«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XVI

Далеко в хащах, де людський не сяє зір,

Від юних літ до старості жив мудрий пустельник-чернець.

Мох був йому постіллю, печера — скромним житлом,

Плодами жив він, воду пив із джерела кришталевого.

Віддалений від світу, він дні проводив із Богом,

Молитва була його працею, а хвала — єдиною втіхою.

Парнелл

Читач, безперечно, не забув, що результат турніру вирішився завдяки зусиллям невідомого лицаря, якого через пасивну й байдужу поведінку в першій половині дня глядачі прозвали Чорним Ледарем — Le Noir Faineant. Цей лицар раптово залишив поле, щойно перемогу було здобуто, а коли його покликали отримати нагороду за свою доблесть, його ніде не могли знайти. Тим часом, поки його розшукували глашатаї та сурмили сурми, лицар прямував на північ, уникаючи людних шляхів і обираючи найкоротшу дорогу через лісові хащі. На ніч він зупинився в невеликому заїзді, що стояв осторонь звичайного шляху; там, однак, від мандрівного менестреля він почув новини про перебіг турніру.

Наступного ранку лицар вирушив рано, маючи намір здійснити довгий перехід. Його кінь, якого вершник старанно беріг протягом попереднього дня, був у такому стані, що міг подолати значну відстань, не потребуючи тривалого відпочинку. Проте намір лицаря було зведено нанівець звивистими стежками, якими він їхав, і коли вечір уже спустився на землю, він виявив, що дістатися йому вдалося лише до меж Західного Райдінгу Йоркширу. До цього часу і кінь, і вершник потребували підкріплення, а крім того, треба було знайти місце, де вони могли б переночувати, бо ніч уже невпинно наближалася.

Місцевість, у якій опинився мандрівник, здавалася зовсім несприятливою для пошуків і притулку, і поживи. Тож йому, мабуть, довелося б вдатися до звичайного способу мандрівних лицарів, які за таких обставин відпускали коней пастися, а самі лягали під дубом і, замість вечері та постелі, роздумували про свою прекрасну даму. Але Чорний Лицар або не мав дами, про яку можна було б мріяти, або, будучи в коханні таким самим байдужим, яким здавався у війні, не настільки поринав у палкі роздуми про її вроду та жорстокість, щоб вони могли відвернути його від утоми й голоду та замінити йому любов’ю надійні вигоди постелі й вечері. Тому він неабияк занепокоївся, коли, озирнувшись навколо, побачив, що опинився серед густих лісів, де, щоправда, траплялося чимало відкритих галявин і кілька стежок, але всі вони, здавалося, були прокладені численними стадами худоби, що паслася в лісі, або дикими звірами та мисливцями, які полювали на них.

Сонце, за яким лицар здебільшого спрямовував свій шлях, уже сховалося за пагорбами Дербіширу ліворуч від нього, і тепер кожна спроба продовжити подорож із такою самою ймовірністю могла завести його ще далі від дороги, як і наблизити до потрібного шляху. Після того як він марно намагався обрати найбільш протоптану стежку, сподіваючись, що вона приведе його до хатини якогось пастуха або лісової оселі єгеря, і не раз переконувався, що зовсім не здатен зробити правильний вибір, лицар вирішив довіритися кмітливості свого коня. Адже досвід уже не раз переконував його в дивовижній здатності цих тварин самотужки знаходити вихід із подібних скрутних обставин і виводити за собою вершника.

Добрий кінь, украй змучений таким довгим денним переходом під вершником, закутим у кольчугу, щойно відчув за послабленими віжками, що господар полишив керування ним на його власний розсуд, як немовби одразу набув нової сили й бадьорості. Раніше він ледве відповідав на шпору і робив це хіба що глухим стогоном, а тепер, наче пишаючись довірою, якою його вшанували, насторожив вуха й сам собою перейшов на жвавіший хід. Стежка, яку обрав кінь, дещо відхилялася від напрямку, яким лицар їхав упродовж дня; але оскільки тварина, здавалося, була цілком упевнена у своєму виборі, вершник довірився її розсудливості.

Подальші події довели, що він мав рацію. Невдовзі стежка стала трохи ширшою й помітно протоптаною, а тихий передзвін маленького дзвоника дав лицареві зрозуміти, що поблизу є якась каплиця або самітницька келія.

Незабаром він виїхав на відкриту трав’яну галявину. На протилежному її боці просто посеред пологої рівнини стрімко здіймалася скеля, що виставляла назустріч мандрівникові своє сіре, обвітрене лице. Подекуди її боки вкривав плющ, а подекуди над урвищами схилялися дуби та кущі падуба, чиє коріння знаходило поживу в розколинах скелі. Вони нависали над прірвами, мов пір’я на сталевому шоломі воїна, надаючи витонченості тому, чиїм головним виразом був жах. Біля підніжжя скелі, немов притулившись до неї, стояла груба хатина, збудована переважно зі стовбурів дерев, зрубаних у сусідньому лісі; від негоди її захищали щілини, затулені мохом, змішаним із глиною. Біля дверей вертикально стояв стовбур молодої ялиці, обрубаний від гілок, із поперечиною, прив’язаною неподалік від верхівки, — грубе зображення святого хреста. Трохи осторонь праворуч зі скелі витікав струмок найчистішої води й наповнював видовбане в камені заглиблення, яке людська праця перетворила на просту сільську купіль. Витікаючи звідти, струмок дзюркотів униз схилом руслом, яке за довгі роки вимила його течія, а потім звивався через маленьку рівнину й губився в сусідньому лісі.

Біля цього джерела лежали руїни дуже маленької каплиці, дах якої частково обвалився. Навіть коли будівля була цілою, її довжина не перевищувала шістнадцяти футів, а ширина — дванадцяти; дах, відповідно низький, спирався на чотири концентричні арки, що підіймалися від чотирьох кутів будівлі, кожна на короткій і масивній колоні. Ребра двох арок збереглися, хоча дах між ними обвалився; над двома іншими він і досі залишався цілим. Вхід до цього стародавнього місця молитви містився під дуже низькою напівкруглою аркою, прикрашеною кількома рядами зигзагоподібного орнаменту, що нагадував акулячі зуби й так часто зустрічається в давнішій саксонській архітектурі. Над ґанком на чотирьох маленьких колонах здіймалася дзвіниця; під нею висів зелений, обвітрений дзвін, слабкий передзвін якого Чорний Лицар почув деякий час тому.

Уся ця мирна й тиха картина мерехтіла в сутінках перед очима мандрівника, даючи йому вагомі підстави сподіватися на нічліг, адже одним із особливих обов’язків самітників, що жили в лісах, було виявляти гостинність до подорожніх, яких застала ніч або які заблукали.

Тож лицар не став розглядати всі подробиці, які ми щойно описали, а, подякувавши Святому Юліану, покровителеві мандрівників, за те, що той послав йому добрий прихисток, зіскочив із коня й ударив держаком свого списа у двері самітницької келії, щоб привернути увагу її мешканця й домогтися, щоб його впустили.

Минув деякий час, перш ніж він почув відповідь, та відповідь ця була зовсім непривітною.

— Іди своєю дорогою, хто б ти не був, — відповів ізсередини хатини глибокий, хрипкий голос, — і не турбуй слугу Божого та Святого Дунстана під час його вечірньої молитви.

— Достойний отче, — відповів лицар, — ось перед тобою бідний мандрівник, який заблукав у цих лісах і тим самим дає тобі нагоду виявити милосердя та гостинність.

— Добрий брате, — відповів мешканець самітницької келії, — нашій Пресвятій Діві та Святому Дунстану було угодно призначити мене радше об’єктом цих чеснот, ніж тим, хто їх виявляє. Тут у мене немає харчів, якими зі мною погодилася б поділитися навіть собака, а кінь, звиклий до кращого догляду, зневажив би моє ложе. Тож іди своєю дорогою, і нехай Бог сприяє тобі.

— Але як, — заперечив лицар, — можу я знайти дорогу крізь такий ліс, коли насувається темрява? Прошу вас, преподобний отче, як християнина, відчиніть двері й бодай покажіть мені, якою дорогою йти.

— А я прошу тебе, добрий брате-християнине, — відповів самітник, — більше мене не турбувати. Ти вже перервав одну молитву «Отче наш», дві «Радуйся, Маріє» та одну «Вірую», які я, нещасний грішник, відповідно до своєї обітниці мав прочитати до сходу місяця.

— Дорогу! Дорогу! — вигукнув лицар. — Якщо більше нічого від тебе чекати не можна, то бодай скажи мені, якою дорогою йти!

— Дорогу, — відповів самітник, — знайти легко. Стежка з лісу веде до болота, а звідти — до броду, який тепер, коли дощі вщухли, можливо, вже можна перейти. Переправившись через брід, будь обережний, ступаючи вздовж лівого берега, бо він місцями досить стрімкий; до того ж стежка, що нависає над річкою, як я чув, — адже я рідко залишаю обов’язки при своїй каплиці, — останнім часом подекуди обвалилася. Потім триматимешся прямо…

— Розбита стежка, урвище, брід і болото! — перебив його лицар. — Святий отче, якби ти був найсвятішим чоловіком, що коли-небудь відрощував бороду чи перебрав вервиці, тобі навряд чи вдалося б переконати мене вирушити цією дорогою сьогодні вночі. Кажу тобі: ти, хто живеш із милостині тутешніх людей — хоч, сумніваюся, чи заслужено, — не маєш права відмовляти подорожньому в прихистку, коли той опинився в біді. Або негайно відчини двері, або, клянусь Розп’яттям, я виб’ю їх і ввійду сам.

— Друже-мандрівнику, — відповів самітник, — не наполягай. Якщо ти змусиш мене застосувати тілесну зброю для власного захисту, тобі ж буде гірше.

Саме в цю мить віддалений гавкіт і гарчання, які подорожній чув уже деякий час, раптом стали надзвичайно гучними й лютими. Лицар припустив, що самітник, наляканий його погрозою силоміць увірватися до оселі, покликав на допомогу собак, які здіймали цей галас у якомусь внутрішньому закутку, де їх тримали. Обурений такими приготуваннями самітника до здійснення його негостинного наміру, лицар так люто вдарив ногою в двері, що затряслися і одвірки, і засуви.

Самітник, не бажаючи ще раз піддавати свої двері такому випробуванню, голосно вигукнув:

— Терпіння, терпіння! Побережи сили, добрий мандрівнику, і я зараз відчиню двері, хоча, можливо, те, що я зроблю, тобі не дуже сподобається.

Двері нарешті відчинилися, і перед лицарем постав самітник — великий, міцно збудований чоловік у власяниці з каптуром, підперезаний мотузкою з очерету. В одній руці він тримав запалений смолоскип, а в другій — палицю з дикої яблуні, таку товсту й важку, що її цілком можна було назвати кийком. Два великі кудлаті пси, помісь хорта й мастифа, уже приготувалися кинутися на подорожнього, щойно двері відчиняться. Але коли світло смолоскипа ковзнуло по високому султану й золотих шпорах лицаря, що стояв перед ним, самітник, мабуть, змінив свій початковий намір, стримав лють своїх чотирилапих помічників і, змінивши тон на щось на кшталт грубої ввічливості, запросив лицаря до хатини. Своє небажання відчиняти житло після заходу сонця він пояснив великою кількістю розбійників і лісових вигнанців, які нишпорили довкола й не шанували ні Пресвятої Діви, ні Святого Дунстана, ні тих святих мужів, які присвятили їм своє життя.

— Бідність вашої келії, добрий отче, — сказав лицар, озираючись довкола й бачачи тут лише ложе з листя, грубо вирізане з дуба розп’яття, богослужбову книгу, грубо збитий стіл, два табурети та одну-дві незграбні речі хатнього вжитку, — бідність вашої келії, здається, сама по собі мала б бути достатнім захистом від будь-якої небезпеки з боку злодіїв, не кажучи вже про допомогу двох надійних собак, таких великих і сильних, що, гадаю, вони могли б повалити оленя, а отже, цілком упоратися й із більшістю людей.

— Добрий лісничий, — відповів самітник, — дозволив мені користуватися цими тваринами, щоб вони охороняли мою самотність, доки часи не зміняться на краще.

Сказавши це, він закріпив смолоскип у закрученій залізній гілці, що правила за свічник; потім поставив дубову триногу перед жаром багаття, підкинувши туди сухих дров, поставив один табурет з одного боку столу й жестом запросив лицаря сісти з другого.

Вони сіли й з великою серйозністю подивилися один на одного; кожен подумав про себе, що рідко доводилося йому бачити постать сильнішу й атлетичнішу за ту, що сиділа навпроти.

— Преподобний самітнику, — сказав лицар, довго й пильно розглядаючи свого господаря, — якби я не боявся переривати ваші побожні роздуми, то попросив би дізнатися від вашої святості три речі. По-перше, де мені поставити коня? По-друге, що мені буде на вечерю? І по-третє, де я маю влаштуватися на нічліг?

— Я відповім тобі, — сказав самітник, — пальцем, бо моє правило забороняє говорити словами там, де достатньо знаків.

І, сказавши це, він по черзі вказав на два кути хатини.

— Твоя стайня — там, — мовив він. — Твоє ложе — там.

Потім він зняв із сусідньої полиці таріль із двома жменями сушеного гороху, поставив її на стіл і додав:

— А твоя вечеря — ось тут.

Лицар знизав плечима, вийшов із хатини й привів свого коня, якого тим часом прив’язав до дерева. Він дуже дбайливо зняв із нього сідло й накрив утомлену спину тварини власним плащем.

Самітник, очевидно, був дещо зворушений співчуттям і турботою, з якими чужинець доглядав свого коня. Пробурмотівши щось про корм, залишений для коня лісничого, він витяг із закутка в’язку сіна й розклав її перед лицаревим конем, а відразу після цього натрусив у кутку, який призначив вершникові за ложе, чималу кількість сухої папороті.

Лицар подякував йому за люб’язність; виконавши цей обов’язок, обидва знову сіли за стіл, на якому між ними стояла миска з горохом. Самітник після довгої молитви перед їжею, яка колись була латинською, але від її первісної мови залишилося небагато слідів — хіба де-не-де протяжне закінчення якогось слова чи вислову, — подав гостеві приклад. Він смиренно поклав у свій дуже великий рот, оснащений зубами, що за гостротою та білизною могли б зрівнятися з іклами кабана, три чи чотири сушені горошини — жалюгідний харч, як здавалося, для такого великого й могутнього млина.

Щоб наслідувати цей похвальний приклад, лицар зняв шолом, кольчугу та більшу частину обладунку й постав перед самітником. Його голова була вкрита густими кучерями жовтого волосся; обличчя вирізнялося правильними, виразними рисами; сині очі світилися надзвичайною яскравістю; добре сформовані вуста мали над верхньою губою вуса, темніші за волосся. Загалом це було обличчя сміливого, відважного й заповзятливого чоловіка, якому цілком відповідала його дужа постать.

Самітник, наче бажаючи відповісти на довіру свого гостя, відкинув каптур і показав круглу, мов куля, голову чоловіка в розквіті сил. Його поголене тім’я, оточене кільцем жорсткого кучерявого чорного волосся, скидалося на парафіяльний загін для худоби, обгороджений високою живоплотом. У його рисах не було нічого від чернечої суворості чи аскетичних поневірянь; навпаки, перед гостем було сміливе, відкрите обличчя з широкими чорними бровами, гарно окресленим чолом і круглими, червоними, мов у сурмача, щоками, з яких спускалася довга кучерява чорна борода. Таке обличчя в поєднанні з могутньою статурою святого мужа радше говорило про яловичі філейні шматки та оленячі окости, ніж про горох і бобові. Ця невідповідність не могла вислизнути від уваги гостя.

Після того як він із великими труднощами пережував і проковтнув ложку сушеного гороху, йому стало конче необхідно попросити свого побожного господаря подати якогось напою. Той відповів на прохання, поставивши перед ним великий глек найчистішої води з джерела.

— Це вода з криниці Святого Дунстана, — сказав він, — у якій у проміжку від одного сходу сонця до іншого він охрестив п’ятсот язичників — данів і бритів. Благословенне його ім’я!

І, припавши своєю чорною бородою до глека, він зробив ковток, значно скромніший за обсягом, ніж можна було очікувати після такого пишномовного вихваляння.

— Мені здається, преподобний отче, — сказав лицар, — що ті мізерні шматочки їжі, які ви споживаєте, разом із цією святою, хоча й дещо рідкою поживою, напрочуд добре вам служать. Ви більше схожі на чоловіка, здатного вибороти барана на змаганні з боротьби, перстень у двобої на палицях чи щит у поєдинку на мечах, ніж на того, кому судилося дотягувати свої дні в цій безлюдній пустці, відправляючи меси та живлячись сушеним горохом і холодною водою.

— Сер Лицарю, — відповів самітник, — твої думки, як і думки невігласів-мирян, зосереджені на тілесному. Нашій Пресвятій Діві та моєму святому покровителеві було угодно благословити ту мізерну поживу, якою я себе обмежую, так само як були благословенні бобові та вода, якими харчувалися отроки Седрах, Місах та Авденаго, що воліли їх царській їжі й вину, призначеним їм царем сарацинів, аби не осквернити себе.

— Святий отче, — сказав лицар, — на чиєму обличчі Небо виявило таке диво, дозволь грішному мирянинові запитати твоє ім’я.

— Можеш називати мене, — відповів самітник, — Кліриком із Копмангерста, бо саме так мене називають у цих краях. Щоправда, додають до цього імені слово «святий», але я не наполягаю на такій честі, бо негідний цього додатка. А тепер, доблесний лицарю, чи можу я попросити назвати ім’я мого поважного гостя?

— Справді, — відповів лицар, — Святий Клірику з Копмангерста, у цих краях мене називають Чорним Лицарем. Багато хто, сер, додає до цього ще й прізвисько Ледар, яким я аж ніяк не прагну бути відомим.

Самітник ледве стримав усмішку у відповідь на слова гостя.

— Бачу, — сказав він, — сер Ледарю, що ти людина розважлива й мудра в порадах. Бачу також, що моя убога чернеча трапеза тобі не до вподоби — мабуть, ти звик до вільностей двору та військового табору і до розкошів міст. І ось тепер, сер Ледарю, я пригадую, що коли добрий лісничий, який опікується цією лісовою дорогою, залишив мені тих собак для захисту, а також ті в’язки корму, то він залишив мені ще й деяку їжу, непридатну для мого власного вжитку. Саме тому пам’ять про неї й вислизнула з моєї голови серед моїх важливіших роздумів.

— Готовий присягнути, що залишив, — сказав лицар. — Я відразу зрозумів, що в цій келії є краща їжа, Святий Клірику, щойно ти зняв свій каптур. Твій лісничий, певно, завжди веселий чолов’яга; і ніхто, хто бачив, як твої жорна перемелюють цей горох, а горло твоє приймає цю непридатну для пиття рідину, не міг би спокійно дивитися, як ти приречений на таку кінську їжу й кінське питво, — він указав на харчі, що лежали на столі, — і не постарався б поліпшити твою вечерю. Тож покажімо без зволікань, що саме залишив нам добрий лісничий.

Самітник кинув на лицаря допитливий погляд, у якому вчувалося щось кумедно-нерішуче, ніби він не знав, наскільки розумно буде довіритися своєму гостеві. Проте в рисах лицаря було стільки відкритої сміливості, скільки взагалі могло виразити людське обличчя. А в його усмішці було щось таке невідпорно кумедне, що вона мимоволі викликала довіру й засвідчувала вірність, а господар не міг не відчути до нього прихильності.

Обмінявшись одним-двома мовчазними поглядами, самітник відійшов у дальній кінець хатини й відчинив скриньку, яку було заховано з великою ретельністю та неабиякою винахідливістю. Із темної комори, куди вів цей потайний отвір, він витяг величезний пиріг із м’ясною начинкою, спечений на олов’яній тарелі незвичайного розміру. Цю могутню страву він поставив перед гостем, а той, вихопивши кинджал і розрізавши пиріг, не гаяв часу, знайомлячись із його вмістом.

— Давно тут був добрий лісничий? — запитав лицар господаря, проковтнувши кілька поспішних шматків цього поповнення до самітницької трапези.

— Близько двох місяців тому, — поспішно відповів отець.

— Воістину, — відповів лицар, — у твоїй келії все сповнене чудес, Святий Клірику! Я ладен присягнути, що той вгодований олень, з якого зроблено цю оленину, ще цього тижня бігав живий по лісу.

Це зауваження дещо збентежило самітника; до того ж він мав доволі жалюгідний вигляд, спостерігаючи, як зменшується пиріг, на який його гість люто наступав, мов на здобич. Самітник же через свою попередню заяву про суворе утримання від їжі не мав жодного приводу приєднатися до цього герцю.

— Я бував у Палестині, сер Клірику, — раптом сказав лицар, зупинившись, — і пригадую, що там існує звичай: кожен господар, який приймає гостя, має засвідчити безпечність своєї їжі, скуштувавши її разом із ним. Боже борони мене запідозрити такого святого мужа в негостинності; однак я був би вам дуже вдячний, якби ви дотрималися цього східного звичаю.

— Щоб розвіяти твої зайві сумніви, сер Лицарю, я цього разу відступлю від свого правила, — відповів самітник.

І оскільки виделок у ті часи ще не знали, його пальці тієї ж миті занурилися в нутро пирога.

Щойно кригу церемоній було скреслено, як між гостем і господарем, здавалося, почалося своєрідне змагання: хто покаже кращий апетит. І хоча, мабуть, гість постився довше, самітник зрештою безперечно його перевершив.

— Святий Клірику, — сказав лицар, коли голод його було втамовано, — готовий поставити свого доброго коня он там проти одного цехіна, що той самий чесний лісничий, якому ми завдячуємо цією олениною, залишив тобі ще й кухоль вина, або барильце канарського вина, чи якусь іншу подібну дрібницю, щоб запити цей благородний пиріг. Звісно, така обставина зовсім не варта того, щоб затримуватися в пам’яті такого суворого самітника; проте, гадаю, якби ти ще раз пошукав у тій коморі, то переконався б, що моє припущення правильне.

Самітник відповів лише широкою усмішкою, повернувся до скриньки й витяг шкіряну пляшку, в якій могло міститися близько чотирьох кварт. Потім дістав дві великі чаші, зроблені з рогів тура й оббиті сріблом. Приготувавши таким чином добрий засіб для запивання вечері, він, здавалося, вже не вважав за потрібне дотримуватися жодних церемоній; наповнив обидві чаші й, вигукнувши по-саксонському:

— Ваес гаель, сер Ледарю! —

вихилив свою одним духом.

— Дрінк гаель, Святий Клірику з Копмангерста! — відповів воїн і так само осушив свою чашу за здоров’я господаря.

— Святий Клірику, — сказав чужинець після того, як перша чаша була випита, — не можу не дивуватися, що чоловік, наділений такими м’язами й такою силою, та ще й виявляє талант неабиякого любителя добре попоїсти, надумав самотою жити в цій пустелі. На мою думку, тобі більше личило б стерегти замок або фортецю, їсти жирне й запивати міцним, ніж жити тут на бобових і воді або навіть залежати від милостині лісничого. Принаймні на твоєму місці я знайшов би собі і розвагу, і достаток у королівській дичині. У цих лісах чимало чудових стад, і навряд чи хтось помітить оленя, якого використають для потреб капелана Святого Дунстана.

— Сер Ледарю, — відповів Клірик, — це небезпечні слова, і я прошу тебе не повторювати їх. Я справжній самітник, вірний королю та закону, і якби я почав винищувати дичину мого законного володаря, то неодмінно опинився б у в’язниці, а якби моя ряса не врятувала мене, то ще й наклав би головою на шибениці.

— І все ж, якби я був на твоєму місці, — сказав лицар, — я прогулювався б при місячному світлі, коли лісничі та єгері міцно сплять у своїх постелях, і час від часу — читаючи молитви під носа — пускав би стрілу в стада сірих оленів, що пасуться на галявинах. Скажи мені, Святий Клірику, хіба ти ніколи не бавився так?

— Друже Ледарю, — відповів самітник, — ти вже побачив усе, що стосується мого господарства, і навіть трохи більше, ніж заслуговує той, хто силоміць займає чуже житло. Повір мені: краще користуватися добром, яке посилає тобі Бог, ніж безцеремонно допитуватися, звідки воно взялося. Наповнюй свою чашу й частуйся; і, прошу тебе, не змушуй мене подальшими недоречними запитаннями доводити, що ти навряд чи зміг би так легко облаштуватися на нічліг, якби я справді вирішив тобі протистояти.

— Присягаюся своєю вірою, — сказав лицар, — ти лише розпалюєш мою цікавість! Ти найзагадковіший самітник із усіх, кого я коли-небудь зустрічав, і до нашого розставання я неодмінно дізнаюся про тебе більше. А щодо твоїх погроз, святий муже, то знай: ти говориш із людиною, чия професія — знаходити небезпеку там, де вона тільки може бути.

— Сер Ледарю, я п’ю за тебе, — сказав самітник, — високо цінуючи твою відвагу, але маючи вельми скромну думку про твою розважливість. Якщо ти готовий помірятися зі мною рівною зброєю, я, з усією дружбою та братньою любов’ю, накладу на тебе таку покуту й дарую таке повне відпущення гріхів, що протягом наступних дванадцяти місяців ти не вчиниш гріха надмірної цікавості.

Лицар випив за його здоров’я й попросив назвати зброю.

— Немає такої, — відповів самітник, — від ножиць Даліли та десятипенсового цвяха Яїлі до меча Голіафа, у володінні якою я не був би тобі гідним супротивником. Але якщо мені самому належить обирати, то що скажеш, добрий друже, про ці дрібнички?

Так говорячи, він відчинив ще одну скриньку й дістав звідти два широкі мечі та два щити, такі, якими користувалися єомени того часу. Лицар, уважно стежачи за його рухами, помітив, що в цьому другому сховку лежали також два чи три добрі довгі луки, арбалет, в’язка болтів до нього та півдюжини снопів стріл для луків. Коли темний закуток відчинився, у ньому стало видно також арфу та інші речі, вигляд яких був украй неканонічним.

— Запевняю тебе, брате Клірику, — сказав він, — більше я не ставитиму тобі образливих запитань. Вміст цієї шафи відповідає на всі мої запитання. І я бачу тут одну зброю, — тут він нахилився й витяг арфу, — на якій охочіше випробував би з тобою свою майстерність, ніж на мечі та зі щитом.

— Сподіваюся, сер Лицарю, — сказав самітник, — ти не дав жодних вагомих підстав для свого прізвиська Ледаря. Бо, правду кажучи, я вельми тебе підозрюю. Та все ж ти мій гість, і я не стану випробовувати твою мужність без твоєї власної волі. Тож сідай, наповнюй свою чашу; будемо пити, співати й веселитися. Якщо ти знаєш яку-небудь добру пісню, то в Копмангерсті тобі завжди буде забезпечений шматок пирога, доки я служитиму при каплиці Святого Дунстана; а, якщо Бог дасть, це триватиме доти, доки я не зміню свого сивого покриву на зелений дерен. Але годі, налий кухоль, бо на настроювання арфи знадобиться час; а ніщо так не налаштовує голосу й не загострює слуху, як чаша вина. Я ж, зі свого боку, люблю відчути виноград аж на кінчиках пальців, перш ніж вони змушують струни арфи задзвеніти.

«Айвенго» РОЗДІЛ XVII

Надвечір у затишнім куточку

Відкрию книгу в міднім оздобленні,

Де змальовано святих діяння

І мучеників — вінчаних небесною нагородою.

А далі, поки свічка догоряє,

Перед сном я гімн свій тихо заспіваю.

Хто ж не відкинув би земної пишноти,

Щоб посох взяти й сірий плащ убогий

Та замість світу, повного тривог,

Обрати мирний, тихий монастирський поріг?

Вартон

Попри пораду добродушного самітника, якій його гість охоче скорився, настроїти арфу як слід виявилося зовсім не просто.

— Мені здається, святий отче, — сказав він, — у цього інструмента бракує однієї струни, а решту добряче понівечено.

— Ага, помітив? — відповів самітник. — Це свідчить, що ти знаєшся на ремеслі. Вино та бенкети, — додав він, побожно звівши очі до неба, — усе через вино та бенкети! Я ж казав Аллану-і-Дейлу, північному менестрелю, що він зіпсує арфу, якщо торкатиметься її після сьомої чаші, але він і слухати мене не хотів. Друже, п’ю за успіх твого виконання.

Промовивши це, він із великою урочистістю осушив свою чашу, водночас хитаючи головою, докоряючи шотландському арфістові за його невтриманість.

Тим часом лицар більш-менш упорядкував струни і, загравши короткий вступ, запитав господаря, чи бажає той почути серванту мовою «ок», чи леї мовою «уі», чи віреле, чи баладу простонародною англійською.²³

— Баладу, баладу, — сказав самітник, — попри всі ті «оки» й «уі» Франції. Я англієць до мозку кісток, сер Лицарю, і мій покровитель Святий Дунстан був англійцем до мозку кісток; він зневажав «ок» і «уі» так само, як зневажав би обрізки з диявольського копита. У цій келії співатимуть лише чистою англійською!

— Тоді я спробую, — сказав лицар, — баладу, складену одним саксонським глі-меном, якого я знав у Святій Землі.

Невдовзі стало очевидно: якщо лицар і не був цілковитим майстром менестрельського мистецтва, то принаймні його смак до нього виховувався під керівництвом найкращих учителів. Мистецтво навчило його приховувати вади голосу, що мав невеликий діапазон і від природи був радше грубим, аніж м’яким; коротше кажучи, він зробив усе, що може зробити майстерність, аби компенсувати природні недоліки. Тож його виконання здалося б вельми пристойним і значно вправнішим суддям, ніж цей самітник, тим паче що лицар то додавав до нот неабиякого запалу, то сповнював їх тужливою пристрастю, надаючи сили й енергії віршам, які співав.

ПОВЕРНЕННЯ ХРЕСТОНОСЦЯ

1.

Звитяги лицарські, слава й честь —
Із Палестини вернувся воїн.
Хрест на плечах його нісся,
А битви й бурі його потьмянили й пошарпали.
Кожна вм’ятина на побитому щиті
Свідчила про поле бою;
І так, під вікнами коханої,
Коли вечірня тінь спадала, він співав:

2.

— Радій, красуне! Ось твій лицар,
Що повернувся із тієї золотої землі.
Не золото везе він із собою,
Та й не потребує багатств,
Бо має добру зброю та бойового коня,
Шпори, щоб кинутися на ворога,
Спис і меч, щоб повалити його;
Ось і всі трофеї його трудів,
Ось — і надія на усмішку Текли!

3.

— Радій, красуне! Твій вірний лицар
Твоєю прихильністю був запалений до подвигів;
Ти не залишишся без слави
Там, де сходяться найславетніші й найшляхетніші.
Менестрель заспіває, герольд проголосить:
Погляньте добре на он ту красуню!
Це вона, заради чиїх ясних очей
Було здобуто бойове поле під Аскалоном!

4.

— Поглянь на її усмішку! Вона загострила клинок,
Який п’ятдесятьох дружин удовами зробив,
Коли, марно покладаючись на свою силу й чари Магомета,
Упав тюрбанований султан Іконії.
Бачиш її коси, чиє сонячне сяйво
То відкриває, то ховає її сніжну шию?
У них немає жодної золотої нитки,
За яку б не пролилася кров язичника.

5.

— Радій, красуне! Моє ім’я невідоме,
Та кожен мій подвиг і вся його слава — твої.
Тож, о, відчини ці непривітні ворота,
Нічна роса вже падає, година пізня.
Призвичаєний до пекучого подиху Сирії,
Я відчуваю, як північний вітер холодить мене, мов смерть.
Нехай вдячне кохання переможе дівочу сором’язливість
І дарує щастя тому, хто приніс тобі славу.

Під час цього виконання самітник поводився майже так само, як першорядний сучасний критик на прем’єрі нової опери. Він відкинувся на своєму сидінні, напівприкривши очі; то складав руки й крутив великими пальцями, ніби цілком поринув у слухання, то, тримаючи долоні розпростертими, м’яко рухав ними в такт музиці. На одному-двох улюблених місцях мелодії він додавав трохи власної допомоги, коли голос лицаря, здавалося, не міг підняти мелодію так високо, як вимагав його побожний музичний смак. Коли пісня скінчилася, самітник рішуче оголосив, що це добра пісня і що заспівано її добре.

— І все ж, — сказав він, — гадаю, мої саксонські земляки надто довго водилися з норманами, якщо перейняли їхній тон сумних пісень. Що понесло цього чесного лицаря з дому? І чого він міг сподіватися, повернувшись, окрім як застати свою кохану приємно зайнятою з суперником, а свою серенаду, як вони її називають, — так само мало потрібною, як котяче нявчання в ринві? Та все ж, сер Лицарю, я п’ю цю чашу за тебе, за успіх усіх щирих закоханих. — Боюся, ти до них не належиш, — додав він, помітивши, що лицар, чий розум уже почав нагріватися від цих численних ковтків, розбавив своє вино водою з глечика.

— Чому ж, — сказав лицар, — ти не сказав мені, що ця вода з криниці твого блаженного покровителя Святого Дунстана?

— Авжеж, — відповів самітник, — і чимало сотень язичників він там охрестив, але я ніколи не чув, щоб він сам її пив. У цьому світі кожну річ слід використовувати за її призначенням. Святий Дунстан не гірше за будь-кого знав, які привілеї має веселий монах.

І, промовивши це, він узявся за арфу й розважив свого гостя наступною характерною піснею — зі своєрідним приспівом «деррі-даун», що пасував до старовинної англійської пісні.

БОСОНОГИЙ МОНАХ

1.

— Дам тобі, добрий друже, рік чи два,
Щоб ти обійшов усю Європу сповна —
Від Візантії аж до Іспанії,
Та не знайдеш, хоч би й зморився в пошуках,
Такого щасливця, як Босоногий Монах.

2.

— Твій лицар заради дами своєї
Мчить навскач на бойовому коні,
А під вечір його приносять додому —
Зі списом, що пробив його наскрізь.
Я визнаю його поспішно —
Бо його дама не прагне на землі
Жодної іншої розради,
Окрім Босоногого Монаха.

3.

— Твій монарх? — Пхе! Не раз траплялося,
Що який-небудь князь міняв королівські шати
На наш каптур і нашу рясу.
Та хто з нас хоч раз відчував марне бажання
Проміняти сірий каптур монаха
На корону?

4.

— Монах вийшов у дорогу — і де б не ступив,
Там земля та її родючі дари вже ніби його.
Він може блукати, де заманеться,
Зупинитися, коли втомиться,
Бо кожен людський дім —
Дім Босоногого Монаха.

5.

— Його чекають опівдні, і жодна жива душа,
Поки він не прийде, не сміє зайняти
Велике крісло чи торкнутися сливової каші.
Бо найкраща страва
І місце біля вогню —
Незаперечне право
Босоногого Монаха.

6.

— Його чекають увечері, пиріг підігрівають,
Відкорковують темний ель, наповнюють чорний кухоль,
А добра господиня воліла б побачити свого чоловіка в багнюці,
Ніж допустити, щоб Босоногий Монах
Лишився без м’якої подушки.

7.

— Хай довго живуть сандалі, мотузка та ряса —
Страх для диявола й надія для Папи!
Бо лише Босоногому Монаху
Даровано збирати троянди життя,
Не поранившись об його терня.

— Їй-богу, — сказав лицар, — ти співаєш добре й завзято, та ще й на превелику славу свого ордену. А коли вже зайшла мова про диявола, Святий Клірику, чи не боїшся ти, що він навідається до тебе під час деяких із твоїх не зовсім канонічних розваг?

— Я — неканонічний! — вигукнув самітник. — Геть відкидаю це звинувачення — відкидаю його навіть п’ятами! Я справно й чесно виконую обов’язки при своїй каплиці: дві меси щодня, вранці та ввечері, приму, терцію, нону й вечірню, «аве», «кредо», «патер»…

— За винятком місячних ночей, коли оленина якраз у сезоні, — докинув його гість.

— Exceptis excipiendis, — відповів самітник, — як учив мене казати наш старий абат, коли надто допитливі миряни починають розпитувати, чи дотримуюся я до останньої дрібниці всіх приписів мого ордену.

— Правда, святий отче, — сказав лицар, — але диявол полюбляє стежити саме за такими винятками; він, як ти знаєш, ходить довкола, мов лев, що реве.

— Нехай посміє заревіти тут, — відповів монах, — і один дотик моєї мотузки змусить його заревіти так само голосно, як ревли кліщі Святого Дунстана. Я ніколи не боявся людей, тож тим паче не боюся диявола та його бісів. Святий Дунстан, Святий Дубрик, Святий Вінібальд, Свята Вініфреда, Святий Свіберт, Святий Віллік, не забуваючи Святого Томаса Кентського, — та й мої власні убогі заслуги на додачу, — допоможуть мені дати відсіч кожному дияволу, хоч би він прийшов із коротким чи довгим хвостом. Але, щоб відкрити тобі одну таємницю, друже мій, я ніколи не розмовляю на такі теми до ранкової вечірні.

Він змінив розмову; веселощі обох співтрапезників ставали дедалі бурхливішими й безтямнішими, і вони обмінялися чималою кількістю пісень, аж поки їхнє гуляння не перервав гучний стукіт у двері самітницької оселі.

Причину цієї перерви ми можемо пояснити лише тим, що повернемося до пригод іншої групи наших героїв; бо, подібно до старого Аріосто, ми не вважаємо своїм обов’язком неодмінно й безперервно триматися одного-єдиного персонажа нашої драми.

«Айвенго» РОЗДІЛ XVIII

Геть! Наша стежка веде крізь долини й яри,

Де з матір’ю лань пробігає в полохливій порі;

Де дуб розлогий, гіллям переплетений густо,

Розсипає на сонячній галявині тіні й намисто.

Вперед, у дорогу! Бо ці чарівні стежки

Так любо долати, коли сонце палає згори;

Та менш вони милі й безпечні стають,

Коли світло Цинтії* в темному лісі блукає й тремтить.

*Цинтія — поетичне ім’я Місяця, пов’язане з богинею Артемідою (Діаною), що, за античною традицією, народилася на горі Кінт.

Етрік Форест

Коли Седрик Сакс побачив, як його син безтямно впав на бойовому полі в Ашбі, першим його порухом було наказати віддати його під опіку власних слуг. Та слова застрягли в нього в горлі. Він не міг змусити себе визнати перед таким численним товариством сина, якого сам зрікся і позбавив спадщини. Проте він наказав Освальду не спускати з нього очей і доручив йому разом із двома своїми кріпаками доправити Айвенго до Ашбі, щойно натовп розійдеться. Однак Освальд не встиг виконати це добре доручення. Натовп і справді розійшовся, але лицаря ніде не було.

Марно чашник Седрика роззирався в пошуках свого молодого пана — він побачив закривавлене місце, де той щойно впав, але самого його вже не було; здавалося, ніби феї забрали його звідти. Можливо, Освальд — адже сакси були вельми забобонними — саме так і пояснив би зникнення Айвенго, якби раптом не помітив людину, одягнену як зброєносець, у якій упізнав риси свого товариша по службі Гурта. Стривожений долею свого пана й розпачливо шукаючи його після раптового зникнення, свинопас, що змінив своє вбрання, нишпорив усюди й зовсім забув про необхідність ховатися, від якої залежала його власна безпека. Освальд вважав своїм обов’язком затримати Гурта як утікача, долю якого мав вирішити його пан.

Відновивши свої розпитування про долю Айвенго, чашник зміг довідатися від присутніх лише те, що лицаря дбайливо підняли кілька добре вбраних слуг і поклали на ноші, що належали одній із дам серед глядачів; після цього його негайно винесли з натовпу. Отримавши цю звістку, Освальд вирішив повернутися до свого пана по подальші розпорядження, забравши із собою Гурта, якого вважав у певному сенсі дезертиром зі служби Седрику.

Седрик переживав за сина з надзвичайною тривогою й болем; природа заявила про свої права, попри патріотичний стоїцизм, що силкувався їх заперечити. Та щойно він дізнався, що Айвенго опинився в надійних і, найімовірніше, дружніх руках, батьківська тривога, породжена невідомістю щодо його долі, знову поступилася місцем ураженій гордості й образі через те, що він називав Уілфредовою синівською непокорою.

— Нехай іде куди хоче, — сказав він. — Нехай його рани лікують ті, заради кого він їх дістав. Йому більше личить виконувати хитромудрі трюки норманського лицарства, ніж підтримувати славу й честь своїх англійських предків мечем і бойовою сокирою — добрими, давніми видами зброї його батьківщини.

— Якщо для збереження честі предків достатньо бути мудрим у раді та хоробрим у виконанні, — сказала Ровена, яка була тут, — бути найсміливішим серед сміливців і найлагіднішим серед лагідних, то я не знаю іншого голосу, крім голосу його батька…

— Мовчіть, леді Ровено! Лише про це я вас не слухатиму. Готуйтеся до свята Принца: нас запросили туди з нечуваними почестями й люб’язністю, яких пихаті нормани від часів фатального дня під Гастінгсом рідко удостоювали наш народ. Я піду туди хоча б для того, щоб показати цим гордим норманам, наскільки мало може вплинути на сакса доля сина, здатного перемогти найвідважніших із них.

— Туди, — сказала Ровена, — я НЕ піду; і благаю вас остерігатися, щоб те, що ви вважаєте мужністю та стійкістю, не було сприйняте як черствість серця.

— Тоді залишайтеся вдома, невдячна леді, — відповів Седрик. — Черстве серце у вас, якщо ви здатні принести добробут пригнобленого народу в жертву безглуздій і нічим не виправданій прихильності. Я вирушаю до шляхетного Ательстана і разом із ним відвідаю бенкет Іоанна Анжуйського.

Так він і вирушив на бенкет, про головні події якого ми вже розповідали. Щойно саксонські тани вийшли із замку, вони разом зі своїми слугами сіли на коней; і саме під час цієї метушні Седрик уперше помітив утікача Гурта. Шляхетний сакс, як ми вже бачили, повернувся з бенкету далеко не в мирному настрої й лише шукав приводу, на кому б зігнати свій гнів.

— Кайдани! Кайдани! — вигукнув він. — Освальде! Гундіберте! Пси й негідники! Чому ви залишили цього мерзотника незакутим?

Не наважуючись заперечувати, товариші Гурта зв’язали його мотузкою, що першою трапилася під руку. Він підкорився мовчки, лише кинувши на свого пана докірливий погляд, і сказав:

— Ось до чого доводить любов до вашої плоті й крові, сильніша за любов до моєї власної.

— На коней, і вперед! — наказав Седрик.

— Справді, вже давно час, — сказав шляхетний Ательстан, — бо якщо ми не поспішаємо, то всі приготування достойного абата Вальтеофа до пізньої вечері²⁵ виявляться марними.

Однак мандрівники їхали так швидко, що встигли дістатися монастиря Святого Вітольда ще до того, як очікувана біда сталася. Абат, сам давнього саксонського роду, прийняв шляхетних саксів із тією щедрою та невичерпною гостинністю, якою славився їхній народ; вони користувалися нею до пізньої — чи, радше, вже ранньої — години, а наступного ранку не попрощалися зі своїм преподобним господарем, доки не розділили з ним розкішну трапезу.

Коли загін виїжджав із монастирського двору, сталася одна пригода, яка неабияк стривожила саксів. Адже з усіх народів Європи саме вони найбільше вірили в прикмети й забобонно стежили за знаменнями; саме до їхніх вірувань можна простежити походження більшості таких уявлень, які й досі зберігаються в народних переказах і старожитностях. Нормани ж, будучи народом змішаного походження й, відповідно до тогочасного рівня знань, освіченішими, значною мірою позбулися забобонів, принесених їхніми предками зі Скандинавії, і навіть пишалися тим, що вільно міркують про подібні речі.

Цього разу передчуття близької біди навіяв не хто інший, як великий, худий чорний пес. Сидячи на задніх лапах, він жалібно й протяжно завив, коли перші вершники виїжджали з воріт, а невдовзі, шалено гавкаючи й метаючись туди й сюди, ніби твердо вирішив приєднатися до загону.

— Не подобається мені ця музика, батьку Седрику, — сказав Ательстан, бо саме таким шанобливим титулом він звик звертатися до нього.

— І мені також, дядечку, — сказав Вамба. — Боюся, нам доведеться заплатити музикантові.

— На мою думку, — сказав Ательстан, на якого добре пиво абата — адже Бертон уже тоді славився цим бадьорим напоєм — справило найсприятливіше враження, — нам краще повернутися й залишитися в абата до післяобідньої пори. Нещаслива річ вирушати в дорогу, коли твою стежку перебігає монах, заєць або виє пес, перш ніж ти встиг поїсти наступного разу.

— Геть! — нетерпляче мовив Седрик. — День і так надто короткий для нашої подорожі. Що ж до пса, то я знаю: це пес утікача-раба Гурта, такий самий нікчемний утікач, як і його господар.

Промовивши це й водночас підвівшись у стременах, роздратований затримкою в дорозі, він метнув списа в бідолашного Фенга — бо саме Фенг, простеживши за своїм господарем аж сюди під час його таємної мандрівки, тут утратив його слід і тепер по-своєму незграбно радів, знову побачивши його. Спис поранив тварину в плече й лише дивом не прибив її до землі; Фенг із виттям утік від розгніваного тана. Серце Гурта стислося; замах на життя його вірного супутника він сприйняв набагато болючіше, ніж жорстоке поводження з ним самим. Марно намагаючись піднести зв’язані руки до очей, він сказав Вамбі, який, побачивши поганий настрій свого пана, завбачливо відступив у кінець загону:

— Будь ласка, зроби мені ласку — витри мені очі краєм своєї мантії. Мені дошкуляє пил, а ці пута не дають мені самому допомогти собі.

Вамба виконав його прохання, і деякий час вони їхали пліч-о-пліч, причому Гурт похмуро мовчав. Нарешті він більше не зміг стримувати своїх почуттів.

— Друже Вамбо, — сказав він, — з усіх тих, хто досить дурний, щоб служити Седрику, лише ти маєш достатньо спритності, аби змусити його миритися зі своєю дурістю. Тож іди до нього й скажи, що ні любов’ю, ні страхом Гурта більше не примусити йому служити. Він може відрубати мені голову, може шмагати мене, може закувати в кайдани, але відтепер ніколи не змусить мене ні любити його, ні коритися йому. Іди ж до нього й скажи, що Гурт, син Беовульфа, зрікається його служби.

— Авжеж, — сказав Вамба, — дурний я чи ні, але такого дурного доручення не виконуватиму. У Седрика за поясом стирчить ще один спис, а ти знаєш, що він не завжди промахується.

— Мені байдуже, — відповів Гурт, — як скоро він зробить мішенню мене. Учора він залишив Уілфреда, мого молодого пана, у власній крові. Сьогодні він намагався на моїх очах убити єдину іншу живу істоту, яка коли-небудь виявляла до мене доброту. Присягаюся Святим Едмундом, Святим Дунстаном, Святим Вітольдом, Святим Едуардом Сповідником і всіма іншими саксонськими святими з церковного календаря, — адже Седрик ніколи не присягався іменем святого, який не був би саксонського роду, та й усі його домашні поділяли цю обмежену побожність, — я ніколи йому цього не пробачу!

Як мені здається, — сказав блазень, який часто брав на себе роль миротворця в родині, — наш господар не мав наміру заподіяти Фенґсу шкоди, а хотів лише його налякати. Бо, якщо ти помітив, він підвівся на стременах, ніби саме для того, щоб перекинути спис через ціль; так воно й сталося б, якби Фенґс тієї самої миті не підскочив угору й не дістав лише подряпини, яку, ручаюся, можна вилікувати півпенсовою грудочкою дьогтю.

— Якби я так думав, — сказав Гурт, — якби тільки міг так думати… Але ні — я бачив, що спис було націлено добре. Я чув, як він просвистів у повітрі з усією гнівною злостивістю того, хто його кинув, а коли встромився в землю, то ще довго тремтів, наче шкодував, що схибив. Присягаюся свинею, дорогою святому Антонію, я зрікаюся його!

І обурений свинопас знову замовк, похмуро зціпивши губи, і жодні зусилля блазня вже не могли змусити його порушити мовчання.

Тим часом Седрик і Ательстан, очільники загону, розмовляли про становище в країні, про чвари в королівській родині, про ворожнечу й суперечки між норманськими вельможами та про те, чи зможуть пригноблені сакси визволитися з-під норманського ярма або принаймні здобути собі національну вагу й незалежність під час громадянських потрясінь, які, здавалося, неминуче мали настати.

На цій темі Седрик оживав усім єством. Відновлення незалежності його народу було ідолом його серця, заради якого він охоче пожертвував родинним щастям і навіть інтересами власного сина. Але для здійснення цієї великої справи на користь корінних англійців необхідно було, щоб вони об’єдналися між собою й діяли під проводом визнаного очільника. Необхідність обрати його з-поміж саксонської королівської крові була очевидною сама собою, до того ж це стало урочистою умовою для тих, кому Седрик довірив свої таємні плани й надії.

Ательстан мав принаймні цю перевагу; і хоча він не вирізнявся ні особливими розумовими здібностями, ні талантами, які могли б рекомендувати його як вождя, зате був людиною ставною, не боягузом, звик до військових вправ і, здавалося, не заперечував проти того, щоб прислухатися до порад мудріших за себе радників. А понад усе — він славився щедрістю та гостинністю і вважався добродушною людиною.

Та хоч би які права мав Ательстан претендувати на роль голови саксонської спілки, чимало представників цього народу схилялися до того, щоб віддати перевагу титулу леді Ровени, яка вела свій рід від Альфреда, а її батько, вождь, уславлений мудрістю, відвагою та щедрістю, користувався в пам’яті пригноблених співвітчизників високою пошаною.

Якби Седрик того бажав, йому було б зовсім неважко стати на чолі третьої партії, щонайменше такої ж грізної, як будь-яка з двох інших. Щоб урівноважити своє не королівське походження, він мав відвагу, діяльність, енергію і, понад усе, безмежну відданість справі, за яку здобув прізвисько Сакс; а його походження поступалося лише походженню Ательстана та його вихованки. Проте всі ці якості були цілковито вільні від найменшої тіні егоїзму; і замість того, щоб іще більше роз’єднувати ослаблений народ, створюючи власну партію, Седрик поставив собі за головну мету знищити вже наявний поділ, посприявши шлюбу між Ровеною та Ательстаном.

На шляху до цього улюбленого задуму виникла перешкода — взаємна прихильність його вихованки та його сина, і саме вона стала первісною причиною вигнання Уілфреда з батьківського дому.

Цей суворий захід Седрик ужив, сподіваючись, що за відсутності Уілфреда Ровена зречеться своєї прихильності до нього, але в цьому сподіванні зазнав поразки; і частково причиною цього можна було вважати те, як виховувалася його вихованка. Седрик, для якого ім’я Альфреда було майже святим, ставився до єдиної живої нащадки цього великого монарха з такою пошаною, якої, мабуть, у ті часи ледве чи удостоювали навіть визнану принцесу.

Воля Ровени майже в усьому була законом для його дому; а сам Седрик, немов навмисно прагнучи, щоб у цьому маленькому колі її владу визнавали цілковито, немов пишався тим, що виступає першим серед її підданих. Вихована таким чином не лише у свободі волі, а й у деспотичній владі над оточенням, Ровена завдяки своєму попередньому вихованню була схильна не тільки опиратися будь-яким спробам керувати її почуттями чи віддавати її руку всупереч власним бажанням, а й обурюватися ними; вона була готова відстоювати свою незалежність у справі, в якій навіть жінки, виховані в покорі та підпорядкуванні, нерідко схильні заперечувати владу опікунів і батьків.

Свої переконання вона висловлювала сміливо й без вагань; а Седрик, який ніяк не міг позбутися звичної пошани до її думки, зовсім не знав, як змусити її підкоритися його владі як опікуна.

Даремно він намагався засліпити її видінням примарного престолу. Ровена, наділена здоровим глуздом, не вважала його задум ані здійсненним, ані бажаним для себе, навіть якби його вдалося втілити. Не приховуючи своєї відвертої прихильності до Уілфреда Айвенго, вона заявила, що, якби цього улюбленого нею лицаря не було серед можливих наречених, вона радше сховалася б у монастирі, ніж розділила престол з Ательстаном, якого завжди зневажала, а тепер, через ті прикрощі, яких він завдавав їй, почала ненавидіти всією душею.

Та Седрик, який мав далеко не найвищу думку про жіночу постійність, не переставав використовувати всі доступні йому засоби, аби здійснити задуманий шлюб, бо вважав, що тим самим чинить важливу послугу саксонській справі. Раптова й романтична поява його сина на турнірі в Ешбі він справедливо сприйняв як майже смертельний удар по своїх надіях.

Щоправда, на мить батьківська любов узяла гору над гордістю та патріотизмом; але невдовзі й те, й друге повернулося з подвоєною силою, і тепер, під їхнім спільним впливом, він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб поєднати Ательстана з Ровеною, а водночас прискорити й інші заходи, які здавалися необхідними для відновлення саксонської незалежності.

Щодо останнього, він саме тепер переконував Ательстана і не раз мав підстави, подібно до Готспера, нарікати на долю, що змусила його спонукати до такої почесної справи людину, яку він порівнював із блюдцем знежиреного молока. Ательстан, щоправда, був досить марнославний і любив, коли його слух пестили розповідями про його високий рід та спадкове право на шану й владу.

Але його дрібне марнославство цілком задовольнялося тією пошаною, яку виявляли йому безпосередні слуги та сакси, що наближалися до нього. Якщо він і мав мужність зустріти небезпеку, то принаймні ненавидів клопіт вирушати їй назустріч; і хоча загалом погоджувався з принципами, які Седрик висував щодо права саксів на незалежність, а ще легше переконувався у власному праві правити ними, коли ця незалежність буде здобута, то, щойно справа доходила до засобів утвердження цих прав, перед нами знову поставав Ательстан Невправний — повільний, нерішучий, схильний відкладати все на потім і позбавлений будь-якої підприємливості.

Палкі й пристрасні заклики Седрика не справляли на його байдужий характер більшого впливу, ніж розпечені кулі, що падають у воду: вони лише на мить породжують шипіння й пару, а потім одразу згасають.

Якщо, полишивши цю справу, яку можна було порівняти зі спробою пришпорити зморену шкапу або кувати холодне залізо, Седрик звертався до своєї вихованки Ровени, то й розмова з нею приносила йому небагато втіхи. Бо коли його поява переривала бесіду між леді та її улюбленою служницею про доблесть і долю Уілфреда, Елгіта неодмінно мстилася і за свою пані, і за себе, повертаючись до поразки Ательстана на турнірі — до теми, яка найменше з усіх могла потішити слух Седрика.

Тож для цього кремезного сакса дорога того дня була сповнена всіляких прикрощів і незручностей; він не раз подумки проклинав турнір і того, хто його проголосив, а разом із ними — і власну дурість, через яку взагалі надумав туди їхати.

Опівдні, за пропозицією Ательстана, мандрівники зупинилися в затіненому лісом місці біля джерела, щоб дати коням перепочити й підкріпитися припасами, якими гостинний абат навантажив в’ючного мула. Трапеза виявилася досить тривалою; а через ці численні зупинки вже не залишалося надії дістатися Ротервуда до настання ночі, якщо не їхати всю ніч без перепочинку. Це усвідомлення й змусило їх рушити далі значно швидшим кроком, ніж вони їхали доти.