«Айвенго» читати Розділ XXIX
Зійди на вежу, доблесний вояче,
Скажи, що ти на полі битви бачиш.
Ф. Шиллер, “Орлеанська діва”
Опинившись знову біля ліжка Айвенго, Ребекка сама здивувалася тій гострій радості, яку відчула при цьому, незважаючи на всю небезпеку їхнього становища. Намацуючи його пульс і запитуючи про здоров’я, вона торкалася до нього так ніжно і говорила так ласкаво, що мимоволі виявила набагато гарячіше співчуття, ніж сама того хотіла. Голос її уривався, і рука її тремтіла. Айвенго поквапився заспокоїти її, сповістивши, що почувається чудово, набагато краще, ніж міг сподіватися. — І все завдяки твоїм умінням, мила Ребекко! — додав він. “Він назвав мене милою Ребеккою, — подумала дівчина, — але таким байдужим тоном, який не пасує до цього слова. Його бойовий кінь або мисливський собака для нього дорожчий мерзенної юдейки!”
— Мій дух страждає, добра дівчино, — вів далі Айвенго, — від тривоги набагато сильніше, ніж тіло від болю. З того, що при мені говорили мої вартові, та з того, як звучить ріг за мурами замку, я здогадався, що перебуваю в полоні. А якщо я не помиляюся, грубий голос людини, яка щойно вигнала всіх звідси, належить Фрон де Бефу; очевидячки, ми в його замку. Якщо так, то чим же це може скінчитися і яким чином я можу захистити Ровену і мого батька?
“А про єврея та єврейку не згадує, — подумала знову Ребекка. — Та й яке йому діло до нас, і як справедливо карає мене Бог за те, що я дозволила собі так багато думати про лицаря”.
Засудивши таким чином себе, вона поспішила повідомити Айвенго всі відомості, які встигла зібрати. А їх було зовсім небагато.
Айвенго, мов той бойовий кінь, згоряв від нетерплячки і всією душею прагнув взяти участь у бою, який провіщали всі ці войовничі звуки.
— Якби мені доповзти хоч би до того віконця, — бідкався він, — хоч би поглянути, як відбуватиметься ця битва! Якби мені добути лук і пустити стрілу або хоч раз ударити сокирою задля нашого звільнення! Але все марно, все марно — я безсилий і беззбройний!
— Не хвилюйся, шляхетний лицарю, — сказала Ребекка. — Чуєш, як усе раптом стихло? Можливо, й не буде бою.
— Нічого ти не тямиш! — нетерпляче вигукнув Вілфред. — Це затишшя означає лише, що всі воїни зайняли свої місця на стінах і наразі чекають нападу. Те, що ми чули, було лише віддаленим провісником штурму. За декілька хвилин почуєш, як він вибухне зі всією люттю. Ох, якби мені доповзти якось до того вікна!
— Така спроба зашкодить тобі, шляхетний лицарю, — зауважила Ребекка, але, побачивши його безмежне хвилювання, додала: — Я сама стану біля вікна і, як умію, описуватиму тобі, що там відбувається.
— Ні, не треба, не треба! — вигукнув Айвенго. — Кожне вікно, кожен отвір у стінах послужить ціллю для стрільців. Якась очманіла стріла…
— Це було б добре! — тихо пробурмотіла Ребекка, твердою ходою зійшовши на дві чи три сходинки, що вели до вікна.
— Ребекко, люба Ребекко! — вигукнув Айвенго. — Це зовсім не жіноча справа. Не наражай себе на небезпеку, тебе можуть поранити або вбити, і я все життя каратимуся через усвідомлення, що став тому причиною. Принаймні візьми той старий щит, затулися ним і постарайся якомога менше висовуватися з-за за віконних ґрат.
Ребекка мерщій виконала його вказівки і, загородивши нижню частину вікна старим щитом, так управно сховалася під ним, що майже з повною безпекою для себе могла спостерігати все, що відбувалося за мурами замку і повідомляти Айвенго, як осадники готуються до штурму. Вона швидко розповідала Айвенго таке:
— На узліссі суцільною стіною стоять стрільці, але вони в тіні, під деревами, лиш деякі вийшли у відкрите поле.
— А під яким вони прапором? — запитав Айвенго.
— Я не бачу ані знамен, ані прапорів, — відповіла Ребекка.
— Це дивно! — пробурмотів лицар. — Іти на штурм такої фортеці — і не розвернути ані знамен, ані прапорів! Чи не видно принаймні, хто їхні ватажки?
— Найпомітніший лицар у чорних обладунках, — сказала єврейка. — Він один серед усіх озброєний з голови до ніг і, мабуть, усім керує.
— Який герб на його щиті? — запитав Айвенго.
— Щось на кшталт залізної смуги поперек щита і на чорному полі — висячий замок блакитного кольору.
— Пута й кайдани лазурові, — поправив її Айвенго, вживаючи назви, заведені в геральдиці. — Не знаю, у кого б міг бути такий герб, хоча відчуваю, що в цю хвилину він був би цілком придатний для мене самого! А яке гасло на щиті?
— На такій відстані я лиш бачу герб, — відповіла Ребекка, — і то він з’являється лише тоді, коли сонце ударяє в щит.
— А інших очільників не видно? — продовжував розпитувати поранений.
— Звідси я нікого не бачу, — сказала Ребекка, — але немає сумніву, що на замок наступають і з інших боків. Здається, вони тепер рушили вперед. Наближаються.
її розповідь була раптово перервана сигналом до нападу. Осадники пронизливо засурмили в ріг, а зсередини мурів долинули звуки норманських труб і барабанів, що завзято відповідали на виклик ворога. Оглушливий шум посилювався вигуками розлючених бійців. Проте не лише криком сподівалися обидві сторони вирішити долю цього дня. Могутній натиск нападників зустрів відчайдушну відсіч з боку тих, хто перебував ув облозі. Стрільці, призвичаєні у своїх поневіряннях по лісах майстерно справлятися з луком та стрілами, діяли так “єдинокупно”, за старовинним виразом, що жоден пункт, у якому захисники замку хоч на хвилину показувалися назовні, не уникнув влучних стріл завдовжки в цілий ярд. Стрілянина була такою частою й рівною, що стріли падали, як град, хоча кожна з них мала свою особливу ціль. Проте прибічники Реджинальда Фрон де Бефа та його союзники, цілком покла-даючись на своє чудове озброєння й неприступність замку, виявили завзятість у захисті, відповідну до люті тих, хто нападав.
— А я маю тут лежати нерухомо, ніби розслаблений чернець, — вигукував Айвенго, — поки інші ведуть гру, від якої залежить моя свобода або смерть! Поглянь знову у вікно, добра дівчино, лиш обережно, щоб стрільці тебе не помітили!
Зміцнивши дух безмовною молитвою, Ребекка терпляче та сміливо зайняла знову своє місце біля вікна, затулившись щитом так, щоб знизу не можна було її побачити.
— Що ти бачиш, Ребекко? — знову запитав поранений лицар.
— Лише хмару летючих стріл. Вони мигтять так часто, що у мене ряботить в очах і я не можу розгледіти власне стрільців.
— Це не може тривати вічно, — сказав Айвенго. — Що можна зробити за допомогою одних лише луків та стріл проти кам’яних стін і веж? Поглянь, прекрасна Ребекко, де тепер Чорний Лицар і як він поводиться, тому що від дій ватажка залежатимуть дії його підлеглих.
— Ось він, я його бачу: він веде загін до зовнішньої огорожі передової вежі. Вони валять стовпи і частоколи, рубають огорожу сокирами. Високе чорне пір’я майорить на його шоломі над натовпом, ніби ворон над ратним полем. Вони прорубали пролам в огорожі, увірвалися. Боже Якова! Ніби два скажені потоки зустрілися та змішалися! Два океани, зворохоблені протилежними вітрами!
Вона відвернулася від вікна, не маючи сил споглядати таке страшне видовище.
— Виглянь знову, Ребекко, — сказав Айвенго, — стрілянина з луків тепер, напевно, порідшала, якщо вони б’ються врукопаш. Поглянь іще, тепер не так небезпечно стояти біля вікна.
Ребекка знову визирнула і враз вигукнула:
— Святі пророки! Фрон де Беф б’ється з Чорним Лицарем! Сам на сам у проламі, а решта лиш дивляться на них і кричать. Боже праведний, вступися за пригноблених і полонених!.. — і тут вона зненацька вигукнула: — Він упав!
— Хто впав? — запитав Айвенго. — Заради Пресвятої Діви, скажи, хто впав?
— Чорний Лицар, — відповіла Ребекка ледь чутно, але услід за тим закричала з радісним хвилюванням: — Ні, ні, дякувати Богові битв! Він знову схопився на ноги і б’ється так, ніби в одній його руці зачаїлася сила двадцятьох чоловіків. У нього меч переламався навпіл. Він вихопив сокиру в одного з йоменів. Він напирає на барона Фрон де Бефа удар за ударом. Багатир хилиться та здригається, ніби дуб під сокирою дроворуба. Впав!.. Упав!
— Хто? Фрон де Беф? — закричав Айвенго.
— Так, Фрон де Беф! — відповіла єврейка. — Його люди кинулися йому на допомогу. На чолі їх став гордий тамплієр.
— Але чи прорвалися за огорожу нападники? — запитав Айвенго.
— Так, так, прорвалися! — вигукнула Ребекка. — Притиснули захисників до зовнішньої стіни! — І далі: — Драбину повалили, воїни лежать під нею, розпростерті, як розчавлені черв’яки!.. Тепер перевага на боці осаджених!
— Допоможи нам, святий Георгію! — вигукнув лицар. — Невже ці зрадники-йомени відступають?
— Ні, — мовила Ребекка, — вони поводяться, як годиться відважним йоменам. Ось тепер Чорний Лицар зі своєю величезною сокирою підступає до брами, рубає її. Гул від ударів можна почути крізь шум і крики битви.
— Присягаюся святим Йоанном, — радісно сказав Айвенго, підвівшись на лікті, — я вважав, що у всій Англії лише одна людина здатна на таку справу!
— Брама задрижала! — вела далі Ребекка. — Ось вона тріщить, розпадається під його ударами. Вони кинулися через пролам, узяли вежу! О Боже, хапають захисників і кидають до рову з водою! О люди, якщо ви маєте щось людське, пощадіть же тих, хто більше не може чинити вам опір!
— А місток? Місток, що сполучає вежу з замком? Вони і його захопили? — домагався Айвенго.
— Ні, — відповіла Ребекка, — тамплієр зламав дошку, якою вони перетнули рів. Дехто із захисників врятувався з ним в стінах замку. Чуєш ці крики? Вони сповіщають тобі, яка доля спіткала решту. На жаль, тепер я знаю, що видовище перемоги ще жахливіше за видовище битви!
— Що вони тепер роблять? — запитав Айвенго. — Поглянь знову! Тепер не час непритомніти, побачивши кров.
— Стихли на якийсь час, — відповіла Ребекка. — Наші друзі укріплюються в завойованій вежі. Вона так добре укриває їх від пострілів ворога, що обложені лише зрідка посилають туди свої стріли, й то більше задля того, щоб турбувати їх, а не завдавати шкоди.
— Наші друзі, — сказав Вілфред, — не відмовляться від свого наміру захопити замок, якщо так відважно почали його виконувати. Дивно, — продовжував він бурмотіти, — невже є на світі ще одна людина, здатна на таку безумну відвагу? Пута і кайдани лазурові на чорному полі. Що б це могло означати? Ребекко, ти не бачиш інших знаків, за якими можна було б упізнати цього Чорного Лицаря?
— Ні, — відповіла єврейка, — все на ньому чорне як вороняче крило. Нічого не бачу, жодних знаків. Але потому як я була свідком його сили й доблесті в бою, мені здається, що я його впізнаю й вирізню серед тисячі інших воїнів. Це страшне й величне видовище, коли рука і серце однієї людини перемагають сотні людей.
— Ребекко, — мовив Айвенго, — ти описуєш справжнього героя. Якщо осадники не діють, то лише тому, що збираються на силі або вигадують спосіб переправитися через рів. Присягаюся честю мого дому! Присягаюся світлим ім’ям тієї, яку кохаю! Я віддав би десять років життя — погодився б провести їх у неволі — за один день битви поряд із цим доблесним лицарем і за таку праведну справу!
— На жаль, — сказала Ребекка, полишаючи своє місце біля вікна і підходячи до ліжка пораненого лицаря, — таке нетерпляче жадання діяльності, таке збудження й боротьба зі своєю слабкістю неодмінно затримають твоє видужання! Що буде вам, лицарі, нагородою за всю кров, яку ви пролили, за труд і втрати, за ті сльози, які пролилися через ваші діяння, коли смерть переламає ваші списи і випередить найпрудкішого з ваших бойових коней?
— Що буде нагородою? — вигукнув Айвенго. — Як що? Слава, слава! Вона позолотить наші могили і увічнить наші імена!
— Слава? — перепитала Ребекка. — Невже та іржава кольчуга, що висить як траурний герб над темним і вогким гробівцем лицаря, або та напівстерта статуя із написом, який неосвічений чернець насилу зможе прочитати, настановлюючи мандрівника, — невже це достатня нагорода за зречення від усіх ніжних прихильностей, за ціле життя, проведене серед лиха задля того, щоб завдавати горя іншим? Чи то велика слава — стати героєм балад мандрівного менестреля, якому підспівують п’янички за кухлем елю?
— Клянуся душею Гереварда! Лицарський дух вирізняє доблесного воїна з-поміж простолюдинів і дикунів, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно менше за честь, торжествувати над усілякими тяготами, турботами та стражданнями, не страшитися нічого, окрім неслави. Без нього шляхетна честь була б порожнім звуком…
Сумними й лагідними словами Ребекка залагодила гарячу суперечку. А трохи згодом лікувальний сон все ж таки здолав Айвенго.
Ребекка поглянула на пораненого лицаря і промовила про себе: “Він спить! Стомлений від ран і душевної тривоги, скориставшись хвилиною затишшя. Хіба це злочин, що я дивлюся на нього і, можливо, востаннє! А батько мій? О мій батьку! Горе дочці твоїй, коли вона забула про твою сивину, задивившись на золотаві кучері юності! Чи не за те покарав Єгова негідну дочку, яка думає про полоненого чужоземця більше, ніж про свого отця, забуває про лихо Юдеї та милується красою іновірця? Але я вирву цю слабкість зі свого серця, хоч би воно розірвалося на шматки і спливло кров’ю!”
«Айвенго» читати Розділ XXX
Зайди в його покій, поглянь на ложе –
Його душа не відлітає в мирі.
Не так, як жайвір пурхає у небо,
Коли ранкові роси найсолодші, –
Так душу праведну до раю проводжають.
Ансельм вмира не так.
Старовинна п’єса
Коли настала тиша після першого успіху нападників, поки одна сторона зміцнювалася на завойованих позиціях, а інша готувалася до оборони, тамплієр і Моріс де Брасі зійшлися у великій залі замку.
— Де Фрон де Беф? — запитав де Брасі, який керував обороною замку з протилежного боку. — Чи правду кажуть, ніби його вбили?
— Ні, він живий, — відповів тамплієр холоднокровно, — поки що живий; та хоч би на його плечах була така ж бичача голова, яка намальована у нього на щиті, закута хоч у десять шарів заліза, йому б усе одно не вдалося встояти проти тої фатальної сокири. Ще декілька годин, і Фрон де Беф вирушить до праотців. Могутнього соратника втратить у його особі принц Джон.
— Зате сатані великий прибуток, — зауважив де Брасі. — Ось що значить блюзнити над янголами і святими спасенниками й наказувати валити їхні зображення і статуї на голови цим мерзотникам йоменам!..
— Гаразд, годі балачок. Подбаймо краще про те, як нам відстояти замок. Ми свою вежу втратили.
— Це серйозна втрата! — сказав де Брасі. — Під прикриттям цієї башти негідники можуть підступитися до замку набагато ближче. Нас так мало, що немає змоги обороняти кожен пункт. Люди й без того скаржаться, що ледь-ледь вистромишся з-за стіни, тут-таки на тебе летить шквал стріл. Як ви вважаєте, сер Бріан, чи не домовитися нам із-цими мерзотниками, видавши їм полонених?
— Що? — вигукнув тамплієр. — Видати наших полонених і виставити себе на загальне посміховисько? Які доблесні вояки: зуміли поночі напасти на беззахисних проїжджих й узяти їх у полон, а серед білого дня не зуміли захистити міцний замок від жменьки якихось волоцюг і злодіїв, очолених блазнями та свинарями! Посоромся давати такі поради, Морісе де Брасі. Нехай цей замок обвалиться на мене й поховає моє тіло і мою ганьбу, перш ніж я погоджуся на таку ницу й безславну угоду.
— Що ж, тоді ходімо захищати мури, — мовив де Брасі безтурботно. — Ще не народився той чоловік, хоч турок, хоч тамплієр, який би менше за мене цінував життя. Але, сподіваюся, немає нічого ганебного в тому, що мені хотілося б мати тепер під рукою бійців із сорок із моєї хороброї дружини. Тоді ми миттю впоралися б із цими негідними бунтівниками!
— Мріяти можеш про що завгодно, — сказав тамплієр, — але подумай, як краще забезпечити оборону з тими воїнами, яких ми маємо. Це переважно челядь барона Фрон де Бефа, що заслужила ненависть місцевого населення безліччю зухвалих вчинків.
— Тим краще, — відтяв де Брасі, — тож ці раби захищатимуться до останньої краплі крові, аби уникнути помсти селян. Йдемо на бій, Бріане де Буа-Гільбер. Чи залишуся я живий, чи помру — побачиш, що сьогодні поведінка Моріса де Брасі буде гідною родовитого і шляхетного дворянина.
— По місцях! — вигукнув тамплієр.
І обидва пішли на мури, щоб зробити все можливе для оборони фортеці.
Втрата передової вежі погіршила становище осаджених ще й тому, що хоча стіни замку були набагато вищі за цю вежу, обложені не могли, як раніше, визначити рух ворога. Розкидані на луці дерева й чагарники так близько підступали до бічної брами вежі, що нападники мали можливість непомітно для супротивника провести туди скільки заманеться людей. Тому де Брасі та тамплієр не могли передбачити, де саме розгорнеться головний наступ, і їхні воїни, незважаючи на відвагу, весь час перебували в гнітючій тривожній невідомості.
Тим часом до господаря обложеного замку прийшла смертна година: він тихо лежав, зазнаючи тілесних і душевних мук. Він не мав можливості спокутувати свої гріхи щедрими пожертвуваннями на церкву, притупивши у такий спосіб свій страх. Серед усіх вад Фрон де Бефа, чоловіка грубого й жадібного, користолюбство було найдужчою: він уважав за краще нехтувати церквою та її служителями, ніж купувати собі відпущення гріхів ціною золота й земельних угідь. І ось настала та хвилина, коли всі земні скарби почали втрачати свою принаду, і серце жорстокого барона, що було не м’якіше млинарського жорна, сповнилося страху перед чорною безоднею майбутнього. Гарячковий стан його тіла ще більше посилював болісну тривогу душі; його передсмертні години минали в боротьбі жаху, який враз прокинувся, зі звичною для нього заповзятістю непохитної вдачі.
— Куди поділися ці попи, — бурмотів барон, — ці ченці, що такою дорогою ціною влаштовують свої духовні вистави! Де тепер усі босі кармеліти, для яких старий Фрон де Беф заснував монастир святої Анни, пограбувавши на їхню користь свого спадкоємця, відібравши у нього стільки добрих угідь, родючих нив і вигонів? Мабуть, десь попивають ель або показують свої фокуси біля ліжка якого-небудь ницого мужлана!.. А мене, спадкоємця їхнього добродійника, мене, за кого вони зобов’язані молитися за велінням дарчої грамоти, ці невдячні негідники залишають вмирати без сповіді та причастя, як бездомного пса. Покличте мені тамплієра: адже він теж духовна особа і може щось зробити. Але ні: я краще бісові сповідаюся, ніж Бріану де Буа-Гільберу, якому ні до раю, ні до пекла немає діла. Чув я, що старі люди самі за себе моляться, таким не треба ні просити, ні підкуповувати лицемірних попів. Проте я не насмілююся.
— Он як, Фрон де Беф сам зізнається, що не насмілюється? — пролунав біля його ліжка чийсь уривчастий, пронизливий голос.
Фрон де Беф був настільки приголомшений, і сумління його було таке нечисте, що коли почув це запитання, йому здалося, ніби він чує голос одного з тих бісів, які, за марновірними уявленнями того часу, обступають вмираючу людину, прагнучи розсіяти її увагу й відвернути від благочестивих роздумів про вічне блаженство.
Він здригнувся, але негайно закликавши на допомогу свою звичну рішучість, вигукнув:
— Хто там?
— Я твій злий дух, Реджинальде Фрон де Беф, — відповів голос.
— То покажись мені у своєму тілесному образі, коли ти справжній біс, — вигукнув умираючий лицар. — Нехай ні небеса, ні пекло не зможуть сказати, що я злякався.
— Думай про свої гріхи, Реджинальде Фрон де Беф, — мовив дивний, майже нелюдський голос, — думай про своє бунтарство, про користолюбство, про вбивства! Хто підбурював розпусного Джона проти сивого батька, проти великодушного брата?
— Хто б ти не був, бісе, — ти брешеш! — вигукнув Фрон де Беф. — Не я підбурював Джона до повстання, не я один. Нас було близько п’ятдесятьох лицарів і баронів, квіт усіх графств Середньої Англії. Кращих за нас бійців не було в державі. Чому ж я один маю відповідати за гріх, скоєний півсотнею таких людей?
— Ні, я не дам тобі вмерти спокійно, — повторив той-таки голос. — Вмираючи, ти згадуватимеш про свої лиходійства, про стогони, що лунали в цих стінах, про кров, якою просякла підлога твого замку. Подумай про свого батька, пригадай його смерть, пригадай бенкетну залу, де підлога була заллята його кров’ю, яка пролилася від руки власного сина.
— Ага, — вимовив барон після досить тривалого мовчання, — ти знаєш це! Справді ти дух зла, всезнаючий, як кажуть ченці. Я вважав цю таємницю похованою в моїх грудях і в грудях тієї, яка була спокусницею й учасницею мого злочину. Забирайся, бісе, залиш мене! Відшукай саксонську чаклунку Ульріку. Лише вона могла повідати тобі про це, бо тоді ми з нею були єдиними свідками події.
— Вона й так уже скуштувала цих мук, — сказала Ульріка, наближаючись до ліжка барона Фрон де Бефа. — Вона давно п’є з цього гіркого келиха, але гіркота пом’якшала, коли вона побачила, що й тобі доведеться пити з нього.
— Підла, люта відьмо! — заволав Фрон де Беф. — Зловісна сова! То це ти прийшла знущатися з чоловіка, якого сама й занапастила?
— Так, Реджинальде Фрон де Беф, — відповіла вона, — це я, Ульріка, дочка закатованого Торкіля Вольфгангера, сестра його зарізаних синів. Це я прийшла вимагати звіту в тебе й у всього твого роду: що сталося з моїм батьком і родиною, з моїм ім’ям, із честю — зі всім, що відібрав у мене проклятий рід Фрон де Бефів?
— Мерзотна фуріє, — вигукнув Фрон де Беф, — ти не будеш свідком мого кінця! Гей, Жилю, Клемане, Юстесе, Сен Море, Стівене! Схопіть цю прокляту відьму і скиньте її з висоти мурів!
— Ну ж бо, поклич їх іще, доблесний бароне, — мовила стара зі злостивою посмішкою, — скликай своїх васалів, погрожуй їм за зволікання батогом і в’язницею. Але знай, могутній ватажку, що відтепер не буде тобі ані відповіді, ані допомоги, ані покори. Чуєш ці страшні звуки? — вела далі вона, раптом змінюючи тон: у кімнату знову долинув страшний шум шаленої битви. — Ці крики сповіщають про падіння твого дому.
— Боги й біси! — закричав поранений лицар. — О, якби хоч на хвилину повернулася моя колишня сила, щоб доповзти до місця бою й померти, як годиться лицареві!
— І не думай про це, хоробрий воїне! — заперечила вона. — Ти помреш не як чесний воїн, а як лисиця у своїй норі, коли селяни підпалюють хмиз довкола її лігва.
— Брешеш, ненависна стара! — вигукнув Фрон де Беф. — Мої слуги — відважні вояки, мої стіни міцні й високі! Мої ратні товариші не побояться будь-якої навали саксів, хоч би їх ватажками були самі Генгіст і Горса[65]!
— Хочеш — вір у це, — відповіла Ульріка, — поки не переконаєшся у протилежному. Та ні, — обірвала вона саму себе, — можеш і зараз дізнатися свою долю. Чи відчуваєш ти ядучий дим, що чорними клубами ходить по кімнаті? Ти, можливо, вважаєш, що у тебе в очах темніє і починається передсмертна задуха? Ні, Реджинальде, причина того інша. Ти пам’ятаєш про хмиз і дрова, складені внизу, під цими кімнатами?
— Жінко! — вигукнув Фрон де Беф у нестямі від люті. — Невже ти підпалила нас? Так і є — замок оповитий полум’ям!
— Так, пожежа розгоряється швидко, — сказала Ульріка зі страхітливим спокоєм. — Невдовзі я подам сигнал тим, хто осаджує замок, щоб вони сміливіше наступали. Прощавай, Фрон де Беф! Нехай божества древніх саксів, або біси, як називають їх нинішні ченці, посядуть місце втішальників у твою смертну годину — Ульріка ж полишає тебе. Але знай, якщо це може тебе втіши ти, знай, що Ульріка піде з тобою однією дорогою і розділить твою кару, як ділила твої злочини. Прощавай, батьковбивце, прощавай назавжди! І нехай кожен камінь цих склепінь оживе і повторює: “Батьковбивця!”
У безумному нападі відчаю й туги нещасний то віддавав якісь бойові накази, то невиразно бурмотів, проклинаючи себе самого, і рід людський, і самі небеса, аж поки дим не заслав покій так, що далі вже нічого не було видно.
«Айвенго» читати Розділ XXXI
Товариші, востаннє до проламу –
Скріпімо мур англійськими тілами!…
Ви, йомени-добродії мої,
Вас Англія зростила — покажіть-но
Своє завзяття, доведіть, що гідні
Свого коріння.
В. Шекспір, “Король Генріх V”
Седрик хоч і не дуже покладався на Ульріку, однак повідомив Чорного Лицаря та йомена Локслі про дану нею обіцянку. Їх потішила звістка про те, що в фортеці у них є спільник, який зможе допомогти їм доступитися до замку. І Чорний Лицар, і Локслі були цілком згодні з саксом, що варто спробувати взяти стіни приступом, оскільки це єдина можливість виручити бранців, які потрапили до рук жорстокого барона Фрон де Бефа.
Коли передова вежа була завойована, Чорний Лицар надіслав цю радісну звістку йомену Локслі; він просив Локслі якомога уважніше спостерігати за облогою і зосередити свої сили для раптової атаки. Для лицаря було особливо важливо не дозволити ворогові провести вилазку: він знав, що погано озброєні і зовсім не навчені добровольці, якими він командував, не зможуть стримати натиск досвідчених воїнів, із яких складався почет норманських лицарів, оскільки ті не лише перевершували добровольців своїм озброєнням, але й були навчені спокійної впевненості, що виробляється під впливом дисципліни і тривалих військових вправ.
Лицар скористався хвилиною затишшя, аби спорудити плавучий міст, чи радше довгий пліт, за допомогою якого він сподівався подолати рів. Будівництво такого плоту затримувало подальший наступ, але ватажки не дуже шкодували про це, тим більше що воно давало можливість Ульріці виконати свою справу.
Коли пліт був готовий, Чорний Лицар звернувся до своїх воїнів із такою промовою:
— Більше немає чого чекати, друзі мої. Сонце хилиться на захід, а я маю таку справу, яка не дозволить мені провести з вами бодай іще один день. До того ж це буде диво, якщо на допомогу супротивникові з Йорка не підоспіє кіннота. Нам слід поквапитися. Один із вас піде до Локслі і скаже йому, щоб він починав стрілянину з луків із протилежного боку замку і посувався вперед. А ви, справжні англійські серця, залишайтеся зі мною та приготуйтеся спустити на воду пліт, щойно відчиниться брама вежі. Сміливо прямуйте за мною по дошках і допоможіть мені розбити ген ті ворота в головній стіні фортеці. Ті з вас, хто не бажає брати участі в цій справі або у кого немає відповідної зброї, нехай займуть верхівку передової вежі, гарненько натягнуть луки та стріляють в кожного, хто з’явиться на протилежному мурі замку. Шляхетний Седрику, ви очолите тих, що залишаються?
— О ні, клянуся душею Гереварда! — вигукнув сакс. — Я не можу бути очільником, проте нехай буде проклята моя могила, якщо я не вирушу в наступ у перших рядах, куди ви вкажете! Це моя війна, і я маю бути в центрі її.
— З Богом! — сказав Чорний Лицар. — Відчиняйте ворота і спускайте на воду плавучий міст.
Ворота, що вели з передової вежі до рову і були розташовані навпроти воріт для вилазок в головній стіні замку, раптово відчинилися. Пліт зіштовхнули на воду. Він утворив упоперек рову слизький і небезпечний прохід, на якому поряд могло стати не більше двох людей. Цілком усвідомлюючи, як важливо захопити ворога зненацька, Чорний
Лицар, а за ним і Седрик сплигнули на плавучий міст і швидко перебралися на протилежний берег. Тут лицар почав завдавати громових ударів сокирою у браму замку. Від стріл і каміння, що сипалися згори, він був трохи захищений залишками підйомного мосту, знищеного тамплієром під час відступу з передової вежі. Частина настилу цього мосту разом із підйомними блоками так і залишилася прикріпленою до верхнього виступу воріт, утворюючи щось на взірець дашка над Седриком і лицарем. Люди, які перетнули плавучий міст назирці за лицарем, не потрапили під це прикриття. Двоє, пронизані стрілами, були вбиті наповал, двоє інших упали в рів, решта хутко сховалися у вежі.
Становище Седрика і Чорного Лицаря було справді небезпечним. Воно було б іще небезпечнішим, коли б не злагоджена допомога стрільців, які засіли в передовій башті: вони буз упину обсипали стрілами бійниці на стінах, відвертаючи увагу захисників замку і заважаючи їм обрушувати на обох ватажків метальні снаряди, що загрожували знищити дашок над їхніми головами.
Тої ж миті нападники побачили червоний прапор, виставлений із вікна кутової вежі, про яке Ульріка говорила Седрику. Відважний йомен Локслі, пробираючись у передове укріплення, щоб дізнатися, як триває облога, першим помітив цей сигнал.
— Святий Георгій! — вигукнув він. — Святий Георгій Переможець, що бореться за Англію! Вперед, сміливі йомени! Чому ж ви залишили лицаря і шляхетного Седрика? Чи ж вони удвох штурмуватимуть фортецю? Вперед, відважні йомени! Замок наш, у нас є спільники всередині фортеці.
З цими словами він натягнув лук і прошив стрілою груди одного з воїнів, який за наказом де Брасі почав зрушувати величезний камінь зі стіни, збираючись звалити його на голови Седрика та Чорного Лицаря. Решта бійців розгубилися, побачивши, що жодна зброя не може встояти проти страшного стрільця.
— Боїтеся, негідники? — вигукнув де Брасі. — Mount joye Saint Denis[66]! Дайте мені лом!
Він схопив лом і почав підважувати камінь, який був такий великий і важкий, що якби впав донизу, то, напевно, зламав би опори підйомного мосту, які слугували прикриттям для нападників, і, крім того, потопив би пліт, яким вони переправилися через рів. Усі побачили небезпеку, і навіть найхоробріші (зокрема й хоробрий самітник) не наважувалися ступити на пліт. Локслі тричі стріляв у де Брасі, і кожного разу стріла відскакувала від його непробивної броні.
— Чорти б ухопили твої іспанські обладунки! — бурчав Локслі. — Були б вони виготовлені англійським ковалем, мої стріли давно б прокололи їх наскрізь, як шовк або полотно… — і він закричав на повний голос: — Гей, товариші! Друзі! Шляхетний Седрику! Відступіть! Дайте їм повалити брилу!
Але вони не чули його голосу, оскільки гуркіт сокири лицаря, який трощив браму, міг би заглушити і двадцять бойових труб. Щоправда, вірний Гурт скочив на місток і побіг попередити Седрика про небезпеку або розділити його долю. Але попередження прийшло б запізно, тому що величезний камінь починав вже хитатися і де Брасі врешті-решт звалив би його донизу, якби біля самого його вуха не пролунав голос тамплієра:
— Нема ради, де Брасі: замок горить.
— Що сталося?! — вигукнув лицар.
— Уся західна частина охоплена полум’ям. Я пробував гасити, але марно.
Бріан де Буа-Гільбер повідомив цю жахливу новину з суворим спокоєм, що був головною рисою його вдачі; але не так прийняв цю звістку його здивований товариш.
— Святі спасенники! — сказав де Брасі. — Що робити? Обіцяю поставити святому Миколаю в Лиможі свічник зі щирого золота.
— Не квапся зі своїми обітницями, — перервав його тамплієр. — Вислухай мене, веди своїх людей униз, ніби на вилазку, відчини браму. Там на плоту лише двоє чоловіків, перекинь їх у рів, а сам зі своїми людьми кидайся до передової вежі. Тим часом я підоспію до зовнішніх воріт і атакуватиму вежу з іншого боку. Якщо нам пощастить знову захопити цей пункт, будь упевнений, ми зуміємо захищатися доти, поки не прийдуть нам на допомогу, або принаймні здамося на вигідних умовах.
— Це слушна думка, — мовив де Брасі. — Я своє завдання виконаю. А ти, тамплієре, мене не видаси?
— Ось тобі моя рука і рукавичка, не видам, — відповів Буа-Гільбер. — Але треба поспішати! Швидше, в ім’я Господа!
Де Брасі нашвидку зібрав своїх людей і кинувся вниз, до брами, яку наказав розчинити навстіж. Щойно це зробили, потужна сила Чорного Лицаря дозволила йому увірватися всередину, незважаючи на опір де Брасі та його воїнів. Двоє перших вояків миттю впали мертвими, а інших відтіснили назад, як не старався їхній очільник зупинити відступ.
— Худоба! — волав де Брасі. — Невже ви дасте двом людям забрати нашу єдину надію на порятунок?
— Адже це сам біс! — сказав один старий воїн, ухиляючись від ударів Чорного Лицаря.
— А хоч би й біс! — заперечив де Брасі. — Чи до пекла ви хочете від нього тікати? Замок палає, негідники! Нехай відчай додасть вам хоробрості, або пустіть мене вперед — я сам упораюся з цим лицарем!
І справді, цього дня де Брасі постояв за свою лицарську честь і показав, що він гідний слави, завойованої ним у міжусобних війнах того жахливого часу. Склепінчастий перехід у стіні, куди вела брама, став ареною рукопашної сутички двох бійців. Гучно відлунювали під кам’яним склепінням люті удари, яких завдавали вони один одному: де Брасі — мечем, а Чорний Лицар — важкою сокирою. Нарешті де Брасі отримав такий удар, частково відбитий щитом, що розтягнувся на кам’яній долівці.
— Здавайся, де Брасі, — мовив Чорний Лицар, схилившись над ним і здійнявши над зубцями його забрала фатальний кинджал, яким лицарі позбавляли страждань поранених ворогів (зброя ця називалася кинджалом милосердя), — здавайся, Морісе де Брасі, скорися без вагань, бо тобі кінець!
— Не хочу здаватися невідомому переможцеві, — відгукнувся де Брасі кволим голосом, — назви мені своє ім’я або вбий мене. Щоб ніхто не зміг сказати, що Моріс де Брасі здався в полон безіменному простолюдинові.
Чорний Лицар прошепотів декілька слів на вухо повергненому супротивникові.
— Здаюся в полон, — відповів норман, переходячи від упертого тону до повної, хоча й похмурої покірності.
— Йди в передову вежу, — сказав переможець владно, — і там чекай на мої накази.
— Спочатку дозволь повідомити тобі, — сказав де Брасі, — що Вілфред Айвенго, поранений і полонений, загине в палаючому замку, якщо не надати йому негайної допомоги.
— Вілфред Айвенго, — вигукнув Чорний Лицар, — в полоні й гине! Якщо хоч одну волосину на його голові обпалить вогонь, усі мешканці замку накладуть за це головою. Скажи мені, в якій він кімнаті.
— Прямуй сходами нагору, вони ведуть до його кімнати. Якщо твоя ласка, я проводжу тебе, — додав він покірним тоном.
— Ні, йди в передову вежу і чекай моїх велінь. Я тобі не довіряю, де Брасі.
Де Брасі підняв меч, що валявся на підлозі, зняв шолом на знак покірливості й, перетнувши рів, віддав свій меч йомену Локслі.
Пожежа тим часом розгорялася дедалі сильніше; її спалахи поступово проникли в ту кімнату, де Ребекка доглядала за пораненим Айвенго.
— Замок палає! — вигукнула Ребекка. — Пожежа! Як нам урятуватися?
— Біжи, Ребекко, рятуй своє життя, — мовив Айвенго, — а мені вже немає порятунку.
— Я не піду без тебе, — відповіла Ребекка. — Разом урятуємося або загинемо. Але, Боже всесильний, мій батько… Батько! Яка доля чекає на нього?
У цю хвилину двері відчинилися навстіж, і на порозі з’явився тамплієр. Він мав жахливий вигляд: позолочений панцир проломлений і заюшений кров’ю, а пір’я на шоломі трохи обламане, трохи обгоріле.
— Нарешті я знайшов тебе, Ребекко! — сказав він. — Ти побачиш тепер, як я дотримаю свою обіцянку ділити з тобою і горе, і радощі. Нам залишився один тільки шлях до порятунку. Я подолав десятки перешкод, щоб указати тобі цей шлях, — вставай і негайно йди зі мною.
— Одна я не піду, — відтяла Ребекка. — Якщо ти народжений від жінки, якщо є в тобі хоч крапля милосердя, якщо твоє серце не таке жорстоке, як твоя залізна броня, — врятуй мого старого батька, врятуй цього пораненого лицаря.
— Лицар, — відповів тамплієр із властивим йому спокоєм, — усякий лицар, Ребекко, має скорятися своїй долі, хоч би йому довелося загинути від меча або вогню. І яке мені діло до того, що буде з юдеєм?
— Лютий воїне, — вигукнула Ребекка, — я радше загину в полум’ї, ніж прийму порятунок від тебе!
— Тобі не доведеться обирати, Ребекко: одного разу ти змусила мене відступитися, але жоден смертний не доб’ється від мене цього двічі.
Із цими словами він підхопив перелякану дівчину й поніс її геть із кімнати, незважаючи на її відчайдушний крик і на погрози та прокляття, що посилав йому навздогін Айвенго:
— Тамплієре, підлий пес, ганьба свого ордену! Відпусти мерщій дівчину! Зраднику Буа-Гільбере! Це я, Айвенго, тобі наказую! Негіднику! Ти заплатиш мені за це своєю кров’ю!
— Я, мабуть, не знайшов би тебе, Вілфреде, якби не почув твого крику, — раптом мовив Чорний Лицар, який у цю мить увійшов до кімнати.
— Якщо ти справжній лицар, — відповів Вілфред, — турбуйся не про мене, а біжи за тим викрадачем і врятуй леді Ровену і шляхетного Седрика.
— Усіх по черзі, — сказав Лицар, — отож тепер твоя черга.
І, підхопивши на руки Айвенго, він поніс його так само легко, як тамплієр поніс Ребекку, добіг із ним до брами і, доручивши свою ношу двом йоменам, сам кинувся назад до замку виручати решту полонених.
Серед сум’яття Седрик бігав по всьому замку у пошуках Ровени, а вірний Гурт, щохвилини ризикуючи життям, наздоганяв його, щоб відвернути удари, спрямовані на господаря. Шляхетному Саксові пощастило досягти кімнати його вихованки в ту хвилину, коли вона вже зовсім зневірилася в можливості порятунку і, міцно притискуючи до грудей розп’яття, сиділа в очікуванні неминучої смерті. Седрик доручив Ровену піклуванню Гурта, наказавши провести її до передової вежі, шлях куди був уже звільнений від ворогів і ще не був перегороджений пожежею. Покінчивши з цією справою, чесний Седрик поспішив на виручку своєму другу Ательстану, твердо вирішивши за всяку ціну врятувати останнього нащадка саксонського королівського роду. Але винахідливість Вамби вже забезпечила свободу йому самому та його товаришеві.
Коли битва була в самому розпалі, Вамба почав волати щодуху: “Святий Георгій і дракон! Святий Георгію Переможцю, стій за рідну Англію! Ура, наша взяла!” Щоб ці крики були ще страшнішими, він почав гуркотіти іржавою зброєю.
Вартовий, який стояв у суміжній кімнаті, налякався і, розчинивши навстіж зовнішні двері, побіг доповісти тамплієрові, що ворог увірвався до старої зали. Тим часом полонені без будь-яких ускладнень вийшли в цю суміжну кімнату, а звідти пробралися на подвір’я замку, де й розігралася остання сутичка.
Натхненні відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстрашного ватажка, захисники замку билися відважно й мужньо. Ребекка на коні була в самому центрі маленького загону, і тамплієр, незважаючи на безладний кривавий бій, весь час піклувався про її безпеку. Він безупинно обертався до неї і, не переймаючись тим, як захистити самого себе, тримав перед нею свій трикутний щит. Час від часу він полишав її, вискакував уперед, вигукуючи бойове гасло, перекидав на землю декількох передових бійців ворога і негайно знову повертався до Ребекки.
Ательстан, який, як відомо читачеві, був великим ледарем, але не боягузом, угледівши на коні жіночу постать, яку так ревно охороняв лицар Храму, уявив, що це леді Ровена і що Буа-Гільбер надумав її викрасти попри її відчайдушний опір.
Він миттю схопив із землі кий, що випав із рук вмираючого бійця, і, розмахуючи ним праворуч і ліворуч, кинувся до загону тамплієра, кожним ударом збиваючи з ніг то того, то іншого із захисників замку, що при його могутній силі, розпаленій раптовим нападом люті, було неважко. Опинившись невдовзі за два кроки від Буа-Гільбера, він голосно гукнув до нього:
— Повертай назад, віроломний тамплієре! Віддавай зараз ту, якої ти не гідний торкатися! Повертай, кажуть тобі, ти, розбійнику і лицеміре із розбійницького ордену!
— Собако! — вимовив Буа-Гільбер, заскреготівши зубами. — Я покажу тобі, що значить блюзнити проти священного ордену лицарів Храму Сіонського!
З цими словами він повернув коня і, змусивши його стати дибки, підвівся в стременах, а в ту мить, коли кінь опускався на передні ноги, використавши силу його падіння, завдав Ательстану нищівного удару мечем по голові. Гострий меч тамплієра розрубав її, як тростинку. Ательстан замертво впав долілиць.
— Га! Босеан! — вигукнув Буа-Гільбер. — Ось як ми розправляємося з тими, хто ображає лицарів Храму. Хто хоче врятуватися — за мною!
І помчав через підйомний міст. Скориставшись плутаниною, викликаною падінням Ательстана, він розсіяв стрільців, які намагалися зупинити його. За ним поскакали його сарацини та п’ять-шість воїнів, які встигли схопитися на коней. Відступ тамплієра був тим більше небезпечним, що ціла хмара стріл полетіла навздогін йому та його загону. Йому вдалося доскакати до передової вежі, яку Моріс де Брасі повинен був захопити згідно з їхнім попереднім планом.
— Де Брасі! — заволав він. — Де Брасі, ти тут?
— Тут, — відгукнувся де Брасі, — але я полонений.
— Можу я виручити тебе? — продовжував Буа-Гільбер.
— Ні, — відповів де Брасі, — я здався в полон на милість переможця і стримаю своє слово. Рятуйся сам. Сокіл прилетів. Тікай із Англії за море. Більше нічого не можу тобі казати.
— Гаразд, — сказав тамплієр, — залишайся, коли хочеш, але пам’ятай, що і я стримав своє слово.
Мовивши це, він поскакав далі, а за ним і його почет.
Після від’їзду тамплієра решта захисників замку, яким не вдалося втекти з ним, продовжували чинити відчайдушний опір нападникам, оскільки не сподівалися на помилування. Вогонь швидко поширювався по всій будівлі. Раптом Ульріка, винуватиця пожежі, з’явилася на верхівці однієї з бічних башт, немовби якась древня фурія, і гучно заспівала бойову пісню, схожу на ті, що їх за часів язичництва виспівували саксонські скальди на полях битв. Її розпатлане волосся розвівалося довгими пасмами, шалене захоплення помстою виблискувало в очах, вона розмахувала в повітрі своєю прядкою, ніби одна з фатальних сестер, за волею яких прядеться й уривається нитка людського життя.
Сталь гострять сини Дракона,
Смолоскип — в дочки Генгіста!
Вогонь на гострім лезі грає –
Не для бенкету меч двосічний!
Не шлюбну постіль осяває
Блакитне полум’я предвічне!
Сталь гостріть! — круки у небі.
Смолоскип! — гука Зернебок.
Сталь гострять сини Дракона,
Смолоскип — в дочки Генгіста.
Над замком хмари понависли, і
Ячить орел в сліпому небі.
Ти не ячи, смертельний вісник, –
Бенкет готується для тебе.
Дочки Валгалли[67] вже чекають –
Сини Генгіста їдуть в гості.
І бубни радісно заграють
В руках у дів простоволосих.
Спішить до замку не паломник,
А воїн у яснім шоломі.
І замок огортає присмерк,
І чорні скупчуються хмари,
Та скоро червінь вгору присне –
Вогонь у піднебесся вдарить.
Розвіє прапор пломенистий
Цей пожирач палаців пишних,
І полум’ям штандарт барвистий
На воїнів полеглих дише.
Він спрагло лиже кров, що змієм
Черленим з рани струменіє.
Хай гине все! Мечі здолали
Шоломи осяйні лицарські,
І панцирі списи протяли,
Й вогонь пожер палати царські.
Хай гине все! І рід Генгіста,
І гордовите ймення Горси.
Скорися долі, меч іскристий, –
Пий як вино криваві роси.
Ти на смертельному бенкеті
Танцюй під сполохи криваві.
Ні жаль, ні страх, ні милосердя
Твоєї не затьмарять слави.
Бо помста мить гуде у скронях,
Й ненависть скоро охолоне…
Хай гину й я!
Нестримне полум’я перемогло тепер усі перешкоди і знялося до вечірніх небес одним величезним вогняним стовпом. Його було видно здалеку. Падали вежа за вежею. Ще довго на мурі маячіла постать саксонки Ульріки, та зрештою замок із жахливим гуркотом обвалився, поховавши під вогненними руїнами Ульріку та її тирана.
«Айвенго» читати Розділ XXXII
Держава всяка потребує ладу:
Законів — царства, а міста — статутів;
В опришків, що блукають по лісах,
Є правила неписані свої.
Ледь не з часів Адама повелося,
Щоб люди гуртувались у громади,
Закон громаду зближує ще більше.
Старовинна п’єса
Ранішнє сонце осяяло галявини дубового гаю. Зелене гілля виблискувало перлистими краплинами роси. Лань вивела дитинчат із гущавини лісу, і не було поблизу жодного мисливця, аби вистежити й уполювати стрункого оленя, який величавою ходою виступав на чолі своєї череди.
Розбійники зібралися довкола заповітного дуба на Оленячому пагорбі. Всеньку ніч вони покріплювали свої сили після вчорашньої облоги: одні — вином, інші — сном, а дехто слухав чи й сам оповідав байки про подробиці бою або ж підраховував здобич, що потрапила після перемоги до рук їхнього ватажка.
Здобич ця була чималою. Незважаючи на те, що більшість цінностей згоріла під час пожежі, безстрашні осадники все-таки награбували безліч срібного посуду, дорогої зброї і гарного вбрання. Проте ніхто з них не намагався самовільно привласнити собі щось із трофеїв, усі очікували розподілу добра, зваленого на загальну купу.
Місце збору було біля старого дуба. Але це було не те дерево, до якого Локслі привів уперше Гурта й Вамбу. Цей дуб стояв посередині лісової улоговини, на відстані півмилі від зруйнованого замку Торкілстон. Локслі посів своє місце — трон із дерну, споруджений під сплетеними гілками величезного дерева, а його лісові піддані стовпилися довкола. Він указав Чорному Лицареві на місце праворуч од себе, а ліворуч посадив Седрика.
— Пробачите мене за мою сміливість, шляхетні гості, — сказав він, — але в цих хащах я повелитель: це моє царство, і мої відважні васали зле б подумали про мою могутність, якби я в межах своїх володінь поступився владою комусь іншому. Але де ж наш капелан? Куди подівся чернець? Християнам пристойно розпочати діловий день із ранкової молитви.
Виявилося, що ніхто не бачив паламаря з Копменгерста.
— Боронь Боже! — вигукнув ватажок розбійників. — Сподіваюся, що наш веселий чернець запізнився через те, що трішки пересидів, балакаючи з фляжкою вина. Хто його бачив після взяття замку?
— Я, — озвався Мірошник. — Я бачив, як він вовтузився біля дверей однієї з пивниць і присягався всіма святими, що скуштує, які у барона Фрон де Бефа гасконські вина.
— Ну, — мовив Локслі, — нехай же святі, скільки їх є, оберігають його від спокуси там напитися. Коли б він не загинув під руїнами замку! Мірошнику, візьми з собою загін людей і йди туди, дети його бачив востаннє. Полийте водою з рову розпечене каміння.
— Я готовий розібрати всі завали по камінцю, аби врятувати веселого ченця.
Незважаючи на те, що кожному хотілося бути присутнім при розподілі здобичі, бажаючих виконати доручення ватажка знайшлося дуже багато. Це свідчило про те, наскільки всі були прихильні до свого духовного отця.
— А ми тим часом візьмемося до справи, — сказав Локслі. — Щойно пройде чутка про нашу сміливу справу, загони де Брасі,
Мальвуазена та інших союзників барона Фрон де Бєфа вирушать на наші розшуки, і нам ліпше чимшвидше забиратися з тутешніх місць. Шляхетний Седрику, — вів далі він, звертаючись до Сакса, — здобич розділено, як бачиш, на дві купи: вибирай, що тобі сподобається, для себе і для своїх слуг, учасників нашого спільного бою.
— Добрий йомене, — сказав Седрик, — серце моє сумує. Немає шляхетного Ательстана Конінгсбурзького, останнього нащадка блаженного Едуарда Сповідальника. І з ним загинули такі сподівання, яким тепер ніколи не судилося здійснитися. Його кров погасила таку іскру, яку більше не роздмухати людським диханням. Мої слуги, за винятком небагатьох, які є тепер зі мною, лише чекають на моє повернення, щоб перевезти його шляхетні останки до місця погребіння. Леді Рове-на зажадала повернутися до Ротервуда, і я маю супроводжувати її під охороною потужного загону озброєних слуг. Отже мені слід було б уже давно вирушати з цих місць. Але я чекав не здобичі — ні, присягаюся Богом і святим Вітольдом, що ані я, ані хтось інший із моїх людей не торкнеться її! Я чекав лише можливості подякувати тобі та твоїм хоробрим товаришам за те, що врятували наше життя і честь.
— Як так, — сказав Локслі, — ми зробили щонайбільше половину справи. Якщо тобі самому нічого не потрібно, то візьми хоч щось для своїх сусідів і прибічників.
— Я достатньо багатий, щоб нагородити їх зі своєї скарбниці, — відповів Седрик.
— А решта, — сказав Вамба, — були настільки мудрі, що самі себе нагородили. Не з порожніми руками пішли. Адже не всі ходять у ковпаках блазнів.
— І добре зробили, — сказав Локслі. — Наші статути обов’язкові лише для нас.
— А ти, мій бідолахо, — мовив Седрик, обернувшись і обійнявши свого блазня, — як мені нагородити тебе, що не побоявся наразити своє тіло на смерть заради мого порятунку? Усі мене покинули, один сердешний блазень залишився мені вірним.
Коли суворий тан вимовляв ці слова, в очах у нього стояли сльози — такого вияву почуттів не могла викликати навіть смерть Ательстана; у беззавітній відданості блазня було щось таке, що схвилювало Седрика набагато глибше, ніж сум за вбитим.
— Що ж це таке? — вигукнув блазень, вириваючись з обіймів свого господаря. — Ти платиш за мої послуги солоною водою? Відтак і блазневі доведеться плакати за компанію. А як же він жартуватиме?
Слухай-но, дядечку, якщо справді хочеш нагородити мене, вибач, будь ласка, мого приятеля Гурта за те, що він украв один тиждень служби у тебе і віддав його твоєму синові.
— Вибачити! — вигукнув Седрик. — Не лише вибачаю, але й нагороджу його. Гурте, ставай навколішки!
Свинар миттю скорився.
— Ти більше не раб і не невільник, — виголосив Седрик, торкнувшись його жезлом, — відтепер ти вільна людина і вільний проживати в містах і поза містами, в лісах і в чистому полі. Дарую тобі ділянку землі в моєму Волбругемському володінні, прийми її від мене і моєї родини на користь твою і твоєї родини відтепер і назавжди, і нехай Бог покарає кожного, хто чинитиме супротив.
Уже не раб, а вільна людина і землевласник, Гурт схопився на ноги і двічі високо підстрибнув.
— Коваля б мені, пилку! — вигукнув він. — Геть цей нашийник із вільної людини! Шляхетний пане мій, від вашого дарунку я став удвічі сильнішим і битимуся за вас удвічі краще! Вільна душа в моїх грудях! Зовсім іншою людиною став і для себе, і для всіх! Що, Ікланю, — вів далі він, звертаючись до вірного пса, який, побачивши захоплення свого господаря, почав скакати біля нього, — чи впізнаєш ти свого господаря?
— Аякже, — мовив Вамба, — ми з Ікланем досі впізнаємо тебе, Гурте, дарма що самі не позбулися нашийників; аби ти нас не забував тепер, та й сам не дуже забувався.
— Швидше я самого себе забуду, ніж тебе, мій друже і товаришу, — сказав Гурт, — а якби свобода тобі пасувала, Вамбо, господар, напевно, дав би волю й тобі.
— Ні, братику Гурте, — відповів Вамба, — не подумай, що я тобі заздрю: раб сидить собі біля теплої печі, а вільна людина б’ється. Сам знаєш, що казав святий Олдгелм із Мамзбері[68]: дурневі за обідом краще, ніж розумному в бійці.
Почувся стукіт копит, і з’явилася леді Ровена в супроводі декількох вершників і великого загону піших слуг. Вони весело потрушували своїми списами та стукали алебардами, радіючи її звільненню. Сама вона, в багатому вбранні, верхи на гнідому коні, знову набула своєї колишньої величавої постави. Лише надзвичайна її блідість нагадувала про страждання, яких вона зазнала. Її чарівне обличчя було сумним, але в очах світилося сподівання на майбутнє і вдячність за визволення від лиха. Вона знала, що Айвенго живий, і знала, що Ательстан помер. Перше наповнювало її серце щирим захватом, і вона відчувала мимовільне (і досить простиме) полегшення від усвідомлення, що тепер скінчилися її непорозуміння з Седриком з того питання, в якому її бажання розходилися з замислами її опікуна.
Коли Ровена наблизилася до місця, де сидів Локслі, хоробрий йомен і всі його сподвижники підвелися й пішли їй назустріч. Зашарівшись, вона привітала їх помахом руки і, схилившись так низько, що її чудове волосся, яке розсипалося по плечах, на хвилину торкнулося гриви коня, кількома гідними словами висловила самому Локслі і його товаришам свою вдячність за все, чим вона була їм зобов’язана.
— Благослови вас Боже! — сказала вона на закінчення. — Благаю Бога і його пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що ви з небезпекою для свого життя вступилися за пригноблюваних. Хто з вас буде голодний, пам’ятайте, що у Ровени є чим нагодувати вас, для спраглих у неї достатньо вина і пива. А якби нормани витіснили вас із тутешніх місць, знайте, що у Ровени є свої лісові угіддя, де її рятівники можуть бродити скільки їм завгодно, і жоден лісник не посміє запитати, чия стріла вразила оленя.
— Дякую, шляхетна леді, — відповів Локслі, — дякую за себе і за товаришів. Але ваш порятунок власне і є для нас нагородою. Поневіряючись по зелених лісах, ми беремо на себе чимало гріхів, тож нехай визволення леді Ровени зарахується нам у спокутування гріхів.
Ровена ще раз низько вклонилася і повернула коня, але не від’їхала, очікуючи, поки Седрик прощався з Локслі та його сподвижниками. Враз, зовсім несподівано, вона опинилася віч-на-віч із полоненим де Брасі. Він замислено стояв піддеревом, схрестивши руки на грудях, і Ровена сподівалася, що він її не помітить. Коли він підвів голову і вгледів її, його обличчя зашарілося від сорому. З хвилину він стояв у нерішучості, потім зробив крок уперед, взяв її коня за вуздечку і став на коліно:
— Чи вдостоїть леді Ровена хоч одним поглядом полоненого лицаря, зганьбленого воїна?
— Сер лицар, — відповіла Ровена, — в таких діях як ваші справжня ганьба не в поразці, а в успіху.
— Перемога має пом’якшувати серця, — вів далі лицар. — Аби мені знати, що леді Ровена вибачить образу, завдану їй під впливом нещасливої пристрасті, вона незабаром зможе побачити, що де Брасі вміє шляхетно служити їй.
— Прощаю вас, сер лицар, — сказала Ровена, — прощаю як християнка. Але я ніколи не пробачу вам те лихо, до якого спричинило ваше безумство, — докинула Ровена.
— Відпусти вуздечку, не тримай коня цієї пані! — мовив Седрик, підходячи. — Присягаюся ясним сонцем, якби ти не був бранцем, я прикував би тебе до землі моїм дротиком. Але будь певний, Морісе де Брасі, ти ще складеш мені звіт за свою участь у цій мерзотній справі.
— Полоненому погрожувати легко, — сказав де Брасі. — Втім, якої ввічливості можна очікувати від сакса!
Він відступив на два кроки і дав дорогу леді Ровені. Перед від’їздом Седрик гаряче дякував Чорному Лицареві і запрошував його з собою в Ротервуд.
— Я знаю, — казав він, — що у вас, мандрівних лицарів, усе щастя — на вістрі списа. Вас не спокушає ані багатство, ані землі. Але успіх у війні мінливий, часом захочеться затишного прихистку й тому, хто все життя воював і мандрував. Ти собі заробив такий прихисток у Ротервуді, шляхетний лицарю. Седрик такий багатий, що легко може поправити твій статок, і все, що має, він із радістю пропонує тобі. Тому приїжджай до Ротервуда і будь там не гостем, а сином або братом.
— Я й так розбагатів від знайомства з Седриком, — відповів лицар. — Він навчив мене цінувати саксонську доброчесність. Я приїду в Ротервуд, чесний Саксе, незабаром приїду, але наразі невідкладні й важливі справи не дозволяють мені скористатися твоїм запрошенням. А може статися, що, приїхавши, я зажадаю такої нагороди, яка стане випробуванням навіть для твоєї щедрості.
— Заздалегідь на все згоден, — сказав Седрик, із готовністю плеснувши долонею по простягнутій йому руці в залізній рукавичці. — Бери що хочеш, хоч і половину всього, що я маю.
— Ну, гляди, не марнуй своїх обіцянок із такою легкістю, — сказав Лицар Пут і Кайданів Лазурових. — Утім, я все ж таки сподіваюся отримати бажану винагороду. А поки що прощавай!
— Я мушу попередити тебе, — додав Сакс, — що поки триватиме похорон благородного Ательстана, я залишатимусь у його замку, в Конінгсбурзі. Зали замку будуть весь час відчинені для кожного, хто побажає взяти участь в тризні. Я кажу від імені шляхетної Едити, матері покійного Ательстана: двері цього замку завжди будуть відчинені для того, хто так хоробро, хоча й безуспішно, потрудився заради порятунку Ательстана від норманських кайданів і від норманського меча.
— Так, так, — сказав Вамба, зайнявши своє звичне місце біля господаря, — там буде превелике годування. Шкода, що благородному Ательстану не можна попоїсти на своєму власному похороні. Але, — додав блазень із серйозною пикою, звівши очі до неба, — він, імовірно, тепер вечеряє в раю і, без сумніву, з апетитом.
— Не базікай та їдь уперед! — мовив Седрик. Спогади про послугу, нещодавно надану Вамбою, пом’якшили його гнів, викликаний недоречним жартом дурня.
Ровена граційно помахала рукою, посилаючи прощальне вітання Чорному Лицареві. Сакс побажав йому успіху, і вони рушили широкою лісовою дорогою.
Тільки-но вони від’їхали, як із гущавини з’явилася інша процесія та, обігнувши узлісся, попрямувала слідом за Седриком, Ровеною та їхнім почтом. То були ченці сусіднього монастиря, зваблені звісткою, що Седрик обіцяє багаті пожертвування на “помин душі”. Вони супроводжували ноші з тілом Ательстана і співали псалми, поки васали покійного сумно і поволі несли його на плечах до замку Конінгсбург. Там його мали поховати у гробівці роду Генгіста, зачинателя довгого родоводу Ательстана. Чутка про його кончину привернула сюди багато його васалів, і вони в печалі прямували за ношами. Розбійники знову підвелися, виявляючи повагу до смерті, як перед тим до краси. Тихий спів і розмірений хід ченців нагадували їм про тих ратних товаришів, які полягли напередодні, під час битви. Але такі спогади недовго тримаються в головах людей, чиє життя минає у небезпеці і сміливих нападах: іще не встиг затихнути останній відгомін похоронного співу, як розбійники знову взялися до розподілу здобичі.
— Доблесний лицарю, — сказав Локслі Чорному Лицареві, — без вашої мужності та могутньої руки ми неминуче зазнали б поразки, атому чи не буде ваша ласка вибрати з цієї купи добра те, що вам сподобається, на згадку про заповітний дуб?
— Приймаю вашу пропозицію так само щиро, як ви її зробили, — відповів лицар, — і прошу вас надати в моє розпорядження сера Моріса де Брасі.
— Він і так ваш, — сказав Локслі, — і це для нього велике щастя. В іншому разі висіти б йому на найвищій гілляці цього дерева, а довкола ми б повісили його вольних дружинників, яких пощастило б упіймати. Але він ваш полонений, і тому я не чіпав би його, навіть якби він перед цим убив мого батька.
— Де Брасі, — мовив Чорний Лицар, — ти вільний! Іди! Той, хто взяв тебе в полон, гребує мститися за минуле. Але надалі будь обережний: стережися, щоб не спіткала тебе гірша доля. Повторюю тобі, Морісе де Брасі, стережися!
Де Брасі мовчки низько вклонився, а коли обернувся, щоб іти, всі йомени вибухнули прокльонами й кепкуваннями. Гордий лицар зупинився, обернувся до них обличчям, схрестив руки, випростався на повний зріст і вигукнув:
— Мовчати, собаки! Тепер загавкали, а коли цькували оленя, то не наважувалися підійти! Де Брасі зневажає ваш осуд і не шукає вашої похвали. Забирайтеся назад у свої лігва і хащі, підлі грабіжники. Мовчати, коли шляхетні лицарі балакають поблизу ваших лисячих нір!
Якби ватажок йоменів мерщій не втрутився, ця недоречна витівка могла б накликати на Моріса де Брасі цілу хмару стріл. Тим часом де Брасі схопив за вуздечку одного з осідланих коней, виведених зі стаєнь барона Фрон де Бефа, які складали чи не найціннішу частину награбованої здобичі, миттю скочив на нього і помчав до лісу.
Коли сум’яття, викликане цією подією, трохи вляглося, ватажок розбійників зняв зі своєї шиї багатий ріг і перев’язь, які нещодавно дісталися йому на змаганні стрільців поблизу Ашбі.
— Шляхетний лицарю, — сказав він до Чорного Лицаря, — якщо не погребуєте прийняти в дарунок мисливський ріг, що побував у вжитку в англійського йомена, прошу вас носити його на згадку про доблесні ваші подвиги. А якщо є у вас на думці якась затія і якщо, як нерідко трапляється з хоробрими лицарями, знадобиться вам дружня допомога в лісах між Трентом і Тисом, ви лише засурміть у цей ріг ось так: “У-хо-хо-о!” — і цілком можливо, що до вас негайно з’явиться підмога.
Тут він кілька разів поспіль просурмив сигнал, поки лицар не запам’ятав його.
— Дуже дякую за подарунок, відважний йомене! — мовив лицар. — Кращих помічників, ніж ти і твої товариші, я й не шукатиму, як би скрутно мені не було.
Він узяв ріг і, в свою чергу, засурмив запропонований сигнал так, що по всьому лісу пішов відгомін.
— Славно ти сурмиш, дуже чисто у тебе виходить, — сказав йомен. — Провалитися мені на цьому місці, коли ти не такий точно гарний мисливець, як гарний воїн. Закладаюся, що ти за своє життя постріляв достатньо дичини. Друзі, гарненько запам’ятайте цей заклик: він буде сигналом Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Усякого, хто його почує і не поквапиться на допомогу, я накажу гнати з нашого загону тятивою від його власного лука.
— Слава нашому очільнику! — загукали йомени. — Слава Чорному Лицарю Пут і Кайданів Лазурових! Нехай швидше нас покличе, ми доведемо, що раді служити йому!
Нарешті Локслі взявся до розподілу здобичі і виконав це з похвальною неупередженістю. Десяту частину всього добра відрахували на церкву і на богоугодні справи; ще одну частину відокремили в своєрідну громадську скарбницю; іншу частину — на користь удів і сиріт убитих, а також на панахиди за упокій душ тих, хто не залишив після себе сім’ї. Решту поділили між усіма членами загону згідно з їхнім становищем і заслугами. У всіх сумнівних випадках начальник знаходив вдале рішення, і йому підкорялися беззаперечно. Чорний Лицар чимало дивувався з того, як ці люди, які стояли поза законом, зуміли встановити в своєму середовищі такий справедливий і суворий порядок, і все, що він бачив, підтверджувало його високу думку про неупередженість і справедливість їхнього ватажка.
Кожен узяв свою частку здобичі; скарбник із чотирма кремезними йоменами перетягав усе призначене в загальну казну в якесь потаємне місце; але все добро, відраховане на церкву, залишалося незайманим.
— Волів би я знати, — сказав Локслі, — що сталося з нашим веселим капеланом. Раніше ніколи не траплялося, щоб він був відсутній, коли треба було благословити трапезу або ділити здобич. Це його справа — розпорядитися десятиною нашої здобичі; мабуть, цей обов’язок зарахується йому в спокутування деяких порушень чернечого статуту. Боюся, не бачити нам більше нашого веселуна.
— Я щиро шкодував би про це, — мовив Чорний Лицар, — я його боржник за гостинність і за веселу ніч, проведену в його келії. Ходімо назад, до розвалин замку; може, там щось дізнаємося про нього.
Щойно він вимовив ці слова, як гучні вигуки йоменів сповістили про наближення того, за кого вони турбувалися. Богатирський голос ченця було чути ще здалеку.
— Розступіться, діти мої! — кричав він. — Ширшу дорогу вашому духовному отцеві і його бранцю! Ну ж бо, ще раз! Вітайтеся гучніше! Я повернувся, мій шляхетний ватажку, як орел зі здобиччю в кігтях.
І, прокладаючи шлях крізь натовп під загальний регіт, він урочисто наблизився до дуба. В одній руці він тримав важкий бердиш, а в іншій — вуздечку, кінець якої був обмотаний навколо шиї нещасного Ісака. Бідний єврей, настраханий та зігнутий горем, насилу плентався за звитяжним ченцем.
— Де ж Аллен-менестрель, щоб оспівати мої подвиги в баладі або хоч баєчку скласти? їй-богу, цей блазень горохів завжди плутається під ногами, коли йому нічого робити, а ось коли він потрібен, щоб прославити доблесть, його і близько немає!
— Чернече, — сказав ватажок, — ти, здається, з раннього ранку промочив собі горло? Скажи на милість, кого це ти підчепив?
— Власним мечем і списом добув собі полоненого, шляхетний очільнику, — відповів паламар із Копменгерста, — або, краще сказати, луком і алебардою. А головне, я його визволив із гіршого полону. Кажи, юдею, чи не я тебе вирвав із лаписьок сатани? Хіба не я навчив тебе справжній вірі в Святого Отця і Діву Марію? Чи не я всю ніч безперервно пив за твоє здоров’я і викладав тобі таїнства нашої віри?
— Заради Бога милосердного, — вигукнув бідний єврей, — відв’яжіть мене від цього божевільного, тобто, я хотів сказати, від цієї святої людини!
— Як так, юдею? — сказав самітник, набуваючи грізного вигляду. — Ти знову відступаєшся від віри? Гляди в мене, якщо надумаєш знову чинити беззаконня! Хоч ти й не дуже тлустий, усе-таки тебе можна підсмажити. Слухай гарненько, Ісаку, і повторюй за мною: “Ave Maria…”
— Ні, очманілий чернече, блюзнувати не дозволяється, — мовив Локслі. — Розкажи краще, де і як ти знайшов свого полоненого?
— Присягаюся святим Дунстаном, — сказав самітник, — знайшов я його в такому місці, де думав знайти дещо краще. Спустився я в пивниці поглянути, чи не можна врятувати яке-небудь добро. Прихопив барильце іспанського вина і пішов скликати на поміч побільше народу. Але де ж розшукаєш цих ледарів? Відомо, їх ніколи не можна знайти, якщо потрібно зробити добру справу. Раптом бачу міцні двері. Ага, подумав я, ось, значить, де найдобірніші вина — вони в окремому сховку. Увійшов до сховку, а там нічого немає. Лише іржаві ланцюги валяються та ще оцей собака юдей, який здався мені в полон на милість переможця. Я ледве встиг перехилити скляночку вина для покріплення сил після метушні з нечестивцем і збирався разом із полоненим вилізти з пивниці, як раптом пролунав страшний гуркіт, ніби грім ударив. Це обвалилася одна з крайніх веж — біс би хопив того, хто її так погано збудував! — і уламками завалило вихід із пивниці. Тут почали валитися башти одна за одною, і я подумав — не жити мені більше на світі… Та в моєму сані непристойно вирушати на той світ у товаристві юдея, тож я й замахнувся алебардою, щоб розкроїти йому череп, та шкода стало його сивини. Тоді відклав я бойову зброю, узявся за духовне і почав навертати юдея на християнську віру. І справді, з благословення святого Дунстана, зерно потрапило на добрий грунт. Всю ніч безперервно я пояснював йому значення таїнств і зовсім знесилів. Ось Гілберт і Віббальд — свідки. Вони підтвердять, у якому вигляді мене захопили, я зовсім знесилів.
— Аякже, — сказав Гілберт, — ми й справді свідки. Коли ми розгребли мотлох і за допомоги святого Дунстана відшукали вхід у пивницю, барильце з вином було наполовину порожнє, юдей напівмертвий, а чернець майже зовсім знесилений, як він і каже.
— От і брешеш, негіднику! — заперечив скривджений чернець. — Ти сам зі своїми товаришами і випив всеньке барильце і сказав, що це лише ранкова порція. А я — та нехай мене таврують як єретика, коли не беріг цього вина для нашого очільника! Але це не біда. Головне, що я навернув юдея, і він розуміє все, що я йому казав, майже так само добре, як я сам, коли не краще.
— Слухай-но, юдею, — мовив Локслі, — це правда? Чи справді ти відмовився від своєї віри?
— Змилуйтеся, милосердний пане! — сказав єврей. — Я ні слівця не розчув зі всього, що поважний прелат казав мені протягом цієї жахливої ночі! На жаль, я так мучився і страхом, і печаллю, і горем, що якби навіть сам святий праотець Авраам прийшов повчати мене, я й тоді залишався б глухим до його голосу.
— Брешеш, юдею, адже сам знаєш, що брешеш! — мовив чернець. — Я тобі нагадаю лише одне слівце зі всієї нашої розмови: пам’ятаєш, як ти обіцяв оддати весь свій статок нашому святому ордену?
— Присягаюся Богом, милостиві пани, — вигукнув Ісак, стривожений іще більше, — ніколи мої вуста не вимовляли такої обітниці! Я бідний, убогий старий, боюся, що тепер навіть і бездітний! Згляньтеся на мене, відпустіть мене!
— Ні, — підхопив самітник, — якщо ти відмовляєшся від обіцянки, даної на користь святої церкви, ти підлягаєш суворому покаранню.
Сказавши це, він підняв алебарду і збирався руків’ям гарненько стусонути нещасного єврея, але Чорний Лицар вступився за старого і цим обернув гнів святого отця на власну особу.
— Присягаюся святим Томою з Кенту, — закричав причетник, — я тебе навчу пхатися не в свою справу, сер Ледар, дарма що ти сховався в залізний ящик!
— Годі, — сказав лицар, — навіщо ж на мене гніватися? Адже ти знаєш, що я присягнувся бути тобі другом і товаришем.
— Нічого такого я не знаю, — відповів чернець, — а хочу з тобою битися, бо ти пустомеля й нахаба.
— Як то так, — заперечив лицар, якому, мабуть, подобалося піддражнювати свого нещодавнього господаря, — невже ти забув, що заради мене (я не хочу пригадувати спокуси в образі винної фляжки й пирога) ти добровільно порушив свою обітницю помірності й посту?
— А знаєш, друже, — мовив самітник, стискаючи свій здоровенний кулак, — я ж бо можу нагородити тебе ляпасом!
— Таких нагород я не приймаю, — сказав лицар. — Можу, щоправда, позичити в тебе кулак. Тільки відплачу я тобі з такими відсотками, яких і бранець твій ніколи не бачив.
— А ось побачимо, — сказав чернець.
— Стій! — закричав Локслі. — Що це ти затіяв, очманілий чернече? Сваритися під нашим заповітним деревом?
— Це не сварка, — заспокоїв його лицар, — а просто дружній обмін люб’язностями. Ну, чернече, вдар мене як умієш. Я встою на місці. Потім поглянемо, чи встоїш ти.
— Тобі добре говорити, маючи на голові цей залізний горщик, — сказав чернець, — але все одно я тебе звалю з ніг, нехай ти хоч сам Голіаф у мідному шоломі.
Самітник оголив свою жилаву руку по самий лікоть і щосили заїхав лицарю кулаком у вухо. Такий удар міг би звалити здоровезного бика, але супротивник його залишився нерухомим, мов круча. Гучний крик схвалення вихопився з вуст йоменів, які стояли довкола, бо кулак причетника більшість знала з власного досвіду.
— Бачиш, чернече, — мовив лицар, знімаючи свою залізну рукавичку, — хоча на голові у мене й було прикриття, але на руці нічого не буде. Тримайся!
— Genam meam dedi vapulatori — тобто підставляю щоку мою для удару, — сказав чернець, — і я наперед кажу тобі: коли ти зрушиш мене з місця, я дарую тобі викуп з юдея цілком.
Так нахвалявся чернець, надаючи своїй поставі гордовитості. Але від долі не втечеш. Від могутнього удару лицаря чернець стрімголов полетів на землю, на превеликий подив усіх глядачів. Проте він підвівся і не виявив ані гніву, ані смутку.
— Знаєш, братику, — сказав він лицареві, — при такій силі треба бути обережнішим. Як я тепер обідню правитиму, коли ти мені щелепу скрутив? Адже й на сопілці не зіграєш, не маючи нижніх зубів. Проте ось тобі моя рука, як дружня запорука того, що більше ляпасами з тобою я не обмінюватимуся, це мені не вигідно. Отже, поклали край всякій недоброзичливості. Давай візьмемо з юдея викуп, тому що як горбатого лише могила виправить, так і єврей завжди залишиться юдеєм.
— Чернець уже не такий упевнений в наверненні юдея відтоді, як дістав у вухо, — муркнув Мірошник.
— Відчепися, неробо! Що ти там базікаєш щодо навернення? Що ж це таке, ніхто мене не поважає! Всі стали господарями, а слуг немає! Кажу тобі, хлопче: я був трішки нетвердий на ногах, коли добрий лицар мене вдарив, а в іншому разі я неодмінно встояв би. Та якщо ти бажаєш докладніше поговорити з цього приводу, то нумо я тобі доведу, що вмію гідно відповісти.
— Годі вам, досить! — сказав Локслі. — А ти, юдею, поміркуй про свій викуп. Ти розумієш, що ми добрі християни і не можемо допустити, щоб ти залишався серед нас. Ось ти й розваж на дозвіллі, який викуп можеш запропонувати, а я поки візьмуся за допит другого полоненого.
— А чи багато вдалося захопити людей Фрон де Бефа? — запитав Чорний Лицар.
— Жодного такого, який міг би дати за себе викуп, — відповів Локслі. — Було декілька боязких негідників, та ми їх відпустили на волю — нехай шукають інших господарів. Для помсти і заради вигоди й так було достатньо зроблено, а ця купка наброду не вартувала й мідної монети. Той полонений, про якого я згадав, цінніша здобич: цей дженджик-чернець, напевно, їхав у гості до своєї любаски, коли судити з його франтівського вбрання. Та ось і поважний прелат іде, жвавий як сорока.
Тут двоє йоменів привели і поставили перед зеленим троном начальника нашого старого знайомого — пріора Еймера з абатства Жорво.
