«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XXXI

Ще раз до пролому, друзі мої, ще раз!

Або ж загатімо пролом англійськими тілами!

— А ви, добрі йомени,

Чиї могутні руки зростила Англія,

Свою снагу явіть — хай бачить вся земля,

І присягнімо: ви гідні свого роду,

Гідні землі, що вигодувала вас!

Генріх V

Седрик, хоч і не надто вірив словам Ульріки, не забув передати її обіцянку Чорному лицареві та Локслі. Вони неабияк зраділи, дізнавшись, що всередині замку є людина, готова в слушну мить посприяти їхньому проникненню туди, й охоче погодилися із саксонцем: штурм, хоч би якими несприятливими були обставини, треба спробувати, адже це був єдиний спосіб визволити полонених, що перебували в руках жорстокого Фрон де Бефа.

— Кров короля Альфреда в небезпеці, — сказав Седрик.

— Честь шляхетної дами під загрозою, — сказав Чорний лицар.

— А при святому Христофорі на моїй перев’язі, — мовив добрий вільний селянин, — якби не було жодної іншої причини, крім порятунку того бідного, вірного хлопця Вамби, я ризикнув би цілою рукою, аби не впала волосина з його голови.

— І я теж, — сказав Відлюдник. — Що ж, панове! Я твердо вірю, що дурень — тобто, бачите, панове, дурень, який вільний у своєму ремеслі й досконало знає своє мистецтво та здатен надати келиху вина стільки ж смаку й пахощів, скільки їх має найкращий шматок бекону, — кажу вам, браття, такий дурень ніколи не залишиться без мудрого клерка, який помолиться за нього або стане до бою за нього у скрутну хвилину, поки я здатен відправляти месу чи орудувати алебардою.

І з цими словами він змусив свою важку алебарду кружляти над головою так само легко, як хлопчик-пастушок махає своєю легенькою ґирлигою.

— Правду кажеш, святий клерку, — мовив Чорний лицар, — правду, ніби сам святий Дунстан її промовив. А тепер, добрий Локслі, чи не варто шляхетному Седрикові взяти на себе керівництво цим штурмом?

— Анітрохи, — відповів Седрик. — Я ніколи не вивчав ні того, як захоплювати, ні того, як утримувати ті осередки тиранічної влади, які нормани спорудили на цій багатостраждальній землі. Я битимуся в перших рядах, але мої чесні сусіди добре знають, що я не навчений військовій дисципліні й не маю досвіду штурму фортець.

— Якщо шляхетний Седрик стоїть на цьому, — сказав Локслі, — я охоче візьму на себе керівництво лучниками. А якщо оборонцям дозволять висунутися на мури, не прошивши їх стрілами так густо, як цвяхами у різдвяному шматку бекону, — можете повісити мене на моєму власному Дереві Зустрічей.

— Добре сказано, відважний вільний селянине, — відповів Чорний лицар. — А якщо мене вважатимуть гідним командувати тут і якщо серед цих хоробрих людей я знайду стільки охочих іти за справжнім англійським лицарем — а саме так я, без сумніву, можу себе назвати, — то я готовий, із усією майстерністю, якої мене навчив досвід, повести їх на штурм цих мурів.

Після того як ватажки розподілили між собою обов’язки, вони розпочали перший штурм, про наслідки якого читач уже знає.

Коли барбакан було захоплено, Чорний лицар послав Локслі звістку про цю щасливу подію, водночас попросивши його пильно стежити за замком, щоб оборонці не змогли зосередити свої сили для раптової вилазки й повернути собі зовнішнє укріплення, яке втратили. Саме цього лицар прагнув уникнути найбільше, чудово усвідомлюючи, що люди, яких він вів за собою, були гарячими й ненавченими добровольцями, погано озброєними та незвичними до дисципліни, а тому в разі раптової атаки мусили б битися з величезною невигодою проти загартованих у боях воїнів норманських лицарів. Ті були добре забезпечені як захисною, так і наступальною зброєю, а до запалу й високого духу обложників додавали ще й ту впевненість, яку породжують бездоганна дисципліна та звичка вправно володіти зброєю.

Лицар використав цю перерву, наказавши спорудити своєрідний плавучий міст, або довгий пліт, за допомогою якого сподівався перетнути рів, попри опір ворога. На цю роботу потрібен був певний час, і ватажки не надто шкодували про затримку, бо вона давала Ульріці змогу здійснити задуману на їхню користь диверсію, якою б вона не була.

Коли пліт був готовий, Чорний лицар звернувся до обложників:

— Немає сенсу довше тут чекати, друзі мої. Сонце хилиться на захід, а на мені лежить справа, яка не дозволить мені залишатися з вами ще один день. До того ж буде дивом, якщо вершники не прибудуть до нас із Йорка, якщо ми не завершимо свою справу якнайшвидше. Тож нехай хтось із вас вирушить до Локслі й накаже йому почати обсипати протилежний бік замку стрілами та просуватися вперед, ніби він готується до штурму. А ви, справжні англійські серця, станьте поруч зі мною й будьте готові виштовхнути пліт просто через рів, щойно потайна брама з нашого боку буде відчинена. Сміливо рушайте за мною через рів і допоможіть мені розбити он ту хвіртку для вилазок у головній стіні замку. А ті з вас, кому не до душі така служба або хто погано озброєний для неї, займіть верхню частину зовнішнього укріплення, натягніть тятиви своїх луків до самих вух і стежте, щоб ваші стріли вражали кожного, хто з’явиться на мурі. Шляхетний Седрику, чи візьмеш ти під своє керівництво тих, хто залишиться?

— Ні, душею Гереварда! — відповів саксонець. — Вести за собою я не вмію, але хай потомство прокляне мене в могилі, якщо я не піду в перших рядах усюди, куди ти вкажеш дорогу. Ця справа — моя, і мені личить бути попереду в битві.

— Але подумай, шляхетний саксонцю, — сказав лицар, — у тебе немає ні хауберка, ні панцира, нічого, крім цього легкого шолома, щита та меча.

— Тим краще! — відповів Седрик. — Мені буде легше підійматися на ці мури. І — пробач мені цю похвальбу, сер лицарю — сьогодні ти побачиш оголені груди саксонця, так само сміливо підставлені під удари битви, як коли-небудь бачив сталевий панцир нормана.

— Тоді в ім’я Боже, — сказав лицар, — відчиняйте браму й спускайте плавучий міст.

Ворота, що вели від внутрішньої стіни барбакана до рову й відповідали хвіртці для вилазок у головній стіні замку, раптом відчинилися. Тимчасовий міст виштовхнули вперед, і невдовзі він заблищав на воді, простягнувшись між замком і зовнішнім укріпленням та утворивши слизький і небезпечний перехід, яким рів могли перетинати лише двоє людей пліч-о-пліч.

Добре розуміючи, наскільки важливо застати ворога зненацька, Чорний лицар, за яким невідступно йшов Седрик, кинувся на міст і дістався протилежного берега. Тут він заходився громити сокирою ворота замку, частково захищений від стріл і каміння, яке метали оборонці, уламками колишнього підйомного мосту. Тамплієр зруйнував його, відступаючи з барбакана, але противага все ще залишалася прикріпленою до верхньої частини воріт.

Послідовники лицаря такого захисту не мали: двоє відразу були вражені арбалетними болтами, а ще двоє впали в рів. Решта відступила назад до барбакана.

Становище Седрика та Чорного лицаря тепер було справді небезпечним і стало б іще небезпечнішим, якби не стійкість лучників у барбакані. Вони не припиняли засипати зубці мурів стрілами, відволікаючи увагу тих, хто ними керував, і тим самим даючи своїм двом ватажкам короткий перепочинок від зливи снарядів, яка інакше неодмінно їх накрила б. Та їхнє становище залишалося вкрай небезпечним і щомиті ставало дедалі гіршим.

— Ганьба вам усім! — закричав де Брасі до воїнів, що стояли довкола нього. — Ви називаєте себе арбалетниками й дозволяєте цим двом псам стояти під мурами замку? Скидайте камені з парапету, якщо нічого кращого не можете придумати! Несiть кирки й важелі та скиньте он той величезний виступ!

І він указав на важку кам’яну різьблену брилу, що виступала над зубцями муру.

У цю мить обложники побачили червоний прапор на наріжній вежі, про який Ульріка розповіла Седрикові. Першим його помітив відважний вільний селянин Локслі, який поспішав до зовнішнього укріплення, нетерпляче бажаючи побачити, як просувається штурм.

— Святий Георгію! Веселий святий Георгію заради Англії! До бою, сміливі молодці! Чого ж ви залишаєте доброго лицаря та шляхетного Седрика самих штурмувати прохід? Вперед, божевільний священнику, покажи, що вмієш битися за свою вервицю! Вперед, хоробрі молодці! Замок наш, у ньому є наші друзі! Дивіться он на той прапор — це умовлений сигнал! Торкілстон наш! Думайте про честь, думайте про здобич! Ще один ривок — і місце наше!

З цими словами він натягнув свій добрий лук і пустив стрілу просто в груди одного з воїнів, який за наказом де Брасі саме намагався відокремити уламок від одного із зубців муру, щоб скинути його на голови Седрика та Чорного лицаря. Другий воїн вихопив із рук помираючого залізний важіль, яким той підважував і вже послабив кам’яний виступ. Але щойно він підняв його, як стріла пробила йому шолом, і він мертвим упав із муру в рів.

Воїни занепали духом, бо жоден обладунок, здавалося, не міг захистити від стріл цього страшного лучника.

— Ви відступаєте, жалюгідні боягузи? — вигукнув де Брасі. — Montjoie Saint Denis! Дайте мені важіль!

Вихопивши його, він знову взявся за розхитаний кам’яний виступ, який мав таку вагу, що, впавши вниз, міг не тільки знищити рештки підйомного мосту, що прикривали двох передових нападників, а й потопити грубий дерев’яний пліт, яким вони перебралися через рів. Усі побачили небезпеку, і навіть найвідважніші, сам добрий Відлюдник не виняток, уникали ступати на пліт.

Тричі Локслі натягував лук, цілячись у де Брасі, і тричі його стріла відскакувала від непробивного лицарського обладунку.

— Проклятий твій іспанський панцир! — вигукнув Локслі. — Якби його викував англійський коваль, ці стріли пройшли б крізь нього, наче крізь шовк чи тонкий шовковий серпанок.

Потім він почав кричати:

— Товариші! Друзі! Шляхетний Седрику! Відступайте й дайте уламку впасти!

Його застережливого голосу ніхто не почув, бо гуркіт, який сам лицар здіймав ударами по потайній брамі, заглушив би двадцять бойових сурм. Вірний Гурт, однак, кинувся вперед по дерев’яному мосту, щоб попередити Седрика про неминучу загибель або розділити її з ним.

Але його застереження пролунало надто пізно: важкий кам’яний виступ уже хитався, і де Брасі, який невпинно підважував його, неодмінно скинув би його вниз, якби зовсім поруч із ним не пролунав голос тамплієра:

— Усе пропало, де Брасі, замок горить!

— Ти збожеволів, що кажеш таке! — відповів лицар.

— На західному боці все охоплено полум’ям. Я марно намагався його загасити.

Із суворим спокоєм, що був основою його вдачі, Бріан де Буагільбер повідомив цю страхітливу звістку. Його приголомшений товариш сприйняв її зовсім не так спокійно.

— Святі небесні! — вигукнув де Брасі. — Що ж робити? Присягаюся святому Миколаю Лімозькому, я пожертвую йому свічник із чистого золота…

— Облиш свої обітниці, — сказав тамплієр, — і слухай мене. Веди своїх людей униз, начебто для вилазки, і відчини потайну браму. На плоту лише двоє людей — скиньте їх у рів і перебирайтеся до барбакана. Я вдарю з головної брами й атакую барбакан із зовнішнього боку. Якщо нам удасться знову захопити цю позицію, будь певен: ми оборонятимемося доти, доки нас не визволять, або принаймні доки нам не дадуть пристойних умов здачі.

— Добре придумано, — сказав де Брасі. — Я зроблю свою частину. Тамплієре, ти мене не підведеш?

— Рука об руку — не підведу! — відповів Буагільбер. — Але поспішай, заради Бога!

Де Брасі швидко зібрав своїх людей і кинувся до потайної брами, яку негайно наказав відчинити. Та ледве це було зроблено, як надзвичайна сила Чорного лицаря змусила його пробитися всередину, попри опір де Брасі та його людей. Двоє передових воїнів одразу впали, а решта відступила, незважаючи на всі зусилля свого ватажка їх зупинити.

— Пси! — вигукнув де Брасі. — Невже ви дозволите ДВОМ людям відбити наш єдиний шлях до порятунку?

— Він сам диявол! — сказав досвідчений воїн, відступаючи під ударами їхнього чорного супротивника.

— А якщо він диявол, — відповів де Брасі, — то невже ви втечете від нього просто в пащу пекла? Замок горить за нашими спинами, негідники! Нехай відчай додасть вам мужності — або дайте дорогу мені! Я сам поміряюся силами з цим бійцем.

І того дня де Брасі справді з лицарською доблестю підтримав славу, яку здобув у громадянських війнах тієї страшної доби. Скличений прохід, до якого вела потайна брама і де тепер ці двоє грізних воїнів билися врукопаш, лунав від лютого гуркоту їхніх ударів: де Брасі бив мечем, а Чорний лицар — своєю важкою сокирою.

Зрештою норман дістав удар, силу якого частково прийняв на себе його щит, бо інакше де Брасі вже ніколи не поворухнув би жодною кінцівкою. Та навіть після цього удар із такою силою обрушився на його шолом, що лицар простягнувся на кам’яній підлозі.

— Здавайся, де Брасі, — сказав Чорний лицар, схиляючись над ним і притискаючи до ґрат його шолома смертоносний кинджал, яким лицарі добивали переможених ворогів і який називали кинджалом милосердя. — Здавайся, Морісе де Брасі, незалежно від того, прийде тобі допомога чи ні, інакше ти мрець.

— Я не здамся, — ледь чутно відповів де Брасі, — невідомому переможцеві. Назви мені своє ім’я або роби зі мною, що хочеш. Ніколи не скажуть, що Моріс де Брасі був полонений безіменним простолюдином.

Чорний лицар щось прошепотів переможеному на вухо.

— Я здаюся як справжній полонений, прийде мені допомога чи ні, — відповів норман, змінивши тон суворої й непохитної впертості на глибоку, хоч і похмуру покору.

— Іди до барбакана, — владно сказав переможець, — і чекай там моїх подальших наказів.

— Але дозволь спершу сказати, — мовив де Брасі, — те, що тобі важливо знати. Уілфред Айвенго поранений і перебуває в полоні; без негайної допомоги він загине в палаючому замку.

— Уілфред Айвенго! — вигукнув Чорний лицар. — Полонений і загине?! Якщо хоч волосина на його голові обгорить, за це відповість життям кожен чоловік у замку! Покажи мені його кімнату!

— Підіймися он тими гвинтовими сходами, — сказав де Брасі. — Вони ведуть до його покоїв. Чи не приймеш ти моє провідництво? — додав він покірним голосом.

— Ні. До барбакана й чекай там моїх наказів. Я тобі не довіряю, де Брасі.

Під час цієї сутички та короткої розмови, що відбулася після неї, Седрик на чолі загону людей, серед яких особливо вирізнявся Відлюдник, щойно побачив, що потайну браму відчинили, перейшов через міст і відкинув деморалізованих, охоплених відчаєм людей де Брасі. Дехто з них просив пощади, дехто марно намагався чинити опір, а більшість кинулася тікати до внутрішнього двору.

Сам де Брасі підвівся із землі й сумно поглянув услід своєму переможцеві.

— Він мені не довіряє! — повторив він. — Але хіба я заслужив його довіру?

Потім він підняв із підлоги свій меч, зняв шолом на знак покори й попрямував до барбакана, де дорогою зустрів Локслі та віддав йому свій меч.

У міру того як вогонь розгорявся дедалі сильніше, його присутність невдовзі стала відчутною й у покої, де єврейка Ребекка пильнувала та доглядала Айвенго. Він прокинувся від короткого сну, стривожений гуркотом битви; а його доглядальниця, яка на його наполегливе прохання знову стала біля вікна, щоб спостерігати за перебігом штурму й повідомляти йому про його долю, якийсь час уже не могла розгледіти нічого через густі клуби задушливого диму. Нарешті хмари диму, що валили до покою, та крики: — Води! — які долинали навіть крізь гуркіт битви, дали їм зрозуміти, що насувається нова небезпека.

— Замок горить, — сказала Ребекка. — Горить! Що ж нам робити, щоб урятуватися?

— Тікай, Ребекко, рятуй власне життя, — сказав Айвенго. — Бо ніяка людська допомога мені вже не зарадить.

— Я не втечу, — відповіла Ребекка. — Ми або врятуємося разом, або разом загинемо. І все ж, великий Боже! Мій батько, мій батько… Що з ним буде?

У цю мить двері покою розчахнулися, і перед ними постав тамплієр — моторошна постать: його позолочений обладунок був поламаний і закривавлений, а султан на шоломі наполовину зірваний, наполовину обпалений.

— Я знайшов тебе, — сказав він Ребецці. — Тепер ти побачиш, що я дотримаю свого слова — розділити з тобою і щастя, і нещастя. Є лише один шлях до порятунку. Я пробився крізь п’ятдесят небезпек, щоб указати його тобі. Вставай і негайно йди за мною!

— Сама я за тобою не піду, — відповіла Ребекка. — Якщо ти народжений від жінки, якщо в тобі лишилася хоч крихта людського милосердя, якщо твоє серце не таке тверде, як твій панцир, урятуй мого старого батька — урятуй цього пораненого лицаря!

— Лицар, Ребекко, — відповів тамплієр із притаманним йому спокоєм, — мусить зустріти свою долю, хоч би постала вона перед ним у подобі меча чи полум’я. А кому є діло до того, як і де зустріне свою долю єврей?

— Жорстокий воїне! — вигукнула Ребекка. — Краще я загину в полум’ї, ніж прийму від тебе порятунок!

— Не тобі вирішувати, Ребекко. Одного разу ти здолала мене, але жоден смертний не зробив цього двічі.

Сказавши це, він схопив перелякану дівчину, яка наповнила повітря криками, і, незважаючи на її опір, виніс її з кімнати на руках, не звертаючи уваги ні на її благання, ні на погрози й виклики, якими Айвенго громовим голосом обсипав його.

— Псе Тамплієрського ордену! Ганьбо свого ордену! Відпусти дівчину! Зраднику де Буагільбер, це Айвенго наказує тобі! Негіднику, я вип’ю твою кров!

— Я б не знайшов тебе, Уілфреде, — сказав Чорний лицар, який саме тієї миті увійшов до покою, — якби не почув твоїх криків.

— Якщо ти справжній лицар, — сказав Уілфред, — не думай про мене! Переслідуй цього викрадача, врятуй леді Ровену, подбай про благородного Седрика!

— Усьому своя черга, — відповів лицар із Кайданів, — але твоя черга перша.

І, схопивши Айвенго, він виніс його з такою самою легкістю, з якою тамплієр перед тим виніс Ребекку. Добігши з ним до потайної брами, він передав свою ношу під опіку двох йоменів, а сам знову повернувся до замку, щоб допомогти визволити інших полонених.

Одна з веж уже палала яскравим полум’ям, яке люто виривалося з вікон і стрілецьких бійниць. В інших частинах замку величезна товщина мурів та склепінчасті стелі покоїв стримували поширення вогню, і там лють людей усе ще панувала над стихією, не менш страшною, ніж полум’я в інших місцях. Обложники переслідували оборонців замку від покою до покою й насичували їхньою кров’ю помсту, яка давно вже палала в їхніх серцях проти воїнів тирана Фрон де Бефа. Більшість залоги чинила опір до останнього; мало хто просив пощади — і ніхто її не отримував. Повітря сповнювали стогони й брязкіт зброї, а підлога була слизькою від крові зневірених і тих, хто помирав.

Крізь цю картину хаосу Седрик кинувся на пошуки Ровени, а вірний Гурт, невідступно слідуючи за ним крізь цю «мелé», забував про власну безпеку, намагаючись відбивати удари, спрямовані на його господаря. Благородному саксонцеві пощастило дістатися до покоїв його підопічної саме в ту мить, коли вона вже втратила всяку надію на порятунок і, притиснувши до грудей у смертельній тривозі розп’яття, сиділа, очікуючи неминучої смерті. Він доручив її Гуртові, щоб той безпечно провів її до барбакана: шлях туди вже був очищений від ворога і ще не перегороджений полум’ям. Виконавши це, вірний Седрик поспішив на пошуки свого друга Ательстана, вирішивши, хоч би якої небезпеки це йому коштувало, врятувати останнього нащадка саксонських королів.

Але перш ніж Седрик встиг пробратися до старої зали, де він сам був ув’язнений, винахідливий розум Вамби вже забезпечив визволення і для нього самого, і для його товариша по нещастю.

Коли гуркіт сутички сповістив, що бій досяг найвищого напруження, блазень на всю силу своїх легенів почав кричати:

— Святий Георгію і дракон! Бравий Святий Георгію за веселу Англію! Замок узято!

Щоб зробити ці вигуки ще моторошнішими, він почав гупати одне об одне двома чи трьома шматками іржавого обладунку, розкиданими по залі.

Варта, яку було поставлено у зовнішній, або передній, кімнаті й чий дух уже був охоплений тривогою, злякалася галасу Вамби. Вони залишили за собою відчинені двері й побігли повідомити тамплієра, що вороги проникли до старої зали.

Тим часом полоненим не становило жодних труднощів вислизнути до передньої кімнати, а звідти — на подвір’я замку, де тепер розгорталася остання сцена битви. Тут сидів лютий тамплієр верхи на коні, оточений кількома воїнами залоги — як кінними, так і піших, — які з’єднали свої сили з силами цього прославленого ватажка, аби використати останній шанс на порятунок і відступ.

Підйомний міст за його наказом уже опустили, але прохід був зайнятий ворогом. Лучники, які доти лише дошкуляли замку з цього боку своїми стрілами, щойно побачили полум’я й побачили, що міст опущено, юрбою кинулися до входу — не тільки щоб перешкодити втечі залоги, а й щоб устигнути отримати свою частку здобичі, перш ніж замок згорить. З іншого боку, загін обложників, який проник до замку через потайну браму, тепер вийшов на подвір’я й із люттю атакував рештки оборонців, на яких водночас напали з обох боків.

Однак, натхненні відчаєм і підтримувані прикладом свого незламного ватажка, вцілілі воїни замку билися з надзвичайною відвагою. Добре озброєні, вони не раз змушували нападників відступати, хоча значно поступалися їм чисельністю.

Ребекка, посаджена верхи перед одним із сарацинських рабів тамплієра, перебувала в самій гущі маленького загону, а Буагільбер, незважаючи на сум’яття кривавої сутички, пильно дбав про її безпеку. Раз у раз він опинявся біля неї й, нехтуючи власним захистом, тримав перед нею свій трикутний сталевий щит, що слугував їй за заслін. А потім, раптом відриваючись від неї, він вигукував свій бойовий клич, кидався вперед, валив на землю найзавзятішого з нападників — і тієї ж миті знову опинявся біля її вуздечки.

Ательстан, як відомо читачеві, був лінивий, але не боягузливий. Побачивши жіночу постать, яку тамплієр так ретельно оберігав, він не сумнівався, що це Ровена, яку лицар силоміць вивозить, попри весь опір, який йому можуть чинити.

— Душею Святого Едуарда клянуся, — сказав він, — я врятую її від цього зарозумілого лицаря, і він загине від моєї руки!

— Подумайте, що ви робите! — закричав Вамба. — Поспішна рука жабу ловить, думаючи, що це риба. При моєму блазнівському ковпаку, там зовсім не моя пані Ровена! Погляньте лишень на її довгі темні коси! Ні, якщо ви не здатні відрізнити чорне від білого, ви можете бути ватажком, але я вам не послідовник. Не хочу ламати свої кістки, доки не знатиму, заради кого! Та ви ще й без обладунку! Затямте: шовкова шапочка не захищає від сталевого клинка. Що ж, якщо впертий хоче у воду, впертому доведеться й намокнути. Deus vobiscum, доблесний Ательстане! — закінчив він, послаблюючи хватку, якою досі тримав саксонця за туніку.

Схопити булаву з бруківки, де вона лежала поруч із тілом воїна, чия передсмертна рука щойно її випустила, кинутися на загін тамплієра й швидкими ударами праворуч і ліворуч валити одного воїна за одним — для надзвичайної сили Ательстана, тепер ще й розпаленої незвичною люттю, було справою однієї миті. Незабаром він опинився за два ярди від Буагільбера й на весь голос кинув йому виклик.

— Обернися, безсердечний тамплієре! Відпусти ту, якої ти негідний навіть торкнутися! Обернися, відростку зграї вбивць і лицемірних розбійників!

— Псе! — процідив крізь зуби тамплієр. — Я навчу тебе блюзнірствувати проти священного Ордену Храму Сіонського.

Сказавши це, він напіврозвернув коня, спрямував його до саксонця й виконавши напівкурбет, підвівся в стременах, щоб повною мірою скористатися силою удару, посиленого рухом коня вниз, і завдав Ательстанові страшного удару в голову.

Правду казав Вамба: шовкова шапочка не захищає від сталевого клинка. Зброя тамплієра була такою гострою, що розсікла, наче вербову гілку, міцну плетену руків’ю булави, яку нещасний саксонець підняв, щоб відбити удар, а потім опустилася на його голову й повалила його на землю.

— Ха! Beau-seant! — вигукнув Буагільбер. — Нехай так буде з тими, хто ганьбить лицарів Храму!

Скориставшись сум’яттям, яке спричинило падіння Ательстана, і голосно вигукнувши: — Хто хоче врятуватися — за мною! — він помчав через підйомний міст, розсіюючи лучників, які намагалися перегородити їм шлях. За ним рушили його сарацини та п’ятеро чи шестеро озброєних людей, які вже встигли сісти на коней. Відступ тамплієра був небезпечним через безліч стріл, що сипалися на нього та його загін, але це не завадило йому об’їхати замок і дістатися до барбакана, бо, згідно з його попереднім задумом, він припускав, що де Брасі міг ним заволодіти.

— Де Брасі! Де Брасі! — гукнув він. — Ти там?

— Я тут, — відповів де Брасі, — але я полонений.

— Чи можу я тебе визволити? — вигукнув Буагільбер.

— Ні, — відповів де Брасі. — Я вже здався, хоч би прийшов порятунок чи ні. Я залишуся справжнім полоненим. Рятуй себе — яструби вже вилетіли на полювання. Відділи себе морем від Англії — більше я не смію сказати.

— Гаразд, — відповів тамплієр. — Якщо ти вирішив залишатися там, то пам’ятай: я дотримав слова й повернув тобі і слово, і рукавичку. Де б не кружляли ті яструби, гадаю, стіни Прецепторії Темплстоу будуть достатнім укриттям, і туди я попряму, мов чапля до свого гнізда.

Сказавши це, він помчав геть разом зі своїми людьми.

Ті з мешканців замку, кому не вдалося сісти на коней, після від’їзду тамплієра все ще відчайдушно билися з обложниками, але радше тому, що вже не сподівалися на пощаду, ніж плекали надію на втечу. Вогонь швидко поширювався всіма частинами замку, коли Ульріка, яка першою його запалила, з’явилася на одній із веж у подобі давньої фурії, вигукуючи бойову пісню, подібну до тих, що колись співали на полі битви скальди ще язичницьких саксів. Її довге розпатлане сиве волосся розвівалося за спиною, оголюючи голову; п’янка насолода здійсненої помсти змагалася в її очах із вогнем божевілля. Вона розмахувала прядильною кужілкою, яку тримала в руці, немов одна з Рок, що прядуть і вкорочують нитку людського життя. Переказ зберіг кілька диких строф варварського гімну, який вона несамовито співала серед цього видовища вогню та різанини:

1.

Нагостріть ясну сталь,
Сини Білого Дракона!
Запаліть смолоскип,
Дочко Гєнґіста!

Сталь сяє не для того, щоб різати бенкетне м’ясо —
Вона тверда, широка й гостра на кінці.
Смолоскип не несуть до весільної світлиці —
Він димиться й сяє синім полум’ям сірки.

Нагостріть сталь — ворон каркає!
Запаліть смолоскип — Зернебок виє!
Нагостріть сталь, сини Дракона!
Запаліть смолоскип, дочко Гєнґіста!

2.

Чорна хмара низько нависла над замком ярла,
Кричить орел — він мчить на її грудях.
Не кричи, сивий вершнику чорної хмари,
Твій бенкет уже приготований!

Діви Вальгалли визирають назовні —
Рід Гєнґіста пошле їм гостей.
Струшуйте чорні коси, діви Вальгалли!
Гучніше бийте в бубни на радощах!

Чимало гордовитих кроків схилиться до ваших палат,
Чимало шоломних голів.

3.

Темний вечір опустився на замок ярла,
Чорні хмари збираються навколо.
Незабаром вони почервоніють, мов кров хоробрих!
Губитель лісів струсить перед ними своїм червоним чубом.

Він — яскравий пожирач палаців,
Широко майорить його палаючий стяг,
Червоний, широкий і похмурий,
Над сутичкою хоробрих.

Його радість — у брязкоті мечів і розтрощених щитів;
Він любить лизати шиплячу кров, що тепло вихлюпується з рани!

4.

Усі мають загинути!
Меч розсікає шолом,
Міцний обладунок пробиває спис,
Вогонь пожирає оселю князів,
Облогові машини руйнують бойові укріплення.

Усі мають загинути!
Рід Гєнґіста зник —
Ім’я Горси більше не існує!

Тож не відступайте перед своєю долею, сини меча!
Нехай ваші клинки п’ють кров, мов вино,
Бенкетуйте на бенкеті смерті
При світлі палаючих палат!

Хай будуть міцні ваші мечі, доки кров ваша тепла,
І не щадіть нікого — ні з жалю, ні зі страху,
Бо помсті відведено лише одну годину.
Навіть люта ненависть сама згасне.
І я також маю загинути!

Тепер полум’я, здійнявшись над усіма перешкодами, величезним палаючим маяком піднялося до вечірнього неба, і його було видно далеко навкруги по всій околиці. Вежа за вежею з гуркотом падали вниз разом із палаючими дахами та кроквами, і бійці були витіснені із замкового подвір’я. Переможені, яких залишилося зовсім мало, розсіялися й утекли до сусіднього лісу. Переможці, зібравшись великими загонами, з подивом, змішаним зі страхом, дивилися на полум’я, у якому їхні власні лави та зброя відсвічували похмуро-червоним сяйвом.

Несамовита постать саксонки Ульріки ще довго була видима на високій вежі, яку вона обрала собі за трон, і вона з диким захватом розкидала руки, наче була імператрицею пожежі, яку сама підняла. Нарешті з жахливим гуркотом уся вежа завалилася, і вона загинула в полум’ї, яке поглинуло її тирана. Страшна пауза жаху змусила замовкнути кожен шепіт озброєних глядачів, і кілька хвилин ніхто не ворухнув і пальцем, хіба що для того, щоб осінити себе хресним знаменням.

Тоді пролунав голос Локслі:

— Кричіть, йомени! Лігва тиранів більше немає! Нехай кожен принесе свою здобич до нашого визначеного місця збору — до Дерева Зустрічей у Гартгіллській діброві. Бо там на світанку ми справедливо поділимо здобич між нашими загонами та нашими гідними союзниками, які разом із нами звершили цю велику справу помсти.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXXII

Повір мені: у кожної держави — свій закон,

У королів — укази, в міст — свій статут і тон;

Навіть дикий розбійник, блукаючи в лісах,

Не геть забув про лад у своїх лихих справах.

Бо ще відтоді, як Адам, у зеленім убранні,

Ходив землею юною, мов у раю веснянім,

Не жили люди разом, єднаючись в громади,

Щоб правил не творили, аби зміцнити лади.

Старовинна п’єса

Денне світло вже осяяло галявини дубового лісу. Зелене гілля виблискувало всіма своїми перлинами роси. Лань вивела своє дитинча з густого заростя високої папороті на відкритіші лісові стежки, і жодного мисливця не було поблизу, щоб підстерегти чи перепинити величного оленя, який ішов попереду рогатого стада.

Усі розбійники зібралися навколо Дерева Зустрічей у Гартгіллській діброві, де провели ніч, відпочиваючи після виснажливого штурму: хто за вином, хто в сні, а багато хто — за розповідями й слуханням про події минулого дня та підрахунками незліченних куп здобичі, яку їхній успіх віддав у розпорядження їхнього ватажка.

Здобич і справді була величезною, адже, попри те що багато чого згоріло, завдяки відвазі безстрашних розбійників було врятовано чимало срібного посуду, багатих обладунків і розкішного одягу. Жодна небезпека не могла їх налякати, коли перед очима маячила така винагорода. Та закони їхнього товариства були настільки суворими, що ніхто не наважувався привласнити собі бодай частину здобичі: усе зносили до спільної купи, яка переходила в розпорядження їхнього ватажка.

Місцем збору був старий дуб — щоправда, не той самий, до якого Локслі приводив Гурта й Вамбу на початку цієї історії, а інший, що височів у центрі лісового амфітеатру, менш ніж за півмилі від зруйнованого замку Торкілстон. Тут Локслі сів на своє місце — на трон із дерну, споруджений під покрученим гіллям величезного дуба, а навколо нього зібралися його лісові товариші. Чорному лицареві він відвів місце праворуч від себе, а Седрикові — ліворуч.

— Вибачте мені цю вільність, шляхетні панове, — сказав він, — але в цих лісах я монарх — це моє королівство; а мої дикі піддані мало шанували б мою владу, якби я у власних володіннях поступався місцем смертному. А тепер, панове, хто бачив нашого капелана? Де наш короткополий Відлюдник? Меса серед християн — найкращий початок для такого напруженого ранку.

Ніхто не бачив священнослужителя з Копмангерста.

— Боронь нас боги! — сказав ватажок розбійників. — Сподіваюся, наш веселий священник лише трохи забарився біля винного глека. Хто бачив його після того, як замок було взято?

— Я, — озвався Мельник. — Я бачив, як він метушився біля дверей льоху й клявся всіма святими календаря, що скуштує смак гасконського вина Фрон де Бефа.

— Тепер нехай усі святі, скільки б їх не було, відвернуть таке лихо, — сказав ватажок, — щоб він не випив надто багато з винних бочок і не загинув під уламками замку! Геть, Мельнику! Візьми з собою достатньо людей, знайди місце, де востаннє його бачив, і лий воду з рову на палаючі руїни. Я наказую розібрати їх камінь за каменем, перш ніж утрачу свого короткополого Відлюдника.

Те, як багато людей поспішило виконати це доручення, хоча незабаром мала відбутися цікава для всіх подія — розподіл здобичі, — свідчило, наскільки загін дорожив безпекою свого духовного батька.

— А тим часом рушаймо далі, — сказав Локслі, — бо щойно звістка про цей сміливий учинок рознесеться навсібіч, загони де Брасі, Мальвуазена та інших союзників Фрон де Бефа рушать проти нас, і заради нашої безпеки було б добре віддалитися звідси. Благородний Седрику, — звернувся він до саксонця, — ця здобич поділена на дві частини. Обери ту, яка найкраще відповідає твоїм потребам, щоб винагородити своїх людей, які разом із нами брали участь у цій пригоді.

— Добрий йомене, — відповів Седрик, — моє серце сповнене смутку. Благородного Ательстана з Конінгсбурга більше немає — останнього пагінця роду святого Сповідника! Разом із ним загинули надії, які вже ніколи не повернуться! Його кров загасила іскру, яку жодне людське дихання вже не розпалить знову! Мої люди, за винятком небагатьох, що тепер перебувають зі мною, лише чекають на мене, щоб перевезти його шановані останки до їхньої останньої оселі. Леді Ровена бажає повернутися до Ротервуда, і її мусить супроводжувати достатній загін. Тож я мав би вже залишити це місце; я затримався тут не заради здобичі — нехай допоможуть мені Бог і святий Вітольд! — ні я, ні хтось із моїх не торкнеться навіть вартості одного ліарда. Я залишився лише для того, щоб подякувати тобі та твоїм відважним йоменам за життя й честь, які ви врятували.

— Але ж, — заперечив ватажок розбійників, — ми виконали щонайбільше половину роботи. Візьми із здобичі те, що може винагородити твоїх сусідів і послідовників.

— Я досить багатий, щоб винагородити їх із власного майна, — відповів Седрик.

— А дехто, — зауважив Вамба, — виявився достатньо мудрим, щоб винагородити себе самому; вони аж ніяк не підуть звідси з порожніми руками. Не всі ми носимо строкатий одяг.

— Їм ніхто не заважає, — сказав Локслі. — Наші закони зобов’язують лише нас самих.

— А ти, мій бідолашний шахраю, — сказав Седрик, повертаючись до свого блазня й обіймаючи його, — як же мені винагородити тебе, який не побоявся віддати себе в кайдани й на смерть замість мене? Усі мене покинули, а бідний дурень залишився вірним!

На оці суворого тана виступила сльоза, коли він це промовив, — вияв почуття, якого з нього не зміг видобути навіть смерть Ательстана. Але в напівінстинктивній прихильності його блазня було щось таке, що пробуджувало його людську природу гостріше, ніж саме горе.

— Ні, — сказав блазень, вивільняючись із господаревих обіймів, — якщо ви платитимете за мою службу водою зі своїх очей, то блазневі доведеться плакати разом із вами, а що тоді станеться з його ремеслом? Але, дядечку, якщо ви справді хочете мене порадувати, прошу вас пробачити моєму товаришеві по іграх Гуртові, який украв тиждень вашої служби, щоб присвятити його вашому синові.

— Пробачити його! — вигукнув Седрик. — Я не тільки пробачу, а й винагороджу його. Стань на коліна, Гурте.

Свинопас тієї ж миті опинився біля ніг свого господаря.

— THEOW і ESNE ти більше не є, — сказав Седрик, торкнувшись його жезлом. — FOLKFREE і SACLESS ти відтепер і в місті, і за містом, у лісі, як і в полі. Даю тобі земельний наділ у моїх володіннях у Валбругемі — від мене й моїх тобі й твоїм, навіки й назавжди; і Боже прокляття тому, хто посміє цьому заперечити!

Гурт уже не був кріпаком — він став вільною людиною й землевласником. Він схопився на ноги й двічі підстрибнув так високо, що ледь не дістав власного зросту над землею.

— Коваль і напилок! — закричав він. — Щоб зняти нашийник із шиї вільної людини! Благородний господарю! Ваш дар подвоїв мою силу, і за вас я битимуся тепер удвічі завзятіше! У моїх грудях живе вільний дух! Я сам для себе та для всіх навколо став іншою людиною. Га, Ікла! — продовжив він, бо вірний пес, побачивши, як господар радіє, почав стрибати на нього, виражаючи свою радість, — чи впізнаєш ти ще свого господаря?

— Авжеж, — сказав Вамба. — Ікла й я все ще впізнаємо тебе, Гурте, хоча нам і доведеться залишатися при нашийнику; це лише ти, схоже, можеш забути і нас, і самого себе.

— Я справді забуду себе раніше, ніж забуду тебе, вірний товаришу, — сказав Гурт. — А якби свобода личила тобі, Вамбо, господар не дозволив би тобі залишитися без неї.

— Ні, — сказав Вамба, — не думай, що я тобі заздрю, брате Гурте. Кріпак сидить біля вогню в господарській залі, тоді як вільній людині доводиться вирушати в поле битви. А що каже Старий Гельм із Малмсбері? Краще дурень на бенкеті, ніж мудрець у битві.

Тут почувся тупіт кінських копит, і з’явилася леді Ровена, оточена кількома вершниками та значно численнішим загоном піших воїнів, які радісно струшували списами й брязкали своїми алебардами, святкуючи її свободу.

Сама вона, розкішно вбрана й верхи на темно-гнідому коні, вже знову набула всієї своєї колишньої гідності. Лише незвична блідість свідчила про страждання, яких їй довелося зазнати. Її прекрасне чоло, хоч і затьмарене смутком, уже несло на собі відбиток надії, що оживала, — надії на майбутнє, а також щирої вдячності за минуле спасіння. Вона знала, що Айвенго в безпеці, і знала, що Ательстан помер. Перша звістка сповнювала її найщирішою радістю; а якщо друга й не викликала в ній справжнього захвату, то їй можна було пробачити відчуття всієї переваги від того, що вона нарешті звільнилася від подальших переслідувань у єдиній справі, де її опікун Седрик коли-небудь суперечив їй.

Коли Ровена спрямувала свого коня до місця, де сидів Локслі, відважний йомен і всі його товариші підвелися їй назустріч, немов за спільним покликом ввічливості. Кров прилила до її щік, коли вона люб’язно махнула рукою й так низько схилилася, що її прекрасні розпущені коси на мить змішалися з розвіяною гривою її коня. Кількома, але влучними словами вона висловила Локслі та іншим своїм визволителям подяку й почуття вдячності.

— Хай Бог благословить вас, хоробрі мужі, — завершила вона. — Бог і Пресвята Діва нехай благословлять вас і винагородять за те, що ви так відважно ризикували собою заради пригноблених! Якщо хтось із вас зголодніє, пам’ятайте: у Ровени є їжа. Якщо захочете пити — у неї чимало бочок вина та коричневого елю. А якщо нормани виженуть вас із цих лісів, у Ровени є власні ліси, де її відважні визволителі можуть вільно ходити, і жоден лісничий ніколи не спитає, чия стріла повалила оленя.

— Дякую, шляхетна пані, — сказав Локслі. — Дякую від себе й від усіх моїх товаришів. Та сам порятунок ваш уже є для нас достатньою винагородою. Ми, хто живе в зелених лісах, чинимо чимало диких учинків, і визволення леді Ровени може стати спокутою за них.

Ровена знову вклонилася з сідла й уже хотіла рушити, але на мить затрималася, поки Седрик, який мав супроводжувати її, також прощався. І тут вона несподівано опинилася зовсім близько від полоненого де Брасі. Він стояв під деревом, занурений у глибокі роздуми, схрестивши руки на грудях, і Ровена сподівалася пройти повз нього непоміченою. Проте він підвів очі й, побачивши її, густо почервонів від сорому. Якусь мить він вагався, не знаючи, як учинити, а потім ступив уперед, узяв її коня за вуздечку й схилив перед нею коліно.

— Чи зволить леді Ровена поглянути на полоненого лицаря — на зганьбленого воїна?

— Сер лицарю, — відповіла Ровена, — у таких починаннях, як ваше, справжня ганьба полягає не в поразці, а в успіху.

— Перемога, пані, повинна пом’якшувати серце, — відповів де Брасі. — Дайте мені лише знати, що леді Ровена прощає насильство, породжене нещасливою пристрастю, і невдовзі вона переконається, що де Брасі вміє служити їй шляхетнішими способами.

— Я прощаю вас, сер лицарю, — сказала Ровена, — як християнка.

— А це означає, — зауважив Вамба, — що вона зовсім його не прощає.

— Але я ніколи не зможу пробачити вам нещастя й спустошення, які спричинило ваше безумство, — продовжила Ровена.

— Відпусти вуздечку пані, — сказав Седрик, підходячи ближче. — При ясному сонці над нашими головами, якби не ганьба, я пришпилив би тебе до землі своїм списом. Але будь певен, Морісе де Брасі, ти ще відчуєш на собі кару за свою участь у цьому мерзенному злочині.

— Безпечно погрожувати тому, хто є полоненим, — відповів де Брасі. — Але відколи це саксонцям знайоме бодай якесь почуття ввічливості?

Він відступив на два кроки й дозволив пані рушити далі.

Перед від’їздом Седрик висловив особливу подяку Чорному чемпіонові й палко попросив його супроводити їх до Ротервуда.

— Я знаю, — сказав він, — що ви, мандрівні лицарі, звикли випробовувати свою долю вістрям списа й не дбаєте ні про землі, ні про маєтки. Але війна — мінлива коханка, і дім часом стає бажаним навіть для того чемпіона, чиє ремесло — мандри. Ти заслужив собі дім у палатах Ротервуда, шляхетний лицарю. У Седрика досить багатства, щоб виправити удари долі, а все, що він має, належить його визволителеві. Тож вирушай до Ротервуда не як гість, а як син або брат.

— Седрик уже зробив мене багатим, — відповів лицар. — Він навчив мене цінувати саксонську чесноту. Я приїду до Ротервуда, хоробрий саксонцю, і дуже скоро. Але нині важливі невідкладні справи не дозволяють мені відвідати твої палати. Можливо, коли я туди прийду, то попрошу такої послуги, яка поставить навіть твою щедрість на випробування.

— Вона вже дарована тобі ще до того, як ти її попросив, — сказав Седрик, вкладаючи свою простягнуту руку в рукавичку Чорного лицаря. — Вона вже твоя, навіть якби це коштувало мені половини мого статку.

— Не давай обіцянок так легковажно, — сказав лицар із Кайданів. — Та я сподіваюся здобути послугу, якої попрошу. А поки що — прощавай.

— Я лише хочу сказати, — додав саксонець, — що під час поховальних обрядів благородного Ательстана я житиму в палатах його замку в Конінгсбурзі. Вони будуть відкриті для всіх, хто забажає взяти участь у поминальному бенкеті. І, кажу це від імені шляхетної Едіт, матері загиблого князя, вони ніколи не будуть зачинені перед тим, хто так хоробро, хоч і безуспішно, намагався врятувати Ательстана від норманських кайданів і норманської сталі.

— Авжеж, авжеж, — сказав Вамба, який знову повернувся до свого господаря. — Там буде славне частування. Шкода тільки, що благородний Ательстан не зможе бенкетувати на власному похороні. Але він, — продовжив блазень, серйозно звівши очі догори, — вечеряє в раю і, без сумніву, віддає належне частуванню.

— Мовчи й рушай, — сказав Седрик, стримуючи гнів на цю несвоєчасну витівку згадкою про недавні заслуги Вамби.

Ровена граційно попрощалася з лицарем із Кайданів, саксонець побажав йому Божої ласки в дорозі, і вони рушили широкою лісовою галявиною.

Не встигли вони відійти, як із-під зеленого лісового гілля повільно виступила жалобна процесія, обійшла лісовий амфітеатр і рушила в тому самому напрямку, що й Ровена з її супутниками. Священники сусіднього монастиря, очікуючи щедрої пожертви, або «душевної плати», яку Седрик обіцяв їм, супроводжували віз, на якому лежало тіло Ательстана. Вони співали гімни, поки васали сумно й повільно несли його до замку Конінгсбург, де мали покласти його в могилу Гєнґіста, від якого покійний вів свій давній рід. Чимало його васалів зібралися, почувши про його смерть, і прямували за труною, виявляючи принаймні зовнішні ознаки скорботи та печалі.

Розбійники знову підвелися й віддали смерті ту саму грубу й щиру шану, яку зовсім недавно віддали красі. Повільний спів і скорботна хода священників нагадали їм про тих їхніх товаришів, які загинули в учорашній битві. Але такі спогади недовго затримуються в душах тих, хто живе небезпекою та пригодами, і ще до того, як поховальний гімн розчинився у вітрі, розбійники знову заходилися ділити свою здобич.

— Доблесний лицарю, — звернувся Локслі до Чорного чемпіона, — без твого відважного серця та могутньої руки наша справа неодмінно зазнала б повного краху. Чи не бажаєш ти взяти з цієї купи здобичі все, що найбільше тобі до вподоби, щоб воно нагадувало тобі про моє Дерево Зустрічей?

— Я приймаю твою пропозицію так само щиро, як ти її зробив, — відповів лицар. — І прошу дозволу розпорядитися сером Морісом де Брасі на власний розсуд.

— Він уже твій, — сказав Локслі. — І добре для нього! Інакше тиран прикрасив би найвищу гілку цього дуба, а навколо нього, мов жолуді, висіли б стільки його Вільних товаришів, скільки нам удалося б зібрати. Але він твій полонений — і він у безпеці, навіть якби свого часу вбив мого батька.

— Де Брасі, — сказав лицар, — ти вільний. Іди. Той, чиїм полоненим ти був, зневажає дріб’язкову помсту за минуле. Але стережися майбутнього, щоб із тобою не сталося чогось гіршого. Морісе де Брасі, кажу тобі: СТЕРЕЖИСЯ!

Де Брасі низько й мовчки вклонився і вже збирався відійти, коли йомени раптом вибухнули криками прокльонів та глузування. Гордовитий лицар тієї ж миті зупинився, повернувся, схрестив руки на грудях, випростався на весь зріст і вигукнув:

— Тихо, ви, гавкучі пси! Ви здіймаєте галас тепер, хоча не насмілилися виступити, коли олень стояв перед вами в оточенні. Де Брасі зневажає ваш осуд так само, як зневажав би ваші похвали. По своїх хащах і печерах, вигнані злодії! І мовчіть, коли за милю від ваших лисячих нір вимовляється хоч слово про лицарське чи шляхетне!

Цей недоречний виклик міг накликати на де Брасі цілий залп стріл, якби ватажок розбійників поспішно й владно не втрутився.

Тим часом лицар схопив коня за вуздечку — кілька коней, захоплених у стайнях Фрон де Бефа, стояли тут уже осідлані й були цінною частиною здобичі. Він скочив у сідло й помчав геть лісом.

Коли сум’яття, спричинене цим випадком, дещо вщухло, ватажок розбійників зняв із шиї багатий ріг і перев’язь, які нещодавно здобув під час змагання лучників поблизу Ешбі.

— Шляхетний лицарю, — звернувся він до лицаря з Кайданів, — якщо ти не погордуєш прийняти ріг, який колись носив англійський йомен, то прошу тебе зберегти його на пам’ять про свою лицарську доблесть. А якщо матимеш якусь справу і, як часто трапляється з відважним лицарем, опинишся у скруті в якомусь лісі між Трентом і Тісом, тричі протруби в цей ріг ось так: «Ва-са-хоа!» — і цілком можливо, що знайдеш поміч і порятунок.

Він підніс ріг до вуст і раз, і вдруге протрубив поклик, який щойно описав, аж поки лицар не запам’ятав ноти.

— Щиро дякую за дарунок, сміливий йомене, — сказав лицар. — Кращої допомоги, ніж твоя та твоїх лісових товаришів, я ніколи не шукатиму, навіть коли опинюся в найбільшій скруті.

Тоді він і собі протрубив цей поклик так, що весь зелений ліс відгукнувся луною.

— Добре й чисто видуваєш, — сказав йомен. — Хай мене лихо візьме, якщо ти знаєшся на лісовій науці не гірше, ніж на військовій! Ти, мабуть, свого часу був добрим оленебоєм, я не сумніваюся. Товариші, запам’ятайте ці три ноти — це поклик лицаря з Кайданів; і якщо хтось його почує та не поспішить на допомогу, коли той її потребуватиме, я накажу вигнати його з нашої ватаги, відшмагавши його власною тятивою.

— Хай живе наш ватажок! — закричали йомени. — І хай живе Чорний лицар із Кайданів! Нехай він якнайшвидше скористається нашою службою, щоб переконатися, як охоче ми її йому надамо!

Тим часом Локслі взявся ділити здобич і робив це з якнайпохвальнішою неупередженістю. Десяту частину всього відклали для церкви та побожних справ; потім певну частину призначили до своєрідної спільної скарбниці; ще частину віддали вдовам і дітям тих, хто загинув, або ж постановили витратити на меси за душі тих, хто не залишив по собі родини. Решту розділили між розбійниками відповідно до їхнього становища й заслуг, а в усіх сумнівних випадках, що виникали під час поділу, рішення ватажка відзначалося великою розсудливістю й приймалося всіма з цілковитою покорою.

Чорний лицар був чимало здивований, побачивши, що люди, які живуть у такому беззаконному стані, між собою все ж таки підкоряються настільки впорядкованому й справедливому управлінню. І все, що він спостерігав, лише зміцнювало його думку про справедливість та мудрість їхнього ватажка.

Коли кожен отримав свою частку здобичі, скарбник у супроводі чотирьох високих на зріст йоменів поніс ту частину, що належала спільній скарбниці, до якогось потайного й безпечного місця. Тим часом церковна частка все ще залишалася нерозподіленою.

— Хотів би я почути звістку про нашого веселого капелана, — сказав ватажок. — Він ніколи не мав звички зникати, коли треба було благословити їжу або розділити здобич; до того ж саме його обов’язок — подбати про цю десятину з нашого успішного походу. Можливо, ця посада допомогла йому приховати деякі його канонічні порушення. А ще неподалік я маю його святого брата в полоні, і хотів би, щоб Відлюдник допоміг мені належним чином розібратися з ним. Я дуже побоююся за безпеку кремезного священника.

— Мені було б дуже шкода, якби з ним щось сталося, — сказав лицар із Кайданів, — адже я завдячую йому веселою гостинністю однієї незабутньої ночі в його келії. Ходімо до руїн замку; можливо, там ми дізнаємося про нього якісь новини.

Поки вони так розмовляли, гучний крик серед йоменів сповістив про прибуття того, за кого вони побоювалися. Вони почули його могутній голос задовго до того, як побачили кремезну постать Відлюдника.

— Розступіться, мої веселі хлопці! — вигукнув він. — Дорогу вашому богобоязливому отцю та його полоненому! Знову привітайте мене! Я прибуваю, шляхетний ватажку, мов орел зі здобиччю в пазурах.

Пробившись крізь людське кільце під загальний сміх, він постав перед ними у величній переможній позі: в одній руці тримав свою величезну алебарду, а в другій — мотузку, один кінець якої був прив’язаний до шиї нещасного Ісаака з Йорка. Пригнічений горем і жахом, той ледве плентався слідом за тріумфатором-священником, який голосно вигукував:

— Де там Аллан-а-Дейл, щоб оспівати мене в баладі або хоча б у пісеньці? Клянуся святим Германґільдом, цей бренькаючий скрипаль завжди десь пропадає, коли трапляється слушна нагода звеличити доблесть!

— Короткополий Священнику, — сказав ватажок, — ти, мабуть, сьогодні ще вдосвіта побував на п’яній месі. Іменем святого Миколая, кого це ти привів сюди?

— Полоненого, здобутого моїм мечем і списом, шляхетний ватажку, — відповів Копменгерстський клерк; — хоча, сказати правду, радше моїм луком та алебардою. А втім, своєю богословською наукою я визволив його з іще гіршого полону. Говори, юдею: хіба я не врятував тебе від Сатани? Хіба не навчив тебе твого «Credo», твого «Pater» і твоєї «Ave Maria»? Хіба не провів я всю ніч, випиваючи за твоє здоров’я та пояснюючи тобі святі таємниці?

— Заради любові до Бога! — простогнав бідолашний єврей. — Невже ніхто не визволить мене з рук цього божевільного… тобто цього святого чоловіка?

— Як це, юдею? — запитав Відлюдник із погрозливим виразом обличчя. — Ти зрікаєшся своїх слів, юдею? Подумай добре: якщо знову впадеш у свою невірність, то хоч ти й не такий ніжний, як молочне порося — шкода, що в мене зараз немає одного такого, щоб поснідати, — але й не настільки твердий, щоб тебе не можна було засмажити! Будь покірним, Ісааку, і повторюй за мною слова: «Ave Maria»!

— Ні, ми не дозволимо оскверняти святе, божевільний Священнику, — сказав Локслі. — Краще розкажи нам, де ти знайшов цього свого полоненого.

— Клянуся святим Дунстаном, я знайшов його там, де шукав кращого товару! — відповів Відлюдник. — Я спустився до підвалів подивитися, що там можна врятувати; бо хоч кухоль паленого вина з прянощами був би вечірнім напоєм навіть для імператора, все ж, подумав я, було б марнотратством дозволити такій кількості доброго питва одразу перетворитися на гарячий напій. Я вже підхопив один барильце саку й збирався покликати на допомогу цих ледачих негідників, які завжди десь зникають, коли треба зробити добру справу, аж тут помітив міцні двері.

— Ага! — подумав я. — Тут, певно, у потаємній крипті зберігається найкраще питво; а негідник-ключник, якого перервали під час його занять, залишив ключ у дверях.

Я ввійшов туди — і не знайшов нічого, крім купи іржавих ланцюгів та цього юдейського пса, який одразу ж став моїм полоненим — хоч би хто там прийшов його визволяти. Я лише трохи підкріпився після втоми від цієї славної справи, випивши з невірним один добрий кухоль саку, а вже збирався вивести свого бранця, коли раптом — грім за громом, наче дикі удари грому й блискавичний вогонь, — з гуркотом обвалилися кам’яні стіни зовнішньої вежі (хай їм грець із тими руками, що не збудували її міцніше!) і перегородили прохід.

За гуркотом однієї вежі впала інша. Я вже попрощався з життям і, подумавши, що для людини мого звання було б безчестям залишити цей світ у товаристві юдея, підняв алебарду, щоб розтрощити йому голову. Але мені стало шкода його сивого волосся, і я вирішив, що краще відкласти алебарду та взятися до духовної зброї, аби навернути його.

І справді, благословення святого Дунстана, здається, впало на добрий ґрунт: тільки через те, що я всю ніч розмовляв із ним про святі таємниці й до того ж, можна сказати, постився (бо кілька ковтків саку, якими я загострював свій розум, навряд чи варто брати до уваги), голова моя тепер ледь не йде обертом, запевняю вас. Та я був геть виснажений. Гілберт і Віббальд знають, у якому стані вони мене знайшли — цілком і геть виснаженим.

— Ми можемо це підтвердити, — сказав Гілберт, — бо коли ми розчистили руїни й, за допомогою святого Дунстана, натрапили на сходи до підземелля, то знайшли барильце саку напівпорожнім, юдея — напівмертвим, а Відлюдника — більш ніж наполовину… виснаженим, як він сам це називає.

— Ви шахраї! Ви брешете! — обурено відказав Відлюдник. — Це ви та ваші ненажерливі товариші випили весь сак і назвали його своїм ранковим напоєм! Я був би язичником, якби не приберіг його для самого ватажка. Та хіба це важливо? Єврей навернений і майже все, якщо не геть усе, що я йому розповідав, розуміє не гірше за мене самого.

— Єврею, — сказав ватажок, — це правда? Ти зрікся своєї невірності?

— Нехай я знайду милість у ваших очах, шляхетні панове, — відповів єврей, — бо я не знаю жодного слова з того, що преподобний прелат говорив мені цієї страхітливої ночі. Ох, я був такий приголомшений муками, страхом і горем, що якби сам святий отець Авраам прийшов проповідувати мені, він знайшов би лише глухого слухача.

— Ти брешеш, юдею, і сам це чудово знаєш, — сказав Відлюдник. — Я нагадаю тобі лише одне слово з нашої розмови: ти обіцяв віддати все своє майно нашому святому Ордену.

— Хай допоможе мені Обітниця, шляхетні панове, — вигукнув Ісаак, наляканий тепер іще більше, ніж раніше, — жодного такого слова ніколи не злітало з моїх уст! Ох, я старий і зубожілий чоловік — боюся, що вже й бездітний… змилуйтеся наді мною та відпустіть мене!

— Ні, — сказав Відлюдник, — якщо ти відмовляєшся від обітниць, даних на користь Святої Церкви, то мусиш покаятися.

З цими словами він підняв алебарду й напевно щосили опустив би держак на плечі єврея, якби Чорний лицар не перехопив удару, через що гнів святого клерка обернувся вже проти нього.

— Клянуся святим Томасом Кентерберійським! — вигукнув той. — Як тільки я візьмуся до зброї, я навчу тебе, ледачий любителю розваг, не втручатися в чужі справи, хоч би яким залізом ти був закутий!

— Не гнівайся на мене, — сказав лицар. — Ти знаєш, що я твій присяжний друг і товариш.

— Не знаю я нічого такого, — відповів Відлюдник. — І кидаю тобі виклик, нахабний втручальнику!

— Але ж, — сказав лицар, який, здавалося, отримував неабияку втіху, дратуючи свого колишнього господаря, — невже ти забув, що заради мене — не кажучи вже про спокусу флягою та пирогом — порушив свою обітницю посту й чування?

— Справді, друже, — сказав Відлюдник, стискаючи свій величезний кулак, — я таки подарую тобі стусана.

— Я не приймаю таких подарунків, — відповів лицар. — Готовий прийняти твого ляпаса в борг, але поверну його тобі з такими відсотками, які були б не меншими за ті, що цей твій полонений зазвичай стягує у своїх торгових справах.

— Зараз і перевіримо, — сказав Відлюдник.

— Гей! — вигукнув ватажок. — Що ти робиш, божевільний Відлюднику? Влаштовуєш бійку під нашим Деревом Зустрічей?

— Ніякої бійки, — сказав лицар. — Це лише дружній обмін люб’язностями. Відлюднику, бий, якщо наважишся. Я витримаю твій удар, якщо ти витримаєш мій.

— У тебе перевага через цей залізний горщик на голові, — сказав священник. — Але все одно тримайся! Зараз ти полетиш на землю, хоч би був самим Голіафом із Ґату у своєму мідному шоломі.

Відлюдник оголив могутню руку до самого ліктя й, вклавши в удар усю свою силу, так ляснув лицаря, що цим ударом можна було б звалити бика. Але супротивник вистояв, мов скеля. Усі йомени навколо голосно закричали: удар клерка був у них прислів’ям, і мало хто з них — жартома чи всерйоз — не мав нагоди випробувати його силу на собі.

— Тепер, Священнику, — сказав лицар, знімаючи рукавицю, — якщо на голові в мене була перевага, то на руці її не буде. Стій міцно, як справжній чоловік.

— «Genam meam dedi vapulatori» — я підставив свою щоку тому, хто б’є, — сказав Священник. — Якщо ти зрушиш мене з місця, приятелю, я залюбки віддам тобі викуп за цього єврея.

Так сказав кремезний Священник, приймаючи зі свого боку зухвалий виклик. Але хто здатен опиратися своїй долі? Удар лицаря був завданий із такою силою та завзяттям, що Відлюдник перекотився через голову й покотився по землі, на превеликий подив усіх глядачів. Та підвівся він ані розлючений, ані принижений.

— Брате, — сказав він лицареві, — тобі слід було виявити більше розсудливості, застосовуючи свою силу. Якби ти зламав мені щелепу, я відправив би лише кульгаву месу, бо погано грає сопілка, коли нижньої щелепи бракує. Проте ось моя рука — на знак дружби. Я більше не мінятимуся з тобою стусанами, бо в цій торгівлі виявився в програші. Покінчімо тепер із усією неприязню. Віддамо єврея за викуп, бо, як видно, леопард не змінює своїх плям, і він так і залишиться євреєм.

— Священник, — сказав Клемент, — уже не так упевнено говорить про навернення єврея після того, як отримав цього ляпаса по вуху.

— Ану геть, негіднику! Що ти тямиш у наверненнях? Що, поваги вже немає? Усі тут пани, а чоловіків не лишилося? Кажу тобі, приятелю, коли добрий лицар ударив мене, я був трохи приголомшений, інакше втримав би рівновагу. Але якщо ти ще трохи познущаєшся з мене, то дізнаєшся, що я вмію не лише приймати удари, а й завдавати їх.

— Тиша всім! — сказав ватажок. — А ти, єврею, подумай про свій викуп. Тобі не треба пояснювати, що в усіх християнських громадах твій народ вважають проклятим, і повір мені: ми не можемо терпіти твоєї присутності серед нас. Тож подумай над пропозицією, поки я огляну іншого полоненого.

— Чи багато людей Фрон де Бефа потрапило в полон? — запитав Чорний лицар.

— Ніхто з них не був настільки значним, щоб за нього можна було вимагати викуп, — відповів ватажок. — Була там купка жалюгідних боягузів, яких ми відпустили шукати собі нового господаря. Для помсти й наживи ми вже зробили достатньо; вся їхня зграя не варта була й кардуеку. А ось полонений, про якого я говорю, — здобич куди краща: веселий монах, що їхав провідати свою коханку, якщо судити з його кінської збруї та вбрання. Ось і сам достойний прелат, такий же жвавий, як сорока.

І між двома йоменами перед лісовий престол ватажка розбійників привели нашого давнього знайомого — Пріора Еймера з Жорво.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXXIII

— Квіт воїнів,

Як там Тит Лартій?

МАРЦІЙ.— Такий, як той, хто вирішує долі,

Виносить вироки — одним смерть, другим — вигнання,

Одного викупить, другого пожаліє,

А третьому погрозою шлях до покори вкаже.

Коріолан

Риси обличчя й манери полоненого пріора являли собою химерну суміш ураженої гордості, розладнаної чепурності та тілесного страху.

— Ну, що це таке, добродії? — промовив він голосом, у якому химерно переплелися всі три почуття. — Що це у вас за порядки? Ви турки чи християни, що так поводитеся з церковною людиною? Хіба ви не знаєте, що означає manus imponere in servos Domini — накладати руки на рабів Господніх? Ви пограбували мої поклажі, зірвали з мене мою накидку з дивовижного мереживного шитва, що годилася б і кардиналові! Інший на моєму місці вже вигукував би: excommunicabo vos — відлучу вас від церкви! Але я людина миролюбна, і якщо ви виведете моїх іноходців, звільните моїх братів і повернете мої поклажі, відрахуєте негайно сто крон на меси біля головного вівтаря абатства Жорво, а також дасте обітницю не їсти оленини до наступної П’ятидесятниці, то, можливо, вам більше нічого й не почуєте про цю безумну витівку.

— Святий отче, — сказав головний розбійник, — мені прикро думати, що хтось із моїх людей повівся з вами так, що заслужив на ваше батьківське напоумлення.

— Повівся! — підхопив священник, заохочений лагідним тоном лісового ватажка. — Так поводяться хіба що з породистим псом, та й то негідно; а вже з християнином — тим більше; зі священником — і поготів; а з пріором святої громади Жорво — менш за все! Ось цей нечестивий і п’яний менестрель, що зветься Аллан-а-Дейл, — nebulo quidam, сущий негідник, — погрожував мені тілесною карою, ба навіть смертю, якщо я не викладу чотириста крон викупу, до того ж поверх усіх скарбів, які він уже в мене пограбував: золотих ланцюжків і перснів із подвійними обідками на невідому суму; не кажучи вже про те, що вони поламали й попсували своїми грубими руками — мою коробочку для пудри, срібні щипці для завивання волосся та інше.

— Неможливо, щоб Аллан-а-Дейл так повівся з чоловіком вашої поважної вдачі, — відповів ватажок.

— Це така сама правда, як Євангеліє святого Никодима, — сказав пріор. — Він присягався, сиплячи безліччю жорстоких північних прокльонів, що повісить мене на найвищому дереві в зеленому лісі.

— Невже справді? Тоді, святий отче, гадаю, вам краще виконати його вимоги, бо Аллан-а-Дейл саме той чоловік, який дотримається свого слова, коли вже дав таку обіцянку.

— Ви просто жартуєте зі мною, — сказав приголомшений пріор, вимушено засміявшись. — А я всім серцем люблю добрий жарт. Але, ха-ха-ха! Коли веселощі тривали цілу ніч, уранці вже час ставати серйозними.

— А я серйозний не менше за духівника на сповіді, — відповів розбійник. — Ви мусите заплатити добрячий викуп, пане пріоре, інакше вашому монастирю, мабуть, доведеться обирати нового настоятеля, бо вашого імені в ньому більше не буде.

— Ви християни? — запитав пріор. — І можете говорити таке церковній людині?

— Християни! Авжеж, християни, та ще й маємо серед себе богослова, — відповів розбійник. — Нехай наш бравий капелан вийде вперед і розтлумачить цьому преподобному отцеві місця Святого Письма, що стосуються цієї справи.

Брат, напівп’яний, напівтверезий, нашвидкуруч натягнув чернечу рясу поверх зеленої сутани, а тепер, скликавши докупи всі крихти науки, які колись завчив напам’ять, сказав:

— Святий отче, Deus faciat salvam benignitatem vestram — нехай Бог береже вашу милість. Ласкаво просимо до зеленого лісу.

— Що це за нечестиве блазнювання? — запитав пріор. — Друже, якщо ти й справді належиш до церкви, то зробив би краще, якби показав мені, як урятуватися з рук цих людей, замість того щоб стояти тут, кланятися й скалити зуби, мов танцюрист у мориску.

— Правду кажучи, преподобний отче, — відповів брат, — я знаю лише один спосіб, яким ви можете звідси втекти. Для нас сьогодні день святого Андрія, а ми саме збираємо свою десятину.

— Але ж не з церковного люду, сподіваюся, мій добрий брате? — сказав пріор.

— Із церковного, і зі світського, — відповів брат. — А тому, пане пріоре, facite vobis amicos de Mammone iniquitatis — заводьте собі друзів із мамони неправедної, бо жодна інша дружба навряд чи стане вам у пригоді.

— У душі я люблю веселого лісовика, — сказав пріор, пом’якшуючи тон. — Гаразд, не будьте надто суворі до мене. Я добре знаюся на лісовій справі, можу чисто й дзвінко протрубити в ріг, а крикнути так, що кожен дуб навколо відлунить. Ну ж бо, не будьте надто суворі до мене.

— Дайте йому ріг, — сказав ватажок. — Перевіримо його майстерність.

Пріор Еймер відповідно протрубив. Капітан похитав головою.

— Пане пріоре, — сказав він, — нота у вас весела, але викупу вам не принесе. Ми не можемо, як написано на щиті доброго лицаря, відпустити вас на волю за один лише звук рога. До того ж я вже розібрався, хто ви такий. Ви з тих, хто своїми новими французькими прикрасами й «тра-лі-ра» псує давні англійські звуки мисливських рогів. Пріоре, ваш останній закрут у кінці сигналу додав до вашого викупу ще п’ятдесят крон — за те, що ви зіпсували справжні старовинні мужні звуки мисливського рога.

— Що ж, друже, — сердито сказав абат, — важко вам догодити своїми лісовими знаннями. Прошу тебе, будь поблажливішим у справі мого викупу. Скажи прямо: якщо вже мені доводиться бодай раз тримати свічку дияволові, то скільки я маю заплатити за те, що йшов Ватлінг-стріт, не маючи за спиною п’ятдесяти озброєних людей?

— Чи не краще було б, — сказав ватажкові осторонь його помічник, — щоб пріор назвав викуп за жида, а жид — викуп за пріора?

— Ти божевільний пройдисвіт, — відповів капітан, — але задум твій перевершує все! Гей, жиде, вийди вперед. Подивися на цього святого отця Еймера, пріора багатого абатства Жорво, і скажи нам, за який викуп ми повинні його утримувати. Ти, певно, знаєш прибутки його монастиря.

— О, безперечно, — відповів Ісаак. — Я торгував із добрими отцями, купував у них пшеницю та ячмінь, плоди землі, а також багато вовни. О, це багате абатство, і живуть вони там у достатку, споживаючи найкраще, п’ючи солодкі вина, що відстоялися на дріжджах, — ці добрі отці з Жорво. Ах, якби такий вигнанець, як я, мав подібний дім, куди міг би повернутися, та такі прибутки щороку й щомісяця, я віддав би чимало золота й срібла, аби викупити свою свободу.

— Жидівський псяюхо! — вигукнув пріор. — Ніхто краще за тебе самого не знає, що наш святий Божий дім іще винен гроші за завершення нашого хору…

— І за те, щоб торік наповнити ваші льохи належною кількістю гасконського вина, — перебив його жид. — Але це… це дрібниці.

— Послухайте лишень цього невірного пса! — сказав церковник. — Він базікає так, наче наша свята громада набирала боргів за вина, які ми маємо право пити propter necessitatem, et ad frigus depellendum — заради потреби та щоб проганяти холод. Цей обрізаний лиходій богохульствує проти святої церкви, а християни слухають його й не докоряють йому!

— Усе це нам нічого не дає, — сказав ватажок. — Ісааку, назви суму, яку він може заплатити, але не здирай із нього шкіру разом із волоссям.

— Шістсот крон, — сказав Ісаак, — добрий пріор цілком може заплатити вашим вельмишановним милостям і все одно не сидітиме у своєму кріслі менш м’яко.

— Шістсот крон, — серйозно повторив ватажок. — Я задоволений. Ти добре сказав, Ісааку. Шістсот крон. Це вирок, пане пріоре.

— Вирок! Вирок! — загомоніла вся ватага. — Сам Соломон не постановив би краще.

— Ти чуєш свою долю, пріоре, — сказав ватажок.

— Ви божевільні, добродії, — сказав пріор. — Де ж мені взяти таку суму? Навіть якби я продав саму дарохранительницю та свічники з вівтаря в Жорво, ледве чи виручив би половину. Та й для цього мені доведеться самому вирушити до Жорво. Можете залишити в заручниках двох моїх священників.

— Це була б сліпа довіра, — сказав розбійник. — Ми залишимо тебе, пріоре, а їх пошлемо добувати твій викуп. Поки що тобі не бракуватиме ні келиха вина, ні шматка оленини; а якщо ти любиш лісове ремесло, то побачиш таке, чого твої північні краї зроду не бачили.

— Або, якщо вам це до вподоби, — сказав Ісаак, бажаючи прихилити до себе розбійників, — я можу послати до Йорка по шістсот крон із деяких коштів, що перебувають у моїх руках, якщо тільки преподобний пріор, який нині тут присутній, дасть мені розписку про звільнення від боргу.

— Він дасть тобі все, чого ти забажаєш, Ісааку, — сказав капітан, — а ти викладеш викупні гроші не лише за пріора Еймера, а й за самого себе.

— За себе! Ах, відважні панове! — вигукнув жид. — Я розорений і збіднілий чоловік; навіть якби я заплатив вам п’ятдесят крон, моєю долею на все життя залишилася б жебрацька палиця.

— У цьому питанні нехай судить пріор, — відповів капітан. — Ну, отче Еймер, що скажете? Чи спроможний жид заплатити добрий викуп?

— Чи спроможний він заплатити викуп? — перепитав пріор. — Хіба це не Ісаак з Йорка, багатий настільки, що міг би викупити з полону всі десять племен Ізраїлю, відведених у ассирійську неволю? Сам я бачив його небагато, але наш келар і скарбник чимало з ним торгували, і, за чутками, його дім у Йорку так наповнений золотом та сріблом, що це ганьба для будь-якої християнської землі. Диву даєшся, дивлячись, як таким ненаситним гадюкам дозволяють прогризати нутрощі держави, ба навіть самої святої церкви своїми мерзенними лихварством та здирством.

— Стривайте, отче, — сказав жид. — Вгамуйте свій гнів і приборкайте запал. Благаю вашу преподобність пам’ятати, що я нікому не нав’язую своїх грошей. Але коли церковник і мирянин, князь і пріор, лицар і священник приходять стукати до дверей Ісаака, вони не позичають його шекелі такими неввічливими словами. Тоді все інакше: «Друже Ісааку, чи не зробиш ти нам ласки в цій справі, і наш день буде по-справжньому святковим, їй-право? І добрий Ісааку, якщо ти коли-небудь комусь прислужився, покажи себе другом у цій скруті!» А коли приходить день і я прошу повернути моє, що ж я чую у відповідь? «Проклятий жид!», «Єгипетське прокляття на твоє плем’я!» — та всілякі слова, здатні підбурити грубий і невихований люд проти бідних чужинців!

— Пріоре, — сказав капітан, — хоч він і жид, але тут сказав слушно. Тож назви його викуп так само, як він назвав твій, і без подальших грубощів.

— Ніхто, крім latro famosus, — сказав пріор, — тлумачення чого я дам іншим разом і за іншої нагоди, не посадив би християнського прелата й нехрещеного жида на одну лаву. Але оскільки ви вимагаєте, щоб я визначив ціну цьому негідникові, то скажу вам прямо: ви вчините несправедливо щодо самих себе, якщо візьмете з нього хоч пенні менше за тисячу крон.

— Вирок! Вирок! — вигукнув головний розбійник.

— Вирок! Вирок! — закричали його радники. — Християнин показав добрий виховок і поставився до нас щедріше, ніж жид.

— Боже батьків моїх, допоможи мені! — сказав жид. — Невже ви доведете до землі зовсім зубожілого чоловіка? Сьогодні я залишився без дітей — і ви ще хочете позбавити мене засобів до існування?

— Якщо ти бездітний, жиде, то тобі й менше доведеться утримувати, — сказав Еймер.

— О горе мені, мілорде! — сказав Ісаак. — Ваш закон не дозволяє вам знати, як дитина, що лежить біля нашого серця, переплітається з найпотаємнішими струнами душі. О Ребекко! Сміху радості моєї коханої Рахілі! Якби кожен листок на тому дереві був цехіном і кожен цехін належав мені, усе це багатство я віддав би за одну-єдину звістку: чи ти жива і чи врятувалася від рук назарея?

— Хіба твоя дочка не була темноволосою? — запитав один із розбійників. — І хіба на ній не було вуалі з крученого шовку, вишитої сріблом?

— Вона! Вона! — вигукнув старий, затремтівши від нетерпіння так само, як перед тим тремтів від страху. — Нехай благословення Якова буде на тобі! Чи можеш ти сказати мені щось про її долю? Чи жива вона?

— То це вона, — сказав йомен, — була викрадена гордовитим тамплієром, коли він учора надвечір прорвався крізь наші лави. Я вже натягнув лук, щоб пустити йому вслід стрілу, але пожалів його заради дівчини: я боявся, що стріла може завдати шкоди їй.

— О! — відповів жид. — Я волів би, щоб Бог дозволив тобі вистрілити, навіть якби стріла пробила їй груди! Краще могила її батьків, ніж безчестя на ложі розпусного й дикого тамплієра. Іхавод! Іхавод! Слава відійшла від мого дому!

— Друзі, — сказав ватажок, озираючись навколо, — старий лише жид, та все ж його горе торкнулося мого серця. Ісааку, будь із нами щирим: якщо ти заплатиш тисячу крон викупу, чи залишишся зовсім без грошей?

Ісаак, змушений знову замислитися про своє земне багатство, любов до якого, через силу давньої звички, навіть тепер змагалася в ньому з батьківською любов’ю, зблід, затнувся і не зміг заперечити, що деякий невеликий залишок у нього все ж може лишитися.

— Ну, гаразд, нехай так, — сказав розбійник. — Хоч би й залишилося щось, ми не будемо рахувати з тобою кожну монету. Без грошей ти можеш так само сподіватися визволити свою дитину з пазурів сера Бріана де Буагільбера, як пустити королівського оленя стрілою без наконечника. Ми візьмемо з тебе такий самий викуп, як із пріора Еймера, або, радше, на сто крон менше; ці сто крон будуть моєю особистою втратою і не ляжуть тягарем на цю вельмишановну громаду. Так ми уникнемо тяжкого гріха — оцінити купця-жида так само високо, як християнського прелата, а в тебе залишиться шістсот крон, щоб домовлятися про викуп твоєї дочки. Тамплієри люблять блиск срібних шекелів не менше, ніж сяйво чорних очей. Поспішай змусити свої монети задзвеніти біля вух де Буагільбера, поки не сталося чогось гіршого. Як повідомили наші розвідники, ти знайдеш його в найближчій командорії його ордену. Ну що, добре я сказав, мої веселі друзі?

Йомени, як завжди, висловили цілковиту згоду з думкою свого ватажка, а Ісаак, наполовину звільнений від своїх страхів звісткою про те, що дочка жива і, можливо, її ще можна викупити, кинувся до ніг великодушного розбійника. Він тер бородою об його чоботи, намагаючись поцілувати край зеленої сутани.

Капітан відсахнувся й вивільнився з рук жида, не приховуючи певної зневаги.

— Годі тобі, чоловіче! Встань! Я англієць зроду і не люблю таких східних поклонів. Ставай навколішки перед Богом, а не перед бідним грішником, як я.

— Авжеж, жиде, — сказав пріор Еймер. — Ставай навколішки перед Богом, якого представляє слуга його вівтаря. І хто знає: з твоїм щирим каяттям і належними дарами до святині святого Роберта, яку благодать ти зможеш здобути для себе та своєї дочки Ребекки? Мені шкода дівчини, бо вона має миле й вродливе обличчя — я бачив її на турнірі в Ешбі. До того ж Бріан де Буагільбер — людина, на яку я маю чималий вплив. Подумай, як можеш заслужити моє добре слово перед ним.

— О горе! О горе! — сказав жид. — З усіх боків повстають проти мене грабіжники! Мене віддають на здобич ассирійцеві, на здобич єгиптянинові!

— А чого іншого могла б сподіватися твоя проклята раса? — відповів пріор. — Бо що каже Святе Письмо: verbum Domini projecerunt, et sapientia est nulla in eis — вони відкинули слово Господнє, і мудрості в них немає; propterea dabo mulieres eorum exteris — тому віддам їхніх жінок чужинцям, тобто тамплієрові, як у нинішньому випадку; et thesauros eorum haeredibus alienis — а їхні скарби іншим, як у нинішньому випадку цим чесним добродіям.

Ісаак глибоко застогнав, почав заламувати руки й знову поринув у свій стан спустошення та відчаю. Але ватажок йоменів відвів його вбік.

— Добре подумай, Ісааку, що тобі робити в цій справі, — сказав Локслі. — Моя тобі порада — прихили до себе цього церковника. Він марнославний, Ісааку, та ще й жадібний; принаймні гроші йому потрібні, щоб утримувати свою розкіш. Ти легко можеш задовольнити його жадібність, бо не думай, що я повірив твоїм виправданням про бідність. Я, Ісааку, чудово знаю навіть ту залізну скриню, в якій ти зберігаєш свої мішечки з грішми. Що ж! Невже я не знаю великого каменя під яблунею, під яким захований вхід до склепінчастої комори під твоїм садом у Йорку?

Жид зблід, мов смерть.

— Але не бійся мене, — провадив йомен, — адже ми з тобою давні знайомі. Хіба ти не пам’ятаєш хворого йомена, якого твоя прекрасна дочка Ребекка визволила з кайданів у Йорку, а потім тримала у своєму домі, доки він не одужав? Ти відпустив його здоровим і ще дав йому трохи грошей. Лихварю, яким ти є, ти ніколи не вкладав свої монети під кращі відсотки, ніж той бідний срібний марк, бо сьогодні він заощадив тобі п’ятсот крон.

— То це ти той самий, кого ми називали Дікконом Натягни-Лука? — сказав Ісаак. — Я завжди думав, що впізнаю твій голос.

— Я Натягни-Лука, — сказав капітан, — і Локслі, до того ж маю ще й добре ім’я, окрім усіх цих.

— Але ти помиляєшся, добрий Натягни-Луко, щодо тієї склепінчастої комори. Нехай Небо мені допоможе, якщо там є щось, крім товарів, із якими я охоче розлучуся заради тебе: сто ярдів лінкольнського зеленого сукна, щоб пошити камзоли твоїм людям, сто заготовок із іспанського тиса для луків і сто шовкових тятив — міцних, круглих та надійних. Усе це я надішлю тобі на знак своєї прихильності, чесний Дікконе, якщо ти мовчатимеш про ту комору, мій добрий Дікконе.

— Мовчатиму, як соня, — сказав розбійник. — І нехай я не заслуговую довіри, якщо не шкодую твоєї дочки. Але нічим не можу їй зарадити. У відкритому полі списи тамплієрів надто сильні проти моїх лучників — вони розсіяли б нас, мов пил. Якби я знав, що це Ребекка, коли її забирали, можна було б щось зробити; але тепер тобі доведеться діяти хитрістю. Ну ж бо, чи поговорити мені за тебе з пріором?

— Іменем Божим, Дікконе! Якщо можеш, допоможи мені повернути дитину мого серця!

— Не заважай мені своєю недоречною жадібністю, — сказав розбійник, — і я говоритиму з ним заради тебе.

Після цього він відійшов від жида, який, однак, ішов за ним так само невідступно, як тінь.

— Пріоре Еймере, — сказав капітан, — відійди зі мною під це дерево. Кажуть, ти любиш вино та жіночу усмішку більше, ніж личить твоєму ордену, пане священнику; але мене це не обходить. Я також чув, що ти любиш пару добрих псів і швидкого коня, а той, хто любить речі, які дорого коштують, навряд чи нехтує гаманцем, повним золота. Але я ніколи не чув, щоб ти любив гноблення чи жорстокість. Отож Ісаак готовий дати тобі засоби для задоволення й розваг — мішок зі ста марками срібла, — якщо твоє заступництво перед твоїм союзником-тамплієром допоможе здобути свободу його дочки.

— І щоб вона повернулася неушкодженою та з честю, такою, якою була, коли її в мене забрали, — додав жид. — Інакше угоди не буде.

— Мовчи, Ісааку, — сказав розбійник, — інакше я взагалі відмовлюся за тебе клопотатися. Що скажете на це, пріоре Еймере?

— Справа ця має двоїсту природу, — відповів пріор, — бо, з одного боку, я можу чимало зробити доброго, але, з іншого, це піде на користь жиду, а отже, суперечитиме моїй совісті. Проте якщо ізраїльтянин захоче прислужитися Церкві, зробивши деякий внесок у спорудження нашої дорміторії, я візьму на свою совість допомогу йому в справі його дочки.

— За двадцять марок на дорміторію, — сказав розбійник. — Мовчи, кажу тобі, Ісааку! — або за пару срібних свічників для вівтаря ми з вами сперечатися не будемо.

— Але ж, добрий Дікконе Натягни-Луко… — почав був Ісаак, намагаючись утрутитися.

— Добрий жиде, добра худобино, добрий черв’яче! — вигукнув йомен, втрачаючи терпіння. — Якщо ти й далі ставитимеш свої брудні гроші на терези разом із життям і честю власної дочки, то, клянусь Небом, раніше ніж мине три дні я позбавлю тебе кожного мараведі, який тільки маєш у світі!

Ісаак зіщулився й замовк.

— А яку запоруку матиму я за все це? — запитав пріор.

— Коли Ісаак завдяки вашому посередництву повернеться з успіхом, — сказав розбійник, — я присягаюся святим Губертом, що простежу, аби він сплатив вам гроші чистим сріблом. А якщо ні, то сам розрахуюся з ним так, що йому краще було б заплатити двадцять таких сум.

— Ну що ж, жиде, — сказав Еймер, — раз уже мені доводиться втручатися в цю справу, дай мені свої писальні дощечки. Хоча, стривай… Краще я постив би двадцять чотири години, ніж скористався твоїм пером. Але де ж мені взяти іншого?

— Якщо ваша свята совість дозволяє не користуватися жидовими дощечками, то з пером я можу дати собі раду, — сказав йомен.

Він натягнув лук, прицілився у дику гуску, що пролітала високо над їхніми головами, — передову птаху цілої лави її родичів, які прямували до далеких і безлюдних боліт Голдернесса. Птах, пробитий стрілою, затріпотів і впав униз.

— Ось, пріоре, — сказав капітан, — пер для всіх ченців Жорво вистачить на наступні сто років, якщо тільки вони не візьмуться писати хроніки.

Пріор сів і, не поспішаючи, написав листа Бріану де Буагільберу. Ретельно запечатавши дощечки, він передав їх жидові й сказав:

— Це буде твоїм безпечним проїзним до командорії Темплстоу. На мою думку, лист найімовірніше допоможе домогтися повернення твоєї дочки, якщо ти підкріпиш його щедрими пропозиціями вигоди та зиску за власний рахунок. Повір мені: добрий лицар Буагільбер належить до братства тих, хто нічого не робить задарма.

— Ну що ж, пріоре, — сказав розбійник, — я більше не затримуватиму тебе тут, хіба лише для того, щоб дати жидові розписку про шістсот крон, на які визначено твій викуп. Я приймаю його за свого платника. І якщо почую, що ви зволікаєте зарахувати йому в розрахунок цю сплачену ним суму, нехай свята Марія відвернеться від мене, якщо я не спалю абатство над твоєю головою, навіть якщо через це мене повісять на десять років раніше!

З іще меншою охотою, ніж тією, з якою він писав листа Буагільберу, пріор склав розписку, звільняючи Ісаака з Йорка від сплати шестисот крон, які той дав йому в його скруті як викуп за свободу, і урочисто обіцяючи чесно зарахувати цю суму в майбутніх розрахунках із ним.

— А тепер, — сказав пріор Еймер, — я прошу вас повернути моїх мулів та інохідців, а також звільнити преподобних братів, що супроводжували мене. Так само прошу повернути персні з подвійними обідками, коштовності та чудове вбрання, яких мене позбавили, адже тепер я, як справжній полонений, сплатив свій викуп.

— Щодо ваших братів, пане пріоре, — сказав Локслі, — вони будуть негайно звільнені, бо було б несправедливо їх затримувати. Щодо ваших коней і мулів — їх також повернуть, разом із дорожніми грішми, достатніми, щоб ви могли дістатися Йорка, бо було б жорстоко позбавити вас засобів для подорожі. Але щодо перснів, коштовностей, ланцюжків та іншого — ви повинні зрозуміти, що ми люди з ніжною совістю і не хочемо піддавати таку поважну людину, як ви, яка повинна була б уже відмерти для марнославства цього життя, сильній спокусі порушити статут свого ордену, носячи персні, ланцюжки чи інші марні прикраси.

— Подумайте, що ви робите, добродії, — сказав пріор, — перш ніж накладати руку на майно Церкви. Ці речі належать до res sacras — священних речей, — і я не знаю, який суд Божий може настати, якщо до них торкнуться мирські руки.

— Я подбаю про це, преподобний пріоре, — сказав Відлюдник із Копмангерста, — бо я носитиму їх сам.

— Друже чи брате, — сказав пріор, відповідаючи на це вирішення своїх сумнівів, — якщо ти й справді прийняв чернечий сан, то подумай, як ти відповідатимеш перед своїм церковним начальством за участь у сьогоднішній справі.

— Друже пріоре, — відповів Відлюдник, — знай, що я належу до маленької єпархії, де сам собі єпископ, і так само мало дбаю про єпископа Йоркського, як про абата Жорво, пріора та всю його братію.

— Ти цілковито неправомірний у своїх діях, — сказав пріор, — один із тих безладних людей, які, без належних підстав узявши на себе священний сан, оскверняють святі таїнства й ставлять під загрозу душі тих, хто звертається до них за порадою; lapides pro pane condonantes iis — даючи їм каміння замість хліба, як каже Вульгата.

— Та якби мою голову можна було розтрощити латиною, — сказав брат, — вона давно вже не трималася б на плечах. Я ж кажу: позбавити цілий світ таких пихатих священників, як ти, їхніх коштовностей та цяцьок — цілком законне пограбування єгиптян.

— Ти придорожній священник, — у великому гніві сказав пріор, — excommunicabo vos — відлучу вас від церкви!

— А ти сам більше схожий на злодія та єретика, — так само обурено відповів брат. — Перед моїми парафіянами я не стерплю такої образи, яку ти, виявляється, не соромишся завдавати мені, хоч я й преподобний брат тобі. Ossa ejus perfringam — я переламаю вам кістки, як сказано у Вульгаті.

— Гей! — вигукнув капітан. — Невже преподобні брати дійшли до таких слів? Дотримуйся своєї обітниці миру, брате. Пріоре, якщо ти ще не примирився остаточно з Богом, не провокуй брата далі. Відлюднику, відпусти преподобного отця з миром, як людину, що сплатила свій викуп.

Йомени розвели розлючених священнослужителів, які й далі підвищували голоси, обсипаючи один одного лайкою поганою латиною. Пріор виголошував її вправніше, а Відлюдник — із набагато більшою люттю. Нарешті пріор достатньо опанував себе, щоб зрозуміти: він ставить під загрозу власну гідність, сварячись із таким придорожнім священником, як капелан розбійників. До нього приєдналися його супутники, і він поїхав геть із набагато меншою пишністю та, якщо говорити про земні справи, у значно більш апостольському стані, ніж той, у якому постав перед розбійниками.

Залишалося, щоб жид надав якусь запоруку за викуп, який він мав сплатити не лише за себе, а й за пріора. Тож він видав, скріпивши власною печаткою, розпорядження одному зі своїх одноплемінників у Йорку: виплатити пред’явникові тисячу крон і видати йому також певні товари, перелічені в записці.

— Мій брат Шева, — глибоко зітхнув він, — має ключ від моїх складів.

— І від склепінчастої комори, — прошепотів Локслі.

— Ні, ні! Нехай Небо відверне таке лихо! — вигукнув Ісаак. — Лихою буде та година, коли кого б то не було посвячено в цю таємницю!

— Вона в безпеці зі мною, — сказав розбійник, — аби тільки твоя ця грамота принесла зазначену в ній суму. Але що з тобою тепер, Ісааку? Ти помер? Отупів? Невже сплата тисячі крон змусила тебе забути про небезпеку, в якій перебуває твоя дочка?

Жид схопився на ноги.

— Ні, Дікконе, ні! Я зараз вирушу. Прощавай, ти, кого я не можу назвати добрим, але й не смію та не хочу назвати злим.

Та перш ніж Ісаак вирушив, ватажок розбійників дав йому останню пораду:

— Будь щедрим у своїх пропозиціях, Ісааку, і не шкодуй грошей заради безпеки своєї дочки. Повір мені: кожна золота монета, яку ти заощадиш у цій справі, згодом завдасть тобі стільки мук, наче її розплавленою влили тобі в горло.

Ісаак відповів глибоким стогоном і вирушив у дорогу в супроводі двох високих лісників, які мали бути його провідниками, а водночас і охоронцями, поки він ішов через ліс.

Чорний лицар, який із неабияким інтересом спостерігав за всіма цими подіями, тепер також попрощався з розбійником. Він не міг не висловити свого здивування, побачивши стільки громадянської розважливості серед людей, позбавлених звичайного захисту й впливу закону.

— Добрий плід часом виростає і на поганому дереві, сер лицарю, — сказав йомен, — а лихі часи не завжди породжують лише зло, та ще й зло без домішок. Серед тих, кого обставини затягли в це беззаконне життя, безперечно, є чимало людей, які бажають користуватися його сваволею бодай із певною мірою стриманості; а дехто, можливо, й шкодує, що взагалі змушений займатися таким ремеслом.

— І з одним із таких людей я, як я розумію, зараз розмовляю? — сказав лицар.

— Сер лицарю, — відповів розбійник, — у кожного з нас є своя таємниця. Ви вільні складати про мене свою думку, а я можу робити свої припущення щодо вас, хоча жодна з наших стріл, можливо, й не влучить у ціль, до якої її послано. Але я не прошу, щоб мене допустили до вашої таємниці, тож не гнівайтеся, що й свою я збережу при собі.

— Прошу пробачення, відважний розбійнику, — сказав лицар. — Твій докір справедливий. Та, можливо, згодом нам доведеться зустрітися, і тоді між нами буде менше таємниць. А поки що ми розходимося друзями, чи не так?

— Ось моя рука на тому, — сказав Локслі. — І я назву її рукою справжнього англійця, хоч нині й вигнанця поза законом.

— А ось і моя у відповідь, — сказав лицар. — І я вважаю за честь потиснути вашу. Бо той, хто, маючи необмежену владу чинити зло, чинить добро, заслуговує на похвалу не лише за добро, яке він робить, а й за зло, від якого утримується. Прощавай, відважний розбійнику!

Так розійшлися ці благородні товариші; і Той, Хто носив кайдани, сів на свого могутнього бойового коня та поскакав геть крізь ліс.