«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XXV

Клятий карлючкуватий почерк, якого зроду не бачив!

Вона впокорює, щоб перемогти

Коли тамплієр дістався зали замку, він побачив, що де Брасі вже був там.

— Гадаю, твоє любовне залицяння, як і моє, було перерване цим настирливим закликом. Але ти прийшов пізніше й не так охоче, тож, мабуть, твоя розмова виявилася приємнішою за мою.

— То твоє залицяння до саксонської спадкоємиці виявилося невдалим? — запитав тамплієр.

— Кістками святого Томаса Бекета присягаюся, — відповів де Брасі, — леді Ровена, певно, довідалася, що я не можу терпіти жіночих сліз.

— Геть ці слова! — вигукнув тамплієр. — Ти — ватажок Вільної дружини й зважаєш на жіночі сльози! Кілька крапель, пролитих на смолоскип кохання, лише яскравіше розпалюють його полум’я.

— Дякую за ті кілька крапель, якими ти його скроплюєш, — відказав де Брасі, — але ця дівчина виплакала стільки, що вистачило б загасити маяковий вогонь. Ніколи ще від часів святої Ніоби, про яку розповідав нам пріор Еймер, не було такого ламання рук і такого потопу з очей. Схоже, в прекрасну саксонку вселився водяний демон.

— Легіон демонів оселився в грудях юдейки, — відповів тамплієр, — бо, гадаю, жоден із них, навіть сам Аполліон, не міг би надихнути її на таку незламну гордість і рішучість. Але де Фрон де Беф? Цей ріг сурмить дедалі гучніше й настирливіше.

— Гадаю, він веде переговори з юдеєм, — спокійно відповів де Брасі. — Мабуть, виття Ісаака заглушило звук сурми. Ти, сер Бріан, можеш знати з власного досвіду: коли юдей розлучається зі своїми скарбами на таких умовах, які наш приятель Фрон де Беф, либонь, збирається йому запропонувати, він здійме такий галас, що його буде чути крізь двадцять рогів і сурем. Але ми накажемо васалам покликати його.

Невдовзі до них приєднався Фрон де Беф, якого було відірвано від його тиранічних жорстокостей способом, про який читач уже знає; затримався він лише для того, щоб віддати кілька необхідних розпоряджень.

— Подивімося, що спричинило цей клятий галас, — сказав Фрон де Беф. — Ось лист, і, якщо я не помиляюся, написаний він саксонською.

Він узяв листа, крутив його то так, то сяк, ніби справді сподівався збагнути його зміст, перевернувши папір догори дриґом, а потім передав де Брасі.

— Це можуть бути магічні закляття, звідки мені знати, — сказав де Брасі, який мав свою повну частку тієї неосвіченості, що була властива лицарству тієї доби. — Наш капелан намагався навчити мене писати, — додав він, — але всі мої літери виходили схожими на вістря списів та леза мечів, тож старий голомозий священник зрештою полишив цю справу.

— Дай його мені, — сказав тамплієр. — Ми, люди духовного стану, маємо ту перевагу, що дещо знаємо й можемо своїми знаннями просвітити нашу відвагу.

— Тоді скористаймося з вашої преподобної мудрості, — сказав де Брасі. — Що написано в цьому сувої?

— Це офіційний лист-виклик, — відповів тамплієр, — але, нашою Владичицею Вифлеємською присягаюся, якщо це не безглуздий жарт, то перед нами найдивніший виклик на двобій, який будь-коли переправляли через підйомний міст баронського замку.

— Жарт! — вигукнув Фрон де Беф. — Я хотів би знати, хто насмілиться жартувати зі мною в такій справі! Читай, сер Бріан.

Тамплієр узявся читати:

— Я, Вамба, син Безумного, блазень знатного й вільнонародженого мужа Седрика з Ротервуда, прозваного Саксом, — і я, Гурт, син Беовульфа, свинопас…

— Ти збожеволів, — перебив читання Фрон де Беф.

— Святим Лукою присягаюся, саме так тут і написано, — відповів тамплієр.

Потім він продовжив:

— Я, Гурт, син Беовульфа, свинопас згаданого Седрика, за допомогою наших союзників і спільників, які об’єдналися з нами в цій нашій ворожнечі, а саме: доброго лицаря, нині прозваного Ле Нуар Феніяном, та дужого йомена Роберта Локслі, прозваного Розщеплювачем Прута, заявляємо тобі, Реджинальде Фрон де Бефе, та всім твоїм союзникам і спільникам, ким би вони не були, що ти без жодної причини та без оголошення ворожнечі, неправедно й силою захопив нашого пана й господаря, згаданого Седрика; а також знатну й вільнонароджену дівчину, леді Ровену з Гарготстанстеда; а також знатного й вільнонародженого мужа Ательстана з Конінгсбурга; а також певних вільнонароджених мужів, їхніх лицарів; а також певних кріпаків, їхніх прирожденних невільників; а також певного юдея, на ім’я Ісаак з Йорка, разом із його дочкою, юдейкою, та певними кіньми й мулами. Усі ці знатні особи, разом зі своїми лицарями та рабами, а також коні й мули, згадані юдей та юдейка перебували в мирі з його величністю і їхали як вірнопіддані короля королівським шляхом. Тому ми вимагаємо й наказуємо, щоб названі знатні особи, а саме Седрик із Ротервуда, Ровена з Гарготстанстеда, Ательстан із Конінгсбурга, разом із їхніми слугами, лицарями та супутниками, а також згадані коні й мули, юдей та юдейка, разом з усім рухомим майном, що їм належить, протягом години після вручення цього листа були передані нам або тим, кого ми призначимо для їхнього прийняття, причому всі вони мають бути цілі й неушкоджені, а їхнє майно — неушкоджене й непограбоване. Якщо ж цього не буде виконано, ми оголошуємо тобі, що вважаємо тебе розбійником і зрадником та поставимо проти тебе власні тіла в битві, облозі чи будь-яким іншим способом і докладемо всіх сил, щоб завдати тобі шкоди й привести тебе до загибелі. Тож нехай Бог тримає тебе під своєю опікою. Підписано нами напередодні дня святого Вітольда під великим дубом зустрічей, у Гарт-Гіллській діброві. Написано це рукою святого мужа, слуги Божого, Пресвятої Діви та святого Дунстана, у каплиці Копмангерста.

Внизу цього документа спочатку було нашкрябано грубе зображення голови та гребеня півня, а поруч стояв напис, що цей ієрогліф є власноручним знаком Вамби, сина Безумного. Під цим поважним гербом було накреслено хрест, який оголошувався знаком Гурта, сина Беовульфа. Далі грубими, але сміливими літерами були написані слова: Ле Нуар Феніян. А на завершення всього там була досить вправно намальована стріла, яка мала бути знаком йомена Локслі.

Лицарі вислухали цей незвичайний документ від початку до кінця, а потім мовчки поглянули один на одного, цілковито спантеличені й не маючи жодного уявлення, що все це може означати. Першим порушив мовчанку де Брасі: він не стримав вибуху сміху, до якого приєднався й тамплієр, хоча й значно стриманіше. Фрон де Беф, навпаки, був явно невдоволений їхньою недоречною веселістю.

— Попереджаю вас, шляхетні панове, — сказав він, — вам краще подумати, як поводитися за таких обставин, ніж віддаватися настільки недоречним веселощам.

— Фрон де Беф і досі не оговтався після своєї недавньої поразки, — сказав де Брасі тамплієрові. — Він уже самою думкою про виклик на двобій наляканий, хоча цей виклик надійшов усього лише від блазня та свинопаса.

— Святим Михаїлом присягаюся, — відповів Фрон де Беф, — я хотів би, щоб ти сам витримав увесь тягар цієї пригоди, де Брасі. Ці люди не наважилися б на таку неймовірну зухвалість, якби не мали за собою якоїсь значної сили. У цьому лісі досить розбійників, які не пробачать мені того, що я охороняю оленів. Я всього лише прив’язав одного чоловіка, якого схопили на гарячому, просто під час злочину, до рогів дикого оленя, і той за п’ять хвилин забодав його до смерті; а в мене самого полетіло стільки стріл, скільки їх випустили по мішені он там, в Ешбі. — Гей, хлопче, — додав він, звертаючись до одного зі своїх слуг, — ти посилав когось дізнатися, якою силою ці добродії збираються підкріпити свій дорогоцінний виклик?

— У лісі вже зібралося щонайменше двісті чоловік, — відповів один із присутніх зброєносців.

— Оце вже справді чудова справа! — вигукнув Фрон де Беф. — Ось до чого призводить те, що я дозволив вам користуватися моїм замком! Ви не здатні тихо вести свої справи, неодмінно мусите розворушити ціле осине гніздо мені над головою!

— Осине гніздо? — перепитав де Брасі. — Радше безжальні трутні — зграя ледачих негідників, які ховаються в лісі та нищать оленину замість того, щоб працювати задля власного прожитку.

— Безжальні? — відказав Фрон де Беф. — Стріли з роздвоєними наконечниками, завдовжки в цілий ярд, що влучають у ціль у межах ширини французької крони, — це досить відчутне жало.

— Соромно вам, сер лицарю! — сказав тамплієр. — Скличмо наших людей і виступімо проти них. Один лицар — та що там, один озброєний воїн — упорається з двадцятьма такими селянами.

— Досить, та ще й забагато, — сказав де Брасі. — Мені було б просто соромно схрещувати спис із такими людьми.

— Авжеж, — відповів Фрон де Беф, — якби то були чорні турки чи маври, сер тамплієре, або боягузливі французькі селяни, найвідважніший де Брасі. Але це англійські йомени, і над ними ми не матимемо жодної переваги, крім тієї, яку дають нам наша зброя та коні, а в лісових хащах і галявинах від них мало користі. Виступити, кажеш? У нас ледве вистачає людей, щоб захищати замок. Найкращі мої воїни перебувають у Йорку; там само й уся твоя дружина, де Брасі; а тут у нас заледве двадцятеро, не рахуючи жменьки людей, які були втягнуті в цю божевільну справу.

— Ти не боїшся, — сказав тамплієр, — що вони зможуть зібрати достатньо сил, аби спробувати взяти замок?

— Ні, сер Бріане, — відповів Фрон де Беф. — Ці розбійники й справді мають відчайдушного ватажка; але без облогових машин, драбин для штурму й досвідчених проводирів мій замок їм не здолати.

— Пошли до своїх сусідів, — сказав тамплієр, — нехай вони зберуть своїх людей і прийдуть на порятунок трьом лицарям, яких облягають блазень і свинопас у баронському замку Реджинальда Фрон де Бефа!

— Ти жартуєш, сер лицарю, — відповів барон. — Але до кого мені посилати? Мальвуазен уже, мабуть, перебуває в Йорку зі своїми людьми, як і всі мої інші союзники; та й я мав би бути там, якби не це прокляте підприємство.

— Тоді пошли до Йорка й відклич наших людей, — сказав де Брасі. — Якщо вони не відступлять, побачивши, як майорить мій стяг, або самих моїх Вільних дружинників, я визнаю їх найвідчайдушнішими розбійниками, які коли-небудь натягували лук у зеленому лісі.

— А хто понесе таке повідомлення? — запитав Фрон де Беф. — Вони чатуватимуть на кожній стежці й витрясуть доручення просто з грудей посланця. — Я знаю, що робити, — додав він, помовчавши хвилину. — Сер тамплієре, ти вмієш не тільки читати, а й писати; якби тільки ми змогли знайти письмове приладдя мого капелана, який помер рік тому посеред своїх різдвяних бенкетів…

— Якщо дозволите, — сказав зброєносець, який усе ще стояв поруч, — думаю, старенька Урфрід десь його зберігає, з любові до сповідника. Наскільки я чув від неї, він був останнім чоловіком, який коли-небудь говорив їй те, що чоловікові з належною чемністю слід звертати до дівчини чи заміжньої жінки.

— Іди й розшукай його, Енгельреде, — сказав Фрон де Беф. — А тоді, сер тамплієре, ти даси відповідь на цей зухвалий виклик.

— Я волів би відповісти на нього вістрям меча, а не пером, — сказав Бріан де Буагільбер, — але нехай буде по-вашому.

Він сів і написав французькою мовою листа такого змісту:

— Сер Реджинальд Фрон де Беф та його шляхетні лицарські союзники й спільники не приймають викликів від рабів, кріпаків або втікачів. Якщо особа, яка називає себе Чорним лицарем, справді претендує на лицарську честь, їй належить знати, що своїм нинішнім товариством вона сама себе принизила й не має права вимагати звіту від людей шляхетної крові. Щодо полонених, яких ми захопили, то з християнського милосердя ми вимагаємо, щоб ви прислали духовну особу, яка прийме їхню сповідь і примирить їх із Богом, оскільки ми твердо маємо намір стратити їх сьогодні вранці, ще до полудня, а їхні голови, виставлені на зубцях замкових мурів, покажуть усім людям, як мало ми цінуємо тих, хто насмілився прийти їм на допомогу. Отже, як сказано вище, ми вимагаємо, щоб ви прислали священника, який примирить їх із Богом; учинивши це, ви надасте їм останню земну послугу.

Листа склали й передали зброєносцеві, а той віддав його посланцеві, який чекав надворі, як відповідь на принесений ним виклик.

Виконавши своє доручення, йомен повернувся до головного табору союзників, який на той час розташувався під старезним дубом, приблизно за три польоти стріли від замку. Тут Вамба й Гурт, разом зі своїми союзниками — Чорним лицарем і Локслі, а також веселим Відлюдником, — нетерпляче чекали відповіді на свій виклик. Навколо них і трохи далі виднілося чимало відважних йоменів; їхній лісовий одяг і обвітрені обличчя свідчили про звичний характер їхнього заняття. Їх уже зібралося понад двісті, а інші поспішали приєднатися. Тих, кому вони корилися як ватажкам, можна було відрізнити від решти лише за пером у шапці; в усьому іншому — одяг, зброя та спорядження — вони нічим не різнилися.

Крім цих загонів, сюди вже прибули й менш організовані та гірше озброєні сили, що складалися із саксонських мешканців сусіднього селища, а також численних кріпаків і слуг із великого маєтку Седрика, — усі вони прийшли допомогти визволити свого пана. Лише небагато хто мав іншу зброю, крім тих селянських знарядь, які крайня потреба часом перетворює на військову зброю. Їхнім головним озброєнням були списи для полювання на вепра, коси, ціпи та подібне приладдя; адже нормани, за звичайною політикою завойовників, пильно стежили, щоб переможеним саксонцям не дозволяли володіти мечами та списами або користуватися ними. Через це допомога саксонців була далеко не такою грізною для обложених, як могла б стати завдяки самій чисельності цих людей, їхній перевазі в кількості та насназі, яку надавала їм справедлива справа.

Саме ватажкам цього строкатого війська тепер передали лист тамплієра.

Спочатку звернулися до капелана, щоб він пояснив його зміст.

— Кривдою святого Дунстана присягаюся, — сказав цей достойний церковник, — тією самою кривдою, яка привела до кошари більше овець, ніж посох будь-якого іншого святого в раю, — присягаюся, я не можу витлумачити вам цю тарабарщину, бо чи то французька вона, чи арабська — мені не вгадати.

Після цього він передав листа Гуртові. Той похмуро похитав головою й передав його Вамбі. Блазень оглянув усі чотири кути паперу з такою гримасою удаваної проникливості, яку мав би на подібний випадок мавпячий писок, потім підстрибнув і передав листа Локслі.

— Якби довгі літери були луками, а короткі — широкими стрілами, я, може, й зрозумів би, про що тут ідеться, — сказав відважний йомен. — Але за нинішніх обставин зміст цього листа для мене такий само недосяжний, як олень за дванадцять миль звідси.

— Отже, доведеться мені побути писарем, — сказав Чорний лицар.

Він узяв листа у Локслі, спершу сам прочитав його від початку до кінця, а потім пояснив його зміст своїм спільникам саксонською мовою.

— Стратити шляхетного Седрика! — вигукнув Вамба. — Святим хрестом присягаюся, сер лицарю, ти, певно, помилився.

— Не я, мій достойний друже, — відповів лицар. — Я лише пояснив слова так, як вони тут написані.

— Тоді, святим Томасом Кентерберійським присягаюся, — відказав Гурт, — ми здобудемо цей замок, навіть якщо доведеться розібрати його власними руками!

— Іншого нам і не лишається, чим його розбирати, — відповів Вамба, — але мої руки навряд чи придатні навіть для того, щоб кришити ними тесаний камінь і розчин.

— Це лише хитрість, щоб виграти час, — сказав Локслі. — Вони не наважаться вчинити таке, за що я змусив би їх заплатити страшною ціною.

— Я хотів би, — сказав Чорний лицар, — щоб серед нас знайшовся хтось, хто зміг би проникнути до замку й довідатися, як там ведеться обложеним. Гадаю, раз вони вимагають прислати їм сповідника, цей благочестивий Відлюдник міг би одразу виконати свій святий обов’язок і здобути для нас відомості, яких ми потребуємо.

— Хай тебе чума поб’є, разом із твоєю порадою! — вигукнув побожний Відлюдник. — Кажу тобі, сер Ледачий лицарю: щойно я скидаю чернечу рясу, разом із нею з мене сходять і моє священство, і моя святість, і навіть сама моя латина. А в зеленому жупані я краще вб’ю двадцять оленів, ніж вислухаю одну християнську сповідь.

— Боюся, — сказав Чорний лицар, — дуже боюся, що тут немає нікого, хто міг би бодай на цей випадок узяти на себе роль духівника?

Усі подивилися один на одного й замовкли.

— Бачу, — після короткої паузи сказав Вамба, — що дурень таки мусить залишатися дурнем і підставляти свою шию там, де мудрі люди воліють відступити. Ви повинні знати, мої любі кузени й земляки, що до того, як убратися в строкатий одяг блазня, я носив простий сірий одяг і був призначений стати ченцем. Та потім на мене напала гарячка, що вразила мозок, і після неї в мене залишилося рівно стільки розуму, скільки потрібно дурневі. Сподіваюся, за допомогою ряси нашого доброго Відлюдника, а разом із нею — священства, святості та вченості, вшитих у її каптур, мене визнають достатньо придатним, щоб дарувати і земну, і духовну розраду нашому достойному господареві Седрику та його товаришам по нещастю.

— Як гадаєш, у нього вистачить розуму? — запитав Чорний лицар, звертаючись до Гурта.

— Не знаю, — відповів Гурт. — Але якщо не вистачить, то це буде перший випадок, коли йому забракне кмітливості обернути власну дурість собі на користь.

— Тоді вдягай рясу, добрий чоловіче, — мовив лицар, — і нехай твій господар передасть нам звістку про їхнє становище всередині замку. Їх там, мабуть, небагато, і п’ять проти одного, що раптовим та сміливим нападом ми зможемо до них дістатися. Час спливає — вирушай.

— А тим часом, — сказав Локслі, — ми так щільно оточимо це місце, що навіть муха не зможе винести звідти жодної звістки. Тож, мій добрий друже, — продовжив він, звертаючись до Вамби, — можеш запевнити цих тиранів, що за будь-яке насильство, якого вони завдадуть своїм полоненим, вони сповна й найсуворіше заплатять на власній шкурі.

— Pax vobiscum, — сказав Вамба, який уже був загорнутий у своє чернече вбрання.

Сказавши це, він наслідував урочисту й величну ходу ченця та вирушив виконувати своє доручення.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXVI

Найпалкіший кінь часом холоне,

А млявий — раптом спалахує вмить;

Чернець нерідко дурника вдає,

А дурень — наче чернець, мудрецем постає.

Старовинна пісня

Коли Блазень, убраний у каптур і рясу Відлюдника, з вузлуватим поясом, обкрученим довкола стану, постав перед брамою замку Фрон де Бефа, вартовий зажадав дізнатися його ім’я та мету прибуття.

— Pax vobiscum, — відповів Блазень. — Я бідний брат ордену святого Франциска, що прийшов сюди виконати свій духовний обов’язок перед кількома нещасними полоненими, яких нині тримають у цьому замку.

— А ти, бачу, сміливий монах, — сказав вартовий, — якщо наважився прийти сюди, де, якщо не рахувати нашого власного п’яного сповідника, ось уже двадцять років не кукурікав жоден півень із твоєї породи.

— А все ж прошу тебе доповісти про моє доручення володареві замку, — відповів удаваний монах. — Повір мені, він поставиться до нього прихильно, і півень закукурікає так, що його почує весь замок.

— Вельми дякую, — сказав вартовий. — Але якщо через те, що я залишу свій пост заради твого доручення, мені доведеться відповісти за це головою, то я перевірю, чи здатна сіра чернеча ряса захистити від стріли з сірого гусячого пера.

Погрожуючи цим, він залишив свою вежу й поніс до замкової зали незвичну звістку: перед брамою стоїть святий монах і вимагає негайного допуску. Неабияк здивований, він почув наказ свого господаря негайно впустити святого отця; а попередньо виставивши людей біля входу на випадок раптового нападу, без подальших вагань виконав отриманий наказ.

Безрозсудна самовпевненість, яка підштовхнула Вамбу взятися за це небезпечне доручення, ледве не полишила його, коли він опинився перед людиною такою страшною і такою грізною, як Реджинальд Фрон де Беф. Своє звичне Pax vobiscum, на яке він значною мірою покладався, підтримуючи свою роль, цього разу він вимовив із значно більшою тривогою та ваганням, ніж досі. Проте Фрон де Беф звик бачити, як перед ним тремтять люди будь-якого стану, тож боязкість удаваного священника не викликала в нього жодної підозри.

— Хто ти та звідки прийшов, священнику? — запитав він.

— Pax vobiscum, — повторив Блазень. — Я бідний слуга святого Франциска, який, мандруючи цією пусткою, потрапив, як сказано у Святому Письмі, до рук розбійників — quidam viator incidit in latrones, — і ці розбійники послали мене до цього замку, щоб я виконав свій духовний обов’язок перед двома людьми, засудженими вашим почесним правосуддям.

— Ага, саме так, — відповів Фрон де Беф. — А чи можеш ти сказати мені, святий отче, скільки тих розбійників?

— Вельможний пане, — відповів Блазень, — nomen illis legio — ім’я їм легіон.

— Скажи мені просто, скільки їх, інакше, священнику, твоя ряса та мотузяний пояс навряд чи тебе захистять.

— Ох! — сказав удаваний монах. — Cor meum eructavit, тобто я мало не луснув від страху! Але, гадаю, їх там може бути… ну, йоменів… простого люду — щонайменше п’ятсот чоловік.

— Що? — вигукнув тамплієр, який саме тієї миті увійшов до зали. — Невже ці оси так густо рояться навколо нас? Час придушити цю шкідливу виводку.

Потім він відвів Фрон де Бефа вбік.

— Ти знаєш цього священника?

— Він чужинець із далекого монастиря, — відповів Фрон де Беф. — Я його не знаю.

— Тоді не довіряй йому своїх задумів, висловлюючи їх уголос, — відповів тамплієр. — Дай йому письмовий наказ для Вільної дружини де Брасі, щоб вони негайно рушили на допомогу своєму господареві. А тим часом, щоб цей голомозий не запідозрив нічого лихого, дозволь йому вільно виконувати своє священне доручення — готувати цих саксонських свиней до різницької лави.

— Нехай буде так, — сказав Фрон де Беф.

І тієї ж миті наказав одному зі слуг провести Вамбу до покою, де тримали Седрика та Ательстана.

Полон лише посилив нетерпіння Седрика, а не вгамував його. Він ходив із кінця в кінець зали з виглядом людини, яка ось-ось кинеться на ворога або піде на штурм пролому в обложеній фортеці; то щось бурмотів сам до себе, то звертався до Ательстана, який мужньо й стоїчно чекав кінця цієї пригоди. Тим часом Ательстан із цілковитим спокоєм перетравлював щедру трапезу, якою поласував опівдні, і не надто переймався тривалістю свого полону, бо вважав, що, як і всі земні нещастя, він у свій добрий час закінчиться з волі Небес.

— Pax vobiscum, — сказав Блазень, увійшовши до покою. — Благословення святого Дунстана, святого Діонісія, святого Дутока та всіх інших святих без винятку нехай буде над вами й довкола вас.

— Входь вільно, — відповів Седрик удаваному монаху. — З яким наміром ти прийшов сюди?

— Щоб звелів вам приготуватися до смерті, — відповів Блазень.

— Це неможливо! — вигукнув Седрик, здригнувшись. — Якими б безстрашними та безбожними вони не були, вони не наважаться вдатися до такого відкритого й безпричинного жорстокого вчинку!

— На жаль! — сказав Блазень. — Стримати їхні руки людяністю — це те саме, що спробувати зупинити коня, який понісся, шовковою вуздечкою. Тож замисліться, шляхетний Седрику, і ти також, відважний Ательстане, над тим, які гріхи ви вчинили за життя; бо ще сьогодні вас покличуть постати перед вищим судом.

— Чуєш це, Ательстане? — сказав Седрик. — Ми повинні зібрати всю силу духу для цієї останньої справи, бо краще нам померти як мужам, ніж жити як раби.

— Я готовий, — відповів Ательстан, — витерпіти все, на що здатна їхня злоба, і піду на смерть із таким самим спокоєм, з яким завжди йшов до обіднього столу.

— Тоді звернімося до наших святих приготувань, отче, — сказав Седрик.

— Зачекайте ще хвилину, добрий дядьку, — сказав Блазень своїм природним голосом. — Краще довше придивитися, перш ніж стрибати в темряву.

— Присягаюся вірою своєю, — сказав Седрик, — я знаю цей голос!

— Це голос твого вірного раба й блазня, — відповів Вамба, відкинувши каптур. — Якби ти свого часу послухався поради дурня, то взагалі не опинився б тут. Послухайся його тепер — і ти тут надовго не залишишся.

— Що ти маєш на увазі, негіднику? — запитав саксонець.

— Ось що, — відповів Вамба. — Візьми цю рясу й пояс — це всі духовні чини, яких я коли-небудь удостоївся, — і спокійно вийди із замку, залишивши мені свій плащ та пояс, щоб я замість тебе зробив цей довгий стрибок.

— Залишити тебе замість себе! — вигукнув Седрик, вражений такою пропозицією. — Та вони ж повісять тебе, мій бідолашний дурню.

— Нехай роблять те, що їм дозволено, — сказав Вамба. — Сподіваюся — без жодної зневаги до твого походження, — що син Безумного зможе висіти на ланцюгу з такою ж гідністю, з якою цей ланцюг висів на його предкові-олдермені.

— Що ж, Вамбо, — відповів Седрик, — в одному я погоджуся на твоє прохання. Якщо ти поміняєшся одягом із лордом Ательстаном, а не зі мною.

— Ні, святим Дунстаном присягаюся, — відповів Вамба, — у цьому не було б жодного сенсу. Справедливо, щоб син Безумного загинув, рятуючи сина Геревара; але було б украй нерозумно помирати заради того, чиї предки були чужими для його предків.

— Негіднику! — сказав Седрик. — Предки Ательстана були монархами Англії!

— Вони могли бути ким завгодно, — відповів Вамба, — але моя шия надто рівно сидить на плечах, щоб я дозволив їм її заради них скрутити. Тож, добрий мій пане, або сам прийми мою пропозицію, або дозволь мені вийти з цієї в’язниці таким самим вільним, яким я сюди ввійшов.

— Нехай старе дерево всихає, — продовжив Седрик, — аби збереглася велична надія лісу. Урятуй шляхетного Ательстана, мій вірний Вамбо! Так велить обов’язок кожному, хто має саксонську кров у жилах. Ти й я разом витримаємо всю лють наших кривдників і гнобителів, а він, вільний і неушкоджений, пробудить воскреслий дух наших співвітчизників, щоб вони помстилися за нас.

— Ні, отче Седрику, — сказав Ательстан, стискаючи його руку, бо коли його спонукали думати або діяти, його вчинки й почуття цілком відповідали високому його роду. — Ні, — продовжив він, — я радше залишатимусь у цій залі цілий тиждень без іншої їжі, крім мізерного тюремного хліба, і без іншого питва, крім тюремної міри води, ніж скористаюся нагодою втекти, яку невчена доброта раба приготувала для свого пана.

— Вас, панове, вважають мудрецями, а мене — божевільним дурнем, — сказав Блазень. — Але, дядьку Седрику і кузене Ательстане, дурень сам розсудить вашу суперечку й позбавить вас клопоту й надалі змагатися у взаємній чемності. Я наче кобила Джона-Качки: нікому не дозволяє сісти на себе, крім самого Джона-Качки. Я прийшов рятувати свого пана, а якщо він не погоджується — basta — мені лишається тільки повернутися додому. Добру послугу не можна перекидати з рук у руки, наче волан чи м’яч для гри в стулбол. Я не піду на шибеницю ні за кого, крім мого рідного пана.

— Іди ж тоді, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан. — Не нехтуй цією нагодою. Твоя присутність зовні може підбадьорити друзів прийти нам на допомогу; твоє ж перебування тут погубить нас усіх.

— То, виходить, є надія на порятунок ззовні? — запитав Седрик, звертаючись до Блазня.

— Ще й яка надія! — відгукнувся Вамба. — Скажу тобі: щойно ти вберешся в мій плащ, на тобі буде генеральська ряса. Там, зовні, п’ятсот чоловік, а цього ранку я був одним із головних ватажків. Мій блазенський ковпак був шоломом, а брязкальце — жезлом. Що ж, побачимо, яку користь вони матимуть, обмінявши дурня на мудреця. Правду кажучи, боюся, що у відвазі вони втратять більше, ніж здобудуть у розважливості. А тепер прощавай, пане, і будь добрий до бідолашного Гурта та його пса Фенга; а мій півнячий гребінь нехай висить у залі Ротервуда на пам’ять про те, що я віддав життя за свого пана, мов вірний… дурень.

Останнє слово він вимовив із подвійним відтінком — водночас і жартома, і цілком серйозно. В очах Седрика заблищали сльози.

— Пам’ять про тебе буде збережена, — сказав він, — доки на землі шануватимуть вірність і любов! Та якби я не сподівався знайти спосіб урятувати Ровену, тебе, Ательстане, і тебе також, мій бідний Вамбо, ти не зміг би здолати мене в цій справі.

Обмін одягом уже було здійснено, коли Седрика раптом охопив сумнів.

— Я не знаю жодної мови, — сказав він, — крім своєї та кількох слів їхньої манірної норманської. Як же мені поводитися, щоб видати себе за преподобного брата?

— Усе закляття складається з двох слів, — відповів Вамба. — Pax vobiscum відповість на будь-яке запитання. Ідеш ти чи приходиш, їси чи п’єш, благословляєш чи проклинаєш — Pax vobiscum проведе тебе крізь усе. Для монаха це так само корисно, як мітла для відьми чи чарівна паличка для чаклуна. Лише вимовляй їх глибоким, могильним голосом: Pax vobiscum! — і все готово. Вартовий чи дозорець, лицар чи зброєносець, піший чи вершник — на всіх воно діє, мов чари. Гадаю, якщо завтра мене виведуть повісити, — а це цілком можливо, — я випробую силу цих слів навіть на тому, хто виконуватиме вирок.

— Якщо так станеться, — сказав господар, — то я швидко стану ченцем. Pax vobiscum. Сподіваюся, не забуду пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай; і прощавай, мій бідний хлопче, чиє серце могло б компенсувати слабкість розуму, — я врятую вас або повернуся й помру разом із вами. Королівська кров наших саксонських королів не проллється, доки в моїх жилах б’ється кров; і жодна волосина не впаде з голови доброго негідника, який поставив себе під удар заради свого пана, якщо небезпека для Седрика здатна цьому перешкодити. Прощавайте.

— Прощавай, шляхетний Седрику, — сказав Ательстан. — Пам’ятай: справжня чеснота монаха полягає в тому, щоб приймати підкріплення, якщо його пропонують.

— Прощавай, дядьку, — додав Вамба. — І пам’ятай: Pax vobiscum.

Підбадьорений цими настановами, Седрик вирушив у свою путь; і невдовзі йому випала нагода випробувати силу того закляття, яке його Блазень рекомендував як усемогутнє.

У низькому склепінчастому й темному проході, яким він намагався пробратися до головної зали замку, йому перегородила дорогу жіноча постать.

— Pax vobiscum! — сказав удаваний монах і вже хотів поспішити повз неї, коли почув у відповідь лагідний голос:

— Et vobis… quaso, domine reverendissime, pro misericordia vestra.

— Я трохи глухий, — відповів Седрик доброю саксонською мовою, а водночас пробурмотів собі під ніс: «Прокляття цьому дурневі та його Pax vobiscum! Я з першого ж кидка втратив свій спис».

Втім, для священника тих часів не було чимось незвичайним бути глухим до латини, і та, що тепер зверталася до Седрика, чудово це знала.

— Благаю вас, преподобний отче, — відповіла вона його власною мовою, — з ласки вашої любові згляньтеся й відвідайте своїм духовним розрадженням пораненого в’язня цього замку та виявіть до нього й до нас те співчуття, якого навчає ваш святий сан. Жоден добрий учинок не принесе вашому монастирю більшої користі.

— Дочко, — відповів Седрик, украй збентежений, — мій час у цьому замку не дозволяє мені виконати обов’язки мого сану. Я мушу негайно вирушати; від моєї поспішності залежить життя або смерть.

— Але, отче, благаю вас вашою обітницею, яку ви на себе взяли, — відповіла прохачка, — не залишайте пригноблених і тих, кому загрожує небезпека, без поради та допомоги.

— Хай нечистий забере мене й залишить в Іфріні серед душ Одіна й Тора! — нетерпляче вигукнув Седрик.

Він, мабуть, і далі говорив би в тому самому тоні, зовсім не властивому духовній особі, якби розмову не перервав різкий голос Урфрід, старої карги з вежі.

— Як, негіднице, — сказала вона до жінки, — невже саме так ти віддячуєш за доброту, яка дозволила тобі залишити он ту твою тюремну камеру? Невже ти змушуєш преподобного мужа вдаватися до неввічливих слів, аби позбутися настирливості юдейки?

— Юдейки! — повторив Седрик, скориставшись цією звісткою, щоб позбутися їхньої присутності. — Дайте мені пройти, жінко! Не ставайте мені на дорозі, якщо не хочете накликати на себе біду. Я щойно виконав свій святий обов’язок і прагну уникнути скверни.

— Сюди, отче, — сказала стара відьма. — Ти чужинець у цьому замку й не можеш залишити його без провідника. Іди сюди, бо я хочу поговорити з тобою. А ти, дочко проклятого народу, йди до покою хворого й доглядай за ним до мого повернення; і горе тобі, якщо знову вийдеш звідти без мого дозволу!

Ребекка відступила. Її благання змусили Урфрід дозволити їй залишити вежу, а Урфрід використала її послуги там, де сама найохочіше виконувала б їх, — біля ліжка пораненого Айвенго. Маючи розум, цілком пробуджений усвідомленням небезпеки їхнього становища, і швидко хапаючись за кожну нагоду до порятунку, Ребекка сподівалася дещо здобути від присутності духовної особи, яка, як вона довідалася від Урфрід, проникла в цей безбожний замок. Вона чекала на повернення удаваного священника, маючи намір звернутися до нього й заручитися його допомогою на користь полонених; наскільки невдало це їй вдалося, читач уже щойно дізнався.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXVII

Нещасний ти! Що можеш розповісти,

Як не про сором, гріх і біль?

Твої провини доведені — ти знаєш свою долю;

Та годі зволікати: розповідай свою історію — починай!

Та в мене горе іншого роду,

І муки, й смуток значно тяжчі;

Дай вилити зболілу душу,

До моїх страждань прихили свій слух;

І дозволь мені, коли не знайду

Друга, що допоможе, — знайти того, хто вислухає.

Зала суду Крабба

Коли Урфрід криками й погрозами загнала Ребекку назад до покою, з якого та вийшла, вона повела неохочого Седрика до невеликої кімнати, двері якої ретельно замкнула. Потім дістала з шафи велику посудину з вином і два глечики, поставила їх на стіл і промовила тоном, що радше стверджував, ніж запитував:

— Ти саксонець, отче. Не заперечуй, — вела вона далі, помітивши, що Седрик не квапиться відповідати. — Звуки моєї рідної мови солодкі для мого слуху, хоча я рідко їх чую, хіба що з уст тих нещасних і принижених кріпаків, на яких горді нормани покладають найтяжчу й найпринизливішу роботу в цьому домі. Ти саксонець, отче — саксонець і, якщо не брати до уваги того, що ти слуга Божий, вільна людина. Твоя мова солодка моєму слуху.

— То хіба саксонські священники не відвідують цей замок? — запитав Седрик. — Гадаю, саме їхній обов’язок — утішати вигнаних і пригноблених дітей цієї землі.

— Не приходять. А якщо й приходять, то, здається, воліють бенкетувати за столами своїх завойовників, ніж слухати стогін своїх співвітчизників — принаймні так про них говорять. Про себе ж я можу сказати небагато. Уже десять років цей замок не бачив жодного священника, крім розпусного норманського капелана, який щоночі бенкетував разом із Фрон де Бефом; та й той уже давно вирушив звітувати за своє служіння. Але ти саксонець — саксонський священник, і я хочу поставити тобі одне запитання.

— Я саксонець, — відповів Седрик, — але, безперечно, негідний називатися священником. Дозволь мені вирушити своєю дорогою — присягаюся, я повернуся або пришлю одного з наших отців, достойнішого вислухати твою сповідь.

— Залишся ще трохи, — сказала Урфрід. — Голос, який ти зараз чуєш, невдовзі буде заглушений холодною землею, а я не хочу сходити в неї такою, якою прожила все життя. Але мені потрібне вино, щоб набратися сил і розповісти тобі про жахи моєї долі.

Вона налила собі келих і випила з такою страшною жадібністю, ніби хотіла висушити його до останньої краплі.

— Воно притупляє біль, — сказала вона, підводячи очі після того, як допила, — але не приносить радості. Випий і ти, отче, якщо хочеш почути мою розповідь і не впасти непритомним на кам’яну підлогу.

Седрик хотів уникнути цього зловісного частування, але жест, яким вона до нього звернулася, виражав нетерпіння й розпач. Він виконав її прохання й відповів на її заклик великим келихом вина; після цього вона, ніби задоволена його поступливістю, продовжила свою розповідь.

— Я не народилася, отче, тією нещасною, яку ти бачиш перед собою, — сказала вона. — Я була вільною, була щасливою, шанованою; я кохала й була коханою. Тепер я рабиня, нещасна й принижена — іграшка в руках пристрастей моїх господарів, поки я ще мала красу, а відтоді, як вона зів’яла, — предмет їхньої зневаги, презирства та ненависті. Хіба дивує тебе, отче, що я ненавиджу людство, а понад усе — народ, який так змінив мою долю? Невже зморшкувата, зів’яла стара карга, яка нині здатна виливати свій гнів лише в безсилих прокльонах, може забути, що колись була дочкою шляхетного тана Торкілстона, перед одним лише похмурим поглядом якого тремтіла тисяча васалів?

— Ти — дочка Торкіла Вольфґангера! — вигукнув Седрик, відступаючи в подиві. — Ти… ти — дочка того шляхетного саксонця, друга й бойового побратима мого батька!

— Друга твого батька! — повторила Урфрід. — Отже, переді мною стоїть сам Седрик Сакс, бо шляхетний Геревард із Ротервуда мав лише одного сина, і його ім’я добре відоме серед його співвітчизників. Але якщо ти Седрик із Ротервуда, то навіщо тобі цей чернечий одяг? Невже й ти втратив надію врятувати свою країну й шукаєш порятунку від гноблення в тіні монастиря?

— Не має значення, хто я, — сказав Седрик. — Продовжуй, нещасна жінко, свою розповідь про жах і провину! Провина неодмінно є — сама твоя присутність тут, саме те, що ти дожила до цієї розповіді, вже є провиною.

— Є… є, — відповіла нещасна жінка. — Глибока, чорна, проклята провина; провина, що лежить на моїх грудях важким тягарем; провина, якої не змиють навіть усі покутні вогні потойбіччя. Так, у цих залах, заплямованих благородною й чистою кров’ю мого батька та моїх братів, у цих самих залах жити коханкою їхнього вбивці, бути водночас його рабинею і співучасницею його насолод — означало перетворити кожен подих, кожен ковток повітря, яким я жила, на злочин і прокляття.

— Нещасна жінко! — вигукнув Седрик. — І в той час, коли друзі твого батька, коли кожне вірне саксонське серце, промовляючи заупокійну молитву за його душу та за душі його хоробрих синів, не забувало у своїх молитвах убиту Ульріку; коли всі оплакували мертвих і вшановували їх, ти жила, щоб заслужити нашу ненависть і прокляття; жила, щоб поєднати себе з мерзотним тираном, який убив твоїх найближчих і найдорожчих, який пролив навіть кров немовлят, аби жоден чоловік із благородного роду Торкіла Вольфґангера не залишився живим; з ним ти поєднала себе — і віддалася беззаконному коханню!

— У беззаконних руках — це правда, але не в руках кохання! — відповіла стара карга. — Кохання швидше відвідає царство вічної погибелі, ніж ці прокляті склепи. Ні, принаймні в цьому я не можу себе звинувачувати: ненависть до Фрон де Бефа та всього його роду найглибше володіла моєю душею навіть у хвилини його злочинних пестощів.

— Ти ненавиділа його — і все ж жила, — відповів Седрик. — Нещасна! Невже не було кинджала, ножа, шпильки! Що ж, тим краще для тебе, якщо ти так дорожила своїм існуванням, що таємниці норманського замку подібні до таємниць могили. Бо якби я бодай уві сні довідався, що дочка Торкіла живе в нечистому союзі з убивцею свого батька, меч справжнього саксонця знайшов би тебе навіть в обіймах твого коханця!

— Невже ти справді вчинив би таку кару заради імені Торкіла? — запитала Ульріка, бо тепер ми можемо вже відкинути її прибране ім’я Урфрід. — Отже, ти справжній саксонець, яким тебе змальовують у розповідях твоїх співвітчизників! Бо навіть у цих проклятих стінах, де, як ти слушно кажеш, провина ховається під непроникною завісою таємниці, навіть тут лунало ім’я Седрика. І я, нещасна та принижена, раділа думці, що десь іще дихає месник за наш нещасний народ. Я теж мала свої години помсти: я розпалювала сварки між нашими ворогами, перетворювала п’яні бенкети на криваві сутички, бачила, як лилася їхня кров, чула їхні передсмертні стогони! Подивися на мене, Седрику. Хіба не залишилося ще на цьому знівеченому й зів’ялому обличчі якихось рис Торкіла?

— Не питай мене про це, Ульріко, — відповів Седрик голосом, у якому змішалися скорбота й відраза. — Ці риси нагадують про нього так, як нагадує могила про мертвого, коли нечистий дух оживляє бездиханне тіло.

— Нехай буде так, — відповіла Ульріка. — Та ці диявольські риси одного разу вдягнули маску світлого духу, коли їм удалося посіяти розбрат між старшим Фрон де Бефом і його сином Реджинальдом! Пітьма пекла мала б приховати те, що сталося далі, але помста повинна підняти завісу й похмуро натякнути на те, про що мертві заговорили б уголос, якби могли воскреснути. Давно вже тліло полум’я ворожнечі між батьком-тираном і його диким сином; давно я потай плекала цю протиприродну ненависть. Нарешті вона спалахнула в одну годину п’яного бенкетування, і за власним столом мій гнобитель упав від руки власного сина. Ось які таємниці приховують ці склепи! — додала вона, підводячи погляд до склепіння. — Розступіться, прокляті склепіння! Розсиптеся й поховайте під своїми уламками всіх, хто знає цю жахливу таємницю!

— А ти, породження провини й нещастя, — сказав Седрик, — що сталося з тобою після смерті твого ґвалтівника?

— Вгадай, але не питай. Ось… ось тут я й жила, доки передчасна старість не викарбувала на моєму обличчі свої моторошні риси; колись мені корилися, а тепер мене зневажають і принижують, а помсту, якій колись був такий широкий простір, я змушена обмежувати дрібними підступами незадоволеної служниці або марними, ніким не почутими прокльонами безсилої старої. Я приречена зі своєї самотньої вежі слухати веселощі тих, у яких колись сама брала участь, або крики й стогони нових жертв гноблення.

— Ульріко, — сказав Седрик, — з серцем, яке, боюся, досі шкодує про втрачений плід твоїх злочинів не менше, ніж про самі діяння, якими ти його здобула, як ти наважилася звернутися до людини, що носить цей одяг? Подумай, нещасна жінко: що міг би зробити для тебе сам святий Едвард, якби був тут у плоті? Небо наділило короля-Сповідника силою зцілювати тілесні виразки, але тільки сам Бог може вилікувати проказу душі.

— Та не відвертайся від мене, суворий пророче гніву! — вигукнула вона. — Скажи мені, якщо можеш, чим завершаться ці нові й страшні почуття, що раптом охопили мою самотність. Чому вчинки, давно вже скоєні, постають переді мною з новим і непереборним жахом? Яка доля чекає за могилою на ту, кому Бог визначив на землі таку невимовно жалюгідну участь? Краще б мені звернутися до Водена, Герти й Цернебока, до Місти та Скогули, богів наших ще нехрещених предків, ніж терпіти страшні передчуття, які останнім часом переслідують мене і наяву, і уві сні!

— Я не священник, — сказав Седрик, із відразою відвертаючись від цього жалюгідного образу провини, нещастя й відчаю. — Я не священник, хоч і ношу священницький одяг.

— Священник ти чи мирянин, — відповіла Ульріка, — ти перший за двадцять років чоловік, якого я бачила, що боїться Бога й зважає на людину. І ти велиш мені впасти у відчай?

— Я велю тобі покаятися, — сказав Седрик. — Вдайся до молитви й покути — і, можливо, знайдеш милість! Але я більше не можу й не хочу залишатися з тобою.

— Зачекай ще хвилину! — сказала Ульріка. — Не залишай мене тепер, сину друга мого батька, щоб демон, який керував усім моїм життям, не спокусив мене помститися за твою безсердечну зневагу. Невже ти думаєш, що якби Фрон де Беф знайшов у своєму замку Седрика Сакса в такому вбранні, то твоє життя тривало б довго? Його погляд уже стежить за тобою, мов сокіл за здобиччю.

— Нехай буде так, — сказав Седрик. — Нехай він роздере мене дзьобом і пазурами, перш ніж мій язик вимовить бодай слово, якого не схвалює моє серце. Я помру саксонцем — правдивим у словах, відкритим у вчинках. Геть від мене! Не торкайся мене, не затримуй! Сам вигляд Фрон де Бефа менш огидний мені, ніж ти, така принижена й вироджена, якою стала.

— Нехай буде так, — відповіла Ульріка, більше не перериваючи його. — Іди своєю дорогою та у своїй зарозумілій зверхності забудь, що нещасна, яка стоїть перед тобою, — дочка друга твого батька. Іди своєю дорогою. Якщо мої страждання відокремили мене від людства, якщо вони відлучили мене від тих, чиєї допомоги я мала б по праву сподіватися, то й у своїй помсті я не буду менш відокремлена від них! Жодна людина не допоможе мені, але вуха всіх людей задзвенять, коли вони почують про вчинок, на який я наважуся! Прощавай! Твоя зневага розірвала останню нитку, що, здавалося, ще пов’язувала мене з людьми, — думку про те, що мої страждання можуть викликати співчуття мого народу.

— Ульріко, — сказав Седрик, пом’якшавши від цього благання, — невже ти стільки перенесла, стільки прожила серед провини й страждань, а тепер, коли твої очі відкрилися на власні злочини й коли каяття стало б для тебе найдоречнішим заняттям, ти віддасися відчаю?

— Седрику, — відповіла Ульріка, — ти мало знаєш людське серце. Щоб діяти так, як діяла я, думати так, як думала я, потрібна шалена любов до насолоди, змішана з пекучою жагою помсти й гордим усвідомленням влади; потрібні такі сп’янливі напої, яких людське серце не здатне витримати, зберігаючи водночас силу опиратися їм. Їхня сила давно минула. Старість не знає насолод, зморшки не дають влади над людьми, сама помста згасає в безсилих прокльонах. Тоді приходить каяття з усіма своїми гадюками, змішане з марними жалями за минулим і відчаєм перед майбутнім! І тоді, коли всі інші могутні пориви вщухли, ми стаємо подібними до демонів пекла, які можуть відчувати докори сумління, але вже ніколи не здатні покаятися.

— Але твої слова пробудили в мені нову душу. Ти добре сказав: для тих, хто наважується померти, усе можливе! Ти показав мені шлях до помсти, і будь певен — я ним скористаюся. Досі моя помста ділила це виснажене серце з іншими, суперницькими пристрастями; відтепер вона цілковито заволодіє мною. І ти сам скажеш, що хоч би яким було життя Ульріки, її смерть гідно відповідала дочці шляхетного Торкіла. За межами замку стоїть військо, яке його облягає. Поспіши й поведи їх на приступ, а коли побачиш, що на вежі східного рогу донжона замайорить червоний прапор, натисніть на норманів щосили. Тоді їм буде чим зайнятися всередині, а ви зможете здобути стіну, незважаючи ні на луки, ні на мангонелі. Іди, благаю тебе. Іди назустріч власній долі, а мене залиш моїй.

Седрик хотів було розпитати докладніше про задум, про який вона говорила так похмуро й загадково, але тієї миті почувся суворий голос Фрон де Бефа:

— Де забарився цей ледачий священник? Клянуся мушлею Компостели, я зроблю з нього мученика, якщо він бариться тут, замишляючи зраду серед моїх слуг!

— Який же правдивий пророк — нечисте сумління! — сказала Ульріка. — Але не зважай на нього: геть до своїх людей! Дай знак до саксонського наступу, і нехай вони, коли захочуть, співають свою бойову пісню про Ролло. Помста додасть до неї свого приспіву.

Сказавши це, вона зникла через потаємні двері, і до кімнати ввійшов Реджинальд Фрон де Беф. Седрикові було нелегко змусити себе вклонитися пихатому баронові; той відповів на його чемність легким нахилом голови.

— Твої покутники, отче, сповідалися довго — тим краще для них, бо востаннє в житті. Ти приготував їх до смерті?

— Я знайшов їх, — відповів Седрик тією французькою, якою лише сяк-так володів, — готовими до найгіршого від тієї миті, коли вони дізналися, до чиїх рук потрапили.

— Що таке, брате? — відповів Фрон де Беф. — Мені здається, у твоїй мові чути саксонський акцент.

— Я виховувався в монастирі святого Вітольда в Бертоні, — відповів Седрик.

— Он як? — сказав барон. — Для тебе було б краще народитися норманом, та й для моїх намірів це було б краще, але нужда не перебирає посланцями. А цей Сент-Вітольд-Бертонський — справжнє гніздо сов, яке давно пора розорити. Невдовзі настане день, коли ряса захищатиме саксонця не краще, ніж кольчуга.

— Хай буде Божа воля, — сказав Седрик голосом, що тремтів від пристрасті, але Фрон де Беф приписав це страху.

— Бачу, — сказав він, — ти вже уявляєш, як наші воїни нишпорять у твоїй трапезній та винних льохах. Але зроби для мене одну послугу своєї святої служби — і, що б там не сталося з іншими, ти спатимеш у своїй келії так само безпечно, як равлик у своїй неприступній мушлі.

— Накажіть, — відповів Седрик, стримуючи хвилювання.

— Тоді йди за мною цим переходом, і я випущу тебе через потаємну хвіртку.

І, ступаючи попереду удаваного ченця, Фрон де Беф почав наставляти його, яку саме роль він має зіграти.

— Бачиш оте стадо саксонських свиней, що насмілилося оточити цей замок Торкілстон? Скажи їм усе, що тобі заманеться, про слабкість цієї фортеці або про будь-що інше, що може затримати їх перед нею на двадцять чотири години. А тим часом візьми ось цей лист. Але стривай… Ти вмієш читати, священнику?

— Анітрохи, — відповів Седрик, — хіба що свою молитовну книгу; там я знаю літери, бо знаю напам’ять священну службу, хвала Пресвятій Діві та святому Вітольду!

— Тим краще ти підходиш для моєї мети. Віднеси цей лист до замку Філіпа де Мальвуазена; скажи, що він від мене і написаний самим тамплієром Бріаном де Буагільбером, і що я прошу його негайно переслати листа до Йорка з усією можливою для вершника та коня швидкістю. А поки що скажи йому, щоб не мав жодних сумнівів: нас він застане цілими й неушкодженими за нашими зубцями. Ганьба, що ми змушені так ховатися від зграї волоцюг, які зазвичай тікають навіть від одного блиску наших прапорів і тупоту наших коней! Кажу тобі, священнику, вигадай якийсь спосіб, скористайся своїм мистецтвом, щоб утримати цих негідників на місці, доки наші друзі не підійдуть зі своїми списами. Моя помста прокинулася, і вона — сокіл, що не засинає, доки не насититься досхочу.

— Клянуся моїм святим покровителем, — сказав Седрик із більшою запальністю, ніж личило його ролі, — і всіма святими, які жили й померли в Англії, ваш наказ буде виконано! Жоден саксонець не рушить від цих стін, якщо я матиму достатньо вміння та впливу, щоб утримати їх там.

— Га! — сказав Фрон де Беф. — Ти змінив тон, брате священнику, і говориш коротко та сміливо, наче твоє серце прагне різанини саксонського стада. А сам ти, виходить, із тієї ж породи, що й ці свині?

Седрик не був майстерним удавальником і в цю мить дуже не завадив би йому натяк від винахідливішого розуму Вамби. Але, як каже давнє прислів’я, нужда загострює винахідливість, і він пробурмотів з-під каптура щось про те, що ці люди — відлучені від церкви розбійники, прокляті як церквою, так і королівством.

— Despardieux! — відповів Фрон де Беф. — Ти сказав саму правду! Я й забув, що ці негідники можуть пограбувати гладкого абата так само вправно, наче народилися по той бік солоного протоку. Хіба не абата із Сент-Айва вони прив’язали до дуба й змусили співати месу, поки обшукували його скрині та гаманці? Ні, при нашій Діві, той жарт утнув Готьє з Мідлтона, один із наших власних бойових товаришів. Але ж то саксонці пограбували каплицю в Сент-Бісі, забравши чашу, свічник і потир, чи не так?

— То були безбожні люди, — відповів Седрик.

— Авжеж! І випили все добре вино та ель, що їх берегли для численних таємних бенкетів, коли ви вдаєте, ніби зайняті всеношною та молитвами! Священнику, ти зобов’язаний помститися за таке святотатство.

— Я справді зобов’язаний помститися, — пробурмотів Седрик. — Святий Вітольд знає моє серце.

Тим часом Фрон де Беф повів його до потайної хвіртки, де, перебравшись через рів по одній-єдиній дошці, вони дісталися невеликого барбакана, тобто зовнішньої оборонної споруди, сполученої з відкритим полем добре укріпленою хвірткою для вилазок.

— А тепер іди. І якщо виконаєш моє доручення та повернешся сюди після того, як завершиш його, то побачиш, як дешево цінується саксонська плоть — дешевше, ніж свинина на різницьких столах Шеффілда. І ще послухай: ти, здається, веселий сповідник. Приходь сюди після приступу — і матимеш стільки мальвазії, що нею можна було б напоїти весь твій монастир.

— Безперечно, ми ще зустрінемося, — відповів Седрик.

— А поки візьми дещо на пам’ять, — провадив норман.

І, розлучаючись біля дверей потайної хвіртки, він вклав у неохочу руку Седрика золотий безант і додав:

— Пам’ятай: якщо не виконаєш свого завдання, я здеру з тебе і каптур, і шкіру.

— І я цілком дозволяю тобі зробити і те, й інше, — відповів Седрик, виходячи з потайної хвіртки й бадьорим кроком ступаючи на вільне поле, — якщо під час нашої наступної зустрічі не заслужу кращої долі з твоєї руки.

Потім він обернувся до замку, кинув золоту монету тому, хто її дав, і вигукнув:

— Фальшивий норманець, нехай твоє золото згине разом із тобою!

Фрон де Беф почув ці слова лише частково, але сам жест видався йому підозрілим.

— Лучники! — крикнув він вартовим на зовнішніх мурах. — Пошліть стрілу крізь он ту чернечу рясу! Стривайте, — додав він, коли його люди вже натягували луки. — Це нічого не дасть. Доведеться поки що довіритися йому, бо іншого виходу немає. Не думаю, що він наважиться мене зрадити. У найгіршому разі я завжди можу домовитися з цими саксонськими псами, яких надійно замкнено в моїй псарні. Гей, Джайлзе, тюремнику! Нехай приведуть до мене Седрика з Ротервуда, а також іншого селюка, його товариша — того, що з Конінгсбурга. Ательстан там чи як його звати? Самі їхні імена обтяжують язик норманського лицаря й відгонять, сказати б, салом. Подайте мені кухоль вина, як казав веселий Принц Джон, щоб змити цей присмак. Поставте його в збройній, а полонених ведіть туди.

Його накази було виконано. Коли Фрон де Беф увійшов до тієї готичної зали, прикрашеної численними трофеями, здобутими його власною доблестю та доблестю його батька, він побачив на масивному дубовому столі глечик вина, а біля нього — двох саксонських бранців під охороною чотирьох його слуг.

Фрон де Беф зробив довгий ковток вина й звернувся до полонених. Те, як Вамба натягнув на обличчя каптур, зміна одягу, похмуре й уривчасте світло та недостатнє знайомство барона з рисами обличчя Седрика — який уникав своїх норманських сусідів і рідко виїздив за межі власних володінь, — усе це завадило йому помітити, що найважливіший із його бранців уже втік.

— Добродії Англії, — сказав Фрон де Беф, — як вам смакує гостина в Торкілстоні? Чи зрозуміли ви вже, на яку кару заслуговують ваша surquedy та outrecuidance за те, що насміхалися з гостювання у князя з дому Анжу? Невже ви забули, як віддячили за незаслужену гостинність королівському Джону? Клянуся Богом і святим Дені, якщо не заплатите багатшого викупу, я підвішу вас за ноги до залізних ґрат цих вікон, доки шуліки та ворони не обгризуть із вас самі кістяки! Говоріть, саксонські пси! Скільки ви даєте за свої нікчемні життя? Ну, ти, з Ротервуда, що скажеш?

— Ані шеляга, — відповів бідолашний Вамба. — А щодо того, щоб підвісити мене за ноги, то кажуть, відтоді як мені вперше зав’язали на голові очіпок, у мене все в голові догори дриґом. Тож, можливо, якщо перевернути мене догори ногами, це знову приведе її до ладу.

— Свята Женев’єво! — вигукнув Фрон де Беф. — Що це ми маємо?

І тильною стороною долоні він збив із голови Блазня його каптур, а потім розірвав комір і побачив фатальний знак рабства — срібний нашийник на його шиї.

— Джайлзе! Клеменсе! Пси й негідники! — заревів розлючений норман. — Кого ви мені сюди привели?

— Думаю, я можу вам сказати, — промовив де Брасі, який саме ввійшов до кімнати. — Це блазень Седрика, той самий, що так мужньо зчепився з Ісааком із Йорка через питання першості.

— Я владнаю цю суперечку за них обох, — відповів Фрон де Беф. — Вони висітимуть на одній шибениці, якщо їхній господар і цей конінгсбурзький вепр не заплатять за свої життя дорогою ціною. Їхнє багатство — найменше, чим вони можуть відкупитися. Вони також повинні змусити ці рої, що облягають замок, відступити, зректися своїх удаваних привілеїв і жити під нашою владою як кріпаки та васали; і нехай дякують долі, якщо в новому світі, який ось-ось постане, ми взагалі залишимо їм можливість дихати. Іди, — сказав він двом своїм слугам, — приведіть сюди справжнього Седрика, і цього разу я пробачаю вашу помилку; тим більше що ви всього лише прийняли дурня за вільного саксонського землевласника.

— Авжеж, але, — сказав Вамба, — ваша лицарська милість невдовзі переконається, що серед нас дурнів більше, ніж вільних землевласників.

— Що означає цей негідник? — сказав Фрон де Беф, поглядаючи на своїх людей, які, вагаючись і неохоче, нарешті зізналися, що коли цей чоловік перед ними не Седрик, то вони не знають, куди він подівся.

— Святі небесні! — вигукнув де Брасі. — Він, мабуть, утік у чернечому вбранні!

— Пекельні демони! — відлунням відгукнувся Фрон де Беф. — То виходить, саме кабан із Ротервуда, якого я власноруч провів до потайної брами й випустив! — І ти, — звернувся він до Вамби, — чия дурість здатна перевершити мудрість ще більших дурнів, ніж ти сам, — я дам тобі духовний сан! Я сам виголю тобі тім’я! Ану, здерти з нього шкіру з голови, а потім скинути сторчголов із муру! Твоє ремесло — жартувати, то чи можеш жартувати тепер?

— Ви поводитеся зі мною краще, ніж обіцяли, шляхетний лицарю, — жалібно протягнув бідолашний Вамба, чиї звички блазня не могли здолати навіть безпосередня загроза смерті; — якщо дасте мені червону шапку, яку обіцяєте, то зі звичайного монаха зробите кардинала.

— Бідолаха, — сказав де Брасі, — вирішив померти у своєму ремеслі. Фрон де Беф, не вбивай його. Віддай його мені, нехай розважає моїх Вільних товаришів. Ну що, негіднику? Чи наберешся відваги й підеш зі мною на війну?

— Авжеж, якщо мій пан дозволить, — відповів Вамба; — бачите, я не можу скинути нашийник, — і він торкнувся того, що носив на шиї, — без його дозволу.

— О, норманська пилка швидко перепиляє саксонський нашийник, — сказав де Брасі.

— Авжеж, шляхетний пане, — відповів Вамба, — звідси й прислів’я:

— Норманська пилка — на англійський дуб,
На англійську шию — норманське ярмо;
Норманська ложка — в англійську миску,
Англією правлять, як хочуть нормани;
Не буде Англії світлого життя,
Аж поки не позбудеться вона всіх чотирьох.

— Ти робиш добре, де Брасі, — сказав Фрон де Беф, — стоячи тут і слухаючи маячню блазня, коли загибель уже роззявила на нас пащу! Хіба ти не бачиш, що нас перехитрили і що задуманий нами спосіб зв’язатися з нашими друзями назовні зірвав цей самий строкатий пан, якого ти так полюбляєш називати братом? Чого нам чекати, як не негайного штурму?

— Тоді на мури, — відповів де Брасі. — Коли це я ставав похмурішим від самих думок про битву? Поклич он того тамплієра і нехай він б’ється за своє життя хоча б наполовину так само добре, як бився за свій Орден. А ти сам вирушай на мури зі своїм величезним тілом. Дозволь мені робити те, що я вмію, і запевняю тебе: саксонські розбійники з таким самим успіхом можуть спробувати видертися на хмари, як і взяти замок Торкілстон. А якщо вже хочеш вести переговори з цими розбійниками, то чому б не скористатися посередництвом цього доброго франкліна, який, здається, так глибоко замислився над винним глеком? Ану, саксонцю, — провадив він, звертаючись до Ательстана й подаючи йому чашу, — промочи горло цим шляхетним напоєм і підбадьор свій дух, щоб сказати, що ти зробиш заради свободи.

— Що може зробити чоловік, — відповів Ательстан, — якщо це личить мужньому чоловікові. Відпустіть мене разом із моїми товаришами, і я заплачу викуп у тисячу марок.

— А ще запевниш нас, що ця наволоч людська, яка кишить навколо замку всупереч Божому миру та королівському закону, відступить? — запитав Фрон де Беф.

— Наскільки це від мене залежить, — відповів Ательстан, — я відведу їх. І не сумніваюся, що мій батько Седрик зробить усе можливе, щоб мені допомогти.

— Отже, ми домовилися, — сказав Фрон де Беф. — Ти й вони будете звільнені, а між обома сторонами запанує мир в обмін на тисячу марок. Це мізерний викуп, саксонцю, і ти ще маєш бути вдячним за нашу поміркованість, яка погоджується прийняти його в обмін на ваші особи. Але затям: це не стосується жида Ісаака.

— І дочки жида Ісаака також, — сказав тамплієр, який саме приєднався до них.

— Так само, — сказав Фрон де Беф, — вони не належать до товариства цього саксонця.

— Я був би негідний називатися християнином, якби це було так, — відповів Ательстан. — З невірними чиніть, як вам заманеться.

— І викуп не включає леді Ровену, — сказав де Брасі. — Ніхто не скаже, що я злякався й відмовився від гарної здобичі, не завдавши за неї жодного удару.

— Так само, — сказав Фрон де Беф, — наша угода не стосується цього жалюгідного блазня, якого я залишаю при собі, щоб зробити з нього приклад для кожного негідника, який перетворює жарт на справжню справу.

— Леді Ровена, — відповів Ательстан із незворушним обличчям, — моя наречена. Я дозволю розтягнути себе диким коням, перш ніж погоджуся розлучитися з нею. Раб Вамба сьогодні врятував життя моєму батькові Седрику — і я радше втрачу власне життя, ніж дозволю скривдити бодай волосину на його голові.

— Твоя наречена? Леді Ровена — наречена такого васала, як ти? — сказав де Брасі. — Саксонцю, тобі сниться, що часи твоїх семи королівств повернулися. Кажу тобі: принци Анжуйського дому не віддають своїх підопічних чоловікам такого роду, як твій.

— Мій рід, гордий норманцю, — відповів Ательстан, — походить із джерела чистішого й давнішого, ніж рід якогось жебрака-француза, який заробляє собі на життя тим, що продає кров злодіїв, яких збирає під своїм нікчемним прапором. Моими предками були королі, могутні у війні й мудрі на раді; щодня в їхніх палатах бенкетувало більше людей, ніж ти здатен назвати серед своїх послідовників; їхні імена оспівували менестрелі, а їхні закони записували Віттенагемоти; їхні кістки були поховані серед молитов святих, а над їхніми могилами поставали собори.

— Оце тобі, де Брасі, — сказав Фрон де Беф, вельми задоволений ударом, якого зазнав його товариш. — Саксонець добряче тебе зачепив.

— Настільки добряче, наскільки полонений може вдарити, — відповів де Брасі з удаваною байдужістю; — адже тому, кому зв’язали руки, слід принаймні залишити язик вільним. — Але твоя спритність у відповідях, друже, — додав він, звертаючись до Ательстана, — не звільнить леді Ровену.

На це Ательстан, який уже виголосив довшу промову, ніж зазвичай дозволяв собі на будь-яку тему, хоч би якою важливою вона була, не відповів нічого. Розмову перервав прихід слуги, який повідомив, що біля потайної брами стоїть монах і вимагає впустити його.

— В ім’я святого Бенедикта, князя всіх цих страшил, — сказав Фрон де Беф, — невже цього разу перед нами справжній монах, а не черговий самозванець? Обшукайте його, раби! Бо якщо дозволите вдруге провести себе зухвалому шахраєві, я вирву вам очі й засиплю очниці розпеченим вугіллям.

— Нехай на мене впаде вся сила вашого гніву, мій пане, — сказав Джайлз, — якщо це не справжній монах. Ваш зброєносець Джоселін добре його знає і поручиться, що це брат Амбросій, монах при Пріорі Жорво.

— Впустіть його, — сказав Фрон де Беф. — Найімовірніше, він приносить нам звістки від свого веселого господаря. Схоже, сам диявол узяв собі свято, а священиків звільнили від служби, якщо вони так безладно блукають країною. Виведіть цих полонених. А ти, саксонцю, подумай над тим, що почув.

— Я вимагаю почесного ув’язнення, з належною турботою про мій стіл і моє ложе, як і личить моєму становищу та належить тому, хто веде переговори про викуп, — сказав Ательстан. — Крім того, я вважаю того, хто вважає себе найкращим серед вас, зобов’язаним відповідати переді мною власним тілом за цей напад на мою свободу. Цей виклик уже було передано тобі твоїм виночерпієм; ти маєш відповісти на нього. Ось моя рукавиця.

— Я не відповідаю на виклик свого полоненого, — сказав Фрон де Беф, — і ти також не відповідатимеш, Морісе де Брасі. Джайлзе, — провадив він, — повісь рукавицю франкліна на зубці он того розгалуженого рогу. Нехай вона висить там, доки він не стане вільним. Якщо після цього він насмілиться зажадати її назад або стверджуватиме, що був незаконно взятий у полон, то, при поясі святого Христофора, він матиме справу з людиною, яка ніколи не відмовлялася зустріти ворога — пішки чи верхи, сама чи з васалами за спиною!

Саксонських бранців вивели саме тієї миті, коли до зали ввели монаха Амбросія, який, здавалося, був надзвичайно схвильований.

— Оце справжній Deus vobiscum, — сказав Вамба, проходячи повз благочестивого брата. — А решта були лише підробками.

— Свята Матір Божа! — вигукнув монах, звертаючись до лицарів, що зібралися. — Нарешті я в безпеці й серед християн!

— У безпеці ти справді, — відповів де Брасі, — а щодо християнства, то ось перед тобою могутній барон Реджинальд Фрон де Беф, для якого немає нічого огиднішого за жида; а ось добрий лицар-тамплієр Бріан де Буагільбер, чиє ремесло — убивати сарацинів. Якщо це не достатні ознаки християнства, то інших у них я не знаю.

— Ви друзі й союзники нашого преподобного отця у Христі, Еймера, Пріора Жорво, — сказав монах, не звертаючи уваги на тон відповіді де Брасі. — Ви зобов’язані надати йому допомогу і лицарською честю, і святою милосердною любов’ю. Адже що каже блаженний святий Августин у своєму трактаті De Civitate Dei…

— Що каже диявол! — перебив його Фрон де Беф. — А точніше, що ти сам кажеш, отче? У нас мало часу, щоб вислуховувати цитати зі святих отців.

— Sancta Maria! — вигукнув отець Амбросій. — Які ж ці нечестиві миряни швидкі на гнів! Але знайте, відважні лицарі, що деякі кровожерні лиходії, відкинувши страх Божий і шану до Його Церкви, не зважаючи на буллу Святого престолу Si quis, suadente Diabolo…

— Брате-священику, — сказав тамплієр, — усе це ми або знаємо, або можемо здогадатися. Скажи нам просто: чи взято твого господаря, Пріора, у полон і ким саме?

— Безперечно, — відповів Амбросій, — він у руках людей Веліала, цих спустошувачів лісів, що зневажають святе Письмо: Не торкайтеся помазаників Моїх і пророкам Моїм не чиніть зла.

— Ось вам новий привід для наших мечів, панове, — сказав Фрон де Беф, звертаючись до товаришів. — Отже, замість того щоб послати нам допомогу, Пріор Жорво просить допомоги в нас? Оце вже справжня послуга від цих ледачих церковників саме тоді, коли людині й без того клопоту не бракує! Але кажи далі, священику, і скажи одразу, чого твій господар очікує від нас?

— Якщо буде на те ваша ласка, — відповів Амбросій, — після того як на мого преподобного настоятеля було накладено руки всупереч святому припису, який я вже цитував, люди Веліала пограбували його дорожні скрині та торби й відібрали в нього двісті марок чистого, очищеного золота. Та й цього їм замало: вони вимагають від нього ще велику суму, перш ніж відпустити його з рук своїх необрізаних. Тому преподобний отець у Христі просить вас, як своїх дорогих друзів, визволити його — або сплативши викуп, за який вони його тримають, або силою зброї, як ви самі визнаєте за краще.

— Хай нечистий придушить Пріора! — сказав Фрон де Беф. — Схоже, ранковий напій був у нього неабиякий. Коли це твій господар чув про норманського барона, який розстібає гаманець, щоб визволити церковника, чиї торби вдесятеро важчі за наші? А як ми можемо силою зброї визволити його, коли самі тут замкнені й оточені ворогом, що чисельно переважає нас у десять разів, а штурму ми чекаємо щомиті?

— Саме це я й збирався вам сказати, — відповів монах, — якби ваша запальність дозволила мені закінчити. Але, Боже, змилуйся наді мною: я старий, і ці грубі нападки збурюють розум старої людини. Та все ж правду кажу: вони збирають табір і насипають вал проти стін цього замку.

— На мури! — вигукнув де Брасі. — І подивімося, що роблять ці негідники назовні!

Кажучи це, він відчинив заґратоване вікно, що виходило на щось на кшталт бартізани, тобто виступної оборонної галереї, і звідти негайно гукнув тим, хто був у залі:

— Святий Денісе, старий монах приніс правдиві новини! Вони висувають мантіле та павези, а лучники збираються на узліссі, мов темна хмара перед градовою бурею.

Реджинальд Фрон де Беф також визирнув на поле, одразу схопив свій ріг і, протрубивши довгий та гучний сигнал, наказав своїм людям зайняти місця на мурах.

— Де Брасі, дивися за східним боком, де мури найнижчі. Шляхетний Буагільбер, твоє ремесло добре навчило тебе і нападати, і захищатися — тобі доручаю західний бік. Я сам стану біля барбакана. Але не обмежуйте своїх зусиль одним місцем, шляхетні друзі! Сьогодні ми мусимо бути всюди й, якби це було можливо, помножити самих себе, щоб своєю присутністю приносити допомогу й підкріплення туди, де напад буде найзапеклішим. Нас мало, але рухливість і відвага можуть виправити цей недолік, адже маємо справу лише з наволоччю та селюками.

— Але, шляхетні лицарі! — вигукнув отець Амбросій серед метушні та безладу, що їх спричинили приготування до оборони. — Невже ніхто з вас не вислухає послання преподобного отця у Христі Еймера, Пріора Жорво? Благаю тебе, шляхетний сере Реджинальде, вислухай мене!

— Іди та торохти свої молитви до небес, — відповів лютий норман, — бо нам, тут, на землі, ніколи їх слухати. Гей, Ансельме! Бачу, кипляча смола й олія вже готові пролитися на голови цих зухвалих зрадників. Простеж, щоб арбалетники не залишилися без болтів. Винеси мій прапор зі старою бичачою головою — і ці негідники скоро дізнаються, з ким мають справу сьогодні!

— Але, шляхетний сере, — не вгамовувався монах, уперто намагаючись привернути до себе увагу, — згадайте про мою обітницю послуху й дозвольте мені виконати доручення мого настоятеля.

— Геть цього балакучого старого дурня, — сказав Фрон де Беф. — Замкніть його в каплиці, нехай перебирає свої чотки, доки бій не скінчиться. Для святих Торкілстона буде новиною почути тут «Аве» та «Патер»; гадаю, їх не вшановували так відтоді, як їх вирізьбили з каменю.

— Не богохульствуй над святими, сере Реджинальде, — сказав де Брасі. — Сьогодні нам ще знадобиться їхня допомога, перш ніж ця розбійницька зграя розсіється.

— Я мало сподіваюся на їхню допомогу, — відповів Фрон де Беф, — хіба що ми почнемо скидати їх із мурів просто на голови цих мерзотників. Он там стоїть величезний незграбний святий Христофор — досить важкий, щоб доправити на той світ цілу роту.

Тим часом тамплієр спостерігав за діями обложників із набагато більшою увагою, ніж жорстокий Фрон де Беф чи його легковажний товариш.

— Присягаюся честю мого Ордену, — сказав він, — ці люди наближаються з набагато кращою дисципліною, ніж можна було б від них очікувати, хоч би звідки вони її взяли. Подивіться, як вправно вони використовують кожне укриття, яке дає їм дерево чи кущ, і як уникають наших арбалетних пострілів. Я не бачу серед них ані прапора, ані вимпела, проте готовий поставити свою золоту ланцюг, що ними керує якийсь шляхетний лицар або дворянин, досвідчений у військовій справі.

— А я його бачу, — сказав де Брасі. — Бачу, як коливається лицарський султан, і бачу блиск його обладунку. Он той високий чоловік у чорних латах, що порається, вишикуючи дальший загін тієї розбійницької селянської раті. Присягаюся святим Денісе, я вважаю, що це той самий, кого ми називали Le Noir Faineant, Чорний Ледар, і який переміг тебе, Фрон де Бефе, на турнірі в Ешбі.

— Тим краще, — сказав Фрон де Беф, — що він сам прийшов сюди, щоб дати мені нагоду помститися. Напевно, це якийсь жалюгідний боягуз, який не наважився залишитися й відстояти своє право на турнірний приз, що випадково дістався йому. Даремно я шукав би його там, де лицарі й знатні мужі шукають своїх ворогів, і дуже радий, що він нарешті показався серед тієї мерзенної селянської зграї.

Очевидна близькість ворога поклала край подальшій розмові. Кожен із лицарів вирушив на своє місце і на чолі небагатьох людей, яких вони спромоглися зібрати — надто мало, щоб захистити всю довжину мурів, — спокійно й рішуче чекали на неминучий штурм.