«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XIX

Загін озброєних вершників, якусь шляхетну даму

Супроводжує — так уривки їхніх слів я вловив,

Непомітно плентаючись услід за ними крізь імлу, —

Вони вже зовсім близько й мають намір ніч провести

У замку цьому.

Орра, Трагедія

Мандрівники вже дісталися краю лісистої місцевості й ось-ось мали зануритися в її нетрі, які в ті часи вважалися небезпечними через велику кількість розбійників. Гноблення та злидні довели їх до відчаю, і вони збиралися в такі численні загони, що легко могли кинути виклик слабкій владі та недосконалій охороні порядку тієї доби. Проте від цих лісових волоцюг Седрик і Ательстан, попри пізню годину, вважали себе убезпеченими, адже їх супроводжувало десятеро слуг, не рахуючи Вамби та Гурта, на допомогу яких вони не могли розраховувати: один був блазнем, а другий — полоненим. До того ж, подорожуючи так пізно лісом, Седрик і Ательстан покладалися не лише на свою відвагу, а й на походження та становище. Розбійники, яких суворість лісових законів змусила вести таке бродяче й відчайдушне життя, здебільшого були селянами та йоменами саксонського походження і, як правило, шанували життя та майно своїх співвітчизників.

У міру того як мандрівники просувалися вперед, їх не раз стривожили крики про допомогу. Коли вони під’їхали до місця, звідки долинав голос, то з подивом побачили на землі кінний паланкін, біля якого сиділа молода жінка, розкішно вбрана за юдейським звичаєм. Поруч ходив туди й сюди старий чоловік у жовтій шапці, що одразу видавала його приналежність до того самого народу; він ламав руки й робив такі жести, що свідчили про найглибший відчай, немов його спіткало якесь нечуване лихо.

На запитання Ательстана й Седрика старий єврей деякий час міг лише один за одним закликати на допомогу всіх патріархів Старого Завіту, благаючи їх захистити від синів Ізмаїла, які ось-ось мали напасти на них і посікти мечами всіх до ноги. Коли ж він трохи оговтався від жаху, Ісаак з Йорка — бо це був наш давній знайомий — нарешті зміг пояснити, що в Ешбі найняв шістьох охоронців разом із мулами для перевезення паланкіна, в якому лежав хворий друг. Цей загін зобов’язався супроводжувати його аж до Донкастера.

Досі вони їхали цілком безпечно; але коли дроворуб повідомив їм, що попереду, в лісі, засів численний загін розбійників, найманці Ісаака не лише кинулися тікати, а й забрали з собою коней, які тягнули паланкін, залишивши єврея та його дочку без жодної можливості ані захищатися, ані втекти. Тепер їм залишалося тільки чекати, коли розбійники нападуть на них, пограбують, а можливо, й уб’ють.

— Якби ваша шляхетність дозволила бідним євреям їхати під вашим захистом, — додав Ісаак із глибоким приниженням у голосі, — присягаюся скрижалями нашого закону: від часів нашого полону жодна милість, явлена дитині Ізраїлю, не була б прийнята з більшою вдячністю.

— Юдейський собако! — вигукнув Ательстан, чия пам’ять мала ту своєрідну властивість, що зберігала всілякі дрібниці, а надто дрібні образи. — Невже ти не пам’ятаєш, як учора в галереї біля турнірного поля ти так нахабно поводився з нами? Бийся або тікай, або домовляйся з розбійниками, як тобі заманеться, але не проси в нас ані допомоги, ані товариства. А якщо вони грабують лише таких, як ти, котрі самі грабують увесь світ, то я, зі свого боку, вважатиму їх цілком чесними людьми.

Седрик не погодився з суворою пропозицією свого супутника.

— Ми вчинимо краще, — сказав він, — якщо залишимо їм двох наших слуг і двох коней, щоб вони могли дістатися назад до найближчого села. Це майже не послабить наш загін; а з твоїм добрим мечем, шляхетний Ательстане, та за допомогою тих, хто залишиться, нам буде неважко зустрітися з двадцятьма такими волоцюгами.

Ровена, дещо стривожена згадкою про численний загін розбійників, що перебував так близько, рішуче підтримала пропозицію свого опікуна. Але Ребекка раптом випросталася, полишивши свою пригнічену позу, й, пробравшись крізь слуг до коня саксонської пані, стала навколішки та, за східним звичаєм звертатися до вищих за становищем, поцілувала край одежі Ровени.

Потім вона підвелася, відкинула вуаль і почала благати її великим ім’ям Бога, якому вони обидві поклонялися, та заради об’явлення Закону на горі Синай, у яке вони обидві вірили, змилуватися над ними й дозволити їм їхати далі під її захистом.

— Не за себе я прошу цієї милості, — сказала Ребекка, — і навіть не за цього бідолашного старого. Я знаю, що для християн кривдити й грабувати наш народ — легкий гріх, якщо взагалі не заслуга; і яка нам різниця, де це станеться — у місті, в пустелі чи в чистому полі? Але в ім’я людини, яка дорога багатьом і навіть вам дорога, я благаю вас дозволити перевезти цього хворого під вашим захистом, з турботою та ніжністю. Бо якщо з ним станеться лихо, останні хвилини вашого життя будуть отруєні жалем через те, що ви відмовили в моєму проханні.

Шляхетна й урочиста манера, з якою Ребекка звернулася до Ровени, надала її словам подвійної сили.

— Чоловік старий і немічний, — сказала Ровена своєму опікунові, — дівчина молода й прекрасна, а їхній супутник хворий і перебуває під загрозою смерті. Хоч вони й юдеї, але ми, як християни, не можемо залишити їх у такій скруті. Нехай розвантажать двох в’ючних мулів, а багаж покладуть позаду двох слуг. Мули перевезуть паланкін, а в нас є верхові коні для старого та його дочки.

Седрик охоче погодився з її пропозицією, і Ательстан додав лише одну умову:

— Нехай вони їдуть у самому кінці загону, де, — сказав він, — Вамба зможе прикрити їх своїм щитом із кабанячої шкури.

— Я залишив свій щит на турнірному полі, — відповів блазень, — як це вже траплялося з не одним лицарем, кращим за мене.

Ательстан глибоко почервонів, бо саме такою була його власна доля останнього дня турніру. Ровена ж, яка зраділа відповідно до його збентеження, немов прагнучи загладити грубий жарт свого бездушного залицяльника, попросила Ребекку їхати поруч із нею.

— Мені не личило б цього робити, — з гордою покорою відповіла Ребекка, — якщо моє товариство могло б уважатися ганьбою для моєї захисниці.

Тим часом переміщення багажу було поспішно завершене: саме слово розбійники змусило всіх стати надзвичайно пильними, а близькість сутінків надавала цій загрозі ще більшої ваги.

Серед метушні Гурта зняли з коня, і під час цього він умовив блазня послабити мотузку, якою були зв’язані його руки. Вамба, можливо навмисно, зав’язав її так недбало, що Гуртові не становило жодних труднощів остаточно звільнити руки. Потім він ковзнув у хащі й утік від загону.

Метушня була неабияка, і минув певний час, перш ніж зникнення Гурта помітили. Оскільки передбачалося, що решту дороги він їхатиме позаду одного зі слуг, усі вважали, що його тримає під наглядом хтось із супутників. А коли між ними почали пошепки передавати, що Гурт справді зник, усі вже настільки безпосередньо чекали нападу розбійників, що не вважали за потрібне приділяти цій обставині особливу увагу.

Стежка, якою рухався загін, тепер стала такою вузькою, що по ній було ледве зручно їхати вдвох пліч-о-пліч, і почала спускатися в улоговину, перетнуту струмком, чиї береги були розмиті, заболочені й порослі карликовими вербами. Седрик та Ательстан, які їхали на чолі почту, розуміли, що саме тут на них найзручніше напасти; але жоден із них не мав значного військового досвіду, тож нічого кращого для запобігання небезпеці їм не спало на думку, окрім як якомога швидше проминути цю тіснину. Отож вони рушили вперед без особливого ладу й щойно встигли разом із частиною своїх людей перейти струмок, як спереду, з флангів і з тилу на них водночас обрушився напад із такою стрімкістю, що в їхньому безладному й непідготовленому стані чинити дієвий опір було неможливо. З усіх боків лунало войовниче гасло нападників: — Білий дракон! Білий дракон! Святий Георгію за веселу Англію! — гасло, прийняте ними відповідно до їхньої удаваної ролі саксонських розбійників; і з кожного боку вороги з’являлися з такою блискавичною швидкістю наступу й атаки, що здавалося, ніби їхні лави множаться просто на очах.

Обидва саксонські ватажки тієї самої миті потрапили в полон, але кожен — за обставин, що цілком відповідали його вдачі. Щойно перед Седриком постав ворог, він кинув у нього свій останній спис; той влучив значно краще за спис, яким він раніше жбурнув у Фенґса, і прибив нападника до дуба, що стояв неподалік. Досягши такого успіху, Седрик пришпорив коня й кинувся на другого ворога, водночас вихоплюючи меча та завдаючи удару з такою необачною люттю, що зброя вдарилася об товсту гілку, яка нависала над ним, і силою власного удару була вибита з його руки. Тієї ж миті кілька розбійників, що оточили його, стягли його з коня й узяли в полон. Ательстан спізнав такої самої долі: нападник схопив його за вуздечку й силоміць скинув із коня ще задовго до того, як він устиг вихопити зброю або стати в оборонну позицію.

Слуги, обтяжені багажем і приголомшені та налякані долею своїх панів, стали легкою здобиччю нападників; те саме спіткало й леді Ровену, що їхала посередині кавалькади, а також єврея з його дочкою, які перебували в самому хвості.

З усього почту не врятувався ніхто, крім Вамби, який цього разу виявив значно більше відваги, ніж ті, хто вважав себе розумнішим за нього. Він вихопив меч у одного зі слуг, котрий саме мляво й нерішуче намагався оголити свою зброю, і заходився розмахувати ним, мов лев, відкинув кількох нападників, що кинулися на нього, та хоробро, хоч і марно, спробував прийти на допомогу своєму панові. Зрозумівши, що його долають чисельністю, блазень нарешті зіскочив із коня, пірнув у хащі й, скориставшись загальним безладом, утік із місця сутички. Та щойно відважний блазень опинився в безпеці, він не раз вагався, чи не повернутися й не розділити долю полоненого пана, до якого був щиро прив’язаний.

— Я чув, як люди вихваляють благословення свободи, — сказав він сам до себе, — але хотів би, щоб якийсь мудрець пояснив мені, що з нею робити тепер, коли я її отримав.

Щойно він уголос промовив ці слова, як зовсім поруч почувся тихий і обережний голос:

— Вамбо!

Водночас із кущів вискочив пес, якого він упізнав як Фенґса, і почав лащитися до нього.

— Гурте! — так само обережно відповів Вамба, і тієї ж миті перед ним постав свинопас.

— Що сталося? — нетерпляче запитав Гурт. — Що означають ці крики та дзенькіт мечів?

— Просто примха часу, — відповів Вамба. — Усі вони полонені.

— Хто полонений? — нетерпляче вигукнув Гурт.

— Мій пан, моя пані, Ательстан, Гундіберт і Освальд.

— Ради Бога! — сказав Гурт. — Як вони потрапили в полон? І до кого?

— Наш пан надто поспішив битися, — відповів блазень, — Ательстан був недостатньо готовий, а решта взагалі не були готові. І тепер вони полонені людей у зелених каптанах і чорних забралах. Усі вони лежать розкидані на траві, мов дикі яблука, які ти струшуєш для своїх свиней. І я б посміявся з цього, — додав добросердий блазень, — якби міг, не плачучи.

І він пролив непідробні сльози скорботи.

Обличчя Гурта спалахнуло.

— Вамбо, — сказав він, — у тебе є зброя, а серце твоє завжди було сильнішим за розум. Нас лише двоє, але раптовий напад рішучих людей може багато чого зробити. Ходімо за мною!

— Куди? І навіщо? — запитав блазень.

— Визволяти Седрика.

— Але ти щойно зрікся його служби, — нагадав Вамба.

— Це було лише доти, доки він був щасливий, — відповів Гурт. — Ходімо!

Та коли блазень уже збирався рушити за ним, раптом з’явилася третя особа й наказала їм обом зупинитися. За вбранням і зброєю Вамба вирішив би, що це один із тих розбійників, які щойно напали на його пана; але незнайомець не мав маски, а блискуча перев’язь через плече з розкішним мисливським рогом, що висів на ній, а також спокійний, владний вираз його голосу й манер дозволили йому, незважаючи на сутінки, упізнати Локслі — йомена, який за таких несприятливих обставин переміг у змаганні за приз зі стрільби з лука.

— Що все це означає? — запитав він. — І хто це грабує, вимагає викуп і бере в полон людей у цих лісах?

— Можеш зблизька роздивитися їхні каптани, — відповів Вамба, — і побачити, чи то не вбрання твоїх дітей, бо вони такі ж схожі на твоє, як один зелений стручок гороху на інший.

— Я невдовзі це з’ясую, — відповів Локслі. — А вам наказую, під страхом смерті, не рушати з цього місця, доки я не повернуся. Послухайтеся мене, і це буде на користь вам і вашим панам. Хоча стривайте — мені треба якомога більше уподібнитися до цих людей.

Сказавши це, він відстебнув перев’язь із рогом, витягнув із капелюха перо й передав їх Вамбі; потім дістав із торби маску, повторив свій наказ стояти на місці й вирушив виконувати задуману розвідку.

— То нам стояти тут, Гурте? — запитав Вамба. — Чи, може, краще дати йому ноги в руки? На мою дурну думку, він надто вже добре споряджений усім злодійським приладдям, щоб самому бути чесною людиною.

— Хай він хоч сам диявол, — відповів Гурт, — якщо йому так заманеться. Гірше нам від того не стане, якщо почекаємо його повернення. Якщо він із тієї ватаги, то вже, напевно, підняв тривогу, і тепер однаково немає користі ні битися, ні тікати. До того ж мій недавній досвід навчив мене, що заблукалий злодій — далеко не найгірша людина, з якою доводиться мати справу.

Йомен повернувся за кілька хвилин.

— Друже Гурте, — сказав він, — я змішався з тими людьми й довідався, кому вони належать і куди прямують. Гадаю, їм не спаде на думку чинити зі своїми полоненими якусь справжню жорстокість. Напасти на них утрьох зараз було б майже безумством: це вправні воїни, і вони, як і належить воїнам, виставили вартових, які мають здійняти тривогу, щойно хтось наблизиться. Але я сподіваюся невдовзі зібрати такі сили, що ми зможемо знехтувати всіма їхніми пересторогами. Ви обидва слуги, і, наскільки я бачу, вірні слуги Седрика Сакса, друга прав англійців. Він не залишиться без англійських рук, готових допомогти йому в цій біді. Ходімо зі мною, поки я не зберу більше людей.

Сказавши це, він швидко рушив через ліс, а за ним пішли блазень і свинопас. За вдачею Вамби було не мовчати довго.

— Мені здається, — сказав він, поглядаючи на перев’язь і ріг, які все ще ніс у руках, — що я бачив стрілу, яка здобула цей пишний приз, і сталося це не так уже й давно — хіба що торік на Різдво.

— А я, — сказав Гурт, — готовий присягнутися своєю святинею, що чув голос доброго йомена, який здобув цей приз, і вдень, і вночі, причому місяць тому був не старший за три дні, коли я чув його востаннє.

— Мої чесні друзі, — відповів йомен, — хто я і що я таке, зараз не має значення. Якщо я визволю вашого пана, ви матимете підстави вважати мене найкращим другом, якого будь-коли мали у своєму житті. А чи відомий я під одним ім’ям чи під іншим, чи вмію натягнути лука так само добре або краще за пастуха, чи подобається мені ходити під сонцем або при місячному світлі — це речі, які вас не стосуються, а отже, вам не варто ними перейматися.

— Наші голови вже в пащі лева, — прошепотів Вамба Гуртові. — Витягнімо їх звідти, як зуміємо.

— Тихо, мовчи, — відповів Гурт. — Не дратуй його своїми дурощами, і я щиро сподіваюся, що все закінчиться добре.

«Айвенго» РОЗДІЛ XX

Коли осінні ночі довгі й непривітні,
А лісові стежки — похмурі та безпросвітні,
Як ніжно для слуху прочанина в ту мить
Линув чернечий спів, що в темряві звучить.

Побожність позичила в Музики її тон,
А Музика у неї — крилатий свій політ;
Немов пташина, що сонце стрічає вгорі,
Вони злітають до неба — і співають в тій порі.

Відлюдник із криниці Святого Климента

Лише після трьох годин доброї ходи слуги Седрика разом зі своїм таємничим провідником дісталися невеликої галявини в лісі. Посеред неї ріс дуб надзвичайної величини, розкидаючи в усі боки свої покручені гілки. Під цим деревом на землі лежали четверо чи п’ятеро єгерів, тоді як ще один, виконуючи обов’язки вартового, ходив туди й сюди в місячній тіні.

Почувши наближення кроків, вартовий негайно подав сигнал тривоги, а сплячі в ту ж мить схопилися на ноги й натягнули луки. Шість стріл уже лягли на тятиви й були спрямовані в той бік, звідки наближалися подорожні, але, впізнавши їхнього провідника, вартові зустріли його з усіма виявами пошани й прихильності, і всі ознаки можливої непривітної зустрічі миттю зникли.

— Де Мірошник? — було його перше запитання.

— На дорозі до Ротергема.

— А скільки людей із ним? — запитав ватажок, бо, вочевидь, саме ним він і був.

— Шестеро. І, якщо святому Миколаєві буде завгодно, є добра надія на здобич.

— Побожно сказано, — відповів Локслі. — А де Аллан-а-Дейл?

— Пішов угору, до Вотлінг-стріт, чатувати на Пріора Жорво.

— І це добре придумано, — відказав ватажок. — А де Чернець?

— У своїй келії.

— Туди я й піду, — сказав Локслі. — Розходьтеся й шукайте своїх товаришів. Зберіть скільки зможете людей, бо почалося полювання на дичину, яку доведеться переслідувати завзято, і яка, зрештою, повернеться до оборони. Зустрінемося тут на світанку. — І, ніби раптом щось пригадавши, додав: — Стривайте! Я забув про найнеобхідніше. Двоє з вас негайно вирушать дорогою до Торкілстоуна, замку Фрон де Бефа. Якась зграя гульвіс, переодягнених так само, як і наші люди, веде туди загін полонених. Пильно стежте за ними, бо навіть якщо вони дістануться замку раніше, ніж ми зберемо свої сили, наша честь вимагає покарати їх, і ми знайдемо спосіб це зробити. Отож не спускайте з них очей; а одного зі своїх товаришів, найпрудкішого на ноги, пошліть повідомити новини єгерям, що перебувають у тих краях.

Вони пообіцяли беззаперечно виконати наказ і з готовністю розійшлися в різні боки, кожен до свого доручення. Тим часом їхній ватажок та двоє його супутників, які тепер дивилися на нього з великою пошаною, змішаною, щоправда, з певним страхом, рушили далі до каплиці Копмангерста.

Коли вони дісталися маленької, залитої місячним світлом галявини, перед якою стояла благочестива, хоч і напівзруйнована каплиця, а поруч — груба келія відлюдника, так добре пристосована до аскетичного життя, Вамба прошепотів Гуртові:

— Якщо це житло розбійника, то воно лише підтверджує старе прислів’я: чим ближче до церкви, тим далі від Бога. — І, поправивши свій блазнівський ковпак, додав: — А присягаюся моїм блазнівським ковпаком, здається, так воно і є. Тільки прислухайся до чорного співу, що його вони там, у келії, заводять!

Справді, відлюдник та його гість, напружуючи всю міць своїх могутніх легень, виконували старовинну застільну пісню, приспів якої звучав так:

— Ну ж бо, коти до мене коричневу чашу,
Хвацький хлопче, хвацький хлопче,
Ну ж бо, коти до мене коричневу чашу!
Гей, веселий Дженкін, бачу, хтось тут п’є, мов шахрай,
Ну ж бо, коти до мене коричневу чашу.

— А співається зовсім непогано, — сказав Вамба, який додав до хору кілька власних прикрас, щоб підтримати співців. — Але хто, в ім’я всіх святих, міг сподіватися опівночі почути таку веселу пісеньку з келії відлюдника!

— А я міг би, — сказав Гурт, — бо веселий Клірик із Копмангерста — людина відома, і він убиває половину всіх оленів, яких крадуть у цих лісах. Кажуть, лісничий уже поскаржився своєму начальству, і з нього зовсім знімуть каптур та ризу, якщо він не навчиться краще дотримуватися порядку.

Поки вони так розмовляли, гучний і неодноразовий стукіт Локслі нарешті потурбував відлюдника та його гостя.

— При моїх чотках! — сказав відлюдник, урвавши свою величну вокальну прикрасу. — Схоже, до нас завітали ще якісь заблукалі нічні гості. Не хотів би я за свій каптур, щоб вони застали нас за цим славним заняттям. У кожної людини є вороги, добрий сере Ледацюго; і знайдуться такі зловмисники, що гостинне частування, яке я протягом трьох коротких годин подавав тобі, стомленому мандрівникові, неодмінно витлумачать як звичайне пияцтво та розпусту — пороки, однаково чужі й моєму сану, і моїй вдачі.

— Підлі наклепники! — відповів лицар. — Хотів би я сам їх провчити. Проте, святий Клірику, правда й те, що кожен має своїх ворогів; і є тут, у цій самій землі, такі люди, з якими я волів би розмовляти крізь ґрати свого шолома, а не з непокритим обличчям.

— Тоді мерщій надягай на голову свій залізний горщик, друже Ледацюго, наскільки дозволяє тобі твоя натура, — сказав відлюдник, — а я тим часом приберу ці олов’яні кухлі, вміст яких дивним чином гуляє тепер у моїй власній голові. А щоб заглушити брязкіт — бо, кажу тобі правду, я почуваюся трохи непевно на ногах, — підхопи мелодію, яку ти чуєш від мене. Слова не мають значення — я й сам їх ледве знаю.

Сказавши це, він гримнув громовим співом De profundis clamavi, під прикриттям якого заходився прибирати приладдя їхньої учти. Лицар, щиро сміючись і водночас озброюючись, час від часу допомагав господареві своїм голосом, наскільки дозволяв йому сміх.

— Які це ви бісівські заутрені правите о такій порі? — пролунав ззовні голос.

— Нехай простить вас Небо, сере Мандрівнику! — відповів відлюдник, якому власний гамір, а можливо, й нічні узливання завадили впізнати голос, достатньо добре йому знайомий. — Ідіть своєю дорогою, в ім’я Бога та святого Дунстана, і не тривожте молитви мене та мого святого брата.

— Божевільний священику! — відповів голос ззовні. — Відчини Локслі!

— Усе безпечно, усе гаразд, — сказав відлюдник своєму супутникові.

— Але хто це? — запитав Чорний лицар. — Мені вкрай важливо це знати.

— Хто він? — відповів відлюдник. — Кажу тобі: це друг.

— Але який саме друг? — заперечив лицар. — Бо він може бути другом тобі, але аж ніяк не моїм.

— Який друг? — відповів відлюдник. — Оце вже одне з тих питань, на які легше запитати, ніж відповісти. Який друг? Ага, тепер, коли я трохи поміркую, це той самий чесний лісник, про якого я тобі нещодавно розповідав.

— Такий самий чесний лісник, як ти побожний відлюдник, — відповів лицар. — У цьому я не сумніваюся. Але відчини йому двері, поки він не вибив їх із завіс.

Тим часом собаки, які на початку переполоху здійняли страшний гавкіт, тепер, здавалося, впізнали голос того, хто стояв за дверима; вони зовсім змінили свою поведінку, зашкребли лапами й заскиглили біля дверей, наче благали впустити його. Відлюдник швидко відсунув засув і впустив Локслі разом із двома його супутниками.

— Ну, відлюднику, — було першим запитанням єгеря, щойно він побачив лицаря, — що це за веселий товариш у тебе тут?

— Брат нашого ордену, — відповів чернець, похитуючи головою. — Ми всю ніч молилися.

— Гадаю, він чернець із войовничої церкви, — відповів Локслі, — і таких, як він, нині чимало блукає світом. Кажу тобі, брате, ти мусиш відкласти вервицю й узятися за бойову палицю; нам знадобиться кожен із наших веселих хлопців, чи то клірик, чи мирянин. — Але, відвівши його трохи вбік, додав: — Ти що, збожеволів? Впустити лицаря, якого ти не знаєш? Невже ти забув наші правила?

— Не знаю його! — сміливо заперечив чернець. — Та я знаю його не гірше, ніж жебрак знає свою миску.

— То як його звати? — запитав Локслі.

— Його ім’я, — сказав відлюдник, — сер Ентоні зі Скреблстоуна. Невже, якби я пив із чоловіком, то не знав би його імені!

— Ти вже випив більш ніж достатньо, брате, — сказав лісовик, — і, боюся, наговорив теж більш ніж достатньо.

— Добрий єгерю, — втрутився лицар, виступаючи вперед, — не гнівайся на мого веселого господаря. Він лише виявив мені гостинність, до якої я змусив би його вдатися, якби він відмовився.

— Ти змусив би! — вигукнув чернець. — Почекай-но, поки я зміню цю сіру рясу на зелену куртку, і якщо я не примушу своєю бойовою палицею відрахувати дванадцять на твоїй маківці, то я не справжній клірик і не добрий лісник.

Говорячи це, він скинув рясу й постав перед ними в обтислому чорному камзолі з грубого цупкого полотна та таких самих штанях. Поверх них він хутко вдягнув зелену куртку й зелені штани.

— Прошу тебе, затягни мені шнурівку, — сказав він Вамбі, — і за твою працю отримаєш кухоль хересу.

— Дякую за херес, — відповів Вамба, — але чи гадаєш ти, що мені дозволено допомагати тобі перетворитися зі святого відлюдника на грішного лісника?

— Не бійся, — сказав відлюдник. — Я лише висповідаю гріхи свого зеленого плаща перед сірою рясою, і все знову буде гаразд.

— Амінь! — відповів Блазень. — Покаянному в сукні належить сповідник у волосяниці, а твоя ряса, до того ж, може відпустити гріхи й моєму строкатому камзолу.

Сказавши це, він заходився допомагати ченцеві зав’язувати незліченну кількість шнурків — так тоді називали зав’язки, якими штани кріпилися до камзола.

Поки вони поралися з цим, Локслі відвів лицаря трохи вбік і промовив:

— Не заперечуй, сер лицарю, — ви саме той, хто другого дня турніру в Ашбі схилив перемогу на користь англійців проти чужоземців.

— І що ж із того, якщо ти вгадав правильно, добрий єгерю? — відповів лицар.

— У такому разі, — відповів єгер, — я вважатиму вас другом слабшої сторони.

— Принаймні такий обов’язок справжнього лицаря, — відповів Чорний лицар. — І я не хотів би, щоб про мене можна було думати інакше.

— Але для моєї мети, — сказав єгер, — вам слід бути не лише добрим лицарем, а й добрим англійцем; бо справа, про яку я хочу поговорити, стосується обов’язку кожної чесної людини, але особливо — справжнього уродженця Англії.

— Вам не знайти людини, — відповів лицар, — якій Англія та життя кожного англійця були б дорожчими, ніж мені.

— Я охоче в це повірю, — сказав лісовик, — бо ще ніколи ця країна так не потребувала підтримки тих, хто її любить. Послухайте мене, і я розповім вам про одну справу, у якій, якщо ви справді той, за кого себе видаєте, можете взяти почесну участь. Зграя негідників, переодягнених у людей, кращих за них самих, захопила шляхетного англійця, на ім’я Седрик Сакс, разом із його вихованицею та його другом Ательстаном із Конінгсбурга, і відвезла їх до замку в цьому лісі, що зветься Торкілстоун. Я прошу вас, як доброго лицаря й доброго англійця: чи допоможете ви визволити їх?

— Моя лицарська присяга зобов’язує мене це зробити, — відповів лицар. — Але я хотів би знати, хто ви, той, хто просить моєї допомоги заради них.

— Я, — сказав лісовик, — людина без імені; але я друг своєї країни й друзів своєї країни. Наразі вам доведеться задовольнитися цим поясненням, тим більше що й ви самі бажаєте залишатися невідомим. Однак повірте: моє слово, якщо я його дав, таке ж непорушне, наче я ношу золоті шпори.

— Я охоче вам вірю, — сказав лицар. — Я звик придивлятися до людських облич і читаю у вашому чесність та рішучість. Тому більше нічого питати не буду, а допоможу вам звільнити цих пригноблених бранців. А після цього, сподіваюся, ми розлучимося, знаючи одне одного краще й залишившись цілком задоволеними один одним.

— Отже, — сказав Вамба Гуртові, — бо чернець уже повністю спорядився, а Блазень, підійшовши до другого боку хатини, почув кінець розмови, — отже, у нас з’явився новий союзник? Сподіваюся, відвага лицаря виявиться справжнішим металом, ніж побожність відлюдника чи чесність єгеря; бо цей Локслі скидається на природженого крадія оленів, а священик — на здоровенного лицеміра.

— Помовч, Вамбо, — сказав Гурт. — Може, все й так, як ти гадаєш; але якби сам рогатий диявол піднявся з пекла й запропонував мені допомогу у визволенні Седрика та леді Ровени, боюся, мені навряд чи вистачило б побожності відмовитися від послуг нечистого й наказати йому забиратися геть.

Тепер чернець був цілком споряджений як єгер: при боці висіли меч і щит, за плечем — лук та сагайдак, а через плече була перекинута важка бойова палиця. Він вийшов зі своєї келії на чолі загону, ретельно замкнув двері, а ключ сховав під порогом.

— Чи здатен ти тепер добре послужити, брате? — запитав Локслі. — Чи коричнева чаша все ще крутиться в тебе в голові?

— Не більше, ніж злива зі святого Дунстанового джерела здатна її звідти вимити, — відповів священик. — Щось іще гуде в мене в голові, а ноги трохи не слухаються, але зараз ви побачите, як і те, й інше минеться.

Сказавши це, він підійшов до кам’яної чаші, в яку спадала вода джерела, утворюючи бульбашки, що танцювали в білому місячному сяйві, і припав до неї з такою спрагою, наче мав намір випити все джерело до останньої краплі.

— Коли ти востаннє пив так багато води, святий Клірику з Копмангерста? — запитав Чорний лицар.

— Відтоді, як у моїй винній бочці утворилася теча й вино витекло через незаконний отвір, — відповів чернець, — і мені не залишилося нічого для пиття, крім щедрості мого покровителя тут.

Після цього він занурив у джерело руки й голову та змив із них усі сліди опівнічного бенкету.

Освіжений і протверезілий, веселий священик трьома пальцями закрутив над головою свою важку бойову палицю, наче балансував очеретиною, і водночас вигукнув:

— Де ті лжевикрадачі, що силоміць тягнуть дівчат? Хай нечистий забере мене, якщо я не здатен упоратися з дюжиною таких!

— Ти присягаєшся, святий Клірику? — запитав Чорний лицар.

— Не називай мене більше кліриком, — відповів перевтілений священик. — Присягаюся святим Георгієм і Драконом, я не більше чернець, ніж доти, доки моя ряса на мені. Коли я вдягну свою зелену куртку, то питиму, лихословитиму й залицятимусь до дівчат не гірше за будь-якого веселого лісника із Західного Рідінгу.

— Ходімо, отче Джеку, — сказав Локслі, — і помовч. Ти галасливий, мов цілий монастир напередодні святого дня, коли отець-абат уже ліг спати. І ви теж, панове, ходімо, не стійте тут і не розводьте балачок. Кажу вам: рушаймо! Нам треба зібрати всі наші сили, а їх і без того буде небагато, якщо ми збираємося штурмувати замок Реджинальда Фрон де Бефа.

— Що? Це Фрон де Беф, — сказав Чорний лицар, — той самий, хто перегородив на королівському шляху дорогу королівським підданим? Невже він став злодієм і гнобителем?

— Гнобителем він був завжди, — сказав Локслі.

— А щодо злодія, — додав священик, — то сумніваюся, чи був він коли-небудь хоча б наполовину таким чесним чоловіком, як багато хто зі злодіїв, яких я знаю.

— Рушай, священику, і мовчи, — сказав єгер. — Краще б ти вів нас до місця збору, ніж говорив те, про що і з пристойності, і з обережності краще промовчати.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXI

О, скільки літ і скільки довгих днів минуло,

Відколи людський рід за цим столом сидів;

Коли лампа чи свічка його поверхню осяювала й гріла,

І світло в темних склепіннях тремтіло й жило.

Мені здається, чую відлуння давніх літ,

Що й досі над нами в високій порожнечі бринить,

У цих похмурих арках, де час завмер,

Немов далекі голоси тих, хто давно спочив у землі.

Орра, Трагедія

Поки вживалися ці заходи задля визволення Седрика та його супутників, озброєні люди, що захопили їх, поспішно вели полонених до безпечного місця, де мали намір ув’язнити їх. Але темрява швидко згущувалася, а стежки в лісі, здавалося, були нападникам не надто добре відомі. Їм доводилося по кілька разів надовго зупинятися, а раз чи двічі навіть повертатися назад, щоб знову вийти на потрібний напрямок. Літній ранок уже почав світати, перш ніж вони змогли рушити далі з цілковитою впевненістю, що тримаються правильної дороги. Та зі світлом повернулася й упевненість, і тепер загін швидко посувався вперед.

Тим часом між двома ватажками розбійників відбулася така розмова.

— Тобі час залишити нас, сер Морісе, — сказав тамплієр де Брасі, — щоб приготувати другу частину своєї вистави. Ти, як знаєш, наступним маєш зіграти роль лицаря-рятівника.

— Я передумав, — відповів де Брасі. — Не залишу тебе, доки здобич не буде надійно доставлена до замку Фрон де Бефа. Там я постану перед леді Ровеною у своєму справжньому вигляді й сподіватимусь, що вона спише на запал моєї пристрасті ту жорстокість, якої я припустився.

— А що змусило тебе змінити свій план, де Брасі? — запитав лицар-тамплієр.

— Це тебе не стосується, — відповів його супутник.

— Я все ж сподіваюся, сер лицарю, — сказав тамплієр, — що ця зміна планів виникла не через підозри щодо моїх чесних намірів, які Фіц-Урс намагався тобі навіяти?

— Мої думки належать мені, — відповів де Брасі. — Кажуть, нечистий сміється, коли один злодій обкрадає іншого; та ми знаємо, що навіть якби він плювався вогнем і сіркою, це не завадило б тамплієрові чинити так, як йому заманеться.

— Як і ватажкові Вільної дружини, — відповів тамплієр, — боятися, що товариш і приятель учинить із ним ту несправедливість, яку він сам чинить проти всього людства.

— Це марна й небезпечна суперечка взаємних звинувачень, — відповів де Брасі. — Досить сказати, що я знаю мораль тамплієрського ордену й не дам тобі можливості обдурити мене та відібрати законну здобич, заради якої я пішов на такі ризики.

— Пхе! — відповів тамплієр. — Чого тобі боятися? Ти знаєш обітниці нашого ордену.

— Дуже добре, — сказав де Брасі, — і так само добре знаю, як їх дотримуються. Годі, сер тамплієре! Закони лицарської галантності в Палестині тлумачать досить вільно, а в цій справі я не покладатимуся на твоє сумління.

— Тоді вислухай правду, — сказав тамплієр. — Мене зовсім не цікавить твоя блакитноока красуня. У тому загоні є одна, яка стане для мене кращою парою.

— Що? Невже ти опустишся до служниці? — запитав де Брасі.

— Ні, сер лицарю, — гордовито відповів тамплієр. — До служниці я не опущуся. Серед полонених є здобич, така ж прекрасна, як і твоя.

— Присягаюся месою, ти маєш на увазі прекрасну єврейку! — вигукнув де Брасі.

— А якщо так, — відповів Буагільбер, — хто посміє мені заперечити?

— Ніхто з тих, кого я знаю, — сказав де Брасі, — хіба що твоя обітниця безшлюбності або докори сумління через зв’язок із єврейкою.

— Щодо моєї обітниці, — сказав тамплієр, — наш великий магістр дав мені від неї звільнення. А щодо сумління — чоловікові, який убив три сотні сарацинів, не личить рахувати кожну дрібну провину, наче сільській дівчині на першій сповіді напередодні Великої п’ятниці.

— Ти найкраще знаєш свої привілеї, — сказав де Брасі. — Проте я присягнув би, що твої думки більше зайняті грошовими мішками старого лихваря, ніж чорними очима його дочки.

— Я можу милуватися і тим, і тим, — відповів тамплієр. — До того ж старий єврей — лише половина здобичі. Його скарби доведеться ділити з Фрон де Бефом, який не дозволить нам користуватися своїм замком задарма. У цьому поході я мушу здобути щось, що зможу назвати виключно своїм, і тому обрав прекрасну єврейку як свою особисту здобич. Але тепер, коли ти знаєш мої наміри, ти, мабуть, повернешся до свого початкового плану?

— Бачиш, тобі нічого боятися мого втручання.

— Ні, — відповів де Брасі. — Я залишуся біля своєї здобичі. Те, що ти кажеш, цілком слушне, але мені не подобаються привілеї, здобуті завдяки звільненню від обітниці великим магістром, так само як і заслуги, набуті вбивством трьох сотень сарацинів. Ти маєш надто вагомі підстави розраховувати на повне прощення, щоб бути надто прискіпливим до дрібних гріхів.

Поки тривала ця розмова, Седрик намагався домогтися від своїх охоронців зізнання, хто вони такі й навіщо його захопили.

— Ви, мабуть, англійці, — казав він. — І все ж, святі небеса! Ви полюєте на власних співвітчизників так, наче самі стали норманами. Ви, мабуть, мої сусіди, а отже, й мої друзі, бо хто з моїх англійських сусідів має підстави бути кимось іншим? Кажу вам, єгері, навіть тим із вас, кого оголосили поза законом, я давав притулок і захист, бо жалів їхнє горе й проклинав гноблення їхніх тиранічних вельмож. То чого ж ви хочете від мене? Яка користь вам від цього насильства? Ви чините гірше за диких звірів — невже хочете наслідувати їх навіть у цій німій мовчанці?

Марно Седрик умовляв своїх охоронців. Вони мали надто вагомі причини мовчати, щоб його гнів чи докори могли змусити їх заговорити. Вони й далі поспішно вели його вперед, рухаючись дуже швидко, аж поки наприкінці алеї, обсадженої величезними деревами, не постав Торкілстоун — тепер похмурий, стародавній замок Реджинальда Фрон де Бефа.

Це була фортеця не надто великих розмірів: її основу становив донжон — висока масивна квадратна вежа, оточена спорудами нижчими за неї, а ті, своєю чергою, замикали внутрішній двір. Навколо зовнішньої стіни пролягав глибокий рів, наповнений водою з сусіднього струмка. Фрон де Беф, чия вдача часто втягувала його в чвари з ворогами, значно посилив свою фортецю, звівши на зовнішній стіні вежі, що давали змогу захищати її з кожного боку. Як і годилося для замків тієї доби, доступ до фортеці вів через арковий барбакан, або передову укріплену споруду, яку з кожного боку завершувала й захищала невелика вежа.

Щойно Седрик побачив сірі, порослі мохом зубці веж замку Фрон де Бефа, що виблискували в ранковому сонці над лісом, який оточував фортецю, він одразу правильніше здогадався про причину свого нещастя.

— Я був несправедливий до злодіїв та розбійників цих лісів, — сказав він, — коли припустив, що такі бандити належать до їхніх ватаг. Із таким самим правом я міг би сплутати лисиць цих хащів із хижими вовками Франції. Скажіть мені, пси, чого прагне ваш господар — мого життя чи мого багатства? Невже це таке велике злочинство, що двоє саксів — я та шляхетний Ательстан — володіють землею в країні, яка колись була спадковим надбанням нашого роду? Тоді вбийте нас і довершіть свою тиранію, відібравши наші життя так само, як ви почали з наших свобод. Якщо Седрик Сакс не здатен визволити Англію, він готовий померти за неї. Скажіть своєму тиранічному господареві лише одне моє благання: нехай він відпустить леді Ровену з честю та неушкодженою. Вона жінка, і йому нічого її боятися; а разом із нами загинуть усі, хто насмілиться боротися за її справу.

Слуги залишилися такими ж німими у відповідь на ці слова, як і на попередні, а тепер уже стояли перед брамою замку. Де Брасі тричі протрубив у ріг, і лучники та арбалетники, які, побачивши їхнє наближення, зайняли оборону на мурах, поспішили опустити підйомний міст і впустити загін.

Полонених змусили зійти з коней і провели до кімнати, де їм нашвидкуруч подали їжу; охота скуштувати її була лише в Ательстана. Та й нащадкові Сповідника не дали багато часу належно віддати шану частуванню, бо охоронці дали йому та Седрику зрозуміти, що їх ув’язнять в окремій кімнаті, подалі від Ровени. Опиратися було марно, тож їх змусили пройти до великої зали, яка, спираючись на незграбні саксонські колони, нагадувала трапезні та капітульні зали, що й досі можна побачити в найдавніших частинах наших найстаріших монастирів.

Потім від леді Ровени відокремили її почет і повели її, щоправда, чемно, але все ж не питаючи її згоди, до віддалених покоїв. Так само тривожну честь було виявлено й Ребеці, попри благання її батька, який у цю крайню хвилину відчаю навіть запропонував гроші, аби тільки йому дозволили залишити доньку при собі.

— Підлий невірнику, — відповів один із його охоронців, — коли побачиш своє лігво, ти сам не захочеш, щоб твоя дочка ділила його з тобою.

І, не дозволяючи більше сперечатися, старого єврея силоміць поволокли в інший бік, окремо від решти полонених. Слугу ретельно обшукали, обеззброїли й замкнули в іншій частині замку, а Ровені відмовили навіть у тій розраді, яку могла б дати їй присутність її служниці Елгіти.

Покої, де ув’язнили саксонських вождів, бо саме до них ми насамперед звернемо свою увагу, тепер використовували як щось на кшталт варти, хоча колись це була велика зала замку. Тепер її віддали для нижчих потреб, оскільки нинішній володар, серед інших удосконалень, спрямованих на зручність, безпеку та красу своєї баронської оселі, спорудив нову, величну залу. Її склепінчасту стелю підтримували легші й витонченіші колони, а сама вона була оздоблена з тією вищою мірою пишності, яку нормани вже запровадили в архітектурі.

Седрик ходив кімнатою, сповнений обурених думок про минуле й теперішнє, тоді як апатія його супутника, замість терпіння та філософського спокою, захищала його від усього, крім незручностей цієї миті. Та й останніх він відчував так мало, що лише час від часу прокидався від своєї байдужості й відповідав на палкі, сповнені пристрасті звернення Седрика.

— Так, — сказав Седрик, наполовину звертаючись до самого себе, а наполовину до Ательстана, — саме в цій залі мій батько бенкетував із Торкілем Вовчогубом, коли приймав у себе відважного й нещасного Гарольда, який тоді вирушав проти норвежців, що об’єдналися з бунтівним Тості. Саме в цій залі Гарольд дав великодушну відповідь посланцеві свого бунтівного брата. Скільки разів я чув, як батько запалювався, розповідаючи цю історію! Посланця Тості впустили сюди, коли ця простора зала ледве могла вмістити натовп знатних саксонських вождів, які бенкетували навколо свого монарха, підносячи до уст келихи з вином, червоним, мов кров.

— Сподіваюся, — сказав Ательстан, дещо зворушений цією частиною розповіді свого друга, — вони не забудуть послати нам опівдні вина та якихось наїдків. Нам ледве дали перепочити, щоб поснідати, а я ніколи не відчуваю користі від їжі, коли їм одразу після того, як злізу з коня, хоча лікарі й радять саме так чинити.

Седрик продовжив свою розповідь, не звернувши уваги на це недоречне зауваження свого друга.

— Посланець Тості, — сказав він, — пройшов угору залу, не знітившись під похмурими поглядами всіх присутніх, аж поки не схилився перед троном короля Гарольда.

— На які умови, мій королю, — сказав він, — може сподіватися твій брат Тості, якщо складе зброю й попросить у тебе миру?

— На братню любов, — вигукнув великодушний Гарольд, — і на прекрасне графство Нортумберленд.

— Але якщо Тості прийме ці умови, — продовжив посланець, — які землі буде призначено його вірному союзникові, Гардраді, королю Норвегії?

— Сім футів англійської землі, — люто відповів Гарольд, — а оскільки кажуть, що Гардрада — велетень, можливо, ми дозволимо йому ще дванадцять дюймів.

Зала вибухнула схвальними вигуками, а келихи й роги знову наповнилися — на честь норвежця, який невдовзі мав отримати у володіння свою англійську землю.

— Я випив би за нього всією душею, — сказав Ательстан, — бо язик у мене вже присох до піднебіння.

— Приголомшений посланець, — продовжив Седрик, жваво ведучи далі свою розповідь, хоча слухачеві вона була зовсім не цікава, — відступив, щоб донести Тості та його союзникові зловісну відповідь скривдженого брата. Саме тоді далекі вежі Йорка та криваві води Дервенту стали свідками тієї страшної битви, у якій після виявленої ними неймовірної відваги полягли король Норвегії та Тості разом із десятьма тисячами своїх найхоробріших воїнів. Хто міг подумати, що того гордого дня, коли було здобуто цю перемогу, той самий вітер, що тріпотів саксонськими прапорами на знак тріумфу, наповнював норманські вітрила й ніс їх до фатальних берегів Сассекса? Хто міг подумати, що за кілька коротких днів Гарольдові самому залишиться від його королівства не більше, ніж та частка землі, яку він у своєму гніві відвів норвезькому загарбникові? Хто міг подумати, що ти, шляхетний Ательстане, — ти, нащадок крові Гарольда, — і я, чий батько був не найгіршим захисником саксонської корони, станемо полоненими підлого нормана саме в тій залі, де наші предки влаштовували такі пишні бенкети?

— Це й справді сумно, — відповів Ательстан, — але я сподіваюся, що вони вимагатимуть за нас помірний викуп. У всякому разі, навряд чи вони мають намір просто заморити нас голодом. І все ж, хоча вже опівдні, я не бачу жодних приготувань до обіду. Поглянь на вікно, шляхетний Седрику, і за сонячним промінням сам виріши, чи не наближається полудень.

— Можливо, й так, — відповів Седрик, — але я не можу дивитися на це розписане вікно, не згадуючи про речі набагато важливіші, ніж скороминуща мить чи теперішні нестатки. Коли виготовляли це вікно, мій шляхетний друже, наші відважні батьки ще не знали мистецтва виготовлення скла, а тим більше його розпису. Гордість батька Вовчогуба привела з Нормандії майстра, щоб прикрасити його залу цим новим різновидом оздоблення, яке розбиває золоте світло Божого благословенного дня на безліч химерних барв.

Чужинець прийшов сюди бідним, жебраком, улесливим і покірливим, готовим скидати шапку перед найнижчим із тутешніх людей. А повернувся ситим і гордим, щоб розповісти своїм хижим співвітчизникам про багатство й простодушність саксонських вельмож. О Ательстане, це безумство було передбачене й провіщене здавна тими нащадками Генгіста та його відважних племен, які зберегли простоту своїх звичаїв. Ми зробили цих чужинців своїми найближчими друзями, довіреними слугами; ми позичали в них митців та їхнє мистецтво й зневажили чесну простоту та мужність, завдяки яким наші хоробрі предки підтримували своє життя. Ми стали зніженими під впливом норманських мистецтв задовго до того, як упали під ударами норманської зброї. Набагато кращою була наша проста їжа, яку ми споживали в мирі та свободі, ніж розкішні наїдки, любов до яких віддала нас у рабство чужоземному завойовникові!

— Я вважав би, — відповів Ательстан, — навіть дуже скромну їжу нині розкішшю. І мене дивує, шляхетний Седрику, що ти так добре пам’ятаєш події минулого, коли, здається, забуваєш навіть саму годину обіду.

— Марно гаяти час, — нетерпляче пробурмотів Седрик собі під ніс, — розмовляючи з ним про щось інше, крім його апетиту! Душа Гардиканута вселилася в нього, і він не має іншої втіхи, окрім як їсти, пити та вимагати ще. — На жаль! — сказав він, співчутливо дивлячись на Ательстана. — Який жаль, що в такому прекрасному тілі оселився такий тупий дух! Який жаль, що така справа, як відродження Англії, залежить від такого ненадійного важеля! Якщо його одружити з Ровеною, її шляхетніша й великодушніша душа, можливо, ще пробудить у ньому кращу природу, що нині дрімає. Але як це може статися, коли Ровена, Ательстан і я сам залишаємося полоненими цього жорстокого грабіжника — і, можливо, саме через побоювання перед небезпекою, яку наша свобода могла б становити для узурпованої влади його народу?

Поки сакс поринав у ці болісні роздуми, двері їхньої в’язниці відчинилися, і до кімнати увійшов управитель, тримаючи в руці білий жезл своєї посади. Цей поважний чоловік статечно ступив до покоїв, а за ним увійшли четверо слуг, які несли стіл, заставлений стравами; їхній вигляд і запах, здавалося, миттю відшкодували Ательстанові всі незручності, яких він зазнав. Люди, що супроводжували бенкет, були в масках і плащах.

— Що це за маскарад? — запитав Седрик. — Невже ви думаєте, що ми не знаємо, чиїми полоненими є, перебуваючи в замку вашого господаря? Скажи своєму господареві, — продовжив він, вирішивши скористатися цією нагодою, щоб розпочати переговори про своє визволення, — скажи Реджинальду Фрон де Бефу, що ми не знаємо жодної причини, з якої він мав би позбавляти нас волі, крім його незаконного бажання збагатитися нашим коштом. Скажи йому, що ми поступаємося його жадібності так само, як за подібних обставин поступилися б звичайному розбійникові. Нехай назве викуп, у який він оцінює нашу свободу, і його буде сплачено, якщо тільки сума відповідає нашим можливостям.

Управитель нічого не відповів, лише схилив голову.

— І скажи серу Реджинальду Фрон де Бефу, — додав Ательстан, — що я посилаю йому смертельний виклик і викликаю його на поєдинок зі мною — пішки чи верхи, у будь-якому безпечному місці, протягом восьми днів після нашого визволення. Якщо він справжній лицар, то за таких обставин не наважиться ані відмовитися від мого виклику, ані відкласти його.

— Я передам лицареві ваш виклик, — відповів управитель. — А тим часом залишаю вас до вашої трапези.

Виклик Ательстана прозвучав не надто переконливо, бо великий шматок їжі, який вимагав одночасної роботи обох щелеп, разом із його природною повільністю мови неабияк послабив ефект сміливого виклику, що містився в його словах. Проте Седрик сприйняв його як незаперечний доказ того, що дух у його супутнику починає пробуджуватися; попередня байдужість Ательстана, попри всю повагу Седрика до його знатного походження, вже починала випробовувати його терпіння. Тепер же він сердечно потиснув йому руку на знак схвалення і навіть трохи засмутився, коли Ательстан зауважив:

— Я б бився хоч із дюжиною таких людей, як Фрон де Беф, якби це допомогло мені швидше вибратися з підземелля, де вони кладуть у свою юшку стільки часнику.

Попри цей натяк на повернення до колишньої чуттєвої байдужості, Седрик сів навпроти Ательстана й невдовзі довів, що хоча нещастя його країни й могли витіснити з його пам’яті думки про їжу, доки стіл залишався порожнім, та щойно на ньому з’являлися наїдки, він показував, що апетит його саксонських предків успадкував разом з усіма іншими їхніми чеснотами.

Проте полонені недовго насолоджувалися частуванням, коли їхню увагу відволік навіть від цього найсерйознішого заняття звук рога, що пролунав перед брамою. Протрубили тричі, з такою силою, наче його сурмив перед зачарованим замком призначений долею лицар, за чиїм покликом зали й вежі, барбакани та зубчасті мури мали розтанути, мов ранковий туман.

Сакси схопилися від столу й поспішили до вікна. Та їхня цікавість залишилася незадоволеною: ці вікна виходили лише на внутрішній двір замку, а звук долинав з-за його меж. Проте цей заклик, вочевидь, мав неабияке значення, бо в замку одразу запанував помітний рух.