«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

Портрет Доріана Грея читати Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ VI

— Гадаю, ти вже чув новину, Безіле? — звернувся лорд Генрі до Голворда, тільки-но той з’явився в окремому кабінеті ресторану “Брістоль”, де було накрито стіл на три персони.

— Ні, Гаррі, не чув. А що таке? — запитав художник, віддаючи пальто й капелюха офіціантові, що схилився в уклоні. — Сподіваюся, не з політики? Політичні новини не цікавлять мене. На цілу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гідна пензля. Хоча, правда, побілувати багато кого з них не завадило б.

— Доріан Ґрей взяв заручини, — промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника.

Голворд здригнувся і спохмурнів.

— Доріан взяв заручини? — вигукнув він. — Це неможливо!

— Але це так.

— А з ким?

— З якоюсь там акторкою.

— Не можу повірити. Доріан такий розважливий!

— Доріан досить розумний, щоб робити вряди-годи дурниці, любий Безіле.

— Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити “вряди-годи”, Гаррі!

— Так, для Англії, але не для Америки, — мляво заперечив лорд Генрі. — А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він взяв заручини. А це зовсім інша річ. Я, приміром, добре пам’ятаю, як одружувався, зате про заручини анінайменших згадок у мене не лишилось. Мені здається, що я ніколи й не заручувався.

— Але ж тільки подумай про Доріанове походження, становише, багатство! Це справжнє безглуздя — брати такий нерівний шлюб!

— Коли ти хочеш, щоб він одружився з цією дівчиною, то ось так йому й скажи. Тоді він неодмінно візьме з нею шлюб. Найбільші дурощі люди завжди чинять з найшляхетніших мотивів.

— Але ця дівчина бодай порядна? Шкода було б, якби Доріан зв’язав своє життя з якоюсь нечупахою, що покалічила б йому душу й скаламутила розум.

— О, вона більш ніж порядна, вона прекрасна, — пробурмотів лорд Генрі, попиваючи з келиха вермут із помаранчевою настоянкою. — Доріан каже, що вона красуня, а він у таких справах не часто хибить. Твій портрет навчив його розумітись на людській вроді! Так, і цей чудодійний вплив належиться твоєму творові. Ну, та ми й самі побачимо її сьогодні ввечері, коли тільки цей хлопчина не забув про нашу умову.

— Ти все це без жарту, Гаррі?

— Авжеж без жарту, Безіле. Я чув би себе нещасним, якби мені довелося коли-небудь бути серйознішим, ніж зараз.

— І ти погоджуєшся на це, Гаррі? — спитав художник, збуджено ходячи туди-сюди по кімнаті й кусаючи губи. — Та ні, де ж ти можеш таке схвалювати! Це справжнє безглуздя!

— Я ніколи нічого не схвалюю і не осуджую — це було б абсурдне ставлення до життя. Ми ж не для того на світі, аби хизуватися своїми моральними упередженнями. Я ніколи не звертаю жодної уваги на те, що кажуть посередності, і ніколи не втручаюсь у вчинки тих, ким захоплююсь. Якщо чиясь особистість чарує мене, то хай хоч би чим вона себе виявляє, я буду в захваті від неї. Доріан Ґрей закохався в прекрасну дівчину, що грає Джульєтту, і збирається одружитися з нею. То чом би й ні? Навіть якби він брав за себе Месаліну, і то б він не став менш цікавим. Ти знаєш, я не поборник одруження. Головна вада шлюбу — що він позбавляє людину себелюбства. А несебелюбні люди — безбарвні, їм бракує індивідуальності. Правда, є натури, що їх подружнє життя робить складнішими. Вони зберігають своє “я” і додають до нього ще багато інших “я”. Така людина тоді живе більше, ніж одним життям, — вона стає вище зорганізована, в чому, як на мене, і полягає сенс людського існування. Окрім того, будь-який досвід — цінний, а що б не говорили проти шлюбу, це все-таки досвід. Мені здається, Доріан одружиться з цією дівчиною, яких півроку нестямно кохатиме її, а потім раптом захопиться кимось іншим. З нього буде чудовий об’єкт вивчення.

— Ти все це несерйозно кажеш, адже так, Гаррі? Ти ж і сам розумієш — якби життя Доріанове було розбите, тебе б це більш, ніж кого, боліло! Насправді ти кращий, ніж удаєш.

Лорд Генрі засміявся.

— Ми всі так охоче віримо в інших, тому що боїмося за самих себе. Основа оптимізму — голий страх. Ми здаємось собі-великодушними, коли покладаємо в ближньому чесноти, корисні для нас. Похваляємо банкіра, сподіваючись підвищити свій кредит у банку, і наділяємо шляхетними рисами навіть розбійника — в надії, що він пожалує наші кишені… Ні, Безіле, усе, що я сказав, я казав серйозно. А оптимізму я й за ламаний гріш не маю! Що ж до розбитого життя, то розбитим є якраз те життя, ріст якого затримано. Поліпшувати людську природу — означає просто псувати її, А коли йдеться про шлюб Доріанів — то це, певна річ, було б глупство. Бо ж є інші, цікавіші форми зв’язку між чоловіком та жінкою. Я, безперечно, за них — вони приваблюють своєю модністю… Але ось і сам Доріан! Він тобі розповість більше, ніж я.

— Гаррі, Безіле, дорогі мої, ви повинні поздоровити мене! — мовив юнак, скидаючи вечірнього плаща, підбитого атласом, і тиснучи руки друзям. — Ніколи я ще не був такий щасливий! Звичайно, це випало несподівано, як взагалі буває з чарівним у житті. Хоча мені здається, що саме цього я завжди й прагнув.

Він аж пашів від збудження й радості і виглядав навдивовижу прегарним.

— Бажаю вам щастя на ціле ваше життя, Доріане! — сказав Голворд. — Але чому ви не сповістили мене про свої заручини? Я не можу вам дарувати цього. Гаррі ви ж повідомили.

— А я не можу дарувати вам спізнення на обід, — усміхнено докинув лорд Генрі, кладучи руку юнакові на плече. — Сідаймо краще до столу та погляньмо, що тут новий шеф-кухар утяв. А тоді ви нам і розповісте все, як годиться.

— Та тут і не багато що розповідати, — почав Доріан, коли вони сіли за невеликий круглий стіл. — А сталося все це ось як. Вчора надвечір від вас, Гаррі, я пішов додому перевдягтися, далі пообідав у тому італійському ресторанчику на Руперт-стріт, куди ви мене ввели, і о восьмій годині поїхав до театру. Сібіл грала Розалінду. Декорації були, як завжди, жахливі, Орландо смішний по саме нікуди… Але Сібіл! Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана за хлопчика. На ній була зеленава оксамитова куртка з світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина з соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром. Ніколи вона ще не здавалась мені аж такою чарівною. Її ніжна грація нагадувала ту танагрську статуетку, що є у вас, Безіле, в робітні. Волосся обрамляло їй обличчя, як темне листя оточує бліду троянду. А грала вона… Ну, та ви самі побачите її сьогодні. Вона просто вроджена актриса! Я сидів у пошарпаній ложі, сам себе не тямлячи від захвату. Я забув, що я в Лондоні і в дев’ятнадцятому столітті. Я був із своєю коханою далеко, в тому пралісі, де ще нога людська не ступала… Після вистави я пішов за лаштунки й заговорив з нею. Ми сиділи поряд, і раптом в її очах з’явився такий вираз, якого я ніколи ще не бачив. Наші губи зійшлись, і ми поцілувалися… Мені несила передати вам, що я відчував ту мить. Здавалося, все моє життя зосередилось на цій хвилині безмежної насолоди. Сібіл уся затріпотіла, як білий нарцис. А тоді нараз упала на коліна і стала цілувати мої руки… Я знаю, мені не слід би все це вам говорити, але я не можу стриматись. Ясна річ, наші заручини — в найсуворішій таємниці. Сібіл навіть своїй матері не сказала. Та й я ще не знаю, якої заспівають мої опікуни. Лорд Редлі, певно, буде в нестямі. Хай, мені байдуже! Менше ніж за рік я стану повнолітній і тоді зможу робити все, що схочу… Ну, скажіть, Безіле, хіба ж я не мав рації, що кохання пізнав з поезії, а дружину знайшов у Шекспірових п’єсах? Губи, що їх Шекспір навчив говорити, шепотіли мені на вухо свої секрети. Мене обіймали руки Розалінди, і я цілував уста Джульєтти…

— Так, Доріане, я гадаю, ви маєте рацію, — повільно мовив Голворд.

— А сьогодні ви бачилися з нею? — запитав лорд Генрі.

Доріан Ґрей похитав головою.

— Я залишив її в Арденнському лісі, а зустріну тепер в садку у Вероні.

Лорд Генрі в задумі відпив шампанського.

— В яку ж саме мить ви завели з нею мову про шлюб, Доріане? І що вона відповіла? Чи ви, мабуть, уже позабули?

— Любий Гаррі, я ж не мав з нею якоїсь ділової розмови, щоб конче ото формально освідчуватись! Просто я сказав їй, що кохаю її, а вона відповіла, що не варта бути моєю дружиною. Не варта! Боже мій, таж мені цілий світ проти неї — ніщо!

— Жінки надзвичайно практичні, — пробурмотів лорд Генрі, — далеко практичніші, ніж ми, чоловіки. Ми в таку мить часто забуваємо сказати про шлюб, а жінка обов’язково нагадає нам про нього.

Голворд доторкнувся його ліктя.

— Облиш, Гаррі, ти ж ображаєш Доріана. Він не такий, як інші, — в нього занадто гарна душа, щоб зробити жінку нещасною.

Лорд Генрі глянув на Доріана й відказав:

— Доріан ніколи не ображається на мене. Я запитав його з найблагороднішої причини — єдиної, що може виправдати будь-які запитання, — з чистої цікавості. У мене склалася думка, що завжди саме жінки пропонують нам руку, а не ми їм. Це, ясна річ, за винятком буржуазії. Проте буржуазія — старомодна.

Засміявшись, Доріан Ґрей крутнув головою.

— Ви безнадійні, Гаррі, але я не звертаю уваги на ваші слова. На вас неможливо сердитись. Коли ви побачите Сібіл Вейн, то й самі зрозумієте, що треба бути негідною тварюкою, щоб її образити. Мені й у голові не вкладається, щоб можна було ославити кохану дівчину! Я кохаю Сібіл Вейн. Я хочу піднести її на золотий п’єдестал, щоб увесь світ поклонявся моїй коханій. Що таке шлюб? Довічна обітниця. Вам це смішно? Не смійтеся, Гаррі! Адже якраз таку довічну обітницю я й збираюся дати. Її довір’я робить мене відданим, її віра — кращим. Коли я з нею, мені соромно за все те, чого ви, Гаррі, навчили мене. Тоді я стаю інакшим, зовсім інакшим. Так, тоді я змінююся: самий лише дотик руки Сібіл Вейн — і я забуваю й вас, і всі ваші чарівні теорії, такі отруйні й нездорові.

— Які ж саме? — спитав лорд Генрі, беручись до салати.

— Ну, про життя, про кохання, про насолоду. Словом, усі ваші теорії, Гаррі.

— Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, я не маю права претендувати на цю теорію. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє схвалення. Щаслива людина — завжди добра, але добра — не конче щаслива.

— Але кого ж ти вважаєш добрим? — запитав Безіл Голворд.

— Атож, — приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, — кого ви вважаєте добрим?

— Добрий той, хто живе у злагоді з самим собою, — відповів лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, немов відточеними пальцями. — А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя — це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритися перед ними своєю моральністю, але насправді ближні його не обходять. До того ж в індивідуалізму, безперечно, вища мета. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини годитися з нормами своєї доби — це щонайгрубша неморальність.

— Але ж ти знаєш, Гаррі, коли людина живе тільки для себе, вона розплачується за те жахливою ціною, — зауважив митець.

— Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія бідних якраз у тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, — привілей багатих.

— Людина за таке життя розплачується не грошима.

— А чим же ще, Безіле?

— Ну, хоча б докорами сумління, стражданням, нарешті, свідомістю свого морального занепаду…

Лорд Генрі знизав плечима.

— Любий мій, середньовічне мистецтво чарівне, але середньовічні емоції віджилі. Щоправда, як на письменство, вони ще годяться, але якась річ тільки тому й стає здала для письменства, що нею в житті перестали користатись. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована — не знає, що таке насолода.

— Я знаю, що таке насолода! — вигукнув Доріан Ґрей. — Це обожнювати кого-небудь.

— Певна річ, це краще, ніж бути обожнюваним, — відказав лорд Генрі, вибираючи собі фрукти. — Страх набридливо терпіти, як тебе обожнюють. Жінки ставляться до нас, представників чоловічого роду, точнісінько як людство до своїх богів. Вони поклоняються нам і вічно дозоляють своїми проханнями.

— А я гадаю, вони просять у нас лише того, що перше вже дали нам, — упівголоса й серйозно мовив Доріан. — Вони пробуджують у нас Кохання і мають право сподіватися його від нас і для себе.

— Це абсолютно слушно, Доріане, — піднесеним тоном підтвердив Голворд.

— У світі нема нічого абсолютно слушного, — заперечив лорд Генрі.

— Ні, Гаррі, таки є! — вигукнув Доріан. — Ви ж самі добре знаєте, що жінки віддають чоловікам найдорожче, що мають.

— Можливо, — зітхаючи, погодився лорд Генрі. — Але вони незмінно вимагають його назад, і то все в дрібній монеті. Ось із чим морока. Жінки, як зауважив один дотепний француз, запалюють нас на шедеври, та ніколи не дають змоги їх творити.

— Гаррі, ви вже зовсім неможливий! І чого ви мені так дуже подобаєтесь?

— Я вам завжди подобатимусь, Доріане, — відповів лорд Генрі. — Може, вип’ємо кави, друзі?.. Офіціанте, принесіть кави, коньяку і цигарок… Ні, цигарок не треба, у мене є… Безіле, я не можу тобі дозволити палити сигари, візьми цигарку! Цигарки — це довершений взірець довершеної насолоди, витонченої, гострої, але такої, що не дає повного задоволення. Чого ще бажати?.. Авжеж, Доріане, ви завжди любитимете мене. Ви бачите в мені втілення всіх гріхів, які не маєте духу вчинити самі.

— Що за дурниці ви правите, Гаррі! — скрикнув юнак, прикурюючи від вогнедишного срібного дракона, що його офіціант поставив на стіл. — Краще от їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви не знали ще досі.

— Я вже знаю все, — з утомою в очах мовив лорд Генрі. — Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хто й зна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене. Я люблю сцену — вона куди реальніша за життя. Ну що ж, ходімо! Доріане, ви поїдете зі мною. Мені дуже прикро, Безіле, але в моїй кареті лише два місця. Тобі доведеться їхати за нами в кебі.

Вони підвелись і, одягши пальта, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний і похнюплений. Смуток посів його душу. Не лежало йому серце до цього шлюбу, хоч він і розумів, що з Доріаном могло статися й далеко гірше.

Через кілька хвилин вони спустилися сходами. Як і домовилися, Голворд їхав сам-один і бачив попереду поблимування ліхтарів маленької карети лорда Генрі. Почуття безповоротної втрати нараз пройняло художника. Він усвідомив, що Доріан Ґрей ніколи вже не буде йому тим, чим був дотепер. Поміж них двох стало життя… Очі його заволокло сльозою, і яскраво освітлені людні вулиці розтанули перед ним у каламуті. Коли кеб під’їхав до театру, Голвордові вже здавалося, що за цей день він постарів на багато років.

«Портрет Доріана Грея» Розділ VII

Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий єврей-директор, що зустрів при вході Доріана та його друзів, розпливався аж до вух у солодкаво-влесній посмішці. З виглядом урочистим і водночас послужливим він провів гостей до ложі, розмахуючи пухкими руками в перснях і просторікуючи на повен голос. Доріанові він ще огиднішим видався, ніж раніше, — юнак почував себе так, немов, шукаючи Міранду, надибав Калібана. Лорд Генрі, навпаки, радше вподобав єврея. Принаймні так він заявив і напосівся потиснути йому руку, запевняючи, що пишається знайомством з людиною, котра відкрила справжнього генія і збанкрутувала через любов до поета. Голворд задовольнявся розгляданням облич у партері. Духота стояла неймовірна, і величезна люстра пломеніла, наче якась фантастична жоржина з огненними пелюстками. Молодики на гальорці, знявши куртки й жилети, порозвішували їх на бар’єрі. Вони перегукувалися через цілу залу й частували апельсинами своїх строкато повбираних подруг, що сиділи поряд них. У партері весело гомоніли якісь жінки, дратуючи слух верескливим реготом. З буфету чути було, як бахкали корки.

— Гарненьке ж місце — саме знаходити собі божество! — озвався лорд Генрі.

— А так, — зауважив Доріан Ґрей. — Якраз тут, серед смертних, я й знайшов свою богиню! Коли вона грає, забуваєш усе на світі. Навіть оця сіра публіка — у них неотесані обличчя й грубі манери, — але вони стають просто невпізнанні, коли Сібіл на сцені. Вони сидять, затамувавши віддих, і стежать за нею. Досить їй захотіти — і вони ридають або сміються. Вона робить їх чуткими, як скрипка, вона духовно підносить їх, і тоді почуваєш, що ці люди з такої ж плоті й крові, як і ти сам.

— З такої ж плоті й крові! Ну ні, це вже даруйте! — вигукнув лорд Генрі, який у бінокль розглядав гальорку.

— Не звертайте на нього уваги, Доріане, — мовив художник. — Я чудово розумію вас і вірю в цю дівчину. Та, яку ви покохали, не може не бути гарною! Коли вона здатна так впливати на людей, душа в неї витончена і шляхетна. Духовно підносити своє покоління — о, це велика заслуга! Якщо ця дівчина спроможна надихнути душу тим, хто досі обходився без неї, якщо вона може зародити любов до краси в людей, чиє життя брудне й потворне, якщо вона має силу зідрати з них шкаралупу себелюбства і збудити сльози співчуття до чужого горя, — тоді вона варта вашого кохання, варта того, щоб цілий світ уклінно схилився перед нею. Ви правильно робите, що з нею одружуєтесь. Спершу я не думав так, але тепер я згоден з вами. Сібіл Вейн боги створили для вас. Без неї вам чогось би бракувало.

— Дякую, Безіле, — відповів Доріан Ґрей, тиснучи йому руку. — Я знав, що ви мене зрозумієте. А Гаррі просто жахає своїм цинізмом… Ага, ось і оркестр. Він препоганий, правда, та грає лише хвилин п’ять. Тоді підніметься завіса і ви побачите дівчину, якій я віддам ціле своє життя, якій я вже віддав усе, що є в мені найкращого.

За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна — лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації і боязкому виразі очей було щось від молодої сарни. Легка барва, наче тінь троянди в срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. Вона відступила два кроки, і губи її затремтіли. Безіл Голворд скочив на ноги і заплескав у долоні. Доріан Ґрей сидів непорушно, наче вві сні, прикипівши до дівчини поглядом. А лорд Генрі, все дивлячись у бінокль, бурмотів:

— Чарівно! Чарівно!

До широкої вітальні в домі Капулетті разом з Меркуціо та іншими приятелями ввійшов Ромео в одежі прочанина. Убогий оркестрик процигикав кілька тактів, і почався танець. Поміж гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн виглядала на якусь вищу, неземну істоту. її тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки були ніби виточені з холодної слонової кості.

Але вона лишалася на диво байдужною. Ані іскрини радості не блиснуло їй в очах, коли вона побачила Ромео. Ті декілька слів Джульєттиних —

О пілігриме, в тім гріха немає —

З молитвою торкатись рук святих:

Такий привіт нам звичай дозволяє.

Стискання рук — то поцілунок їх, —

і короткі репліки в подальшому діалозі прозвучали явно фальшиво. Голос був чарівний, але тон — зовсім невідповідний, якийсь нещирий, штучний. Хибна інтонація вичавила все живе з віршів, а почуття, в них висловлене, унеправдила.

Доріан Ґрей, приглядаючись до Сібіл, щодалі більш полотнів. Він був ошелешений і стривожений. Ні Безіл, ні лорд Генрі не наважувалися зайняти його. Дівчина — бачилось їм — не мала анінайменшого хисту, і вони були вкрай розчаровані.

Знаючи, однак, що справжнє випробування будь-якої Джульєтти — сцена на балконі у другій дії п’єси, вони ще мали надію. Якщо Сібіл Вейн і тут не спроможеться, значить, дівчина бездарна, та й усе.

Коли вона вийшла на сцену, освітлену місяцем, вигляд у неї був чарівний — це годі було заперечити. Але разюча неприродність гри ставала все нестерпнішою. Надуманість жестів доходила до безглуздя, штучний пафос псував геть усе, що Сібіл промовляла. Прекрасний уступ —

Моє лице ховає маска ночі,

Але на нім пала дівочий стид,

Що ти цю ніч мої слова підслухав, —

був продекламований з нудотною педантичністю учениці якого-небудь другорядного викладача красномовства. Нарешті вона перехилилася через балкон і почала проказувати чудові рядки:

Хоч ти — єдина радість,

Та не на радість змовини нічні…

Все сталось несподівано занадто —

Так швидко, так раптово й необачно,

Як блискавка, що блисне й раптом зникне,

Ледь встигнемо сказати: “Он сяйнуло!”

Добраніч, любий! Теплий подих літа

Нехай цю бруньку ніжного кохання

Оберне в пишну квітку запашну,

Коли з тобою зійдемося ще раз…

Але вона промовила ці слова так, наче зовсім не усвідомлювала їхнього значення. То були не нерви, ні, — вона ніби повністю зберігала самовладання. То була просто кепська гра. Дівчина не мала й крихти таланту.

Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до п’єси. Зала неспокійно заворушилась, почулися голосні розмови, а далі й свист. Єврей-директор, що стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина зоставалась незворушною.

По другій дії у залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й одягнув пальто.

— Вона прегарна, Доріане, — мовив він, — але грати не може. Ходімо звідси!

— Ні, я досиджу до кінця, — різко, болісним голосом заперечив Доріан. — Мені, Гаррі, дуже прикро, що через мене у вас пропав вечір. Перепрошую вас обох.

— Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, — сказав Голворд. — Ми прийдемо колись іншим разом.

— Краще б їй і справді нездужати, — зітхнув Доріан. — Але мені здається, вона просто холодна й нечула. З нею сталася цілковита зміна! Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише звичайнісінька посередня лицедійка.

— Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.

— І те, і те — тільки форми наслідування, — зауважив лорд Генрі. — Ну що ж, ходімо, Безіле. Але вам, Доріане, теж не слід тут довше залишатися. Дивитись на погану гру — зле для людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина виступала на сцені, — тож і не має значення, що вона грає Джульєтту, мов дерев’яна лялька! Вона дуже гарненька, і коли про життя знає так само мало, як і про мистецтво, — близькість із нею принесе чимало насолоди! Є ж бо тільки два різновиди людей, по-справжньому чарівних, — це ті, що їм відомо абсолютно все, і ті, що їм не відомо абсолютно нічого. О Боже, любий мій хлопчику, не сприймайте це так трагічно! Секрет вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду. Краще їдьмо з нами до клубу. Там перекуримо і вип’ємо за вроду Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?

— Ідіть, Гаррі! — скрикнув юнак. — Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште мене. Хіба ви не бачите, що в мене серце крається?

Йому до очей підступили гарячі сльози, губи засіпалися. Кинувшись у глиб ложі, він прихилився до стіни і затулив обличчя руками.

— Ходімо, Безіле, — з незвичною теплотою в голосі мовив лорд Генрі. І вони обидва вийшли з ложі.

Через кілька хвилин спалахнули вогні рампи, завіса знову піднялась і почалася третя дія. Доріан Ґрей повернувся на своє місце. Вид його був блідий, сповнений гордовитої байдужості. П’єса все тяглась, і, здавалося, кінця їй не буде. Зала напівспорожніла, люди зі сміхом виходили, човгаючи важкими черевиками. Вистава безнадійно провалилася.

Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і вигуки ремства.

Ледве було по виставі, як Доріан Ґрей метнувся за лаштунки, до кімнатинки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.

Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

— Як погано я сьогодні грала, Доріане! — вигукнула вона.

— Дуже погано! — ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. — Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав.

Дівчина усміхнулася.

— Доріане, — з наспівним протягом вимовила вона його ім’я, наче воно було солодше меду для червоних пелюсток її уст. — Доріане, ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?

— Що зрозуміти? — сердито перепитав він.

— Чому я сьогодні так погано грала. І чому я тепер завжди погано гратиму. Чому я ніколи вже не зможу добре грати.

Доріан знизав плечима.

— Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл немов не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона вся була в екстазі щастя.

— Доріане, Доріане! — скрикувала вона. — Перед тим як познайомитися з вами, я знала в житті лише мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Один вечір я була Розалінда, інший — Порція. Радість Беатріче була моя радість, горе Корделії — моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена — то був цілий мій світ. Я знала самих лише привидів і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, — і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, і старий, і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дали мені щось вище за мистецтво — ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво — лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це мені нічого не дається. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось — я зовсім ні на що не здатна. І раптом я все зрозуміла, чому це. І мені стало так радісно! Я чула їхні шики — і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням — грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

— Ви вбили моє кохання… — промурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши навколішки, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

— Так! — вигукнув він. — Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим недавно ще були для мене… О, недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. І навіщо тільки ви трапили мені на очі! Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким обличчям, та й ото!

Сполотнівши дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі:

— Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте…

— Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить! — уїдливо кинув Доріан.

Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.

— Не торкайтесь мене!

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка.

— Доріане, Доріане, не кидайте мене! — шепотіла вона. — Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, — адже ввесь час тільки ви один були в мене на думці!.. Але я спробую… Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання… Мабуть, я б його й не відчула, якби ви не поцілували мене… якби ми не поцілувались тоді… Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо… Мій брат… Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував… Але ви, Доріане… Невже ви не простите мені сьогоднішній вечір? Я вперто працюватиму, я всіх сил докладу!.. Не будьте такий жорстокий зі мною, я ж люблю вас над усе на світі. Адже тільки однісінький раз моя гра не сподобалась вам! Ваша правда, Доріане, — мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою подіяти. О, не кидайте мене, Доріане, не кидайте!..

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Ґрей дивився на неї згори своїми прегарними очима, і його виточені уста кривились у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки осоругу.

— Я йду, — сказав він нарешті спокійно й чітко. — Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла трошки ближче. Її маленькі руки простерлись навмання, немовби шукаючи його. Доріан обернувся і вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці.

Він ледве чи усвідомлював, куди йшов. Пізніше йому пригадувалось, як, блукаючи тьмяно освітленими вуличками, він минав якісь підозрілі будинки, проходив попід арками, що від них падали чорні тіні. Пронизливо сміючись, до нього щось гукали жінки хрипкими голосами. Непевною ходою, наче страхітливі якісь мавпи, пленталися п’яниці, то лаючись, то просто мугикаючи собі під ніс. Він бачив заморених дітлахів, що спали, скрутившись калачиком на приступках будівель, і чув з похмурих дворів верескливий лемент і прокляття.

При перших проблисках світання Доріан опинився перед Ковент-Ґарденом. Темрява спала, і осяяне блідими вогнями небо взялося чудовною перлиною. По лискучій бруківці безлюдної ще вулиці прогуркотіло кілька величезних підвод, вивершених тремтливими лілеями. Повітря духмяніло ароматом квіток, і краса їхня наче заспокоювала його біль. Він зайшов на ринок і став дивитись, як розвантажують вози. Один візник у білій хламиді почастував його вишнями. Доріан подякував і байдуже почав їсти, здивувавшись, чому візник відмовився взяти за них гроші. Зірвані опівночі, вишні немов ще зберігали в собі прохолоду місячного світла. Повз Доріана довгою черідкою тяглися хлопчаки з кошиками смугастих тюльпанів і жовтих та червоних троянд, обережно пробираючись поміж світло-зеленим громаддям городини. Під портиком з сірими, освітленими сонцем колонами снував гурт забрьоханих простоволосих дівчат-перекупок, що дожидали кінця гуртового торгу. Ще трохи їх юрмилося біля обертових дверей кав’ярні на галереї. Важкі возові коні ховзали копитами по нерівному бруку і дзеленькотіли балабончиками та збруєю. Декотрі візники спали на купі лантухів. Рожевоногі голуби з райдужними шийками метушливо дзьобали розтрушені зернини.

Трохи згодом Доріан гукнув кеб і поїхав додому. Біля дверей він якусь хвильку загаявся, поглянувши на безгомінний майдан, на вікна будинків, щільно позакривані віконницями або шторами. Небо тепер стало чисто опалевим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло. З одного димаря навпроти вже курився тоненький струмінь диму, звиваючись блідо-бузковою стрічкою в перламутровому повітрі.

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, здобич із барки якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі. Охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно все переладнав на власний смак у цьому покої і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. У кімнату ступив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткішим. Трепетливе і яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе. Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі із слонової кості — один з численних подарунків лорда Генрі, — він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала йому червоних уст. Що ж би це значило?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло й задумався. І от нараз йому на пам’ять спливло те, що він був промовив у робітні Безіла Голворда того дня, коли портрет було закінчено. Так, він пригадував тепер геть усе до слова. У нього тоді прохопилося химерне бажання, щоб він сам залишався повік молодим, а старішав його портрет, і щоб його власна врода ніколи не марніла, а весь тягар його пристрастей та вад лягав на обличчя портретові; щоб цю намальовану його подобизну зорали зморшки страждань і мислі, а він сам щоб зберіг назавжди ніжний рум’янець і миловидість своєї щойно тоді усвідомленої юності. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливе! Жах навіть подумати про таке. А проте ж — осьде портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилася нікчемністю, не вартою його кохання… І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю згадував, як Сібіл приклякла була коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як твердосердо він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..

Однак хіба й він не страждав? За ті три жахітливі години, поки тривала вистава, він пережив цілі століття мордувань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому разі, коли він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю. Але жінки вміють легше зносити горе, ніж чоловіки, — вони ж бо тільки й живуть почуттями, тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі вибирають лише на те, щоб мати кому влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жінота… Отож навіщо йому мордуватись думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього ніщо.

Але портрет! Як з ним бути? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Портрет навчив його любити власну вроду. Тож невже він навчить його ненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?

Ні, ні, то просто ілюзія, породження втомленої уяви. Це жахлива ніч, яку він пережив, лишила по собі примари… Раптом у його мозкові блимнула та крихітна ясно-червона цяточка, що призводить людину до божевілля. Портрет анітрохи не змінився, безглуздя навіть думати про це!

Але ж ось портрет, втуплений у нього з жорстоким усміхом, що нищить усю принадність обличчя. Яскраве волосся сяє під вранішнім сонцем, блакитні очі втоплені в очі живого Доріана Ґрея. Безмежний жаль — не за собою, а за намальованим своїм образом — пойняв юнака. Портрет уже змінився і змінюватиметься далі й далі. Золотавість його кучерів візьметься сивизною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. За кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме пляма ганьби на портрет і нівечитиме його красу… Але ні, він не грішитиме більше! Портрет — змінений він чи незмінений — стане для нього наочним втіленням його сумління. Він опиратиметься спокусі. Він не бачитиметься більше з лордом Генрі — принаймні не слухатиме його невловно-отруйних теорій, які колись у Безіловому садку вперше розворушили в ньому, Доріані, жагу неможливого… Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте.

Він підвівся з крісла і заслонив портрет широкою ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на нього.

— Який жах! — пробурмотів він сам до себе, а тоді підійшов до засклених дверей і розчинив їх.

Опинившись у садку на траві, він спрагло дихнув на повні груди. Свіже ранкове повітря немовби розігнало всі його похмурі переживання. Тепер Доріан думав лише про Сібіл. Слабкий відлунок колишнього кохання бринів йому в серці, він знов і знов повторював її ім’я. І пташки, що їхній щебет розлягався в росою скропленому садку, здавалося, розповідали квіткам про неї.

Оцініть статтю
Додати коментар

  1. Володимир

    Отримав велике задоволення, прочитав те , що давно шукав. Дякую автору та перекладачу. Твір надихає на роздуми.

    Відповіcти