«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ 15

Того вечора о пів на дев’яту Доріан Грей, бездоганно вдягнений і з великою бутоньєркою з пармських фіалок, був проведений уклінними лакеями до вітальні Леді Нарборо. У нього шалено пульсували скроні, нерви були напружені до краю, і він відчував майже гарячкове збудження, але, схиляючись над рукою господині дому, залишався таким самим невимушеним і граційним, як завжди.

Можливо, людина ніколи не здається такою природною, як тоді, коли змушена грати роль. Принаймні ніхто з тих, хто бачив того вечора Доріана Грея, не міг би повірити, що він щойно пережив трагедію, жахливішу за більшість трагедій нашого часу. Ці витончені пальці не могли стискати ніж заради злочину, а ці усміхнені вуста не могли волати до Бога й добра.

Сам Доріан дивувався власному спокою і на мить гостро відчув страшну насолоду подвійного життя.

Товариство було невелике й зібране нашвидкуруч. Леді Нарборо була надзвичайно розумною жінкою з тим, що Лорд Генрі Воттон називав «залишками колись справді видатної потворності». Вона була чудовою дружиною одного з найнудніших послів свого часу і, належно поховавши чоловіка в мармуровому мавзолеї власного проєктування та повидававши дочок за багатих, хоча й доволі літніх джентльменів, тепер присвячувала себе задоволенням французької літератури, французької кухні та французького дотепу, коли лише могла його знайти.

Доріан був одним із її улюбленців, і вона завжди казала йому, що безмежно рада, що не зустріла його в молодості.

— Я знаю, любий мій, я б шалено закохалася в тебе, — любила повторювати вона, — і втратила б через тебе голову. На щастя, тоді тебе ще не було в моєму житті. До того ж наші капелюшки були такі невдалі, а чоловіки настільки заклопотані зароблянням грошей, що я навіть не мала нагоди ні з ким пофліртувати. Втім, у всьому винен Нарборо. Він був жахливо короткозорий, а який сенс дурити чоловіка, якщо він однаково нічого не помічає?

Гості цього вечора були доволі нудними. Як пояснила Леді Нарборо Доріанові, ховаючись за вельми пошарпаним віялом, одна з її заміжніх дочок раптом без попередження приїхала погостювати, а на додачу ще й привезла із собою чоловіка.

— Це страшенно негарно з її боку, любий мій, — прошепотіла вона. — Звісно, я сама щоліта гостюю в них після повернення з Гомбурга, але ж старій жінці іноді потрібне свіже повітря. До того ж я справді трохи оживляю їхнє життя. Ви навіть не уявляєте, яке існування вони там ведуть. Це найчистіше, нічим не розбавлене сільське життя. Вони встають рано, бо мають надто багато справ, і лягають рано, бо мають надто мало думок. Від часів королеви Єлизавети в їхніх околицях не сталося жодного скандалу, тому після обіду там усі засинають. Я не посаджу вас поруч ні з донькою, ні з її чоловіком. Ви сидітимете біля мене й розважатимете мене.

Доріан відповів витонченим компліментом і обвів поглядом кімнату. Так, товариство справді було нуднувате. Двох гостей він ніколи раніше не бачив, а решту становили Ернест Гарроуден — один із тих посередніх чоловіків середнього віку, яких так багато в лондонських клубах: вони не мають ворогів, зате їх щиро недолюблюють друзі; Леді Ракстон — надмірно вбрана сорокасемирічна жінка з гачкуватим носом, яка постійно намагалася дати привід для пліток, але була настільки непривабливою, що, на її велике розчарування, ніхто не вірив жодним чуткам про неї; місіс Ерлінн — настирлива нікому не відома особа з чарівною шепелявістю та венеційсько-рудим волоссям; Леді Аліса Чепмен, донька господині дому, — безбарвна й нудна жінка з одним із тих типово британських облич, які, побачивши раз, неможливо згадати; і її чоловік — червонощокий добродій із білими бакенбардами, який, як і багато людей його кола, був переконаний, що надмірна життєрадісність здатна компенсувати повну відсутність думок.

Доріан уже починав шкодувати, що прийшов, коли Леді Нарборо, глянувши на великий позолочений годинник із химерними вигинами, що розкинувся на камінній полиці, задрапірованій бузковою тканиною, вигукнула:

— Як жахливо з боку Генрі Воттона так запізнюватися! Я випадково послала до нього записку ще сьогодні вранці, і він урочисто пообіцяв мене не підвести.

Доріана трохи втішила думка, що Гаррі все-таки буде тут. І коли двері відчинилися та він почув його повільний, мелодійний голос, який надавав чарівності якійсь нещирій вибачальній промові, нудьга одразу зникла.

Проте за вечерею він не міг нічого їсти. Страва за стравою залишалися майже недоторканими. Леді Нарборо постійно дорікала йому за те, що називала «образою бідолашного Адольфа, який спеціально для вас складав меню», а Лорд Генрі час від часу поглядав на нього через стіл, дивуючись його мовчазності та відчуженості.

Дворецький раз по раз доливав йому шампанського. Доріан жадібно пив, але спрага тільки посилювалася.

— Доріане, — нарешті озвався Лорд Генрі, коли гостям подавали холодну страву, — що з вами сьогодні? Ви зовсім не схожі на себе.

— Я певна, що він закоханий, — вигукнула Леді Нарборо, — і боїться зізнатися мені, щоб я не приревнувала. І правильно робить. Я б неодмінно ревнувала.

— Люба Леді Нарборо, — промовив Доріан із усмішкою, — я вже цілий тиждень ні в кого не закоханий. Власне, відтоді, як мадам де Ферроль покинула Лондон.

— Ніколи не могла зрозуміти, як ви, чоловіки, можете закохуватися в цю жінку! — вигукнула стара пані.

— Просто тому, що вона пам’ятає вас маленькою дівчинкою, Леді Нарборо, — сказав Лорд Генрі. — Вона — єдиний зв’язок між нами й вашими дитячими сукенками.

— Вона зовсім не пам’ятає моїх дитячих сукенок, Лорде Генрі. А от я прекрасно пам’ятаю її у Відні тридцять років тому і те, наскільки сміливими були тоді її декольте.

— Вони й досі сміливі, — відповів він, узявши довгими пальцями оливку. — А коли вона вдягає особливо розкішну сукню, то нагадує розкішне подарункове видання поганого французького роману. Вона справді дивовижна й завжди сповнена несподіванок. Її здатність до сімейної прихильності просто неймовірна. Коли помер її третій чоловік, волосся в неї від горя стало зовсім золотим.

— Гаррі, як ви можете! — вигукнув Доріан.

— Яке романтичне пояснення! — засміялася господиня. — Але третій чоловік, Лорде Генрі! Ви ж не хочете сказати, що Ферроль — уже четвертий?

— Саме так, Леді Нарборо.

— Не вірю жодному слову.

— Тоді спитайте містера Грея. Він один із її найближчих друзів.

— Це правда, містере Грей?

— Вона сама мене в цьому запевнила, Леді Нарборо, — відповів Доріан. — Я навіть спитав її, чи не зберігає вона, як Маргарита Наваррська, серця своїх чоловіків забальзамованими на поясі. Вона сказала, що ні, бо в жодного з них серця взагалі не було.

— Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zèle.

— А я кажу їй: trop d’audace, — усміхнувся Доріан.

— О, сміливості їй не позичати, любий мій. А який цей Ферроль? Я його не знаю.

— Чоловіки дуже вродливих жінок належать до злочинного світу, — сказав Лорд Генрі, відпиваючи вина.

Леді Нарборо легенько вдарила його віялом.

— Лорде Генрі, мене зовсім не дивує, що світ вважає вас надзвичайно порочним.

— Але який саме світ це каже? — запитав Лорд Генрі, піднявши брови. — Мабуть, лише той світ. Із цим світом у мене найкращі стосунки.

— Усі, кого я знаю, кажуть, що ви дуже зіпсована людина, — похитала головою стара пані.

Лорд Генрі на кілька секунд удався до серйозності.

— Це просто жахливо, — сказав він нарешті, — як тепер люди люблять говорити за спиною речі, які є абсолютно й беззаперечно правдивими.

— Хіба він не невиправний? — вигукнув Доріан, нахиляючись уперед.

— Сподіваюся, що так, — засміялася господиня. — Але якщо ви всі й надалі так безглуздо обожнюватимете мадам де Ферроль, мені доведеться знову вийти заміж, аби не відставати від моди.

— Ви ніколи більше не вийдете заміж, Леді Нарборо, — перебив її Лорд Генрі. — Ви були надто щасливі у шлюбі. Жінка виходить заміж удруге тому, що ненавиділа свого першого чоловіка. Чоловік же одружується вдруге тому, що обожнював свою першу дружину. Жінки випробовують долю, а чоловіки ризикують нею.

— Нарборо не був досконалим, — вигукнула стара леді.

— Якби був, ви б його не кохали, люба пані, — миттю відповів Лорд Генрі. — Жінки люблять нас за наші вади. Якщо вад достатньо, вони пробачать нам усе — навіть наш розум. Боюся, після таких слів ви більше ніколи не запросите мене на вечерю, Леді Нарборо, але це чистісінька правда.

— Авжеж, правда, Лорде Генрі. Якби ми, жінки, не кохали вас за ваші недоліки, то де б ви всі були? Жоден із вас ніколи не одружився б. Ви стали б гуртом нещасних парубків. Хоча, зрештою, це мало б що змінило. Тепер усі одружені чоловіки живуть як парубки, а всі парубки — як одружені чоловіки.

— Fin de siècle, — пробурмотів Лорд Генрі.

— Fin du globe, — відповіла господиня.

— Хотів би я, щоб це справді було fin du globe, — зітхнув Доріан. — Життя — велике розчарування.

— Ах, любий мій, — вигукнула Леді Нарборо, надягаючи рукавички, — тільки не кажіть мені, що ви вичерпали життя. Коли чоловік говорить таке, це означає лише одне: життя вичерпало його самого. Лорд Генрі дуже порочний, і часом мені навіть шкода, що я ніколи не була такою. Але ви створені для добра — у вас надто добрий вигляд. Я повинна знайти вам гарну дружину. Лорде Генрі, чи не вважаєте ви, що містер Грей має одружитися?

— Я постійно кажу йому це, Леді Нарборо, — відповів Лорд Генрі з легким уклоном.

— Тоді нам треба пошукати для нього відповідну партію. Сьогодні ввечері я уважно перегляну «Дебретта» і складу список усіх гідних молодих панянок.

— Разом із зазначенням їхнього віку, Леді Нарборо? — запитав Доріан.

— Звичайно, разом із віком, хоча трохи відредагованим. Але поспішати не можна. Я хочу, щоб це був те, що «The Morning Post» називає «належним союзом», і хочу, щоб ви обоє були щасливі.

— Які ж дурниці люди говорять про щасливі шлюби! — вигукнув Лорд Генрі. — Чоловік може бути щасливим із будь-якою жінкою, поки не кохає її.

— Ах, який ви цинік! — вигукнула стара леді, відсуваючи стілець і киваючи Леді Ракстон. — Ви неодмінно повинні незабаром знову повечеряти в мене. Ви справжній тонізуючий засіб — значно кращий за все, що прописує мені сер Ендрю. Тільки скажіть, з ким би ви хотіли познайомитися. Я хочу, щоб це було справді чарівне товариство.

— Мені подобаються чоловіки з майбутнім і жінки з минулим, — відповів він. — Чи ви вважаєте, що тоді це буде суто дамська вечірка?

— Боюся, що так, — засміялася вона, підводячись. — Тисяча вибачень, люба Леді Ракстон, — додала вона. — Я не помітила, що ви ще не докурили сигарету.

— Нічого страшного, Леді Нарборо. Я й так курю надто багато. Надалі збираюся себе обмежувати.

— Прошу вас, не робіть цього, Леді Ракстон, — сказав Лорд Генрі. — Поміркованість — річ фатальна. Достатньо — так само погано, як і замало. А понад достатньо — так само добре, як бенкет.

Леді Ракстон із цікавістю поглянула на нього.

— Вам треба буде якось пояснити мені це детальніше, Лорде Генрі. Теорія звучить надзвичайно захопливо, — промовила вона й плавно вийшла з кімнати.

— І дивіться, не засиджуйтеся надто довго за своїми політиками та плітками, — гукнула від дверей Леді Нарборо. — Інакше ми нагорі неодмінно пересваримося.

Чоловіки засміялися, а містер Чепмен урочисто підвівся з нижнього кінця столу й перейшов ближче до господаря. Доріан Грей змінив місце й сів поруч із Лордом Генрі.

Містер Чепмен заговорив гучним голосом про становище справ у Палаті громад. Він реготав над своїми політичними противниками. Слово «доктринер» — слово, яке наводило жах на британський розум, — час від часу виринало між його вибухами сміху. Він щедро прикрашав промову алітераціями, урочисто підіймав прапор Британської імперії над вершинами думки й доводив, що успадкована тупуватість раси, яку він весело називав здоровим англійським глуздом, є найнадійнішим бастіоном суспільства.

На губах Лорда Генрі заграла усмішка, і він обернувся до Доріана.

— Вам уже краще, любий друже? — запитав він. — За вечерею ви були зовсім не в настрої.

— Зі мною все гаразд, Гаррі. Я просто втомився. І більше нічого.

— Учора ввечері ви були чарівні. Маленька герцогиня просто без тями від вас. Вона сказала мені, що збирається приїхати до Селбі.

— Вона обіцяла приїхати двадцятого.

— А Монмут теж буде там?

— О так, Гаррі.

— Він страшенно мене стомлює — майже так само, як стомлює її. Вона дуже розумна, навіть надто розумна для жінки. Їй бракує тієї невловимої чарівності слабкості. Саме глиняні ноги роблять золото ідола таким цінним. У неї дуже гарні ноги, але вони не глиняні. Порцелянові — якщо хочете. Вони пройшли крізь вогонь, а те, що вогонь не знищує, він загартовує. Вона багато пережила.

— І давно вона заміжня? — запитав Доріан.

— Цілу вічність, якщо вірити її словам. Хоча, згідно з дворянським довідником, лише десять років. Але десять років із Монмутом, мабуть, і справді здаються вічністю — ще й із доданим до неї часом. Хто ще приїде?

— О, Віллоубі, Лорд Регбі з дружиною, наша господиня, Джеффрі Клоустон — звичне товариство. Я також запросив Лорда Гротріана.

— Він мені подобається, — сказав Лорд Генрі. — Багатьом людям — ні, але я знаходжу його надзвичайно приємним. Те, що він інколи вдягається занадто вишукано, він спокутує тим, що завжди надміру освічений. Дуже сучасний тип.

— Не знаю, чи зможе він приїхати, Гаррі. Можливо, йому доведеться поїхати до Монте-Карло разом із батьком.

— Ах, яка прикрість — ці родичі! Постарайся все ж таки його привезти. До речі, Доріане, вчора ти дуже рано зник. Пішов ще до одинадцятої. Що ти робив потім? Одразу поїхав додому?

Доріан швидко глянув на нього і насупився.

— Ні, Гаррі, — відповів він після паузи, — додому я повернувся лише близько третьої.

— Заїжджав до клубу?

— Так, — сказав він. Потім прикусив губу. — Ні, тобто не так. До клубу я не заходив. Просто гуляв містом. Уже й не пам’ятаю, що робив… Який же ти допитливий, Гаррі! Тобі завжди потрібно знати, чим людина займалася. А я завжди хочу забути, чим займався сам. Якщо тобі потрібна точність, додому я повернувся о пів на третю. Я залишив ключ удома, і слуга мусив відчиняти мені двері. Якщо хочеш підтвердження — можеш запитати його.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Любий друже, ніби мені є до цього діло! Ходімо до вітальні. Ні, хересу не треба, містере Чепмен. Щось із вами сталося, Доріане. Скажіть мені, що саме. Сьогодні ви не схожі на себе.

— Не звертай на мене уваги, Гаррі. Я роздратований і не в настрої. Завтра або післязавтра я заїду до тебе. Передай мої вибачення Леді Нарборо. Я не піду нагору. Я їду додому. Мені треба додому.

— Гаразд, Доріане. Думаю, завтра під час чаю ми побачимося. Герцогиня також приїде.

— Постараюся бути, Гаррі, — сказав він і вийшов із кімнати.

Повертаючись у кареті до свого будинку, Доріан відчув, що жах, який, як йому здавалося, він уже задушив у собі, повернувся знову. Випадкові запитання Лорда Генрі на мить розхитали його самовладання, а тепер йому потрібно було зберегти твердість духу. Усе небезпечне необхідно було знищити. Він здригнувся.

Йому була огидна сама думка про те, щоб торкатися цих речей.

І все ж це потрібно було зробити.

Він це усвідомлював. Замкнувши двері бібліотеки, він відкрив потаємну шафку, куди сховав пальто й саквояж Безіла Голворда. У каміні палав сильний вогонь. Доріан підкинув ще одне поліно. Запах підгорілої тканини та палаючої шкіри був жахливим. На те, щоб усе знищити, пішло майже три чверті години.

Наприкінці йому стало зле й млосно. Запаливши кілька алжирських пахощів у мідній кадильниці з прорізами, він обтер руки й чоло прохолодним оцтом із мускусним ароматом.

Раптом він здригнувся.

Його очі дивно заблищали, і він нервово закусив нижню губу.

Між двома вікнами стояла велика флорентійська шафа з чорного дерева, інкрустована слоновою кісткою та синім лазуритом. Він дивився на неї так, ніби вона могла водночас зачаровувати й лякати, ніби приховувала щось, чого він шалено прагнув і водночас майже ненавидів.

Його дихання пришвидшилося.

Ним оволоділа божевільна жага.

Він запалив сигарету, але одразу ж відкинув її. Повіки опустилися так низько, що довгі вії майже торкалися щік. Проте погляд його не відривався від шафи.

Нарешті він підвівся з канапи, на якій лежав, підійшов до неї й відімкнув дверцята. Натиснувши на приховану пружину, він побачив, як повільно висунулася трикутна шухляда.

Його пальці інстинктивно потягнулися до неї, занурилися всередину й намацали якийсь предмет.

Це була невелика китайська скринька з чорного лаку, посипаного золотим пилом, майстерно оздоблена. Її боки прикрашали візерунки вигнутих хвиль, а до шовкових шнурків були прикріплені круглі кришталеві намистини й китиці з переплетених металевих ниток.

Він відкрив її.

Усередині містилася зелена паста з восковим блиском і дивно важким, стійким запахом.

Кілька хвилин він вагався, з нерухомою й дивною усмішкою на обличчі. Потім здригнувся, хоча в кімнаті стояла нестерпна спека, випростався і глянув на годинник.

Було без двадцяти дванадцять.

Він поставив скриньку назад, зачинив дверцята шафи й попрямував до спальні.

Коли північ почала відбивати свої бронзові удари в темному повітрі ночі, Доріан Грей одягнувся в простий одяг і, закутавши шию шарфом, тихо вислизнув із дому.

На Бонд-стріт він знайшов двоколісний кеб із добрим конем. Зупинив його й тихим голосом назвав адресу.

Візник похитав головою.

— Занадто далеко, сер, — пробурмотів він.

— Ось вам соверен, — сказав Доріан. — І отримаєте ще один, якщо поїдете швидко.

— Гаразд, сер, — відповів той. — За годину будемо на місці.

Коли пасажир сів усередину, візник розвернув коня й швидко погнав екіпаж у бік річки.

«Портрет Доріана Грея» Розділ 16

Почав накрапати холодний дощ, і розмиті вуличні ліхтарі здавалися примарними крізь мокрий серпанок туману.

Шинки саме зачинялися, і біля їхніх дверей у безладних купках товпилися похмурі чоловіки та жінки. З деяких барів долинав моторошний регіт. В інших п’яниці сварилися й верещали.

Відкинувшись на сидіння кеба і насунувши капелюха на чоло, Доріан Грей байдужим поглядом спостерігав за брудною ганьбою великого міста. Час від часу він повторював про себе слова, які Лорд Генрі сказав йому в день їхнього знайомства:

— Лікувати душу через чуття, а чуття — через душу.

Так, у цьому й полягала таємниця. Він уже не раз намагався скористатися нею і спробує знову тепер. Існували опіумні притони, де можна було купити забуття, кубла жаху, де пам’ять про давні гріхи знищувалася безумством нових.

Місяць низько висів у небі, схожий на жовтий череп. Час від часу велика безформна хмара простягала довгу руку й закривала його. Газових ліхтарів ставало дедалі менше, а вулиці дедалі вужчими й похмурішими. Одного разу візник заблукав і мусив повернутися майже на пів милі назад. Від коня здіймалася пара, коли він розбризкував калюжі копитами. Бокові віконця кеба вкрилися сірою вологою пеленою.

«Лікувати душу через чуття, а чуття — через душу!»

Як настирливо звучали ці слова в його вухах! Його душа справді була смертельно хвора. Було пролито невинну кров. Що могло це спокутувати? Ах, ніщо. Прощення було неможливим. Але забуття ще залишалося можливим. І він твердо вирішив забути, стерти все це, розчавити, як розчавлюють гадюку, що вкусила.

І взагалі, яке право мав Безіл Голворд говорити з ним так, як говорив? Хто поставив його суддею над іншими? Він сказав речі жахливі, нестерпні, такі, яких не можна було вислухати.

Кеб повільно котився вперед. З кожним ударом копит, здавалося Доріанові, він рухався все повільніше. Він відчинив люк і наказав візникові їхати швидше.

Огидний голод за опіумом почав гризти його зсередини. Горло палало, а тонкі руки нервово здригалися. Він шалено вдарив коня тростиною. Візник засміявся й підстьобнув тварину батогом. Доріан засміявся у відповідь, і чоловік замовк.

Дорога здавалася нескінченною, а вулиці — чорним павутинням якогось гігантського павука.

Одноманітність ставала нестерпною, і коли туман згустився, його охопив страх.

Потім вони проїхали повз самотні цегельні. Тут туман був рідший, і Доріан бачив дивні печі у формі пляшок, із яких виривалися помаранчеві язики полум’я, схожі на розкриті віяла. Повз пробіг собака, голосно гавкаючи, а десь далеко в темряві закричала заблукала морська чайка. Кінь спіткнувся в колії, різко відхилився вбік, а потім перейшов у галоп.

Через деякий час вони залишили глинисту дорогу й знову загуркотіли брукованими вулицями. Більшість вікон були темними, але подекуди на освітлених шторах вимальовувалися фантастичні тіні.

Доріан із дивною цікавістю спостерігав за ними. Вони рухалися, немов потворні маріонетки, і жестикулювали, мов живі істоти.

Він ненавидів їх.

У його серці зріла тупа лють.

Коли вони звернули за ріг, якась жінка вигукнула їм щось із відчинених дверей, а двоє чоловіків пробігли за кебом майже сотню ярдів. Візник відганяв їх батогом.

Кажуть, пристрасть змушує людину рухатися по колу думок. Так було й тепер. Покусані губи Доріана Грея знову й знову повторювали ті тонкі слова про душу і чуття, поки він не відчув, що вони повністю виражають його стан і навіть виправдовують розумом пристрасті, які й без того панували над ним.

Від клітини до клітини його мозку повзла одна-єдина думка. І шалене бажання жити — найстрашніше з людських прагнень — наповнювало силою кожен нерв і кожне тремтливе волокно його тіла.

Потворність, яку колись він ненавидів за те, що вона робила речі надто реальними, тепер стала йому дорогою саме з цієї причини.

Потворність була єдиною реальністю. Груба бійка, огидний притон, примітивне насильство безладного життя, сама ницність злодія й вигнанця здавалися йому живішими у своїй вражаючій дійсності, ніж усі витончені образи Мистецтва чи мрійливі тіні Пісні.

Саме це було йому потрібне для забуття. Ще три дні — і він буде вільний. Раптом кеб різко смикнувся і зупинився на вершині темного провулка. Над низькими дахами та зубчастими димарями будинків височіли чорні щогли кораблів. Білі пасма туману чіплялися до рей, немов примарні вітрила.

— Десь тут, сер? — хрипко запитав візник через люк.

Доріан здригнувся й озирнувся.

— Так, підійде, — відповів він.

Швидко вискочивши з кеба й віддавши візникові обіцяні додаткові гроші, він поспішив у бік набережної.

Подекуди на кормі великих торговельних суден тьмяно світилися ліхтарі. Їхнє світло тремтіло й розбивалося в калюжах. Від пароплава, що готувався до відплиття й завантажував вугілля, падав червонуватий відблиск. Слизька бруківка блищала, мов мокрий плащ.

Він швидко звернув ліворуч, час від часу озираючись, чи ніхто не йде за ним. Приблизно через сім-вісім хвилин він дістався невеликого занедбаного будинку, затиснутого між двома похмурими фабриками. В одному з верхніх вікон горіла лампа.

Він зупинився й постукав особливим умовним стуком. Невдовзі почувся звук кроків у коридорі та брязкіт ланцюжка, який відчеплювали. Двері тихо відчинилися.

Доріан увійшов, не сказавши жодного слова присадкуватій потворній постаті, що втиснулася в тінь, пропускаючи його. У кінці передпокою висіла пошарпана зелена завіса, яка коливалася від поривів вітру, що проник усередину слідом за ним із вулиці. Він відсунув її й увійшов до довгої низької кімнати, яка колись, очевидно, була дешевою танцювальною залою. Уздовж стін стояли яскраві газові пальники. У дзеркалах, засиджених мухами, вони відбивалися тьмяно й викривлено. Позаду них були прикріплені брудні жерстяні відбивачі, що створювали тремтливі диски світла. Підлога була вкрита жовтуватою тирсою, місцями втоптаною в багно й залитою темними плямами розлитого спиртного. Кілька малайців сиділи навпочіпки біля маленької жаровні з деревним вугіллям, граючи кістяними жетонами. Вони балакали між собою, блискаючи білими зубами.

У кутку якийсь моряк розвалився за столом, сховавши голову в руках. Біля дешево розмальованої стійки, що займала всю протилежну стіну, стояли дві виснажені жінки й насміхалися зі старого чоловіка, який із огидою обтрушував рукави свого пальта.

— Йому здається, що по ньому повзають червоні мурахи! — засміялася одна з них, коли повз проходив Доріан.

Старий із жахом глянув на неї і почав скиглити. У дальньому кінці кімнати були вузькі сходи, що вели до затемненої кімнатки нагорі. Коли Доріан швидко піднявся трьома хиткими сходинками, його огорнув важкий запах опіуму. Він глибоко вдихнув, і його ніздрі здригнулися від насолоди. Увійшовши, він побачив молодого чоловіка з гладким світло-жовтим волоссям, який схилився над лампою, запалюючи довгу тонку люльку. Той підвів очі, впізнав Доріана й нерішуче кивнув.

— Ти тут, Адріане? — пробурмотів Доріан.

— А де ж мені ще бути? — байдуже відповів той. — Тепер зі мною ніхто з хлопців навіть не розмовляє.

— Я думав, ти покинув Англію.

— Дарлінгтон нічого не зробив. Мій брат зрештою сплатив борги. Джордж теж більше зі мною не говорить… Та байдуже, — додав він зі зітханням. — Коли маєш це, друзі не потрібні. Мабуть, друзів у мене було навіть забагато.

Доріан здригнувся і озирнувся на потворні постаті, що лежали в химерних позах на пошарпаних матрацах. Викривлені кінцівки, роззявлені роти, застиглі безживні очі заворожували його. Він знав, у яких дивних небесах вони страждають і які тьмяні пекла відкривають їм таємницю нових насолод.

Їм було краще, ніж йому. Він був ув’язнений у власних думках. Пам’ять, немов страшна хвороба, роз’їдала його душу. Час від часу йому здавалося, що він бачить очі Безіла Голворда, спрямовані просто на нього. І все ж він не міг тут залишатися. Присутність Адріана Сінглтона непокоїла його. Він хотів опинитися там, де ніхто не знав би його імені.

Він хотів утекти від самого себе.

— Я піду в інше місце, — сказав він після паузи.

— На пристань?

— Так.

— Та божевільна кішка напевно там буде. Тут її більше не пускають.

Доріан знизав плечима.

— Мені набридли жінки, які мене люблять. Жінки, які мене ненавидять, значно цікавіші. До того ж там кращий товар.

— Майже такий самий.

— А мені подобається більше. Ходімо вип’ємо чогось. Мені необхідно випити.

— Я нічого не хочу, — мляво пробурмотів молодий чоловік.

— Як знаєш.

Адріан Сінглтон втомлено підвівся і пішов за Доріаном до шинквасу. Метис у брудному тюрбані та зношеному пальті вишкірився їм моторошною посмішкою і поставив перед ними пляшку бренді та два келихи. Жінки підсунулися ближче й почали базікати. Доріан повернувся до них спиною і щось тихо сказав Адріанові Сінглтону. На обличчі однієї з жінок з’явилася кривувата посмішка, схожа на малайський шрам.

— Які ми сьогодні горді, — глузливо протягнула вона.

— Заради Бога, не розмовляй зі мною! — вигукнув Доріан, тупнувши ногою. — Чого ти хочеш? Грошей? Ось вони. І більше ніколи до мене не звертайся.

На мить у її затуманених очах спалахнули дві червоні іскри, але відразу згасли, залишивши лише каламутний блиск. Вона відкинула голову і жадібними пальцями згребла монети зі стійки. Її подруга спостерігала за цим із заздрістю.

— Марно, — зітхнув Адріан Сінглтон. — Я не хочу повертатися. Яка різниця? Тут мені добре.

— Якщо тобі щось знадобиться, ти напишеш мені, правда? — запитав Доріан після короткого мовчання.

— Можливо.

— Тоді добраніч.

— Добраніч, — відповів молодий чоловік, піднімаючись сходами й витираючи пересохлі губи хустинкою.

Доріан рушив до дверей із болісним виразом обличчя. Коли він відсунув завісу, з нафарбованих губ жінки, якій він щойно дав гроші, вирвався огидний регіт.

— Ось іде улюбленець диявола! — прохрипіла вона.

— Будь ти проклята! — різко відповів він. — Не називай мене так.

Вона клацнула пальцями.

— А ти ж любиш, коли тебе звуть Прекрасним Принцом, чи не так? — крикнула вона йому навздогін.

Після цих слів сонний моряк раптом схопився на ноги і дико озирнувся. До його слуху долинув звук зачинених вхідних дверей. Він кинувся назовні, ніби переслідуючи когось. Доріан Грей швидко йшов уздовж набережної під мжичкою дощу.

Зустріч із Адріаном Сінглтоном дивно його схвилювала. Він замислився, чи справді загибель цього молодого життя лежить на його совісті, як стверджував Безіл Голворд у своїх жорстоких звинуваченнях.

Він прикусив губу, і на кілька секунд його очі сповнилися смутком. Та зрештою — яке це мало значення? Людське життя надто коротке, щоб носити на своїх плечах тягар чужих помилок. Кожен живе власним життям і сам платить ціну за нього. Шкода лише, що за одну провину доводиться платити знову й знову. Справді, платити доводиться без кінця. У своїх розрахунках із людьми Доля ніколи не закриває рахунків. Психологи стверджують, що бувають миті, коли пристрасть до гріха — або до того, що світ називає гріхом, — настільки опановує людину, що кожне волокно тіла і кожна клітина мозку сповнюються страшних імпульсів.

У такі хвилини чоловіки й жінки втрачають свободу волі. Вони рухаються до свого жахливого кінця, як автомати. Вибір у них відбирають, а совість або вмирає, або, якщо ще жива, живе лише для того, щоб надавати бунту особливої привабливості, а непокорі — чарівності. Бо всі гріхи, як не втомлюються нагадувати богослови, є гріхами непослуху. Коли той величний дух, та ранкова зоря зла, впав із небес, він упав саме як бунтівник.

Черствий, зосереджений на злі, зі сплямованим розумом і душею, що жадала непокори, Доріан Грей поспішав уперед, дедалі пришвидшуючи крок. Та коли він звернув у темну арку, якою часто скорочував дорогу до сумнозвісного місця свого призначення, його раптом схопили ззаду. Перш ніж він устиг чинити опір, його грубо притиснули до стіни, а чиясь міцна рука стиснула йому горло. Він шалено боровся за життя і неймовірним зусиллям вирвався із залізних пальців.

У наступну мить він почув клацання револьвера і побачив блиск відполірованого ствола, спрямованого просто йому в голову, а також темний силует невисокого кремезного чоловіка перед собою.

— Чого ви хочете? — задихаючись, вимовив він.

— Стій тихо, — сказав незнайомець. — Поворухнешся — застрелю.

— Ви збожеволіли. Що я вам зробив?

— Ти зруйнував життя Сибіли Вейн, — відповів чоловік. — А Сибіла Вейн була моєю сестрою. Вона наклала на себе руки. Я знаю це. Її смерть — на твоїй совісті. Я поклявся вбити тебе у відповідь.

Багато років я шукав тебе. У мене не було жодної зачіпки, жодного сліду. Двоє людей, які могли б описати тебе, вже померли.

Я не знав про тебе нічого, окрім пестливого імені, яким вона тебе називала. Сьогодні вночі я випадково почув його. Помирись із Богом. Бо сьогодні ти помреш. Доріана охопив смертельний жах.

— Я ніколи не знав її, — затинаючись, промовив він. — Я ніколи навіть не чув цього імені. Ви божевільний.

— Краще зізнайся у своєму гріху. Бо так само певно, як те, що я Джеймс Вейн, ти сьогодні помреш.

Настала жахлива мить. Доріан не знав, що сказати чи зробити.

— На коліна! — гаркнув чоловік. — Я даю тобі одну хвилину, щоб примиритися з Богом. Не більше. Сьогодні вночі я вирушаю до Індії і мушу спершу виконати свою справу. Одна хвилина — і все.

Руки Доріана безсило опустилися. Паралізований страхом, він не знав, як урятуватися. І раптом у його свідомості спалахнула відчайдушна надія.

— Зачекайте! — вигукнув він. — Скільки років минуло від смерті вашої сестри? Швидше, скажіть!

— Вісімнадцять років, — відповів чоловік. — Навіщо тобі це знати? Яке значення мають роки?

— Вісімнадцять років! — засміявся Доріан Грей, і в його голосі прозвучала нотка тріумфу. — Вісімнадцять років! Поставте мене під ліхтар і подивіться мені в обличчя!

Джеймс Вейн на мить завагався, не розуміючи, до чого він веде. Потім схопив Доріана і витяг його з-під арки.

Світло ліхтаря було тьмяним і тремтливим від вітру, але його вистачило, щоб показати страшну помилку, якої, як здавалося, він припустився. Обличчя чоловіка, якого він збирався вбити, зберігало весь свіжий рум’янець юності, всю незаплямовану чистоту молодих років. Він виглядав не старшим за двадцятирічного юнака — можливо, навіть таким самим молодим, як Сибіла тоді, коли вони розлучилися багато років тому. Було очевидно, що це не могла бути людина, яка зруйнувала її життя.

Джеймс послабив хватку і похитнувся назад.

— Боже мій! Боже мій! — вигукнув він. — І я мало не вбив вас!

Доріан Грей глибоко зітхнув.

— Ви були за крок від жахливого злочину, добродію, — сказав він суворо, дивлячись на нього. — Нехай це стане вам застереженням: ніколи не беріть помсти у власні руки.

— Пробачте мені, сер, — пробурмотів Джеймс Вейн. — Мене ввели в оману. Випадково почуте слово в тому проклятому кублі збило мене зі сліду.

— Вам краще повернутися додому й заховати цей револьвер, інакше ще накличете на себе біду, — відповів Доріан, розвернувся й повільно пішов вулицею.

Джеймс Вейн стояв на тротуарі, охоплений жахом. Його тремтіло з голови до ніг.

Через деякий час чорна тінь, що повзла вздовж мокрої стіни, вийшла на світло і нечутними кроками наблизилася до нього. Він відчув дотик руки на своєму плечі й здригнувся, озирнувшись.

То була одна з жінок, які пили біля шинквасу.

— Чому ти його не вбив? — прошипіла вона, майже впритул наблизивши до нього своє виснажене обличчя. — Я бачила, як ти кинувся за ним, коли вискочив із «У Дейлі». Дурень! Треба було його прикінчити. У нього купа грошей, та й сам він гірший за будь-яке зло.

— Це не той чоловік, якого я шукаю, — відповів Джеймс. — І чужих грошей мені не потрібно. Я хочу лише одного життя. Тому чоловікові зараз мало б бути майже сорок. А цей — майже хлопець. Слава Богу, я не забруднив своїх рук його кров’ю.

Жінка гірко розсміялася.

— Майже хлопець? — глузливо перепитала вона. — Та, чоловіче, минуло вже майже вісімнадцять років відтоді, як Прекрасний Принц зробив мене тим, чим я є.

— Брешеш! — вигукнув Джеймс Вейн.

Вона підняла руку до неба.

— Перед Богом кажу правду, — вигукнула вона.

— Перед Богом?

— Нехай мене вразить німота, якщо це неправда. Він — найгірший із тих, хто сюди приходить. Кажуть, продав душу дияволові за вродливе обличчя. Минуло майже вісімнадцять років відтоді, як я зустріла його вперше. Відтоді він майже не змінився. А от я змінилася, — додала вона з хворобливою усмішкою.

— Ти присягаєшся?

— Присягаюся, — хрипко пролунало з її безкровних вуст. — Тільки не видавай мене йому, — благально додала вона. — Я його боюся. Дай мені трохи грошей на нічліг.

Джеймс із лайкою відштовхнув її й кинувся до рогу вулиці.

Але Доріан Грей уже зник.

Коли він озирнувся назад, жінки також ніде не було.