“Подвійне коло” скорочено варто читати лише коли не встигаєте прочитати новелу повністю.
Яновський “Подвійне коло” скорочено
У першій новелі «Подвійне коло» розкрито складне життя роду Половців, які жорстоко і непримиренно роз’єднані подіями громадянської війни. У кривавому бою сходяться брати.
«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки… Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,— втішається Оверко,— рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.
А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «…ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.
Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені брати
Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одногозтобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?
