«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XXII

Моя донька! О мої дукати! О, моя донька!

———О, мої християнські дукати!

Правосуддя! Закон! Мої дукати — і моя донька!

Венеціанський купець

Залишмо саксонських вождів, які невдовзі мали повернутися до свого бенкету, щойно їхня незадоволена цікавість дозволить їм знову звернути увагу на поклики напівугамованого голоду, і зазирнімо до значно суворішої в’язниці Ісаака з Йорка.

Бідолашного єврея поспіхом кинули до підземної темниці замку. Її підлога лежала глибоко під рівнем землі й була дуже вогкою, бо містилася навіть нижче за рів. Єдине світло проникало крізь одну-дві вузькі бійниці, розташовані високо над рукою в’язня. Навіть опівдні ці отвори пропускали лише тьмяне й непевне світло, яке задовго до того, як решта замку втрачала благословення дня, змінювалося цілковитою темрявою. На стінах в’язниці висіли заіржавілі й порожні ланцюги та кайдани, що колись належали попереднім бранцям, від яких очікували спроб утечі. В одному з комплектів кайданів залишилися дві трухляві кістки, що, здавалося, колись були людськими ногами, наче якогось в’язня залишили тут не лише померти, а й перетворитися на скелет.

В одному кінці цієї моторошної камери стояла велика решітка для вогню, над якою поперек лежало кілька залізних прутів, наполовину з’їдених іржею.

Уся картина цієї темниці могла б налякати й хоробрішого за Ісаака чоловіка. Проте він, попри все, був значно спокійнішим перед лицем безпосередньої небезпеки, ніж тоді, коли його охоплював страх перед загрозами, причина яких була ще далекою й непевною. Любителі полювання кажуть, що заєць відчуває більше мук під час переслідування хортами, ніж тоді, коли вже борсається в їхніх іклах.

Так само, мабуть, і євреї через постійний страх, якого зазнавали за будь-яких обставин, певною мірою готували свій дух до будь-яких проявів тиранії, які могли бути спрямовані проти них. Тому жоден напад, коли він уже здійснювався, не міг викликати в них того подиву, який є найбільш паралізуючою властивістю страху. Та й Ісаак не вперше опинився в настільки небезпечному становищі. Отже, він мав не лише надію, а й досвід, який підказував йому, як і раніше, врятуватися з пащі небезпеки, мов здобич із кігтів ловця. А понад усе на його боці була незламна впертість його народу й та непохитна рішучість, із якою ізраїльтяни, як відомо, часто воліли терпіти до останньої межі всі біди, які тільки могли завдати їм влада та насильство, аби лише не потішити своїх гнобителів виконанням їхніх вимог.

У такому настрої пасивного опору Ісаак сидів у кутку своєї темниці, підібравши під себе одяг, щоб уберегти ноги від мокрої підлоги. Його складені руки, скуйовджене волосся й борода, хутряний плащ і висока шапка, освітлені жорстким, уривчастим світлом, стали б чудовим сюжетом для Рембрандта, якби цей знаменитий художник жив у ті часи.

Майже три години єврей не змінював свого положення. Нарешті на сходах темниці почулися кроки. Засуви пронизливо заскрипіли, коли їх відсунули, завіси заскреготіли, коли відчинилися дверцята, і до в’язниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф, а за ним — двоє сарацинських рабів тамплієра.

Фрон де Беф був високим і дужим чоловіком, усе життя якого минуло у відкритих війнах або приватних ворожнечах і сутичках. Він не цурався жодного засобу, здатного розширити його феодальну владу. Його риси цілком відповідали його характеру й виразно відображали найжорстокіші та найзлостивіші пристрасті його душі. Шрами, що вкривали його обличчя, на іншому обличчі могли б викликати співчуття й пошану, належні знакам почесної відваги; але у випадку Фрон де Бефа вони лише посилювали лютий вираз його обличчя та жах, який навіювала сама його присутність.

Цей грізний барон був убраний у шкіряний камзол, щільно припасований до тіла й потертий та забруднений слідами обладунків. Із зброї при ньому був лише кинджал за поясом, що врівноважував вагу зв’язки іржавих ключів, яка висіла праворуч.

Чорношкірі раби, що супроводжували Фрон де Бефа, скинули своє розкішне вбрання й тепер були в куртках та штанях із грубого полотна; рукави вони закотили вище ліктів, як м’ясники перед роботою в бойні. Кожен тримав у руках невеликий кошик. Увійшовши до темниці, вони зупинилися біля дверей, поки сам Фрон де Беф ретельно не замкнув їх і не перевірив замок удруге.

Зробивши цей запобіжний захід, він повільно рушив через камеру до єврея, не спускаючи з нього очей, наче хотів самим поглядом паралізувати його, як, за переказами, деякі тварини зачаровують свою здобич. І справді, похмурий, зловісний погляд Фрон де Бефа, здавалося, мав над нещасним полоненим частину тієї уявної сили.

Єврей сидів із напіввідкритим ротом, не відводячи очей від дикого барона; жах був настільки сильним, що здавалося, ніби все його тіло буквально стискається й меншає під цим пильним і згубним поглядом лютого нормана. Нещасний Ісаак був позбавлений не лише здатності підвестися, щоб віддати поклін, якого вимагав його страх, — він не міг навіть зняти шапку чи вимовити слово благання, настільки сильно його охопило переконання, що на нього чекають тортури й смерть.

Натомість велична постать нормана, здавалося, ставала дедалі більшою, мов орел, який настовбурчує пір’я перед тим, як кинутися на беззахисну здобич. Він зупинився за три кроки від кута, де нещасний єврей тепер, так би мовити, скрутився, намагаючись зайняти якомога менше місця, і зробив знак одному з рабів підійти.

Чорношкірий слуга негайно ступив уперед, дістав із кошика великі терези та кілька гир і поклав їх біля ніг Фрон де Бефа, після чого знову відступив на шанобливу відстань, де вже стояв його товариш.

Рухи цих людей були повільними й урочистими, наче їхні душі заздалегідь передчували жах і жорстокість того, що мало відбутися. Сам Фрон де Беф розпочав цю сцену, звернувшись до свого нещасного полоненого:

— Найпроклятіший псе з проклятого народу, — сказав він, і його глибокий похмурий голос розбудив похмурі відлуння підземної темниці, — бачиш ці терези?

Нещасний єврей слабко ствердив головою.

— На цих самих терезах ти відважиш мені, — сказав невблаганний барон, — тисячу срібних фунтів за точним мірилом і вагою Лондонського Тауера.

— Святий Аврааме! — вигукнув єврей, знаходячи голос у самій крайності своєї небезпеки. — Чи чув коли-небудь хтось про таку вимогу? Хто коли-небудь чув, навіть у пісні менестреля, про таку суму, як тисяча фунтів срібла? Чиї людські очі коли-небудь бачили таку величезну купу скарбів? Навіть якщо ти перериєш увесь Йорк, мій дім і домівки всього мого племені, ти не знайдеш і десятої частини тієї величезної кількості срібла, про яку говориш.

— Я людина розумна, — відповів Фрон де Беф, — і якщо срібла замало, я не відмовлюся від золота. За курсом одна марка золота за кожні шість фунтів срібла ти викупиш своє невірне тіло від такого покарання, якого твоє серце ще навіть не здатне собі уявити.

— Змилуйся наді мною, шляхетний лицарю! — вигукнув Ісаак. — Я старий, бідний і безпорадний. Негідно перемагати такого, як я. Зім’яти хробака — невелика заслуга.

— Старий ти, може, й є, — відповів лицар, — тим гірше для тих безумців, які дозволили тобі дожити до старості в лихварстві та шахрайстві. Слабкий ти, можливо, також, бо коли це в єврея були серце чи рука? Але що ти багатий — це всім добре відомо.

— Клянуся тобі, шляхетний лицарю, усім, у що вірю я, і всім, у що віримо ми спільно…

— Не клянися ложно, — перебив його норман, — і не дозволяй своїй упертості запечатати власну долю, доки не побачиш і добре не обміркуєш того, що на тебе чекає. Не думай, що я говорю з тобою лише для того, щоб налякати тебе й скористатися жалюгідною боягузливістю, яку ти успадкував від свого племені. Клянуся тобі тим, у що ти НЕ віриш, Євангелієм, якого навчає наша церква, і ключами, даними їй зв’язувати й розв’язувати, — мій намір твердий і непохитний. У цій темниці немає місця для жартів. Тут загинули полонені, у десять тисяч разів знатніші за тебе, і ніхто ніколи не довідався про їхню долю! Але для тебе приготовлена довга й повільна смерть, порівняно з якою їхня була б розкішшю.

Він знову подав знак рабам підійти й заговорив із ними осторонь їхньою власною мовою; адже він також побував у Палестині, де, можливо, і навчився своїх уроків жорстокості. Сарацини дістали з кошиків чималу кількість деревного вугілля, міхи та флягу з олією. Поки один висікав вогонь кресалом, другий розкладав вугілля на великій іржавій решітці, про яку ми вже згадували, і працював міхами, доки паливо не розжарилося до червоного.

— Бачиш, Ісааку, — сказав Фрон де Беф, — ряд залізних прутів над розпеченим вугіллям? На цьому теплому ложі ти лежатимеш, роздягнений, наче збираєшся спочити на пуховій перині. Один із цих рабів підтримуватиме вогонь під тобою, а другий змащуватиме твої нещасні кінцівки олією, щоб печеня не підгоріла. Тож обирай між таким пекучим ложем і тисячею фунтів срібла, бо, клянуся головою мого батька, іншого вибору в тебе немає.

— Це неможливо! — вигукнув нещасний єврей. — Неможливо, щоб ти справді мав такий намір! Благий Бог природи ніколи не створив би серця, здатного на таку жорстокість!

— Не покладайся на це, Ісааку, — сказав Фрон де Беф. — Це була б фатальна помилка. Невже ти думаєш, що я, який бачив пограбування міста, де тисячі моїх християнських співвітчизників загинули від меча, води й вогню, відступлюся від свого наміру через крики чи стогони одного жалюгідного єврея? Або ти гадаєш, що ці смагляві раби, які не мають ані закону, ані батьківщини, ані совісті, окрім волі свого господаря, — ті, що за найменшим його порухом вдаються до отрути, палі, кинджала чи мотузки, — невже вони змилуються, коли навіть не розуміють мови, якою їх про це просять? Будь розсудливим, старий. Віддай частину свого зайвого багатства; поверни в руки християнина частину того, що нажив лихварством на людях його віри. Твоя хитрість невдовзі знову може наповнити твій спорожнілий гаманець, але жоден лікар і жодні ліки не відновлять твоєї обпаленої шкіри та плоті, якщо ти одного разу опинишся розпростертим на цих прутах. Відлічи свій викуп, кажу тобі, і радій, що такою ціною можеш визволитися з темниці, з якої мало хто повертався, щоб розповісти про її таємниці. Я більше не марнуватиму на тебе слів — обирай між своїм золотим та срібним мотлохом і власною плоттю та кров’ю; як обереш, так воно й буде.

— Нехай Авраам, Яків і всі праотці нашого народу допоможуть мені, — сказав Ісаак, — я не можу зробити вибору, бо не маю засобів задовольнити твою непомірну вимогу!

— Схопіть його й роздягніть, раби, — сказав лицар, — і нехай праотці його роду допоможуть йому, якщо можуть.

Слуги, більше зважаючи на погляд і жест барона, ніж на його слова, знову ступили вперед, схопили нещасного Ісаака, підняли його із землі й, утримуючи між собою, чекали нового знаку безсердечного барона.

Нещасний єврей вдивлявся в їхні обличчя, а потім в обличчя Фрон де Бефа, сподіваючись помітити бодай якийсь знак милосердя. Але на обличчі барона зберігалася та сама холодна, напівпохмура, напівнасмішкувата усмішка, що вже була передвісницею його жорстокості. А дикі очі сарацинів, що похмуро оберталися під темними бровами й набували ще зловіснішого вигляду через білу смугу навколо зіниць, свідчили радше про таємне задоволення, яке вони очікували від майбутньої сцени, ніж про будь-яке небажання бути її виконавцями чи знаряддями.

Тоді єврей поглянув на розжарене вогнище, над яким його невдовзі мали розпростерти, і, не побачивши жодної надії на помилування від свого мучителя, втратив твердість духу.

— Я заплачу, — сказав він, — тисячу фунтів срібла. Тобто, — додав він після короткої паузи, — я заплачу їх за допомогою моїх братів, бо перш ніж зібрати таку нечувану суму, мені доведеться жебрати біля дверей нашої синагоги. Коли і де я маю її доставити?

— Тут, — відповів Фрон де Беф. — Тут вона має бути доставлена; тут, на підлозі цієї самої темниці, її буде зважено й відраховано. Невже ти думаєш, що я відпущу тебе, доки не отримаю твій викуп?

— А що буде моєю запорукою, — запитав єврей, — що після сплати викупу я справді отримаю свободу?

— Слово норманського вельможі, ти, раб-лихвар, — відповів Фрон де Беф; — честь норманського дворянина, чистіша за золото й срібло твоє та всього твого племені.

— Прошу пробачення, шляхетний пане, — несміливо сказав Ісаак, — але чому я маю цілком покладатися на слово того, хто сам не бажає покластися на моє?

— Тому що ти не можеш інакше, єврею, — суворо відповів лицар. — Якби ти зараз перебував у своїй скарбниці в Йорку, а я просив у тебе позику шекелів, ти мав би право визначати строк повернення та вимагати заставу. Але це МОЯ скарбниця. Тут ти в моїй владі, і я не зволю вдруге повторювати умови, на яких дарую тобі свободу.

Єврей глибоко застогнав.

— Дозволь мені, — сказав він, — разом із моєю свободою визволити хоча б моїх супутників. Вони зневажали мене як єврея, але пожаліли моє лихо, і через те, що затрималися в дорозі, щоб допомогти мені, частина мого нещастя впала й на них. До того ж вони певною мірою можуть допомогти мені зібрати викуп.

— Якщо ти маєш на увазі тих саксонських селян, — сказав Фрон де Беф, — їхній викуп залежатиме від інших умов, ніж твій. Дбай про власні справи, єврею, попереджаю тебе, і не втручайся у справи інших.

— Отже, — сказав Ісаак, — я маю бути визволений лише разом із моїм пораненим другом?

— Невже мені вдруге радити синові Ізраїлю займатися власними справами й не втручатися в чужі? — сказав Фрон де Беф. — Ти зробив свій вибір, тож залишається тільки сплатити викуп, і зробити це доведеться в короткий строк.

— Але вислухай мене, — сказав єврей, — заради саме того багатства, яке ти хочеш здобути ціною свого…

Тут він урвав мову, боячись роздратувати дикого нормана. Але Фрон де Беф лише розсміявся й сам закінчив недомовлене слово.

— Ціною моєї совісті, хочеш сказати, Ісааку? Кажи прямо. Я людина розумна. Я можу витримати докори того, хто програв, навіть якщо той, хто програв, — єврей. Ти не був таким терплячим, Ісааку, коли вимагав правосуддя проти Жака Фіцдоттереля за те, що він назвав тебе ненаситним лихварем-кровопивцею, коли твої побори поглинули його спадок.

— Клянуся Талмудом, — сказав єврей, — твою відвагу в цій справі було введено в оману. Фіцдоттерель вихопив кинджал проти мене в моїй власній кімнаті лише тому, що я вимагав повернути моє власне срібло. Строк сплати настав на Песах.

— Мене не цікавить, що він зробив, — сказав Фрон де Беф. — Питання в іншому: коли я отримаю своє? Коли я матиму свої шекелі, Ісааку?

— Дозволь моїй дочці Ребецці вирушити до Йорка під твоєю охоронною грамотою, шляхетний лицарю, — відповів Ісаак, — і щойно людина та кінь зможуть повернутися, скарб…

Тут він глибоко застогнав, але за кілька секунд додав:

— Скарб буде відраховано на цій самій підлозі.

— Твоя дочка! — перепитав Фрон де Беф, наче здивований. — Небеса, Ісааку! Якби я знав про це раніше! Я гадав, що та чорноброва дівчина — твоя наложниця, і тому віддав її служницею серу Бріану де Буагільберу, за звичаєм патріархів і героїв давнини, які залишили нам у цьому питанні цілком повчальний приклад.

Відчайдушний крик, який видав Ісаак після цих безжальних слів, змусив саму склепінчасту темницю здригнутися відлунням і так приголомшив двох сарацинів, що вони випустили єврея з рук. Скориставшись свободою, він кинувся на підлогу й обхопив коліна Фрон де Бефа.

— Бери все, чого вимагав, — сказав він. — Бери в десять разів більше! Зведи мене на руїну й перетвори на жебрака, якщо хочеш! Та ні — пронижи мене своїм кинджалом, підсмаж на тому вогнищі, але пощади мою дочку, поверни її живою, неушкодженою й зі збереженою честю! Якщо ти народився від жінки, пощади честь беззахисної дівчини! Вона — образ моєї покійної Рахілі, вона — остання з шести дарів її любові. Невже ти позбавиш овдовілого чоловіка єдиної втіхи, що йому залишилася? Невже змусиш батька бажати, щоб його єдина жива дитина лежала поруч із мертвою матір’ю в гробниці наших праотців?

— Я хотів би знати про це раніше, — сказав норман, дещо пом’якшавши. — Я думав, що ваш народ любить тільки свої гаманці.

— Не думай так ганебно про нас, хоч ми й євреї, — сказав Ісаак, поспішаючи скористатися миттю позірного співчуття. — Переслідувана лисиця, змучена дика кішка любить своїх дитинчат — і зневажений та переслідуваний народ Авраама любить своїх дітей!

— Нехай буде так, — сказав Фрон де Беф. — Віднині я віритиму цьому, Ісааку, бодай заради тебе самого. Але тепер це нам нічим не допоможе. Я не можу змінити того, що вже сталося, ані того, що має статися. Моє слово дане моєму бойовому товаришеві, і я не порушу його навіть заради десяти євреїв і десяти єврейок разом узятих. До того ж чому ти думаєш, що дівчину спіткає лихо, навіть якщо вона стане здобиччю Буагільбера?

— Спіткає, неодмінно спіткає! — вигукнув Ісаак, заламуючи руки від муки. — Коли це тамплієри дихали чимось іншим, крім жорстокості до чоловіків і безчестя до жінок!

— Псе невірний! — сказав Фрон де Беф, і очі його спалахнули; можливо, він навіть зрадів нагоді розпалити власну лють. — Не блюзни проти Святого ордену Храму Сіонського, а краще подбай про те, щоб сплатити мені обіцяний викуп, інакше горе твоєму єврейському горлу!

— Розбійнику й негіднику! — відповів єврей, з пристрастю відкидаючи образи свого гнобителя, яку, хоч і безсилу, тепер уже не міг стримати. — Я нічого тобі не заплачу — жодного срібного пенні не дам, якщо моя дочка не буде повернена мені живою, неушкодженою й зі збереженою честю!

— Ти при своєму розумі, ізраїльтянине? — суворо запитав норман. — Невже твоє тіло й кров мають якийсь захист від розпеченого заліза та киплячої олії?

— Мені байдуже! — сказав єврей, доведений батьківською любов’ю до відчаю. — Роби найгірше, на що здатен. Моя дочка — моя плоть і кров, і вона в тисячу разів дорожча мені за ті члени, яким загрожує твоя жорстокість. Жодного срібла я тобі не дам, хіба що виллю його розплавленим у твою жадібну горлянку! Ні, не дам тобі навіть срібного пенні, назарянине, навіть якби це могло врятувати тебе від глибокого прокляття, на яке заслуговує все твоє життя! Бери моє життя, якщо хочеш, і скажи тоді: єврей серед своїх мук умів розчарувати християнина.

— Це ми ще побачимо, — сказав Фрон де Беф. — Бо, клянуся святим хрестом, який є мерзотою для твого проклятого племені, ти відчуєш усі муки вогню та сталі! Роздягніть його, раби, і прикуйте до прутів.

Попри слабкі спроби старого опиратися, сарацини вже зірвали з нього верхній одяг і заходилися зовсім роздягати його, коли звук сурми, двічі протрублений за мурами замку, проник навіть у найвіддаленіші закутки темниці. Одразу після цього почулися гучні голоси, що кликали сера Реджинальда Фрон де Бефа.

Не бажаючи, щоб його застали за цим пекельним заняттям, жорстокий барон подав рабам знак знову вдягнути Ісаака і, вийшовши з темниці разом зі своїми слугами, залишив єврея дякувати Богові за власний порятунок або оплакувати полон і ймовірну долю своєї дочки — залежно від того, яке почуття виявиться сильнішим: особисте чи батьківське.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXIII

Ні, якщо лагідний дух моїх слів і речей

Не здатен змінити вас, зробити добрішим,

Я залицятись буду, як воїн іде до мечей,

І всупереч самій любові любов’ю вас примушу.

Два веронці

Кімната, до якої було проведено леді Ровену, була оздоблена зусиллями, хоч і грубими, надати їй певної прикраси та пишноти, і саме поселення її тут можна було вважати особливим знаком пошани, якого не удостоїлися інші бранці. Та дружина Фрон де Бефа, для якої ця кімната свого часу була облаштована, давно померла, а занепад і недбалість зіпсували ті нечисленні прикраси, якими її колись оздобив смак господині. Гобелени місцями звисали зі стін, а подекуди потьмяніли й вицвіли під сонячним промінням або ж були пошматовані та зітліли від старості. Проте, хоч кімната й мала такий спустошений вигляд, саме її визнали найпридатнішою в усьому замку для перебування саксонської спадкоємиці; тут її й залишили розмірковувати про свою долю, доки учасники цієї ганебної драми не розподілили між собою ролі, які кожному з них належало зіграти. Це було вирішено на раді, скликаній Фрон де Бефом, де Брасі та Тамплієром; після тривалої й гарячої суперечки про ті вигоди, які кожен із них прагнув здобути зі своєї особливої частки цього зухвалого задуму, вони нарешті визначили долю нещасних бранців.

Отож близько полудня де Брасі, заради якого передусім і було задумано цей похід, з’явився, щоб домагатися руки та володінь леді Ровени.

Час, що минув відтоді, був витрачений не лише на раду зі спільниками, бо де Брасі знайшов нагоду прикрасити себе за всіма правилами тодішньої моди. Зелену сутану та личину він уже скинув. Його довге, розкішне волосся було майстерно укладене й спадало химерними пасмами на багатий, облямований хутром плащ. Борода була ретельно поголена, подвійний камзол сягав середини ноги, а пояс, що утримував його й водночас підтримував важкий меч, був розшитий та оздоблений золотом. Ми вже згадували про надмірну моду на взуття тієї доби; носи чобіт Моріса де Брасі могли б позмагатися за першість у химерності навіть із найвигадливішими: вони були загнуті догори й закручені, мов баранячі роги. Таким був убір тогочасного галанта; а в цьому випадку його ефект підсилювали вродлива постава та добрі манери власника, вдача якого поєднувала однаковою мірою витонченість придворного й невимушеність воїна.

Він привітав Ровену, знявши оксамитовий капелюх, прикрашений золотою застібкою із зображенням святого Михаїла, що топче Князя Зла. Потім він лагідним жестом запропонував леді сісти; а коли вона й далі стояла, лицар зняв рукавичку з правої руки й простягнув її, запрошуючи сісти. Та Ровена жестом відхилила запропоновану люб’язність і відповіла:

— Якщо я перебуваю перед своїм тюремником, сер лицарю, — а обставини не дозволяють мені думати інакше, — то бранці личить стояти, доки вона не дізнається про свою долю.

— На жаль, прекрасна Ровено, — відповів де Брасі, — ви перебуваєте перед своїм полоненим, а не тюремником; і саме з ваших прекрасних очей де Брасі має прийняти ту долю, якої ви так побоюєтеся від нього.

— Я вас не знаю, сер, — сказала леді, випростуючись із усією гордістю ображеного високого роду та краси. — Я вас не знаю, і зухвала фамільярність, із якою ви звертаєте до мене балачки трубадура, не може виправдати насильства розбійника.

— Саме тобі, прекрасна дівчино, — відповів де Брасі тим самим тоном, — твоїм власним чарам слід приписати все, що я зробив понад межі належної пошани до тієї, кого обрав королевою свого серця та дороговказною зорею своїх очей.

— Я повторюю вам, сер лицарю, що не знаю вас і що жоден чоловік, який носить обладунок та остроги, не повинен так нав’язливо являтися перед беззахисною жінкою.

— Те, що я вам невідомий, — сказав де Брасі, — справді моя біда. Та дозвольте сподіватися, що ім’я де Брасі не завжди залишалося невимовленим, коли менестрелі або герольди оспівували лицарські подвиги — чи то на турнірному полі, чи то на полі битви.

— Тоді залиште свої похвали герольдам і менестрелям, сер лицарю, — відповіла Ровена, — бо їхнім устам вони личать більше, ніж вашим власним. А скажіть мені: хто з них запише в пісні чи в книгу турнірів славнозвісне завоювання цієї ночі — перемогу, здобуту над старим чоловіком, якого супроводжувала жменька боязких селян, і здобиччю якої стала нещасна дівчина, силоміць доправлена до замку розбійника?

— Ви несправедливі, леді Ровено, — сказав лицар, дещо збентежено кусаючи губи й розмовляючи вже природнішим для себе тоном, а не тією награною галантністю, яку він спершу перейняв. — Ви самі вільні від пристрасті, а тому не можете пробачити безумства іншого, хоча його й спричинила ваша краса.

— Прошу вас, сер лицарю, — сказала Ровена, — припиніть уживати мову, якою так часто розмовляють мандрівні менестрелі, що вона зовсім не личить устам лицарів і вельмож. Справді, ви змушуєте мене сісти, коли переходите до таких банальних висловів, запас яких кожен нікчемний бродячий співець має такий, що його вистачило б аж до Різдва.

— Горда дівчино, — сказав де Брасі, роздратований тим, що його галантний стиль викликає в неї лише презирство, — горда дівчино, отже, й зустрінеш ти мене з належною гордістю. Знай же: я заявив свої права на твою руку таким способом, який найкраще відповідає твоєму характеру. Тобі більше личить, щоб тебе сватали луком і списом, ніж улесливими словами та придворними промовами.

— Ввічливість на словах, — сказала Ровена, — коли нею прикривають грубість учинків, є лише лицарським поясом на грудях підлого селюка. Не дивно, що ця личина вам не до вподоби; заради вашої честі було б краще зберегти одяг і мову розбійника, ніж прикривати його вчинки удаваною шляхетністю мови та поведінки.

— Ви добре радите, леді, — сказав норман, — і тому тією сміливою мовою, яка найкраще виправдовує сміливі дії, я кажу тобі: ти ніколи не залишиш цього замку, хіба що як дружина Моріса де Брасі. Я не звик зазнавати невдач у своїх підприємствах, і норманський вельможа не зобов’язаний надто ретельно виправдовувати свої вчинки перед саксонською дівчиною, яку він удостоює пропозицією своєї руки. Ти горда, Ровено, і саме тому ще більше годишся мені за дружину. Яким іншим шляхом ти могла б піднестися до високої честі та князівського становища, як не завдяки союзу зі мною? Як інакше ти могла б вирватися з убогих меж сільського маєтку, де саксонці живуть поруч зі свинями, що становлять їхнє багатство, щоб посісти належне тобі почесне місце серед усіх в Англії, хто вирізняється красою або наділений владою?

— Сер лицарю, — відповіла Ровена, — маєток, який ви зневажаєте, був моїм прихистком від самого дитинства; і повірте мені: коли я залишу його — якщо такий день узагалі настане, — то піду лише з тим, хто не навчився зневажати оселю та звичаї, серед яких я виросла.

— Я здогадуюся, що ви маєте на увазі, леді, — сказав де Брасі, — хоча вам, можливо, здається, що ваш натяк надто прихований, аби я його зрозумів. Але не мрійте, що Річард Левове Серце коли-небудь повернеться на свій престол, а тим паче, що Уілфред Айвенго, його улюбленець, поведе вас до його підніжжя, щоб там вас привітали як наречену фаворита. Інший жених, можливо, відчув би ревнощі, торкнувшись цієї струни, але мого твердого наміру не здатна змінити така дитяча й безнадійна пристрасть. Знайте, леді, що цей суперник у моїй владі, і мені досить лише відкрити Фрон де Бефу таємницю про його перебування в замку, а його ревнощі будуть для суперника згубнішими за мої.

— Уілфред тут? — презирливо перепитала Ровена. — Це так само правдиво, як і те, що Фрон де Беф є його суперником.

Де Брасі якусь мить пильно дивився на неї.

— Невже ти справді цього не знала? — сказав він. — Хіба ти не знала, що Уілфред Айвенго подорожував у ношах юдея? Гідний спосіб пересування для хрестоносця, чия могутня рука мала відвоювати Гріб Господній! — І він зневажливо розсміявся.

— А якщо він тут, — сказала Ровена, змушуючи себе говорити байдужим тоном, хоча її охоплював такий страшний жах за його долю, що вона ледве могла приховати своє тремтіння, — то в чому ж він суперник Фрон де Бефа? І чого йому боятися, крім короткого ув’язнення та почесного викупу, як це велить лицарський звичай?

— Ровено, — сказав де Брасі, — невже й ти піддалася поширеній помилці своєї статі, яка вважає, що суперництво може стосуватися лише власних принад? Хіба ти не знаєш, що буває ревнощі до честолюбства й багатства так само, як і до кохання? І хіба не бачиш, що наш господар Фрон де Беф так само легко, завзято й безоглядно усуне зі свого шляху того, хто стане йому на заваді в домаганнях до прекрасного баронства Айвенго, якби йому протистояв суперник, якого якась блакитноока дівчина поставила над ним? Але прихильно постався до мого сватання, леді, — і пораненому лицареві не буде чого боятися Фрон де Бефа, оплакувати якого інакше тобі, можливо, доведеться, бо він ніколи не знав милосердя.

— Врятуйте його, заради Неба! — вигукнула Ровена, і її твердість зламалася перед страхом за долю коханого, яка ось-ось мала вирішитися.

— Я можу це зробити — і зроблю, — сказав де Брасі. — Такий мій намір. Бо коли Ровена погодиться стати дружиною де Брасі, хто посміє підняти руку на її родича, сина її опікуна, товариша її юності? Але саме твоє кохання має купити йому захист. Я не настільки романтичний дурень, щоб сприяти щастю чи відвертати лиху долю людини, яка може стати успішною перешкодою між мною та моїми бажаннями. Скористайся своїм впливом на мене заради нього — і він буде в безпеці; відмовся — Уілфред помре, а ти сама від цього не наблизишся до свободи.

— У твоїх словах, — відповіла Ровена, — у їхній байдужій прямоті є щось таке, що не узгоджується з жахами, які вони, здається, віщують. Я не вірю, що твій намір настільки лихий, а влада настільки велика.

— Тіш себе цією вірою, — сказав де Брасі, — доки час не доведе її хибність. Твій коханий лежить поранений у цьому замку — твій обранець. Він стоїть на заваді між Фрон де Бефом і тим, що Фрон де Беф любить більше за честолюбство чи красу. Чого коштує назавжди змусити його замовкнути — удару кинджалом чи уколу списа? Та навіть якби Фрон де Беф побоювався так відверто виправдати свій учинок, досить, щоб лікар дав хворому не ті ліки; досить, щоб камердинер або доглядальниця, яка за ним наглядає, стягнула з-під його голови подушку — і Уілфред у його теперішньому стані загине без пролиття крові. Седрик також…

— І Седрик також, — повторила Ровена його слова. — Мій шляхетний, мій великодушний опікун! Я заслужила все зло, яке спіткало мене, бо навіть у долі його сина забула про його власну.

— Доля Седрика також залежить від твого рішення, — сказав де Брасі. — І я залишаю тебе саму його прийняти.

Досі Ровена з незламною мужністю витримувала цю тяжку сцену, але лише тому, що не вважала небезпеку ані серйозною, ані близькою. За своєю природою вона була саме такою, якою фізіогномісти вважають людей зі світлим волоссям і світлим обличчям: лагідною, несміливою та ніжною. Проте обставини її виховання загартували цю вдачу і, сказати б, надали їй твердості. Змалку звикнувши бачити, як воля кожного, навіть самого Седрика, достатньо владного з іншими, поступається перед її бажаннями, вона набула тієї мужності й упевненості в собі, що виникають із постійної та звичної пошани, яку виявляє до нас наше оточення. Їй було майже неможливо уявити, що хтось може чинити опір її волі, а тим паче — цілковито не зважати на неї.

Тож її пиха й звичка панувати були лише штучними рисами, накладеними на її природну вдачу, і вони полишили її тієї миті, коли вона усвідомила всю міру небезпеки, що загрожувала їй самій, її коханому та її опікунові. Коли ж вона зрозуміла, що її воля, найменший вияв якої зазвичай викликав повагу й увагу, тепер зіткнулася з волею чоловіка сильної, лютої та рішучої вдачі, який мав над нею перевагу й твердо вирішив нею скористатися, вона здригнулася перед ним.

Вона озирнулася навколо, немов шукаючи допомоги, якої ніде не було, і після кількох уривчастих вигуків звела руки до неба та віддалася нестримному пориву розпачу й скорботи. Неможливо було дивитися на таке прекрасне створіння в подібній скруті й не відчути співчуття до неї; де Брасі також не залишився байдужим, хоча ця сцена радше збентежила його, ніж зворушила. Правду кажучи, він зайшов надто далеко, щоб відступити, але в теперішньому стані Ровени на неї не могли подіяти ані доводи, ані погрози. Він ходив кімнатою туди й сюди, то марно благаючи перелякану дівчину опанувати себе, то вагаючись, як йому самому діяти далі.

Якщо я піддамся сльозам і горю цієї нещасної дівчини, думав він, то що здобуду, крім втрати прекрасних надій, заради яких пішов на такий ризик, і насмішок Принца Джона та його веселих товаришів?

— І все ж, — сказав він сам собі, — я почуваюся зовсім непридатним до ролі, яку граю. Я не можу дивитися на таке прекрасне обличчя, спотворене стражданням, або на ці очі, залиті сльозами. Краще б вона зберегла свою колишню гордовитість або якби в мені було хоч трохи тієї потрійно загартованої твердості серця, якою наділений Фрон де Беф!

Збуджений цими думками, він спромігся лише попросити нещасну Ровену заспокоїтися та запевнити її, що поки що вона не має підстав для такого безмірного розпачу, якому тепер віддалася. Але в цій спробі втішити її де Брасі перервав звук рога — хрипкий, протяжний і гучний, що долинув здалеку, — той самий, який водночас стривожив інших мешканців замку та перервав їхні різноманітні плани, пов’язані з жадібністю й розпустою. Мабуть, ніхто з них не пошкодував про цю перерву так мало, як де Брасі; його розмова з леді Ровеною досягла тієї межі, коли йому було однаково важко як продовжувати свій задум, так і відмовитися від нього.

І тут ми не можемо не вважати за необхідне навести докази вагоміші, ніж самі пригоди дозвільної оповіді, щоб підтвердити похмуре зображення звичаїв, яке щойно постало перед читачем. Гірко думати, що ті відважні барони, яким Англія завдячувала самим існуванням своїх свобод завдяки їхньому опорові короні, самі були такими жахливими гнобителями й могли чинити вчинки, що суперечили не лише законам Англії, а й законам природи та людяності. Але, на жаль, нам достатньо вибрати в працьовитого Генрі одного з численних уривків, зібраних ним із творів сучасних йому істориків, аби довести: навіть художня вигадка ледве спроможна сягнути тієї похмурої дійсності, якою були жахи тієї доби.

Опис, наведений автором Саксонської хроніки, жорстокостей, яких за правління короля Стефана зазнавали прості люди від великих баронів і власників замків, усі вони нормани, дає яскраве свідчення того, до яких крайнощів могли дійти ці люди, коли їхні пристрасті розпалювалися.

— Вони тяжко гнобили бідний люд, споруджуючи замки; а коли замки були збудовані, наповнювали їх лихими людьми, або, радше, дияволами, які хапали чоловіків і жінок, котрі, на їхню думку, мали якісь гроші, кидали їх до в’язниць і піддавали тортурам, жорстокішим за все, що коли-небудь терпіли мученики. Одних вони душили в багнюці, інших підвішували за ноги, голову чи великі пальці, розпалюючи під ними вогонь. Декому стискали голови вузлуватими мотузками, аж поки ті не пробивали мозок, а інших кидали до підземель, кишілих черв’яками, зміями та жабами.

Але було б жорстоко змушувати читача терпіти муку, дочитуючи решту цього опису.

Як ще один приклад цих гірких плодів завоювання — і, можливо, найяскравіший із усіх, які можна навести, — можна згадати, що принцеса Матильда, хоча була дочкою короля Шотландії, а згодом стала і королевою Англії, племінницею Едгара Етелінга та матір’ю імператриці Німеччини, дочкою, дружиною й матір’ю монархів, у перші роки свого перебування в Англії, куди її віддали на виховання, була змушена прийняти чернечий покрив як єдиний засіб урятуватися від розпусних домагань норманських вельмож. Саме це вона назвала перед великим собором англійського духовенства єдиною причиною, через яку прийняла чернечий одяг. Зібране духовенство визнало цю причину цілком слушною, а обставини, на яких вона ґрунтувалася, — загальновідомими. Тим самим воно дало безсумнівне й надзвичайно промовисте свідчення існування тієї ганебної розбещеності, якою була заплямована доба. Вони заявили, що всім відомо: після завоювання королем Вільгельмом його норманські послідовники, сп’янілі такою великою перемогою, не визнавали жодного закону, крім власної злочинної волі, і не лише позбавляли підкорених саксонців їхніх земель та майна, а й із найбільшою нестриманістю зазіхали на честь їхніх дружин і дочок. Через це тоді стало звичним, що заміжні жінки й дівчата знатних родин приймали чернечий покрив і шукали притулку в монастирях не тому, що їх кликало туди Боже покликання, а лише для того, щоб зберегти свою честь від нестримної людської розпусти.

Такими, і настільки розпусними, були ті часи, про що свідчить публічна заява зібраного духовенства, записана Едмером; і нам не потрібно додавати нічого більше на виправдання правдоподібності тих сцен, які ми вже описали й ще маємо описати, спираючись на куди менш надійний авторитет Вордуарського рукопису.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXIV

Я залицяюся до неї, мов лев до своєї левиці.

Дуглас

Тоді як в інших частинах замку відбувалися описані нами події, єврейка Ребекка чекала своєї долі у віддаленій і відлюдній вежі. Сюди її привели двоє переодягнених нападників, і, коли її штовхнули до маленької келії, вона опинилася перед старою віщункою, яка тихо бурмотіла собі під ніс саксонську примовку, ніби відбиваючи ритм прядінню, що кружляло по підлозі разом із її веретеном. Старуха підвела голову, коли ввійшла Ребекка, і похмуро глянула на вродливу єврейку з тією зловісною заздрістю, з якою старість і потворність, поєднані зі злою вдачею, нерідко дивляться на молодість і красу.

— Тобі час забиратися звідси, стара цвіркунихо, — сказав один із чоловіків. — Наш шляхетний господар наказує це. Ти мусиш звільнити цю кімнату для кращої за тебе гості.

— Авжеж, — пробурмотіла старуха, — ось так тепер віддячують за службу. Був час, коли одного мого слова вистачило б, щоб найкращий із ваших воїнів випав із сідла і був вигнаний зі служби, а тепер я мушу забиратися геть за наказом кожного такого конюха, як ти.

— Добра пані Урфрід, — сказав другий чоловік, — не сперечайся, а вставай і йди. На накази панів треба відгукуватися швидко. Твій час минув, стара; твоє сонце давно зайшло. Тепер ти — сама подоба старого бойового коня, якого вигнали на безплідну пустку: колись ти гарцювала, як належить, а тепер найкраще, що тобі лишилося, — кульгава інохідь. Ну ж бо, рушай своєю інохіддю звідси.

— Нехай вас обох переслідують лихі знамення! — вигукнула старуха. — І нехай конурою стане вам могила! Хай лихий демон Зернебок роздере мене на шматки, якщо я покину власну келію, доки не випряду коноплі зі свого кужеля!

— Тоді відповідай за це перед нашим господарем, стара відьмо, — сказав чоловік і вийшов, залишивши Ребекку наодинці зі старухою, присутність якої їй так небажано нав’язали.

— Яке ж дияволове діло вони тепер замислили? — бурмотіла стара, час від часу кидаючи на Ребекку скоса злий погляд. — Та це легко вгадати: ясні очі, чорне волосся і шкіра, біла, мов папір, доки священик не забруднить її своїм чорним миром… Авжеж, легко здогадатися, чому її посилають у цю самотню вежу, де її крик не було б чути так само, як на глибині п’ятисот сажнів під землею. Своїми сусідами матимеш сов, красуне, — і їхнє виття буде чути так само далеко й так само нікому не буде до нього діла, як і до твого. До того ж ти чужоземка, — додала вона, розглядаючи одяг і тюрбан Ребекки. — Звідки ти? Сарацинка? Єгиптянка? Чому не відповідаєш? Плакати ти вмієш, а говорити не вмієш?

— Не гнівайтеся, добра матінко, — сказала Ребекка.

— Більше нічого не треба казати, — відповіла Урфрід. — Лисицю пізнають по хвосту, а єврейку — по її мові.

— Заради милосердя, — сказала Ребекка, — скажіть мені, чого мені чекати в кінці цього насильства, яке привело мене сюди! Чи життя мого вони прагнуть, щоб покарати мене за мою віру? Я охоче віддам його.

— Твоє життя, дівчино? — відповіла віщунка. — Яка їм користь із того, що заберуть твоє життя? Повір мені, твоєму життю нічого не загрожує. Тебе чекає те саме поводження, яке колись вважалося цілком пристойним для шляхетної саксонської дівчини. І невже така єврейка, як ти, нарікатиме, що їй не дадуть нічого кращого? Поглянь на мене: я була такою ж молодою і вдвічі гарнішою за тебе, коли Фрон де Беф, батько цього Реджинальда, та його нормани штурмом узяли цей замок. Мій батько і семеро його синів захищали свою спадщину поверх за поверхом, кімната за кімнатою. Не лишилося ані кімнати, ані сходинки, яка не була б слизькою від їхньої крові. Вони загинули — всі до одного; і перш ніж їхні тіла встигли охолонути, перш ніж висохла їхня кров, я стала здобиччю і посміховиськом переможця!

— Невже немає допомоги? Невже немає способу врятуватися? — запитала Ребекка. — Я щедро винагороджу тебе за допомогу.

— Не думай про це, — сказала старуха. — Звідси немає виходу, крім воріт смерті; та ще нескоро, нескоро, — додала вона, хитаючи сивою головою, — вони відчиняться перед нами. І все ж утішно думати, що ми залишаємо по собі на землі тих, кому теж судилося бути нещасними, як ми. Прощавай, єврейко! Єврейка ти чи християнка — твоя доля була б однакова, бо маєш справу з тими, хто не знає ані сумління, ані жалю. Прощавай, кажу. Моя нитка вже випрядена, а твоє прядиво ще тільки починається.

— Стійте! Стійте, заради Неба! — вигукнула Ребекка. — Залиштеся, навіть якщо тільки для того, щоб проклинати й лаяти мене. Ваша присутність усе-таки буде мені захистом.

— Навіть присутність Матері Божої не була б захистом, — відповіла старуха. — Ось вона стоїть, — і вона вказала на грубо вирізьблене зображення Діви Марії. — Поглянь, чи зможе вона відвернути долю, що на тебе чекає.

Вона вийшла з кімнати, і її обличчя скривилося в подобі глузливого сміху, від чого воно здавалося ще потворнішим, ніж зазвичай у своєму похмурому виразі. Вона замкнула за собою двері, і Ребекка чула, як стара проклинає кожну сходинку через її крутизну, повільно й важко спускаючись сходами вежі.

Тепер Ребекку очікувала доля ще страшніша, ніж Ровену: адже яка була надія, що до представниці її переслідуваного народу виявлять бодай тінь лагідності чи чемності, якої могли дотриматися щодо саксонської спадкоємиці? Проте єврейка мала одну перевагу: звичка до роздумів і природна сила духу краще підготували її до небезпек, що їй загрожували. Від природи спостережлива й сильна характером, ще з ранніх років вона не дозволяла ні багатству, ні пишноті, які її батько демонстрував у своєму домі або які вона бачила в оселях інших заможних євреїв, засліпити себе щодо хиткого становища, в якому все це багатство існувало. Подібно до Дамокла під час його знаменитого бенкету, Ребекка серед усієї цієї розкоші постійно бачила меч, який тримався на волосині над головами її народу.

Ці роздуми приборкали й привели до більш здорового розуміння життя вдачу, яка за інших обставин могла б стати пихатою, зневажливою та впертою. Від свого батька та з його настанов Ребекка навчилася чемно поводитися з кожним, хто до неї звертався. Щоправда, вона не могла наслідувати його надмірну покірливість, бо була чужа тієї ницісті духу та постійної боязкої тривоги, якими ця покірливість була породжена; проте трималася вона з гордою смиренністю, ніби скорялася лихим обставинам, у яких опинилася як дочка зневаженого народу, водночас усвідомлюючи в глибині душі, що за своїми чеснотами заслуговує на значно вище становище, ніж те, на яке дозволяла їй претендувати свавільна тиранія релігійних упереджень.

Так підготовлена до несприятливих обставин, вона набула твердості, необхідної для дій у таких умовах. Її теперішнє становище вимагало цілковитої присутності духу — і вона зібрала всю свою мужність.

Перш за все вона оглянула кімнату, але побачене мало залишало надії ані на втечу, ані на захист. Тут не було ні потайного ходу, ні люка, а якщо не брати до уваги місця, де двері, через які вона ввійшла, сполучалися з головною будівлею, здавалося, що кімната з усіх боків обмежена круглою зовнішньою стіною вежі. На дверях не було жодного засуву чи клямки з внутрішнього боку. Єдине вікно виходило на укріплений майданчик над вежею, і спочатку Ребекка сподівалася, що звідти можна буде втекти; проте невдовзі вона виявила, що він не сполучається з жодною іншою частиною зубчастих укріплень. Це був відокремлений еркер, або балкон, обгороджений, як і годилося, парапетом із бійницями, де могли розміститися кілька лучників, щоб захищати вежу та своїми стрілами обстрілювати прилеглу ділянку замкової стіни.

Отже, надія залишалася лише на пасивну мужність і на міцну віру в Небо, природну для великих і шляхетних душ. Хоча Ребекка й помилково тлумачила біблійні обітниці, дані обраному народові Божому, вона не помилялася, вважаючи, що нині настав час їхнього випробування, і вірячи, що одного дня дітей Сіону буде покликано до Божого царства разом із повнотою язичників. Тим часом усе навколо свідчило, що їхній теперішній стан є станом покарання та випробування і що їхнім особливим обов’язком є страждати, не грішачи. Підготовлена таким чином вважати себе жертвою нещастя, Ребекка змалку замислювалася над своїм становищем і привчала свій розум зустрічати небезпеки, з якими їй, імовірно, доведеться зіткнутися.

Однак бранка здригнулася й змінилася на обличчі, коли на сходах почувся крок і двері кімнати у вежі повільно відчинилися. До неї ввійшов високий чоловік, одягнений так само, як ті розбійники, яким вони завдячували своїм нещастям, і повільно зачинив за собою двері. Каптур, насунутий на чоло, приховував верхню частину його обличчя, а плащ він тримав так, щоб закривати решту. У такому вигляді, немов готувався здійснити вчинок, від самої думки про який йому було соромно, він постав перед переляканою полонянкою. Та хоч одяг видавав у ньому розбійника, він, здавалося, сам не знав, як висловити мету свого приходу, і тому Ребекка, зібравши всю свою мужність, встигла випередити його пояснення. Вона вже розстебнула два коштовні браслети й намисто та поспішила простягнути їх удаваному розбійникові, природно вирішивши, що, задовольнивши його жадібність, зможе прихилити його до себе.

— Візьміть це, добрий друже, і, заради Бога, змилуйтеся наді мною та моїм старим батьком! Ці прикраси дорогі, але вони ніщо порівняно з тим, що він віддасть, аби домогтися нашого звільнення з цього замку — неушкодженими й вільними.

— Прекрасна квітко Палестини, — відповів розбійник, — ці перли чисті, мов східна зоря, але вони поступаються білизною твоїм зубам; діаманти сяють, та їм не зрівнятися з твоїми очима. І відтоді, як я взявся до цього дикого ремесла, я дав собі клятву віддавати перевагу красі перед багатством.

— Не чиніть собі такої кривди, — сказала Ребекка. — Візьміть викуп і змилуйтеся! Золото принесе вам задоволення, а жорстокість щодо нас може принести вам лише докори сумління. Мій батько охоче задовольнить усі ваші вимоги; а якщо ви вчините мудро, то зможете за наш рахунок повернутися до чесного життя — отримати прощення за минулі провини й позбутися необхідності чинити нові.

— Добре сказано, — відповів розбійник французькою, бо, очевидно, йому було важко підтримувати саксонською розмову, яку Ребекка почала цією мовою. — Але знай, ясна лілеє долини Бека! Твій батько вже в руках могутнього алхіміка, який уміє перетворити на золото й срібло навіть іржаві ґрати підземелля. Поважний Ісаак уже покладений до реторти, яка витягне з нього все, що йому дороге, без жодної допомоги з мого боку чи твоїх благань. Викуп має бути сплачений любов’ю та красою, і жодної іншої монети я не прийму.

— Ви не розбійник, — сказала Ребекка тією самою мовою, якою він до неї звернувся. — Жоден розбійник не відмовився б від такої пропозиції. Та й жоден розбійник у цій землі не розмовляє тією мовою, якою говорили ви. Ви не розбійник, а норман — можливо, норман шляхетного роду. О, то будьте ж шляхетним і у своїх вчинках та скиньте цю страхітливу маску насильства й беззаконня!

— А ти, яка так добре вмієш здогадуватися, — сказав Бріан де Буагільбер, скидаючи плащ із обличчя, — теж не справжня дочка Ізраїлю, а в усьому, крім молодості та краси, справжня відьма Ендорська. Отже, я не розбійник, прекрасна трояндо Шарона. І я той, хто радше прикрасить твою шию та руки перлами й діамантами, які так тобі личать, ніж позбавить тебе цих оздоб.

— Чого ж ви хочете від мене, — запитала Ребекка, — якщо не мого багатства? Між нами не може бути нічого спільного: ви — християнин, я — єврейка. Наш союз суперечив би однаковою мірою законам і Церкви, і синагоги.

— Воно й справді так, — засміявся тамплієр. — Одружитися з єврейкою? «Despardieux!» Та навіть якби вона була самою царицею Савською! До того ж знай, мила дочко Сіону, що якби найхристиянніший король запропонував мені за дружину свою найхристияннішу дочку, та ще й дав у посаг Лангедок, я все одно не міг би одружитися з нею. Моя обітниця забороняє мені любити будь-яку дівчину інакше, ніж «par amours», як я любитиму тебе. Я тамплієр. Поглянь на хрест мого святого ордену.

— І ти наважуєшся посилатися на нього за таких обставин? — сказала Ребекка.

— А якщо й так, — відповів тамплієр, — тебе це не стосується, бо ти не віриш у благословенний знак нашого спасіння.

— Я вірю так, як навчали мене мої батьки, — сказала Ребекка, — і нехай Бог простить мою віру, якщо вона помилкова! Але ви, лицарю, якою є ваша віра, якщо ви без вагань посилаєтеся на те, що вважаєте найсвятішим, саме тоді, коли збираєтеся порушити найурочистіші свої обітниці — як лицар і як служитель релігії?

— Ти поважно й добре проповідуєш, о дочко Сирахова! — відповів тамплієр. — Але, лагідна церковнице, твої вузькі єврейські забобони не дозволяють тобі бачити наші високі привілеї. Для тамплієра шлюб був би тяжким злочином; але за будь-яку меншу нерозсудливість, яку я можу собі дозволити, мене невдовзі відпустять від гріха на найближчій прецепторії нашого ордену. Ні наймудріший із монархів, ні його батько, чиї приклади ти мусиш визнати вагомими, не вимагали для себе ширших привілеїв, ніж ми, бідні воїни Храму Сіону, здобули своєю ревністю в його захисті. Захисники Храму Соломонового можуть вимагати свободи дій, посилаючись на приклад самого Соломона.

— Якщо ти читаєш Святе Письмо та житія святих лише для того, щоб виправдати власну розпусту й безпутство, — сказала єврейка, — то твій злочин подібний до злочину того, хто добуває отруту з найцілющіших і найнеобхідніших трав.

Очі тамплієра спалахнули гнівом від цього докору.

— Слухай, Ребекко, — сказав він. — Досі я говорив із тобою лагідно, але тепер моя мова буде мовою переможця. Ти — полонянка, здобута моїм луком і списом; за законами всіх народів ти підвладна моїй волі. Я не поступлюся ані крихтою свого права і не відмовлюся силою взяти те, чого ти не хочеш дати ні на прохання, ні з необхідності.

— Відійди, — сказала Ребекка. — Відійди й вислухай мене, перш ніж зважишся вчинити такий смертельний гріх! Мою слабку силу ти справді можеш здолати, бо Бог створив жінок слабкими й довірив їхній захист чоловічій великодушності. Але я розголошу твою підлість, тамплієре, від одного краю Європи до іншого. Я покладуся на забобонність твоїх братів там, де їхнє милосердя може відмовити мені. Кожна прецепторія, кожна капітула твого ордену дізнається, що ти, мов єретик, згрішив із єврейкою. Ті, кого не налякає твій злочин, проклянуть тебе за те, що ти настільки знеславив хрест, який носиш, що зважився переслідувати дочку мого народу.

— Ти гостра на розум, єврейко, — відповів тамплієр, чудово усвідомлюючи правдивість її слів і знаючи, що правила його ордену найсуворішим чином, під загрозою тяжких покарань, засуджували подібні інтриги, якими він тепер займався, а в деяких випадках за них навіть позбавляли лицарського звання. — Ти гостра на розум, — повторив він, — але твій голос має бути надзвичайно гучним, щоб його почули за залізними стінами цього замку; у його межах стогін, скарги, благання про справедливість і крики про допомогу однаково завмирають у тиші. Єдине може тебе врятувати, Ребекко. Скорись своїй долі, прийми нашу віру — і ти вийдеш звідси в такому вбранні й стані, що не одна нормандська пані поступиться у пишноті, як і в красі, улюблениці найкращого списа серед захисників Храму.

— Скоритися своїй долі! — вигукнула Ребекка. — І, священне небо, якій саме долі? Прийняти твою віру! Та що це за віра, якщо вона прихищає такого негідника? Ти — найкращий спис тамплієрів! Жалюгідний боягузе! Клятвопорушний священику! Я плюю на тебе й кидаю тобі виклик. Бог Авраамової обітниці відкрив Своїй дочці шлях до порятунку — навіть із цієї безодні ганьби!

Сказавши це, вона відчинила ґратчасте вікно, що виходило на укріплений виступ, і наступної миті вже стояла на самому краю парапету, без жодної перепони між нею та страшною прірвою внизу. Не готовий до такого відчайдушного вчинку — адже досі вона стояла цілковито нерухомо, — Буагільбер не встиг ані перехопити її, ані зупинити. Коли він спробував наблизитися, вона вигукнула:

— Залишайся там, де стоїш, гордий тамплієре, або, якщо хочеш, підходь! Ще один крок — і я кинусь у прірву; моє тіло буде розбите об каміння того двору, перш ніж стане жертвою твоєї жорстокості!

Кажучи це, вона склала руки й простягла їх до неба, ніби благала милосердя для своєї душі перед тим, як зробити останній крок. Тамплієр завагався, і рішучість, яка ніколи не поступалася ні перед жалем, ні перед стражданням, цього разу підкорилася його захопленню її мужністю.

— Спустися, безрозсудна дівчино! — сказав він. — Клянуся землею, морем і небом, я не завдам тобі жодної кривди.

— Я не довіряю тобі, тамплієре, — відповіла Ребекка. — Ти навчив мене краще оцінювати чесноти твого ордену. Наступний прецепторій легко дарує тобі відпущення за клятву, дотримання якої стосується лише честі або безчестя нещасної єврейської дівчини.

— Ти несправедлива до мене! — палко вигукнув тамплієр. — Клянуся тобі своїм іменем, хрестом на моїх грудях, мечем при боці, давнім гербом моїх батьків — клянуся, що жодним чином не заподію тобі шкоди! Якщо не заради себе самої, то заради свого батька зійди звідти! Я буду його другом, а в цьому замку йому знадобиться могутній покровитель.

— На жаль! — сказала Ребекка. — Я надто добре це знаю. Чи можу я тобі довіритися?

— Нехай мої руки втратять силу, а моє ім’я буде зганьблене, — сказав Бріан де Буагільбер, — якщо ти матимеш хоч найменшу причину скаржитися на мене! Я порушив чимало законів, переступив чимало заповідей, але свого слова не ламав ніколи.

— Тоді я довірюся тобі, — сказала Ребекка, — принаймні настільки.

Вона зійшла з краю зубчастої стіни, але залишилася стояти біля однієї з бійниць, або «машикулів», як їх тоді називали.

— Тут я й стоятиму, — сказала вона. — Залишайся там, де ти є, і якщо спробуєш бодай на один крок скоротити відстань між нами, ти побачиш, що єврейська дівчина радше довірить свою душу Богові, ніж свою честь тамплієрові!

Поки Ребекка говорила, її тверда й непохитна рішучість, що так гармоніювала з виразною красою її обличчя, надавала її погляду, поставі й манерам гідності, здавалося, понад людську. Її погляд не здригнувся, щоки не зблідли перед страхом такої неминучої й жахливої долі; навпаки, думка про те, що її доля перебуває у власних руках і що вона будь-якої миті може втекти від ганьби до смерті, надала її обличчю ще глибшого рум’янцю, а очам — ще яскравішого блиску. Буагільбер, сам гордий і палкий душею, подумав, що ніколи не бачив краси такої одухотвореної й владної.

— Нехай між нами буде мир, Ребекко, — сказав він.

— Мир, якщо ти цього хочеш, — відповіла Ребекка. — Мир — але на такій відстані.

— Тобі більше не треба мене боятися, — сказав Буагільбер.

— Я тебе не боюся, — відповіла вона. — Дякую тому, хто звів цю запаморочливу вежу так високо, що ніщо, впавши з неї, не могло б залишитися живим; дякую йому та Богові Ізраїлю! Я тебе не боюся.

— Ти несправедлива до мене, — сказав тамплієр. — Клянуся землею, морем і небом, ти несправедлива до мене! Від природи я не такий, яким ти мене бачила: жорстокий, егоїстичний і безжальний. Саме жінка навчила мене жорстокості, і на жінках я її й випробовував; але не на таких, як ти. Вислухай мене, Ребекко. Ніколи лицар не брав списа до рук із серцем, відданішим своїй коханій дамі, ніж Бріан де Буагільбер. Вона, дочка дрібного барона, який міг похвалитися за все своє володіння лише напівзруйнованою вежею, безплідним виноградником і кількома льє безплідних Ландів Бордо, — її ім’я було відоме всюди, де відбувалися лицарські подвиги, і славилося далі, ніж імена багатьох дам, які мали ціле графство як посаг.

— Так, — продовжив він, ходячи туди й сюди по маленькому майданчику з таким запалом, що, здавалося, цілком забув про присутність Ребекки, — мої подвиги, мої небезпеки, моя кров зробили ім’я Аделаїди де Монтемар відомим від двору Кастилії до двору Візантії. І як мені віддячили? Коли я повернувся зі здобутими дорогою ціною почестями, придбаними працею та кров’ю, я застав її заміжньою за гасконським зброєносцем, чиє ім’я ніколи не виходило за межі його жалюгідного володіння! Я справді любив її і гірко помстився за її зраду! Але моя помста обернулася проти мене самого. Відтоді я відрікся від життя та його уз. Моя зрілість не знатиме домашнього вогнища, не буде втішена ласкавою дружиною; моя старість не матиме доброзичливого вогнища; моя могила буде самотньою, і жоден нащадок не переживе мене, щоб продовжити давнє ім’я Буагільберів. Біля ніг мого Настоятеля я склав право самостійно розпоряджатися собою — привілей незалежності. Тамплієр, кріпак у всьому, крім самого імені, не може володіти ні землями, ні майном і живе, рухається та дихає лише за волею й бажанням іншого.

— На жаль, — сказала Ребекка, — які переваги могли б винагородити за таку цілковиту жертву?

— Можливість помсти, Ребекко, — відповів тамплієр, — і перспективи честолюбства.

— Лиха винагорода, — сказала Ребекка, — за зречення від прав, які найдорожчі людству.

— Не кажи так, дівчино, — відповів тамплієр. — Помста — бенкет для богів! І якщо вони, як кажуть жерці, залишили її за собою, то лише тому, що вважають цю насолоду надто дорогоцінною, щоб нею володіли прості смертні. А честолюбство? Це спокуса, здатна порушити навіть саме блаженство небес.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Ребекко! Та, хто здатна віддати перевагу смерті перед безчестям, мусить мати горду й могутню душу. Ти повинна бути моєю! — Та не лякайся, — додав він, — це має статися лише з твоєї згоди й на твоїх умовах. Ти повинна погодитися розділити зі мною надії, ширші за ті, що їх можна осягнути навіть із трону монарха! Вислухай мене, перш ніж відповісти, і подумай, перш ніж відмовляти.

Тамплієр, як ти сказала, втрачає свої суспільні права, свою свободу діяти за власною волею, але стає членом і частиною могутнього організму, перед яким уже тремтять трони, — подібно до окремої краплі дощу, що, змішавшись із морем, стає невід’ємною частиною тієї нездоланної стихії, яка підточує скелі й поглинає королівські армади. Такою могутньою повінню є наш союз. У цьому великому ордені я не якийсь там пересічний член: я вже один із головних командирів і цілком можу сподіватися, що одного дня триматиму в руках жезл Великого магістра. Не самі лише бідні воїни Храму ступатимуть на шиї королів — босоногий монах у волосяниці й так здатен це зробити. Наша закута в лати нога зійде на їхні трони, наша рукавиця вихопить скіпетр із їхніх рук. Навіть царювання твого марно очікуваного Месії не дасть розпорошеним племенам такої влади, на яку здатне моє честолюбство. Я шукав лише споріднену душу, щоб розділити з нею ці прагнення, — і знайшов її в тобі.

— Невже ти говориш це одній із мого народу? — відповіла Ребекка. — Подумай…

— Не відповідай мені, — перебив її тамплієр, — посилаючись на відмінність наших віровчень. У наших таємних зібраннях ми глузуємо з цих дитячих казок. Не думай, що ми довго залишалися сліпими до безглуздя наших засновників, які зреклися всіх радощів життя заради сумнівної слави мученицької смерті від голоду, спраги й пошесті або від мечів дикунів, марно намагаючись захистити безплідну пустелю, цінну лише в очах забобонних. Наш орден невдовзі почав дотримуватися сміливіших і ширших поглядів і знайшов кращу винагороду за свої жертви. Наші незліченні володіння в кожному королівстві Європи, наша висока військова слава, що залучає до нашого кола цвіт лицарства з усіх християнських країв, — усе це тепер присвячене цілям, про які наші побожні засновники й не мріяли і які однаково приховані від слабких духом людей, що вступають до нашого ордену за давніми правилами і через свої забобони стають нашими покірними знаряддями. Але я не стану далі підіймати завісу над нашими таємницями. Цей звук сурми сповіщає про щось, що може вимагати моєї присутності. Подумай над моїми словами. Прощавай! Я не кажу: пробач мені насильство, яким я тобі погрожував, — воно було необхідне, щоб виявити твою вдачу. Лише дотик пробного каменя показує, чого варте золото. Я скоро повернуся і продовжу з тобою розмову.

Він знову увійшов до кімнати у вежі й спустився сходами, залишивши Ребекку не менш наляканою перспективою смерті, від якої вона щойно дивом урятувалася, ніж шаленою честолюбністю цього зухвалого й лихого чоловіка, у чиїй владі вона так нещасливо опинилася.

Коли Ребекка повернулася до кімнати у вежі, її першим обов’язком було подякувати Богові Якова за захист, який Він їй дарував, і благати про подальший захист для себе та свого батька. Та в її молитві промайнуло ще одне ім’я — ім’я пораненого християнина, якого доля віддала до рук кровожерливих людей, його заклятих ворогів. Її серце справді зупиняло її, ніби навіть під час розмови з Богом у молитві вона вплітала у свої благання думку про того, з чиєю долею її власна не могла мати нічого спільного, — про назарянина, ворога її віри. Але молитва вже була виголошена, і жодні вузькі забобони її народу не могли змусити Ребекку побажати, щоб вона була забрана назад.