«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ 13

Він вийшов із кімнати й почав підніматися сходами. Безіл Голворд ішов слідом.

Вони ступали тихо, як люди інстинктивно роблять уночі. Лампа кидала химерні тіні на стіни й сходи. Вітер посилювався, і деякі вікна почали бряжчати.

Діставшись верхнього майданчика, Доріан поставив лампу на підлогу й, вийнявши ключ, повернув його в замку.

— Ти наполягаєш на тому, щоб дізнатися правду, Безіле? — запитав він тихим голосом.

— Так.

— Я дуже радий, — відповів він із посмішкою.

Потім додав уже різкіше:

— Ти єдина людина у світі, яка має право знати про мене все. Ти вплинув на моє життя значно більше, ніж сам думаєш.

Узявши лампу, він відчинив двері й увійшов.

Їх обдав холодний протяг, і полум’я лампи на мить спалахнуло брудно-помаранчевим вогнем. Доріан здригнувся.

— Зачини двері за собою, — прошепотів він, ставлячи лампу на стіл.

Голворд озирнувся довкола зі здивованим виразом обличчя. Здавалося, в цій кімнаті ніхто не жив уже багато років. Вицвілий фламандський гобелен, завішена картина, стара італійська скриня та майже порожня книжкова шафа — ось і все, що тут було, окрім столу та стільця. Поки Доріан Грей запалював недогорілу свічку на камінній полиці, художник помітив, що все приміщення вкрите пилом, а килим протертий до дірок. За дерев’яною обшивкою прошурхотіла миша. У повітрі стояв сирий запах цвілі.

— То ти й далі вважаєш, що душу бачить лише Бог, Безіле? Відсунь цю завісу — і побачиш мою.

Голос, що промовив ці слова, був холодним і жорстоким.

— Ти збожеволів, Доріане, або просто граєш роль, — пробурмотів Голворд, насупившись.

— Не хочеш? Тоді я зроблю це сам, — сказав молодий чоловік.

Він зірвав завісу з карниза й кинув її на підлогу.

З уст художника вирвався крик жаху, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні потворне обличчя, що зловісно всміхалося до нього. У його виразі було щось таке, що викликало огиду й відразу. Великий Боже! Це було обличчя самого Доріана Грея!

Хоч яким жахливим стало це видіння, воно ще не до кінця знищило дивовижну вроду. У поріділому волоссі ще залишалося золото, а на чуттєвих губах — червонястий відтінок. Каламутні очі все ще зберігали дещицю своєї колишньої блакитної чарівності. Благородні лінії різьблених ніздрів і пластичного вигину шиї ще не зникли остаточно.

Так, це був сам Доріан.

Але хто це зробив?

Йому здалося, що він упізнає власний мазок пензля, та й рама була виконана за його ескізом. Думка була жахливою, неймовірною, і все ж він відчув страх. Художник схопив запалену свічку й підніс її ближче до картини. У лівому верхньому куті він побачив своє ім’я, написане довгими літерами яскравої кіноварі.

Це була якась брудна пародія, ганебна й ница сатира. Він ніколи не створював нічого подібного. І все ж це був його портрет. Він знав це напевно. Йому здалося, ніби його кров в одну мить перетворилася з вогню на повільний крижаний потік.

Його власний портрет!

Що все це означало?

Чому він змінився?

Він обернувся й подивився на Доріана Грея очима тяжкохворої людини. Його губи тремтіли, а пересохлий язик, здавалося, відмовлявся вимовляти слова. Він провів рукою по чолу. Воно було вкрите холодним липким потом.

Молодий чоловік стояв, спершись на камінну полицю, і спостерігав за ним із тим дивним виразом, який можна побачити на обличчях глядачів, цілком захоплених виставою, коли на сцені грає великий актор. У цьому погляді не було ані справжнього смутку, ані справжньої радості. Лише пристрасть спостерігача і, можливо, ледь помітний відблиск тріумфу в очах. Він витягнув квітку з петлиці й нюхав її — або робив вигляд, що нюхає.

— Що все це означає? — нарешті вигукнув Голворд.

Власний голос здався йому різким і чужим.

— Багато років тому, коли я був ще хлопцем, — сказав Доріан Грей, стискаючи квітку в руці, — ти познайомився зі мною, обсипав мене компліментами й навчив пишатися своєю вродою. Одного дня ти представив мене своєму другові, який відкрив мені диво молодості, а потім завершив мій портрет, що відкрив мені диво краси. У хвилину безумства — і досі не знаю, шкодую я про неї чи ні, — я висловив бажання, або, можливо, ти назвав би це молитвою…

— Я пам’ятаю! О, як добре я це пам’ятаю! Ні, це неможливо. У кімнаті сиро. Цвіль проникла в полотно. У фарбах, якими я користувався, мабуть, була якась отруйна домішка. Кажу тобі, це неможливо.

— А що саме неможливо? — тихо промовив молодий чоловік, підійшовши до вікна й притуливши чоло до холодного скла, затуманеного вологою.

— Ти ж сказав мені, що знищив його.

— Я помилився. Це він знищив мене.

— Я не вірю, що це моя картина.

— Невже ти не бачиш у ній свій ідеал? — гірко запитав Доріан.

— Мій ідеал, як ти це називаєш…

— Як ти сам це називав.

— У ньому не було нічого злого, нічого ганебного. Ти був для мене таким ідеалом, якого я більше ніколи не зустріну. А це — обличчя сатира.

— Це обличчя моєї душі.

— Господи! Яке ж створіння я обожнював! У нього очі диявола!

— У кожному з нас є і Небо, і Пекло, Безіле, — вигукнув Доріан, у розпачі змахнувши рукою.

Голворд знову повернувся до портрета і довго вдивлявся в нього.

— Боже мій! Якщо це правда, — вигукнув він, — якщо саме так ти прожив своє життя, то ти ще гірший, ніж уявляють собі ті, хто тебе обмовляє!

Він знову підніс свічку до полотна й уважно його оглянув. Поверхня картини здавалася зовсім недоторканою, такою самою, якою він залишив її колись. Очевидно, вся ця потворність і весь цей жах ішли зсередини. Через якесь дивне пробудження внутрішнього життя проказа гріха повільно роз’їдала образ. Навіть розклад тіла на дні водойми не був би таким моторошним.

Його рука затремтіла, і свічка випала з підсвічника на підлогу, де ще якийсь час потріскувала.

Він наступив на неї й загасив.

Потім важко опустився на хиткий стілець біля столу й закрив обличчя руками.

— Господи Боже, Доріане, який урок! Який страшний урок!

Відповіді не було. Лише схлипування молодого чоловіка біля вікна.

— Молися, Доріане, молися, — прошепотів він. — Що нас учили говорити в дитинстві? «Не введи нас у спокусу. Прости нам наші гріхи. Очисти нас від беззаконь». Давай промовимо це разом. Молитва твоєї гордині була почута. Буде почута й молитва твого каяття. Я занадто сильно тебе обожнював — і за це покараний. Ти занадто сильно обожнював себе. Ми обоє покарані.

Доріан Грей повільно обернувся й подивився на нього очима, затуманеними сльозами.

— Уже запізно, Безіле, — ледве вимовив він.

— Ніколи не буває запізно, Доріане. Станьмо навколішки й спробуймо пригадати хоч одну молитву. Хіба немає десь рядків: «Хоч гріхи ваші будуть червоні, мов багрянець, Я зроблю їх білими, як сніг»?

— Для мене ці слова вже нічого не означають.

— Тихо! Не кажи так. Ти й без того наробив достатньо зла у своєму житті. Боже мій! Невже ти не бачиш, як це прокляте створіння насміхається з нас?

Доріан Грей глянув на портрет, і раптом його охопила нестримна ненависть до Безіла Голворда — наче її навіяло саме зображення на полотні, наче ці викривлені усмішкою губи прошепотіли її йому на вухо. У ньому прокинулися шалені інстинкти загнаного звіра, і він зненавидів чоловіка, що сидів за столом, сильніше, ніж будь-кого чи будь-що у своєму житті.

Він гарячково озирнувся довкола.

На кришці розписаної скрині навпроти щось зблиснуло. Його погляд упав на цей предмет. Він одразу зрозумів, що це таке. То був ніж, який він кілька днів тому приніс сюди, щоб перерізати мотузку, а потім забув забрати.

Повільно він рушив до нього, проходячи повз Голворда. Опинившись за його спиною, схопив ніж і різко обернувся.

Голворд ворухнувся на стільці, ніби збирався підвестися.

Тоді Доріан кинувся на нього й встромив лезо в шийну артерію за вухом, притискаючи голову художника до столу. Потім завдав удару знову. І ще раз.

Пролунав приглушений стогін і страшний звук людини, що захлинається власною кров’ю. Тричі витягнуті руки судомно здіймалися вгору, безладно розмахуючи неприродно закляклими пальцями. Він ударив ще двічі, але тіло вже не рухалося.

Щось почало стікати на підлогу.

Доріан ще трохи потримав голову притиснутою до столу. Потім кинув ніж на стільницю й прислухався. Не було чути нічого, окрім тихого крапання на потертий килим. Він відчинив двері й вийшов на сходовий майданчик. У будинку панувала цілковита тиша. Нікого не було видно. Кілька секунд він стояв, перехилившись через поруччя й вдивляючись у чорний вир темряви внизу. Потім дістав ключ і повернувся до кімнати, замкнувши двері зсередини.

Те, що ще недавно було людиною, сиділо на стільці, перегнувшись через стіл із похиленою головою, згорбленою спиною та неприродно довгими руками. Якби не рвана червона рана на шиї й не темна згустіла калюжа крові, що повільно розтікалася по столу, можна було б подумати, що чоловік просто заснув.

Як швидко все сталося! Він відчував дивний спокій. Підійшовши до вікна, Доріан відчинив його й вийшов на балкон. Вітер розігнав туман. Небо нагадувало гігантський хвіст павича, всіяний тисячами золотих очей-зірок.

Він глянув униз і побачив поліцейського, який обходив свою дільницю, проводячи довгим променем ліхтаря по дверях мовчазних будинків. На розі на мить спалахнула червона пляма екіпажа-гансома й одразу зникла.

Повз огорожу повільно брела жінка в розвіяному шаликові, похитуючись на ходу. Час від часу вона зупинялася й озиралася назад. Одного разу вона почала співати хрипким голосом. Поліцейський підійшов до неї й щось сказав. Вона розсміялася й, перечіпаючись, пішла далі. Гіркий порив вітру пронісся над площею. Газові ліхтарі затремтіли й стали синюватими. Безлисті дерева хитали своїми чорними, схожими на залізо гілками. Доріан здригнувся й повернувся до кімнати, зачинивши за собою вікно.

Дійшовши до дверей, він повернув ключ і відчинив їх. На вбитого він навіть не глянув. Йому здавалося, що головне — не дозволити собі повністю усвідомити те, що сталося.

Друг, який написав фатальний портрет, через який почалися всі його страждання, зник із його життя. І цього було досить.

Тоді він згадав про лампу. Це була доволі незвичайна річ мавританської роботи — з тьмяного срібла, оздоблена візерунками з полірованої сталі та прикрашена грубо обробленою бірюзою. Можливо, слуга помітить її відсутність і почне ставити запитання. Доріан на мить завагався, потім повернувся до столу й узяв лампу.

Він не зміг не поглянути на мертве тіло. Яким нерухомим воно було! Якими моторошно білими здавалися довгі руки! Воно нагадувало страшну воскову фігуру.

Замкнувши двері за собою, він тихо прокрався сходами вниз. Дерев’яна обшивка поскрипувала, ніби стогнала від болю. Кілька разів він зупинявся й прислухався. Ні. Усе було тихо. То був лише звук його власних кроків.

У бібліотеці він побачив у кутку сумку й пальто. Їх треба було десь сховати. Він відімкнув потайну шафу в дерев’яній обшивці стіни — ту саму, де зберігав свої дивні маскування, — і поклав речі туди. Згодом їх можна буде спалити.

Потім він витягнув годинник. Було за двадцять хвилин друга. Він сів і замислився. Щороку — майже щомісяця — в Англії когось страчували за злочин, подібний до того, який учинив він. Здавалося, саме повітря було заражене божевіллям убивства. Наче якась червона зірка надто близько наблизилася до землі…

І все ж які докази існували проти нього? Безіл Голворд залишив будинок об одинадцятій. Ніхто не бачив, як він повернувся. Більшість слуг перебували в Селбі-Роял. Його камердинер уже спав.

Париж! Так, Безіл вирушив до Парижа нічним потягом, як і збирався. З його замкненим способом життя минуть місяці, перш ніж у когось виникнуть підозри. Місяці! За цей час можна буде знищити будь-які сліди. Раптом йому спала на думку нова ідея. Він накинув хутряне пальто, надягнув капелюх і вийшов до передпокою. Там він зупинився, почувши повільні важкі кроки поліцейського на тротуарі й побачивши відблиск світла його ліхтаря у вікні. Він завмер і затамував подих.

Через кілька хвилин відсунув засувку, вислизнув надвір і дуже обережно причинив двері за собою. Потім подзвонив. Приблизно за п’ять хвилин з’явився його камердинер — напіводягнений і дуже сонний.

— Перепрошую, що довелося тебе розбудити, Френсісе, — сказав Доріан, заходячи до будинку. — Я забув свій ключ. Котра година?

— Десять хвилин на третю, сер, — відповів слуга, кліпаючи очима й поглядаючи на годинник.

— Десять хвилин на третю? Яка жахлива година! Не забудь розбудити мене завтра о дев’ятій. У мене є деякі справи.

— Гаразд, сер.

— Сьогодні хтось приходив?

— Містер Голворд, сер. Він чекав тут до одинадцятої, а потім пішов на свій потяг.

— О! Шкода, що я його не застав. Він нічого не передавав?

— Ні, сер. Лише сказав, що напише вам із Парижа, якщо не знайде вас у клубі.

— Добре, Френсісе. І не забудь розбудити мене о дев’ятій.

— Ні, сер.

У капцях, шаркаючи ногами, слуга попрямував коридором. Доріан Грей кинув капелюх і пальто на стіл і повернувся до бібліотеки. Чверть години він ходив кімнатою туди-сюди, кусаючи губу й розмірковуючи. Потім дістав із полиці синю адресну книгу й почав перегортати сторінки.

«Алан Кемпбелл, Гертфорд-стріт, 152, Мейфер».

Так. Саме ця людина була йому потрібна.

«Портрет Доріана Грея» Розділ 14

Наступного ранку рівно о дев’ятій слуга увійшов до кімнати з тацею, на якій стояла чашка гарячого шоколаду, і відчинив віконниці. Доріан спав цілком спокійно, лежачи на правому боці, підклавши руку під щоку. Він виглядав як хлопчик, який стомився після гри або навчання.

Слузі довелося двічі торкнутися його плеча, перш ніж той прокинувся. Коли Доріан розплющив очі, на його губах промайнула легка усмішка, ніби він щойно бачив чудовий сон. Насправді ж йому зовсім нічого не снилося. Його ніч не була затьмарена ані образами насолоди, ані образами болю. Та молодість усміхається без причини. У цьому одна з її найбільших принад.

Він перевернувся, сперся на лікоть і почав повільно пити шоколад. М’яке листопадове сонце заливало кімнату теплим світлом. Небо було ясним, а в повітрі відчувалася лагідна теплота. Ранок більше нагадував травень, ніж пізню осінь.

Поступово події минулої ночі безшумними, закривавленими кроками повернулися до його свідомості й відновилися в пам’яті з жахливою чіткістю.

Він здригнувся, згадавши все, що пережив. На мить до нього повернулося те саме дивне почуття відрази до Безіла Голворда, яке підштовхнуло його до вбивства, коли художник сидів у кріслі.

Його охопив холодний спалах люті. Мертвий усе ще перебував там нагорі. І тепер — при денному світлі. Якою жахливою була ця думка! Подібні речі належали темряві, а не сонячному дню. Він відчув, що якщо продовжить думати про пережите, то або захворіє, або збожеволіє.

Є гріхи, чия привабливість полягає не в самому вчинку, а в спогаді про нього; дивні тріумфи, які більше тішать гординю, ніж чуттєвість, і дарують розуму гостріше відчуття насолоди, ніж будь-коли можуть дати почуття. Але це не належало до таких гріхів. Це було те, що слід було вигнати з пам’яті, приспати маковим зіллям, задушити — перш ніж воно саме задушить тебе.

Коли годинник пробив пів на десяту, він провів рукою по чолу, швидко підвівся й почав одягатися з іще більшою ретельністю, ніж зазвичай. Особливо довго він вибирав краватку та шпильку для шийної хустки, а персні змінював кілька разів, перш ніж залишився задоволений. За сніданком він також провів чимало часу.

Пробував різні страви, обговорював із камердинером нову ліврею, яку планував замовити для слуг у Селбі-Роял, і переглядав свою кореспонденцію. Деякі листи викликали в нього усмішку. Три видалися йому нудними. Один він перечитав кілька разів, а потім розірвав із легким роздратуванням на обличчі.

— Оця жахлива річ — жіноча пам’ять, — якось сказав Лорд Генрі Воттон.

Випивши чашку чорної кави, він повільно витер губи серветкою, жестом наказав слузі зачекати, а тоді підійшов до письмового столу, сів і написав два листи.

Один він поклав до кишені, другий передав камердинерові.

— Віднеси це на Гертфорд-стріт, 152, Френсісе. А якщо містера Кемпбелла немає в місті, дізнайся його адресу.

Щойно залишившись на самоті, він запалив цигарку й почав щось креслити на аркуші паперу. Спочатку малював квіти та архітектурні деталі, потім людські обличчя. Раптом він помітив, що кожне намальоване ним обличчя набуває химерної схожості з Безілом Голвордом.

Він насупився, підвівся і підійшов до книжкової шафи. Навмання витягнув томик. Він твердо вирішив не думати про те, що сталося, доти, доки це не стане абсолютно необхідним.

Розтягнувшись на софі, він глянув на титульну сторінку книги. Це була збірка Теофіля Готьє «Емалі й камеї» у виданні Шарпантьє на японському папері з офортом Жакмара. Палітурка була зі шкіри кольору цитрини, оздоблена золотим візерунком у вигляді ґрат і гранатів.

Книгу йому подарував Адріан Сінглтон.

Перегортаючи сторінки, він натрапив на вірш про руку Ласенера — холодну жовту руку, «ще не до кінця відмиту після страти», з рудуватим пушком і «пальцями фавна». Він мимоволі глянув на власні довгі білі пальці й здригнувся.

Далі його погляд зупинився на чудових строфах про Венецію:

«На хвилях барвистої гами,
Де груди перлинно блищать,
Венера Адріатики
Підіймає з води своє рожево-біле тіло.

Куполи над блакиттю хвиль,
Повторюючи чистий вигин мелодії,
Набухають, мов округлі груди,
Які здіймає зітхання кохання.

І човен причалює й висаджує мене,
Кинувши линву до стовпа,
Перед рожевим фасадом,
На мармурових сходах».

Які ж вони були довершені!

Читаючи їх, він ніби плив зеленими каналами рожево-перлинного міста в чорній гондолі зі срібним носом і спущеними завісами. Самі рядки нагадували йому ті бірюзово-сині смуги води, що тягнуться за човном, коли він прямує до Лідо. Раптові спалахи кольорів нагадували блиск птахів з опаловими та райдужними шиями, які кружляють навколо високої мереживної Кампаніли або велично крокують крізь напівтемні аркади, вкриті пилом часу.

Відкинувшись на спинку софи й напівзаплющивши очі, він знову й знову повторював:

— Перед рожевим фасадом,
На мармурових сходах…

У цих двох рядках для нього жила вся Венеція.

Він пригадав осінь, проведену там, і дивовижне кохання, яке штовхнуло його на безумні й водночас чарівні вчинки. Романтика була всюди. Але Венеція, як і Оксфорд, залишалася насамперед тлом для романтики, а для справжнього романтика тло означає все — або майже все.

Безіл певний час був там разом із ним і буквально марив Тінторетто. Бідолашний Безіл! Якою жахливою смертю він загинув! Доріан зітхнув, знову взяв книгу до рук і спробував забути.

Він читав про ластівок, що залітають до маленьких кав’ярень Смірни, де хаджі перебирають бурштинові чотки, а купці в тюрбанах курять довгі люльки з китицями й поважно ведуть бесіди; читав про обеліск на площі Згоди, який у своєму самотньому безсонячному вигнанні проливає гранітні сльози й тужить за спекотним Нілом, укритим лотосами, де стоять сфінкси, блукають рожеві ібіси та білі грифи із золотими кігтями, а крокодили з маленькими бериловими очима повзають по гарячому зеленому мулу.

Потім він заглибився у вірші, що ніби добували музику з мармуру, відполірованого поцілунками, й оспівували дивну статую, яку Готьє порівнював із голосом контральто — «чарівне чудовисько», що спочиває в порфіровій залі Лувру.

Та через деякий час книга вислизнула з його рук. Він почав нервувати. Його охопив напад жаху. А що, коли Алан Кемпбелл виїхав з Англії? Минуть дні, перш ніж він повернеться. А можливо, він узагалі відмовиться приїхати. Що тоді робити? Кожна хвилина мала вирішальне значення. Колись вони були близькими друзями. П’ять років тому — майже нерозлучними. Потім їхня дружба раптово обірвалася. Тепер, коли вони зустрічалися в товаристві, усміхався лише Доріан Грей. Алан Кемпбелл — ніколи.

Це був надзвичайно розумний молодий чоловік, хоча він майже не цікавився образотворчим мистецтвом. Усе своє відчуття поезії він здобув завдяки Доріанові. Його головною інтелектуальною пристрастю була наука.

У Кембриджі він проводив безліч часу в лабораторії й закінчив курс природничих наук з відмінними результатами. І тепер він залишався відданим хімії, маючи власну лабораторію, де міг замикатися на цілі дні, чим страшенно дратував свою матір. Вона мріяла побачити його членом парламенту й мала доволі туманне уявлення про хіміка як про людину, що складає рецепти для ліків.

Водночас він був чудовим музикантом. На скрипці й фортепіано він грав краще за більшість аматорів.

Саме музика свого часу й зблизила його з Доріаном Греєм — музика та та невизначена чарівність, яку Доріан умів поширювати навколо себе, коли хотів, а нерідко навіть не усвідомлюючи цього.

Вони познайомилися в Леді Беркшир того вечора, коли там виступав Рубінштейн. Після цього їх майже завжди бачили разом — в опері та всюди, де звучала добра музика.

Їхня дружба тривала вісімнадцять місяців. Кемпбелл постійно бував або в Селбі-Роял, або в будинку на Гровенор-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Грей уособлював усе найчарівніше й найпривабливіше в житті. Чи сталася між ними сварка, ніхто так і не дізнався. Але одного дня всі помітили, що вони майже не розмовляють під час зустрічей і що Кемпбелл завжди рано залишає будь-яке товариство, якщо там присутній Доріан Грей.

Змінився й сам Алан. Часом він ставав похмурим і замкненим, майже не переносив музики й ніколи більше не сідав за інструмент. Якщо його просили зіграти, він відповідав, що настільки захоплений наукою, що не має часу навіть на вправи. І це було правдою. З кожним днем його дедалі більше захоплювала біологія. Його ім’я кілька разів з’являлося в наукових журналах у зв’язку з деякими незвичайними дослідами.

Саме на цю людину тепер чекав Доріан Грей. Щосекунди він поглядав на годинник. Чим більше минало часу, тим сильніше зростало його хвилювання. Нарешті він підвівся й почав ходити кімнатою туди-сюди, схожий на прекрасного звіра, замкненого в клітці. Він ступав довгими, майже безшумними кроками. Його руки були неприродно холодними.

Його напружене чекання ставало нестерпним. Час здавався йому істотою з важкими свинцевими ногами, що повзе неймовірно повільно, тоді як його самого якісь потворні вітри невблаганно женуть до зубчастого краю чорної прірви. Він знав, що чекає на нього там; бачив це майже наяву і, здригаючись, вологими від поту руками стискав палаючі повіки, ніби хотів позбавити навіть мозок здатності бачити й загнати очі назад у темну печеру черепа.

Та все було марно. Мозок мав власну поживу, якою жадібно насичувався. А уява, спотворена жахом, викривлена болем, мов жива істота, танцювала перед ним, наче бридка лялька-маріонетка, міняла маски й вишкірялася крізь них.

І раптом час для нього зупинився. Так, та сліпа, повільна, важко дихаюча істота більше не повзла вперед. І поки час був мертвий, жахливі думки стрімко мчали попереду, витягували зі своєї могили огидне майбутнє й показували його Доріанові. Він дивився на нього. І сам жах цього видіння скував його, мов камінь.

Нарешті двері відчинилися, і до кімнати увійшов слуга. Доріан підвів на нього скляний, застиглий погляд.

— Містер Кемпбелл, сер, — повідомив той.

З пересохлих губ Доріана зірвалося зітхання полегшення, а на щоки повернувся колір.

— Негайно запросіть його сюди, Френсісе.

Він відчув, що знову володіє собою. Напад боягузтва минув. Слуга вклонився й вийшов. За кілька хвилин до кімнати увійшов Алан Кемпбелл. Він виглядав суворим і дещо блідим; його блідість ще більше підкреслювали вугільно-чорне волосся та темні брови.

— Алане! Це дуже люб’язно з твого боку. Дякую, що прийшов.

— Я мав намір більше ніколи не переступати порога твого дому, Грею. Але ти написав, що йдеться про життя і смерть.

Його голос був твердим і холодним. Він говорив повільно й навмисно стримано. У його уважному погляді, спрямованому на Доріана, читалася неприхована зневага. Руки він тримав у кишенях свого астраханського пальта й, здавалося, навіть не помітив жесту привітання.

— Так, Алане. Це справді питання життя і смерті — і не однієї людини. Сідай.

Кемпбелл узяв стілець біля столу. Доріан сів навпроти. Їхні погляди зустрілися. В очах Доріана була безмежна жалість. Він знав, що те, що збирається зробити, — жахливо. Після довгої, напруженої мовчанки він нахилився вперед і тихо сказав, уважно стежачи за кожною зміною на обличчі співрозмовника:

— Алане, у замкненій кімнаті нагорі, куди ніхто, крім мене, не має доступу, за столом сидить мертвий чоловік. Він мертвий уже десять годин. Не рухайся і не дивися на мене так. Хто він, чому помер і як саме помер — тебе не стосується. Від тебе потрібно лише одне…

— Замовкни, Грею. Я не хочу чути більше ні слова. Правда це чи ні — мене не обходить. Я категорично відмовляюся мати будь-який стосунок до твого життя. Залиш свої жахливі таємниці собі. Вони мене більше не цікавлять.

— Алане, цього разу зацікавлять. Саме ця таємниця тебе зацікавить. Мені дуже шкода тебе, Алане, але я не можу інакше. Ти єдина людина, здатна мене врятувати. Я змушений втягнути тебе в цю справу. У мене немає вибору. Ти вчений. Ти знаєшся на хімії та подібних речах. Ти проводив досліди. Тобі потрібно знищити те, що лежить нагорі. Знищити так, щоб не залишилося жодного сліду. Ніхто не бачив, як ця людина входила до будинку. Зараз усі вважають, що вона в Парижі. Її не почнуть шукати ще багато місяців. А коли почнуть — тут не повинно лишитися нічого. Ти, Алане, маєш перетворити його і все, що йому належало, на жменьку попелу, яку я розвію за вітром.

— Ти збожеволів, Доріане.

— Ах, я так і чекав, коли ти знову назвеш мене Доріаном.

— Кажу тобі: ти божевільний. Божевільний, якщо думаєш, що я поворухну хоча б пальцем заради тебе. Божевільний, якщо наважився зробити мені це чудовисько-зізнання. Я не матиму до цього жодного стосунку, хоч би що там сталося. Невже ти думаєш, що я поставлю під удар власну репутацію заради тебе? Яке мені діло до того, яку диявольську справу ти затіяв?

— Це було самогубство, Алане.

— Тим краще. Але хто його до цього довів? Підозрюю, що саме ти.

— То ти все ж відмовляєшся мені допомогти?

— Авжеж, відмовляюся. Категорично. Я не хочу мати з цим нічого спільного. Мені байдуже, яка ганьба впаде на тебе. Ти на неї заслужив. Я навіть не засмутився б, якби тебе привселюдно осоромили. Як ти смієш просити саме мене втручатися в цей жах? Я думав, ти краще знаєш людські характери. Твій друг Лорд Генрі Воттон, мабуть, навчив тебе багатьох речей, але точно не психології. Ніщо не змусить мене зробити бодай крок, щоб тобі допомогти. Ти звернувся не до тієї людини. Йди до своїх друзів. До мене більше не звертайся.

— Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ти не знаєш, скільки страждань він мені завдав. Хай яким стало моє життя, він вплинув на нього значно більше, ніж бідолашний Гаррі. Можливо, він цього не хотів, але наслідок був саме таким.

— Вбивство! Господи Боже, Доріане, невже ти дійшов уже до цього? Я не донесу на тебе. Це не моя справа. Та й без мене тебе рано чи пізно заарештують. Ніхто не чинить злочину, не зробивши якоїсь дурниці. Але я не матиму до цього жодного стосунку.

— Ти мусиш мати до цього стосунок. Зачекай. Послухай мене. Просто вислухай, Алане. Я прошу лише провести певний науковий експеримент. Ти буваєш у лікарнях і моргах, і всі ті жахи, які ти там бачиш, не справляють на тебе враження. Якби в якомусь моторошному анатомічному залі чи смердючій лабораторії ти побачив цього чоловіка на свинцевому столі з жолобками для стікання крові, ти сприйняв би його лише як цікавий об’єкт для дослідження. У тебе навіть брова не здригнулася б. Ти не подумав би, що робиш щось погане. Навпаки — переконав би себе, що служиш людству, примножуєш знання або задовольняєш наукову цікавість. Те, про що я прошу, — це лише те, що ти робив уже безліч разів. Власне, знищити тіло набагато менш жахливо, ніж багато з того, над чим ти працюєш щодня. І пам’ятай: це єдиний доказ проти мене. Якщо його знайдуть — я загинув. А знайдуть неодмінно, якщо ти мені не допоможеш.

— Я не маю жодного бажання тобі допомагати. Ти про це забуваєш. Уся ця справа залишає мене цілком байдужим. Вона не має до мене жодного стосунку.

— Алане, благаю тебе. Подумай, у якому я становищі. Щойно перед твоїм приходом я ледь не знепритомнів від жаху. Можливо, колись і ти сам пізнаєш такий страх. Ні, не думай про це. Поглянь на справу суто з наукового погляду. Ти ж не питаєш, звідки беруться тіла, над якими проводиш свої досліди. Не питай і тепер. Я й так сказав тобі надто багато.
Але я прошу тебе зробити це. Колись ми були друзями, Алане.

— Не говори про ті дні, Доріане: вони мертві.

— Мертві інколи не йдуть остаточно. Людина нагорі не зникає. Вона сидить за столом, схиливши голову й простягнувши руки. Алане! Алане! Якщо ти не прийдеш мені на допомогу, я загинув. Мене ж повісять, Алане! Невже ти не розумієш? Мене повісять за те, що я зробив.

— Немає жодного сенсу продовжувати цю сцену. Я категорично відмовляюся брати в цьому участь. З твого боку безумство — просити мене про таке.

— Відмовляєшся?

— Так.

— Благаю тебе, Алане.

— Це марно.

У очах Доріана Грея знову з’явився той самий вираз співчуття. Потім він простягнув руку, взяв аркуш паперу й щось на ньому написав. Двічі перечитав написане, ретельно склав аркуш і посунув його через стіл. Після цього підвівся й підійшов до вікна.

Алан Кемпбелл здивовано поглянув на нього, потім узяв папірець і розгорнув його. Читаючи, він смертельно зблід і безсило відкинувся на спинку крісла. Його охопило моторошне відчуття нудоти. Здавалося, серце калатає так, ніби ось-ось розіб’ється на смерть у порожній порожнині грудей.

Після двох чи трьох хвилин жахливої тиші Доріан обернувся, підійшов до нього й став позаду, поклавши руку йому на плече.

— Мені дуже шкода тебе, Алане, — прошепотів він, — але ти не залишив мені іншого вибору. Лист уже написано. Ось він. Бачиш адресу. Якщо ти мені не допоможеш, я мушу його надіслати.

Якщо ти мені не допоможеш, я його надішлю. Ти знаєш, чим це закінчиться. Але ти допоможеш мені. Тепер ти вже не можеш відмовити. Я намагався тебе пощадити. Ти сам мусиш визнати це. Ти був холодний, жорстокий, образливий. Ти поводився зі мною так, як не наважувався поводитися жоден чоловік — принаймні жоден живий чоловік. Я все це стерпів. А тепер умови диктуватиму я.

Кемпбелл сховав обличчя в долонях, і всім його тілом пройшло тремтіння.

— Так, тепер моя черга диктувати умови, Алане. Ти знаєш, які вони. Усе дуже просто. Годі, не доводь себе до такого гарячкового стану. Це потрібно зробити. Подивися правді в очі й зроби це.

З грудей Кемпбелла вирвався стогін, і він здригнувся всім тілом. Цокання годинника на камінній полиці здавалося йому поділом Часу на окремі атоми муки, кожен із яких був надто жахливим, щоб його витримати. Йому здавалося, ніби залізний обруч повільно стискає його чоло, ніби ганьба, якою йому погрожували, вже впала на нього. Рука на його плечі важила, мов свинцева. Це було нестерпно. Здавалося, вона розчавлює його.

— Годі, Алане, ти мусиш вирішити негайно.

— Я не можу цього зробити, — механічно відповів він, наче слова могли змінити реальність.

— Мусиш. У тебе немає вибору. Не зволікай.

Він на мить завагався.

— У кімнаті нагорі є вогонь?

— Так, там газовий камін з азбестом.

— Мені доведеться поїхати додому й узяти дещо з лабораторії.

— Ні, Алане, ти не повинен виходити з дому. Напиши на аркуші, що тобі потрібно, і мій слуга візьме екіпаж та привезе все сюди.

Кемпбелл нашкрябав кілька рядків, промокнув чорнило й надписав конверт на ім’я свого помічника.

Доріан узяв записку й уважно її прочитав. Потім подзвонив у дзвоник і передав її своєму камердинерові, наказавши повернутися якомога швидше й привезти все необхідне.

Коли двері передпокою зачинилися, Кемпбелл нервово здригнувся і, підвівшись із крісла, підійшов до каміна. Його трясло, наче від пропасниці. Майже двадцять хвилин обидва чоловіки мовчали. Над кімнатою голосно дзижчала муха, а цокання годинника нагадувало удари молота.

Коли годинник вибив першу, Кемпбелл обернувся й, поглянувши на Доріана Грея, побачив, що його очі повні сліз. Було щось у чистоті й витонченості цього сумного обличчя, що тільки розлютило його.

— Ти підлий. Абсолютно підлий! — пробурмотів він.

— Тихо, Алане. Ти врятував мені життя, — сказав Доріан.

— Твоє життя? Боже милостивий, що це за життя! Ти котився від розтління до розтління і зрештою дійшов до злочину. Роблячи те, що я зараз зроблю, те, до чого ти мене змушуєш, я думаю не про твоє життя.

— Ах, Алане, — зітхнув Доріан, — якби ти мав бодай тисячну частку того співчуття до мене, яке я маю до тебе.

Промовивши це, він відвернувся й став дивитися в сад. Кемпбелл нічого не відповів.

Приблизно через десять хвилин у двері постукали, і до кімнати увійшов слуга, несучи велику махагонову скриню з хімікатами, довгу котушку сталевого та платинового дроту і два залізні затискачі досить химерної форми.

— Поставити це тут, сер? — запитав він у Алана Кемпбелла.

— Так, — відповів Доріан. — І, боюся, Френсісе, у мене є для тебе ще одне доручення. Як звуть того чоловіка в Ричмонді, який постачає Селбі орхідеї?

— Гарден, сер.

— Так, Гарден. Ти маєш негайно поїхати до Ричмонда, особисто побачитися з Гарденом і сказати йому, щоб він надіслав удвічі більше орхідей, ніж я замовив, і щоб серед них було якомога менше білих.

Власне, білих мені не потрібно зовсім. Чудовий день, Френсісе, а Ричмонд — дуже гарне місце, інакше я б не завдавав тобі цього клопоту.

— Жодного клопоту, сер. О котрій годині мені повернутися?

Доріан поглянув на Алана Кемпбелла.

— Скільки триватиме твій дослід, Алане? — запитав він спокійним, байдужим голосом.

Присутність третьої людини в кімнаті, здавалося, надавала йому надзвичайної впевненості.

Кемпбелл насупився й прикусив губу.

— Близько п’яти годин, — відповів він.

— Тоді буде достатньо, якщо ти повернешся о пів на восьму, Френсісе. Або зачекай: просто залиш мені речі для перевдягання. Вечір можеш мати вільний. Я не вечерятиму вдома, тож ти мені не знадобишся.

— Дякую, сер, — сказав слуга й вийшов із кімнати.

— А тепер, Алане, не можна втрачати жодної хвилини. Яка важка ця скриня! Я понесу її за тебе. А ти візьми решту.

Він говорив швидко й владно. Кемпбелл відчував себе повністю під його впливом. Вони разом вийшли з кімнати.

Коли вони дісталися верхнього майданчика сходів, Доріан дістав ключ і повернув його в замку. Потім зупинився, і в його очах з’явився тривожний вираз. Він здригнувся.

— Не думаю, що зможу зайти туди, Алане, — тихо промовив він.

— Це мене не стосується. Ви мені не потрібні, — холодно сказав Алан Кемпбелл.

Доріан напіввідчинив двері. У ту ж мить він побачив, як обличчя на його портреті злорадно вишкірилося в сонячному промінні. На підлозі перед ним лежала зірвана завіса. Він згадав, що напередодні ввечері вперше в житті забув прикрити фатальне полотно, і вже хотів кинутися вперед, але здригнувся й відступив.

Що це була за огидна червона роса, яка виблискувала вологою загрозою на одній із рук, ніби полотно спітніло кров’ю? Який жах! У ту мить це здалося йому навіть страшнішим за мовчазне тіло, що лежало на столі, за ту річ, чия потворна, викривлена тінь на плямистому килимі свідчила, що вона не зрушила з місця і досі перебуває там, де він її залишив.

Він глибоко зітхнув, відчинив двері ширше і, напівзаплющивши очі та відвернувши голову, швидко увійшов до кімнати, твердо вирішивши жодного разу не поглянути на мертвого. Потім нахилився, підняв золото-пурпурову завісу й накинув її на портрет.

Тут він зупинився, боячись обернутися. Його погляд мимоволі зосередився на химерному візерунку тканини перед ним. Він чув, як Алан Кемпбелл заносить важку скриню, металеві пристрої та інші речі, потрібні для його моторошної роботи. Раптом він почав замислюватися, чи зустрічалися коли-небудь Безіл Голворд і Алан Кемпбелл, і якщо так, то яке враження вони справили один на одного.

— А тепер залиште мене, — пролунав за його спиною суворий голос.

Він обернувся й поспішно вийшов, лише встигнувши помітити, що мертвого знову посадили в крісло, а Алан Кемпбелл вдивляється в жовте, блискуче обличчя. Спускаючись сходами, Доріан почув, як у замку повернувся ключ.

Було вже далеко за сьому вечора, коли Алан Кемпбелл повернувся до бібліотеки. Він був блідий, але цілком спокійний.

— Я зробив те, про що ви просили, — глухо промовив він. — А тепер прощавайте. Нехай ми більше ніколи не побачимося.

— Ти врятував мене від загибелі, Алане. Я цього ніколи не забуду, — просто відповів Доріан.

Щойно Алан Кемпбелл пішов, Доріан піднявся нагору. У кімнаті стояв різкий запах азотної кислоти. Але того, що сиділо за столом, більше не було.