«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ XVI

Почав накрапати холодний дощ, і тьмаві вуличні ліхтарі з мертвотною понурістю прозирали крізь мжичку. Шинки саме зачинялись, а постаті чоловіків та жінок попід дверима були ледь видні поночі. З одних барів доносився дикий регіт, в інших галасували й лаялися п’яниці.

Насунувши низько капелюха, Доріан Ґрей відкинувся в кебі і байдужно приглядався до бруду й ницості великого міста. І все повторював подумки слова лорда Генрі, почуті ще в перший день їхнього знайомства: “Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею”. Так, це велика таїна життя. Він, Доріан, часто вдавався до цього засобу раніше, вдаватиметься й надалі. Є притони курців опію, де можна купити забуття, є жахливі притони, де згадки про давні гріхи можна знищити шаленством гріхів нових.

Місяць, висячи над самим обрієм, скидався на жовтий череп. Коли-не-коли величезна почварна хмара простирала довгу руку і застувала його. Газові ліхтарі траплялися щодалі рідше, вулиці все вужчали й хмурнішали. Раз кучер навіть загубив дорогу, і мусили вертати назад півмилі. З коня, що втомлено брьохав по калюжах, клубочилася пара. Бічні віконця в кебі заволокло сірою імлою.

“Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею…” Як настирливо ці слова бриніли йому у вухах! Так, душа його смертельно заслабла. Невже цьому правда, що відчуття могли б вилікувати її? Пролито ж невинну кров! Хіба це можна чим спокутувати? О ні, за це нема спокути… Та хай — коли прощення неможливе, є ще забуття! І Доріан поклав собі забути, задушити минуле, вбити його — як убивають гадюку, що вжалила тебе. Бо ж і справді — яке мав право Безіл так говорити до нього? Хто його настановив судити інших людей? Він сказав жахливі, моторошні слова — такі слова годі було стерпіти!..

А кеб котив усе далі й далі і з кожною хвилиною немовби все повільніш. Доріан відхилив віконце й гукнув до кучера їхати швидше. Його пекла хіть опію, горло пересохло, пещені руки конвульсійно стискалися. У нестямі він ударив коня своєю тростиною. Кебмен засміявся і собі хвисьнув батогом. Доріан засміявся теж, але кучер стих.

Дорозі, здавалося, кінця не буде, і вулички стелилися, наче якесь чорне плетиво здоровезного павука. Одноманітність шляху вбивче діяла на Доріана, чимраз густіша імла наганяла на нього страх.

Проминули кілька безлюдних цегелень. Туман був тут слабший, і Доріан розрізнив височенні пляшкуватої форми печі для випалу цегли; з коминів їх віялами бурхали жовтогарячі язики полум’я. На кеб забрехав собака; десь далеко в темряві, летючи, заквилила чайка. Кінь спіткнувся, ступнувши ногою в колію, шарпнув убік і погнав чвалом.

Невдовзі ґрунтовий шлях лишився позаду і кеб знову заторохтів по абияк вистеленій бруківці. У вікнах будинків було темно, і тільки подекуди на освітлених зсередини шторах вирізьблювалися химерні силуети. Доріан з цікавістю поглядав на них. Вони снували, наче велетенські ляльки, а руками розмахували, мов живі істоти. Та скоро вони вuкликали в ньому огиду, тупа лють заворушилась у його серці. Коли кеб повернув за ріг, якась жінка верескливо крикнула щось до них з розчинених дверей, а далі двоє чоловіків кинулися навздогін за екіпажем і пробігли ярдів сто. Візник одігнав їх батогом.

Кажуть, пристрасть змушує думки людини обертатись у замкненому колі. Так, в усякому разі, було з Доріаном — його покусані губи знов і знов доїдливо повторювали ті манливі слова про душу й відчуття, аж поки ввиділись йому в них повний вираз його настрою і схвалення розумом його пристрастей, які й без цього виправдання однак панували б над ним. Клітину за клітиною увесь його мозок посіла одна думка, і несамовита жага життя, найстрашніший з людських інстинктів, розворушила й стрепетнула кожен його нерв, кожну його жилку. Бридота, колись ненависна йому, бо вона робила речі реальними, тепер саме через те стала дорогою для нього. Бридота — це єдина реальність. Брутальна лайка, гидосвітні кишла, відчайна розбещеність, сама негідність злодіїв та всілякої потолочі вражали тепер його уяву дужче, ніж усі вишукані творіння Мистецтва і мрійні образи Пісні. Вони були якраз тим, чого він потребував для забуття. Дарма, за три дні він скине з себе тягар спогадів! Раптом кеб рвучко зупинився біля темного завулка. Поза низькими дахами й шпичастими димарями підносилися чорні щогли кораблів. Пасма сивого туману обвивали портові споруди, мов примарні вітрила.

— Мабуть, десь тут, сер? — хрипло спитав кучер через віконце.

Доріан прочнувся з задуми й визирнув.

— Та наче тут, — відповів він і, вмить висівши з кеба й давши кучерові обіцяний другий соверен, хутко подався до набережної. Де-не-де на кормах великих торговельних суден мигтіли ліхтарі. Світло їх, падаючи в калюжі, розсипалося на скалки. Вдалині видніли червоні вогні пароплава, що вантажився вугіллям перед відпливом. Ковзкий брук вилискував, як мокрий дощовик.

Доріан хапливо повернув ліворуч, раз по раз оглядаючись, чи не йде хто назирці. За яких сім-вісім хвилин він дістався обшарпаного будиночка, що вклинився поміж двох похмурих фабричних корпусів. В одному з горішніх вікон світилася лампа. Доріан зупинивсь і постукав у двері умовним стуком.

Незабаром у коридорі почулася хода і хтось відкинув з гачка дверний ланцюжок. Двері тихо прочинилися, і Доріан увійшов, не промовивши й слова до приземкуватої незграбної постаті, яка розтанула в пітьмі, даючи дорогу. Кінець проходу висіла подерта зелена завіса, що колихнулася під поривом вітру від дверей на вулицю. Відслонивши її, Доріан опинився в довгій низькій кімнаті, схожій на колишній третьорядний дансинг. Різке світло газових ріжків на стінах тьмарили й викривлювали дзеркала навпроти, загиджені мухами. Замащені рефлектори з ребристої бляхи над газовими ріжками немов утворювали тремтливі огнисті кола. Підлога була посипана жовтуватою тирсою із слідами бруду від черевиків і темними плямами від лікеру. Кілька малайців, примостившись навпочіпки біля маленької пічки, де жевріло деревне вугілля, грали в кості й гомоніли, блискаючи білими зубами. В одному кутку, припавши тілом до столу і схиливши голову на руки, сидів моряк, а біля розцяцькованого прилавка в усю стіну двоє виснажених жінок кпили собі з якогось старигана, що, бридливо кривлячись, чистив рукави своєї куртки.

— Йому здається, що то червоні мурахи, — засміялась одна з жінок, коли Доріан минав їх.

Старий зирнув на неї повними жаху очима і заскимлив.

Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і в обличчя вдарив йому густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його насолодно затремтіли. Коли Доріан увійшов у комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і непевно кивнув головою.

— Ти тут, Адріане? — пробурмотів Доріан.

— А де ж мені ще бути? — відказав той апатично. — Тепер ніхто з товариства й розмовляти зі мною не хоче…

— Я гадав, ти виїхав з Англії.

— Дарлінґтон анічогісінько не збирається робити. А той рахунок мій брат нарешті сплатив. Але Джордж також не розмовляє зі мною… Та мені байдуже, — додав він, зітхнувши. — Поки маєш оце, тобі не потрібні друзі. Либонь, і так їх у мене було забагато…

Здригнувшися, Доріан скинув оком на моторошні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, порозкривані роти, невидющо втуплені тьмаві зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Але їм легше, ніж йому, бранцеві своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу він немов бачив, як п’ялить у нього очі Безіл Голворд. І відчував, що тут не може залишатись. Та й присутність Адріана Сінґлетона стривожила його. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе.

— Я піду в інше місце, — помовчавши, сказав він.

— На пристань?

— Ага.

— Але там, мабуть, ота дика кішка. Сюди її вже не пускають.

Доріан знизав плечима.

— Мене нудить від закоханих жінок. Коли жінки ненавидять, вони куди цікавіші. Та й “план” там кращий.

— Де, однаковісінький.

— Але, як на мене, той більше смакує. Ходім потягнемо чого-небудь. Мені кортить випити.

— А мені нічого не хочеться, — буркнув Адріан.

— Пусте, ходім.

Адріан Сінґлетон знехотя підвівся й пішов за Доріаном до буфету. Мулат у драній чалмі й витертому пальтиську, здоровлячи їх, гидотно вишкірив зуби і рвучким рухом поставив пляшку бренді та дві стопки. Жінки біля прилавка підсунулися ближче, пробуючи завести розмову з новоприбульцями. Доріан обернувся до них спиною і щось потиху мовив Адріанові.

Усміх, кривий, як малайський кинджал, скорчив лице однієї з жінок.

— Щось ми дуже горді нині! — глумливо кинула вона.

— На Бога, дай мені спокій! — згукнув Доріан, тупаючи ногою по підлозі. — Чого тобі треба? Грошей? На ось і не обзивайся до мене!

Червоні жарини спалахнули в отупілих очах жінки і враз погасли — очі знову стали склисті й тьмяні. Вона закинула голову і жадливо згребла монети з прилавка. Її товаришка заздро зорила за нею.

— Це ні до чого, — зітхнув Адріан Сінґлетон, маючи своє на думці. — Мені не хочеться вертатись. Що це дасть? Я й тут щасливий.

— Ти озвешся до мене, коли будеш чого потребувати, добре? — сказав перегодом Доріан.

— Може.

— Бувай тоді.

— Бувай, — відповів Адріан і, витираючи носовичком зашерхлі губи, ступив на сходинки.

Вираз болю був на обличчі Доріана, коли він підходив до дверей. Він уже відхиляв завісу, як раптом з розфарбованих уст жінки, що взяла його гроші, сприснув гидкий сміх.

— Он іде дияволів оплічник! — хрипким голосом зіпнула вона.

— Ти, проклятуща, не смій мене так називати! — відгримнувся Доріан.

Вона клацнула пальцями й верескливо кинула навздогінці:

— Ха — тобі хочеться, щоб Чарівним Принцом тебе називали?

Моряк, що куняв за столом, почувши ці слова, схопився на ноги й очманіло роззирнувся. З сіней до його слуху донеслося, як стукнули двері. Він рвонувся притьмом до виходу, мовби за ним хто гнався.

Доріан Ґрей швидко простував набережною, не зважаючи на мрячку. Зустріч з Адріаном Сінґлетоном чомусь його збентежила, і він думав собі: невже й справді скалічене життя цього юнака лежить на його сумлінні, як то зухвально заявив йому Безіл Голворд? Доріан прикусив губу, і на хвилинку в його очах проступив смуток… Але зрештою що йому до того? Життя людське занадто коротке, щоб собі на плечі брати тягар ще й чужих помилок. Кожен живе власним життям і платить за те власним коштом. Шкода лише, що за одну-єдину провину мусиш платити так часто і все-таки лишатись вічним боржником. У своїх стосунках з людиною Доля ніколи не закриває рахунку!

Психологи твердять, що часом потяг до гріха — чи до того, що у світі називають гріхом, — так опановує людину, що кожною жилкою її тіла, кожною клітиною її мозку кермують тоді небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі. Мов автомати, сунуть вони до жахливого кінця. Можливість вибору для них тоді виключена, а сумління або вбите, або ж як існує, то тільки щоб надати бунтові принадності, а непокорі — чарів. Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший гріх непокори. І коли великого духа, прозвісника зла, було вигнано з неба, — то саме як бунтаря.

Знечулений на все, крім злого, з отруєними чуттями й душею, зголоднілою за бунтом, Доріан Ґрей хутко йшов далі, щораз наддаючи ходи. Але тільки він завернув у темний прохід під аркою, що ним часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, як зненацька хтось іззаду схопив його, і, не встигши прийти до тями, він уже був припертий до стіни, а чиясь брутальна рука здавила йому горло.

Доріан почав люто боронитись і страшним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. Ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

— Чого вам треба? — прохрипів, задихаючись, Доріан.

— Не руштесь! Бо тільки що — застрелю!

— Ви з глузду з’їхали! Що я вам завинив?

— Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн — моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, її смерть — на вашому сумлінні! І я поклявся вбити вас за це. Скільки років довелося шукати — я ж не мав жодних слідів… Єдині двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, що вона вам дала. І от сьогодні випадково я почув це ім’я… Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.

— Я ніколи її не знав, — пробелькотів він. — Навіть і не чув про неї… Ви з глузду з’їхали!

— Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть — це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!

Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.

— На коліна! — гаркнув Джеймс Вейн. — Даю вам на покуту хвилину, не більше. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.

— Стривайте! — скрикнув він. — Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!

— Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?

— Вісімнадцять років! — переможно засміявся Доріан Ґрей. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!

Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що б означали ці слова. Потім поволік Доріана з-під темної арки.

Хоч яке було світло ліхтаря тьмаве й непевне під вітром, усе ж його стало Вейнові пересвідчитись у страшній своїй помилці. Обличчя людини, що її він замалим не вбив, сяло квітучою, незаймано чистою юністю. Цьому юнакові, здавалося, ледь більше двадцяти літ. Він виглядав лише трошки старшим — та й то навряд — за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс прощався з нею. Це явно був не той, хто завинив у її смерті.

Джеймс Вейн відпустив Доріана й відступився назад.

— Боже милостивий! — вигукнув він. — А я ж тільки що не застрелив вас!

Доріан Ґрей важко перевів подих.

— Так, ви мало не вчинили жахливого злочину, чоловіче, — сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. — Хай це буде пересторога для вас: людині не слід переймати на себе помсту.

— Простіть, сер, — промурмотів Джеймс Вейн. — Мене збили з пантелику… Оте слово, що я випадково почув у цьому триклятому нетрищі, воно звело мене на манівці.

— Ходіть лишень додому, а револьвера сховайте, бо інак не минути вам лиха, — сказав Доріан і, повернувшись, звільна рушив своєю дорогою.

Джеймс Вейн, усе ще нажаханий тим, чого ледь-ледь не скоїв, стояв на бруку. Він увесь трусився. Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.

— Чом ти не вбив його? — просичала вона, впритул підсуваючи своє зморене обличчя. — Я так і думала, що ти за ним кинувся, коли вибіг з Дейлі. Йолоп ти! Тре’ було забити його. У нього до біса грошей, і він гірший самого диявола!

— Він не той, кого я шукаю, — відповів Джеймс Вейн. — І не грошей мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей — ще майже хлоп’я. Дякувати Богові, я не заплямував своїх рук невинною кров’ю.

Жінка зневажливо засміялась.

— Майже хлоп’я! — перекривила вона. — Га, телепню, таже скоро буде вісімнадцять літ, відколи Чарівний Принц довів мене до такого стану!

— Ти брешеш!

Вона звела руку вгору.

— Як перед Богом присягаюся!

— Присягаєшся?..

— Щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарне лице… Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився з того часу… Зате я змінилася, — докінчила жінка з тужливим усміхом.

— Ти клянешся в цьому?

— Клянуся! — хриплою луною повторили її плоскі губи. — Тільки не виказуй мене йому, — жалібним тоном додала вона. — Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг…

Круто лайнувшись, він поточився бігти на перехрестя, услід за Доріаном Ґреєм. Але той уже зник. Коли Джеймс озирнувся, жінки також не стало.

«Портрет Доріана Грея» Розділ XVII

Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі дивився на них двох, відкинувшись у плетеному кріслі, забраному шовком, а леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей; назавтра сподівалися ще кількох.

— Про що це ви вдвох балакаєте? — спитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. — Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.

— Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, — заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. — Мене цілком задовольняє моє ім’я! І містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.

— Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове — прегарні. Я мав на думці, головно, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки — чудесну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прекрасний взірець Робінзоніани… чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як не сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви — це ж усе! Я ніколи не ворогую з учинками, а лишень із словами… Отож я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, що називає лопату лопатою, треба змусити працювати нею. Тільки на це вона й здатна.

— Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? — поцікавилась герцогиня.

— Його ім’я — Принц Парадокс, — відповів за нього Доріан.

— Оце влучно! — вигукнула герцогиня.

— Е ні, я проти, — засміявся лорд Генрі, сідаючи в крісло. — Прізвисько як приліплять, то вже ніяким богом не відірвеш! Ні, ні, я відмовляюся від цього титулу.

— Королівських почестей не зрікаються, — застережливим тоном промовили гарненькі вуста.

— Тобто ви бажаєте, щоб я боронив трон?

— Так.

— Але я проголошую істини завтрашні!

— А я волію помилки сьогоднішні!

— Ви мене роззброюєте, Ґледіс, — мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.

— Я відбираю тільки щит, Гаррі, — спис при вас.

— Але я ніколи не схрещую списа з Красою, — шанобливо повів рукою лорд Генрі.

— Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.

— Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, врода краще, ніж доброчестя. Але, з другого боку, ніхто охітніш за мене не погодиться, що краще вже доброчестя, аніж бридота.

— Отже, бридкість — один із семи смертних гріхів? — спитала герцогиня. — Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?

— Бридкість, Ґледіс, — це одна із семи смертних чеснот. І вам, як порядній торі, не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона є.

— Що ж, вам не подобається ваша країна? — запитала вона.

— Я живу в ній.

— Щоб ліпше їй дошкульнути?

— А ви б хотіли, щоб я прийняв думку Європи про Англію? — поцікавився він.

— Що ж там кажуть про нас?

— Що Тартюф перебрався до Англії і став тут крамарем.

— Це ваш власний дотеп, Гаррі?

— Дарую його вам.

— На жаль, він не до вжитку. Бо занадто правдивий.

— А ви не бійтеся. Наші співвітчизники ніколи не впізнають себе в описах.

— Вони — люди практичні.

— Скорше хитрі, ніж практичні. Підбиваючи баланс, вони глупоту зрівноважують багатством, а розбещеність — лицемірством.

— А все-таки на нашому рахунку великі справи!

— Великі справи накинуто нам, Ґледіс.

— Але ж ми несли їх тягар.

— Несли — тільки до Фондової біржі.

Ґледіс похитала головою.

— Я вірю в націю! — вигукнула вона.

— Нація — це лише виживання заповзятливих.

— Але ж така суть розвитку.

— Занепад мені любіш.

— А Мистецтво? — спитала герцогиня.

— Це хвороба.

— А Кохання?

— Ілюзія.

— А Релігія?

— Модний сурогат Переконань.

— Ви скептик.

— Анітрохи! Скептицизм — це початок Віри.

— Хто ж ви тоді?

— Визначити — значить обмежити.

— Дайте хоч наздогад!..

— Здогад може звести на манівці, і ви заблукаєте в лабіринті.

— Ви мене зовсім приголомшили. Поговорім про кого-небудь іншого.

— Чудова тема — наш господар. Колись давно його охрестили Чарівним Принцом.

— Ой, не нагадуйте мені про це! — озвався Доріан Ґрей.

— Наш господар сьогодні нестерпний, — мовила, червоніючи, герцогиня. — Він, здається, гадає, що Монмаут одружився зі мною з чисто наукових міркувань, побачивши в мені найкращий зразок сучасного метелика.

— Але, сподіваюся, він не шпигає у вас шпильки, герцогине? — засміявся Доріан.

— Цим забавляється моя покоївка, коли на мене сердиться.

— А чого ж вона сердиться, голубонько?

— Та за якісь там дрібниці, їй-бо, містере Ґрей. Звичайно це буває, коли я приходжу за десять хвилин до дев’ятої і кажу, що маю бути вбрана до пів на дев’яту,

— Справді, вона у вас неподобна! Вам би слід якнайсуворіш вичитати їй.

— В мене духу не стає, містере Ґрей. Вона ж винаходить для мене фасони капелюшків! Пригадуєте той, що був на мені в леді Гілстон, у садку? Бачу, ви забули, але ви такі люб’язні, що вдаєте, ніби пам’ятаєте… Так от вона зробила той капелюшок ну чисто з нічого! Всі добрі капелюшки робляться з нічого.

— Як і всі добрі репутації, Ґледіс, — докинув лорд Генрі. — Бо відрізняючись від інших, людина тільки здобуває собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю.

— Але в жінок такі слави не заживуть, — мовила герцогиня, хитаючи головою. — А жінки ж правлять світом. Запевняю вас, ми терпіти не можемо посередності. Ми, жінки, як хтось зауважив, любимо вухами, — так само як ви, чоловіки, любите очима, якщо взагалі коли-небудь любите…

— Мені здається, ми нічого іншого в житті и не робимо, — зауважив Доріан.

— Так? Тоді ви ніколи не любите по-справжньому, містере Ґрей, — відказала герцогиня, вдаючи зажуру на обличчі.

— Славна моя Ґледіс, як ви так можете! — вигукнув лорд Генрі. — Любов живе в повторенні, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво. До того ж, закохуючись хоч би й укотре, все одно кохаєш, як уперше. Об’єкт пристрасті може змінюватись, а пристрасть лишається усе та сама. Та ще й міцнішає від зміни об’єкта! Життя дає людині щонайбільше — одну велику мить насолоди, і секрет життя в тому, щоб цю блаженну мить переживати якомога частіш.

— Навіть коли ця мить ранить, Гаррі? — спитала трохи згодом герцогиня.

— І надто коли вона ранить, — відповів лорд Генрі. Герцогиня обернулась і подивилася на Доріана Ґрея з якимсь чудним виразом в очах.

— А ваша думка, містере Ґрей?

Доріан повагався хвильку, потім трусонув головою і засміявся:

— Я завше згоден з Гаррі, герцогине.

— Навіть коли він помиляється?

— Гаррі ніколи не помиляється.

— І його філософія допомогла вам стати щасливим?

— Я ніколи не прагнув щастя. Кому воно потрібне? Я шукав задоволення.

— І знаходили, містере Ґрей?

— Часто. Занадто часто.

Герцогиня зітхнула.

— А я шукаю тільки супокою… І коли не піду зараз перевдягатись, я його не матиму сьогодні.

— Дозвольте піднести вам кілька орхідей, герцогине, — схопившися з місця, промовив Доріан і пішов у глиб оранжереї.

— Ви безбожно кокетуєте з ним, Ґледіс, — сказав лорд Генрі до своєї кузини. — Глядіться. Його чари небезпечні.

— Якби він їх не мав, не було б і боротьби.

— Отже, рівні сили — грек проти грека?

— Я на боці троянців. Вони боролися за жінку.

— І були розбиті.

— Буває гірше, ніж полон, — мовила герцогиня.

— Ви женете вчвал, пустивши повіддя!

— У перегонах весь смак життя, — була слушна відповідь.

— Це я запишу сьогодні до свого щоденника.

— Що саме?

— Що дитина полюбила вогонь, який опік її.

— Я зовсім не опеклася. Мої крила цілісінькі.

— Бо ви користуєтесь ними для чого завгодно, аби лиш не літати. Ви й не пробуєте втекти від небезпеки.

— Хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це нове відчуття.

— Але ви маєте суперницю.

— Хто це?

Лорд Генрі засміявся і прошепотів:

— Леді Нарборо. Вона просто обожнює його.

— Ви нагоните на мене острах. Захоплення давниною фатальне для нас, романтичних жінок.

— Ну вже — романтичних! Ви ж озброєні науковими методами!

— Чоловіки нас і вчили.

— Але розуміти вас так і не навчилися.

— Ану лишень схарактеризуйте нас, спробуйте! — визивно кинула Ґледіс.

— Ви — сфінкси без таємниць. Герцогиня усміхнено подивилася на нього.

— Щось довго містера Ґрея нема. Ходім допоможемо йому вибрати орхідеї. Він же не знає ще кольору сукні, яку я вберу до обіду.

— Вам треба підібрати собі сукню в тон до його квіток, Ґледіс.

— Це була б завчасна капітуляція.

— Романтичне мистецтво з кульмінаційної точки й починається.

— Але я мушу зберігати собі шлях для відступу.

— На зразок парфян?

— Вони знайшли безпеку в пустелі. У мене ж такої змоги нема.

— Жінки не завжди мають змогу вибирати, — зауважив лорд Генрі.

Ледве він докінчив речення, як з дальнього кінця оранжереї почувся здавлений стогін, а потім глухий звук, так наче впало щось важке. Всі сполошено посхоплювалися. Герцогиня заклякла на місці, пройнята жахом. З переляком в очах лорд Генрі метнувся повз пальми з колихким листям туди, де на кахляній підлозі ницьма лежав Доріан Ґрей, глибоко непритомний.

Його відразу ж перенесено до блакитної вітальні й покладено на канапу. Незабаром він опритомнів і ошелешено повів очима.

— Що сталося? — поспитав він. — А, пригадую… Я тут у безпеці, Гаррі? — Він раптом затрусився всім тілом.

— Любий Доріане, — відповів лорд Генрі, — вам просто стало млосно… І тільки. Мабуть, перевтомилися. Краще вам не з’являтись на обід, я вас заміню.

— Ні, ні, я радше зійду вниз, — сказав Доріан, насилу спинаючись на ноги. — Мені не можна залишатись наодинці.

І він пішов до своєї кімнати перевбратися, Щось розпачливе було в його відчайдушних веселощах за обіднім столом. І раз у раз він здригався з жаху, пригадуючи ту мить, коли побачив біле мов смерть обличчя Джеймса Вейна, що пильно зорив за ним, притиснувшись зокола до шибки оранжереї.