«Айвенго» читати Розділ XXVI
Бува, гарячий кінь стоїть,
А шкапа вскач жене;
Чернець, як блазень, джеркотить,
А блазень — як чернець.
Старовинна пісня
Коли блазень, убраний в рясу самітника і підперезаний вузлуватим мотузком, з’явився перед ворітьми замку Реджинальда Фрон де Бефа, чатовий запитав, хто він і навіщо прийшов.
— Pax vobiscum! — відповів блазень. — Я покірливий чернець францисканського ордену, прийшов надати останню втіху нещасним в’язням, які перебувають у стінах цього замку.
— Хоробрий же ти, чернече, — сказав вартовий, — коли наважився прийти сюди; тут, за винятком нашого п’яного капелана, вже двадцять років не кукурікали такі півні, як ти.
— Уже, будь-ласка, зроби милість, — сказав удаваний чернець, — скажи про мене господареві замку. Повір, що він мене прийме охоче. А півень так гучно закукурікає, що на весь замок буде чути.
— Гранмерсі! — сказав чатовий. — Але якщо мені дістанеться за те, що я полишив варту заради твого доручення, я подивлюся, чи витримає сірячина ченця стрілу дикого гусака.
Із цими словами чатовий вийшов із башточки і попрямував до великої зали замку з нечуваною звісткою, що біля воріт стоїть святий чернець і просить дозволу негайно увійти. На неабияке його здивування, господар наказав мерщій впустити святу людину, і чатовий, спершу добре розставивши своїх товаришів-вартових охороняти браму, довго не розмірковуючи, виконав наказ.
Всієї хоробрості і винахідливості Вамби ледь вистачило на те, щоб не розгубитися у присутності такої людини, яким був страшний Фрон де Беф. Бідолашний блазень вимовив своє “Рах vobiscum”, на яке сильно розраховував під час виконанні своєї ролі, таким тремтячим і кволим голосом, яким іще ніколи не виголошували цього вітання. Але Фрон де Беф звик, щоб люди всякого стану тремтіли перед ним, тож боязкість удаваного ченця не викликала жодних підозр.
— Хто ти, чернече, і звідки? — запитав він.
— Рах vobiscum! — повторив блазень. — Я бідний служитель святого Франциска, йшов через ці ліси і потрапив до рук розбійників, як сказано в писанні — guidarn viator incidit in latrones[60], які відправили мене в цей замок виконати священний обов’язок при двох особах, засуджених вашим високоповажним правосуддям на смерть.
— Так, так, — мовив Фрон де Беф. — А чи не можеш ти мені сказати, святий отче, чи багато там цих бандитів?
— Доблесний пане, — відповів Вамба, — nomen illis legio — ім’я їм легіон.
— Ти мені просто скажи, скільки їх, чернече, бо ні твоя ряса, ані мотузок не захистять тебе.
— На жаль, — сказав удаваний чернець, — cor meum eructavit[61], що означає — я трохи не вмер зі страху! Але здається мені, що всіх — і йоменів, і простолюдинів — там набереться принаймні п’ятсот чоловіків.
— Як! — вигукнув тамплієр, який у цю хвилину увійшов до зали. — Так багато злетілося цих ос? Тож час передушити цей шкідливий рій.
Він відвів господаря убік і запитав його:
— Знаєш ти цього ченця?
— Ні, — відповів Фрон де Беф, — він нетутешній, з дальнього монастиря, і я його не знаю.
— У такому разі не передавай йому на словах того, що ти хотів доручити, — сказав тамплієр. — Нехай він віднесе листа від імені де Брасі з наказом його вільній дружині поспішити сюди. А тим часом, щоб цей чернець не здогадався, що відбувається насправді, дозволь йому виконати своє завдання і приготувати саксонських свиней до бійні.
— Гаразд, так і вчинимо, — відповів Фрон де Беф і наказав служці провести Вамбу в ту кімнату, де були Седрик і Ательстан.
Тим часом нетерпіння Седрика все зростало й зростало. Він ходив із кутка в куток з виглядом людини, яка кидається в атаку або бере приступом фортецю. Він то гучно скрикував, то волав до Ательстана, який, зважено й холоднокровно очікуючи результату пригоди, спокійнісінько перетравлював вельми поживний обід. Вочевидь, питанням, чи довго триватиме їхнє ув’язнення, він мало переймався, твердо сподіваючись, що, як і всяке земне зло, колись і це скінчиться.
— Рах vobiscum! — мовив блазень, увійшовши до них. — Нехай буде над вами благословення святого Дунстана, святого Дениса, святого Дютока та всіх святих!
— Увійди, ласкаво просимо, — сказав Седрик фальшивому ченцеві. — Навіщо ти прийшов до нас?
— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів блазень.
— Не може бути! — вигукнув Седрик, здригнувшись. — Які вони не є злостиві та зухвалі, вони не наважаться чинити таку показну і безглузду розправу.
— На жаль, — сказав блазень, — покладатися на їхнє людинолюбство було б так само марно, як стримувати коня, що поніс, шовковою ниткою замість вуздечки. Атому подумайте гарненько, шляхетний Седрику, а також і ви, доблесний Ательстане, які гріхи вчинили ви во плоті, бо сьогодні ж будете покликані до одвіту перед вище судилище.
— Ти чуєш, Ательстане? — запитав Седрик. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як годиться чоловікам, аніж жити в неволі.
— Я готовий, — сказав Ательстан, — витримати все, що може вигадати їхня злість, і піду на смерть так само спокійно, як пішов би обідати.
— Тож приступімо до святого таїнства, отче мій, — сказав Седрик.
— Зачекайте хвилинку, дядечку, — відповів блазень своїм звичайним голосом, — куди це ви так швидко зібралися? Краще озирніться гарненько, перш ніж стрибати в непроглядну пітьму.
— Дивно, — сказав Седрик, — цей голос мені знайомий.
— То голос вашого вірного раба і блазня, — відповів Вамба, скидаючи з голови каптур. — Якби ви раніше послухалися моєї безглуздої поради, сюди не потрапили б. Дослухайтеся ж хоч тепер до порад дурня, і ви недовго тут залишитеся.
— Як так, шахраю? — запитав Седрик.
— А ось як, — відповів Вамба. — Надягайте цю рясу і мотузок — адже саме вони є ознакою мого священного сану — і спокійнісінько йдіть із замку, а мені залиште свій плащ і пасок, щоб я міг посісти ваше місце і стрибнути за вас, куди доведеться.
— Ти маєш посісти моє місце? — перепитав Седрик, здивований такою пропозицією. — Але ж вони тебе повісять, сердешний мій дурню!
— Хай чинять як знають, а там — як Бог звелить, — відповів Вамба. — Я сподіваюся, що Вамба, син Безмозкого, може висіти на ланцюзі так само поважно, як ланцюг висів на шиї у його пращура олдермена.
— Гаразд, Вамбо, я згоден прийняти твою пропозицію, лише з однією умовою, — сказав Седрик. — Поміняйся одягом не зі мною, а з лордом Ательстаном.
— Ба, ні, присягаюся святим Дунстаном, — відповів Вамба, — це мені не пасує! Син Безмозкого згоден постраждати, рятуючи життя синові Гереварда, але яка ж мені користь вмирати через чоловіка, батько якого не був знайомий із моїм батьком?
— Негіднику, — сказав Седрик, — пращури Ательстана були владиками Англії!
— Мені байдуже, ким би вони не були, — заперечив Вамба, — проте я не бажаю, щоб мені скрутили голову заради його пращурів. А тому, мій добрий господарю, приставайте швидше на мою пропозицію або дозвольте мені піти з цієї башти.
— Дозволь старому дереву всохнути, — вів далі Седрик, — аби збереглася краса цілого лісу! Врятуй благородного Ательстана, мій вірний Вамбо. Кожен, у кому тече саксонська кров, зобов’язаний це зробити. Ми з тобою разом віддамо себе на розправу жорстоких гнобителів. А він, звільнившись із полону, збудить дух помсти в наших одноплемінниках і відплатить за нас ворогам.
— Та ні, батечку, — сказав Ательстан, потискуючи йому руку. Кожного разу, коли якісь небезпечні обставини розбурхували його думку і змушували до діяльності, почуття його і дії були гідні його високого походження. — Ні, — повторив він. — Я радше погоджуся цілий тиждень просидіти в цій залі на хлібі та воді, аніж скористаюся можливістю врятуватися, яку вигадала відданість слуги для його господаря.
— От ви називаєте себе мудрими людьми, панове, — сказав блазень, — а я називаюся дурнем. Проте, дядечку Седрику і братику Ательстане, дурень винесе ухвалу і тим покладе край усім вашим суперечкам. Я все одно що Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сідати крім Джона. Я прийшов задля того, щоб урятувати свого господаря. Якщо він відмовиться од моєї допомоги — ну що ж, піду додому, і справі кінець. Відданість не можна перекидати з одних рук до інших, як кільце або кулю в грі. Я згоден гойдатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового господаря.
— Йдіть, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан, — не втрачайте такої нагоди. Ваша присутність там, поза стінами цього замку, надихне наших друзів і пришвидшить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми загинемо.
— А хіба там, за стінами, є надія на порятунок? — запитав Седрик, поглянувши на блазня.
— Ще й яка надія! — вигукнув Вамба. — Знайте, що, натягнувши мій балахон, ви одягаєтеся в мундир полководця. П’ятсот чоловіків зібралися під стінами цього замку, і сьогодні я був одним із головних ватажків. Моя безглузда шапка правила за шолом, а брязкальце — за маршальське берло. Ось побачимо, чи багато вони виграють, змінивши дурня на розумну людину. Хіба що я побоююся, щоб вони, збагатившись мудрістю, не втратили хоробрості. Отже, прощавайте, господарю, будьте милостиві до бідного Гурта і згляньтеся над його собакою Ікланем, а мій ковпак повісьте на стіну в Ротервуді на згадку про те, що я віддав своє життя за господаря як вірний… дурень.
Останнє слово він вимовив якось неоднозначно — чи то серйозно, чи жартома. Сльози виступили на очах у Седрика.
— Пам’ять про тебе житиме. — сказав він, — поки вірність і любов будуть у пошані на цьому світі. Якби я не вважав, що знайду засіб урятувати Ровену і тебе, Ательстане, та й тебе теж, мій бідолашний Вамбо, я не дав би умовити себе на таку справу.
Вони переодяглися, але тут у Седрика виникло нове запитання.
— Я не знаю жодної мови, крім свого рідного діалекту та декількох фраз по-норманському; як же я видаватиму себе за справжнього ченця?
— Вся штука в двох словах, — сказав Вамба. — Що б не казали вам, відповідайте: “Рах vobiscum!” При зустрічі або прощаючись, благословляючи або проклинаючи, повторюйте: “Рах vobiscum!” — і все. Для ченця ці слівця так само необхідні, як мітла для відьми або паличка для чарівника. Вимовляйте лише низьким голосом і значущо: “Рах vobiscum!” — і проти цього ніхто не встоїть. Варта чи охорона, лицар чи зброєносець, піший чи кінний, — байдуже: ці слова на всіх діють як закляття. Якщо мене завтра поведуть вішати (в чому я ще дуже сумніваюсь), я неодмінно випробую силу цих слів на катові.
— Коли так, — сказав Седрик, — я миттю перекинуся на ченця. Рах vobiscum! Сподіваюся, що запам’ятаю цей пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай… Прощавай і ти, мій сердего. Серце у тебе таке, що вартує будь-якої здорової голови. Я вас виручу — або повернуся й помру разом із вами. Державна кров саксонських королів не проллється, поки моя кров іще тече в моїх жилах. Не дам волосині впасти з твоєї голови, мій добрий служко, який ризикував своїм життям, щоб урятувати господаря, хоч би довелося заради цього пожертвувати своїм життям. Прощавай.
— Прощавайте, шляхетний Седрику! — сказав Ательстан. — Пам’ятайте, що ченці ніколи не відмовляються попоїсти, якщо їм запропонують підкріпити сили.
— Прощавайте, дядечку! — додав Вамба. — Не забувайте про рах vobiscum.
Із такими напутніми словами Седрик вирушив у дорогу. Йому дуже швидко довелося випробувати силу магічних слів, яких навчив його блазень. Пробираючись низьким склепінчастим коридором до великої зали, він раптом побачив перед собою жіночу постать.
— Pax vobiscum! — сказав удаваний чернець, намагаючись швидше пройти повз неї.
— Et vobis pater reverendissime[62]! — відповів йому ніжний жіночий голос.
— Я трохи глухуватий, — відповів Седрик саксонською і пробубонів собі під ніс: — Біс би побрав дурня і його pax vobiscum! Вперше вистрілив — і відразу ж промахнувся.
Проте в ті часи досить часто траплялося, що духовні особи погано розуміли латину, і співрозмовниця Седрика чудово знала це.
— Прошу вас, преподобний отче, — вела далі вона вже саксонською, — будьте милосердні, відвідайте пораненого полоненого і втіште його. За цю добру справу ваш монастир отримає щедре подаяння, якого ще ніколи не отримував.
— Дочко моя, — відповів Седрик у великому збентеженні, — мені не можна залишатися в цьому замку і втрачати час на виконання звичайних моїх обов’язків. Я повинен піти якнайшвидше. Життя і смерть багатьох залежить від цього.
— Отче мій, благаю вас в ім’я обітниць, які ви на себе брали, не покиньте нещасного, не відмовте йому в своїх порадах і допомозі! — не вгавала прохачка.
— Бодай мене чорт ухопив і засадив в Іфрін разом із душами Одіна і Тора[63], — промовив роздратований Седрик.
Він, імовірно, виголосив би ще декілька фраз в тому ж дусі, але їхня бесіда була перервана грубим голосом Урфриди — тієї старої, що жила у відокремленій башточці.
— Що це означає, красунько? — звернулася вона до співрозмовниці Седрика.
— То так ти платиш мені за мою доброту, за те, що я дозволила тобі вийти з темниці? Святого чоловіка довела до того, що він почав лаятися, щоб позбутися докучань юдейки!
— Юдейки! — вигукнув Седрик, намагаючись скористатися нагодою, щоб якось спекатися їх обох. — Дай мені пройти, жінко! Не затримуй мене. Я тільки-но виконав святий обов’язок і не хочу поганитися.
— Ходи сюди, отче мій, — сказала стара. — Ти нетутешній і сам не виберешся з замку. Йди-но сюди, мені хочеться з тобою побалакати. А ти, дочко проклятого племені, йди до хворого і доглядай за ним, поки я не повернуся. І горе тобі, якщо наважишся ще раз піти звідти без мого дозволу!
Ребекка пішла геть. Урфрида, поступаючись її благанням, дозволила їй залишити башту, а потім приставила її доглядати за пораненим Айвенго. Ребекка усвідомлювала, яка небезпека загрожує полоненим, і не втрачала анінайменшої нагоди щось зробити для їхнього порятунку. Почувши від Урфриди, що в цей безбожний замок завітав священик, вона сподівалася, що він захистить ув’язнених. Саме тому вона й очікувала в коридорі удаваного ченця. Але ми бачили, що спроба ця скінчилася невдало.
«Айвенго» читати Розділ XXVII
Нещасна! Що оповіси,
Крім суму, сорому, гріха?
Твої провини знаю всі,
Але кажи, кажи — нехай!
……….
Мої печалі не такі –
То наче біль, немов задуха;
Моєму серцю дай покій
І стань йому терплячим вухом:
Як друг не дасть мені руки –
Нехай хоч хтось мене послуха.
Дж. Кребб, “Палац правосуддя”
Коли Урфрида криком і погрозами загнала Ребекку назад до кімнати хворого, вона силоміць потягла за собою Седрика до окремої комірки й, увійшовши туди, міцно замкнула двері.
Потім вона дістала з полиці флягу з вином і дві склянки, поставила їх на стіл і сказала швидше стверджувально, ніж запитально:
— Ти сакс, отче мій? — і завваживши, що Седрик не поспішає з відповіддю, вона повела далі: — Не сперечайся, не сперечайся. Звуки рідної мови солодкі для моїх вух, хоча й рідко я їх чую, хіба лише з вуст жалюгідних і принижених рабів, на яких гордовиті нормани покладають лише найчорнішу роботу в цьому будинку. А ти сакс, отче, і хоча служитель Божий, а все-таки вільна людина. Приємно мені чути твою мову.
— Хіба священики із саксів ніколи не зазирають сюди? — запитав Седрик. — Мені здається, їхній обов’язок — втішати знедолених і пригноблюваних дітей нашої землі.
— Ні, не зазирають, — відповіла Урфрида, — а якщо й заходять, то вважають за краще бенкетувати за столом своїх завойовників, а не слухати скарги своїх земляків. Так принаймні кажуть про них, сама я мало кого бачу. Ось уже десять років, як у цьому замку не бувало жодного священика, за винятком того розпусного нормана, який був тут капеланом і ночами пиячив разом із Реджинальдом Фрон де Бефом. Але й він давно пішов на той світ складати Богові звіт про свою пастирську діяльність. А ти сакс, та ще й саксонський священик, і мені потрібно дещо в тебе запитати.
— Так, я сакс, — відповів Седрик, — але не гідний звання священика. Відпусти мене, будь ласка! Присягаюся, що я повернуся сюди або пришлю до тебе іншого духівника, гіднішого за мене вислухати твою сповідь.
— Зачекай іще трохи, — сказала Урфрида, — невдовзі голос, який ти чуєш, стихне в сирій землі. Але я не хочу йти туди без сповіді в своїх гріхах, як тварина. Тож нехай вино додасть мені сил, щоб розповісти тобі про всі жахи, яких я зазнала в житті.
Вона налила собі склянку і жадібно випила її до дна, ніби побоюючись зронити хоч одну краплину. Випивши вино, вона підвела очі й промовила:
— Воно одурманює, але підбадьорити вже не може. Випий і ти, отче мій, бо в іншому разі не витримаєш і впадеш долілиць від того, що я збираюся розповісти тобі.
Седрик охоче відмовився б від такого зловісного запрошення, але її жест виказував таке нетерпіння і відчай, що він поступився її проханню і відпив великий ковток вина. Ніби заспокоєна його згодою, вона почала свою розповідь.
— Народилася я, — мовила вона, — зовсім не такою жалюгідною твариною, якою ти бачиш мене тепер, отче мій. Я була вільною, щасливою, шанованою, коханою і сама кохала. Тепер я рабиня, нещасна та принижена. Поки я була красивою, я була іграшкою пристрастей своїх господарів, а відтоді як краса моя зів’яла, я стала предметом їхньої ненависті та презирства. Хіба дивно, отче мій, що я зненавиділа рід людський, і понад усе те плем’я, якому я була зобов’язана такими змінами в моїй долі? Хіба квола й зморшкувата стара, яка виливає свою злість у безсилих прокляттях, може забути, що колись була дочкою шляхетного тана Торкілстонського, перед яким тремтіли тисячі васалів?
— Ти дочка Торкіля Вольфгангера! — скрикнув Седрик, задкуючи від неї. — То ти рідна дочка благородного сакса, друга мого батька і його ратного товариша?
— Товариш твого батька! — вигукнула Урфрида. — Тож переді мною Седрик, на прізвисько Сакс, позаяк у шляхетного Герварда Ротервудського тільки й був один син, і його ім’я добре відоме серед його одноплемінників. Але якщо ти справді Седрик із Ротервуда, що означає твоє чернече вбрання? Невже й ти зневірився врятувати свою батьківщину і в стінах монастиря знайшов притулок від утисків?
— Байдуже, хто я такий, — сказав Седрик. — Веди далі, сердешна, свою розповідь про жахи і злочини. Так, злочини, бо те, що ти залишилася живою, — злочин.
— Так, я злочинниця, — відповіла бідолашна стара. — Страшні, чорні, мерзотні злочини тяжким каменем стискають мені груди, їх не в змозі спокутувати навіть вогонь посмертних мук. Так, у цих-та-ки кімнатах, заплямованих чистою кров’ю мого батька і моїх братів, у цьому будинку я жила як коханка їхнього вбивці, рабиня його забаганок, учасниця його насолод. Кожне моє дихання, кожна мить мого життя була злочином.
— Нещасна жінко! — вигукнув Седрик. — У той час коли друзі твого батька, молячись за упокій душі його і всіх його синів, не забували в своїх молитвах згадати ім’я убитої Ульріки, поки всі ми оплакували померлих і вшановували їхню пам’ять, ти жила! Жила, щоб заслужити нашу огиду й ненависть. Жила в спілці з підлим тираном, який убив усіх, хто був тобі найближчим і найдорожчим, із тираном, який пролив кров немовлят, щоб не залишити живим жодного нащадка славетного і шляхетного роду Торкіля Вольфгангера. Ось із яким лиходієм ти жила… та ще й насолоджувалася у беззаконному коханні!
— У беззаконному союзі — так, але не в коханні, — заперечила стара, — радше в пеклі є місце для кохання, ніж під цим нечестивим склепінням. Ні, в цьому я не можу дорікнути собі. Не було хвилини, навіть у години злочинних утіх, щоб я не ненавиділа Фрон де Бефа і всю його породу.
— Ненавиділа його, а все-таки жила! — вигукнув Седрик. — Нещасна! Хіба у тебе під рукою не було кинджала, ножа або стилета? Щастя твоє, що таємниці норманського замку — все одно що могильні таємниці! Якби я лише уявив собі, що дочка Торкіля живе в мерзенному союзі з убивцею свого батька, меч справжнього сакса розшукав би тебе і в обіймах твого коханця!
— Невже справді ти вступився б за честь роду Торкіля? — сказала Ульріка (відтепер ми можемо відкинути її друге ім’я — Урфрида). — Тоді ти справжній сакс, яким уславили тебе чутки! Навіть у цих проклятих стінах, оповитих загадковими таємницями, навіть тут вимовляли ім’я Седрика, і я, жалюгідна й принижена тварюка, втішалася думкою про те, що є ще на світі хоч один месник, який може помститися за наше нещасливе плем’я. У мене теж були години помсти. Я підбурювала наших ворогів до сварок і під час їхнього п’яного розгулу провокувала серед них смертельну ворожнечу. Я бачила, як лилася їхня кров, чула їхній передсмертний стогін! Поглянь на мене, Седрику, чи не залишилося на моєму зів’ялому і бридкому обличчі рис, які б нагадували Торкіля?
— Не запитуй про це, Ульріко, — відповів Седрик із тугою й огидою. — Так мрець нагадує живого, коли біс оживлює бездиханний труп, викликаючи його з могили.
— Нехай буде так, — відповіла Ульріка, — а колись це бісівське обличчя могло посіяти ворожнечу між старшим Фрон де Бефом і його сином Реджинальдом. Те, що потім сталося, слід було б навіки приховати під покровом пекельної пітьми, але я підніму завісу і на мить покажу тобі те, від чого мертві встають із трун і голосно волають. Довго розгорялася глуха ворожнеча між тираном-батьком і його лютим сином. Довго я таємно роздувала цю протиприродну ненависть. Вона спалахнула під час п’яного розгулу, і за своїм власним столом мій кривдник поліг від руки рідного сина. Ось які таємниці ховаються під цими склепіннями. Розваліться на друзки, прокляті склепіння, — вигукнула вона, звівши очі вгору, — впадіть, стіни, і розчавіть усіх, кому відома ця жахлива таємниця!
— А ти, нещасна злочиннице, — сказав Седрик, — що ж сталося з тобою по смерті твого коханця?
— Відгадай, але не запитуй. Я залишилася тут і жила, поки передчасна старість не спотворила моє обличчя. І тоді мене почали обсипати образами і таврувати презирством там, де раніше слухалися і схилялися переді мною. Спочатку було широке поле для моєї мстивості та злості, а потім я змушена була обмежити мою помсту дрібними підступами роздратованої служниці або порожньою лайкою безпорадної старої; з висоти своєї самотньої башти я була приречена слухати відгомін бенкетів, у яких раніше брала участь, або крики та стогін нових жертв насильства!
— Ульріко, — мовив Седрик, — мені здається, що в глибині серця ти досі не перестала шкодувати про втрату тих радощів, які купувала ціною лиходійств; як же ти насмілюєшся звернутися до людини, одягненої в цей священний одяг? Подумай, нещасна, якби сам святий Едуард з’явився сюди во плоті, що міг би він зробити для тебе? Царствений духівник мав від Бога дар зціляти тілесні виразки, але виразки душевні зціляються самим лише Господом Богом.
— Зачекай, суворий віщуне! — вигукнула вона. — Скажи, що означають нові та страшні відчуття, які віднедавна почали відвідувати мене в моїй самотності? Чому давно минулі справи постають переді мною, вселяючи нездоланний жах? Яка доля спіткає утруні ту, якій Бог судив пережити на землі стільки страждань? Чи не ліпше мені звернутися до божеств наших нехрещених предків, ніж зносити ті страшні видіння, які терзають мене навіть уві сні?
— Я не священик, — сказав Седрик, з огидою відсахнувшись від неї, — я не священик, хоча й надягнув чернече вбрання.
— Чернець ти чи мирянин, мені байдуже, — відповіла Ульріка. — За останні двадцять років я, окрім тебе, не бачила нікого, хто боявся б Бога і поважав людину. Скажи, невже я не маю надії на порятунок?
— Я гадаю, що прийшов твій час спокутувати гріхи, — мовив Седрик. — Звернися до молитов і покаяння, і дай Боже знайти тобі прощення. Але я не можу й не хочу залишатися більше з тобою.
— Постривай іще хвилину, — сказала Ульріка, — не залишай мене тепер, сину товариша мого батька. Інакше той демон, що керував моїм життям, може ввести мене в спокусу помститися тобі за твоє безжалісне презирство. Як ти гадаєш, чи довго довелося б тобі прожити на світі, якби Фрон де Беф застав Седрика Сакса в своєму замку і в такому вбранні? Він і так уже не спускав з тебе очей, як хижий сокіл зі здобичі.
— То пусте, — сказав Седрик. — Нехай він і дзьобом і кігтями розтерзає мене, але мій язик не вимовить жодного слова брехні. Я помру саксом, правдивим у промовах і чесним на ділі. Відійди геть! Не торкайся мене і не затримуй мене. Сам Реджинальд Фрон де Беф не такий осоружний для моїх очей, як ти, ница і розпусна істото.
— Ну, нехай буде по-твоєму, — сказала Ульріка. — Ходи своєю дорогою і забудь у своїй зарозумілості, що стара, яка стоїть перед тобою, була дочкою товариша твого батька. Йди своєю дорогою. Я залишуся на самоті. Але й моя помста буде справою лише моїх рук. Ніхто не допомагатиме мені, але всі почують про ті справи, на які я зважуся. Прощавай! Твоє презирство обірвало мій останній зв’язок зі світом. Адже я сподівалася, що моє нещастя здатне викликати співчуття у моїх одноплемінників.
— Ульріко, — мовив Седрик, зворушений її словами, — ти так багато стерпіла й зазнала в цьому житті, то невже ти впадатимеш у відчай саме тепер, коли очі твої побачили свої злочини, коли тобі необхідно покаятися?
— Седрику, — відповіла Ульріка, — ти мало знаєш людське серце. Щоб жити так, як я жила, потрібно носити в своїй душі божевільне жадання насолоди, помсти і горде усвідомлення власної сили. Напій, отруйний для людського серця, але відмовитися від нього немає сили. Старість не дає насолоди, зморшкувате обличчя перестає полонити, а мстивість видихається, розмінюючись на безсилі прокляття. Тоді й з’являються докори сумління, а з ними — безплідний жаль за минулим і безнадія. І коли рештки сильних бажань полишають нас, ми стаємо схожими на бісів у пеклі, які можуть відчувати докори сумління, проте не розкаються ніколи. Для каяття тут немає місця. Проте твоя промова збудила в мені нову душу. Правду ти сказав: ті, кому не страшна смерть, здатні на все. Ти вказав мені засоби до помсти, і будь певен: я скористаюся ними. Досі в моїх висохлих грудях разом із помстою боролися інші пристрасті — відтепер лише вона запанує в них. Ти сам скажеш потім, що яким би не було життя Ульріки, її смерть була гідною дочки шляхетного Торкіля. Попід стінами цього проклятого замку зібралася бойова дружина — іди, веди їх швидше в атаку. Коли ж побачиш червоний стяг на бічній вежі, на східному розі фортеці, наступай сміливіше — нормани матимуть доволі справ усередині замку, і ви зможете прорватися, незважаючи на їхні стріли й пращі. Йди, прошу тебе. Виконуй своє призначення, а мене залиш на волю власної долі.
Седрик охоче розпитав би Ульріку докладніше про її плани, але в цю хвилину пролунав суворий голос Реджинальда Фрон де Бефа:
— Куди подівся цей нероба чернець? Присягаюся Богом, я зроблю з нього мученика, якщо він надумається сіяти зраду серед моєї челяді!
— Яке тонке відчуття у нечистого сумління! — мовила Ульріка. — Але не зважай на нього, йди швидше до своїх. Виголоси бойовий клич саксів, і нехай вони заспівають свою войовничу пісню. Моя помста послужить їм приспівом.
Сказавши це, вона зникла в бічних дверях, а Реджинальд Фрон де Беф увійшов до кімнати. Седрик зусиллям волі змусив себе покірно вклонитися гордому баронові, на що той відповів недбалим кивком.
— Довго ж тебе затримали грішники з каяттям, мій отче! Втім, тим краще для них, тому що це їхня остання сповідь. Ти підготував їх до смерті?
— Я знайшов їх, — сказав Седрик, намагаючись висловлюватися французькою, — готовими до найгіршого результату, оскільки вони знають, хто їхній господар.
— Ти ба, чернече! Твоя вимова скидається на саксонську! — сказав фрон де Беф.
— Я виховувався в обителі святого Вітольда в Бертоні, — відповів Седрик.
— Он як, — мовив барон. — Було б краще, якби ти був норманом. Але нічого не вдієш — інших гінців немає. Цей Вітольдів монастир в Бертоні справді совине гніздо. Давно пора розорити його вщент. Невдовзі настане такий час, що ані ряса, ні кольчуга не врятують сакса.
— На все воля Божа, — промовив Седрик голосом, що тремтів від стримуваної люті, яку Фрон де Беф сприйняв за прояв страху.
— Бачу, — сказав він, — що твоя душа вже втекла в п’яти, і ти уявив собі, що наші воїни увірвалися до вашої трапезної й господарюють у ваших льохах. Але зроби мені сьогодні ласку, і, що б не сталося з твоєю братією, обіцяю тобі, ти зможеш жити так само безпечно, як равлик у мушлі.
— Наказуйте, — сказав Седрик, стримуючи хвилювання.
— Йди за мною, я тебе виведу крізь бічну хвіртку.
Фрон де Беф великими кроками попрямував уперед і дорогою почав наставляти удаваного ченця, який прямував слідом, як поводитися.
— Бачиш, чернече, цю череду саксонських свиней, які насмілилися оточити мій замок Торкілстон? Розкажеш їм баєчку про слабкість цієї твердині, аби вони ще принаймні добу простояли попід стінами. А ти тим часом віднеси цього листа. Але стривай. Скажи, ти вмієш читати?
— Анітрішечки, — відповів Седрик, — я вмію читати лише свій требник. Та й то лише тому, що знаю напам’ять службу Господню милістю Богородиці і святого Вітольда.
— Тим краще. Отже, віднеси цього листа до замку Філіпа де Мальвуазена. Скажи, що лист від мене, а писав його тамплієр Бріан де Буа-Гільбер і що я прошу його якнайшвидше відіслати цього листа до Йорка. Втім, скажи йому, щоб він не дуже переймався нашою долею. Соромно подумати, що ми змушені ховатися від жменьки негідників, які зазвичай пускаються навтьоки, ледь зачують тупіт копит наших коней. Я тобі кажу, чернече, вигадай який-небудь привід, щоб утримати на місці цих мерзотників, поки не підоспіють наші прибічники. Моя мстивість прокинулася, а це такий сокіл, який не засне, поки не наїсться здобичі.
— Присягаюся моїм святим захисником, — сказав Седрик із таким притиском, якого не можна було очікувати від покірливого ченця, — присягаюся і всіма іншими святими, живими і мертвими в Англії, ваші накази будуть виконані! Жоден сакс не піде з під-цих стін, якщо я зумію втримати їх тут.
— Еге, чернече, — мовив Фрон де Беф, — ти змінив тон, говориш твердо та сміливо і відразу так підбадьорився, ніби прагнеш винищити саксонську череду; а тим часом ці свині подібні до тебе!
Седрик не вмів майстерно прикидатися і щиро пошкодував, що з ним немає Вамби, який, напевно, підказав би йому слушну відповідь. Але, як свідчить старовинна приказка, потреба витончує розум, а тому він промурмотів, що якщо люди займаються розбоєм, то їх відлучають від церкви, а держава ставить поза законом.
— Despardieux[64], — сказав Фрон де Беф, — ти кажеш щиру правду! Я й забув, що ці негідники здатні обібрати тлустого абата незгірш за своїх французьких побратимів. Адже це вони, здається, впіймали настоятеля Сент-Івського абатства, прив’язали його до дуба і змусили співати обідню, поки нишпорили в його скринях та торбах? Ні, присягаюся Святою Дівою, цю штуку втяв Готьє з Міддлтона, один із наших соратників. Але каплицю Сент-Бі пограбували саме сакси, поцупили звідти чашу, дароносицю та свічник. Чи не так?
— Це були безбожники, — відповів Седрик.
— Та ще й випили все вино й пиво, заготовлене для ваших таємних гулянок, коли ви вдаєте, ніби постите й молитеся, а самі пиячите. Знаєш, адже твоя справа — помститися за таке святотатство.
— Я й присягнувся помститися, — буркнув Седрик. — Святий Вітольд буде свідком моєї клятви.
Тим часом Фрон де Беф вивів його через хвіртку до рову, упоперек якого була перекинута одна дошка. Перейшовши через рів, вони опинилися в невеликому барбикені, або зовнішньому укріпленні стіни, звідки крізь добре захищені ворота для вилазок можна було вийти у чисте поле.
— Тепер іди швидше, — сказав Фрон де Беф. — Лише виконай моє доручення, і ти побачиш, що м’ясо саксів буде тут так само дешевим, як свинина на бійнях у Шефілді. Та ще ось що: ти, здається, досить веселий піп, то приходь після побоїща, я тобі виставлю стільки мальвазії, що вистачить напоїти весь ваш монастир.
— Звісно, ми ще зустрінемося, — відповів Седрик.
— А поки ось тобі, — додав норман біля останніх воріт, вкладаючи в долоню Седрика золоту монету. — Але пам’ятай: якщо не виконаєш мого доручення, я з тебе здеру і рясу, і твою власну шкуру.
— До ваших послуг і те, і те, — відповів Седрик, вийшовши за браму і радісно прямуючи чистим полем. — Можеш страчувати мене, якщо наступного разу, коли ми зустрінемося, я не, заслужу від тебе нічого кращого.
Тут він обернувся у бік замку, шпурнув золоту монету і промовив:
— Провались ти разом зі своїми грішми, віроломний нормане! Фрон де Беф не розчув цих слів, але вгледів рух, що супроводжував їх, який видався йому підозріливим.
— Гей, стрільці, — гукнув він до чатових, які стояли на варті біля зовнішнього бастіону, — пустіть-но стрілу навздогін цьому ченцеві! Ні, стривайте, — додав він, побачивши, що вони вже натягають луки. — Не потрібно стріляти. Адже іншого гінця немає — доведеться вірити цьому. Я сподіваюся, що він не наважиться мене обдурити. У гіршому разі доведеться укласти угоду з тими саксонськими псами, які сидять у мене на ланцюзі. Гей, Жилю Тюремнику, розпорядися, щоб привели до мене Седрика Ротервудського та того другого бовдура, його товариша Конінгсбурзького. Як він зветься, Ательстан, чи як? Вони мають такі імена, що норманському лицареві й вимовити важко, і в роті від них залишається присмак шинки. Дайно мені вина — прополоскати рот після цих імен, як каже веселий принц Джон. Подай вино у зброївню і туди ж приведи полонених.
Наказ було виконано. Увійшовши до зали, обвішаної безліччю всілякою зброї, здобутої як ним самим, так і його батьком, Фрон де Беф застав там обох саксонських полонених під конвоєм четвірки його слуг. Вино вже стояло на масивному дубовому столі. Фрон де Беф спочатку відпив великий ковток вина, а потім звернувся до полонених.
Насунена на самі очі шапка Вамби, його новий одяг і тьмяне мерехтливе світло, що проникало в залу крізь кольорове скло, перешкодили грізному баронові, недостатньо знайомому із зовнішністю Седрика (який рідко виїжджав за межі свого маєтку і не мав приятельських стосунків зі своїми норманськими сусідами), помітити, що головний полонений утік.
— Хоробрі англійці, — сказав Фрон де Беф, — чи подобається вам гостювати в Торкілстоні? Чи збагнули ви тепер, що не варто нехтувати гостинністю принца з дому Анжу? Пам’ятаєте, як ви відплатили за люб’язний прийом нашому царственому принцові Джону? Присягаюся Богом і святим Денисом, якщо ви не заплатите гарного викупу, я повішу вас за ноги на залізних гратах ось цих вікон, і ви там висітимете, доки шуліки і ворони не перетворять вас на скелети. Кажіть, саксонські пси, чи багато ви дасте, щоб урятувати своє підле життя? Що скажете ви, ось ви з Ротервуда?
— Я ані копійчини не дам, — відповів бідний Вамба, — а що ж до вашої обіцянки повісити мене за ноги, то це, мабуть, непогано. У мене, кажуть, мізки перевернулися з тієї хвилини, як на мене наділи ковпак. Тож якщо мене повісять головою донизу — може, мізки й стануть знову на місце.
— Пресвята Женев’єва, — вигукнув Фрон де Беф, — хто це зі мною говорить?
Він збив шапку Седрика з голови блазня і при цьому помітив на Його шиї фатальну ознаку рабства — срібний ошийник.
— Жилю! Клемане! Пси окаянні! — заволав розлючений норман. — Кого ви мені привели?
— Я, здається, можу відповісти на це питання, — сказав де Брасі, який щойно увійшов до зали. — Це веселий дурень Седрика, саме той, що так мужньо змагався з Ісаком із Йорка на турнірі щодо почеснішого місця.
— То я владнаю питання з обома, — сказав Фрон де Беф, — повішу їх на одній шибениці, і нехай висять поруч, якщо господар цього блазня і та свиня з Конінгсбурга не викуплять своє життя дорогою ціною. Але одним викупом вони в мене не відбудуться: нехай дадуть слово відвести від замку набрід, підпишуть зречення своїх прав і вольностей і визнають себе нашими васалами. Вони ще вважатимуть за щастя, якщо при новому становищі в країні, яке скоро настане, ми залишимо за ними право дихати. Ідіть, — звернувся він до двох із прислужників, — приведіть мені справжнього Седрика. Цього разу я не каратиму вас за помилку, тому що справді важко відрізнити простого дурня від саксонського Франкліна.
— Але ваша лицарська світлість невдовзі дізнається, що серед нас дурнів залишилося значно більше, ніж Франклінів, — сказав Вамба.
— Що за дурниці верзе цей шахрай? — мовив Фрон де Беф, позираючи на слуг, які, переминаючись з ноги на ногу, боязко натякнули, що коли це не Седрик, то вони не знають, куди він подівся.
— Боже милосердний! — вигукнув де Брасі. — Мабуть, він утік, переодягнувшись ченцем!
— До біса! — прошепотів Фрон де Беф. — Це ж я сам проводжав ротервудську свиню до брами і своїми руками випустив її із замку! А ти, — звернувся він до Вамби, — своїми дурощами перехитрив ідіотів, ще безмозкіших, ніж ти, — я тебе посвячу в чернечий сан! Я накажу поголити тобі маківку за всіма правилами. Гей, хто-не-будь! Здерти шкіру з його голови і викинути її з башти за стіну!.. Ну, блазню, погляньмо, як ти далі жартуватимеш!
— Шляхетний лицарю, ваші вчинки кращі за ваші слова, — прохопився сердешний Вамба, який за звичкою сипав дотепами навіть перед смертю. — Коли ви справді покриєте мою голову червоною шапочкою, це означатиме, що я з простого ченця стану кардиналом.
— Бідолаха, — мовив де Брасі, — він вирішив до смерті залишитися блазнем! Фрон де Беф, не страчуйте його, а подаруйте мені. Нехай розважає мою вольну дружину. Що ти на це скажеш, шахраю? Згоден ти зібратися з духом і вирушити зі мною на війну?
— Гаразд, лише треба у господаря запитати, ти ж бачиш, — сказав Вамба, вказуючи на свій ошийник, — мені не можна зняти це ярмо без його дозволу.
— О, норманська пила скоро розпиляє саксонське ярмо, — мовив де Брасі.
— Шляхетний сер, — відповів Вамба на це, — як про це мовиться у віршику…
Норман пиля англійський дуб. Норман жере англійський суп, Англійська шия у ярмі, Нормани царствують самі. У рай англійський шлях простий — Нормана гнать під три чорти.
— Годі, де Брасі, — сказав Фрон де Беф, — стоїш і слухаєш небилиці в той час, як нам загрожує небезпека! Хіба ти не бачиш, що вони нас перехитрили?
— То ходімо до бійниць, — мовив де Брасі. — Хіба ти коли бачив, щоб я був похмурим перед боєм? Поклич тамплієра, нехай він хоч наполовину так само хоробро захищає своє життя, як бився на славу свого ордену. Та й сам вилазь на стіну. Присягаюся тобі, що саксонським розбійникам буде не легше залізти на стіни Торкілстона, ніж на хмари. А якщо вважаєш за краще вступити в переговори з бандитами, чому б не скористатися посередництвом цього поважного Франкліна, який так заглибився в споглядання пляшки з вином? Агов, саксе, — вів далі він, звертаючись до Ательстана і простягаючи йому кухоль, — промочи собі горлянку цим благородним напоєм, зберися з духом і скажи, що ти нам пообіцяєш за своє визволення?
— Те, що маю змогу сплатити, — відповів Ательстан, — аби це не було не гідне честі й мужності. Відпусти мене на свободу разом зі всіма моїми супутниками, і я дам тисячу золотих викупу.
— І, крім того, відповідатимеш за негайний відступ того наброду, що юрмиться довкола замку, порушуючи мир Божеський і королівський? — сказав Фрон де Беф.
— Наскільки це буде в моїй владі, — відповів Ательстан, — постараюся відвести їх і не сумніваюся, що названий батько мій Седрик допоможе мені в цьому.
— Тож справа залагоджена, — мовив Фрон де Беф. — Тебе та твоїх супутників ми відпустимо з миром, а ти за це сплатиш нам тисячу золотих. Сума досить незначна, і ти маєш бути нам удячний, саксе, за те, що ми погодилися прийняти таку дрібницю в обмін за ваші персони. Лише ось що: ця операція не стосується юдея І сака.
— Та його дочки, — сказав тамплієр, увійшовши до зали під час переговорів.
— Та вони й не належать до компанії цього сакса, — сказав Фрон де Беф.
— Якби вони були з нашої компанії, — мовив Ательстан, — я б посоромився називатися християнином. Робіть що хочете з цими нечестивцями.
— Питання про викуп не стосується також і леді Ровени, — сказав де Брасі. — Щоб ніхто не сказав, що я відмовився від такої здобичі, спершу не побившись гарненько.
— Наша угода, — втрутився Фрон де Беф, — не стосується також і цього клятого блазня. Я залишаю його собі й маю намір показати всім, на що обертаються жарти зі мною.
— Леді Ровена, — відповів Ательстан з незворушним спокоєм, — моя наречена. Краще я дам роздерти себе на шматки дикими кіньми, ніж погоджуся розлучитися з нею. А невільник Вамба пожертвував собою задля спасіння життя мого названого батька Седрика. Тому я радше сам загину, ніж дозволю завдати йому хоч найменшої образи.
— Твоя наречена? Леді Ровена просватана за такого васала, як ти? — вигукнув де Брасі. — Ти, здається, уявив собі, саксе, що повернулися часи вашого семицарства! То знай, що принци з дому Анжу не видають наречених, якими опікуються, за людей такого низького родоводу, як ти.
— Мій рід, гордий нормане, — відповів Ательстан, — набагато старовинніший і чистіший, ніж рід якогось ницого француза, який лише тим і заробляє собі на життя, що торгує кров’ю злодіїв і волоцюг, набираючи їх цілими загонами під свій безславний прапор. Мої пращури були королями: сильні в бою, мудрі в раді, вони щодень пригощали за своїм столом більше народу, ніж ти водиш за собою. Імена їхні оспівані менестрелями, закони їхні були ухвалені радою старійшин. Кістки їхні ховалися під спів молитов святими угодниками, а над прахом їхнім споруджені собори.
— Що, де Брасі, дісталося тобі? — сказав Фрон де Беф, втішаючись із відповіді, що дістав його приятель. — Сакс обробив тебе досить влучно.
— Так, наскільки полонений може влучити, — відповів де Брасі з удаваною безтурботністю. — У кого руки зв’язані, той дає волю язику. Та хоча ти й маєш хист до промов, приятелю, — вів далі він, звертаючись до Ательстана, — леді Ровена від цього не стане вільнішою.
Ательстан, який щойно виголосив небувало довгу для нього промову, нічого не відповів на це зауваження. Але тут розмову перервав слуга, доповівши, що біля брами стоїть чернець і благає впустити його.
— Заради святого Беннета, захисника цієї убогої братії, — сказав Фрон де Беф, — бажав би я знати, чи справжній це чернець, чи знову брехун-перебиранець! Обшукайте його, раби, і якщо виявиться, що вас знову надурили, я накажу вийняти вам очі, а в рани набити гарячого вугілля.
— Ваш зброєносець Джослін упізнав його і ладен заприсягтися, що це не хто як отець Амброзій — чернець, служитель пріору з Жорво.
— Впустити його! — наказав Фрон де Беф. — Можливо, він приніс нам звістку від свого веселого господаря. Схоже, у диявола вихідний, що всі, кому заманеться, вільно роз’їжджають країною… Виведіть бранців. І, саксе, поміркуй добре над тим, що ти почув.
Саксонців вивели, і зразу потому з’явився ченець Амброзій.
— Оце справжній “Deus vobiscum”, — промурмотів Вамба, проминаючи преподобного брата, — а всі решта фальшиві.
— Матір Божа, — вигукнув ченець, звертаючись до зібрання шляхетних лицарів, — нарешті я в безпеці, під захистом християн!
— Так, ти в безпеці, — відповів де Брасі. — Що ж до християнства, то ось перед тобою відважний барон Реджинальд Фрон де Беф, який найдужче ненавидить юдеїв, а ось поважний лицар-тамплієр Бріан де Буа-Гільбер, чий фах — різати сарацинів. Якщо цих ознак християнства замало, то тоді я нічого про релігію не знаю взагалі.
— Ви друзі та союзники преподобного отця Еймера, пріора Жорво…
— Що сталося з твоїм господарем: чи не в полоні він, а якщо в полоні, то у кого?
— Послухайте, — сказав Амвросій, — над нашим преподобним настоятелем вчинили насильство, ці бісові виродки пограбували всі його скрині й торби, відібрали у нього двісті монет щирісінького золота і тепер вимагають іще більше грошей. Без цього вони не погоджуються випустити його зі своїх нечестивих рук. А тому преподобний наш отець звертається до вас — своїх друзів — з проханням виручити його, тобто сплатити за нього необхідний викуп або ж зброєю відбити його у ворога.
— До біса твого пріора! — відказав Фрон де Беф. — Мабуть, він сьогодні натщесерце хильнув зайвого. Де ж це бачено, щоб норманський барон розщедрювався на користь якоїсь духовної особи, коли всім відомо, що у них грошей удесятеро більше, ніж у нас? І що можемо ми зробити для його звільнення силою зброї, коли нас тримає під замком ворог удесятеро сильніший за нас самих, і ми щомиті чекаємо нападу?
Тим часом тамплієр спостерігав за переміщенням ворога.
— Присягаюся честю мого ордену, — сказав він, — ці люди наступають у такому зразковому порядку, якого неможливо було очікувати від них. Я не бачу в них ні прапорів, ні знаків, але готовий закластися на свій золотий ланцюг, що їх очолює якийсь лицар або шляхетний дворянин, досвідчений у військовій справі.
— Я бачу його, — сказав де Брасі. — Ось мигтить пір’я лицарського шолома і блищить панцир. Бачите високого чоловіка в чорній кольчузі? Він веде он той дальній загін шахраїв-йоменів. Присягаюся святим Денисом, це, напевно, саме той лицар, якого ми прозвали Чорним Ледарем. Пам’ятаєш, Фрон де Беф, він вибив тебе з сідла на турнірі в Ашбі?
— Тим краще, — сказав Фрон де Беф, — тож сам напрошується на мою помсту.
Тут розмова урвалася, позаяк неприятель рішуче пішов на штурм. Кожен із лицарів вирушив на свій посту супроводі небагатьох людей, яких вдалося зібрати для захисту замку.
«Айвенго» читати Розділ XXVIII
Це плем’я мандрівне, усім чуже,
Таємним величається знанням:
В морях, лісах, пустелях — хоч би де –
Вони знаходять сховані скарби,
А ними зібрані звичайні трави й квіти
Небаченої сили набувають.
“Юдей”
Ми змушені зробити невеличкий відступ, аби повідомити читачеві деякі відомості, необхідні для розуміння подальшої розповіді. Втім, читач і сам, звісно, здогадався, що Ребекка попрохала свого батька забрати Айвенго, залишеного без допомоги на арені, і відвезти його до будинку Ісака на околиці Ашбі.
За інших обставин нічого не варто було б умовити Ісака погодитися на це. Від природи він був чоловіком добрим і не здатним забути добро. Але над ним тяжіли вікові забобони його гнаного племені.
— Праведний Аврааме! — вигукнув єврей. — Він добрий хлопець, і в мене серце болить, коли я бачу, як кров просякає його вишивану куртку й тече по панциру, що таки недешево обійшовся. Але взяти його до нашого будинку? Подумай гарненько, що ти кажеш! Адже він християнин, а за нашими законами нам дозволяється вступати в стосунки з іновірцями та язичниками лише в торгових справах.
— Не кажи так, любий батьку! — заперечила Ребекка. — Щоправда, нам не слід брати участі в їхніх іграх та розвагах, але коли язичник поранений і в біді, він стає братом єврея.
— Шкода, я не знаю, що сказав би з цього приводу рабин Яків Бен Тудель! — сказав Ісак. — Проте не можна допустити, щоб цей щирий хлопець до смерті сплив кров’ю! Поклич Сифа та Рейбена, нехай несуть його в Ашбі.
— Ні, — мовила Ребекка, — його треба покласти на мої ноші, а я поїду верхи.
— Але тоді на тебе витріщатимуться ці нечестиві пси! — прошепотів Ісак, підозріливо оглядаючи натовп лицарів і зброєносців.
Ребекка, заклопотана різними настановами, вже не слухала його, але Ісак схопив її за рукав і впівголоса з жахом сказав:
— Праведний Аароне! А якщо хлопець не виживе? Якщо він помре під нашим дахом, нас звинуватять у його смерті, і натовп роздере нас на клоччя.
— Не помре він, батечку, — відповіла Ребекка, обережно вивільнивши свій рукав із пальців батька. — Він залишиться живий, якщо ми заберемо його, але якщо ми цього не зробимо, то справді відповідатимемо за його загибель перед Богом і перед людьми.
— Ох, — зітхнув Ісак, — мені нестерпно боляче дивитися на кров, що точиться з його ран, ніби кожна краплина — то золота монета, що витікає з мого гаманця. І чи мені не знати, що праведна Міріам, дочка рабина Манасії з Візантії, чия душа в раю, навчила тебе цілительству і ти чудово знаєшся на властивостях зілля та силі відварів. А тому роби як знаєш. Ти в мене добра дівчина, послана мені як благословення Господнє, як радісна пісня, і мені самому, і дому моєму, і всьому народу ізраїльському.
Однак побоювання Ісака не були марними. Шляхетний і великодушний вчинок Ребекки дорогою назад до Ашбі привернув до неї увагу хижого Бріана де Буа-Гільбера. Тамплієр двічі повертав коня, щоб ще і ще раз помилуватися на прекрасну єврейку, а ми вже бачили, яке враження справила на нього її краса, коли їй судилося потрапити до рук цього безсовісного розпусника.
Ребекка, не гаючи часу, провела хворого в дім, який тимчасово винаймав її батько, і власними руками змила і перев’язала рани Айвенго.
Адже відомо, що євреї — і чоловіки, і жінки — добре зналися на медичній науці в усіх її різновидах і практикували з таким успіхом, що у випадках тяжких ран або хвороб тодішні монархи і всемогутні барони нерідко зверталися по допомогу саме до мудреців цього гнаного племені. Чарівна Ребекка ґрунтовно навчалася всьому, чому могли її навчити одноплемінники; її природні здібності і сила розуму допомогли їй усе запам’ятати, систематизувати і розвинути завдяки самостійності мислення набагато глибше, ніж можна було очікувати від юної персони її статі того часу, коли вона жила. Відомості з медицини і лікарської практики вона отримала від літньої жінки на ім’я Міріам, дочки знаменитого єврейського рабина і лікаря. Міріам любила Ребекку, як власну дочку. Ходили чутки, що вона передала Ребецці всі таємні пізнання, які отримала від свого мудрого батька. Міріам стала жертвою марновірства і бузувірства тих часів. Але її лікарські секрети перейшли у спадок обдарованій учениці.
Ребекка була наділена не лише красою, але й величезними знаннями і користувалася надзвичайною пошаною серед свого народу, її прирівнювали до тих обдарованих жінок, про яких згадується в священному писанні. Батько її, який і сам невільно захоплювався її талантами любив її безмежно, надавав їй незрівнянно більше свободи, ніж було заведено у євреїв, і не лише часто запитував у неї порад, але й часом, як ми вже бачили, діяв, більше зважаючи на її думку, ніж на власну.
Коли Айвенго принесли до житла Ісака, він був безтями, оскільки втратив багато крові. Ребекка, оглянувши рану і приклавши до неї свої ліки, сказала батькові, що якщо у хворого не буде пропасниці, а бальзам старої Міріам не втратив своєї цілющої сили, то можна не побоюватися за життя їхнього гостя і він зможе завтра ж вирушити з ними до Йорка. Ісак трохи зніяковів від такої звістки. Його милосердя не розповсюджувалося далі Ашбі. Він охоче залишив би тут пораненого християнина, доручивши його догляд тим євреям, у яких він зупинився, запевнивши господарів цього будинку, що всі витрати візьме на себе. Проте Ребекка була рішуче налаштована проти цього і навела цілий міх вагомих заперечень.
Перш за все вона навідріз відмовилася передати до чужих рук склянку з дорогоцінним бальзамом через побоювання, що таким чином відкриється важлива лікарська таємниця. Крім того, вона нагадала батькові, що Айвенго — улюбленець Ричарда Левине Серце. А тим часом у разі повернення Ричарда до Англії Ісак, який забезпечував бунтівного принца Джона грошима, тим паче потребуватиме могутнього захисника перед королем.
— Ти маєш рацію, Ребекко, — замислено мовив Ісак. — Нехай наш дім буде його домом, поки він не вилікується від ран своїх. І коли той, хто називається Левиним Серцем, повернеться до Англії, про що вже ходять чутки, тоді Вілфред Айвенго правитиме мені за мур, щоб сховатися від королівського гніву.
Вечір уже добігав кінця, коли Айвенго опритомнів і почав усвідомлювати те, що відбувається. Якийсь час він ніяк не міг зв’язно й послідовно уявити собі події вчорашнього дня. Він відчував велику слабкість і біль від ран. У його пам’яті безладно пробігали нечіткі спогади про удари мечів і списів, про жорстокі сутички, а у вухах лунали бойові вигуки і брязкання зброї. Нарешті, зібравши всі сили, йому вдалося відкинути запону від свого ліжка, незважаючи на біль, якого йому завдавали рани.
На свій подив, він побачив, що перебуває в кімнаті, чудово прибраній на східний манер; йому в першу хвилину навіть здалося, що його під час сну перенесли назад до Палестини. Це враження посилилося, коли важке драпірування піднялося, і до кімнати прослизнула жінка в розкішному східному вбранні. Слідом за нею увійшов смаглявий служник.
Поранений лицар зібрався був звернутися із запитанням до цього чарівного видіння, але вона, приклавши тонкий пальчик до рубінових вуст, наказала йому мовчати. Слуга, підійшовши до ліжка, розкрив пораненого, і прекрасна єврейка перевірила, чи не сповзла зі свого місця пов’язка і чи немає якихось ускладнень. Вона виконала це з такою грацією, так просто і скромно, що навіть найсуворіший прибічник моральності не знайшов би в тому нічого образливого для жіночої гідності. Власне думка про те, що юна й гарна дівчина залицяється до чоловіка і власноруч перев’язує йому рани, цілком нівелювалася і зникала при спогляданні цієї добродійної істоти, яка з’явилася на допомогу важкохворому, аби полегшити його страждання і врятувати від смерті. Ребекка зробила декілька вказівок старому служнику, який часто допомагав їй доглядати за хворими; той швидко і вправно їй корився.
Не намагаючись нічого з’ясувати, Айвенго безмовно скорявся всьому, що вона вважала за потрібне для нього зробити. Та коли все закінчилось і красуня, яка була його лікарем, зібралася йти, він не міг далі опиратися цікавості, що оволоділа ним, і сказав, звертаючись до неї арабською (цю мову він вивчив під час мандрівок Сходом і вважав, що вона краще за інші пасує для дівчини, яка стоїть перед ним в тюрбані та східному вбранні):
— Прошу вас, люб’язна дівчино, будьте ласкаві…
Проте тут вона перервала його промову мимовільною посмішкою, що на мить осяяла її обличчя, зазвичай задумливе й сумне.
— Я живу в Англії, сер лицар, — сказала вона, — і розмовляю англійською, хоча за походженням належу до іншої країни.
— Шляхетна дівчино, — почав Айвенго, проте Ребекка знову поквапилася його перервати.
— Сер лицар, — сказала вона, — не використовуйте щодо мене титул шляхетності. Краще відразу дізнайтеся, що ваша служниця — всього-на-всього бідна юдейка, дочка саме того Ісака з Йорка, якому ви нещодавно надали заступництво, — і сумно зітхнула, побачивши, як швидко шанобливе захоплення і навіть ніжність Айвенго поступилися місцем прохолодному і не дуже глибокому почуттю вдячності за неочікувану допомогу. Втім, Ребекка завдяки своїй м’якості й не подумала звинувачувати Айвенго в тому, що він поділяв загальні забобони того часу і свого віросповідання, хай як боляче було їй бачити, що він ставиться до неї як до представниці знедоленого племені. Навпаки, прекрасна єврейка продовжувала з терпінням і відданістю доглядати за ним. Вона повідомила його, що їм необхідно квапитися з від’їздом до Йорка і що Ісак вирішив і його взяти з собою та доти піклуватиметься про нього, поки його здоров’я не буде остаточно відновлено. Айвенго рішуче чинив опір цьому плану, посилаючись на те, що зовсім не бажає завдавати своїм рятівникам клопоту.
— Хіба немає в Ашбі, — сказав він, — або де-небудь в околицях якогось Франкліна або хоч би багатого селянина, який погодився б узяти на себе турботу про пораненого земляка, поки він не зможе знову носити зброю? Невже немає поблизу саксонського монастиря, куди б мене прийняли?.. Чи не можна принаймні перенести мене в Бертон, де мені напевно надасть гостинність наш родич, настоятель абатства святого Вітольда?
— Безперечно, — відповіла Ребекка з сумною посмішкою. — Проте, сер лицар, якщо ви не бажаєте позбутися свого лікаря, вам треба їхати з нами. Як вам відомо, юдеї вміють лікувати рани, хоч і не завдають їх. А в нашому сімействі до того ж іще з часів царя Соломона зберігаються деякі лікарські секрети, цілющу силу одного з яких ви вже відчули. Жоден назарянин, вибачте, я обмовилася, сер лицар, жоден християнський лікар в межах чотирьох британських морів не в змозі поставити вас на ноги швидше ніж за місяць.
— А як швидко ти можеш зробити це? — з нетерпінням запитав Айвенго.
— За вісім днів, якщо будете терпляче і слухняно виконувати мої приписи, — відповіла Ребекка.
— Присягаюся пречистою Дівою, — сказав Вілфред, — коли не гріх вимовляти її святе ім’я в такому місці, тепер ні мені, ні іншому лицареві не час вилежуватися в ліжку. Якщо ти виконаєш свою обіцянку, дівчино, я тобі заплачу. Добуду грошей і наповню шолом срібними монетами.
— Я свою обіцянку виконаю, — сказала Ребекка, — і ти на восьмий день від цієї години надягнеш свої ратні обладунки, якщо зробиш мені одну ласку замість обіцяного срібла.
— Якщо в моїй владі виконати твоє бажання, — відповів Айвенго, — і якщо честь дозволяє християнському лицареві зробити це для особи твого племені, я з радістю і вдячністю готовий задовольнити твоє прохання.
— Отож, — сказала Ребекка, — я лише про те й хочу просити, щоб ти надалі вірив, що юдей здатен надати християнинові добру послугу, навзамін нічого не бажаючи, окрім благословення великого Отця нашого, який однаково створив і юдеїв, і християн.
— Грішно мені було б сумніватися в цьому, — відповів Айвенго. — Я без подальших вагань і запитань покладаюся на свою майстерність, твердо сподіваючись, що завдяки тобі на восьмий день надягну свій панцир. А зараз, мій добрий лікарю, скажи мені, чи не знаєш ти чого нового про шляхетного Седрика Сакса та про його домашніх? Про ту гарну пані… — він затнувся, ніби не наважуючись вимовити ім’я Ровени в домі єврея. — Про ту, яка була обрана королевою турніру?
— Про ту, яку ви обрали, сер лицар, — сказала Ребекка. — Ваш вибір заслуговує на не менше схвалення, ніж ваша відвага.
Незважаючи на те, що Айвенго втратив дуже багато крові, обличчя його спалахнуло яскравим рум’янцем на думку, що, намагаючись приховати свої справжні почуття до Ровени, він лише ясніше їх виявив.
— Я хотів поговорити не про неї, а про принца Джона, — сказав він. — Крім того, мені хотілося б знати, куди подівся мій вірний зброєносець і чому він тепер не біля мене.
— А я скористаюся своєю владою лікаря і накажу вам мовчати, — сказала Ребекка. — Будь ласка, уникайте усіляких тривожних думок, а я постараюся повідомити вам усе, що ви бажаєте знати. Принц Джон перервав турнір і поспіхом вирушив до Йорка разом зі своїми дворянами, лицарями та прелатами, правдою і неправдою зібравши стільки грошей, скільки вони могли витиснути з тих, хто називається в тутешній країні багатіями. Кажуть, що він має намір заволодіти короною свого брата.
— Ну, це йому не вдасться без боротьби, мовив Айвенго, підвівшись у ліжку, — якщо хоч один вірнопідданий знайдеться в Англії. Я битимуся за Ричарда із найхоробрішими з його супротивників.
— Але для того, щоб ви були спроможні це зробити, — сказала Ребекка, торкнувшись його плеча, — ви повинні перш за все слухатися мене і лежати спокійно.
— Так, так, — сказав Айвенго, — настільки спокійно, наскільки можливо в ці неспокійні часи. Ну, то що ж Седрик і його домашні? Розкажи швидше про шляхетного Сакса.
— Щойно у нас був його дворецький, — сказала єврейка. — Прибіг, захекавшись, до мого батька по гроші, які батько винен Седрику за вовну. Від нього я дізналася, що Седрик і Ательстан Конінгсбурзький пішли з будинку принца Джона у великому гніві і негайно ж зібралися від’їжджати додому.
— А чи була з ними якась пані на цьому бенкеті? — запитав Вілфред.
— Леді Ровена, — відповіла Ребекка набагато точніше, ніж було поставлене запитання, — не поїхала на бенкет до принца і тепер, зі слів того-таки дворецького, вирушила до Ротервуда разом зі своїм опікуном. Що ж до вашого вірного зброєносця Гурта…
— Ох! — вигукнув лицар. — Ти знаєш його ім’я?.. Та й як тобі не знати, — додав він одразу, — коли ще вчора він отримав від тебе сотню цехінів, — як я тепер переконався, лише завдяки твоїй шляхетності та щедрості!
— Не говори про це! — сказала Ребекка, сильно почервонівши. — Я сама бачу, як язик легко виказує таємниці, які серце вважало б за краще приховати!
— Проте що стосується цих грошей, — мовив серйозно Айвенго, — честь зобов’язує мене повернути їх твоєму батькові.
— Роби як знаєш, — сказала Ребекка, — але дочекайся, щоб минуло вісім днів, а доти не думай і не кажи ні про що таке, що могло б уповільнити твоє одужання.
— Так, добра дівчино, — погодився Айвенго, — з мого боку було б невдячністю чинити опір твоїм наказам. Ще слово про долю бідного Гурта, і більше я ні про що тебе не запитуватиму.
— На жаль, я маю тобі сказати, сер лицар, що його взяли під варту за наказом Седрика, — відповіла єврейка. Але, завваживши, що ця звістка справила на Вілфреда гнітюче враження, вона негайно ж додала: — Втім, чашник Освальд казав мені, якщо Гурт нічим не накличе на себе гніву господаря, то Седрик вибачить йому.
— Дай Боже, щоб так сталося! — сказав Айвенго. — Мені наче на роду написано приносити нещастя кожному, хто буде прихильним до мене. Мій король вшанував мене своєю увагою, наблизив до себе — і ось, як бачиш, рідний брат, який усім йому зобов’язаний, піднімає зброю проти нього і хоче отримати його корону. Моя відданість накликала гоніння на найпрекраснішу з жінок. А зараз мій батько в гніві і може вбити бідного раба лише за його відданість і любов до мене. Ти бачиш сама, якого носія фатальної долі хочеш лікувати й рятувати. Будь мудрою, відпусти мене, перш ніж нещастя, що насідають мені на п’яти, як хорти, наздоженуть і тебе.
— Ні, — сказала Ребекка, — твоя слабкість і сум, сер лицар, примушують тебе неправильно тлумачити волю провидіння. Ти повернувся до себе на батьківщину в такий час, коли вона найбільше потребує сильної руки і вірного серця. Ти упокорив гордість власних ворогів і ворогів короля в ту хвилину, коли вони особливо чванилися своєю вищістю. Щоправда, ти важко постраждав при цьому, але хіба ти не бачиш, що Бог послав тобі і допомогу, і лікаря, хоча обрав його з середовища зневаженого племені. Тому не занепадай духом і вір, що провидіння зберегло тебе для чудесного подвигу, який ти здійсниш для свого народу.
Ребекка пішла, щоб дати вказівки щодо майбутньої подорожі. Айвенго влаштували в кінних ношах так, щоб дорога завдала йому якомога менше незручностей, хоча тут мало що залежало від Ребекки. Ісак, який страшенно боявся грабіжництва на дорозі, мандрував напрочуд хутко. Добре, що бальзам Міріам мав чудодійну силу, тож Айвенго не надто страждав від швидкої їзди.
Але надмірна поквапливість Ісака в дорозі мала фатальні наслідки. Його наполегливі вимоги їхати швидше спричинили невдоволення провідників. Ці найняті для охорони сакси шанували властиві їхній нації звички до спокою та смачної їжі. Погодившись супроводжувати Ісака в надії поласувати за його рахунок, вони були надзвичайно розчаровані, коли виявилося, що той ніде не дозволяє зупинятися. Вони протестували проти швидкої їзди і побоювалися загнати коней. Врешті-решт Ісак вкінець розсварився з ними через надмірність вина й пива, що вони поглинали за кожною трапезою. І тому коли дійсно настала тривожна хвилина і побоювання Ісака, здавалося, почали справджуватися, його полишили невдоволені найманці, на захист яких він покладався, не переймаючись тим, як привернути їх на свій бік.
Саме в цей час, як уже відомо читачеві, Ісака наздогнав Седрик, а зразу потому вони всі разом потрапили до рук де Брасі та його товаришів. Спочатку ніхто не звернув уваги на кінні ноші. Проте де Брасі у пошуках леді Ровени вирішив зазирнути в них. Яким же було його здивування, коли замість леді Ровени він виявив там пораненого лицаря! Вважаючи, що його взяли в полон саксонські розбійники, і сподіваючись на популярність свого імені серед саксонців, Айвенго поквапився назвати себе.
Суворі уявлення про лицарську честь іще остаточно не полишили де Брасі і, незважаючи на всю його легковажність і розбещеність, забороняли йому вчинити насильство над лицарем, який був у безпорадному стані. Так само він не міг віддати його до рук Фрон де Бефа, знаючи, що той не зупиниться перед тим, аби за першої слушної нагоди вбити людину, яка мала право на його маєток. Проте де Брасі не вистачило й шляхетності, аби відпустити свого суперника на волю. Тим більше що і з поведінки леді Ровени на турнірі, і ще раніше з чуток про те, що Седрик вигнав сина з дому, він знав про прихильність леді Ровени до Айвенго.
Тому де Брасі виявився здатним лише на щось середнє між добром і злом. Він наказав двом зі своїх слуг їхати обабіч нош і нікого не підпускати до них. Якщо їм докучатимуть розпитуваннями, він велів їм казати, що це порожні ноші леді Ровени, в які поклали одного з їхніх товаришів, пораненого під час бою. Після приїзду в Торкілстон, поки тамплієр і Фрон де Беф були поглинені своїми справами, один — спрямувавши свою увагу на гроші Ісака, а інший — на його дочку, слуги Моріса де Брасі перенесли Айвенго, продовжуючи називати його пораненим товаришем, до однієї з віддалених кімнат замку. Такі ж точно пояснення були надані й господареві, коли він зажадав, щоб вони йшли на стіни і взяли участь в захисті замку.
— Поранений товариш! — гнівно вигукнув барон. — Не дивно, що хлопи та йомени наважуються брати в облогу баронські замки, а блазні та свинарі кидати шляхтянам виклик, тоді як воїни перетворюються на доглядальниць при хворих, а бійці з вільної дружини наймаються стерегти вмираючого в ту хвилину, коли замок в облозі! Йдіть на стіни, прокляті ледарі! — заволав він так гучно, що грізна луна прокотилася попід склепінчастою стелею. — Я вам кажу, по місцях! Бо всі кістки вам переламаю цим кийком!
Слуги похмуро відповіли, що й самі раді йти на стіни, аби Фрон де Беф узявся виправдати їх перед господарем, який наказав їм доглядати за вмираючим.
— За вмираючим, шахраї! — кричав Фрон де Беф. — Кажу вам: ми всі перетворимося на вмираючих, якщо не візьмемося до справи як слід! Я зараз пришлю вам заміну — приставлю іншу доглядальницю до вашого мерзенного товариша. Гей, Урфридо! Проклята стара! Гей, саксонська відьмо! Хіба не чуєш? Іди-но, доглянь за пораненим негідником, якщо йому конче потрібен догляд, а ці шахраї нехай візьмуться до зброї! Ось вам два арбалети та стріли. Ставайте біля бійниць і дивіться, щоб кожен постріл потрапляв у саксонську голову!
Слуги де Брасі, які нудьгували від бездіяльності, з радістю вирушили на свої пости, а турбота про пораненого Айвенго була покладена на Урфриду, або Ульріку. Але вона в цей час була поглинена такими пекельними спогадами, усвідомленням пережитих образ і сподіванням на помсту, що дуже охоче передала Ребецці обов’язок наглядати за пораненим.
