер уже не доведеться мені спати в пастках, Акело! Візьмемо шкуру Шер-Хана й підемо… Ні, не будемо робити селянам ніякого лиха, бо Мессуа була добра до мене!
Коли місяць зійшов над долиною і залив її молочно-білим світлом, налякані селяни побачили, як Мауглі біг з великим пакунком на голові, а слідом за ним бігли два вовки. Він біг розміреним вовчим тюпцем, що ним звірі швидко долають милю за милею. Тоді вони кинулись до храму і почали ще дужче дзвонити у дзвони та сурмити в сурми. Мессуа плакала, а Бульдео все прикрашав розповідь про свої пригоди в Джунглях і кінчив тим, що Акела нібито стояв перед ним на задніх лапах і розмовляв по-людському.
Місяць уже заходив, коли Мауглі з двома вовками підійшов до Скелі Ради і зупинився перед лігвом Матері Вовчиці.
— Вони прогнали мене з Людської Зграї, Мати! — закричав Мауглі. — Але я додержав свого слова і прийшов із шкурою Шер-Хана!
Мати Вовчиця поважно вийшла з своїми вовченятами, і очі в неї спалахнули, коли вона побачила Шер-Ханову шкуру.
— Я сказала йому ще того дня, коли він просунув свою голову й лапи в оцю печеру, полюючи на тебе, Жабеня, — я сказала йому, що із ловця він стане дичиною. Ти молодець!
— Ти молодець, Братику! — повторив басовитий голос у хащах. — Ми так скучали без тебе в Джунглях! — і Багіра стрибнула до голих ніг Мауглі.
Потім усі вони вилізли на Скелю Ради, і Мауглі розіслав тигрову шкуру на пласкому камені, де звичайно сидів Акела. Він прибив її чотирма бамбуковими паличками.
Акела ліг на шкуру і виголосив давній заклик Ради: “Дивіться, дивіться уважніше, о вовки!” — точнісінько так, як тоді, коли Мауглі вперше привели на Раду.
З того часу, як Акелу скинули. Зграя лишалася без Вожака: кожний полював і бився на власний розсуд. Але за давньою звичкою вовки відповіли на заклик і почали збиратися. Деякі з них шкутильгали, побувавши у вовчих пастках: деякі кульгали від вогнепальних ран; інші опаршивіли, бо їли всяку гидоту, а багатьох уже не було на світі… Але всі, скільки їх ще залишилося, прийшли до Скелі Ради і побачили смугасту шкуру Шер-Хана, по боках якої звисали порожні лапи з величезними гострими пазурами.
І тоді Мауглі проспівав свою пісню без рим, пісню, що сама народилася в його душі. І він співав її так голосно, як тільки міг, і так довго, наскільки дозволяв подих. А в перервах йому підвивали Сірий Брат і Акела.
— Дивіться уважніше, о вовки! Чи дотримав я свого слова? — промовив Мауглі.
І вовки прогавкали:
— Так!..
А один худющий вовк завив:
— Води нас знову, Акело! Керуй нами знову, Людське дитинча, бо нам остогидло це беззаконня і ми хочемо знову бути Вільним Племенем!
— Ні,— промурчала Багіра, — цього не буде! Коли ви будете ситі, ви знову показитесь. Недаремно ви прозиваєтесь Вільним Племенем! Ви прагнули свободи — і вона з вами. Їжте її, о вовки!
— Людська Зграя і Вовча Зграя прогнали мене, — сказав Мауглі. — Тепер я полюватиму в Джунглях сам!
— І ми полюватимемо з тобою! — закричали четверо вовків.
Мауглі пішов геть і з цього дня почав полювати в Джунглях з своїми чотирма братами. Але він не залишився назавжди самотнім. Минуло чимало років, він знову відчув себе Людиною і одружився.
Але це вже інше оповідання, для дорослих.
ПІСНЯ МАУГЛІ,
яку він співав на Скелі Ради, танцюючи на шкурі Шер-Хана
Пісню Мауглі, я, Мауглі, сам і співаю.
Послухайте, Джунглі, що я вчинив!
Шер-Хан похвалявся убити —
так, вбити! —
в раннім присмерку вбити мене, Мауглі-Жабеня!
Він наївся і воду хлебтав.
Пий, Шер-Хане, бо чи ще доведеться тобі коли пити?
Спи, і хай тобі сниться смерть.
Я сам на пасовиську.
Сірий Брат мій до мене прийшов!
Ходім зі мною, Самотній Вовче, буде велика й цікава ловитва.
Жени під гору могутніх биків, блакитношерстих буйволів із
гнівними очима.
Жени туди, куди я повелю!
Ти все ще спиш, Шер-Хане?
Прокиньсь, мерщій прокинься!
Це я прийшов і буйволів привів!
Цар буйволів Рама грізно тупнув ногою.
Хвилі Вайнгунги, куди ж це подівся Шер-Хан?
Адже не Сагі він, щоб у нору чкурнути,
Не Мор, павич, щоб злетіти увись;
Він і не Манг, кажан, щоб учепитись за гілку.
Говіркі низькорослі бамбуки, скажіть же хоч ви,
куди це подівся Шер-Хан?
Агов! Він тут! Ось де він!
Під ногами у Рами Кульгавий лежить!
Вставай, Шер-Хане! Вставай і вбивай!
Ось твоя здобич!
Буйволи шиї свої могутні
самі підставляють тобі під удар.
Тихше! О тихше!.. Він спить.
Не будіте його,
бо він сильний занадто…
Ось шуліки злетілися вже подивитись,
як міцно він спить.
І сповзлась мурашва, щоб дізнатись,
в чім справа.
Он яка тобі честь превелика, Шер-Хане!
Алала! Я не маю одежі, щоб тіло прикрити своє.
Мені соромно так зустрічати гостей,
і шуліки побачать, що я зовсім голий.
Тож позич мені шкуру, Шер-Хане!
Дай мені свою гарну, смугасту шкуру,
щоб я міг в ній з’явитись
на Скелі Ради.
Присягаюсь биком, що викупив мене,
Присягаюсь, я дав обіцянку —
маленьку обіцянку.
І тільки шкури твоєї бракує мені, щоб додержати слова свого.
З ножем у руці, з довгим іклом, яким користуються люди,
я згинаю коліна, щоб взяти дарунок собі.
Хвилі Вайнгунги, з любові до мене Шер-Хан віддає мені шкуру!
Тягни її, Акело! Тягни, Сірий Брате!
Ой, важчезна Шер-Ханова шкура!
Люди з села чомусь розгнівались на мене.
Вони кидали в мене камінням і сердито кричали на мене.
І от рот мій посічений, губи розбиті…
Я піду вже від них.
Ходімте зо мною, Сірі Брати!
Крізь гарячу темряву ночі ми підем від людської оселі;
замість вогників в їхніх хатинах
нам світитиме місяць у небі.
Хвилі Вайнгунги,
за що люди прогнали мене?
Я ж нічого поганого їм не зробив,
але люди злякались мене і…
прогнали.
Чому?
Ти, Вовча Зграє, також прогнала мене.
І от Джунглі заперті для мене,
як заперті ворота сільські.
Чому?
Як блукає між звірами й птаством кажан,
так і я от блукаю
між Джунглями й селом.
Чому?
Я танцюю на шкурі Шер-Хана, а на серці мені дуже тяжко.
Рот мій посічений, губи розбиті,
та на серці вже легко мені,
бо я знов повернувся у Джунглі.
Чому?
Ці дві думки змагаються в мені,
як напровесні борються гади.
Сльози тьмарять мій зір, а проте я сміюсь,
коли вони ллються у мене з очей.
Чому?
Два Мауглі в мені…
Та Шер-Ханова шкура уже під ногами у мене.
Всі Джунглі знають, що я переміг Шер-Хана.
Подивіться ж,
пильніш подивіться, вовки!
Але ж лихо мені! Бо на серці у мене так тяжко від дум,
котрих я зрозуміти не можу.
Цікаво