«Пригоди Олівера Твіста» скорочено по розділах

«Пригоди Олівера Твіста» скорочено читати або слухати аудіокнигу, що розповідає про долю хлопчика на імʼя Олівер Твіст.

«Пригоди Олівера Твіста» аудіокнига (скорочено)

«Пригоди Олівера Твіста» читати скорочено по розділах

РОЗДІЛ І

Роповідає про те, де народився Олівер Твіст і за яких обставин

У кожному місті Англії існує робітний дім. В одному місті ось у такому громадському закладі «народився смертний, чиє ім’я ви бачите у назві цього розділу». Якби у мить появи на світ його «оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне неминуче був би кінець». Адже декілька хвилин він не дихав. Але поряд з ним були тілька п’яна старенька і парафіяльний лікар, тож Олівер і природа боролися сам на сам. Як тільки він вдихнув повітря, то чхнув і закричав, а на металевому ліжку заворушилася молода мати, насилу підвелася з подушки, взяла немовля, поцілувала його чоло і … померла.

Лікар не зміг нічого зробити, її серце зупинилося назавжди. Лікар запитав стареньку про молоду жінку, але та не знала хто вона і як потрапила в місто.

Жінка одягла новонародженого в благеньку, пожовклу сорочину, і одразу стало зрозуміло, що хлопчик — не син вельможі, а «парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто».

РОЗДІЛ II

оповідає, як Олівер Твіст ріс, виховувався й харчувався

Наступні 8-10 місяців Олівер був на межі смерті. Потім парафіяльне керівництво відправило його на «ферму», де під доглядом літньої жінки вовтузилися на підлозі два-три десятки малюків. Стара вихователька підтримувала теорію філософа-експериментатора «про те, що кінь здатен жити без корму, який успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день». Скакун здох за день до того, як мав перейти на споживання тільки свіжого повітря.

Діти голодували, помирали від нещасних випадків: хтось падав у вогонь чи примудрявся вчадіти, у когось перекидалася колиска, хтось ошпарювався окропом. Іноді проводилося слідство з приводу загибелі занедбаної дитини, але лікар і парафіяльний бідл присягалися у тому, що хотіла почути від них парафіяльна рада.

Така система виховання давала свої плоди.

«У день свого дев’ятиліття Олівер Твіст був блідий, слабкий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка».

Цього дня парафіяльний бідл містер Бамбл прийшов на «ферму» до місіс Менн, щоб забрати Олівера. Господиня наказала відмити хлопчика, а сама заходилася пригощала бідла джином. Містер Бамбл вихилив півсклянки і став розповідати, як він придумує прізвища підкидькам за абеткою.

Завели Олівера, який ладен був піти звідси з ким завгодно і куди завгодно. Але він «здогадався прикинутись, буцімто страшенно не хочеться йти», та й  місіс Менн, стояла за стільцем бідла, люто зиркала на нього і показувала кулак.

У робітному домі Олівера поставили перед радою – з десяти гладких джентльменів. Олівер відповідав на їх запитання тихо і затинаючись, і члени ради вирішили, що він дурень.

У нього запитували, чи він знає, що в нього немає ні батька, ні матері, чи молиться він за всіх тих, хто його годує, а хлопчик тільки гірко плакав. Члени ради заявили, що Олівер уже великий, а тому мусить відробляти хліб. Хлопчик повинен був микати мички.

Рада «дбала» про мешканців робітного дому. Вона ухвалила годувати бідняків тричі на день рідкою кашею, сама розлучала подружжя і робила з чоловіків одинаків, ховала померлих злидарів. Від такого життя трунар ніколи не був без роботи.

Хлопцям теж давали лише кашу. Її насипали в маленькі мисочки. Після того, як мисочки пустіли, діти «ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай крупинка каші».

Хлопці зовсім здичавіли з голоду, і один з них заявив, що, чого доброго, з’їсть сусіда. Очі в нього були такі дикі, що товариші йому повірили.

Після вечері Олівер попросив ще каші. Наглядач остовпів з несподіванки, а потім зарепетував, кличучи бідла.

Містер Бамбл негайно доповів про це раді, і джентльмен у білому жилеті сказав, що Олівер Твіст скінчить життя на шибениці. Джентльмени обговорили цю нечувану пригоду і вирішили запропонувати п’ять фунтів тому, хто візьме Олівера до себе.

РОЗДІЛ III

оповідає про те, як Оліверові Твісту мало не дісталося місце, аж ніяк не райське

Після зухвалого прохання Олівера, його тиждень тримали під замком у темному карцері.  Олівер щоночі гірко плакав, боячись темряви. А вранці в холодну погоду його обливали водою з помпи і привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим.

Одного ранку містер Гемфілд, сажотрус,  йшов по головній вулиці містечка, напружено думаючи, як би заплатити за квартиру. Раптом він побачив оголошення на воротах робітного дому про п’ять фунтів за хлопчика. Саме п’яти фунтів йому і бракувало.

Сажотрус звернувся з проханням до ради віддати Олівера, бо йому якраз потрібен учень. Члени ради знали, що в містера Гемфілда було декілька хлопчиків, які задихнулися в димарях, але вирішили, що пропозиція сажотруса їм підходить.

Угоду було укладено, і містер Бамбл повів Олівера до суду, щоб юридично оформити документи. Дорогою бідл пояснив хлопчикові, що він має радісно посміхатися у суді, і натякнув: якщо Олівер не погодиться йти в науку до сажотруса, «то його чекатиме страшна кара».

У суді за конторкою сиділо двоє старих джентльменів. «Суддя давно вже втратив ясність зору», але навіть він помітив мерзенну жорстоку пику Гемфілда і бліде перелякане личко Олівера.

Суд відмовився затвердити угоду, а «наступного ранку громадян міста знову сповістили про те, що Олівера Твіста «віддають у найми» і що п’ять фунтів стерлінгів буде сплачено тому, хто схоче його забрати».

РОЗДІЛ IV

Оліверові пропонують інше місце, і він починає працювати на користь суспільства

Члени ради хотіли спровадити Олівера Твіста у моряки, щоб на якомусь суденці його або засікли на смерть, або втопили моряки, які полюбляли такі розваги. Але хлопчика взяв до себе містер Сауербері — парафіяльний трунар. «Це був високий, сухорлявий чоловік» з обличчям не для усмішок, хоча він міг пожартувати на фахові теми. Трунар зустрів містера Бамбл а і посміявся з ним з того, що, відколи рада запровадила нову систему харчування для пожильців робітного дому, труни повужчали і понижчали.

Малого Олівера віддали трунареві «на випробування». Наступного дня бідл Бамбл повів хлопчика до містера Сауербері. По дорозі Олівер розплакався так гірко, що навіть черстве серце бідла трохи защемило.

У домі трунаря місіс Сауербері заштовхнула Олівера до так званої «кухні», де служниця Шарлотта, «неохайно вдягнена дівчина в стоптаних черевиках і подертих синіх вовняних панчохах», нагодувала хлопчика об’їдками, які б не їв і собака. На ніч Оліверові постелили постіль у майстерні серед трун.

РОЗДІЛ V

Олівер знайомиться з товаришами по фаху. Після першої участі у похороні у нього складається неприємне враження про ремесло свого хазяїна

Олівер боявся ночувати в майстерні. Йому здавалося, що хтось зараз встане з труни — і він збожеволіє від жаху. Але не тільки це його гнітило. Тут він особливо відчував свою самотність, і гіркий смуток огортав хлопчика.

Вранці Олівера розбудив грюкіт у двері. Одсунувши важкий засув, він побачив «гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і їх скибку хліба з маслом…» Хлопець заявив, що його звуть Ноєм Клейполем і він буде начальником Олівера.

Олівер виконував усі накази цього мордатого, гладкого незграби, але отримував стусани.

У кухні Шарлотта нагодувала Ноя гарним шматком шинки, а Оліверу дісталися призначені для нього недоїдки.

Ной не був якимсь там підкидьком. Він міг простежити свій родовід аж до батьків, які не могли прогодувати сина і віддали на виховання до парафіяльного дитячого притулку. Хлопці з вулиці дражнили Ноя образливими прізвиськами «шкура», «жебрак», і він мовчки терпів. Але тепер він сповна зганяв на Олівері свою злість.

Минуло три тижні. Містер Сауербері вирішив брати Олівера на похорони, щоб зробити з нього голосильника. Нагода не забарилася. Уночі померла жінка, сім’я якої жила у напівзруйнованому будинку на околиці міста.

Трунар і Олівер увійшли до нетопленої кімнати. Перед холодним каміном сиділи блідий сивий чоловік і стара жінка, а в кутку збилася купка дітей.

Горе чоловіка зробило його напівбожевільним. Він рвав на собі волосся, кричав, що його посадили у в’язницю за жебракування, а жінку заморили голодом. Мати померлої безглуздо посміхалася і щось бурмотіла.

Померлу жінку поховали у братській могилі, де стояло безліч трун. Оліверові зовсім не сподобався похорон, але містер Сауербері сказав, що скоро він звикне.

РОЗДІЛ VI

Розгніваний Ноєвими глузуваннями Олівер починає діяти й дуже його дивує

Минув термін випробування, і Олівера було офіційно прийнято в учні.. Смертей було багато, пошесть кору косила дітей. Олівер у капелюсі зі стрічкою до колін очолював жалобні процесії і викликав захват, і розчулення усіх матерів міста.

А в майстерні трунаря Олівер протягом багатьох місяців безмовно терпів знущання Ноя, який казився од заздрощів. Шарлотта в усьому підтримувала Ноя, тим більше, що місіс Сауербері люто ненавиділа Олівера, бо її чоловік виявляв до хлопця прихильність.

Одного дня Ной залишився з Олівером наодинці і вирішив досхочу познущатися з хлопчика. Спочатку він смикнув Олівера за чуба, за вухо, обізвав підлизою, а коли всі ці знущання не дали очікуваного результату, Ной почав глузувати з матері Олівера і назвав її шльондрою.

«Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг». Від смертельної образи, завданої матері, дух його збунтувався, кров скипіла і маленький затурканий хлопчик в одну мить перетворився на грізного месника.

На крик Ноя прибігла Шарлотта, потім місіс Сауербері. Вони почали бити Олівера, який пручався, борюкався і не втрачав бойового духу, а потім запхали до льоху і закрили там. Хлопчик продовжував бити в двері, що двигтіли під його ударами.

Місіс Сауербері послала Ноя до притулку і наказала негайно привести містера Бамбла.

РОЗДІЛ VII

Олівер бунтує далі

Ной стрімголов залетів у ворота робітного дому. Він притискав до синця під оком лезо ножика і волав, що Олівер хотів убити його, хазяйку і Шарлотту.

Коли містер Бамбл прийшов у будинок трунаря, Олівер усе ще гатив у двері льоху. Повернувся містер Сауербері і за комір витяг Олівера з льоху. Взагалі він відносився добре до хлопця, але сльози дружини розбудили його гнів і він відлупцював Олівера.

До вечора той просидів під замком у льосі, а коли стемніло, хазяйка відправила його спати у майстерню. Усю ніч хлопчик то плакав, то молився, а на світанку відсунув засув і, вагаючись, вийшов на вулицю. Він пішов у бік робітного дому. У садку за решіткою Олівер побачив свого товариша Діка, який у цей ранній час уже полов грядку. Він підвів бліде личко, підбіг до хвіртки і простяг Оліверу свою худеньку ручку. Хлопчики попрощалися, і Дік благословив Олівера. Це благословення малої дитини Олівер пам’ятав усе життя.

РОЗДІЛ VIII

Олівер іде в Лондон. Дорогою він зустрічає чудернацького юного джентльмена

Олівер швидко йшов битим шляхом. За містом він побачив дороговказ, на якому було написано, що звідси до Лондона рівно 70 миль. Хлопчик згадав слова старих мешканців робітного дому, що хлопець з головою в Лондоні може заробити великі гроші.

Першого дня Олівер прийшов 20 миль. Він з’їв єдиний шматочок хліба, що був у його торбинці, і відчував страшенний голод. Ніч хлопчик провів в копиці сіна серед поля

Наступного дня він ледве пересував ноги від утоми і голоду, а ніч знову провів у холодному, вогкому полі. У селах Олівер намагався випросити окраєць хліба, але фермери в дев’яти випадках з десяти, побачивши простягнуту руку, кричали, що зараз спустять на нього собак.

«На сьомий день після втечі Олівер рано-вранці пришкандибав до містечка Барнет». Містечко ще спало. «Брудний, запорошений хлопчик присів на чийсь поріг, щоб дати перепочинок скривавленим, побитим ногам». Ніхто не звертав на нього уваги. Раптом Олівер помітив, що на нього дивиться якийсь хлопець. «Він мав кирпатий ніс, плаский лоб… і замурзаний був так, як може замурзатися тільки недоліток. Як на свій вік, він був невисокого зросту, ноги мав криві, а очиці бистрі й зухвалі». Цей чванькуватий, самовпевнений ферт першим підійшов до Олівера, розпитав про те, куди він іде, нагодував шинкою з хлібом і запропонував іти в Лондон разом. З подальшої розмови Олівер довідався, що його приятеля звуть Джек Докінс, він має прихильність одного шанованого старого лондонського джентльмена і зараз іде в столицю. Джек зізнався, що друзі звуть його «Спритний Пройда».

У Лондон хлопці прийшли пізно вночі, пройшли багато вулиць і опинилися у вузькому брудному, смердючому завулку біля якогось будинку. Пройда штовхнув Олівера в коридор і завів у напівтемну кімнату з почорнілими від часу і бруду стінами. Перед каміном стояв дощаний стіл, над вогнем на дроті смажилася ковбаса, «а над нею схилився старезний зморщений єврей з бридким обличчям, зарослим кошлатою бородою… За столом сиділо четверо чи п’ятеро хлопців, віком не старших за Пройду. Вони курили довгі череп’яні люльки й попивали спиртне, наче дорослі».

Джек Докінс назвав старого Фейгіном, представив компанії Олівера Твіста. Усі міцно потиснули йому руки і посідали вечеряти. Фейгін налив Оліверу в склянку джину з гарячою водою, звелів усе випити. Хлопчик відчув, як його перенесли на один із матраців, що лежали на підлозі, і поринув у глибокий сон.

РОЗДІЛ IX

містить подальші відомості про приємного старого джентльмена та його здібних вихованців

Олівер прокинувся пізно і побачив лише старого єврея, який готував сніданок. Хлопчик лежав з напіврозплющеними повіками, чув і бачив старого, але думками був далеко звідси. Фейгін покликав Олівера, але той не озвався. Тоді старий замкнув двері, витягнув зі схованки невеличку скриньку і став розглядати коштовності.

Перебравши все це, старий поглянув на Олівера і побачив, що той не спить, і зблід. Він підскочив до хлопчика, але потім ласкаво перевів розмову на те, що йому доводиться утримувати багатьох дітей, а це майно він надбав на старість.

Повернулися Пройда і Чарлі Бейтс, сіли снідати. Потім хлопці віддали Фейгіну два гаманці і чотири кишенькові хустки, говорячи між собою мовою, яку Олівер майже не розумів. Йому було невтямки, коли і де хлопці встигли так добре попрацювати.

Через деякий час хлопці і старий затіяли цікаву гру: Фейгін походжав по кімнаті, а Чарлі з Пройдою потай витягали з його кишень різне добро. Старий запропонував Оліверу непомітно витягнути з його кишені хусточку і похвалив за здібності.

До юних джентльменів завітали дві юні милі леді — Бет і Ненсі.  Олівер вирішив, що вони чудові дівчата.

РОЗДІЛ X

Олівер ближче знайомиться із своїми новими приятелями й дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий розділ цієї оповіді

«Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна — то випорював мітки з носовиків, …то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку».

Нарешті вранці Олівер, Чарлі Бейтс і Пройда пішли в місто. Біля книжкового рундука хлопці побачили старого джентльмена в золотих окулярах, який читав книжку. Пройда і Чарлі залишили Олівера, підійшли до старого, Пройда витяг у нього хусточку, передав її Чарлі, після чого вони вдвох дременули й зникли за рогом.

Тепер Олівер розумів, звідки у Фейгіна беруться і хусточки, і годинники, і коштовності. Хлопчика обпекла гаряча хвиля жаху, і він кинувся бігти. Джентльмен з книжкою в руці гнався за Олівером, гукаючи: «Лови злодія!» Слова ці мали магічну силу. Люди кидали все і бігли за хлопчиком.

Олівер знесилився, його нагнав якийсь чолов’яга, ударив і збив з ніг. Юрба оточила хлопчика, підоспів поліцейський і повів малого до суду. Слідом пішов джентльмен.

РОЗДІЛ XI

оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Олівера посадили в камеру, що була схожа на льох. Із суботи тут побувало з півсотні п’яниць, багато чоловіків та жінок, яких тримали за недоведеними обвинуваченнями. Ця кімната була гірша і брудніша, ніж камери в Ньюгетській тюрмі, де тримали найнебезпечніших злочинців.

Через деякий час Олівера повели до суду. Наляканий хлопчик не міг вимовити жодного слова. Суддя, Метерлінк Фенг, сидів у глибині зали із похмурим виглядом. Він грубо повівся із старим джентльменом, який хотів пояснити суть справи, перебивав і ображав його. Потім почав допитувати Олівера. Полісмен, бачачи, що хлопчик неспроможний нічого зрозуміти і відповісти, навздогад назвав Олівера Томом Уайтом, навмання розповів про померлих батьків.

Олівер ледве тримався на ногах, знепритомнів і вже не чув вироку судді: три місяці ув’язнення в каторжній тюрмі. Раптом до зали забіг власник книжкового рундука і, не звертаючи уваги на гнів судді Фенга, розповів, що хустинку поцупив інший хлопець. Розлючений суддя скасував вирок і вигнав усіх із зали. Старий джентльмен забрав непритомного Олівера і повіз до себе додому.

РОЗДІЛ XII

у якому про Олівера дбають краще, ніж будь-коли, і в якому знову розповідається про веселого старого джентльмена та його молодих друзів

Містер Браунлоу дбав про Олівера, але багато днів хлопчик був нечутливим до піклування своїх нових друзів. Він танув у пропасниці, як віск на вогні.

Але «зрештою Олівер отямився, кволий, худий і блідий, аж прозорий…» Насилу відірвавши голову від подушки, хлопчик з острахом озирнувся і спитав, де він. Одразу ж до ліжка підійшла чисто й охайно вдягнена старенька жінка. «Вона обережно поклала Оліверову голову на подушку і зазирнула йому в очі з такою добротою й любов’ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї». Місіс Бедвін була зворушена до сліз цим поривом вдячності.

Олівер одужував. Економка місіс Бедвін, містер Браунлоу, лікар, стара доглядальниця підтримували сили хлопчика своєю турботою. Через деякий час Олівер уже виходив до столу. У вітальні він помітив портрет молодої чарівної жінки, що висів на стіні. Олівер не міг відвести від нього очей, а містер Браунлоу дивувався насільки Олівер схожий на невідому жінку.

РОЗДІЛ XIII

Тямущий читач знайомиться з новими дійовими особами, а також з різними цікавими перипетіями, які пов’язані з цими особами й мають безпосереднє відношення до цієї оповіді

Коли малі злодюжки повернулися до Фейгіна без Олівера, старий  сварив їх, трусив Пройду за комір, штовхав Чарлі, запитував, де вони поділи хлопчика.

Раптом у кімнату з прокльонами зайшов кремезний чолов’яга років 35, одягнений у чорний сюртук, засмальцьовані коричневі бриджі, шнуровані черевики на товстих ногах, на яких не вистачало кайданів. Цей симпатичний громило прийшов із здоровеним псом. Це був Білл Сайкс. Він розпитав хлопців про арешт Олівера і позловтішався з Фейгіна, говорячи, що якщо хлопчик щось розповість поліції, то старого чекає шибениця.

Фейгін, мило і багатозначно посміхаючись, ласкаво сказав, що разом з ним погорять і інші. Усі замовкли. Через деякий час Сайкс запропонував розвідати в поліції, де тримають Олівера. Це завдання дали Ненсі, яка недавно перебралась у Філд-Лейн з матроських кварталів і могла не боятися, що її упізнають.

Ненсі одягла простий костюм і пішла до поліційного відділка. Хитра юна леді випитала в добродушного тюремника, що сталося з Олівером, і про все доповіла Біллу Сайксу і Фейгіну. Ці «турботливі» джентльмени вирішили будь-що знайти хлопчика і заткнути йому пельку, поки він не виказав їх.

РОЗДІЛ XIV

містить дальші подробиці про перебування Олівера у містера Браунлоу, а також знаменне пророцтво, яке джентльмен на прізвище Грімвіг виголосив стосовно Олівера, коли той вирушив виконувати доручення

Містер Браунлоу і місіс Бедвін уникали розмов з Олівером про його минуле, поки він був ще слабий. Місіс Бедвін розповідала про своїх чудових дітей, навчала хлопчика грати у крибедж, усіляко оберігала і розважала його. Життя Олівера в будиночку містера Браунлоу було щасливим і безпечним. Коли хлопчик одужав, старий джентльмен запросив його в свою кімнату. Олівера вразила величезна кількість книжок на полицях. Містер Браунлоу говорив з Олівером про його майбутнє, старий джентльмен хотів допомогти йому стати на ноги. Містер Браунлоу хотів дізнатися, як і де Олівер жив раніше, але тільки-но хлопчик хотів розповісти про своє життя на «фермі», про роботу в трунаря, як у кімнату зайшов давній приятель хазяїна містер Грімвіг.

Він був хорошою людиною, та завжди всім суперечив і всім був незадоволений. Дітей у нього не було, а тому всі хлопчики були для нього однакові. «У глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними, але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання». Він доводив товаришу, що Олівер не такий, яким здається. Містер Браунлоу вже був готовий посперечатися з гостем, як місіс Бедвін принесла пакунок з книгами, що їх приніс посильний. Старий джентльмен хотів передати посильним торгівцю книгами гроші і декілька примірників книг, але той уже зник. Олівер сказав, що він може виконати це доручення і збігає туди-назад за десять хвилин.

Сховавши 5 фунтів до кишені, він обережно взяв під пахву книжки і пішов до книгарні. Дивлячись йому услід, містер Грімвіг заявив, що вони бачать Олівера в останній раз, бо він украде і книжки, і гроші. Містер Браунлоу захищав хлопчика.

«Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник».

РОЗДІЛ XV

який показує, як щиро любили Олівера Твіста веселий старий єврей і міс Ненсі

У кімнаті смердючого шинку сидів Вільям Сайкс. Коло його ніг примостився білий червоноокий пес. Сайкс без видимої причини вдарив собаку, і той, недовго думаючи, мовчки вп’явся гострими зубами в черевик хазяїна. Сайкс схопив ніж і готовий був перерізати горлянку собаки, але раптом двері відчинилися і пес прожогом вискочив з кімнати, ледь не збивши з ніг Фейгіна. Розлючений Сайкс негайно переніс свій гнів на старого, але той заговорив ласкавим голосом і віддав пайку з награбованого. Білл трішки заспокоївся і заговорив про пошуки Олівера.

Тим часом Олівер йшов до книжкового рундука. Раптом його схопили чиїсь руки, і за спиною почувся знайомий голос: «Ой, мій любий братику, я знайшла тебе!» Це була Ненсі.

Олівер кричав, виривався, але перехожі співчували «сестрі», яка кричала на всю вулицю, що хлопчик утік з дому.

До Олівера, який пручався і відбивався від Ненсі, підійшов Білл Сайкс із собакою. Він наказав хлопчикові замовкнути і потяг його в лабіринт темних вузьких вуличок.

Стемніло. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі будинку, «а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник».

РОЗДІЛ XVI

оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він потрапив до рук Ненсі

Сайкс і Ненсі взяли Олівера за руки, і чолов’яга попередив хлопчика, що коли він надумає кричати, то П’ятак учепиться в нього і розірве на шматки. Пес люто загарчав.

Вони йшли незнайомими темними вулицями, як раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі вісім разів. Саме о восьмій годині стояли під шибеницею добре знайомі злодіям хлопці, яких мали стратити за злочини. Ненсі заговорила про цих своїх товаришів, але Сайкс не дуже переймався їхніми долями.

Олівер, Сайкс і Ненсі підійшли до давно покинутої крамнички, у якій все-таки хтось був. Хлопчика заштовхнули в темний коридор. Десь блимала свічка. Підійшовши ближче, Олівер побачив Джека Докінса, який упізнав хлопчика і тільки насмішкувато посміхнувся. А в пропахлій цвіллю кімнаті Олівер побачив Чарлза Бейтса, який тицяв у нього пальцем і качався від реготу, і містера Фейгіна, який низько вклонявся ошелешеному хлопчикові.

Пройда і Чарлз примусили Олівера зняти чистий одяг і вдягти дрантя, забрали книжки і п’ять фунтів. Олівер благав повернути старому джентльмену його речі, але злодюги тільки сміялися з його розпачу.

Раптом Олівер кинувся тікати. Хлопці побігли за ним, а Ненсі зачинила собаку в кімнаті, щоб він не догнав бранця. Сайкс розлютився, але дівчина закричала, що не дозволить мордувати дитину. Вона заявила Фейгіну, що буде захищати Олівера, якого хочуть зробити злодієм, як 12 років тому зробили злодійкою її. Старий став погрожувати Ненсі, а вона кинулася на нього з кулаками. Сайкс перехопив дівчину, вона забилася в його руках і зомліла.

Олівера завели в кімнату і замкнули.

РОЗДІЛ XVII

Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому і пішов містом урочистим кроком. Рада доручила йому відвезти в Лондон двох жінок, щоб суд визначив їхнє право осілості. Перед від’їздом Бамбл зайшов до місіс Менн, щоб віддати їй гроші, які рада виділила на утримання сиріт. Місіс Менн заговорила про дітей, похвалилася, що всі вони здоровісінькі, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка. Бідл захотів побачити Діка, і хлопчика привели. «Він був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали».

Містер Бамбл спитав у хлопчика, що з ним відбувається, і Дік розповів про своє єдине бажання. Він хотів би, щоб перед його смертю хтось написав декілька слів на папері і зберіг цю записку для Олівера Твіста. Містер Бамбл був здивований і наказав вивести хлопчика.

Наступного дня містер Бамбл швидко впорався зі справами і у заїзді замовив собі скромний обід: кілька біфштексів, соус із устриць і портер. Попиваючи вино, він розгорнув газету і прочитав оголошення, що розшукується Олівер Твіст. Той, хто проллє світло на його минуле, отримає  винагороду.

Містер Бамбл швиденько знайшов будинок містера Браунлоу і розповів старому джентльмену, «що Олівер — підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своє коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна». За цю інформацію він отримав п’ять гіней і пішов. Містер Браунлоу і містер Грімвіг були вражені, а місіс Бедвін не повірила жодному слову бідла.

РОЗДІЛ XVIII

Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів

Наступного дня Фейгін прочитав Оліверові довгу проповідь про гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, покинувши товаришів. Він нагадав, що прихистив, нагодував хлопчика, коли той помирав з голоду. Принагідно він розповів історію про одного невдячного хлопчика, який пішов у поліцію, щоб донести на друзів, але у суді Фейгін довів свою невинність і звинуватив хлопця у тяжких злочинах. Того повісили. Містер Фейгін  висловив палку надію, що йому ніколи не доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію.

Олівер зовсім не сумнівався, що Фейгін не раз знищував своїх обізнаних чи балакучих спільників.

Багато днів по тому Олівер був абсолютно самотнім. Він сидів біля єдиного відкритого віконця на даху. Одного разу Чарлз Бейтс і Пройда стали намовляти Олівера стати злодієм, як вся їхня компанія, але хлопчик не погоджувався чинити зло.

Фейгін тішився здібностями своїх учнів, задоволено потирав руки, чуючи їхні слова.

Якось у занедбаний будинок зайшов містер Чітлінг — 18-річний злодій, який уже відсидів у в’язниці, але вважав Пройду кмітливим, вправнішим за себе і ставився до нього з повагою. Фейгін звелів Оліверу слухатися хлопців, сам говорив про переваги злодійського ремесла.

«З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру…» Часом старий розповідав про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного, що Олівер мимоволі сміявся.

«Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета, …вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити і спаплюжити».

РОЗДІЛ XIX

у якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум

Одного холодного дощового вечора Фейгін покинув будиночок і, скрадаючись у темряві пішов на зустріч із Сайксом. Там була і Ненсі, яку Фейгін не бачив, відколи вона заступилася за Олівера. Дівчина пригостила старого бренді, але той тільки вмочив губи у чарку. Він прийшов не пити, а говорити про справи.

У Чертсі є багатий будинок. Тобі Крекіт намагався намовити слуг, щоб вони допомогли злодіям, але в нього нічого не вийшло. Хитрий злодій хотів закохати в себе служницю, походжаючи перед будинком у канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, потім перейшов на вуса і кавалерійські бриджі, але нічого не вийшло.

Фейгін був розчарований невдачею Тобі Крекіта. Єдине, що залишалося злодюгам, — це потрапити в будинок через маленьке віконце без решіток. І тоді було вирішено, що злодії візьмуть із собою Олівера, щоб той вліз через віконце в будинок, відчинив засув, а Крекіт і Сайкс заберуть усі коштовні речі.

Ненсі, яка недавно захищала Олівера, допомагала своїм друзякам розробляти хитромудрий план грабунку.

Фейгін, потираючи руки, заявив, що Олівера треба залучити до справжнього діла. Нехай хлопець усвідомить, що він один із них, що він злодій, — і тоді він назавжди їхній.

РОЗДІЛ XX

у якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса

Уранці Олівер побачив біля свого матраца пару нових черевиків на добрячій підошві і вирішив, що його звільнять. Та виявилося, що хлопчика відведуть до оселі Білла Сайкса. «Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення». Старий із страхітливою посмішкою попередив Олівера, щоб він стерігся Сайкса, для якого нічого не варто було пролити чужу кров за іграшку, і робив усе, що той скаже. Олівер вирішив, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, і перестав боятися і взявся читати книжку про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спіткала. У хлопчика кров холола в жилах від описів жахливих злочинів, і він відкинув книжку. Раптом у кімнату зайшла Ненсі. Вона була дуже бліда і просила за щось вибачення. Поступово дівчина заспокоїлася і ще довго сиділа мовчки.

Коли стемніло, Ненсі підвелась і сказала Оліверу, що поведе його до Сайкса. Вона просила хлопчика, щоб він не тікав, бо її вб’ють, якщо він це не зробить. На вулиці Олівер мало не закричав про допомогу, але згадав слова дівчини — і змовчав.

Тримаючись за руки, Ненсі і Олівер зайшли до будинку, де їх уже чекав Білл. Чолов’яга показав пістолет і сказав, що застрелить Олівера, якщо він хоча б заговорить на вулиці. Ненсі, пильно дивлячись на хлопчика, з притиском розтлумачила слова Сайкса, що коли Олівер стане тому поперек дороги, злодюга прострелить йому голову.

Рано-вранці Сайкс розбудив Олівера. Вони поспіхом поснідали і вийшли з кімнати. Ненсі навіть не глянула на хлопчика, закам’янівши біля вогню.

РОЗДІЛ XXI

Експедиція

Був похмурий ранок. Це був базарний день і до Лондона тягнулася «нескінченна валка фургонів з усілякою живністю й м’ясними тушами», ішли молочниці з відрами молока, сунули чоловіки й жінки з кошиками риби на голові.  Свист погоничів, гавкіт собак, ревіння волів, мекання овець, рохкання і вереск свиней, вигуки лоточників, крики, лайка, сварка зусібіч… тиснява, штовханина, немиті, неголені, жалюгідні, брудні постаті, що шастали серед натовпу, — все це ошелешувало, приголомшувало того, хто потрапив сюди вперше».

Сайкс тягнув Олівера через те юрмище. Хлопчик, пристосовуючись до швидкої ходи зломщика, біг підтюпцем. На шляху їх догнав порожній віз, і Сайкс попросив візника підвезти їх, а щоб Олівер навіть не думав звернутися по допомогу, поплескав по кишені, де був пістолет.

Вони довго їхали, а потім ще кілька годин блукали полями, поки дійшли до містечка Гемптон. Там вони пообідали холодним м’ясом і сиділи в трактирі до ночі. Сайкс познайомився з чоловіком, який повертався додому возом. Пізно вночі вони покинули трактир, сіли на воза, довго їхали і знову йшли пішки, аж поки дісталися до напівзруйнованого будинку на березі річки.

РОЗДІЛ XXII

Грабунок

Сайкс постукав у двері будинку. Тобі Крекіт і Барні, які вже давно чекали на свого спільника, з радістю зустріли його. Тобі Крекіт мав рідке, закручене в довгі спіральні завитки волосся. Побачивши Олівера, він здивувався. Сайкс тихенько щось йому пояснив, і Тобі голосно зареготав.

Олівер дуже втомився. Він майже не усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола. Чоловіки змусили його випити спиртне, і хлопчик заснув.

Пізно вночі грабіжники стали збиратися. Вони взяли інструменти, ножі, пістолети, «замотали обличчя темними хустками» і, ведучи Олівера заруки, вийшли з дому.

Злодюжки швидко дійшли до самотньої садиби. «Лише тепер Олівер, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати». Він зблід, в очах у нього потьмарилось, а з грудей вихопився здушений крик жаху. Сайкс звів курок, затулив Оліверові рота рукою й потяг хлопця до будинку. Грабіжники відчинили раму маленького віконця, Сайкс пропхнув Олівера ногами вперед і, наказав відімкнути  двері. У цю мить Олівер вирішив «підняти на ноги мешканців будинку, навіть якщо за це йому доведеться поплатитися життям». Але раптом на сходах виникли постаті двох чоловіків, «щось блиснуло, бабахнуло, дихнуло димом,… і Олівера відкинуло до стіни».

Сайкс запустив руку у вікно, схопив хлопчика за комір, витяг назовні. Олівер відчув, що його кудись тягнуть, і знепритомнів.

РОЗДІЛ XXIII

який переповідає зміст приємної бесіди між містером Бамблом і однією леді й показує, що навіть парафіяльному бідлу властиві людські слабості

Наглядачка робітного дому місіс Корні вмостилася перед вогнем каміна, щоб випити чаю. «Маленький чайничок і одна-єдина чашка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корні (який помер усього лише 25 років тому)». Раптом її потривожив тихенький стукіт у двері. На порозі виросла фігура містера Бамбла. Місіс Корні запросила його до кімнати. Вони поговорили про сьогоднішню жахливу погоду, про безсовісних бідняків, які звертаються по допомогу, про одного невдячного негідника, який не взяв сиру картоплю і борошно, бо він, бач, бездомний і не зможе приготувати їжу. А потім цей нахаба пішов і помер на вулиці. Вони зійшлися на тому, що головна засада допомоги біднякам — «це давати їй саме те, чого вони не потребують. Врешті їм набридне ходити, і вони махнуть рукою».

Місіс Корні пригостила гостя чаєм. Їх чаювання перервав стукіт у двері. На порозі з’явилася страшенно бридка богаділка, яка повідомила, що стара Саллі конає в страшних муках і просить покликати наглядачку. Місіс Корні попросила містера Бамбла зачекати на неї, а сама пішла до помираючої.

Залишившись на самоті, бідл полічив чайні ложки, оглянув срібного молочника, пильно обдивився меблі, «наче складаючи їх детальний опис».

РОЗДІЛ XXIV

у якому йдеться про річ, майже не варту уваги. Проте розділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Стара не встигала за наглядачкою і відстала десь у коридорі. Місіс Корні підійшла до хворої, яка лежала в голій кімнаті на мансарді. Коло ліжка сиділа інша стара богаділка, а перед каміном стояв учень аптекаря, який повідомив, що Саллі залишилося жити 2 години. «Наглядачка роздратовано скривилася, загорнулась у шаль і сіла у хворої в ногах».

Богаділки перейшли ближче до жевріючого каміна і простягли до вогню свої кістляві руки.  Саллі лежала без тями, і наглядачка вже хотіла йти, як раптом хвора розплющила очі, побачила богаділок і попросила їх вигнати. Жінки жалісно залементували, але скорилися наказу начальниці і вийшли.

Вмираюча почала розповідати про молоду жінку, яку понад 10 років тому підібрали на вулиці. Невідома народила хлопчика й померла. Саллі ледве згадувала ті давні події, але їй вистачило сил сказати, що вона вкрала у породіллі єдину річ, яку вона мала. То було щире золото, яке могло врятувати їй життя, та вона тієї речі не продавала, — ховала її на грудях.

Помираючи, молода мати благословила своє дитя і доручила Саллі зберегти єдину цінну річ для сина, але богаділка вкрала її. Хвора ледве спромоглася перед смертю сказати, що хлопчика звати Олівер і що він дуже схожий на матір. Наглядачка вийшла з кімнати і спокійно сказала, що Саллі так нічого путнього і не повідомила.

РОЗДІЛ XXV

у якому знову повертаємося до містера Фейгіна й компанії

Того ж вечора, коли в робітному домі помирала Саллі, містер Фейгін сидів біля каміна. За столом позад нього грали у віст Пройда, Чарлі Бейтс і містер Чітлінг. Пройда весь час вигравав, хоча грав один проти двох. Чарлі Бейтс розумів, у чому хитрість, але весело сміявся, слідкуючи за Пройдою.

Містер Чітлінг програв останні гроші і кинув карти. Сьогодні він був небагатослівний, про щось зосереджено думав, а Чарлі добре знав, що Томмі Чітлінг вклепався в Бейтс. Кохання приятеля додало йому веселого настрою, він реготав.

Раптом у двері хтось подзвонив. Хлопці миттю притихли і нечутно зникли з кімнати! Пройда впустив у дім чоловіка у грубій робочій блузі. Фейгін придивився і впізнав Тобі Крекіта.

Фейгін і Пройда здивувались, побачивши втомлене, брудне й неголене обличчя чепуристого Тобі. Не чекаючи запитань, Крекіт наказав принести їжі, а коли наївся, звелів Пройді вийти, випив джину з водою і розповів, що нічого не вигоріло, що Олівера підстрелили, а спільники лишили його в канаві і втекли, рятуючи свою шкуру.

РОЗДІЛ XXVI

у якому на сцені з’являється нова таємнича дійова особа й відбувається багато подій, нерозривно пов’язаних з цією оповіддю

Фейгін, почувши новину про Олівера, зойкнув, прожогом вискочив з дому  і помчав вулицею. Він трохи заспокоївся, коли підійшов до трактиру «Три каліки». Фейгіна добре знали всі миршаві мешканці брудних завулків, які приязно кивали йому. Він так само приязно кивав їм у відповідь і «звернувся до щупливого чоловічка, що сидів, увібгавшись у дитяче кріселко, перед дверима своєї крамниці», чи не бачив той Сайкса. Чоловічок відповів, що Білла тут сьогодні не було. Фейгін зайшов у трактир і подався нагору, у велику кімнату. Там за довгим столом сиділи чоловіки і жінки, а в кутку за фортепіано джентльмен награвав якусь мелодію, а молода леді співала.

Серед усього цього збіговиська Фейгін шукав якогось чоловіка, але того тут не було. Він попросив трактирника передати, що 258 шукав його, вийшов, найняв кабріолет і поїхав до будинку, де мешкав Сайкс. У кімнаті Фейгін побачив п’яну Ненсі, яка не відреагувала на те, що діло не вигоріло, а на Сайкса полює поліція. Старий розпитував її про Олівера, але вона сказала, що йому краще померти, ніж бути серед таких, як вони. Ці слова розлютили Фейгіна. Старий заявив, що коли Сайкс урятує свою шкуру, але повернеться без хлопчика, то хай краще вона уб’є його сама, коли не хоче, щоб його задушив тюремний кат. Говорячи це, Фейгін прохопився, що Олівер для нього — скарб, надто тепер, коли він «зв’язався із самим дияволом у плоті».

Раптом Фейгін схаменувся, що в нестямі бовкнув зайве, і опанував себе. Він питав у Ненсі, чи зрозуміла вона його, але дівчина попросила повторити, якщо він чогось хоче. Старий вирішив, що вона настільки п’яна, що не зрозуміла його натяків. Він заспокоївся і пішов додому. Біля будинку його чекав чоловік, якого Фейгін шукав у трактирі. Фейгіну не хотілося заводити незнайомця в дім, але той наполіг, що хоче поговорити в теплі. Вони зайшли в кімнату, сіли біля каміна і про щось тихо заговорили. Монкс (саме так кілька разів назвав його Фейгін) звинувачував старого, що той не виконав своєї обіцянки, не зробив із хлопчика шмаркатого кишенькового злодюжку, який би потрапив у в’язницю і назавжди заплямував себе. Але Фейгін виправдовував себе, говорячи, що цей хлопчик зовсім не схожий на інших: його нічим не можна залякати, він не хотів красти, за ним не було ніяких гріхів.

Раптом Монкс помітив якусь жіночу тінь, що промайнула по стіні. Фейгін схопив свічку, і вони обійшли всі кімнати, спустилися в підвал, але ніякої жінки не знайшли.

РОЗДІЛ XXVII

спокутує провину одного з попередніх розділів, у якому вельми нечемно покинуто на самоті одну леді

Містер Бамбл, який залишився в кімнаті місіс Корні, перерахував чайні ложечки, оглянув молочник, дослідив стан меблів,  і нашвидку оглянув вміст хазяйчиного комода. Те, що він побачив у шухлядах, викликало в нього захват. Там лежали усілякі предмети туалету наймодніших фасонів і найкращої якості, а в скриньці з замочком, почувся приємний звук брязкоту монет.

Він сів біля каміна, як раптом до кімнати вбігла схвильована місіс Корні. Містер Бамбл, щоб заспокоїти жінку, обняв її і цмокнув кінчик її носа. Місіс Корні теж обняла містера Бамбла». Цього вечора вони домовилися одружитися. Здавалося, між ними було повне взаєморозуміння, але жінка Корні нічого не розповіла йому про зізнання Саллі.

Містер Бамбл по дорозі додому зайшов до трунаря. Подружжя Сауербері ае було вдома, але крамниця була відчинена. Містер Бамбл зазирнув у вікно вітальні і побачив застелений скатертиною стіл, на якому лежав хліб, масло, кухоль пива і пляшка вина. За столом, недбало розвалившись у кріслі, сидів містер Ной Клейпол, а поряд стояла Шарлотта і годувала його устрицями. Вона умовляла його з’їсти ще одну жирненьку, але Ной уже об’ївся і захотів поцілувати Шарлотту. Побачивши це, містер Бамбл вдерся до кімнати і закричав на них. Шарлотта вереснула, а Ной став виправдовуватися, що дівчина сама весь час лізе до нього цілуватись. Шарлотта докірливо подивилася на хлопця, але той продовжував її звинувачувати в усіх гріхах.

РОЗДІЛ XXVIII

у якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його подальші пригоди

Сайкс розумів, що не зможе втекти із пораненим Олівером. Він поклав Олівера на траву і, погрожуючи пістолетом, наказав Тобі повернутись. Але спільник більше боявся людей, які підняли крик, і собак, а тому волів краще загинути від кулі Білла, ніж потрапити до рук ворогів. Тобі втікав, а за ним чкурнув Сайкс, покинувши Олівера в канаві.

Переслідувачів було троє: містер Джайлз, Брітлз і мандрівний лудильник; який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приєднався до погоні разом зі своїми собаками. «Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді, Брітлз був їй за лакея, а що починав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, то до нього й досі ставилися як до юнака, в якого ще все попереду, хоч він уже розміняв четвертий десяток».

Переслідуючи грабіжників, чоловіки й самі перелякалися, а тому, не впіймавши їх, разом повернулися в будинок.

Непритомний Олівер лежав у канаві цілу ніч. Коли він розплющив очі, то застогнав від болю, ледве вставши він пішов сам не знаючи куди. Йому здавалося, що ніби поряд з ним Сайкс та Крекіт і грабіжник боляче стискає йому руку.

Хлопчик вийшов на дорогу, побачив будинок і пішов до людей. А в цей час герої-переслідувачі снідали, і містер Джайлз розповідав про нічні події куховарці та покоївці, хизуючись їх сміливістю. Жінки охали, тулилися від страху одна до одної, як раптом у двері хтось постукав. Троє сміливців разом із собаками рушили до дверей, відчинили їх і, побачили бідного малого Олівера Твіста. Вони схопили його, затягли до передпокою і закричали, що попався один із злодіїв. Цей гармидер перервав милозвучний жіночий голос. Слугам було наказано, віднести пораненого нагору і покликали лікаря і констебля.

Дівчина, яка дала ці розпорядження, не захотіла глянути, хто був цим пораненим грабіжником.

РОЗДІЛ XXIX

знайомить із мешканцями будинку, до якого потрапив Олівер

У затишній кімнаті за столом сиділи дві жінки. Їм прислуговував бездоганно вдягнений у чорну трійку містер Джайлз.

Одна жінка була вже немолода. Вона сиділа у величній позі й пильно дивилася на свою молоду співрозмовницю.

Дівчина булі дуже гарною, їй було 17 років. Вона була струнка й граційна, ніжна й ласкава, що здавалася неземним створінням. Вона глянула на стареньку, і очі її засяяли любов’ю і щирою відданістю.

«До воріт під’їхав кабріолет, з якого вискочив гладенький джентльмен». Він висловив співчуття місіс Мейлі з приводу нічної пригоди. Міс Роза перебила його і попросила оглянути пораненого.

Лікаря Лосберна любила вся округа за щирість і доброту. Він пробув у пораненого довше, ніж сподівались господині, а потім запросив жінок подивитися на грабіжника, адже вони так і не бачили його. Містер Джайлз спочатку не зважувався зізнатися, що він підстрелив маленького хлопчика, а потім він не наважився сказати правду, яка могла б звести нанівець його славу.

РОЗДІЛ XXX

оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його

Лікар запевняв жінок, що вигляд злочинця їх здивує, і він не помилився. «Замість потворного, жорстокого лиходія, якого вони сподівалися побачити, на ліжку лежала зболіла, виснажена дитина». Дівчина підійшла до хлопчика, схилилася над ним, її сльози скотилися йому на чоло.

Жінки де могли повірити, що цей тендітний хлопчик міг бути добровільним спільником грабіжників. Розчулена Роза благала тітоньку зглянутися на нього, не віддавати цю хвору дитину до в’язниці. Старенька погодилася врятувати хлопчика, і лікар запропонував примусити містера Джайлза і Брітл за відмовитися від звинувачень.

Увечері Олівер отямився і розповів історію свого життя. Сумно було слухати про муки та страждання, які йому заподіяли жорстокі люди, і не раз його розповідь переривалася сумними зітханнями слухачів.

Увечері лікар спустився в кухню, де слуги ще обговорювали події минулої ночі, і твердим голосом запитав містера Джайлза, чи може він заприсягтися, що хлопчик, який лежить нагорі, — той самий, який заліз уночі крізь віконце? Джайлз нерішуче глянув на Брітлза, Брітлз нерішуче глянув на Джайлза, констебль, який уже давно чекав на свідчення, нашорошив вуха, щоб краще почути відповідь, коли це раптом знадвору почулося рипіння коліс і біля воріт подзвонили. Брітлз сказав, що це агенти карного розшуку, яких викликав містер Джайлз.

РОЗДІЛ XXXI

оповідає про критичне становище

Брітлз відчинив двері і завів до вітальні двох чоловіків. Один був огрядний, середній на зріст, з коротко обстриженим чорним волоссям. Його напарник був рудий кістлявий чоловік із неприємною фізіономією. Звали їх Бледерз і Даф. Вони розпитувати про злочин, і лікар, щоб затягнути час, розповідав усі обставини дуже докладно, з багатьма відступами і повторами. Потім агенти, клацаючи наручниками, стали розпитувати про хлопчика, але лікар, щоб відвернути їхню увагу, повів оглядати місце злочину.

Принесли свічки, і Бледерз із Дафом у супроводі місцевого констебля та слуг оглянули будинок, поштрикали вилами кущі, ще декілька разів вислухали розповіді свідків і відзначили численні розбіжності у свідченнях, а потім провели між собою нараду.

Тим часом лікар і Роза радилися, як урятувати дитину. Роза пропонувала все чесно розповісти агентам, але лікар нагадав розповідь Олівера, який, було, водився із злочинцями, що він не знає, де кубла негідників, що він все-таки брав участь у пограбуванні, а постріл дворецького не дав хлопцеві зчинити ґвалт і цим виправдати себе. Містер Лосберн був упевнений, що агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо вони нізащо не повірять у його невинність.

Бледерз і Даф упевнилися, що ніхто із слуг не допомагав грабіжникам, а тому їм треба побачити хлопчика, адже його злодії могли підсадити у відчинене віконечко.

Схвильований лікар запропонував агентам спочатку підкріпитись, і за чаркою міцного елю ті почали сперечатися, хто б із міських професіоналів міг учинити грабунок: Носач Чіквіда чи Пестунчик. А потім містер Бледер став розповідати про справи, які він розслідував, про хитрість і підступність злочинців. Агенти не помітили, як лікар Лосберн вислизнув із кімнати, а потім з’явився знову, щоб відвести їх до хворого.

Олівер дрімав, але стан його погіршився. Він  не розумів, де він і що робиться довкола. Лікар розповів, що цей хлопчик поранився самострілом, прийшов у будинок по допомогу, а дворецький «схопив його й віддухопелив так, що бідолаха мало не віддав Богові душу».

Зляканий містер Джайлз ошелешено дивився то на лікаря, то на агентів і вже не міг заприсягтися, чи цього хлопчика він поранив. Перевірили пістолети і виявили, що той, з якого стріляли, заряджений тільки порохом. «Це відкриття справило неабияке враження на всіх, крім лікаря, який власноруч витяг з набою кулю десять хвилин тому». Із душі містера Джайлза спав тягар, адже виявилося, що він не міг нікого вбити з пістолета без кулі.

Розчаровані агенти поїхали ні з чим, а Олівер став потроху одужувати завдяки піклуванню місіс Мейлі, Рози й добросердного містера Лосберна.

РОЗДІЛ XXXII

про щасливе життя, що почалося для Олівера в колі його добрих друзів

Олівер довго хворів, та врешті почав одужувати і вже міг виявляти свою вдячність обом жінкам за їхню доброту.

Через деякий час міс Роза сказала Оліверу, що вони всі їдуть у село, де чисте повітря, краса і радощі весни швидко поставлять його на ноги.

Олівера дуже хвилювало, що добрий джентльмен і старенька жінка, що колись піклувалися про нього, не знають, чи він живий. Коли хлопчик одужав, містер Лосберн вирушив з ним у дорогу в невеличкій кареті місіс Мейлі. Вони вже в’їхали в передмістя Лондона, як раптом Олівер побачив будинок, куди його приводили злодії. Лікар наказав кучерові зупинитися, побіг до будинку і став гатити ногою у двері. Раптом двері відчинилися і на порозі став миршавий горбань. Лікар схопив його за комір, заштовхнув усередину і став обшукувати приміщення, шукаючи Сайкса. Горбань почав лаятися і погрожувати лікареві, а той, зрозумівши, що Олівер помилився, кинув хазяїну монету, велів замовкнути і пішов до карети. Горбань подався за ним, побачив у кутку карети Олівера, і цей ненависний і мстивий погляд переслідував хлопчика вдень і вночі протягом багатьох наступних місяців.

Лікар сів у карету і замислився над своїм учинком. Що б він сам зробив, якби зустрів у будинку злодіїв? Йому ж не можна було б звернутися у поліцію, бо довелось б зізнатися, що він затер справу Олівера. Він діяв зопалу, не думаючи про наслідки, що могло б зашкодити і йому, і хлопчикові.

Через деякий час карета під’їхала до білого будиночка, який стояв порожній, а у вікні висіло оголошення: «Здається в оренду». Сусіди сказали, що містер Браунлоу, його приятель і економка виїхали до Вест-Індії.

Олівер і лікар були розчаровані. Хворіючи, хлопчик часто мріяв про зустріч із своїми друзями, тішився що зможе розповісти, як часто згадував їх. А лікареві зайвий раз хотілося впевнитись, що Олівер говорив правду про свої пригоди.

Настало літо, і всі виїхали в село. «Для Олівера почалося нове життя». Неподалік будиночку, де вони оселилися, був скромний сільський цвинтар. Хлопчик часто сидів там біля якоїсь занедбаної могили, думав про матір і плакав.

Щоранку Олівер ходив до старенького дідуся, який допомагав хлопцеві навчитися читати й писати. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою.

Рано-вранці Олівер вибігав у поле, наривав оберемок квітів, складав чудові букети, щоб прикрасити ними стіл до снідання. Вдень допомагав місіс Мейлі, працював у садку, виконував різні дрібні доручення. Жінки всім серцем прихилилися до Олівера і пишалися ним.

РОЗДІЛ XXXIII

у якому щастя Олівера та його друзів несподівано затьмарюється

Олівер давно видужав і зміцнів, але залишався так само ніжним і турботливим, як тоді, коли біль і страждання знесилювали його.

Одного вечора їхня прогулянка затяглася. Роза була у веселому настрої, і вони не помітили, як зайшли досить далеко. Вона стомилася і додому  вони поверталися повільною ходою. Вдома дівчина намагалася бути такою, як завжди, але чомусь дуже мерзла. Через деякий час щоки її спалахнули жаром, а потім стали мармурово-білими; лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. ІРоза намагалася бути спокійною, але місіс Мейлі розуміла, що вона дуже хвора, а тому послала по лікаря і написала листа містерові Гаррі Мейлі, хоча поки що не відправила його.

Олівер сам відвіз листа до лікаря на поштову станцію. Повертаючись додому, він у дворі станції налетів на високого чоловіка у плащі, який приголомшено подивився на хлопчика великими чорними очима і пробурмотів: «Нечиста сила! Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!»

Вигукуючи й далі безладні слова, він ступив до Олівера і раптом упав на землю і з піною на губах забився у корчах. Хлопчик вирішив, що це божевільний, і помчав додому. Повертаючись додому, він забув про той випадок.

«Стан Рози Мейлі погіршувався, і ввечері вона почала марити». Місцевий лікар не відходив від ліжка хворої, але нічим не міг зарадити. Роза помирала.

Олівер молився, благаючи зберегти життя милій добрій дівчині. Селяни підходили до хвіртки, щоб дізнатися про стан хворої.

Пізно ввечері приїхав лікар Лосберн і підтвердив невтішний діагноз сільського лікаря. «Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє “прощавай”». І лише в обід наступного дня містер Лосберн повідомив, що Роза житиме .

РОЗДІЛ XXXIV

подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, що вперше з’являється на сцені й оповідає про нову Оліверову пригоду

Олівер був щасливий, почувши радісну звістку. Він нарвав у полі оберемок квітів, щоб прикрасити кімнату хворої. По дорозі додому його наздогнала карета, в якій Олівер побачив містера Джайлза і незнайомого молодого джентльмена. Карета зупинилася, і дворецький через вікно запитав у хлопчика, як почувається міс Роза. Олівер повідомив, що їй набагато краще. Незнайомець вискочив із карети, схопив руку Олівера і ще раз перепитав про стан Рози. Це був Гаррі Мейлі, який, незважаючи на різницю в роках, був дуже схожий на матір, місіс Мейлі. Він сподобався Оліверу гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала сина. Зустрівшись, вони обоє не приховували свого хвилювання. Гаррі ласкаво дорікнув матері, що вона не повідомила про хворобу Рози, і зізнався у своєму палкому коханні до дівчини. Мудра жінка відповіла, що Роза для неї як дочка, але Гаррі не може одружитися з нею, адже її ім’я не з її вини, але заплямоване. Злі люди почнуть паплюжити і його, і їхніх дітей. І тоді він пошкодує, що зав’язав з нею життя, а Роза страждатиме. Та Гаррі палко запевнив матір, що змусить Розу вислухати його і дати відповідь.

Уранці Олівер пішов у поле не сам. Його супроводжував містер Гаррі. Вони нарвали квітів, разом склали розкішний букет для Рози, який, навіть зів’ялий, дівчина тримала на підвіконні. Роза ще не виходила на вулицю.

Одного вечора Олівер сидів із книжкою біля вікна і задрімав. Раптом йому почувся голос Фейгіна. Хлопчик скочив, глянув у вікно і побачив страшне обличчя старого злодюги, «а поряд, пополотнілий від люті чи жаху, …стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля пошти».

«Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли». Олівер закричав і почав кликати на допомогу.

РОЗДІЛ XXXV

оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі і Розою

Усі мешканці збіглися на крик Олівера. Чоловіки шукали старого єврея і його супутника, але їх пошуки були марні. Але ніхто не сумнівався, що хлопчик бачив Фейгіна і незнайомця.

Коли стемніло, пошуки припинили. Джайлз обійшов усі шинки сусіднього села, містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, щоб розпитати про гостей, але це нічого не дало. Поступово ця пригода почала забуватися.

Тим часом Роза одужувала, навіть виходила гуляти в садку, і її сміх благотворно діяв на всіх мешканців будиночка. Та Олівер помітив, що місіс Мейлі і Гаррі надовго усамітнювалися і про щось стиха говорили, а на Розиному обличчі було видні сліди сліз.

Якось вранці Гаррі Мейлі попросив Розу вислухати його. Він розповів дівчині, які страшні хвилини пережив, коли дізнався, що вона помирає, так і не довідавшись, як він її безмежно кохає.

Роза підвела голову, і Гаррі побачив дві сльозинки в її очах. Але дівчина пересилила себе і попросила егайно виїхати, бо на нього чекають важливі й благородні діла. Він має знайти собі дівчину, ім’я якої не кине тінь на нього і його сім’ю. Роза хотіла розвіяти всі мрії закоханого, адже такий хибний крок може позбавити можливості досягти успіху в житті.

Наостанок Гаррі хотів дізнатися, чи була б відмова Рози такою категоричною, якби йому судилося тихе, непримітне життя, якби він був бідний, хворий чи безпорадний? Не вагаючись, дівчина відповіла, що ніколи не залишила б його в тяжкому випробуванні.

РОЗДІЛ XXXVI

дуже короткий і, на перший погляд, не такий уже важливий, але прочитати його треба — і як продовження попереднього, і як ключ до одного з наступних

Лікар був здивований рішенням Гаррі виїхати в Лондон негайно і хотів випитати, чи не в тому причина такого поспіху, що дуже скоро відбудуться вибори і виникла необхідність боротьби за голоси виборців. Але Гаррі перевів розмову на інше.

Містер Джайлз почав виносити речі, а Гаррі поманив Олівера до себе. Він попросив хлопчика, який уже добре навчився писати й читати, описувати йому все про місіс Мейлі і Розу, а листи надсилати на головний поштамт у Лондоні так, щоб жінки нічого не знали. Олівер пообіцяв зберігати таємницю й надсилати найдокладніші повідомлення.

Роза спостерігала за відїздом Гаррі із-за білої фіранки і ще довго сумно дивилась услід кареті.

РОЗДІЛ XXXVII

у якому читач помітить суперечності, досить характерні для подружнього життя

Містер Бамбл сидів у вітальні робітного дому. Він дуже змінився і вже не був парафіяльним бідлом. Одружившись із місіс Корні, він став наглядачем робітного дому. Минуло лише 8 тижнів з цього щасливого моменту, а містер Бамбл уже зітхав, що продався за 6 чайних ложечок.

Місіс Бамбл теж не відчувала себе щасливою. Вона не корилася чоловікові, усіляко принижувала його перед пожильцями, підривала його авторитет в очах богаділок, доводила свою правоту силою, дряпаючи, тягаючи за волосся, штовхаючи чоловіка. Вона залякала колись грізного повелителя пожильців робітного дому, змусила його коритися їй, а містер Бамбл називав її «любонько», «голубонько», намагаючись зникнути з-перед очей сварливої жінки.

Одного дня він пішов у трактир і сів поряд із незнайомим чоловіком. Через деякий час незнайомець заговорив із містером Бамблом, пригостив його випивкою, а потім став розпитувати про історію народження Олівера Твіста. Він не дуже церемонився із відставним бідлом, запропонував йому соверен за інформацію про «стару відьму, що приймала пологи в матері Олівера».

Містер Бамбл швидко зрозумів, що може заробити більшу суму, а тому розповів, що його дружина говорила із помираючою Саллі і щось знає про справу, яка так цікавить незнайомця. Чоловік призначив зустріч подружжю, написав адресу якогось закутка на березі річки, розрахувався за випите і рушив до дверей. Містер Бамбл зупинив незнайомця і запитав, кого їм шукати. «Мене звати Монкс», — відповів той і квапливо попростував далі.

РОЗДІЛ XXXVIII

який містить звіт про те, що відбулося між подружжям Бамблів і містером Монксом під час їхньої вечірньої зустрічі

Містер і місіс Бамбл пізно ввечері рушили на призначену зустріч. Йшов дощ. Вони йшли мовчки всю дорогу у місцевість, яка була притулком покидькам суспільства, що мешкали у нашвидку зліплених халупах над річкою. Посеред цієї купи халуп височіла напівзруйнована велика споруда. Колись ця руїна була фабрикою.

Містер Бамбл зупинився перед високими дверима і дивився в клаптик паперу з адресою. Раптом двері відчинилися, і на порозі став Монкс. Він запросив подружжя у будинок. Монкс уп’явся в місіс Бамбл поглядом і запитав про таємницю, яку вона зберігала довгі роки. Але жінка, хоч і відчувала якийсь острах від вигляду цього зловісного чоловіка, не розгубилася і відповіла, що перше питання — скільки коштує ця таємниця.

Містер Бамбл слухав ці торги, витягши шию і витріщивши очі, адже його сувора дружина ще й досі нічого не розповіла йому.

Монкс запропонував 20 фунтів, місіс Бамбл сказала, що хоче 25 фунтів золотом — на цьому й зійшлися. Жінка  розповіла про страшну смерть Саллі, яка встигла сказати про украдену у матері Олівера річ. У руці помираюча тримала заставну квитанцію. Місіс Бамбл здогадалася, що богаділка спочатку, певно, берегла ті коштовності, сподіваючись продати, а потім віддала їх у заставу. Наглядачка подумала, що, може, колись матиме користь з тих речей, і тому викупила їх. І ось тепер вона поспіхом кинула їх на стіл, немов радіючи, що нарешті може позбутися цих коштовностей.

Монкс роздивлявся золотий медальйон і обручку, в середині якої було викарбовано ім’я «Агнеса», число, а далі було місце для прізвища.

Монкс отримав те, що хотів. Раптом він щосили смикнув залізне кільце в підлозі, підняв потаємну ляду, під якою вирувала річка, і кинув коштовності у потік.

РОЗДІЛ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб і оповідає, про що радилися достойний Монкс і достойний єврей

Останнім часом доля не була прихильна до Вільяма Сайкса. Він тяжко хворів і , що залишився живий завдяки турботам Ненсі. «Хвороба не пом’якшила крутого норову містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятись з ліжка і вела до стільця, він лаяв її за невправність, та ще й боляче штурхонув».

На віях Ненсі затремтіли сльозинки, але її голос, повний жіночої ніжності, звучав лагідно, коли вона стала говорити, що терпляче доглядала його, мов малу дитину, а зараз він не думає, що робить їй боляче. Та Сайкс  розходився ще більше.

У кімнату зазирнув Фейгін, побачив, що Ненсі, зморена безсонними ночами, зомліла, кинувся рятувати дівчину. Йому допомагали Пройда і Чарлі Бейтс. Поступово дівчина опритомніла і, похитуючись, пішла до ліжка й упала обличчям у подушку. Сайкс був страшенно здивований раптовою появою приятелів, а ті виставили на стіл клунки зі смачною їжею та спиртним і стали пригощати хазяїна і Ненсі.

Білл трішки поїв, але замість подякувати став проклинати Фейгіна і вимагати гроші. Старому довелося йти додому з Ненсі, щоб передати Сайксу 3 фунти.

Вдома Фейгін застав Тобі Крекіта, містера Чітлінга, Пройду та юного Бейтса. Чітлінг програвав, але не зводив захопленого погляду з Крекіта.

Пройда і Чарлі гайнули на вулицю, щоб грабунками повернути програне. Ненсі отримала від Фейгіна обіцяні гроші і сіла за стіл, але, почувши чоловічий голос, поспіхом зірвала з себе шаль й капелюшок і засунула їх під стіл.

У кімнату зайшов Монкс, який хотів поговорити із Фейгіном наодинці. Старий повів гостя в іншу кімнату. Як тільки їхні кроки затихли, Ненсі скочила із стільця і, скрадаючись, пішла за ними, стала під дверима кімнати і почала підслуховувати їх розмову.

Через деякий час Монкс пішов, а Фейгін, повернувшись у кімнату, застав Ненсі, яка вже зібралася йти.

Сайкс, отримавши гроші, не звертав уваги на Ненсі — він без упину лише їв і пив, а дівчина ходила збуджена, наче людина, що наважилася на відчайдушний крок. Сайкс зажадав нової порції джину, Ненсі взяла склянку, повернулася до Білла спиною, налила спиртне і дала йому випити. Через деякий час він повалився на ліжко і заснув.

Ненсі зрозуміла, що подіяв опій, який вона додала до джину, швидко одяглася і вийшла з будинку. Дівчина бігла в заможнішу частину міста і зупинилася тільки біля дверей готелю-пансіону. Було близько одинадцятої години ночі, і слуги не хотіли пускати Ненсі, але вона з неймовірними труднощами домоглася зустрічі з міс Мейлі.

РОЗДІЛ XL

Дивне побачення, що є продовженням подій, про які оповідалось у попередньому розділі

Ненсі побачила перед собою струнку й гарну дівчину — і жагуче почуття сорому за своє жалюгідне існування в найогидніших кублах Лондона серед злодіїв і грабіжників охопило її. Серце Рози краялося від жалю, коли вона дивилася на Ненсі, яка розповіла все, що знала про Монкса, який розшукував Олівера Твіста, щоб зробити з нього злодія; про зустріч Фейгіна з Монксом, який хвалився, що знищив докази про походження хлопчика, і прибрав до рук гроші чортеняти, а тепер хотів би знищити хлопчика.

Роза не знала, як їй діяти далі, але дуже хотіла врятувати Ненсі. Та дівчина відмовилася прийняти допомогу. Вони вирішили, що Ненсі постарається ще щось розвідати про цю темну справу, а Роза щонеділі буде чекати її на Лондонському мосту між одинадцятою та дванадцятою годиною ночі.

Хоч як Роза просила Ненсі кинути банду грабіжників, дівчина повернулася до Сайкса.

РОЗДІЛ XLI

який містить нові відкриття й показує, що несподіванки, як і біди, ніколи не ходять поодинці

Роза хотіла розкрити таємницю походження Олівера і вирішила звернутися по допомогу до Гаррі, але так і не змогла дописати листа. Вона довго обмірковувала перший рядок, як раптом у кімнату забіг захеканий Олівер, який ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Хлопчик швидко заговорив, що бачив у місті містера Браунлоу і запам’ятав будинок, у який зайшов цей добрий джентльмен.

Роза вирішила зустрітися із рятівником Олівера, замовила карету і з Олівером поїхала до містера Браунлоу. Джентльмен прийняв її. У кімнаті міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком з приємним обличчям. Тут же був і містер Грімвіг, який манірно вклонився дівчині. Міс Роза розповіла джентльменам все, що вона знала про долю Олівера і покликала хлопчика. Зустріч Олівера з містером Браунлоу, містером Грімвігом та економкою місіс Бедвін розчулила дівчину до сліз. Потім вона розповіла про зустріч з Ненсі, і містер Браунлоу похвалив її за розумне рішення звернутися по допомогу саме до нього, а не до лікаря Лосберна, який через запальну вдачу міг вдатися до якогось нерозважливого кроку .

«Вони вирішили довідатися, хто Оліверові батьки, і повернути йому спадщину, яку в нього … неправдою відібрано». Для цього їм треба знайти Монкса, довідатися його справжнє ім’я і приперти до стіни. У цьому їм може допомогти Ненсі, з якою вони мають зустрітися. Потім джентльмени поїхали до місіс Мейлі і все їй розповіли. Було вирішено, що міс Роза і тітонька нікуди не поїдуть з міста, доки ця заплутана справа не вирішиться.

РОЗДІЛ XLII

Оліверів давній знайомий виявляє безсумнівні ознаки геніальності і стає громадським діячем у столиці

До Лондона Північним шляхом наближалося двоє подорожніх – довготелесий чоловік і жінка, яка несла важкий клунок. У супутника на ціпку теліпався легкий клуночок, і тому він ішов легкою ходою далеко попереду жінки. Це були Ной Клейпол і Шарлотта. Вони вкрали гроші з каси містера Сауербері і тепер тікали в Лондон, щоб заховатися від хазяїна у столиці. Місто було для них чуже, але Ной безпомилково йшов у напрямку похмурих, брудних завулків, аж поки не зупинився біля трактиру «Три каліки». Вони зайшли у це лігво злодюг, замовили вечерю і вирішили тут заночувати.

У кімнаті, куди завели прибульців, було маленьке віконце, через яке Фейгін побачив прибульців і почув їхню розмову про крадіжку 20 фунтів і про бажання Ноя стати грабіжником. Фейгін зрозумів, що зможе використовувати цю парочку у своїх темних справах, а тому не вагаючись зайшов у кімнату, повторив слова Ноя про його бажання грабувати і запропонував свою допомогу у здійсненні цих планів.

РОЗДІЛ XLIII

у якому оповідається, як спритний Пройда ускочив у халепу

Наступного дня Ной, який назвався Морісом Болтером, і Шарлотта переселилися до Фейгіна, який хотів домогтися, щоб новобранець з самого початку знайомства захопився його геніальною хитромудрістю. «Він докладно розповів про грандіозний розмах своїх операцій”, щось було правдою, щось вигадкою, але повага до нього містера Болтера помітно зростала, а водночас до неї домішувався ще й острах, який Фейгін так жадав у ньому збудити розповідями про шибеницю, що чекає на зрадників. Далі Фейгін розповів про арешт Пройди, наказав Ною знайти хлопця і розвідати, як там тепер йому ведеться. Новобранець боявся йти в поліційну управу, але не смів суперечити старому. Перевдягнувшись у «одяг візника, короткі плисові штани і шкіряні краги», Ной безпечно зайшов до зали суду, де розглядалася справа Пройди.

Містер Докінс поводився так, ніби ні в чому не винний, погрожував суддям звернутися до міністра внутрішніх справ, нагадував їм про свої права і привілеї, вдавав, «ніби має намір негайно подати на них позов, зажадав від тюремника, щоб той назвав «прізвища отих двох старих фраєрів ондечки в суддівських кріслах». Це було сказано так, що у залі розлігся регіт глядачів.

Переконавшись, що Пройду вивели із зали і замкнули в маленькій одиночній камері, Ной поспішив до Фейгіна «з радісною звісткою, що Пройда робить честь своєму вихователеві й створює собі блискучу репутацію».

РОЗДІЛ XLIV

Для Ненсі настає час виконати обіцянку, яку вона дала Розі Мейлі. Вона зазнає невдачі

Ненсі хвилювалася, не значи до чого може призвести те, що вона довірилася Розі і розповіла про Фейгіна, Сайкса та інших чзлочинців. Вона пригадувала, що всі вони довіряли їй свої таємниці, розкривали перед нею свої мерзотні плани, а тепер вона ж може стати причиною їхньої загибелі. Ці зміни настрою не помічав Сайкс, але добре бачив Фейгін.

У неділю ввечері Ненсі хотіла піти з дому, щоб зустрітися з міс Розою, але Сайкс заборонив їй виходити. Ненсі сердилась, кричала, потім почала благати, але Сайкс забрав її одяг, скрутив руки і запхав у комірчину, замкнувши двері на замок.

Сайкс не розумів, що сталося з Ненсі, а Фейгін, який був свідком її істерики, щось запідозрив і вирішив простежити за дівчиною.

РОЗДІЛ XLV

Ной Клейпол одержує від Фейгіна таємне доручення

Наступного дня Фейгін ледве дочекався свого нового спільника. Коли Ной з’явився, старий похвалив його за те, що він добре попрацював учора, відібравши у дітей 6 шилінгів і 9 пенсів, і доручив простежити за Ненсі. Ной шість вечорів марно чекав дівчину, а в неділю ввечері Ненсі сторожко вийшла з дому і пішла вулицею. Ной наблизився до неї на безпечну відстань і пішов слідом, не спускаючи з неї очей.

РОЗДІЛ XLVI

Обіцянки додержано

На Лондонському мосту з’явилося дві постаті: жінки, яка неначе когось шукала, і чоловіка, який скрадався позаду. «На середині мосту жінка спинилася, спинився і переслідувач».

Ніч була темна, і поодинокі перехожі швидко йшли своєю дорогою, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка.

Пробило північ, коли на середині мосту зупинилася карета, з якої вийшли молода дама і сивий джентльмен. Ненсі підійшла до них, але не заговорила, бо саме тут проходив чоловік у селянському одязі. Дівчина запропонувала спуститися на сходи з мосту, не помітивши, що саме туди пішов селянин і затаївся у найтемнішому кутку, щоб мати змогу при потребі продовжити переслідування. Але Ненсі підвела своїх супутників просто до шпигуна, який міг почути кожне слово, і зупинилася. Не підозрюючи, що їх підслуховують, дівчина поділилася з міс Розою і джентльменом своїми тривожними передчуттями, і ті відчули жаль до цієї загубленої душі.

Джентльмен заговорив про свої плани щодо способу дізнатися таємницю Монкса через Фейгіна, але Ненсі заперечила, що ніколи не викаже цього диявола в людській подобі, який понівечив її життя, але залишається її спільником. Вона заручилася їхнім чесним словом, що ні Фейгін, ні Сайкс не постраждають, і лише тоді описала Монкса. Джентльмен закінчив опис і заявив, що, здається, він знає цього пройдисвіта. Прощаючись, джентльмен запевнив Ненсі, що зробить все залежне від нього, щоб витягти дівчину, дати їй тихий, безпечний притулок. Він просив Ненсі облишити все, кинути життя злодійки. Джентльмен бачив, що вона не може відмовитися від життя, що тримає її, ніби ланцюгом.

Ненсі пояснила, що зайшла надто далеко, щоб повернутись, просила залишити її в домі, який вона сама собі створила справами всього свого життя.

Нарешті вони розпрощалися і розійшлися. Шпигун, який все чув, був здивований і ще деякий час постояв на місці, а потім, скрадаючись, подався до Фейгіна.

РОЗДІЛ XLVII

Фатальні наслідки

Пізно вночі Фейгін сидів перед згаслим каміном. На підлозі мирно спав Ной Клейпол. Фейгін дивився на нього, а в душі наростала досада на дівчину, яка виявилася зрадницею.

У кімнату зайшов Сайкс із пакунком. Фейгін втупився в грабіжника, а потім почав натякати на те, що серед них є зрадник. Сайкс спочатку нічого не зрозумів, а потім заявив, що якби таке сталося, то він власними руками прикінчив би падлюку. Почувши це, Фейгін розбудив Ноя і наказав розповісти їм усе, про що той дізнався, шпигуючи за Ненсі.

Ной розповів про зустріч Ненсі з леді і джентльменом на Лондонському мосту, про їх розмову, про те, що Несі відмовилася видати спільників, але назвала будинок, де вони сходяться.

Почувши все це, Сайкс оскаженів і вискочив за двері. Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мчав щодуху, аж поки не опинився біля дверей свого житла. Він зайшов у кімнату, де спала Ненсі, двічі повернув ключ у замку і притиснув до дверей важкий стіл.

Ненсі прокинулась і дивилася на нього сполоханими очима. Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, а потім схопив дівчину і затулив її рота своєю важкою лапою. Ненсі вчепилася в його руки, благала про пощаду, нагадувала, від чого вона відмовилася заради нього, говорила про свою вірність, але вбивця в схопив пістолет і двічі вдарив важким руків’ям жертву по голові. Ненсі впала, а Сайкс схопив важку палицю і вдарив нею Ненсі по голові.

РОЗДІЛ XLVIII

Сайксова втеча

Ясне сонце світило кімнату, де лежала вбита дівчина. Це страхітливе видовище лякало Сайкса. Раптом почувся стогін, і рука дівчини здригнулася. Тоді Сайкс знов і знов бив Ненсі. Потім він кинув палицю у вогонь, умився, почистив одяг і пішов до дверей, тягнучи за собою собаку.

Вбивця йшов вулицями, не розбираючи дороги, блукав полями,  біг, зупинявся, лягав перепочити, а потім знов ішов. « стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи в одному місці». Нарешті він зайшов у село, звернув до невеличкої пивнички, замовив вечерю і сів у кутку, слухаючи балачки селян. Раптом у кімнаті з’явився ще один гість. Це був галасливий крамар, який торгував усіляким начинням. Селяни почали перекидатися жартами, розпитували про товар. Крамар виймав із свого короба ремені, бритви, мило і засіб для виведення всіляких плям. Щоб підтвердити ефективність чудодійного засобу, крамар узяв капелюха Сайкса, на якому помітив пляму, і хотів її вивести. Убивця схопився на ноги, вирвав капелюх із рук оторопілого торговця і кинувся на вулицю. Там він побачив поштову карету і, затаївшись у темряві, став прислухатися до розмови кондуктора і поштаря. Мова йшла про жахливе вбивство молодої дівчини. Сайкс почекав, поки карета від’їде, а потім пішов безлюдним і темним шляхом.

Раптом у темряві він побачив знайому постать Ненсі, почув її передсмертний стогін. Він на мить зупинився, а потім щодуху побіг. Постать не відставала від нього. Волосся на голові в Сайкса стало сторч, кров захолола. Він хотів відігнати примару, але вона весь час залишалася поряд.

Сайкс сховався у якомусь хліві, але все одно бачив очі вбитої дівчини.

Раптом нічний вітер доніс до нього несамовиті крики і лемент. Десь далеко була пожежа, і Сайкс кинувся туди, поближче до людських голосів. Він разом з чоловіками і жінками рятував худобу, носив воду, заливав вогонь.

Настав ранок. Потомлені люди посідали біля руїн, почали говорити, і Сайкс знову почув про убивство дівчини. Він швидко пішов, блукав полями, а потім гайнув навпростець до Лондона, де його, як він думав, не шукатимуть. Єдине, що може його виказати  — це примітний собака. Сайкс вирішив утопити пса, але той, відчувши небезпеку, втік від хазяїна.

РОЗДІЛ XLIX

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються

Містер Браунлоу вистежив Монкса і примусив зізнатися в усьому, що злочинець чинив проти Олівера, який був його зведеним братом.

Старий джентльмен був другом батька Монкса і добре знав, якими муками і стражданнями обернувся для нього шлюб із першою дружиною. Мати Монкса була старшою за чоловіка на 10 років і не дуже переймалася, що їхній шлюб розпався, але, дізнавшись про народження Олівера і про заповіт на його користь, розкрила таємницю синові. Монкс знищив докази про походження Олівера, намагався знищити й самого хлопчика, але тепер, коли містер Браунлоу перегортав перед ним сторінки його вчинків, негідник по-справжньому злякався, адже поліція могла дізнатися про його зустрічі із Сайксом, Фейгіном та іншими злочинцями. Старий джентльмен примусив Монкса підписати зізнання Про походження Олівера.

РОЗДІЛ L

Погоня і втеча

Недалеко від берега Темзи є одна з найогидніших лондонських околиць. Мешканці н’апівзруйнованих будинків жили у неймовірних злиднях, «тільки безнадійна скрута можуть змусити людину шукати собі тут притулку».

Ось у одному з таких будинків, в якому ще збереглися міцні двері й вікна, зібралися Тобі Крекіт, містер Чітлінг і каторжник-утікач Кегс.

Містер Чітлінг був свідком, як поліція спочатку заарештувала Фейгіна, а потім захищала його від юрби, готової розірвати злодія на шматки. Охоплений жахом від спогадів про це видовище, містер Чітлінг розповідав злодіям про лють натовпу, як раптом у кімнату вскочив собака Сайкса. Злодії кинулися шукати Сайкса, але того ніде не було. І лише пізно вночі убивця постукав у двері. Його впустили, але Чарлі Бейгс, який прийшов трохи пізніше, здійняв крик і побився із Сайксом, бо не хотів бути із убивцею Ненсі в одному домі. Шум, який зчинився серед розбійників, розбудив людей. Хтось викликав поліцію, але люди, не чекаючи законників, оточили будинок, почали ламати двері.

Сайкс, побачивши, що не зможе втекти через вікна і двері, видерся на дах, уперся ногою в димар, міцно обв’язав кругом нього один кінець мотузки, а на другому зробив петлю. По цій мотузці він вирішив спуститися до канави з водою і або втопитися в багнюці, або вирватися на волю. Убивця вже накинув петлю на голову, збираючись опустити її під пахви, коли, озирнувшись назад, скинув догори руки і зойкнув від жаху. Просто перед собою він побачив очі вбитої Ненсі. Сайкс втратив рівновагу і полетів униз. Петля, яка була в нього на шиї, затяглася, і вбивця повиснув між дахом і канавою.

Собака вискочив на дах, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, а потім стрибнув на плечі мерцеві. Не втримавшись, пес полетів у канаву, вдарився об каменюку і розбив собі голову.

РОЗДІЛ LI

з’ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під час якої не розглядалося питання про посаг та гроші на дрібнички для дружини

Через декілька днів Олівер разом з місіс Мейлі, Розою, місіс Бедвін і лікарем їхав у кареті до свого рідного міста. Хлопчик уже знав усе про Монкса, своїх батьків і сидів у мовчазний і збентежений.

Коли карета в’їхала в місто, Олівер став сам не свій. Він розглядав знайомі місця, сміявся і плакав, згадував Діка — свого єдиного товариша, який колись благословив його на довге й щасливе життя.

Вони зупинилися в головному готелі міста. Коли всі розмістилися, в кімнату до Олівера зайшли містер Грімвіг з містером Лосберном у супроводі містера Браунлоу і чоловіка, який колись зазирав у віконце до хлопчика і страшенно налякав його своїм незвичним виглядом. Олівера повідомили, що Монкс, його брат, підписав документи, у яких хлопчика визнано спадкоємцем статківбатька . Потім Монкс змушений був розповісти, як його мати спалила заповіт, що був складений на користь Олівера, а йому заповіла свою ненависть до позашлюбної дитини батька і його коханої. Негідник поклявся матері зацькувати хлопчика, переслідувати його, заплутати дитину у павутину злочинів, щоб заплямувати ім’я його матері.

Коли мова зайшла про обручку і медальйон, містер Браунлоу завів у кімнату місіс Бамбл та її чоловіка, який з удаваною радістю звернувся до Олівера. Але дружина наказала йому припнути язика, і він знітився, щось забелькотів і нарешті замовк.

Подружжя не хотіло пізнавати Монкса, не зізналися, що продали негіднику коштовності матері Олівера. Але тут до кімнати завели двох паралічних жінок, які розповіли про підслухану розмову між місіс Бамбл і молодою жінкою, яка тільки-но народила хлопчика і помирала. Місіс і містер Бамбл вимушені були все визнати.

Виявилося, що Роза була молодшою сестрою Агнеси — матері Олівера. Коли Агнеса завагітніла, вона покинула сім’ю. Згорьований батько змінив прізвище, переїхав до іншого куточка країни, де й помер, не залишивши ні листа, ні записної книжки, які допомогли б розшукати його друзів чи родичів. Розу взяла собі вбога селянська родина, але згодом передала її місіс Мейлі, яка полюбила дівчину.

Олівер кинувся обіймати Розу, адже вона була його рідною тіткою. «За одну хвилину вони знайшли і втратили батька, Матір і сестру, і журба злилася в одній чаші, але в їхніх сльозах не було гіркоти». «Довго-довго просиділи вони на самоті», аж поки до кімнати не зайшов Гаррі Мейлі. Він повернувся до Рози, щоб знову попросити її стати його дружиною. Заради коханої Гаррі покинув кар’єру, вищий світ, а натомість запропонував дівчині серце й оселю.

РОЗДІЛ LII

Фейгінова остання ніч

Зала, де судили Фейгіна, була заповнена вщерть. Злочинець стояв за дерев’яним бар’єром, тільки іноді переводячи погляд з голови суду, який виголошував обвинувальну промову, на адвоката. Він пильно дивився в обличчя присяжних, намагаючись вгадати їх вердикт, але не бачив у їх обличчі найменшого співчуття.

Зрештою присяжні вирішили долю злочинця — винен!

«Будинок суду задвигтів від потужного крику… надворі раділа юрба, вітаючи звістку, що в понеділок він помре».

Фейгін мовчки вислухав вирок, пильно дивлячись на суддю і не розуміючи жодного слова. Він стояв, як мармурова статуя, нижня щелепа відвисла, а широко розплющені очі дивилися в одну точку.  Фейгіна відвели до камери смертників і залишили на самоті. Спочатку він спробував зібратися з думками, потім почав пригадувати промови в суді і думати про тих смертників, що сиділи в цій камері.

День минув швидко. На ніч до камери зайшли двоє тюремників, щоб по черзі стерегти в’язня до страти. Тепер уже Фейгін не сидів, а щохвилини схоплювався і ходив по камері в такій люті, що тюремники сторожили його вдвох, боячись залишитися з ним віч-на-віч.

Понеділок, день страти, настав для Фейгіна раптово. Він і не зчувся, як проминули три дні. У день страти до смертника прийшов Олівер і містер Браунлоу. Фейгін був майже без тями від страху перед неминучою смертю, але все-таки впізнав Олівера і сказав хлопчикові, де сховані папери, що їх передав на зберігання Монкс.

РОЗДІЛ LIII

і останній

Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в сільській церкві і в’їхали до нового щасливого дому. Гаррі став священиком.

Місіс Мейлі оселилася у сина і невістки.

Оліверу і Монксу дісталося від батьківських статків по три тисячі фунтів. Монкс, не гаючись, розпустив свою частку, потрапив до в’язниці за ошуканство і там помер.

Містер Браунлоу всиновив Олівера і оселився неподалік від Рози і Гаррі.

Ной Клейпол вибрав собі фах донощика. Містер і місіс Бамбл, позбавлені своїх посад, потрапили в той самий робітний дім, де колись самі владарювали над іншими.

Юний Чарлз Бейтс, вражений злочином Сайкса, дійшов висновку, що треба ставити крапку на своєму злочинному минулому. Важкою працею він досяг доброї мети і став скотарем.

У вівтарі сільської церкви вмурована мармурова дошка з викарбуваним ім’ям «Агнеса». У цьому склепі немає труни, але якщо душі померлих повертаються до тих, кого любили за життя, то тінь Агнеси повинна витати в цьому тихому місці.