«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ 19

— Немає жодного сенсу запевняти мене, що ти збираєшся стати доброчесним, — вигукнув Лорд Генрі, занурюючи свої білі пальці в мідну чашу, наповнену рожевою водою. — Ти й так досконалий. Прошу тебе, не змінюйся.

Доріан Грей похитав головою.

— Ні, Гаррі, я наробив надто багато жахливих речей у своєму житті. Більше я цього не робитиму. Учора я почав чинити добро.

— Де ти був учора?

— У селі, Гаррі. Я зупинився сам у маленькому заїзді.

— Любий хлопче, — усміхнувся Лорд Генрі, — у селі будь-хто може бути добрим. Там немає спокус. Саме тому люди, які живуть за межами міста, такі безнадійно нецивілізовані. Цивілізованість — зовсім не проста річ. Людина може досягти її лише двома шляхами: через культуру або через розбещеність. Селяни не мають можливості пізнати ні одне, ні друге, тому просто застоюються.

— Культура і розбещеність, — повторив Доріан. — Я пізнав дещо з обох. І тепер мені страшно думати, що вони можуть існувати поруч. Бо в мене з’явився новий ідеал, Гаррі. Я збираюся змінитися. Мені здається, я вже змінився.

— Ти ще не розповів, у чому полягав твій добрий вчинок. Чи ти казав, що їх було кілька? — запитав його співрозмовник, висипаючи на тарілку маленьку багряну пірамідку полуниць і крізь перфоровану ложечку у формі мушлі засипаючи їх білим цукром, мов снігом.

— Можу розповісти, Гаррі. Це історія, яку я не зміг би довірити нікому іншому. Я пощадив одну людину. Звучить марнославно, але ти зрозумієш, що я маю на увазі. Вона була надзвичайно вродлива і дивовижно схожа на Сибілу Вейн. Гадаю, саме це спершу мене до неї й привабило. Ти ж пам’ятаєш Сибілу? Як давно це було! Отже, Гетті, звісно, не належала до нашого кола. Вона була просто сільською дівчиною. Але я справді її кохав. Я цілком певен, що кохав. Увесь цей прекрасний травень я приїздив до неї два або три рази на тиждень. Учора ми зустрілися в маленькому яблуневому саду. Яблуневий цвіт безперестанку осипався їй на волосся, а вона сміялася. Ми збиралися сьогодні на світанку втекти разом. Та раптом я вирішив залишити її такою ж чистою й тендітною, якою знайшов.

— Гадаю, новизна цього почуття мала подарувати тобі справжнє хвилювання, Доріане, — перебив його Лорд Генрі. — Але я можу сам закінчити твою ідилію. Ти дав їй добрі поради й розбив серце. Ось так і почалося твоє моральне переродження.

— Гаррі, ти жахливий! Не можна говорити таких речей. Серце Гетті не розбите. Звичайно, вона плакала і все таке. Але її честь не заплямована. Вона зможе жити, як Пердіта, у своєму садочку серед м’яти й нагідок.

— І оплакувати невірного Флорізеля, — засміявся Лорд Генрі, відкинувшись на спинку крісла. — Любий Доріане, у тебе найдивовижніші хлопчачі настрої. Невже ти думаєш, що після цього вона коли-небудь буде по-справжньому задоволена кимось зі свого середовища? Напевно, колись вона вийде заміж за грубого візника або усміхненого орача. Але сам факт, що вона зустріла тебе й покохала, навчить її зневажати чоловіка, і вона буде нещасною. З морального погляду я не можу сказати, що високо оцінюю твоє велике зречення. Навіть як початок воно досить жалюгідне. І до того ж, звідки ти знаєш, що Гетті саме зараз не пливе в якомусь освітленому зорями ставку біля млина, оточена прекрасними лататтями, мов Офелія?

— Я більше не можу цього слухати, Гаррі! Ти насміхаєшся з усього на світі, а потім раптом починаєш говорити про найстрашніші трагедії. Шкодую, що взагалі тобі розповів. Мені байдуже, що ти думаєш. Я знаю, що вчинив правильно. Бідолашна Гетті! Коли я сьогодні вранці проїжджав повз ферму, то побачив її бліде обличчя у вікні — мов гілочку жасмину. Не будемо більше про це говорити. І не намагайся переконати мене, що перший добрий вчинок за багато років, перша в моєму житті справжня жертва заради іншого — це насправді якийсь гріх. Я хочу стати кращим. І стану кращим. Краще розкажи щось про себе. Що відбувається в місті? Я вже кілька днів не був у клубі.

— Люди все ще обговорюють зникнення бідолашного Безіла Голворда.

— Я думав, що їм це вже набридло, — сказав Доріан, наливаючи собі вина й злегка хмурячись.

— Любий хлопче, про це говорять лише шість тижнів, а британська публіка просто не здатна витримати інтелектуальне напруження більше ніж однієї теми на три місяці. Втім, останнім часом їй щастило. Спочатку була моя справа про розлучення, потім самогубство Алана Кемпбелла. А тепер — загадкове зникнення художника. Скотленд-Ярд і досі наполягає, що чоловіком у сірому пальті, який дев’ятого листопада вирушив до Парижа нічним поїздом, був бідолашний Безіл. А французька поліція стверджує, що Безіл узагалі не прибув до Парижа. Гадаю, ще за два тижні нам повідомлять, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ: кожного зниклого неодмінно хтось бачить саме в Сан-Франциско. Мабуть, це чудове місто, що має всі принади потойбічного світу.

— Як ти думаєш, що сталося з Безілом? — запитав Доріан, піднімаючи келих бургундського до світла й дивуючись власному спокою, з яким міг говорити про це.

— Не маю жодного уявлення. Якщо Безіл вирішив сховатися, це не моя справа. Якщо ж він помер, я не хочу про нього думати. Смерть — єдине, що справді мене лякає. Я її ненавиджу.

— Чому? — втомлено запитав молодший чоловік.

— Тому що, — відповів Лорд Генрі, підносячи до носа позолочену ажурну кришечку відкритої ароматичної коробочки, — нині можна пережити все, окрім цього. Смерть і вульгарність — ось єдині два факти дев’ятнадцятого століття, які неможливо пояснити чи виправдати. Ходімо пити каву до музичної кімнати, Доріане. Зіграй мені Шопена. Чоловік, з яким утекла моя дружина, виконував Шопена чудово. Бідолашна Вікторія Воттон! Я був дуже до неї прив’язаний. Будинок став таким порожнім без неї. Звісно, подружнє життя — це лише звичка, і до того ж погана. Але ми шкодуємо навіть за втратою своїх найгірших звичок. Можливо, саме за ними найбільше. Адже вони є невід’ємною частиною нашої особистості.

Доріан нічого не відповів. Він підвівся з-за столу, перейшов до сусідньої кімнати, сів за рояль і дозволив пальцям блукати по білих і чорних клавішах зі слонової кістки.

Коли подали каву, він перестав грати, подивився на Лорда Генрі й сказав:

— Гаррі, тобі коли-небудь спадало на думку, що Безіла Голворда могли вбити?

Лорд Генрі позіхнув.

— Безіл Голворд був дуже популярною людиною і завжди носив годинник «Вотербері». Чому його мали б убити? Він був недостатньо розумний, щоб нажити собі ворогів. Звичайно, мав дивовижний талант до живопису. Але людина може малювати як Веласкес і водночас бути смертельно нудною. Безіл і справді був доволі нудний. Він зацікавив мене лише одного разу — багато років тому, коли зізнався, що шаленo тебе обожнює і що ти є головним натхненням його мистецтва.

— Я дуже любив Безіла, — сказав Доріан, і в його голосі прозвучав смуток. — Але ж люди кажуть, що його вбили?

— О, деякі газети справді так пишуть. Та мені це здається зовсім неправдоподібним. Я знаю, що в Парижі є жахливі місця, але Безіл був не з тих людей, які туди ходять. Йому бракувало цікавості. Це була його головна вада.

— А що б ти сказав, Гаррі, якби я зізнався, що вбив Безіла? — запитав молодший чоловік.

Після цих слів він пильно спостерігав за своїм співрозмовником.

— Я сказав би, любий друже, що ти приміряєш на себе роль, яка тобі зовсім не пасує. Будь-який злочин — вульгарний, так само як будь-яка вульгарність є злочином. Ти не здатен на вбивство, Доріане. Пробач, якщо цим зачіпаю твоє самолюбство, але це правда. Злочин належить виключно нижчим верствам суспільства. Я зовсім їх за це не засуджую. Гадаю, для них злочин — те саме, що для нас мистецтво: лише спосіб здобути незвичайні відчуття.

— Спосіб здобути відчуття? Ти справді вважаєш, що людина, яка раз уже скоїла вбивство, могла б повторити його знову? Не кажи цього.

— О, будь-що стає насолодою, якщо робити це досить часто, — засміявся Лорд Генрі. — Це одна з найважливіших таємниць життя. Хоча я все ж думаю, що вбивство завжди є помилкою. Ніколи не слід робити того, про що не можна поговорити після вечері. Але залишмо бідолашного Безіла. Хотів би я повірити, що його спіткала така романтична доля, як ти припускаєш, але не можу. Найімовірніше, він просто впав з омнібуса в Сену, а кондуктор зам’яв скандал. Так, думаю, саме так усе й сталося. Я навіть бачу його зараз: він лежить горілиць під тьмяно-зеленими водами, над ним повільно пропливають важкі баржі, а довгі водорості заплутуються в його волоссі. Знаєш, мені здається, він уже не створив би нічого справді значного. За останні десять років його живопис дуже занепав.

Доріан важко зітхнув.

Лорд Генрі неквапливо перейшов через кімнату й почав гладити по голові дивного яванського папугу — великого птаха із сірим пір’ям, рожевим чубчиком і хвостом, що гойдався на бамбуковій жердині. Коли його тонкі пальці торкнулися птаха, той опустив білі складчасті повіки на свої чорні, мов скляні намистини, очі й почав погойдуватися вперед-назад.

— Так, — продовжив він, обертаючись і дістаючи з кишені носовичок, — його живопис справді занепав. Мені здавалося, що він утратив щось важливе. Він утратив свій ідеал. Коли ви перестали бути близькими друзями, він перестав бути великим художником. Що вас розлучило? Напевно, він тобі набрид. Якщо так, то він ніколи тобі цього не пробачив. Це звична риса всіх зануд. До речі, що сталося з тим чудовим портретом, який він написав із тебе? Здається, я більше його не бачив після завершення роботи. А, пригадую! Багато років тому ти казав мені, що відправив його до Селбі, але дорогою його загубили або вкрали. Ти так і не знайшов його? Яка шкода! Це був справжній шедевр. Пам’ятаю, я навіть хотів його купити. Тепер шкодую, що не зробив цього. Він належав до найкращого періоду творчості Безіла. Пізніше його роботи стали дивною сумішшю поганого живопису й добрих намірів — саме того поєднання, яке дозволяє назвати людину типовим британським художником. Ти давав оголошення про його пошуки? Варто було б.

— Не пам’ятаю, — відповів Доріан. — Здається, давав. Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Шкодую, що взагалі позував для нього. Сам спогад про нього мені огидний. Навіщо ти про це заговорив? Він завжди нагадував мені рядки з якоїсь п’єси — здається, з «Гамлета». Як же вони звучать?..

«Мов образ скорботи —
Обличчя без серця».

Так, саме таким він і був.

Лорд Генрі засміявся.

— Якщо людина ставиться до життя як до мистецтва, то її мозок і є її серцем, — відповів він, опускаючись у крісло.

Доріан Грей похитав головою й торкнувся кількох тихих акордів на роялі.

— «Мов образ скорботи… обличчя без серця», — повторив він.

Старший чоловік відкинувся на спинку крісла й подивився на нього напівзаплющеними очима.

— До речі, Доріане, — промовив він після паузи, — «яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, але втратить…» як там далі? «…власну душу»?

Музика різко урвалася. Доріан Грей здригнувся й втупився в друга.

— Чому ти питаєш мене про це, Гаррі?

— Любий друже, — сказав Лорд Генрі, здивовано підводячи брови, — я питаю лише тому, що подумав: можливо, ти зможеш дати відповідь. І більше нічого. Минулої неділі я проходив через парк, і біля Мармурової арки стояв гурток убого вдягнених людей, які слухали якогось вульгарного вуличного проповідника. Проходячи повз, я почув, як він вигукував саме це запитання до свого натовпу. Воно здалося мені досить драматичним. Лондон надзвичайно багатий на подібні ефекти. Дощова неділя, незграбний християнин у плащі, коло блідих хворобливих облич під поламаним дахом із мокрих парасольок і дивовижна фраза, кинута в повітря пронизливими, майже істеричними вустами, — усе це було по-своєму дуже вдалим видовищем, справжнім художнім образом. Я навіть подумав сказати тому пророкові, що душу має мистецтво, а не людина. Але боюся, він би мене не зрозумів.

— Не кажи так, Гаррі. Душа — страшенно реальна річ. Її можна купити, продати, виміняти. Її можна отруїти або довести до досконалості. Душа є в кожному з нас. Я це знаю.

— Ти справді в цьому впевнений, Доріане?

— Цілком упевнений.

— А, тоді це, мабуть, ілюзія. Речі, в яких ми абсолютно впевнені, ніколи не бувають правдою. У цьому й полягає фатальність Віри та урок Романтики. Який ти серйозний! Не будь таким похмурим. Яке відношення маємо ми з тобою до забобонів нашої доби? Ні, ми вже давно відмовилися від віри в душу. Зіграй мені щось. Зіграй ноктюрн, Доріане, і, поки гратимеш, тихим голосом розкажи, як тобі вдалося зберегти молодість. У тебе має бути якийсь секрет. Я лише на десять років старший за тебе, а вже вкрився зморшками, виснажився і пожовк. Ти справді дивовижний, Доріане. Ти ще ніколи не виглядав таким чарівним, як сьогодні ввечері. Ти нагадуєш мені день нашої першої зустрічі. Тоді ти був трохи зухвалий, дуже сором’язливий і абсолютно незвичайний. Звісно, ти змінився, але не зовнішністю. Хотів би я знати твій секрет. Щоб повернути собі молодість, я зробив би все на світі — окрім фізичних вправ, ранніх підйомів і добропорядності. Молодість! Немає нічого кращого за неї. Безглуздо говорити про неуцтво молодих. Єдині люди, до чиїх думок я тепер дослухаюся з повагою, — це ті, хто значно молодший за мене. Вони ніби випереджають мене. Життя вже відкрило їм свої найновіші дива. А щодо старих, то я завжди їм заперечую. Роблю це принципово. Якщо запитати їхню думку про подію, що сталася вчора, вони урочисто викладуть погляди, які були в моді 1820 року, коли люди носили високі коміри, вірили в усе підряд і не знали абсолютно нічого. Яка прекрасна річ, те, що ти зараз граєш! Цікаво, чи написав Шопен її на Майорці, коли море ридало довкола вілли, а солоні бризки билися об шибки? Це неймовірно романтично. Яке щастя, що нам ще залишилося одне мистецтво, яке не наслідує дійсність! Не зупиняйся. Сьогодні ввечері мені потрібна музика. Мені здається, що ти — юний Аполлон, а я — Марсій, який тебе слухає. У мене є власні скорботи, Доріане, про які навіть ти нічого не знаєш. Трагедія старості полягає не в тому, що людина стара, а в тому, що вона все ще молода. Іноді я сам дивуюся власній щирості. Ах, Доріане, який ти щасливий! Яке вишукане життя ти прожив! Ти пив із кожної чаші до дна. Ти розчавлював виноград просто піднебінням. Від тебе нічого не було приховано. І все це стало для тебе не більшим, ніж звуки музики. Воно не спотворило тебе. Ти залишився тим самим.

— Я вже не той самий, Гаррі.

— Ні, той самий. Цікаво, яким буде решта твого життя. Не псуй її зреченнями. Нині ти — досконалий тип. Не роби себе неповним. Зараз ти бездоганний. Не треба хитати головою — ти сам це знаєш. І, крім того, Доріане, не обманюй себе. Життям керує не воля і не наміри. Життя — це питання нервів, волокон і клітин, які поволі формуються, де ховається думка і мріє пристрасть. Ти можеш вважати себе в безпеці, можеш думати, що ти сильний. Але випадковий відтінок кольору в кімнаті чи на ранковому небі, певний аромат, який ти колись любив і який повертає тонкі спогади, рядок із давно забутого вірша, що трапився тобі знову на очі, інтонація музичного твору, який ти давно перестав грати, — кажу тобі, Доріане, саме від таких речей залежить наше життя. Браунінг десь про це писав, але навіть без нього наші почуття самі створюють такі миті. Буває, мене раптом огортає запах білої бузкової гілки, і я змушений знову переживати найдивніший місяць свого життя. Якби я тільки міг помінятися з тобою місцями, Доріане. Світ засуджував нас обох, але поклонявся завжди тобі. І завжди поклонятиметься. Ти — втілення того, що шукає наша епоха і чого вона боїться, що вже знайшла. Який я радий, що ти ніколи нічого не створив — не виліпив статуї, не написав картини, не залишив після себе нічого, окрім самого себе! Твоїм мистецтвом було життя. Ти перетворив себе на музику. Твої дні — це твої сонети.

Доріан підвівся від рояля й провів рукою по волоссю.

— Так, життя було прекрасним, — тихо промовив він, — але я більше не хочу жити так само, Гаррі. І не кажи мені таких перебільшених речей. Ти не все про мене знаєш. Думаю, якби знав, навіть ти відвернувся б від мене. Ти смієшся. Не смійся.

— Чому ти перестав грати, Доріане? Повернися й зіграй той ноктюрн ще раз. Подивися на той великий медово-золотий місяць, що висить у сутінковому повітрі. Він чекає, коли ти його зачаруєш. Якщо ти заграєш, він опуститься ближче до землі. Не хочеш? Тоді поїхали до клубу. Це був чудовий вечір, і завершити його треба так само чудово. У «Вайтс» є людина, яка страшенно хоче з тобою познайомитися — молодий Лорд Пул, старший син Борнмута. Він уже почав носити краватки, як у тебе, і благав мене представити вас одне одному. Він надзвичайно милий і навіть трохи нагадує мені тебе.

— Сподіваюся, що ні, — сказав Доріан із сумом в очах. — Але сьогодні я втомився, Гаррі. До клубу не поїду. Уже майже одинадцята, а я хочу лягти спати раніше.

— Залишайся ще трохи. Ти ніколи не грав так добре, як сьогодні. У твоєму дотику було щось дивовижне. Я ніколи раніше не чув у твоїй грі стільки виразності.

— Це тому, що я збираюся стати кращим, — відповів він із усмішкою. — Я вже трохи змінився.

— Для мене ти не можеш змінитися, Доріане, — сказав Лорд Генрі. — Ми з тобою завжди залишимося друзями.

— А все ж ти колись отруїв мене однією книжкою. Цього я не повинен був тобі пробачити. Гаррі, пообіцяй мені, що ніколи більше нікому її не позичатимеш. Вона приносить зло.

— Любий хлопче, ти й справді починаєш моралізувати. Скоро ходитимеш, як навернений проповідник, і застерігатимеш людей від усіх гріхів, якими сам уже переситився. Ти надто чарівний для такої ролі. Та й марно це. Ми з тобою такі, які є, і будемо такими, якими нам судилося бути. Що ж до отруєння книжкою, то такого не існує. Мистецтво не впливає на вчинки. Воно, навпаки, знищує бажання діяти. Воно велично безплідне. Книжки, які світ називає аморальними, лише показують світові його власний сором. Ось і все. Але не будемо говорити про літературу. Приїжджай завтра. Об одинадцятій я вирушаю на прогулянку верхи. Можемо поїхати разом, а потім я поведу тебе на обід до Леді Бренксом. Вона чарівна жінка і хоче порадитися з тобою щодо гобеленів, які збирається купити. Обов’язково приїжджай. Або, можливо, пообідаємо з нашою маленькою герцогинею? Вона скаржиться, що майже тебе не бачить. Може, ти вже втомився від Ґледіс? Я так і думав. Її дотепний язичок починає діяти на нерви. У будь-якому разі будь тут об одинадцятій.

— Невже я справді мушу приїхати, Гаррі?

— Безперечно. Парк зараз неймовірно гарний. Не думаю, що там була така бузкова весна відтоді, як я вперше тебе зустрів.

— Гаразд. Я буду об одинадцятій, — сказав Доріан. — Добраніч, Гаррі.

Дійшовши до дверей, він на мить зупинився, ніби хотів сказати ще щось. Потім зітхнув і вийшов.

«Портрет Доріана Грея» Розділ 20

Було чудової ночі — такої теплої, що він перекинув пальто через руку й навіть не став пов’язувати на шию шовковий шарф. Повільно прогулюючись додому й курячи цигарку, він розминувся з двома молодими чоловіками у вечірньому вбранні. Він почув, як один із них прошепотів іншому:

— Це Доріан Грей.

Він згадав, як колись тішився, коли на нього вказували, коли його впізнавали поглядами чи згадували в розмовах. Тепер він утомився чути власне ім’я. Половина чарівності маленького села, де він так часто бував останнім часом, полягала саме в тому, що там ніхто не знав, хто він такий. Дівчині, яку він спокусив покохати себе, він не раз казав, що бідний, і вона вірила йому.

Одного разу він сказав їй, що є лихою людиною, але вона лише засміялася у відповідь і сказала, що лихі люди завжди дуже старі й дуже потворні. Який же це був сміх! — немов спів дрозда. І якою гарною вона була у своїх бавовняних сукнях і широкополих капелюшках! Вона нічого не знала, але володіла всім тим, що він утратив.

Повернувшись додому, він застав слугу, який чекав на нього. Він відпустив його спати, а сам упав на канапу в бібліотеці й почав перебирати в пам’яті деякі слова, сказані йому Лордом Генрі Воттоном.

Невже справді людина ніколи не може змінитися? Його охопила палка туга за незаплямованою чистотою власного дитинства — за його рожево-білим дитинством, як колись назвав його Лорд Генрі Воттон. Він знав, що сам себе зганьбив, наповнив свій розум отрутою розтління й надав своїй уяві жахливих образів; що був згубним впливом для інших і відчував від цього страшну насолоду; що серед усіх людських доль, які перетиналися з його власною, саме найпрекрасніші й найобнадійливіші він прирік на ганьбу. Але чи все це було безповоротним? Невже для нього вже не лишилося жодної надії?

Ах, у яку жахливу мить гордині та пристрасті він благав, щоб портрет узяв на себе тягар його прожитих років, а йому самому залишилася незатьмарена велич вічної молодості!

Усі його поразки походили саме звідти. Краще було б, якби кожен гріх його життя одразу ніс із собою неминучу й швидку кару. У покаранні є очищення. Не «Прости нам наші гріхи», а «Карай нас за наші беззаконня» — такою мала б бути молитва людини до всемогутнього й справедливого Бога.

Химерно оздоблене різьбленням дзеркало, яке багато років тому подарував йому Лорд Генрі Воттон, стояло на столі, а навколо нього, як і колись, усміхалися білотілі Купідони. Він узяв його до рук, так само як тієї жахливої ночі, коли вперше помітив зміни на фатальному портреті, і, дивлячись крізь сльози божевільним поглядом, зазирнув у його гладеньку, блискучу поверхню. Колись хтось, хто кохав його до нестями, написав йому шаленого листа, завершивши його такими обожнювальними словами: «Світ змінився, бо ти створений зі слонової кістки та золота. Вигин твоїх уст переписує історію». Ці фрази повернулися до його пам’яті, і він знову й знову повторював їх подумки. Потім він зненавидів власну вроду і, жбурнувши дзеркало на підлогу, розтрощив його сріблясті уламки підбором черевика. Саме його краса занапастила його — його краса й та молодість, про яку він колись молився. Якби не ці дві речі, його життя могло б залишитися незаплямованим. Його врода була для нього лише маскою, а молодість — лише гіркою насмішкою. Що таке молодість у своєму найкращому прояві? Незрілий, зелений час; пора поверхових настроїв і хворобливих думок. Навіщо він узагалі носив її барви? Молодість зіпсувала його.

Краще не думати про минуле. Ніщо не могло цього змінити. Йому потрібно було думати лише про себе та про своє майбутнє. Джеймс Вейн був захований у безіменній могилі на цвинтарі Селбі. Алан Кемпбелл застрелився якось у своїй лабораторії, але не розкрив таємниці, яку був змушений дізнатися. Хвилювання, яким би воно не було, через зникнення Безіла Голворда незабаром мине. Воно вже спадало. Там він був у цілковитій безпеці. І не смерть Безіла Голворда найбільше обтяжувала його. Його непокоїла жива смерть власної душі. Безіл намалював портрет, який затьмарив його життя. Він не міг йому цього пробачити. Саме портрет зробив усе. Безіл сказав йому нестерпні речі, які він все ж таки терпляче переніс. Вбивство було просто божевіллям миті. Що ж до Алана Кемпбелла, то його самогубство було його власним вчинком. Він сам вирішив це зробити. Для нього це нічого не значило.

Нове життя! Ось чого він прагнув. Саме на це він чекав. І хіба він уже не розпочав його? Принаймні одну невинну істоту він пощадив. Більше він ніколи не спокушатиме невинність. Він стане добрим.

Згадавши Гетті Мертон, він раптом замислився, чи не змінився портрет у замкненій кімнаті. Невже він і досі такий самий жахливий? Можливо, якщо його життя стане чистим, він зможе стерти з того обличчя кожен слід гріховної пристрасті. Можливо, ознаки зла вже зникли. Треба піти й подивитися.

Він узяв лампу зі столу й навшпиньки піднявся сходами. Коли він відсував засув на дверях, усмішка радості майнула на його дивно юному обличчі й на мить затрималася на вустах.

Так, він стане добрим, і та потворна річ, яку він так довго приховував, більше не буде для нього джерелом жаху. Йому вже здавалося, ніби важкий тягар спав із його плечей.

Він тихо ввійшов до кімнати, за звичкою замкнувши двері за собою, і відсунув пурпурову завісу, що закривала портрет. З його грудей вирвався крик болю й обурення. Він не побачив жодної зміни, хіба що в очах з’явився вираз хитрої підступності, а біля рота залягла кривувата зморшка лицеміра. Потвора залишалася такою ж огидною — а може, навіть огиднішою, ніж раніше. Червона роса, що вкривала руку плямами, здавалася яскравішою й ще більше нагадувала щойно пролиту кров.

Він затремтів. Невже його єдиний добрий учинок був продиктований лише марнославством? Чи бажанням нового відчуття, як насмішкувато натякав Лорд Генрі Воттон? Чи тією пристрастю до гри, яка інколи змушує нас чинити благородніше, ніж ми є насправді? А може, усім цим водночас?

І чому червона пляма стала більшою, ніж була раніше? Вона ніби розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась страшна хвороба.

На намальованих ступнях була кров, ніби вона стікала згори; кров була навіть на тій руці, що не тримала ножа.

Зізнатися? Невже це означало, що він повинен зізнатися? Віддати себе в руки правосуддя й піти на смерть?

Він засміявся. Ця думка здалася йому безглуздою. Та й навіть якби він зізнався, хто б йому повірив? Від убитого не лишилося жодного сліду. Усе, що йому належало, було знищене. Він сам спалив те, що залишалося внизу. Світ просто вирішив би, що він збожеволів. А якби він уперто повторював свою історію, його просто замкнули б у божевільні…

І все ж його обов’язком було зізнатися, прийняти публічну ганьбу й публічно спокутувати провину. Існував Бог, який велів людям відкривати свої гріхи не лише небу, а й землі. Ніщо не могло очистити його, доки він сам не визнає свого гріха.

Свого гріха?

Він лише знизав плечима. Смерть Безіла Голворда здавалася йому дрібницею. Він думав про Гетті Мертон. Адже це було несправедливе дзеркало — дзеркало його душі, в яке він тепер дивився.

Марнославство? Цікавість? Лицемірство? Невже в його зреченні не було нічого більшого? Щось більше таки було. Принаймні йому хотілося в це вірити. Але хто міг сказати напевне?..

Ні. Нічого більшого не було. Саме через марнославство він пощадив її. Через лицемірство надягнув маску доброчесності. А з цікавості вирішив випробувати самозречення. Тепер він це усвідомив.

Але це вбивство — невже воно мало переслідувати його все життя? Невже він завжди буде змушений нести на собі тягар свого минулого?

Зізнатися? Ніколи. Проти нього залишався лише один доказ. Сам портрет — ось що було доказом. Він знищить його. Чому він так довго його зберігав? Колись йому приносило задоволення спостерігати, як той змінюється і старіє. Останнім часом він уже не відчував нічого подібного. Портрет не давав йому спати ночами. Коли він залишав дім, його охоплював страх, що на нього можуть упасти чужі погляди. Він отруював його пристрасті меланхолією.

Самий лише спогад про нього псував багато щасливих митей. Для нього він став чимось на кшталт сумління. Так, він був його сумлінням. І він його знищить.

Доріан озирнувся й побачив ніж, яким убив Безіла Голворда. Він багато разів очищав його, доки на ньому не лишилося жодної плями. Лезо сяяло й виблискувало. Як воно вбило художника, так тепер уб’є і його творіння, і все, що з ним пов’язане. Воно вб’є минуле, а коли минуле помре, він стане вільним. Воно покладе край цьому потворному життю душі, і без його жахливих пересторог він нарешті знайде спокій.

Він схопив ніж і встромив його в портрет.

Пролунав крик і гуркіт. Крик був настільки жахливим у своїй муці, що перелякані слуги прокинулися й почали виходити зі своїх кімнат. Двоє джентльменів, які проходили площею внизу, зупинилися й підвели очі до великого будинку. Вони пішли далі, поки не зустріли поліцейського, а тоді привели його назад. Поліцейський кілька разів подзвонив у дзвінок, але ніхто не відповів. Окрім світла в одному з верхніх вікон, увесь будинок був занурений у темряву. Згодом він відійшов і став під сусіднім портиком, уважно спостерігаючи.

— Чий це будинок, констеблю? — запитав старший із двох джентльменів.

— Містера Доріана Грея, сер, — відповів поліцейський.

Вони переглянулися, відходячи геть, і зневажливо посміхнулися. Один із них був дядьком сера Генрі Аштона.

Тим часом у службовій частині будинку напіводягнені слуги перешіптувалися між собою. Стара Місіс Ліф плакала й ламала руки. Френсіс був блідий, мов смерть. Приблизно через чверть години він покликав кучера й одного з лакеїв та обережно піднявся нагору. Вони постукали, але відповіді не було. Вони кликали. Усюди панувала тиша.

Нарешті, марно намагаючись вибити двері, вони вибралися на дах і спустилися на балкон. Вікна відчинилися легко — засуви були старими. Увійшовши до кімнати, вони побачили на стіні чудовий портрет свого господаря таким, яким бачили його востаннє, — у всій красі його дивовижної молодості та вроди.

На підлозі лежав мертвий чоловік у вечірньому костюмі з ножем у серці. Він був висохлий, зморщений і відразливий на вигляд. Лише роздивившись персні на його руках, вони зрозуміли, хто це був.

КІНЕЦЬ

© Автор перекладу – Олег Гнатюк