«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ IV

З вівцями й кудлатими козами свині різалися враз,
А гордого бика на мармур простелили повсякчас;
На вогні готували м’ясо й подавали до столу кругом,
А келихи вінчало рожеве вино своїм сяйвом і теплом.

Окремо від усіх Улісс приймав частування своє;
Йому триногий стіл і скромніше місце князь подає —

ОДІССЕЯ, книга XXI

Пріор Еймер скористався нагодою, щоб змінити дорожній одяг на ще дорожчий, поверх якого накинув майстерно вишиту церковну ризу. Окрім масивного золотого персня-печатки, що свідчив про його церковний сан, на пальцях, усупереч церковним канонам, красувалися коштовні персні з дорогоцінним камінням. Сандалії були пошиті з найтоншої шкіри, привезеної з Іспанії, борода підстрижена настільки коротко, наскільки це дозволяли правила його ордену, а поголену маківку приховувала багряна шапочка, розкішно оздоблена вишивкою.

Змінився й вигляд лицаря-тамплієра. Хоча він був прикрашений менш старанно, ніж його супутник, одяг його виявився не менш багатим, а постава — значно владнішою. Кольчужну сорочку він змінив на нижню туніку з темно-пурпурового шовку, облямовану хутром, поверх якої широкими складками спадала довга бездоганно біла мантія. Восьмипроменевий хрест його ордену був вирізаний із чорного оксамиту й нашитий на плечі мантії. Висока шапка вже не прикривала його чола: тепер його затіняло лише коротке, густе, кучеряве волосся кольору воронячого крила, що ще виразніше підкреслювало незвично смагляве обличчя. Його хода й манери могли б здатися напрочуд величними, якби їх не псувала пихата зверхність, яку легко набути, звикнувши до влади, що ніколи не зустрічає опору.

За цими двома поважними особами йшли їхні слуги, а на деякій відстані позаду — їхній провідник, чия постать не мала нічого особливого, крім звичайного вбрання паломника. Грубий чорний плащ із серм’яного сукна повністю огортав його тіло. За формою він нагадував плащ сучасного гусара: з такими самими клапанами, що прикривали руки, і називався «склавейном», або «слов’янським плащем». Грубі сандалі, прив’язані ремінцями до босих ніг, широкий капелюх із нашитими на краях мушлями, а також довгий залізний посох, на верхівці якого було прикріплено пальмову гілку, доповнювали вбрання паломника. Він скромно йшов останнім у почті, а помітивши, що за нижнім столом ледве вистачає місця для слуг Седрика та почту його гостей, відійшов до лави, поставленої біля самого каміна, майже під одним із великих димоходів. Там він, здавалося, взявся сушити свій одяг, очікуючи, поки хтось звільнить місце за столом або управитель із гостинності не подасть йому їжу саме там, де він усамітнився.

Седрик підвівся, щоб зустріти гостей із гідною господареві гостинністю. Він зійшов із підвищення, що називалося помостом, зробив назустріч їм три кроки й зупинився, очікуючи, поки вони підійдуть ближче.

— Мені прикро, шановний пріоре, що моя обітниця не дозволяє мені ступити далі цією підлогою моїх предків навіть для того, щоб привітати таких гостей, як ви та цей доблесний лицар Святого Храму. Але мій управитель уже пояснив вам причину моєї, на перший погляд, неввічливості. Дозвольте також попросити вас вибачити мені те, що я звертаюся до вас рідною мовою, і, якщо ви нею володієте, відповісти мені так само. Якщо ж ні, то я достатньо розумію норманську, щоб стежити за вашою розмовою.

— Обітниці, достойний фране, а краще дозвольте назвати вас достойним таном, хоч цей титул уже й застарів, — відповів пріор, — слід розв’язувати. Обітниці — це вузли, що прив’язують нас до Небес; це мотузки, якими жертву прив’язують до рогів жертовника. А тому, як я вже сказав, їх можна розв’язати й зняти з себе, якщо тільки наша свята Мати-Церква не постановить інакше. Щодо мови, то я охоче говоритиму тією, якою розмовляла моя шанована бабуся Гільда з Міддлгема, яка померла у славі святості й, якщо нам дозволено так висловитися, майже не поступалася своєю святістю славетній тезці — блаженній святій Гільді з Вітбі. Нехай Бог буде милостивий до її душі!

Коли пріор закінчив свою примирливу промову, його супутник коротко й твердо сказав:

— Я завжди розмовляю французькою — мовою короля Річарда та його знаті. Але англійську знаю достатньо, щоб спілкуватися з місцевими жителями.

Седрик кинув на нього один зі своїх швидких, нетерплячих поглядів — саме такі погляди мимоволі викликало в ньому все, що нагадувало про суперництво двох народів. Проте, згадавши про обов’язок господаря, він стримав подальше роздратування, жестом запросив гостей сісти на два місця трохи нижче від його власного, але зовсім поруч, і наказав подавати вечерю.

Поки слуги поспішали виконувати накази Седрика, його погляд упав на Гурта, який щойно увійшов до зали разом зі своїм супутником Вамбою.

— Покличте сюди цих ледацюг! — нетерпляче наказав саксонець.

Коли винуватці підійшли до помосту, він звернувся до них:

— Як це ви, негідники, примудрилися так пізно тинятися десь за межами дому? Ти, Гурте, привів своє стадо чи залишив його грабіжникам та розбійникам?

— Стадо ціле, якщо це вас втішить, — відповів Гурт.

— Але мене не тішить, негіднику, — відрубав Седрик, — що через тебе я цілих дві години мав підстави думати інакше й сидів тут, вигадуючи помсту сусідам за кривди, яких вони мені не завдали. Запам’ятай: наступна провина такого роду закінчиться для тебе кайданами й темницею.

Гурт, знаючи запальний характер господаря, навіть не спробував виправдовуватися. Але блазень, користуючись привілеями свого становища й упевненістю в терпінні Седрика, відповів за них обох:

— Правду кажучи, дядьку Седрику, сьогодні ви ні мудрі, ні розсудливі.

— Що ти сказав? — обурився господар. — Тоді підеш до воротаря й скуштуєш тамтешньої науки, якщо дозволятимеш своїм дурощам так розперезатися.

— Спершу нехай ваша мудрість скаже мені, — відповів Вамба, — чи справедливо й розумно карати одну людину за провину іншої?

— Звичайно, ні, дурню, — відповів Седрик.

— Тоді чому ви хочете закувати бідолашного Гурта через провину його собаки Фангса? Присягаюся, ми не втратили дорогою жодної хвилини після того, як зібрали стадо докупи. А зробити це Фангсу вдалося лише тоді, коли вже продзвенів вечірній дзвін.

— Тоді повісьте Фангса, — різко кинув Седрик, повертаючись до свинопаса, — якщо це його провина, і знайди собі іншого собаку.

— Дозвольте, дядьку, — заперечив блазень, — це знову буде не зовсім справедливо. Адже Фангс не винен, що він кульгавий і не міг зібрати стадо. Винен той, хто відрубав йому два передні кігті. А якби бідолаха мав змогу висловити свою думку, навряд чи він проголосував би за таку операцію.

— І хто насмілився скалічити тварину, що належить моєму кріпакові? — запитав саксонець, спалахнувши гнівом.

— Та це старий Г’юбер, — відповів Вамба, — охоронець мисливських угідь сера Філіпа де Мальвуазена. Він спіймав Фангса, коли той блукав лісом, і сказав, що пес ганявся за оленем усупереч правам його господаря як охоронця угідь.

— Хай забере Мальвуазена нечистий, і його охоронця разом із ним! — відповів саксонець. — Я навчу їх, що цей ліс було вилучено з королівських лісових угідь відповідно до Великої лісової хартії. Але досить про це. Іди, негіднику, іди на своє місце. А ти, Гурте, знайди собі іншого пса, а якщо той охоронець наважиться його зачепити, я зіпсую йому стрільбу з лука; хай мене прокляне боягузтво, якщо я не відрубаю йому вказівного пальця правої руки! Більше він тятиви не натягне. — Прошу вибачення, мої достойні гості. Тут мене оточують сусіди, не кращі за ваших невірних, сер лицарю, у Святій землі. Але ваша скромна вечеря вже перед вами; їжте, а гостинність нехай загладить убогість частування.

Та бенкет, накритий на столі, аж ніяк не потребував виправдань господаря. На нижній частині столу стояли страви зі свинини, приготовленої різними способами, а також птиця, оленина, козлятина, зайчатина й різноманітна риба; поруч лежали величезні буханці та коржі хліба, а ще всілякі ласощі з фруктів і меду. Дрібну дичину, якої було вдосталь, подавали не на тарелях, а нанизаною на невеликі дерев’яні рожни. Пажі та слуги, що несли їх, по черзі пропонували птицю кожному гостеві, і той сам відрізав собі стільки, скільки бажав. Біля кожного знатного гостя стояв срібний келих; для тих, хто сидів за нижньою частиною столу, приготували великі роги для пиття.

Коли вже мали починати трапезу, мажордом, або управитель, раптом підняв свій жезл і голосно промовив:

— Зачекайте! Місце для леді Ровени.

У цей момент у верхньому кінці зали, позаду бенкетного столу, відчинилися бічні двері, й до приміщення увійшла Ровена, за якою йшли чотири служниці. Седрик, хоча й здивувався, а можливо, й не надто зрадів появі своєї підопічної серед гостей, поспішив їй назустріч і з шанобливою церемонністю провів її до підвищеного місця праворуч від себе, призначеного для господині дому. Усі підвелися, вітаючи її, а вона відповіла на їхню люб’язність мовчазним поклоном і граційно рушила до свого місця за столом.

Не встигла вона сісти, як тамплієр прошепотів пріорові:

— Вашого золотого нашийника я на турнірі не носитиму. Хіоське вино залишається за вами.

— Хіба я не казав? — відповів пріор. — Але стримайте свій захват: франклін за вами спостерігає.

Не зважаючи на це застереження й звиклий діяти лише під впливом власних бажань, Браян де Буагільбер не відводив очей від саксонської красуні. Можливо, вона особливо вразила його уяву саме тому, що так сильно відрізнялася від східних султанш.

Ровена була високою, але не настільки, щоб її зріст привертав особливу увагу. Її шкіра була напрочуд світлою, проте шляхетна форма голови й рис обличчя позбавляла цю білизну будь-якої безбарвності. Ясні блакитні очі, сховані під витонченою, досить виразною бровою, немовби могли не лише ніжно розчулювати, а й спалахувати; не тільки благати, а й наказувати. М’якість була, безперечно, природним виразом такого обличчя, однак звичка до переваги над іншими й постійне поклоніння, яке вона отримувала, надали саксонській пані величнішого вигляду, що поєднувався з природною ніжністю та водночас змінював її.

Її пишне волосся, кольором між каштановим і золотаво-русявим, було вигадливо й граційно укладене в численні кучері, у створенні яких мистецтво, ймовірно, допомогло природі. Пасма були переплетені коштовним камінням і спадали донизу на всю довжину, засвідчуючи її шляхетне походження та вільнонароджений стан. На шиї висів золотий ланцюжок із маленьким релікварієм із того самого металу. На оголених руках блищали браслети. На ній була нижня сукня та кіртл із блідо-зеленої, мов морська вода, шовкової тканини, поверх яких спадало довге вільне вбрання до самої землі з дуже широкими рукавами, що, втім, ледь опускалися нижче ліктів. Цей верхній одяг був багряного кольору й пошитий із найтоншої вовни. До його верхньої частини кріпилася шовкова, вплетена золотом вуаль, яку за бажанням можна було накинути на обличчя та груди на іспанський манер або ж мальовничо розкласти навколо плечей.

Коли Ровена помітила, що очі тамплієра з палаючою пристрастю вп’ялися в неї, а на тлі темних западин під його бровами вони здавалися розжареним вугіллям, вона з гідністю огорнула обличчя вуаллю, даючи зрозуміти, що його зухвалий погляд їй неприємний.

Седрик помітив і цей рух, і його причину.

— Сер тамплієре, — сказав він, — щоки наших саксонських дівчат надто мало бачили сонця, щоб витримувати пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я образив вас, — відповів сер Браян, — то прошу вибачення… тобто прошу вибачення у леді Ровени, бо моя покірність не простягнеться нижче.

— Леді Ровена, — промовив пріор, — покарала нас усіх, приборкавши зухвалість мого друга. Сподіваюся, однак, що вона буде милосерднішою до блискучого товариства, яке незабаром збереться на турнірі.

— Наш від’їзд туди ще не вирішений, — відповів Седрик. — Я не люблю цих марнот, про які мої предки й не знали, коли Англія була вільною.

— Та все ж сподіваймося, — сказав пріор, — що наше товариство переконає вас вирушити туди разом із нами. За таких небезпечних доріг супровід сера Браяна де Буагільбера навряд чи буде зайвим.

— Сер пріоре, — відповів саксонець, — де б я не мандрував цією землею, досі мені цілком вистачало мого доброго меча та вірних людей. Якщо ми й вирушимо до Ешбі-де-ла-Зуша, то разом із моїм шляхетним сусідом і земляком Ательстаном Конінгсбурзьким і з таким почтом, що ні розбійники, ні феодальні вороги нам не страшні. — Я п’ю за ваше здоров’я, сер пріоре, з цієї чаші вина, яке, сподіваюся, припаде вам до смаку, і дякую за вашу люб’язність. Якщо ж ви настільки суворо дотримуєтеся монастирського правила, — додав він, — що віддаєте перевагу своєму кислому молочному напою, сподіваюся, ви не вважатимете нечемністю, якщо я не питиму разом із вами.

— Ні, — засміявся священник, — лише в нашому абатстві ми обмежуємо себе «солодким молоком» або «кислим молоком». У спілкуванні зі світом ми дотримуємося світських звичаїв. Тож відповідаю на ваш тост цим добрим вином, а слабший напій залишаю моєму братові-мирянину.

— А я, — сказав тамплієр, наповнюючи свій келих, — п’ю за здоров’я прекрасної Ровени. Відтоді як її тезка запровадила це слово в Англії, не було жінки, гіднішої такого тосту. Присягаюся вірою, я міг би пробачити нещасного Вортігерна, якби він мав хоча б половину тієї причини, яку ми бачимо перед собою, коли занапастив свою честь і королівство.

— Я позбавлю вас потреби бути люб’язним, сер лицарю, — з гідністю сказала Ровена, не відкриваючи обличчя. — А точніше, скористаюся вашою люб’язністю настільки, щоб попросити останніх новин із Палестини. Ця тема для англійських вух приємніша за компліменти, яких вас навчає ваше французьке виховання.

— Мені, леді, майже нічого важливого вам повідомити, — відповів сер Браян де Буагільбер, — хіба що маю підтверджені звістки про перемир’я із Саладіном.

Його перебив Вамба, який зайняв своє звичне місце на стільці, спинка якого була прикрашена двома ослячими вухами. Стілець стояв приблизно за два кроки позаду крісла його господаря, котрий час від часу передавав йому їжу зі своєї тарілки; щоправда, такою ж прихильністю користувалися й улюблені пси, кілька з яких, як ми вже згадували, теж перебували в залі.

Вамба сидів за маленьким столиком, підібгавши п’яти до перекладини свого крісла. Щоки він втягнув так, що його щелепи стали схожими на горіхокол. Очі були напівзаплющені, але уважно стежили за кожною нагодою скористатися дозволеною йому безкарністю блазня.

— Ці перемир’я з невірними роблять із мене старого! — вигукнув він, не зважаючи на те, як раптово перервав поважного тамплієра.

— Годі, негіднику, яким же чином? — запитав Седрик, і на його обличчі вже з’явилася готовність прихильно зустріти очікуваний жарт.

— Тому, — відповів Вамба, — що я пам’ятаю за свого життя вже три таких перемир’я, і кожне з них мало тривати п’ятдесят років. Отже, за підрахунками, мені має бути щонайменше сто п’ятдесят років.

— Але від смерті у старості я тебе неодмінно вбережу, — сказав тамплієр, який тепер упізнав у ньому свого лісового знайомця. — Я гарантую тобі захист від усіх смертей, крім насильницької, якщо ти й надалі даватимеш подорожнім такі вказівки, як сьогодні вночі пріорові та мені.

— Що ти кажеш, негіднику?! — вигукнув Седрик. — Навмисно збивати мандрівників зі шляху? Тебе треба висікти! Ти принаймні такий самий шахрай, як і блазень.

— Прошу тебе, дядьку, — відповів блазень, — нехай цього разу моє безумство захистить мою шахрайку. Я всього лише переплутав праву руку з лівою. А той, хто обрав собі блазня за радника й провідника, міг би пробачити й значно більшу помилку.

Розмову перервав прихід слуги воротаря, який повідомив, що біля брами стоїть незнайомець і благає впустити його та надати притулок.

— Впустіть його, — сказав Седрик, — ким би він не був і звідки б не прийшов. Така ніч, що реве за стінами, змушує навіть диких звірів тулилися до свійських і шукати захисту в людини — свого смертельного ворога, — замість того щоб загинути від стихії. Подбайте про всі його потреби якнайкраще. Простеж за цим, Освальде.

І управитель залишив бенкетну залу, щоб особисто подбати про виконання наказу свого господаря.

«Айвенго» РОЗДІЛ V

Чи ж не має єврей очей? Чи ж не має єврей рук, органів, тілесних вимірів, почуттів, прихильностей, пристрастей? Хіба не тією самою їжею він живиться, не тією самою зброєю його ранять, не тим самим хворобам він підвладний, не тими самими засобами зцілюється, не тим самим зимовим холодом і літньою спекою зігрівається й охолоджується, що й християнин?

Венеційський купець

Освальд, повернувшись, прошепотів на вухо своєму господареві:

— Це єврей, який називає себе Ісааком з Йорка. Чи годиться мені провести його до зали?

— Нехай Гурт виконає твою службу, Освальде, — з притаманною йому зухвалістю відповів Вамба. — Свинопас буде цілком доречним церемоніймейстером для єврея.

— Свята Маріє! — вигукнув Пріор Еймер, перехрестившись. — Невіруючий єврей — і його впускають сюди!

— Єврей-пес, — підхопив тамплієр. — Насмілюється наблизитися до захисника Гробу Господнього?

— Присягаю своєю вірою, — сказав Вамба, — схоже, тамплієри більше люблять спадок євреїв, ніж саме їхнє товариство.

— Мир вам, мої достойні гості, — промовив Седрик. — Моя гостинність не повинна залежати від ваших особистих неприязней. Якщо Небо терпіло весь цей народ упертих невіруючих стільки років, що мирянину годі їх полічити, то й ми можемо витримати присутність одного єврея кілька годин. Але я нікого не змушую ані розмовляти з ним, ані сидіти з ним за одним столом. Нехай йому поставлять окрему дошку й дадуть шматок їжі — хіба що, — додав він із усмішкою, — ці чужинці в тюрбанах погодяться на його товариство.

— Сер Франклін, — відповів тамплієр, — мої сарацинські раби — правовірні мусульмани й так само, як будь-який християнин, зневажають спілкування з євреєм.

— А тепер, присягаю вірою, — зауважив Вамба, — я не бачу, щоб шанувальники Магомета й Термаганта мали таку вже велику перевагу над народом, колись обраним Небом.

— Він сидітиме з тобою, Вамбо, — сказав Седрик. — Дурень і шахрай добре знайдуть спільну мову.

— Дурень, — відповів Вамба, піднявши залишки свинячої шинки, — подбає про те, щоб спорудити надійний мур проти шахрая.

— Тихо, — сказав Седрик. — Ось він іде.

Введений майже без жодних церемоній, із боязкістю та ваганням ступаючи вперед і раз у раз низько вклоняючись у покірності, до нижнього кінця столу наблизився високий, худий старий. Щоправда, звичка постійно горбитися вже чимало зменшила його справжній зріст. Риси його обличчя — гострі й правильні, з орлиним носом та проникливими чорними очима; високе, зморшкувате чоло, довге сиве волосся і борода — самі по собі вважалися б гарними, якби не були прикметами фізіономії, властивої народові, який у ті похмурі часи однаково ненавидівся забобонним і упередженим простолюдом та переслідувався жадібною і хижою знаттю. А можливо, саме через цю ненависть і переслідування єврейський народ виробив національний характер, у якому, треба визнати, було чимало рис низьких і непривітних.

Одяг єврея, який, здавалося, добряче постраждав від негоди, складався з простої коричнюватої плащ-накидки, зібраної в численні складки й накинутої поверх темно-пурпурової туніки. На ногах він мав великі чоботи, підбиті хутром, а навколо пояса — ремінь, до якого були прикріплені невеликий ніж і футляр для письмового приладдя, але жодної іншої зброї при ньому не було. На голові він носив високу квадратну жовту шапку своєрідного крою, яку його народові наказано було носити, аби відрізняти євреїв від християн. Біля дверей зали він із великою покірністю зняв її.

Прийом, який було влаштовано цій людині в залі Седрика Сакса, цілком міг би задовольнити найзатятішого ворога племен Ізраїлю. Сам Седрик лише холодно кивав у відповідь на численні поклони єврея і жестом наказав йому зайняти місце в нижньому кінці столу, де, однак, ніхто й не думав посунутися, щоб звільнити для нього місце. Навпаки, коли він проходив уздовж ряду, боязко й благально поглядаючи на присутніх та звертаючись до кожного, хто сидів у нижній частині столу, саксонські слуги лише випростували плечі й з незворушною завзятістю продовжували поглинати свою вечерю, не виявляючи ані найменшої уваги до потреб нового гостя. Слуги Пріора Еймера хрестилися з побожним жахом на обличчях, а навіть язичницькі сарацини, коли Ісаак наблизився до них, обурено підкручували вуса й клали руки на кинджали, немовби готові були найвідчайдушнішими засобами позбутися загрози осквернення, яку вбачали в його наближенні.

Мабуть, ті самі мотиви, що спонукали Седрика відчинити двері своєї зали перед сином відкинутого й зневаженого народу, змусили б його вимагати від слуг і більшої чемності до Ісаака. Але саме цієї миті Пріор Еймер втягнув його в надзвичайно цікаву розмову про породу та вдачу його улюблених гончих, і заради цього Седрик не став би переривати бесіду навіть у значно важливішій справі, ніж те, що єврей ляже спати голодним.

Тож поки Ісаак стояв серед цього товариства самотнім вигнанцем, подібно до свого народу серед інших народів, марно шукаючи привітання чи місця, де міг би прихилити голову, паломник, який сидів біля каміна, змилосердився над ним і поступився своїм місцем.

— Старий, мій одяг уже висох, а голод я втамував; ти ж мокрий і голодний.

Сказавши це, він зібрав докупи тліючі головешки, розкидані на широкому вогнищі, й підсунув їх ближче до полум’я; узяв із великого столу миску юшки та варене козеня, поставив усе на маленький столик, за яким сам щойно вечеряв, і, не чекаючи подяки єврея, відійшов на інший бік зали. Чи то він не бажав тіснішого спілкування з тим, кому виявив свою доброту, чи то прагнув наблизитися до верхнього кінця столу — залишалося незрозумілим.

Якби в ті часи існували живописці, здатні відтворити таку сцену, єврей, який схилив своє змарніле тіло над вогнем і простягнув над ним свої змерзлі, тремтливі руки, став би чудовим алегоричним уособленням Зими. Відігрівшись, він жадібно взявся за димлячу страву, поставлену перед ним, і їв так поспішно та з таким очевидним задоволенням, що це свідчило про тривале утримання від їжі.

Тим часом Пріор Еймер і Седрик продовжували свою розмову про полювання; леді Ровена, здавалося, бесідувала з однією зі своїх служниць; а пихатий тамплієр, погляд якого раз у раз переходив від єврея до саксонської красуні, поринув у роздуми, що, вочевидь, неабияк його цікавили.

— Дивуюся, достойний Седрику, — мовив Пріор Еймер, коли їхня розмова тривала, — що за всієї вашої прихильності до власної мужньої мови ви не бажаєте прийняти нормансько-французьку хоча б у тому, що стосується таємниць лісового ремесла та полювання. Адже, безперечно, немає іншої мови, такої багатої на різноманітні вислови, яких потребують польові розваги, і яка так добре дає досвідченому мисливцеві змогу висловити всю принаду його веселого мистецтва.

— Добрий отче Еймере, — відповів саксонець, — знайте: мені ні до чого всі ці заморські витребеньки. Я й без них чудово можу розважатися в лісі. Я можу засурмити в ріг, хоча й не називаю цей сигнал ані «решатом», ані «мортом»; я можу підбадьорювати своїх псів, коли вони женуть здобич, і можу зняти шкуру та розрубати звіра на частини, коли його повалено, не вдаючись до новомодного жаргону на кшталт «кюре», «арбор», «номбль» та всієї тієї балаканини славетного сера Трістрема.

— Французька, — підвищив голос тамплієр із тією самовпевненою та владною інтонацією, якою він користувався за будь-якої нагоди, — є не лише природною мовою полювання, а й мовою кохання та війни — мовою, якою слід здобувати прихильність дам і кидати виклик ворогам.

— Налийте мені келих вина, сер тамплієре, — сказав Седрик, — і ще один — Пріорові, а я тим часом повернуся років на тридцять назад, щоб розповісти вам одну історію. Коли я був тим самим Седриком Саксом, моя проста англійська оповідь не потребувала жодних прикрас французьких трубадурів, коли її шепотіли на вухо красуні; а поле Норталлертона в день Святого Прапора могло б засвідчити, чи не лунав бойовий клич саксів аж до самих лав шотландського війська — не менш далеко, ніж «крі де гер» найвідважнішого норманського барона. За пам’ять хоробрих, які там билися! Пийте, мої гості.

Він глибоко відпив із келиха й продовжив із дедалі більшим запалом:

— Так, то був день, коли щити розліталися від ударів, коли сотні знамен схилялися над головами хоробрих, кров текла навколо, мов вода, а смерть вважалася кращою за втечу. Саксонський бард назвав би це бенкетом мечів, злетом орлів до здобичі; брязкіт списів об щити й шоломи, бойові вигуки, що були радісніші за весільний гамір. Але наших бардів більше немає, — сказав він. — Наші подвиги загубилися серед подвигів іншого народу; наша мова, саме наше ім’я стрімко занепадають, і оплакує їх лише один самотній старий. Виночерпію! Негіднику, наповни келихи! За тих, хто дужий у зброї, сер тамплієре, якою б не була їхня раса чи мова, — за тих, хто нині найкраще тримає зброю в Палестині серед захисників Хреста!

— Не личить тому, хто носить цей знак, відповідати на це, — сказав сер Бріан де Буагільбер. — Але кому, крім присяжних захисників Гробу Господнього, можна віддати пальму першості серед воїнів Хреста?

— Лицарям-госпітальєрам, — відповів Пріор Еймер. — У мене є брат у їхньому ордені.

— Я не заперечую їхньої слави, — сказав тамплієр. — Проте…

— Мені здається, друже Седрику, — втрутився Вамба, — якби Річард Левове Серце був досить мудрим, щоб послухати поради дурня, то міг би залишитися вдома зі своїми веселими англійцями, а визволення Єрусалима залишити тим самим лицарям, які найбільше доклалися до його втрати.

— Невже в англійському війську не було нікого, — запитала леді Ровена, — чиї імена були б гідні згадки поруч з іменами лицарів Храму та Святого Іоанна?

— Пробачте мені, леді, — відповів де Буагільбер, — англійський монарх справді привів до Палестини ціле військо доблесних воїнів, поступаючись лише тим, чиї груди безперестанку служили щитом цій благословенній землі.

— НІКОМУ, — промовив Паломник, який стояв достатньо близько, щоб почути ці слова, і дослухався до розмови з помітним нетерпінням.

Усі обернулися в той бік, звідки пролунало це несподіване заперечення.

— Я кажу, — повторив Паломник твердим і сильним голосом, — що англійське лицарство не поступалося НІКОМУ з тих, хто коли-небудь оголював меч на захист Святої Землі. І скажу більше, бо сам це бачив: після взяття Сен-Жан-д’Акра король Річард та п’ятеро його лицарів виступили на турнірі як викликачі проти всіх, хто наважиться прийняти їхній виклик. Кажу вам, що того дня кожен із лицарів провів по три поєдинкові заїзди й кожного разу скидав свого супротивника на землю. І додам, що семеро з тих, хто виступив проти них, були лицарями Храму — і сер Бріан де Буагільбер чудово знає, що я кажу правду.

Неможливо словами передати лютий вираз обличчя тамплієра, що зробив його смагляву фізіономію ще похмурішою. У нападі гніву й розгубленості його тремтливі пальці потяглися до руків’я меча й, мабуть, лише тоді відсмикнулися, коли він усвідомив, що в цьому місці й у присутності цих людей жоден насильницький вчинок не залишиться безкарним.

Седрик, чиї почуття завжди були простими й прямолінійними та рідко водночас зосереджувалися більш ніж на одному предметі, у радісному захваті від звістки про славу своїх співвітчизників не помітив гніву й збентеження свого гостя.

— Я віддав би тобі цей золотий браслет, Паломнику, — сказав він, — якби ти міг назвати мені імена тих лицарів, які так доблесно підтримали славу веселої Англії.

— Я охоче це зроблю, — відповів Паломник, — і без жодної винагороди. Моя присяга на певний час забороняє мені торкатися золота.

— Якщо бажаєш, друже Паломнику, я носитиму цей браслет замість тебе, — сказав Вамба.

— Першим за честю, як і за зброєю, першим за славою, як і за становищем, — сказав Паломник, — був відважний Річард, король Англії.

— Я пробачаю йому це, — сказав Седрик. — Пробачаю йому навіть його походження від тирана, герцога Вільгельма.

— Другим був граф Лестер, — продовжив Паломник. — Сер Томас Малтон із Гілсленда — третім.

— Принаймні він саксонського походження, — із тріумфом вигукнув Седрик.

— Сер Фулк Дойлі — четвертим, — вів далі Паломник.

— Також саксонець, принаймні з материного боку, — підхопив Седрик, який слухав із надзвичайною цікавістю і, принаймні частково, забув про свою ненависть до норманів у спільному тріумфі англійського короля та його острівних воїнів. — А хто був п’ятим? — запитав він.

— П’ятим був сер Едвін Тернем.

— Справжній саксонець, душею Генгіста! — вигукнув Седрик. — А шостий? — палко продовжував він. — Як звали шостого?

— Шостим, — після паузи сказав Паломник, наче збираючись із думками, — був молодий лицар меншої слави й нижчого рангу, якого прийняли до цієї почесної компанії не стільки для допомоги в їхньому задумі, скільки для того, щоб довести їхню кількість до потрібного числа. Ім’я його не збереглося в моїй пам’яті.

— Сер Паломнику, — презирливо промовив сер Бріан де Буагільбер, — це удаване забуття, після того як ви так багато всього пригадали, надто запізніле, щоб послужити вашій меті. Я сам назву ім’я лицаря, перед чиїм списом мене змусила впасти доля, а також помилка мого коня. Це був лицар Айвенго; та й серед усіх шістьох не було жодного, хто, зважаючи на його молоді роки, здобув би більшої слави у військовій справі. Проте ось що я скажу — і скажу голосно: якби він був зараз в Англії та наважився цього тижня на нашому турнірі повторити виклик Сен-Жан-д’Акра, то я, озброєний і верхи на коні так само, як тепер, надав би йому всі переваги у зброї й прийняв би будь-який результат.

— На ваш виклик невдовзі пролунала б відповідь, — відказав Паломник, — якби ваш супротивник був поруч. Але за нинішніх обставин не порушуйте спокою цієї зали вихваляннями щодо результату поєдинку, який, як ви добре знаєте, не може відбутися. Якщо Айвенго коли-небудь повернеться з Палестини, я ручаюся, що він зустрінеться з вами.

— Гарна ж порука! — сказав лицар-тамплієр. — А що ви пропонуєте як заставу?

— Оцей релікварій, — відповів Паломник, виймаючи з-за пазухи маленьку скриньку зі слонової кістки й хрестячись. — У ньому частина істинного Хреста, привезена з монастиря на горі Кармель.

Пріор Еймер перехрестився й прочитав «Отче наш», до якого побожно приєдналися всі присутні, крім єврея, мусульман і тамплієра. Останній, не знявши головного убору й не виявивши жодної пошани до гаданої святості реліквії, зняв із шиї золотий ланцюг і кинув його на стіл.

— Нехай Пріор Еймер збереже мою заставу й заставу цього безіменного волоцюги як знак того, що коли лицар Айвенго опиниться в межах чотирьох морів Британії, він прийме виклик Бріана де Буагільбера. А якщо не відповість на нього, я проголошу його боягузом на мурах кожного храмового двору в Європі.

— У цьому не буде потреби, — порушила мовчання леді Ровена. — Мій голос буде почутий, якщо в цій залі не знайдеться іншого, хто піднесе свій голос на захист відсутнього Айвенго. Я стверджую: він чесно прийме будь-який почесний виклик. Якби моя слабка порука могла додати надійності безцінній заставі цього святого паломника, я поставила б на кін своє ім’я й свою честь, запевняючи, що Айвенго дасть цьому гордовитому лицареві бажаний поєдинок.

Здавалося, ціла юрба суперечливих почуттів охопила Седрика й змусила його мовчати протягом усієї цієї суперечки. Задоволена гордість, обурення, збентеження змінювали одне одного на його широкому відкритому чолі, мов тіні хмар, що пливуть над полем достиглого врожаю. Тим часом його слуги, на яких ім’я шостого лицаря справило майже приголомшливе враження, напружено стежили за виразом обличчя свого господаря.

Та коли заговорила Ровена, звук її голосу, здавалося, вивів його з мовчання.

— Леді, — сказав Седрик, — це недоречно. Якби була потрібна додаткова порука, я сам, хоч і ображений — і цілком справедливо ображений, — усе ж поставив би свою честь на честь Айвенго. Але заклад у поєдинку завершено навіть за химерними звичаями норманського лицарства. Чи не так, отче Еймере?

— Саме так, — відповів Пріор. — І святу реліквію, і дорогоцінний ланцюг я надійно зберігатиму в скарбниці нашого монастиря до вирішення цього войовничого спору.

Сказавши це, він ще раз і ще раз перехрестився, а після численних уклінів і тихих молитов передав релікварій братові Амвросію, своєму монаху-служителю. Сам же без зайвих церемоній, але, можливо, з не меншою внутрішньою втіхою підібрав золотий ланцюг і сховав його в торбинку, підбиту запашною шкірою, що відкривалася під пахвою.

— А тепер, сер Седрику, — сказав він, — мої вуха вже чують вечірню від одного лише звуку вашого доброго вина. Дозвольте нам випити ще один келих за здоров’я леді Ровени, а потім дозвольте нам вирушити на спочинок.

— При хресті Бромгольма, — сказав саксонець, — ви зовсім не підтримуєте своєї слави, сер Пріоре! Поголос називає вас веселим монахом, який ладен почути ранковий дзвін, перш ніж відставити свою чашу. А я, старий уже чоловік, боявся, що мені буде соромно зійтися з вами за винним кубком. Але, присягаю вірою, у мої часи дванадцятирічний саксонський хлопець не так швидко відмовився б від свого келиха.

Проте Пріор мав власні причини дотримуватися обраного ним поміркованого способу життя. Він був не лише професійним миротворцем, а й за довгим досвідом ненавидів усілякі чвари та бійки. І робив це не просто з любові до ближнього чи до самого себе, а радше через поєднання обох причин.

Цього разу він інстинктивно відчув палку вдачу саксонця й побачив небезпеку в тій безрозсудній і самовпевненій поведінці, яку його супутник уже не раз демонстрував і яка зрештою могла спричинити якусь неприємну сутичку. Тому він делікатно натякнув на нездатність уродженця будь-якої іншої країни змагатися в дружній битві за чашею з міцними й витривалими саксонцями; побіжно згадав дещо про свій святий сан і зрештою наполегливо повернувся до пропозиції вирушити на спочинок.

Відтак подали чашу на прощання, і гості, низько вклонившись своєму господареві та леді Ровені, підвелися й змішалися в залі, тоді як глави родини через окремі двері вирушили до своїх покоїв разом зі слугами.

— Невіруючий собако, — сказав тамплієр євреєві Ісааку, проходячи повз нього в натовпі, — ти теж прямуєш на турнір?

— Так маю намір, — відповів Ісаак, покірно схиляючи голову, — якщо це буде до вподоби вашій преподобній доблесті.

— Атож, — сказав лицар, — щоб лихварством вигризати нутрощі наших вельмож і дурити жінок та дітей дешевими цяцьками й іграшками. Певен, у твоїй єврейській торбині повно шекелів.

— Ані шекеля, ані срібного пенні, ані навіть півпенні — нехай допоможе мені Бог Авраама! — вигукнув єврей, заламуючи руки. — Я йду лише для того, щоб попросити допомоги в декого з моїх одноплемінників, аби сплатити штраф, накладений на мене Єврейською скарбницею. Нехай отець Яків сприяє мені! Я нещасний бідняк — навіть цей одяг, який на мені, я позичив у Рувима з Тадкастера.

Тамплієр кисло всміхнувся.

— А бодай тобі за твою брехливу душу! — кинув він і рушив далі, наче зневажаючи подальшу розмову, після чого заговорив зі своїми мусульманськими рабами мовою, незнайомою для присутніх.

Бідолашний ізраїльтянин був настільки приголомшений словами войовничого монаха, що тамплієр уже дійшов до протилежного кінця зали, перш ніж Ісаак підняв голову зі своєї покірно схиленої пози й усвідомив, що той пішов. А коли він нарешті озирнувся, на його обличчі застиг вираз подиву людини, біля ніг якої щойно вдарила блискавка і яка досі чує в вухах приголомшливий грім.

Невдовзі управитель і виночерпій провели тамплієра та Пріора до їхніх спальних покоїв. Кожного супроводжували двоє смолоскипоносців і двоє слуг, які несли напої та легкі закуски. Тим часом слуги нижчого рангу вказали їхній почті та іншим гостям належні місця для нічного спочинку.

«Айвенго» РОЗДІЛ VI

Щоб прихильність його здобути, дружбу я простягаю;

Якщо прийме — нехай, а ні — прощатися пора,

І лиш заради моєї любові тебе благаю:

Не кривдь мене, прошу, не завдавай мені добра зла.

Венеційський купець

Коли Паломник, освітлений смолоскипом, який ніс слуга, проходив крізь хитромудре сплетіння кімнат і переходів цього великого, неправильно спланованого маєтку, виночерпій, що йшов за ним, прошепотів йому на вухо, що коли той не має нічого проти келиха доброго меду у своїх покоях, то в цій родині чимало слуг із радістю послухають новини, привезені ним зі Святої Землі, а надто все, що стосується лицаря Айвенго. Невдовзі з’явився й Вамба, щоб наполегливо повторити те саме прохання, зауваживши, що келих після опівночі вартий трьох келихів після вечірнього дзвону. Не ставлячи під сумнів мудрість такого авторитетного твердження, Паломник подякував їм за люб’язність, але пояснив, що його релігійна обітниця містить і зобов’язання ніколи не розмовляти на кухні про справи, про які заборонено говорити в залі.

— Така обітниця навряд чи припала б до душі служникові, — зауважив Вамба виночерпію.

Виночерпій невдоволено знизав плечима.

— Я хотів був поселити його в горішній кімнаті, — сказав він, — але якщо він такий непривітний до християн, то нехай уже займає сусіднє місце з євреєм Ісааком. Анвольде, — звернувся він до смолоскипоносця, — проведи Паломника до південної келії. — А вам, сер Паломнику, бажаю доброї ночі, хоча за таку коротку люб’язність дякувати особливо нема за що.

— Доброї ночі вам і благословення Божої Матері, — спокійно відповів Паломник, і його провідник рушив далі.

У невеликій передній кімнаті, до якої виходило кілька дверей і яку освітлював маленький залізний світильник, на них чекала ще одна перешкода. Це була служниця Ровени, яка владним тоном повідомила, що її пані бажає поговорити з Паломником. Вона взяла смолоскип із рук Анвольда, наказала йому чекати на її повернення й жестом запросила Паломника йти за нею. Очевидно, він не вважав за належне відмовлятися від цього запрошення, як щойно відмовився від попереднього; хоча його жест і виказав деяке здивування таким викликом, він без слів і заперечень підкорився.

Короткий коридор і сім сходинок угору, кожна з яких була витесана з масивної дубової балки, привели його до покоїв леді Ровени. Їхня груба пишнота відповідала тій пошані, якою господар маєтку оточував свою вихованку. Стіни були вкриті вишитими гобеленами, на яких різнобарвний шовк, переплетений золотими й срібними нитками, з усією майстерністю, доступною мистецтву тієї доби, зображував сцени полювання та соколиного лову. Ліжко також було прикрашене таким самим багатим гобеленом і оточене завісами, пофарбованими в пурпуровий колір. Сидіння мали розкішні ткані покриття, а одне з них, вище за інші, було доповнене підніжком із майстерно різьбленої слонової кістки.

Не менш як чотири срібні канделябри з великими восковими свічками освітлювали ці покої. Але нехай сучасна красуня не заздрить пишноті саксонської принцеси. Стіни кімнати були так недбало оброблені й рясніли такими численними щілинами, що багаті гобелени тремтіли від нічного протягу, а полум’я свічок, попри своєрідну ширму, покликану захищати їх від вітру, відхилялося вбік і майоріло в повітрі, наче розгорнутий стяг вождя. Пишнота тут була, як і деяка груба спроба надати їй вишуканості, але затишку майже не було; та оскільки про нього ніхто не знав, ніхто й не сумував за ним.

Леді Ровена, за спиною якої стояли троє служниць і готували її волосся перед сном, сиділа на вже згаданому подобі трону й мала такий вигляд, наче народилася для того, щоб вимагати загальної пошани. Паломник визнав її право на таку шану, низько схиливши коліно.

— Встаньте, Паломнику, — милостиво сказала вона. — Захисник відсутнього має право на прихильний прийом від усіх, хто цінує правду й шанує мужність.

Потім вона звернулася до своїх служниць:

— Відійдіть, залиштеся лише ти, Ельгіто. Я хочу поговорити з цим святим Паломником.

Дівчата, не виходячи з кімнати, відійшли до її протилежного кінця й сіли на невеликій лаві біля стіни. Там вони залишалися німими, мов статуї, хоча сиділи на такій відстані, що їхній шепіт не міг би перешкодити розмові їхньої пані.

— Паломнику, — сказала леді після хвилинної паузи, протягом якої, здавалося, не знала, як до нього звернутися, — цієї ночі ви назвали одне ім’я — я маю на увазі, — додала вона з певним зусиллям, — ім’я Айвенго, у залі, де за правом природи й спорідненості воно мало б пролунати особливо приємно. І все ж доля така примхлива, що з-поміж багатьох, чиє серце мало б здригнутися від цього імені, лише я наважуюся запитати вас: де і в якому стані ви залишили того, про кого говорили? Ми чули, що після від’їзду англійського війська він залишився в Палестині через підірване здоров’я й зазнав переслідувань з боку французької партії, до якої, як відомо, прихильні тамплієри.

— Я мало знаю про лицаря Айвенго, — стурбовано відповів Паломник. — Хотів би знати більше, якщо ви, леді, так цікавитеся його долею. Наскільки мені відомо, він пережив переслідування своїх ворогів у Палестині й тепер стоїть на порозі повернення до Англії, де ви, леді, напевно, краще за мене знаєте, що може чекати його в пошуках щастя.

Леді Ровена глибоко зітхнула й докладніше запитала, коли можна очікувати лицаря Айвенго на його батьківщині та чи не загрожуватимуть йому великі небезпеки в дорозі.

Щодо першого питання Паломник зізнався, що нічого певного не знає; стосовно другого сказав, що подорож можна безпечно здійснити через Венецію та Геную, а звідти через Францію до Англії.

— Айвенго, — додав він, — так добре знає французьку мову та звичаї французів, що немає підстав побоюватися за нього протягом цієї частини його подорожі.

— Дай Боже, — сказала леді Ровена, — щоб він уже благополучно прибув сюди й зміг узяти участь у прийдешньому турнірі, на якому лицарі цієї землі мають показати свою майстерність і відвагу. Якщо Ательстан із Конінгсбурга здобуде приз, Айвенго може зустріти лихі новини, коли повернеться до Англії. А як він виглядав, незнайомцю, коли ви бачили його востаннє? Невже хвороба так сильно позначилася на його силі та красі?

— Він був смаглявіший, — відповів Паломник, — і худіший, ніж тоді, коли прибув із Кіпру в почті Левового Серця. На його чолі, здавалося, оселилася важка турбота. Але я не наближався до нього, бо він мені незнайомий.

— Боюся, — сказала леді, — що на рідній землі він знайде небагато такого, що розвіє ці хмари з його обличчя. Дякую вам, добрий Паломнику, за звістки про мого товариша дитинства.

— Дівчата, — сказала вона, — підійдіть ближче. Подайте цьому святому чоловікові чашу на ніч, бо я більше не затримуватиму його від відпочинку.

Одна зі служниць подала срібну чашу, наповнену густою сумішшю вина та прянощів, до якої Ровена лише ледь торкнулася губами. Потім чашу піднесли Паломникові, і він після низького поклону відпив кілька крапель.

— Прийміть цю милостиню, друже, — продовжила леді, простягаючи йому золоту монету, — на знак подяки за ваші тяжкі мандри та за святині, які ви відвідали.

Паломник прийняв дар із новим низьким поклоном і вийшов із покоїв услід за Едвіною.

У передній кімнаті на нього чекав його провідник Анвольд. Забравши смолоскип із рук служниці, він повів Паломника — цього разу вже з більшою поспішністю, ніж церемонністю — до віддаленої й непоказної частини будинку, де безліч маленьких кімнат, а радше келій, слугували спальнями для нижчих за становищем слуг та чужинців простого походження.

— У якій із цих келій спить єврей? — запитав Паломник.

— Невіруючий собако, — відповів Анвольд, — він туляться в келії поруч із вашою святістю. При святому Дунстані, скільки ж її доведеться вичищати та відмивати, перш ніж вона знову стане придатною для християнина!

— А де спить Гурт, свинопас? — запитав чужинець.

— Гурт, — відповів слуга, — спить у келії праворуч від вас, а єврей — у тій, що ліворуч. Вам відведено місце саме для того, щоб відділити дитя обрізання від гидоти його племені. Ви могли б зайняти почесніше місце, якби прийняли запрошення Освальда.

— Нехай буде так, як є, — сказав Паломник. — Навіть товариство єврея навряд чи здатне поширити заразу крізь дубову перегородку.

Сказавши це, він увійшов до відведеної йому келії, взяв смолоскип із рук слуги, подякував йому та побажав доброї ночі. Зачинивши двері, він вставив смолоскип у дерев’яний свічник і озирнувся навколо. Убрання його спальні було найпростішим: грубий дерев’яний ослін і ще грубіший ящикоподібний каркас ліжка, набитий чистою соломою та вкритий двома-трьома овечими шкурами замість постелі.

Погасивши смолоскип, Паломник, не знімаючи жодної частини одягу, кинувся на це примітивне ложе й спав — або принаймні лежав нерухомо — аж доки перші сонячні промені не пробилися крізь маленьке заґратоване віконце, яке водночас впускало до незатишної келії і повітря, і світло. Тоді він схопився, прочитав ранкові молитви, поправив одяг, вийшов зі своєї келії й увійшов до келії Ісаака-єврея, якомога тихіше піднявши засув.

Її мешканець лежав у тривожному сні на ложі, подібному до того, на якому сам Паломник провів ніч. Частини одягу, які єврей напередодні зняв із себе, були дбайливо розкладені навколо нього, наче він хотів убезпечити їх від того, щоб під час сну їх не поцупили. На його чолі застигла тривога, що майже сягала муки. Руки й плечі судомно рухалися, немовби він боровся з кошмаром. Окрім кількох вигуків єврейською, виразно пролунали такі слова нормано-англійською, тобто змішаною мовою цієї країни:

— Заради Бога Авраама, пощадіть нещасного старого! Я бідний, я без гроша! Навіть якби ваші кайдани роздерли моє тіло, я не зміг би задовольнити вас!

Паломник не став чекати кінця єврейського видіння, а торкнувся його своїм посохом. Дотик, мабуть, пов’язався в старого, як це часто буває, з одним із жахів, породжених сном, бо той миттю схопився. Сиве волосся на його голові майже стало дибки. Він поспіхом натягнув на себе частину одягу, тримаючи відсталі шматки так чіпко, мов сокіл тримає здобич кігтями, і втупив у Паломника свої гострі чорні очі, сповнені шаленого подиву та тілесного страху.

— Не бійся мене, Ісааку, — сказав Паломник. — Я прийшов як твій друг.

— Нехай Бог Ізраїлю віддячить вам, — сказав єврей із величезним полегшенням. — Мені снилося… Але слава отцю Аврааму, це був лише сон.

Опам’ятавшись, він уже звичним тоном додав:

— І що ж вам може знадобитися від бідного єврея такої ранньої години?

— Я прийшов сказати тобі, — відповів Паломник, — що коли ти негайно не залишиш цей маєток і не вирушиш у дорогу якнайшвидше, твоя подорож може виявитися небезпечною.

— Святий отче! — вигукнув єврей. — Кому могло б спасти на думку наражати на небезпеку такого бідолаху, як я?

— Про його намір ти й сам можеш здогадатися, — сказав Паломник. — Але повір мені: коли тамплієр учора ввечері перетнув залу, він розмовляв зі своїми мусульманськими рабами сарацинською мовою, яку я добре розумію, і наказав їм цього ранку стежити за дорогою єврея, схопити його, коли він відійде на достатню відстань від маєтку, і доправити до замку Філіпа Мальвуазена або до замку Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, який охопив єврея після цих слів і, здавалося, миттю позбавив його всіх сил. Руки безвільно впали вздовж тіла, голова схилилася на груди, коліна підломилися під його вагою. Здавалося, кожен нерв і кожен м’яз його тіла втратили силу. Він упав до ніг Паломника не так, як людина, що навмисно схиляється, стає навколішки чи падає ниць, аби викликати співчуття, а так, наче його з усіх боків притиснула невидима сила, яка без жодної можливості опору втиснула його в землю.

— Святий Боже Авраама! — було його першим вигуком. Він склав і підняв зморшкуваті руки, але не підводив сивої голови від підлоги. — О святий Мойсею! О благословенний Аароне! Сон цей наснився не даремно, і видіння не прийшло без причини! Я вже відчуваю їхні кайдани, що рвуть мої жили! Я вже відчуваю, як дибу пропускають по моєму тілу, мов пилки, борони та залізні сокири по людях Рабби й міст синів Аммонових!

— Встань, Ісааку, і слухай мене, — сказав Паломник, дивлячись на його крайнє відчаювання зі співчуттям, у якому, однак, неабияк домішувалася зневага. — У тебе є підстави боятися, якщо згадати, як поводилися з твоїми одноплемінниками і князі, і вельможі, намагаючись виманити в них їхні скарби. Але встань, кажу тобі, і я покажу шлях до порятунку. Негайно залиш цей маєток, поки його мешканці міцно сплять після вчорашнього бенкету. Я проведу тебе потаємними лісовими стежками, які знаю не гірше за будь-якого лісника, що полює в цих краях, і не покину тебе, доки ти не опинишся під захистом якогось вождя чи барона, котрий вирушатиме на турнір і чию прихильність ти, ймовірно, маєш змогу здобути.

Почувши слова, що обіцяли йому порятунок, Ісаак почав поступово, буквально дюйм за дюймом, підніматися із землі, доки нарешті не сперся на коліна. Він відкинув назад довге сиве волосся та бороду й уп’явся в обличчя Паломника своїми гострими чорними очима. В його погляді водночас читалися надія і страх, до яких домішувалася підозра.

Та коли він почув кінець речення, первісний жах, здавалося, знову охопив його з усією силою. Він знову впав ниць, вигукнувши:

— Я маю засоби здобути прихильність! О горе! Для бідного єврея існує лише один шлях до прихильності християнина, та як знайти його мені, коли здирства вже звели мене до злиднів Лазаря?

А потім, наче підозра цілковито здолала всі інші почуття, він раптом вигукнув:

— Заради любові до Бога, юначе, не видавайте мене! Заради Великого Отця, який створив усіх нас — і єврея, і язичника, ізраїльтянина та ізмаїльтянина, — не зраджуйте мене! У мене немає коштів, щоб здобути прихильність навіть християнського жебрака, якби він вимагав за неї всього одного пенні!

Промовляючи останні слова, він підвівся й схопив Паломника за плащ, благаючи його з таким відчаєм, якого важко було не помітити. Паломник вивільнився з його рук, наче сам дотик єврея міг його осквернити.

— Навіть якби ти був обтяжений усім багатством свого племені, — сказав він, — яка мені користь завдавати тобі шкоди? У цьому одязі я присягнув жити в бідності й не змінюю його ні на що, крім коня та кольчуги. Та не думай, що мені потрібне твоє товариство або що я шукаю з нього вигоди. Залишайся тут, якщо хочеш, — Седрик Сакс може тебе захистити.

— На жаль! — сказав єврей. — Він не дозволить мені їхати у своїй почті. Саксонець чи норман однаково соромитиметься бідного ізраїльтянина. А подорожувати самому через володіння Філіпа Мальвуазена та Реджинальда Фрон де Бефа… Добрий юначе, я піду з вами! Поквапмося! Підпережімося! Тікаймо! Ось ваш посох — чому ж ви зволікаєте?

— Я не зволікаю, — сказав Паломник, поступаючись наполегливості свого супутника, — але спершу мушу забезпечити можливість залишити це місце. Іди за мною.

Він повів його до сусідньої келії, яку, як уже знає читач, займав Гурт, свинопас.

— Вставай, Гурте, — сказав Паломник, — вставай швидше. Відчини потайну хвіртку й випусти нас із євреєм.

Гурт, чиє ремесло, хоч і вважалося тепер таким низьким, надавало йому в саксонській Англії не меншої ваги, ніж Еврімаєві в Ітаці, образився на фамільярний і владний тон Паломника.

— Єврей залишає Ротервуд, — сказав він, підвівшись на лікті й зверхньо глянувши на нього, не залишаючи свого ложа, — та ще й вирушає разом із Паломником…

— Я швидше повірив би, що він крадькома тікає зі шматком свинячої шинки, — сказав Вамба, який саме тієї миті увійшов до кімнати.

— А проте, — сказав Гурт, знову поклавши голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, — і єврей, і язичник мусять чекати, доки відчинять великі ворота. Ми не дозволяємо гостям потай залишати маєток у таку неприйнятну годину.

— А проте, — владним тоном відповів Паломник, — думаю, ти не відмовиш мені в цій послузі.

Сказавши це, він нахилився над ложем лежачого свинопаса й прошепотів йому щось саксонською. Гурт схопився, наче його вдарило струмом. Паломник підняв палець, немов застерігаючи його, і додав:

— Гурте, будь обережний — ти звик бути розсудливим. Кажу: відчини потайну хвіртку — згодом дізнаєшся більше.

Гурт поспішно й без зайвих запитань виконав його наказ, а Вамба та єврей рушили слідом, обоє дивуючись раптовій зміні в поведінці свинопаса.

— Мій мул, мій мул! — вигукнув єврей, щойно вони опинилися за потайною хвірткою.

— Приведи йому мула, — сказав Паломник. — І послухай: дай мені ще одного, щоб я міг супроводжувати його, доки він не мине ці краї. В Ешбі я безпечно поверну його комусь із почту Седрика. А ти… — решту він прошепотів Гуртові на вухо.

— Охоче, вельми охоче це буде зроблено, — відповів Гурт і тієї ж миті вирушив виконувати доручення.

— Хотів би я знати, — сказав Вамба, коли його товариш відвернувся, — чого це ви, Паломники, навчаєтеся у Святій Землі.

— Молитися, дурню, — відповів Паломник, — каятися у своїх гріхах і умертвляти плоть постами, чуваннями та довгими молитвами.

— Та чомусь мені здається, що чогось могутнішого за це, — відповів Блазень. — Бо хіба каяття чи молитва змусили б Гурта виявити люб’язність, а піст чи чування переконали б його позичити тобі мула? Гадаю, ти міг би з таким самим успіхом розповідати про свої чування та покаяння його улюбленому чорному кабану — і дістав би не менш чемну відповідь.

— Та годі вже, — сказав Паломник. — Ти всього-на-всього саксонський дурень.

— Правду кажеш, — відповів Блазень. — Якби я народився норманом, як, гадаю, народився ти, то удача була б на моєму боці, і я був би на крок від мудреця.

Саме цієї миті Гурт з’явився по той бік рову з мулами. Мандрівники перебралися через рів вузьким підйомним містком, завширшки лише у дві дошки. Вузькість містка відповідала тісноті потайної хвіртки та маленької хвіртки у зовнішньому частоколі, через яку можна було вийти до лісу.

Щойно вони підійшли до мулів, єврей тремтливими руками поспішно прив’язав позаду сідла невелику торбу з синього бумазею, яку витягнув з-під плаща.

— Зміна одягу… лише зміна одягу, — пробурмотів він.

Потім, із жвавістю та поспіхом, яких годі було очікувати від людини його віку, він скочив на тварину й одразу ж подбав про те, щоб поли його габердину повністю приховали від сторонніх очей поклажу, яку він розмістив позаду сідла.

Паломник сів на мула повільніше й спокійніше. Від’їжджаючи, він простягнув руку Гуртові, а той поцілував її з якомога більшою пошаною. Свинопас стояв і дивився вслід мандрівникам, аж доки вони не зникли під гіллям лісової стежки. Тоді голос Вамби вивів його із задуму.

— Чи знаєш ти, — сказав Блазень, — мій добрий друже Гурте, що цього літнього ранку ти виявляєш дивовижну чемність і надзвичайно незвичну побожність? Хотів би я бути чорним Пріором або босим Паломником, щоб скористатися твоїм небувалим завзяттям і люб’язністю. Їй-богу, я витяг би з цього щось більше, ніж поцілунок руки.

— Досі ти не дурень, Вамбо, — відповів Гурт, — хоч і судиш за зовнішністю, а мудріший за нас не вчинив би інакше. Але час подбати про моє доручення.

Сказавши це, він повернувся до маєтку, а Блазень рушив за ним.

Тим часом мандрівники продовжували свій шлях із такою швидкістю, яка свідчила про крайній страх єврея, адже люди його віку рідко полюбляють швидку їзду. Паломник, якому, здавалося, були знайомі кожна стежка й кожен вихід із лісу, вів його найзвивистішими дорогами, і не раз це знову викликало в ізраїльтянина підозру, що той має намір заманити його в засідку, влаштовану ворогами.

Його сумніви справді можна було пробачити. Бо, хіба що не враховувати, можливо, летючих риб, на землі, в повітрі чи у водах не існувало жодного народу, який зазнавав би такого безперервного, загального й безжального переслідування, як євреї тієї доби.

За найменшими й найнерозумнішими приводами, так само як і за найбезглуздішими та безпідставними звинуваченнями, їхні життя й майно ставали здобиччю будь-якого спалаху народної люті. Норман, саксонець, данець і бритт — хоч ці народи й ворогували між собою — немов змагалися в тому, хто з найбільшою огидою дивитиметься на людей, яких, як вважалося, з релігійного обов’язку належало ненавидіти, ганьбити, зневажати, грабувати й переслідувати.

Королі норманського роду та незалежні вельможі, які наслідували їх у всіх тиранічних діяннях, здійснювали щодо цього приреченого народу переслідування іншого характеру — більш систематичне, розраховане й корисливе. Добре відома історія про короля Іоанна, який ув’язнив багатого єврея в одному з королівських замків і щодня наказував виривати йому по одному зубу, доки, коли щелепа нещасного ізраїльтянина не залишилася наполовину без зубів, той не погодився сплатити величезну суму, яку тиран і прагнув у нього виманити.

Невелика кількість готівки, що була в обігу в країні, перебувала переважно в руках цього переслідуваного народу, і знать не вагалася наслідувати приклад свого володаря, видираючи гроші в євреїв усіма можливими способами утисків і навіть особистих катувань.

І все ж пасивна мужність, яку підтримувала любов до наживи, змушувала євреїв терпіти численні лиха, яким вони піддавалися, в обмін на величезні прибутки, які могли отримувати в такій природно багатій країні, як Англія. Попри всі перешкоди й навіть попри згадану вже особливу податкову установу — Єврейську скарбницю, створену саме для того, щоб грабувати їх і завдавати їм лиха, — євреї множилися, збагачувалися й накопичували величезні кошти, які переводили з одних рук до інших за допомогою векселів.

Саме цим винаходом, як вважається, торгівля завдячує євреям. Він давав їм змогу переносити свої багатства з країни в країну, щоб, коли в одній із них виникала загроза переслідування, їхні скарби могли бути надійно збережені в іншій.

Таким чином, упертість і жадібність євреїв, протиставлені фанатизмові та тиранії тих, під чиєю владою вони жили, здавалося, лише зростали пропорційно до переслідувань, яких вони зазнавали. А величезні багатства, що їх вони зазвичай здобували в торгівлі, хоч часто й наражали їх на небезпеку, в інші часи використовувалися для розширення їхнього впливу та забезпечення певного ступеня захисту.

На таких умовах вони й жили, а їхній характер відповідно формувався: вони були пильними, підозріливими й боязкими, але водночас упертими, непоступливими та вправними в тому, щоб уникати небезпек, які їм загрожували.

Коли мандрівники швидким ходом подолали чимало звивистих стежок, Паломник нарешті порушив мовчання.

— Цей великий старий дуб позначає межу володінь, над якими Фрон де Беф вважає себе господарем. Від земель Мальвуазена ми вже давно далеко. Тепер переслідування можна не боятися.

— Нехай колеса їхніх колісниць відпадуть, як у війська фараона, щоб вони ледве тяглися! — сказав єврей. — Але не залишайте мене, добрий Паломнику. Подумайте лише про того люто-звірячого тамплієра та його сарацинських рабів — для них не буде перешкодою ні чужа земля, ні маєток, ні влада якогось пана.

— Тут наші дороги мають розійтися, — сказав Паломник, — бо людям мого й твого становища не личить довше, ніж конче необхідно, подорожувати разом. До того ж, яку допомогу можу надати тобі я, мирний Паломник, проти двох озброєних язичників?

— О добрий юначе, — відповів єврей, — ти можеш мене захистити, і я знаю, що ти це зробиш. Я бідний, але віддячу тобі — не грошима, бо, хай допоможе мені мій отець Авраам, грошей у мене немає, але…

— Про гроші й винагороду, — перебив його Паломник, — я вже сказав: від тебе мені їх не треба. Провести тебе я можу і, можливо, навіть певною мірою захистити, адже захистити єврея від сарацина навряд чи можна вважати негідним християнина. Тож, єврею, я подбаю, щоб ти дістався під надійним супроводом. Ми тепер недалеко від міста Шеффілда, де ти легко знайдеш багатьох своїх одноплемінників, у яких зможеш прихиститися.

— Благословення Якова нехай буде на тобі, добрий юначе! — сказав єврей. — У Шеффілді я зможу оселитися у свого родича Зарета й знайти якийсь спосіб безпечно продовжити подорож.

— Нехай буде так, — сказав Паломник. — У Шеффілді ми й розстанемося, а за пів години їзди вже побачимо це місто.

Наступні пів години обоє провели в цілковитому мовчанні: Паломник, мабуть, не вважав за потрібне звертатися до єврея без крайньої необхідності, а той не наважувався заводити розмову з людиною, чиє паломництво до Гробу Господнього надавало її особі певної святості. Нарешті вони зупинилися на вершині пологого пагорба, і Паломник, показуючи на Шеффілд, що лежав унизу, повторив:

— Отут ми й розстанемося.

— Не раніше, ніж ви приймете подяку бідного єврея, — сказав Ісаак. — Я не наважуюся просити вас провести мене до мого родича Зарета, який, можливо, зміг би допомогти мені віддячити вам за вашу доброту.

— Я вже сказав, — відповів Паломник, — що не бажаю винагороди. Якщо серед величезного списку твоїх боржників ти заради мене позбавиш кайданів і темниці якогось нещасного християнина, який опинився у твоїй владі, я вважатиму, що не марно послужив тобі цього ранку.

— Заждіть, заждіть, — сказав єврей, ухопившись за його одяг. — Я хочу зробити для вас дещо більше, дещо особисто для вас. Бог свідок, єврей бідний — так, Ісаак є жебраком серед своїх одноплемінників, — але пробачте мені, якщо я спробую вгадати, чого вам найбільше бракує зараз.

— Якщо ти вгадаєш правильно, — сказав Паломник, — то йдеться про те, чого ти не зможеш мені дати, навіть якби був таким багатим, яким називаєш себе бідним.

— Як я себе називаю? — перепитав єврей. — О, повірте, я кажу лише правду: я пограбований, обтяжений боргами, доведений до відчаю чоловік. Жорстокі руки відібрали в мене моє майно, гроші, кораблі — усе, чим я володів. Та я можу сказати тобі, чого тобі бракує, і, можливо, навіть дати це. Ти зараз потребуєш коня та обладунків.

Паломник здригнувся й різко повернувся до єврея.

— Який же демон підказав тобі таку здогадку? — швидко запитав він.

— Байдуже, — усміхнувся єврей, — аби тільки вона була правильною. А якщо я можу вгадати твою потребу, то можу й задовольнити її.

— Але подумай про моє становище, мій одяг, мою обітницю.

— Я знаю вас, християн, — відповів єврей, — і знаю, що найшляхетніші з вас беруть посох та взувають сандалі на знак покаяння, а потім ідуть пішки поклонитися могилам померлих.

— Не богохульствуй, єврею, — суворо сказав Паломник.

— Пробачте, — сказав єврей. — Я необачно висловився. Але минулої ночі й сьогодні вранці ви необережно промовили кілька слів, які, мов іскри з кременю, показали, що у вас насправді всередині. А під цим одягом Паломника сховані лицарські золоті ланцюг і шпори. Вони блиснули, коли ви вранці схилилися над моїм ложем.

Паломник не зміг стримати усмішки.

— Якби твої одежі обшукували такими ж допитливими очима, Ісааку, — сказав він, — то які дивовижні відкриття могли б зробити?

— Досить про це, — сказав єврей, змінившись на обличчі.

Він поспішно дістав свої письмові приладдя, немов бажаючи припинити розмову, і, не злазачи з мула, почав писати на аркуші паперу, поклавши його на верхівку свого жовтого ковпака. Закінчивши, він подав написане Паломникові. Послання було складене єврейськими письменами.

— У місті Лестері всі знають багатого єврея Кір’ят-Яїрама з Ломбардії. Передайте йому цей лист. У нього на продаж є шість міланських комплектів обладунків — найгірший із них годився б коронованій особі, — і десять чудових коней, найгірший із яких міг би нести короля, якби той вирушав у бій за свій престол. Із них він дозволить вам вибрати собі коня та обладунок, а також усе інше, що знадобиться вам для турніру. Після його закінчення ви повернете все цілим і неушкодженим — якщо, звісно, не матимете чим сплатити власникові їхню вартість.

— Але, Ісааку, — усміхаючись, сказав Паломник, — хіба ти не знаєш, що на таких змаганнях зброя та кінь лицаря, якого скинули з коня, стають здобиччю переможця? А що, як мені не пощастить і я втрачу те, чого не зможу ні повернути, ні відшкодувати?

Єврей ошелешено подивився на нього, ніби така можливість навіть не спадала йому на думку. Та, зібравшись із духом, поспішно відповів:

— Ні, ні, ні! Це неможливо — я не хочу про це й думати. Благословення нашого Отця буде на тобі. Твій спис буде могутнім, мов жезл Мойсея.

Сказавши це, він уже хотів повернути свого мула, коли Паломник, своєю чергою, ухопився за його габердин.

— Ні, Ісааку, ти не знаєш усіх небезпек. Коня можуть убити, обладунки пошкодити — адже я не щадитиму ні коня, ні людини. До того ж твої одноплемінники нічого не дають задарма; за користування цими речами неодмінно доведеться щось заплатити.

Єврей звивався в сідлі, мов людина, яку скрутило від кольок, але зрештою добрі почуття взяли гору над звичними для нього міркуваннями.

— Мені байдуже, — сказав він. — Байдуже — відпустіть мене. Якщо буде завдано шкоди, вам це нічого не коштуватиме; якщо ж доведеться платити за користування, Кір’ят-Яїрам пробачить це заради свого родича Ісаака. Прощавайте! Але послухайте, добрий юначе, — сказав він, озирнувшись, — не лізьте надто далеко в цю марну метушню. Я кажу це не через побоювання за коня чи обладунок, а заради вашого власного життя та здоров’я.

— Дякую за пересторогу, — сказав Паломник, знову усміхнувшись. — Я щиро скористаюся твоєю люб’язністю, і, повір, мені буде соромно, якщо я не віддячу тобі.

Вони розсталися й рушили різними дорогами до міста Шеффілда.