«Айвенго» читати. Вальтер Скотт

«Айвенго» РОЗДІЛ XXVIII

Цей мандрівний люд, від світу відділений,

Та все ж із людським ремеслом він споріднений;

Моря, і ліси, і пустелі безкраї

Відкривають йому свої таємні краї.

Забуті всіма і трави, й квіти, й цвіти

У їхніх руках починають цвісти:

Бо сили нечувані, дивні, незнані

Вони відкривають у зіллі незримім.

Єврей

Нам доведеться на кілька сторінок повернутися назад у часі, щоб розповісти читачеві про деякі події, без яких йому буде важко зрозуміти подальший перебіг цієї важливої історії. Втім, він і сам, мабуть, легко здогадався, що сталося після того, як Айвенго, знесилений і, здавалося, покинутий усім світом, упав на арені. Саме наполегливі прохання Ребекки переконали її батька перевезти відважного юного воїна з турнірного поля до будинку, який євреї на той час винаймали в передмісті Ешбі.

За інших обставин Ісаака було б зовсім неважко схилити до такого вчинку, адже він мав добру й вдячну вдачу. Та разом із тим він поділяв упередження та обережну, майже болісну полохливість свого переслідуваного народу, і подолати їх було нелегко.

— Святий Аврааме! — вигукнув він. — Він добрий юнак, і моє серце крається, коли я бачу, як кров стікає по його багатому, вишитому хаукетону та дорогому панциру. Але перенести його до нашого дому!.. Дівчино, ти добре все обміркувала? Він християнин, а наш закон не дозволяє нам мати справу з чужинцями та поганами, хіба що заради вигоди в торгівлі.

— Не кажи так, мій любий батьку, — відповіла Ребекка. — Нам, звісно, не слід змішуватися з ними за бенкетним столом і в веселощах; але в біді та стражданні поганин стає братом єврея.

— Хотів би я знати, що сказав би на це рабин Яків бен Тудела, — пробурмотів Ісаак. — Та все ж доброму юнакові не можна дозволити померти від втрати крові. Нехай Сет і Рувим перенесуть його до Ешбі.

— Ні, нехай покладуть його на мої ноші, — сказала Ребекка. — Я ж сяду на одного з верхових коней.

— Тим самим ти виставиш себе на очі тим псам Ізмаїла та Едома, — прошепотів Ісаак, підозріло поглядаючи на юрбу лицарів та зброєносців.

Але Ребекка вже заходилася втілювати свій милосердний намір і не звернула уваги на його слова. Тоді Ісаак схопив її за край плаща й знову вигукнув поспіхом:

— Борода Аарона! А що, коли юнак помре? Якщо він помре під нашою опікою, хіба нас не звинуватять у його смерті й не розірвуть на шматки просто тут, перед усім натовпом?

— Він не помре, батьку, — лагідно відповіла Ребекка, визволяючи свою руку з його пальців. — Він не помре, якщо тільки ми самі його не покинемо. А якщо покинемо, то справді відповідатимемо за його кров перед Богом і людьми.

— Ні, — сказав Ісаак, нарешті відпускаючи її. — Мені так само боляче бачити краплі його крові, якби це були золоті безанти з моєї власної скрині. І я добре знаю, що наука Міріам, дочки рабина Манасії з Візантії, чия душа вже в раю, зробила тебе вправною в мистецтві лікування; ти знаєш силу трав і цілющих еліксирів. Тож роби, як підказує тобі серце. Ти добра дівчина — благословення, корона і пісня радості для мене, для мого дому і для народу моїх батьків.

Втім, побоювання Ісаака виявилися небезпідставними. Щира й вдячна доброта його дочки, коли вона поверталася до Ешбі, привернула небажану увагу Бріана де Буа-Ґільбера. Двічі тамплієр проїжджав повз них, а потім повертався, зухвало й пристрасно вдивляючись у прекрасну єврейку. Ми вже бачили, до яких наслідків призвело захоплення її красою, коли випадок віддав Ребекку до рук цього безпринципного розпусника.

Ребекка не гаяла часу. Вона наказала перенести пораненого до їхнього тимчасового помешкання, а потім власноруч оглянула його рани й перев’язала їх. Навіть наймолодший читач романів і любовних балад має пам’ятати, як часто жінки в ті часи, що їх прийнято називати «темними віками», були посвячені в таємниці хірургії; як нерідко відважний лицар довіряв свої рани тій, чиї очі вже глибше проникли в його серце.

Але євреї — і чоловіки, і жінки — володіли медичним мистецтвом у всіх його галузях і практикували його. Монархи та могутні барони тієї доби нерідко доручали себе турботі якогось досвідченого мудреця з цього зневаженого народу, коли були поранені чи хворі.

До єврейських лікарів охоче зверталися, незважаючи на поширене серед християн переконання, ніби єврейські рабини досконало знаються на таємних науках, особливо ж на кабалістичному мистецтві, яке отримало свою назву й походження від занять мудреців Ізраїлю. Та й самі рабини не надто поспішали заперечувати свою обізнаність у надприродних мистецтвах. Для їхнього народу це нічого не додавало до тієї ненависті, якою він уже був оточений, зате дещо послаблювало презирство, що змішувалося з цією ненавистю. Єврейський чаклун міг бути так само ненависним, як єврей-лихвар, але зневажати його так само легко вже не виходило.

До того ж цілком можливо, що, зважаючи на дивовижні зцілення, про які розповідали, євреї справді володіли певними особливими таємницями лікарського мистецтва. Через винятковість свого становища вони, ймовірно, дуже ретельно приховували ці знання від християн, серед яких жили.

Прекрасну Ребекку з дитинства старанно навчали всього, що належало знати жінці її народу. Її надзвичайно проникливий і сильний розум не просто запам’ятовував отримані знання — він упорядковував їх, осмислював і примножував, випереджаючи її вік, стать і навіть саму добу, в якій їй судилося жити.

Мистецтву медицини та лікування вона навчалася в літньої єврейки, дочки одного з найславетніших лікарів їхнього народу. Та жінка любила Ребекку, мов рідну дитину, і, як вважали, передала їй таємниці, що свого часу дісталися їй самій від мудрого батька. Доля Міріам полягла в тому, що вона стала жертвою фанатизму своєї епохи, але її знання пережили її — вони залишилися в руках талановитої учениці.

Так наділена знаннями, як і красою, Ребекка була шанована й захоплено приймалася всім своїм народом, який мало не прирівнював її до тих обдарованих жінок, про яких розповідає священна історія. Сам Ісаак, відчуваючи глибоку пошану до її здібностей, що мимоволі змішувалася з його безмежною батьківською любов’ю, дозволяв дочці значно більше свободи, ніж звичаї її народу зазвичай надавали жінкам. Як ми вже бачили, він нерідко керувався її думкою навіть тоді, коли вона суперечила його власній.

Коли Айвенго привезли до оселі Ісаака, він усе ще перебував без свідомості через велику втрату крові, якої зазнав під час виснажливого бою на турнірі. Ребекка оглянула його рану й, застосувавши всі цілющі засоби, які підказувало її мистецтво, повідомила батькові: якщо вдасться запобігти гарячці — а через значну крововтрату вона вважала таку небезпеку невеликою, — і якщо цілющий бальзам Міріам не втратив своєї сили, то за життя їхнього гостя можна не боятися. Наступного дня він зможе безпечно вирушити разом із ними до Йорка.

Ісаак від цих слів дещо спохмурнів. Його милосердя охоче погодилося б обмежитися Ешбі або, в крайньому разі, залишити пораненого християнина під наглядом у будинку, де вони тимчасово мешкали, пообіцявши його господареві, євреєві, якому він належав, повністю відшкодувати всі витрати.

Проте Ребекка навела чимало доводів проти цього, і два з них мали для Ісаака особливу вагу. По-перше, вона за жодних обставин не хотіла передавати дорогоцінний флакон із бальзамом до рук іншого лікаря — навіть лікаря зі свого народу, — боячись, що той розкриє цю цінну таємницю. По-друге, цей поранений лицар, Вільфред Айвенго, був одним із найближчих улюбленців Річарда Левове Серце. А якщо король повернеться, Ісаакові, який постачав його брата Джона скарбами для здійснення бунтівних задумів, дуже не завадив би могутній покровитель, що користувався прихильністю Річарда.

— Ти говориш саму правду, Ребекко, — сказав Ісаак, поступаючись перед цими вагомими доводами. — Було б гріхом перед Небом зрадити таємниці блаженної Міріам; адже дари, які посилає Небо, не слід легковажно розсипати перед іншими — чи то таланти золота й шекелі срібла, чи таємні знання мудрого лікаря. Безперечно, їх належить берегти для тих, кому Провидіння зволило їх дарувати. А того, кого назаряни Англії називають Левовим Серцем, мені, певна річ, краще було б потрапити до рук сильного лева Ідумеї, ніж до його рук, якщо він дізнається, що я мав справу з його братом. Отож я прислухаюся до твоєї поради, і цей юнак вирушить разом із нами до Йорка, а наш дім стане для нього домом аж до повного загоєння його ран. І якщо той, кого називають Левовим Серцем, повернеться до цієї землі, як тепер поголоскують, тоді цей Уілфред Айвенго стане для мене мов стіна оборони, коли королівський гнів обрушиться на твого батька. А якщо він не повернеться, то й тоді цей Уілфред зможе відшкодувати нам наші витрати, коли здобуде багатство силою свого списа й меча, як учинив учора і сьогодні. Бо юнак цей добрий юнак: він дотримує слова, коли призначає день, повертає позичене й допомагає ізраїльтянинові — навіть дитині з дому мого батька, — коли той опиняється в оточенні могутніх розбійників та синів Веліала.

Лише надвечір, коли день уже майже згас, Айвенго повернувся до свідомості свого становища. Він прокинувся після тривожного, уривчастого сну, сповнений тієї плутанини вражень, яка природно супроводжує повернення до тями після непритомності. Деякий час він не міг виразно пригадати обставини, що передували його падінню на ристалищі, ані скласти в єдиний ланцюг події, у яких брав участь напередодні. Відчуття ран і тілесних ушкоджень, поєднане з великою слабкістю та виснаженням, змішувалося зі спогадами про завдані й отримані удари, про коней, що кидалися один на одного, скидали вершників і самі падали додолу, — про вигуки, брязкіт зброї та весь шалений безлад запеклої сутички. Він спробував відсунути завісу над своїм ложем — і після деяких зусиль це йому вдалося, хоча біль від рани значно ускладнював рух.

На свій превеликий подив, він побачив, що лежить у розкішно прибраній кімнаті, де замість стільців для сидіння були розкладені подушки, а в усьому іншому панував такий виразно східний лад, що Айвенго почав сумніватися, чи не перенесено його уві сні назад до Палестини. Враження це ще більше посилилося, коли завісу відсунули: крізь двері, які вона приховувала, нечутно прослизнула жіноча постать у багатому вбранні, що було значно ближчим до східної, ніж до європейської моди; за нею увійшов смаглявий слуга.

Коли поранений лицар уже хотів звернутися до цього прекрасного видіння, вона змусила його замовкнути, приклавши тонкий палець до рубінових губ. Тим часом слуга підійшов до нього, відкрив бік Айвенго, і прекрасна єврейка переконалася, що пов’язка на місці, а рана загоюється добре. Вона виконувала свою справу з витонченою, гідною простотою та скромністю, які навіть у значно цивілізованіші часи могли б урятувати її від усього, що здатне видатися несумісним із жіночою делікатністю. Думка про те, що така юна й прекрасна дівчина доглядає за хворим або перев’язує рану чоловікові, поступалася місцем іншому образові — образові благодійної істоти, яка своєю дієвою допомогою полегшує страждання й відвертає удар смерті.

Кілька коротких розпоряджень Ребекка віддавала старому слузі єврейською мовою; той, не раз допомагаючи їй у подібних випадках, без жодного слова виконував її накази.

Звуки незнайомої мови, хоч якими різкими вони могли б видатися, якби їх вимовляла інша людина, у вустах прекрасної Ребекки набували того романтичного й чарівного звучання, яке уява приписує заклинанням, що їх промовляє якась добра фея: вухо не розуміє їхнього значення, але солодкість голосу й лагідність обличчя, що супроводжують ці слова, зворушують саме серце. Не намагаючись більше ні про що запитувати, Айвенго мовчки дозволив їм зробити все, що вони вважали найкращим для його одужання. І лише коли всі необхідні процедури було завершено, а добра лікарка вже зібралася залишити його, цікавість більше не дозволила йому мовчати.

— Лагідна дівчино, — почав він арабською мовою, якою завдяки своїм східним мандрам володів досить добре і яку вважав найзрозумілішою для дівчини в тюрбані та кафтані, що стояла перед ним, — благаю тебе, лагідна дівчино, з твоєї ласки…

Але тут його перебила прекрасна лікарка. На її обличчі, загальний вираз якого був сповнений задумливої меланхолії, на мить з’явилася усмішка, яку вона ледве стримала.

— Я з Англії, сер лицарю, і розмовляю англійською, хоча моє вбрання й походження належать іншому краєві.

— Шляхетна дівчино, — знову почав лицар Айвенго.

І знову Ребекка поспішила його перебити.

— Не називайте мене, сер лицарю, шляхетною, — сказала вона. — Вам слід якнайшвидше дізнатися, що ваша служниця — бідна єврейка, дочка того самого Ісаака з Йорка, якому ви ще зовсім недавно були добрим і милостивим паном. Тож цілком природно, що він і всі його домашні мають дбати про вас так ретельно, як того вимагає ваш теперішній стан.

Не знаю, чи була б прекрасна Ровена цілком задоволена тим почуттям, із яким її відданий лицар досі дивився на прекрасні риси, струнку постать і сяйливі очі чарівної Ребекки — очі, блиск яких пом’якшувала, немов приглушувала, облямівка довгих шовковистих вій, і які менестрель порівняв би з вечірньою зорею, що пробиває своїми променями крізь альтанку жасмину. Але Айвенго був надто добрим католиком, щоб зберегти щодо єврейки почуття такого самого роду. Ребекка це передбачила й саме тому поспішила назвати ім’я та походження свого батька. Та все ж — бо прекрасна й мудра дочка Ісаака не була позбавлена й тієї крихти жіночої слабкості — вона не могла не зітхнути потай, коли погляд шанобливого захоплення, не зовсім вільного від ніжності, яким Айвенго доти дивився на свою невідому благодійницю, раптом змінився холодним, стриманим і зібраним виразом; у ньому не залишилося глибшого почуття, ніж вдячність за виявлену люб’язність, що несподівано прийшла з такого боку й від представниці нижчої раси.

Не те щоб попередня поведінка Айвенго виражала щось більше, ніж ту загальну побожну данину, яку молодість завжди віддає красі; але було прикро, що одного-єдиного слова виявилося досить, аби, немов чарами, відсунути бідолашну Ребекку — яка, безперечно, не могла зовсім не усвідомлювати свого права на таку шану — до приниженої верстви, якій уже не можна було віддавати її без порушення честі.

Та лагідна й щира вдача Ребекки не дозволяла їй дорікати Айвенго за те, що він поділяє загальні забобони свого часу та своєї релігії. Навпаки, прекрасна єврейка, хоча й бачила, що тепер її пацієнт вважає її представницею проклятого народу, з яким ганебно мати будь-які стосунки, крім найнеобхідніших, не переставала з тією самою терплячою відданістю дбати про його безпеку та одужання.

Вона повідомила йому, що вони змушені вирушити до Йорка, і що її батько вирішив перевезти його туди та доглядати за ним у власному домі, доки до нього не повернеться здоров’я. Айвенго висловив рішуче невдоволення таким планом, пояснюючи його небажанням і надалі завдавати клопоту своїм благодійникам.

— Хіба в Ашбі або поблизу нього, — сказав він, — не знайдеться якогось саксонського вільного селянина чи навіть заможного хлібороба, який погодився б прийняти у себе пораненого співвітчизника, поки той знову не буде здатний носити обладунок? Хіба немає монастиря, заснованого саксонцями, де мене могли б прийняти? Або чи не можна перевезти мене хоча б до Бертона, де я напевно знайду гостинність у Вальтеофа, абата монастиря Святого Вітольда, з яким я споріднений?

— Будь-який, навіть найгірший із цих притулків, — сказала Ребекка з сумною усмішкою, — безперечно, більше пасував би для вашого перебування, ніж оселя зневаженого єврея. Та, сер лицарю, якщо ви не бажаєте розлучатися зі своєю лікаркою, вам не можна змінювати місце проживання. Наш народ, як вам добре відомо, уміє лікувати рани, хоча сам не займається їх завданням; а в нашій родині, зокрема, зберігаються таємниці, передані нам ще від часів Соломона, і ви вже встигли відчути їхню користь. Жоден назарей — прошу вашого пробачення, сер лицарю, — жоден християнський лікар у межах усіх чотирьох морів Британії не зміг би дозволити вам носити панцир раніше, ніж за місяць.

— А як швидко ТИ зможеш дозволити мені знову його носити? — нетерпляче запитав Айвенго.

— За вісім днів, якщо ви будете терплячими й виконуватимете мої настанови, — відповіла Ребекка.

— Клянусь Пресвятою Дівою, — сказав Уілфред, — якщо тільки не гріх називати її тут, — для мене, та й для будь-якого справжнього лицаря, немає часу лежати на ліжку хворим. І якщо ти виконаєш свою обіцянку, дівчино, я заплачу тобі повний шолом золотих крон — де б мені не довелося їх добути.

— Я виконаю свою обіцянку, — сказала Ребекка, — і на восьмий день віднині ти зможеш носити свій обладунок, якщо натомість срібла, яке ти мені обіцяєш, даруєш мені лише одне прохання.

— Якщо це в моїй владі й якщо це таке прохання, яке справжній християнський лицар може виконати для людини твого народу, — відповів Айвенго, — я охоче й від щирого серця виконаю його.

— Ні, — відповіла Ребекка, — я лише попрошу тебе відтепер вірити, що єврей може зробити добру послугу християнинові, не бажаючи за неї іншої винагороди, крім благословення Великого Отця, який створив і єврея, і язичника.

— Було б гріхом у цьому сумніватися, дівчино, — відповів Айвенго. — І я без подальших вагань та запитань покладаюся на твоє мистецтво, твердо вірячи, що на восьмий день ти дозволиш мені знову носити панцир. А тепер, моя добра лікарко, дозволь запитати тебе про те, що діється довкола. Що сталося з благородним Седриком Саксом та його домочадцями? А що з прекрасною леді…

Він замовк, наче не бажав вимовляти ім’я Ровени в домі єврея.

— Я маю на увазі ту, яку назвали королевою турніру?

— І яку саме ви, сер лицарю, обрали на цю честь — із таким розсудливим рішенням, яке викликало не менше захоплення, ніж ваша відвага, — відповіла Ребекка.

Кров, яку Айвенго втратив, не завадила рум’янцю забарвити його щоки, коли він збагнув, що своєю незграбною спробою приховати інтерес до Ровени необережно його виказав.

— Я хотів би говорити не стільки про неї, — сказав він, — скільки про принца Джона; і мені хотілося б дещо дізнатися про одного вірного зброєносця. Чому він тепер не при мені?

— Дозвольте мені скористатися своїми повноваженнями лікарки, — відповіла Ребекка, — і наказати вам мовчати та не обтяжувати себе тривожними думками, поки я розповім те, що ви бажаєте знати. Принц Джон перервав турнір і поспіхом вирушив до Йорка разом із вельможами, лицарями та духовенством своєї партії, попередньо зібравши такі суми грошей, які вони змогли витягти — чесними чи нечесними способами — з тих, кого вважають заможними людьми королівства. Кажуть, він має намір надягти на свою голову корону брата.

— Не без того, щоб за неї було завдано удару, — сказав Айвенго, підводячись на ложі. — Поки в Англії залишається хоча б один вірний підданий, я битимуся за право Річарда на корону нарівні з найкращими з них — так, навіть якщо залишиться лише один чи двоє, готових боротися за його справедливу справу!

— Але щоб ви були спроможні це зробити, — сказала Ребекка, торкнувшись його плеча рукою, — ви зараз повинні дотримуватися моїх настанов і лежати спокійно.

— Правда, дівчино, — відповів Айвенго, — так спокійно, як тільки дозволяють ці неспокійні часи. А що із Седриком та його домом?

— Лише кілька хвилин тому сюди приходив його управитель, — сказала єврейка, — захеканий від поспіху, щоб попросити в мого батька певну суму грошей — плату за вовну від отар Седрика. Від нього я дізналася, що Седрик і Ательстан із Конінгсбурга залишили помешкання принца Джона в превеликому гніві й уже збиралися вирушити додому.

— Чи була якась леді на бенкеті? — запитав Уілфред.

— Леді Ровена, — відповіла Ребекка, надавши відповіді більшої точності, ніж вимагало саме запитання. — Леді Ровена не була на бенкеті принца і, як повідомив нам управитель, тепер уже повертається до Ротервуда разом зі своїм опікуном Седриком. А щодо вашого вірного зброєносця Гурта…

— Ага! — вигукнув лицар. — Ти знаєш його ім’я? — Та ти, звісно, знаєш, — одразу додав він, — і цілком можеш його знати, бо саме з твоєї руки, як я тепер переконався, і завдяки твоїй власній великодушності він учора отримав сто зеккінів.

— Не говори про це, — сказала Ребекка, глибоко почервонівши. — Я бачу, як легко язик може виказати те, що серце воліло б приховати.

— Але щодо цієї суми золота, — серйозно мовив Айвенго, — моя честь вимагає повернути її твоєму батькові.

— Нехай буде по-твоєму, — відповіла Ребекка, — коли мине вісім днів. Але тепер не думай і не говори ні про що, що може відстрочити твоє одужання.

— Нехай буде так, добра дівчино, — сказав Айвенго. — Я був би вкрай невдячним, якби почав сперечатися з твоїми наказами. Але скажи мені лише одне про долю бідолашного Гурта — і більше я тебе ні про що не питатиму.

— Мені шкода повідомляти вам, сер лицарю, — відповіла єврейка, — що за наказом Седрика його взято під варту.

Побачивши, яке страждання завдали Уілфреду ці слова, вона негайно додала:

— Але управитель Освальд сказав, що якщо нічого не станеться такого, що знову викличе невдоволення його пана, то він певен: Седрик простить Гурта — свого вірного кріпака, який користується його високою прихильністю і вчинив цю помилку лише через любов до сина Седрика. Він також сказав, що сам разом із товаришами, а надто Вамбою Блазнем, вирішив попередити Гурта, щоб той дорогою втік, якщо гнів Седрика проти нього не вдасться пом’якшити.

— Дай Боже, щоб вони дотримали свого наміру! — сказав Айвенго. — Але, здається, мені судилося нести загибель кожному, хто виявляє до мене доброту. Мій король, який шанував мене й вирізняв серед інших, — ти бачиш, що брат, найбільше йому зобов’язаний, підняв зброю, щоб заволодіти його короною; моя прихильність принесла неволю й клопоти найпрекраснішій із жінок; а тепер мій батько у своєму гніві може вбити цього бідного кріпака лише за його любов і вірну службу мені! Ти бачиш, дівчино, якого нещасливця ти намагаєшся врятувати. Будь мудрою й відпусти мене, поки нещастя, що женуться за моїми слідами, мов гончі за звіриним слідом, не втягнули й тебе у свою погоню.

— Ні, — сказала Ребекка, — твоя слабкість і твоє горе, сер лицарю, змушують тебе неправильно судити про задуми Неба. Ти повернувся до своєї батьківщини саме тоді, коли їй найбільше була потрібна допомога сильної руки й вірного серця; ти принизив гордість своїх ворогів і ворогів твого короля саме тоді, коли їхній ріг здійнявся найвище. А щодо лиха, якого ти зазнав, хіба ти не бачиш, що Небо послало тобі помічницю й лікарку навіть серед найбільш зневажених людей цієї землі? Тож наберися мужності й вір, що тебе збережено для якогось великого дива, яке твоя рука здійснить перед цим народом. Прощавай. А тепер, прийнявши ліки, які я надішлю тобі з Рувеном, знову влаштуйся відпочити, щоб завтра ти мав більше сил перенести дорогу.

Айвенго переконали доводи Ребекки, і він виконав її настанови. Ліки, які подав йому Рувен, мали заспокійливі та снодійні властивості й забезпечили хворому міцний, спокійний сон. Вранці його добра лікарка побачила, що гарячка цілком минула і він уже здатен перенести втому від подорожі.

Його поклали на кінні ноші, які привезли його сюди з ристалища, і вжили всіх заходів, щоб подорож була для нього якомога легшою. Лише в одному випадку навіть благання Ребекки не змогли домогтися достатньої уваги до зручності пораненого лицаря. Ісаак, подібно до багатого мандрівника з десятої сатири Ювенала, постійно боявся пограбування: він добре усвідомлював, що однаково привабливою здобиччю його вважатимуть і хижий норманський вельможа, і саксонський розбійник. Тому він їхав із величезною швидкістю, робив короткі зупинки й харчувався ще швидше, ніж зупинявся. Завдяки цьому він випередив Седрика й Ательстана, які вирушили на кілька годин раніше, але затрималися через затяжний бенкет у монастирі Святого Вітольда. І все ж — чи то завдяки цілющій силі бальзаму Міріам, чи завдяки міцності Айвенгового організму — поспішна подорож не завдала йому тієї шкоди, якої побоювалася його добра лікарка.

Втім, з іншого погляду, поспіх єврея виявився вже не такою доброю швидкістю. Наполегливість, із якою він вимагав їхати без перепочинку, спричинила кілька суперечок між ним і загоном, який він найняв для своєї охорони. Ці люди були саксонцями й аж ніяк не були позбавлені тієї національної любові до спокою та доброго столу, яку нормани таврували як лінощі й ненажерливість. Перевернувши становище Шейлока догори дриґом, вони погодилися на цю службу в надії поживитися за рахунок багатого єврея, але вкрай невдоволилися, коли виявилося, що їхні сподівання марні через швидкість, із якою він змушував їх просуватися вперед.

Вони також ремствували, побоюючись, що від таких вимушених маршів їхні коні зазнають шкоди. Нарешті між Ісааком та його супутниками спалахнула люта ворожнеча через кількість вина й елю, яку їм дозволялося випивати під час кожної трапези. І так сталося, що коли небезпека вже наближалася, а те, чого Ісаак найбільше боявся, ось-ось мало спіткати його, незадоволені найманці покинули його, залишивши без захисту, на який він розраховував, — сам же він не потурбувався про те, щоб належно прив’язати їх до себе.

У такому жалюгідному становищі єврея разом із його дочкою та її пораненим пацієнтом, як уже було сказано, зустрів Седрик, а невдовзі потому всі вони потрапили до рук де Брасі та його спільників. Спочатку на кінні ноші ніхто особливої уваги не звернув, і вони, можливо, так і залишилися б позаду, якби не цікавість де Брасі, який зазирнув усередину, гадаючи, що там може перебувати об’єкт його задуму, адже Ровена ще не відкрила свого обличчя. Та здивуванню де Брасі не було меж, коли він виявив, що в ношах лежить поранений чоловік, який, вважаючи, що потрапив до рук саксонських розбійників, для яких його ім’я могло б стати захистом і для нього самого, і для його друзів, без вагань назвав себе Уілфредом Айвенго.

Уявлення про лицарську честь, які, попри всю його дикість і легковажність, ніколи остаточно не полишали де Брасі, не дозволили йому завдати лицареві жодної шкоди в його беззахисному становищі; так само вони не дозволили йому видати Айвенго Реджинальду Фрон де Бефу, який без найменших докорів сумління був би готовий за будь-яких обставин убити суперника, що претендував на володіння Айвенго. З іншого боку, визволити людину, яку леді Ровена віддала перевагу перед ним — про що всі дізналися після подій турніру, та й попереднє вигнання Уілфреда з батьківського дому було відомим усім, — означало б виявити щедрість, до якої де Брасі був нездатний. Тож він обрав щось середнє між добром і злом: наказав двом своїм зброєносцям триматися біля нош і не дозволяти нікому до них наближатися. Якщо хтось запитуватиме, вони мали відповідати за наказом свого пана, що порожні ноші леді Ровени використовують для перевезення одного з їхніх товаришів, пораненого під час сутички.

Коли вони прибули до Торкілстона, а лицар-тамплієр і володар замку кожен був поглинутий власними задумами — один думав про скарби єврея, другий жадав заволодіти його дочкою, — зброєносці де Брасі під виглядом пораненого товариша перенесли Айвенго до віддаленої кімнати. Саме таку відповідь вони дали Фрон де Бефу, коли той запитав, чому під час тривоги вони не поспішили на зубці замкових мурів.

— Поранений товариш! — у люті й подиві вигукнув барон. — Не дивно, що мужики та йомени стали такими зухвалими, що насмілюються навіть облягати замки, а селюки та свинопаси посилають виклики вельможам, коли зброєносці перетворилися на няньок для хворих, а Вільні товариші стали охороняти завіси над ложами тих, хто помирає, саме тоді, коли замок ось-ось мають атакувати! На зубці, ледарі-мерзотники! — заревів він таким громовим голосом, що звуки його голосу знову й знову відбилися від навколишніх склепінь. — На зубці, або я цією палицею переб’ю вам кістки!

Чоловіки похмуро відповіли:

— Нам нічого не хочеться більше, ніж вирушити на зубці, аби тільки Фрон де Беф підтвердив перед нашим паном, що ми виконували його наказ, доглядаючи за вмираючим.

— Вмираючим, негідники! — відрубав барон. — Запевняю вас, ми всі будемо вмираючими, якщо не станемо боронитися завзятіше. Але я звільню вас від варти біля цього вашого нещасного товариша. Гей, Урфріде! Старуго! Саксонська відьмо, породження пекла! Ти мене не чуєш? Доглянь цього лежачого, якщо вже його неодмінно треба доглядати, поки ці негідники користуватимуться своєю зброєю. Ось вам два арбалети, товариші, з воротками та болтами. На барбакан! І дивіться, щоб кожен ваш болт пробив саксонський череп!

Чоловіки, які, як і більшість людей їхнього ремесла, любили небезпеку й терпіти не могли бездіяльності, радісно поспішили туди, де їм наказували зустріти небезпеку. Так турбота про Айвенго перейшла до Урфріди, або Ульріки. Але її розум палав спогадами про завдані їй кривди й надіями на помсту, тому її без особливих труднощів вдалося переконати передати догляд за пораненим Ребецці.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXIX

Зійди на ту вежу, відважний вояче,
На поле поглянь — що там битва пророче?
Скажи мені правду, не криючись, брате:
Як нині ведеться у битві завзятій?

«Орлеанська діва» Шиллера

Мить небезпеки часто стає водночас і миттю щирої сердечності та прихованої приязні. Загальне хвилювання почуттів позбавляє нас звичної обережності, і ми мимоволі видаємо силу тих переживань, які в спокійніші часи наша розсудливість принаймні приховує, якщо вже не здатна цілковито їх придушити. Знову опинившись поруч з Айвенго, Ребекка сама здивувалася тому гострому відчуттю радості, яке охопило її, хоча довкола них обох панували небезпека, а то й відчай. Коли вона намацувала його пульс і запитувала про самопочуття, у її дотику й голосі звучала така ніжність, що мимоволі виказувала почуття глибшої приязні, яку вона сама навряд чи захотіла б добровільно виявити. Голос її тремтів, рука здригалася, і лише холодне запитання Айвенго — Чи це ти, люба дівчино? — повернуло її до самої себе й нагадало, що почуття, які вона переживає, не є і не можуть бути взаємними.

З її уст вихопився тихий подих, ледь чутний; а запитання, які вона поставила лицареві про його здоров’я, прозвучали вже спокійним тоном щирої дружби. Айвенго поспішив запевнити її, що почувається добре, навіть краще, ніж міг сподіватися. — Дякую, — сказав він, — люба Ребекко, за твоє цілюще мистецтво.

— Він називає мене «люба Ребекка», — подумала дівчина, — але таким холодним і недбалим тоном, що це слово зовсім не личить його голосу. Його бойовий кінь, його мисливський пес дорожчі йому, ніж зневажена єврейка!

— Мій дух, люба дівчино, — продовжив Айвенго, — більше тривожиться від неспокою, ніж моє тіло від болю. З розмов тих людей, що щойно мене стерегли, я довідався, що перебуваю в полоні; а якщо я правильно суджу з того гучного, хрипкого голосу, який щойно послав їх звідси виконувати якесь військове доручення, то ми перебуваємо в замку Фрон де Бефа. Якщо це так, чим усе скінчиться і як зможу я захистити Ровену та свого батька?

— Він не згадав ні єврея, ні єврейку, — подумки сказала собі Ребекка. — Та яке нам місце в його серці і як справедливо карає мене Небо за те, що я дозволяю своїм думкам зупинятися на ньому!

Після цього короткого самозвинувачення вона поспішила повідомити Айвенго все, що знала. Та відомості її зводилися лише до того, що лицар-тамплієр Бріан де Буагільбер і барон Фрон де Беф були командирами замку; що ззовні його обложили, але ким саме — вона не знала. Вона додала, що в замку перебуває християнський священник, який, можливо, володіє докладнішою інформацією.

— Християнський священник! — радісно вигукнув лицар. — Приведи його сюди, Ребекко, якщо зможеш. Скажи, що хворий бажає вислухати його духовну пораду, скажи що завгодно, тільки приведи його! Я мушу щось зробити або бодай спробувати щось зробити, але як можу я вирішити, що саме, доки не дізнаюся, що відбувається за мурами?

Згідно з бажанням Айвенго Ребекка спробувала привести Седрика до покоїв пораненого лицаря, але, як ми вже бачили, цьому перешкодила Ульріка, яка також чатувала, щоб перехопити уявного ченця. Ребекка повернулася, щоб повідомити Айвенго про невдачу своєї спроби.

Їм не довелося довго шкодувати про втрату цього джерела відомостей чи вигадувати, як його замінити, бо гамір усередині замку, спричинений оборонними приготуваннями, що вже деякий час тривали, тепер зріс удесятеро, перетворившись на метушню та оглушливий галас. Важкі, але поспішні кроки озброєних воїнів лунали по зубцях мурів, а також відбивалися луною у вузьких звивистих переходах і сходах, що вели до різних бартизанів та оборонних позицій. Голоси лицарів долинали звідусіль: вони підбадьорювали своїх людей або віддавали накази щодо оборони, але їхні команди часто губилися в брязкоті обладунків або в гучних вигуках тих, до кого вони зверталися.

Якими б грізними не були ці звуки, а ще страшнішими — через жахливу подію, яку вони віщували, у них було щось піднесене, що Ребекка, з її високим і чутливим духом, могла відчути навіть у цю мить страху. Її очі спалахнули, хоча кров відлила від щік; у її душі дивним чином змішалися страх і трепетне відчуття величного, коли вона повторила, наполовину шепочучи сама до себе, наполовину звертаючись до свого супутника, слова Святого Письма:

— Брязкає сагайдак, сяє спис і щит, чути голоси воєначальників і бойові вигуки!

Але Айвенго був наче бойовий кінь із цього величного уривка: він палав від нетерпіння через свою бездіяльність і від палкого бажання долучитися до битви, провісником якої були ці звуки.

— Якби я тільки міг доповзти до он того вікна, щоб побачити, як іде ця славна гра! Якби я мав хоча б лук, щоб пустити стрілу, або бойову сокиру, щоб завдати бодай одного удару задля нашого визволення! Та все марно, марно! Я безсилий і беззбройний!

— Не муч себе, шляхетний лицарю, — відповіла Ребекка. — Звуки раптом стихли — можливо, вони й не вступають у бій.

— Ти нічого про це не знаєш, — нетерпляче відказав Уілфред. — Ця мертва тиша лише свідчить, що люди зайняли свої місця на мурах і чекають негайного нападу. Те, що ми чули, було лише першим приглушеним гуркотом бурі — незабаром вона вибухне з усією своєю люттю. Якби ж я тільки міг дістатися до он того вікна!

— Ти лише зашкодиш собі, якщо спробуєш, шляхетний лицарю, — відповіла його доглядальниця.

Помітивши, як сильно він прагне дізнатися, що відбувається, вона твердо додала:

— Я сама стану біля вікна й опишу тобі, що зможу побачити там, за мурами.

— Не смієш! Не підеш! — вигукнув Айвенго. — Кожне вікно, кожна бійниця скоро стане мішенню для лучників; яка-небудь випадкова стріла…

— Нехай летить! — прошепотіла Ребекка й рішучою ходою піднялася на дві чи три сходинки, що вели до вікна, про яке вони говорили.

— Ребекко, люба Ребекко! — вигукнув Айвенго. — Це не дівоча забава. Не наражай себе на рани й смерть, щоб потім навіки не зробити мене нещасним через те, що саме я дав тобі привід для цього. Принаймні прикрийся он тим стародавнім щитом і виставляйся у вікні якомога менше.

Надзвичайно швидко виконуючи вказівки Айвенго та користуючись захистом великого стародавнього щита, який вона поставила перед нижньою частиною вікна, Ребекка могла, перебуваючи в достатній безпеці, спостерігати за частиною того, що відбувалося за мурами замку, і розповідати Айвенго про приготування нападників до штурму.

Справді, місце, яке вона таким чином зайняла, було особливо зручним для спостереження: стоячи на розі головної будівлі, Ребекка могла бачити не лише те, що відбувалося за межами замку, а й добре оглядала зовнішню укріплену споруду, яка, найімовірніше, мала стати першою ціллю задуманого штурму. Це було зовнішнє укріплення, не надто високе й не надто міцне, призначене для захисту потайної брами, через яку Фрон де Беф нещодавно випустив Седрика. Рів замку відділяв це укріплення від решти фортеці, тож у разі його захоплення зв’язок із головною будівлею легко можна було перервати, піднявши тимчасовий міст.

У зовнішньому укріпленні була хвіртка для вилазок, що відповідала потайній брамі замку, а все воно було оточене міцним частоколом. Ребекка за кількістю людей, поставлених на захист цієї позиції, могла зрозуміти, що обложені побоюються за її безпеку; а за тим, як нападники збиралися майже навпроти укріплення, було не менш очевидно, що саме його вони обрали вразливим місцем для атаки.

Про все це вона поспіхом повідомила Айвенго й додала:

— Узлісся, здається, заповнене лучниками, хоча лише кілька з них вийшли з його темної тіні.

— Під яким прапором? — запитав Айвенго.

— Під жодним військовим стягом, який я можу побачити, — відповіла Ребекка.

— Дивна новинка, — пробурмотів лицар, — іти на штурм такого замку без розгорнутих вимпела чи прапора! Чи бачиш ти, хто ними командує?

— Найпомітніший серед них — лицар у чорному обладунку, — сказала єврейка. — Лише він один озброєний від голови до п’ят і, здається, керує всіма довкола.

— Який знак зображено на його щиті? — запитав Айвенго.

— Щось схоже на залізний брус і пофарбований у синій колір навісний замок на чорному щиті.

— Блакитний замок і кайданний засув, — сказав Айвенго. — Не знаю, кому належить цей герб, але добре відчуваю: тепер він міг би бути моїм. Чи не бачиш ти девізу?

— На такій відстані ледве розрізняю навіть сам герб, — відповіла Ребекка, — але коли сонце яскраво падає на його щит, він постає саме таким, як я вам кажу.

— Невже більше немає ватажків? — вигукнув схвильований допитувач.

— Нікого помітного й визначного, кого я могла б побачити звідси, — відповіла Ребекка. — Але, безперечно, нападу зазнає і протилежний бік замку. Здається, вони вже готуються рушити вперед… Боже Сіону, захисти нас! Яке жахливе видовище! Ті, хто йде попереду, несуть величезні щити та укриття з дощок; інші рухаються слідом, натягуючи на ходу свої луки. Вони піднімають луки! Боже Мойсея, прости створіння, яких Ти сотворив!

Її опис раптом урвав сигнал до штурму — різкий пронизливий звук сурми. Тієї ж миті з мурів йому відповів розкотистий поклик норманських труб, а змішаний із ним глибокий, глухий гуркіт накрів — різновиду литавр — відлунював виклик ворога нотами зухвалої відповіді. Крики обох сторін посилили цей жахливий гамір: нападники волали — Святого Георгія за веселу Англію! — а нормани відповідали їм гучними вигуками — Уперед, де Брасі! — Beau-seant! Beau-seant! — Фрон де Беф на допомогу! — відповідно до бойових кличів своїх ватажків.

Проте не галас мав вирішити цю боротьбу, і відчайдушним зусиллям нападників обложені протиставили так само завзятий опір. Лучники, загартовані лісовими розвагами й навчені якнайкраще користуватися довгим луком, стріляли, кажучи мовою тієї доби, так «цілком разом», що жодна ділянка муру, де захисник міг бодай трохи показатися, не уникала їхніх стріл завдовжки з лікоть. Цей важкий обстріл тривав безперервно, стріли сипалися густо й гостро, наче град; і все ж кожна з них мала свою ціль, сотні стріл водночас летіли до кожної бійниці та отвору в зубцях мурів, а також до кожного вікна, біля якого захисник час від часу займав позицію або де його могли підозрювати.

Від цього безперервного обстрілу двоє чи троє оборонців загинули, а ще кілька були поранені. Але послідовники Фрон де Бефа та його союзники, упевнені у своїх міцних обладунках і захисті, який давала їм сама їхня позиція, виявляли в обороні таку ж затятість, яка відповідала люті нападу. Вони відповідали на густий і невпинний дощ стріл своїми великими арбалетами, а також довгими луками, пращами та іншою метальною зброєю. А оскільки нападники були захищені значно гірше, оборонці завдавали їм куди більшої шкоди, ніж зазнавали самі. Свист стріл і метальних снарядів з обох боків переривався лише криками, що здіймалися, коли одна зі сторін зазнавала або завдавала помітної втрати.

— А я мушу лежати тут, мов прикутий до ліжка чернець, — вигукнув Айвенго, — тоді як гру, від якої залежить моя свобода або смерть, розігрують чужими руками! Поглянь знову у вікно, добра дівчино, але стережися, щоб лучники внизу тебе не помітили. Поглянь ще раз і скажи мені, чи вже рушили вони на штурм.

Із терплячою мужністю, зміцненою часом, який вона присвятила молитві, Ребекка знову стала біля вікна, однак цього разу сховалася так, щоб її не можна було побачити знизу.

— Що ти бачиш, Ребекко? — знову запитав поранений лицар.

— Нічого, крім хмари стріл, що летять так густо, аж очі сліпнуть від них, і за ними не видно лучників, які їх посилають.

— Так тривати не може, — сказав Айвенго. — Якщо вони не підуть прямо вперед і не спробують узяти замок силою зброї, лучники мало що зможуть вдіяти проти кам’яних мурів та укріплень. Пошукай лицаря Замка й Засува, прекрасна Ребекко, і подивися, як він тримається; бо яким є ватажок, такими будуть і його люди.

— Я його не бачу, — сказала Ребекка.

— Жалюгідний боягуз! — вигукнув Айвенго. — Невже він ховається під шоломом, коли вітер здіймається до найвищої сили?

— Він не ховається! Не ховається! — відповіла Ребекка. — Тепер я його бачу. Він веде загін людей просто під зовнішню огорожу барбакана. Вони виривають палі та ламають частокіл; сокирами розрубують загородження. Його високий чорний плюмаж майорить над натовпом, мов ворон над полем загиблих. Вони пробили пролом у загородженнях! Вони вриваються! Їх відкидають назад! Фрон де Беф очолює захисників; я бачу його велетенську постать над юрбою. Вони знову ринули до пролому, і там точиться бій віч-на-віч, людина проти людини. Боже Якова! Це зустріч двох несамовитих потоків — зіткнення двох океанів, які женуть назустріч один одному супротивні вітри!

Вона відвернула голову від вікна, наче більше не могла витримати такого страшного видовища.

— Поглянь знову, Ребекко, — сказав Айвенго, неправильно зрозумівши причину її відступу. — Лучники, мабуть, дещо припинили стріляти, раз вони тепер б’ються врукопаш. Поглянь ще раз — тепер небезпека менша.

Ребекка знову визирнула у вікно і майже відразу вигукнула:

— Святі пророки Закону! Фрон де Беф і Чорний лицар б’ються віч-на-віч у проломі, а навколо гримлять вигуки їхніх людей, які стежать за перебігом поєдинку. Нехай Небо стане на бік пригнобленого й полоненого!

Вона раптом голосно скрикнула:

— Він упав! Він упав!

— Хто впав? — вигукнув Айвенго. — Заради нашої дорогої Владичиці, скажи мені, хто з них упав?

— Чорний лицар, — ледь чутно відповіла Ребекка; але тієї ж миті знову вигукнула з радісним запалом: — Ні, ні! Слава імені Господа воїнств! Він знову на ногах і б’ється так, наче в одній його руці сила двадцяти чоловіків! Його меч зламався! Він вихоплює сокиру в одного з простих воїнів! Він обсипає Фрон де Бефа удар за ударом! Велетень схиляється й хитається, мов дуб під сталлю лісоруба! Він падає! Він падає!

— Фрон де Беф? — вигукнув Айвенго.

— Фрон де Беф! — відповіла єврейка. — Його люди поспішають на допомогу, а на чолі їх гордовитий тамплієр. Їхні об’єднані сили змушують переможця зупинитися. Вони затягують Фрон де Бефа за мури.

— Нападники захопили загородження, чи не так? — запитав Айвенго.

— Захопили! Захопили! — вигукнула Ребекка. — І тепер тіснять обложених до самого зовнішнього муру. Одні приставляють драбини, інші рояться, мов бджоли, намагаючись видертися нагору по плечах одне одного. На їхні голови сиплються каміння, балки та стовбури дерев, а щойно поранених відносять назад, їхні місця в штурмі одразу займають нові люди. Великий Боже! Невже Ти дав людям власний образ, щоб вони так жорстоко спотворювали його руками своїх братів!

— Не думай про це, — сказав Айвенго. — Зараз не час для таких думок. Хто відступає? Хто пробивається вперед?

— Драбини скинуто, — здригнувшись, відповіла Ребекка. — Воїни лежать під ними, припавши до землі, мов розчавлені плазуни. Обложені беруть гору.

— Святий Георгію, бийся за нас! — вигукнув лицар. — Невже ті фальшиві вільні селяни відступають?

— Ні! — вигукнула Ребекка. — Вони тримаються по-справжньому по-молодецьки. Чорний лицар наближається до потайної брами з величезною сокирою. Громові удари, яких він завдає, чути навіть крізь увесь цей гамір і крики битви. На відважного героя сиплються каміння та балки, але він не звертає на них більше уваги, ніж на пух будяка чи пір’я!

— Присягаюся святим Іоанном Акрським, — сказав Айвенго, радісно підводячись на ложі, — мені здавалося, що в Англії є лише один чоловік, здатний на такий подвиг!

— Потайна брама хитається, — продовжила Ребекка. — Вона тріщить, розлітається на друзки під його ударами! Вони вриваються! Зовнішнє укріплення захоплено! О Боже! Вони скидають захисників із зубців мурів! Жбурляють їх у рів! О люди, якщо ви справді люди, пощадіть тих, хто вже не може чинити опору!

— Міст! — вигукнув Айвенго. — Міст, що сполучає це укріплення із замком! Чи захопили вони цей прохід?

— Ні, — відповіла Ребекка. — Тамплієр зруйнував дошки, якими вони перейшли. Лише небагатьом захисникам вдалося разом із ним утекти до замку. Крики й зойки, які ти чуєш, свідчать про долю решти. На жаль! Я бачу, що на перемогу дивитися ще важче, ніж на битву.

— Що вони тепер роблять, дівчино? — запитав Айвенго. — Знову визирни назовні — зараз не час слабнути перед кровопролиттям.

— Наразі все скінчилося, — відповіла Ребекка. — Наші друзі зміцнюють свої позиції у захопленому ними зовнішньому укріпленні, і воно так добре захищає їх від пострілів ворога, що гарнізон лише час від часу посилає туди по кілька болтів, немов більше бажаючи занепокоїти їх, ніж справді завдати їм шкоди.

— Наші друзі, — сказав Уілфред, — напевно, не відмовляться від справи, яку так славно розпочали й так щасливо довели до цього етапу. О ні! Я покладуся на доброго лицаря, чия сокира розколює дубове дерево й розтинає залізні ґрати. Дивно, — знову пробурмотів він сам до себе, — якщо в Англії знайдуться двоє, здатні на такий відчайдушний подвиг! Замок і засув на чорному полі — що це може означати? Чи не бачиш ти, Ребекко, ще чогось, за чим можна було б упізнати Чорного лицаря?

— Нічого, — відповіла єврейка. — Усе на ньому чорне, мов крило нічного ворона. Я не бачу нічого, що вирізняло б його з-поміж інших. Але, одного разу побачивши, як він виявляє свою силу в бою, думаю, я впізнала б його серед тисячі воїнів. Він кидається в саму гущу битви, наче його запросили на бенкет. Тут є щось більше, ніж сама сила; здається, вся душа й дух цього воїна вкладаються в кожен удар, якого він завдає ворогам. Нехай Бог відпустить йому гріх кровопролиття! Страшно, але водночас велично дивитися, як рука й серце однієї людини можуть здолати сотні.

— Ребекко, — сказав Айвенго, — ти змалювала справжнього героя. Безперечно, вони лише перепочивають, щоб відновити сили або спорудити засіб для переправи через рів. За такого ватажка, яким ти описуєш цього лицаря, немає місця боягузливому страху, холоднокровному зволіканню чи відмові від шляхетного починання; адже саме труднощі, що роблять справу тяжкою, роблять її й славною. Клянуся честю мого роду — присягаюся ім’ям моєї прекрасної коханої — я витерпів би десять років полону, аби лише один день битися поруч із цим добрим лицарем у такій справі!

— На жаль, — сказала Ребекка, залишаючи своє місце біля вікна й підходячи до ложа пораненого лицаря, — це нетерпляче прагнення до дії, це невдоволення власною слабкістю й боротьба з нею неодмінно зашкодять вашому одужанню. Як можеш ти сподіватися завдавати ран іншим, коли ще не загоїлися рани, яких зазнав ти сам?

— Ребекко, — відповів він, — ти не знаєш, наскільки неможливо для людини, вихованої в лицарських подвигах, залишатися бездіяльною, мов священник чи жінка, коли довкола неї чинять славні справи. Любов до битви — їжа, якою ми живемо; пил «меле» — повітря, яким ми дихаємо! Ми не живемо — ми й не хочемо жити — довше, ніж доти, доки залишаємося переможцями й славними вояками. Такі, дівчино, закони лицарства, яким ми присягнули й заради яких віддаємо все, що нам дороге.

— На жаль! — сказала прекрасна єврейка. — А що це таке, доблесний лицарю, як не жертва демонові марнославної слави, не проходження крізь вогонь Молоху? Що залишиться тобі як нагорода за всю кров, яку ти пролив, за всі труди й страждання, які ти переніс, за всі сльози, що їх спричинили твої вчинки, коли смерть зламає спис могутнього воїна й наздожене його бойового коня?

— Що залишиться? — вигукнув Айвенго. — Слава, дівчино, слава! Вона позолотить нашу могилу й збереже наше ім’я.

— Слава? — продовжила Ребекка. — На жаль, невже іржавий панцир, підвішений як надгробна прикраса над похмурою могилою лицаря, що розсипається прахом, — невже стерті літери напису, який неосвічений чернець ледве здатен прочитати допитливому прочанинові, — невже це достатня винагорода за жертву всіма щирими людськими почуттями, за життя, прожите в стражданнях лише для того, щоб завдавати страждань іншим? Чи справді є така сила в грубих римах мандрівного співця, що заради того, аби стати героєм балад, які волоцюги-менестрелі співають п’яним селюкам за кухлем вечірнього елю, можна так бездумно проміняти домашню любов, щиру приязнь, мир і щастя?

— Душею Герарда! — нетерпляче відповів лицар. — Ти говориш, дівчино, про те, чого не знаєш. Ти хочеш загасити чисте світло лицарства, яке одне лише відрізняє шляхетного від ницого, благородного лицаря від селянина й дикуна; яке ставить наше життя незрівнянно нижче за честь; підносить нас над болем, працею та стражданнями й навчає боятися не лиха, а тільки безчестя. Ти не християнка, Ребекко, і тобі невідомі ті високі почуття, що наповнюють груди шляхетної дівчини, коли її коханий здійснює якийсь славний подвиг, гідний її кохання. Лицарство! Та хіба ж ти не знаєш, дівчино, що воно є годувальницею чистої й високої любові, опорою пригноблених, відновленням справедливості, уздою для влади тирана? Без нього сама знать була б лише порожнім іменем, а свобода знаходить найкращий захист у його списі та мечі.

— Справді, — сказала Ребекка, — я походжу з народу, чия мужність була уславлена захистом власної землі, але який, навіть бувши народом, не воював інакше, як за велінням Божества або захищаючи свою батьківщину від гноблення. Звук бойової сурми більше не будить Юдею, а її зневажені діти нині стали лише безмовними жертвами ворожого військового гноблення. Ти добре сказав, сер лицарю: доки Бог Якова не піднесе для свого обраного народу нового Гедеона або нового Макавея, єврейській дівчині не личить говорити про битви чи війну.

Високомисла дівчина завершила суперечку з таким сумом у голосі, що він глибоко виражав її відчуття приниження власного народу; можливо, цей біль ще більше загострювався думкою, що Айвенго вважає її людиною, яка не має права втручатися у справи честі й нездатна ані відчувати, ані висловлювати почуття честі та великодушності.

— Як мало він знає це серце, — сказала вона, — якщо може думати, що в ньому неодмінно оселилися боягузтво чи ницість душі лише тому, що я засудила химерне лицарство назарян! О, якби тільки пролиття моєї власної крові, крапля за краплею, могло визволити Юдею з полону! Ба більше, якби воно могло звільнити мого батька і цього його благодійника від кайданів гнобителя! Тоді гордий християнин побачив би, чи не наважилася б дочка обраного Богом народу померти так само мужньо, як наймарнославніша назарянська дівчина, що хизується своїм походженням від якогось дрібного вождя суворої й холодної півночі!

Потім вона поглянула на ложе пораненого лицаря.

— Він спить, — сказала вона. — Природа, виснажена стражданнями й витратою душевних сил, користується першою миттю тимчасового перепочинку, щоб занурити змучене тіло в сон. О Боже! Невже злочин — дивитися на нього, якщо, можливо, це буде востаннє? Адже мине зовсім небагато часу — і ці прекрасні риси вже не оживлятиме той сміливий, невгамовний дух, який не полишає їх навіть уві сні! Ніздрі розширяться, рот розкриється, очі застигнуть і наллються кров’ю; а гордого й шляхетного лицаря може топтати ногами останній негідник у цьому проклятому замку, і він навіть не ворухнеться, коли той занесе над ним п’яту! А мій батько… О мій батьку! Горе твоїй дочці, коли вона забуває про твою сиву голову через золоті кучері юності! Звідки мені знати, чи не є всі ці біди посланцями гніву Єгови, спрямованого проти неприродної дочки, яка думає про полон чужинця раніше, ніж про батька? Яка забуває про спустошення Юдеї й милується вродою язичника-чужинця? Але я вирву це безумство зі свого серця, навіть якщо кожна його жила обіллється кров’ю, коли я рватиму його з корінням!

Вона щільніше загорнулася у своє покривало й сіла подалі від ложа пораненого лицаря, спиною до нього, зміцнюючи — або намагаючись зміцнити — свій дух не лише проти лих, що насувалися ззовні, а й проти підступних почуттів, які нападали на неї зсередини.

«Айвенго» РОЗДІЛ XXX

Підійди до покою, поглянь на його ложе —

Побачиш: спокійним цей відхід бути не може.

Не так, як примара, що в тиші світанку

Злітає до неба, мов жайвір, із ранку,

Коли вітерець ніжно віє в імлі,

А краплі роси ще тремтять на землі,

І зітхання й сльози людей благородних

Несуть її в небо на крилах лагідних!

Ансельм відійде — та не так, як вони.

Старовинна п’єса

У коротку паузу, що настала після першого успіху обложених, поки одна сторона готувалася розвинути свою перевагу, а друга зміцнювала оборону, тамплієр і де Брасі зійшлися на коротку раду в залі замку.

— Де Фрон де Беф? — запитав де Брасі, який керував обороною фортеці з іншого боку. — Люди кажуть, що його вбито.

— Він живий, — спокійно відповів тамплієр. — Поки що живий; але якби на ньому була бичача голова, що дала йому це ім’я, та ще десять залізних пластин на її захист, він однаково впав би від тієї згубної сокири. Ще кілька годин — і Фрон де Беф буде зі своїми предками: могутня опора випаде з підприємства принца Джона.

— І стане гідним поповненням царства Сатани, — сказав де Брасі. — Ось до чого доводить зневага до святих і ангелів та накази скидати з мурів зображення святих речей і святих людей просто на голови цих паскудних селян!

— Та годі, ти дурень, — сказав тамплієр. — Твоє марновірство таке саме, як безвір’я Фрон де Бефа: ні ти, ні він не здатні пояснити, чому вірите або не вірите.

— Benedicite, сер тамплієре, — відповів де Брасі, — прошу тебе краще стежити за своїм язиком, коли мова заходить про мене. Матір’ю Небесною клянуся, я кращий християнин, ніж ти та вся твоя братія; бо ходять недобрі чутки, що найсвятіший Орден Храму Сіонського приховує у своїх лавах чимало єретиків, і сер Бріан де Буагільбер — один із них.

— Не зважай на такі чутки, — сказав тамплієр. — Краще подбаймо про те, щоб утримати замок. Як билися ці негідні селяни з твого боку?

— Мов навіжені біси, — відповів де Брасі. — Вони кишіли просто біля мурів, а очолював їх, як мені здалося, той самий пройдисвіт, що здобув приз у стрільбі з лука, бо я впізнав його ріг та перев’язь. І ось вона, хвалена політика старого Фіц-Урса — заохочувати цих нахабних негідників до бунту проти нас! Якби на мені не було міцного обладунку, цей мерзотник сім разів улучив би в мене стрілою, не відчувши більшого жалю, ніж якби перед ним стояв олень у сезон полювання. Він порахував кожну заклепку на моєму обладунку стрілою завдовжки з лікоть; вони гупали мені в ребра так, наче мої кістки були із заліза. Якби під пластинчастим обладунком я не мав іспанської кольчуги, мені б уже настав кінець.

— Але ти втримав свою позицію? — запитав тамплієр. — З нашого боку ми втратили зовнішнє укріплення.

— Це серйозна втрата, — сказав де Брасі. — Там ці негідники матимуть прикриття й зможуть підійти до замку ще ближче; а якщо за ними добре не стежити, вони можуть захопити якийсь незахищений кут башти або забуте вікно й таким чином увірватися до нас. Нас надто мало, щоб захищати кожну ділянку, а люди скаржаться, що ніде не можуть показатися, не ставши мішенню для стріл — їх на них сиплеться стільки, скільки на мішень для стрільби у святковий день. Фрон де Беф до того ж помирає, тож від його бичачої голови та звіриної сили допомоги нам уже не буде. Як гадаєш, сер Бріане, чи не краще нам зробити чесноту з необхідності й домовитися з цими негідниками, видавши їм наших полонених?

— Що? — вигукнув тамплієр. — Видати наших полонених і стати предметом водночас насмішок та прокляття, як доблесні воїни, які насмілилися нічним нападом захопити беззбройних мандрівників, але не змогли втримати міцного замку проти ватаги волоцюг-розбійників, очолюваних свинопасами, блазнями та самим покидьком людства? Ганьба твоїй пораді, Морісе де Брасі! Руїни цього замку поховають і моє тіло, і мою ганьбу, перш ніж я погоджуся на таку ницю й безчесну угоду.

— Тоді ходімо на мури, — недбало сказав де Брасі. — Ще не народився той чоловік, будь він турок чи тамплієр, хто ставив би життя дешевше за мене. Але, сподіваюся, не буде безчестям побажати, щоб тут зі мною було хоча б два десятки моїх хоробрих Вільних товаришів? О, мої відважні списи! Якби ви тільки знали, як цього дня припекло вашому капітанові, як скоро я побачив би свій прапор на чолі вашої лави списів! І як недовго витримала б ця наволоч перед вашим натиском!

— Бажай кого хочеш, — сказав тамплієр, — але спробуймо захистити замок тими воїнами, що залишилися. Переважно це люди Фрон де Бефа, яких англійці ненавидять за тисячу виявів нахабства й утисків.

— Тим краще, — сказав де Брасі. — Ці суворі раби битимуться до останньої краплі крові, перш ніж зустрінуть помсту селян, що стоять за мурами. Тож ходімо й до справи, Бріане де Буагільбере; живий я залишуся чи загину, але сьогодні ти побачиш, як Моріс де Брасі тримається як справжній шляхтич за кров’ю та родом.

— На мури! — відповів тамплієр.

І обоє піднялися на зубці мурів, щоб застосувати все, що могла підказати військова майстерність і здійснити мужність задля оборони замку.

Вони одразу погодилися, що найбільш небезпечною була ділянка навпроти зовнішнього укріплення, яким заволоділи нападники. Справді, замок був відділений від цього барбакана ровом, і обложені не могли атакувати потайну браму, що відповідала воротам зовнішнього укріплення, не подолавши цієї перешкоди. Проте і тамплієр, і де Брасі вважали, що нападники, якщо діятимуть за тією самою тактикою, яку вже продемонстрував їхній ватажок, спробують потужним штурмом прикувати основну увагу захисників до цієї ділянки, а тим часом скористатися будь-якою недбалістю, що може виникнути в обороні інших місць.

Щоб запобігти такій небезпеці, їхніх сил вистачало лише на те, щоб розставити вздовж мурів через певні проміжки вартових, які підтримували б зв’язок між собою й подавали сигнал тривоги щоразу, коли виникала загроза. Тим часом вони домовилися, що де Брасі очолить оборону біля потайної брами, а тамплієр залишиться з ним приблизно з двома десятками людей як резервний загін, готовий негайно вирушити до будь-якої іншої ділянки, якій раптом загрожуватиме небезпека.

Втрата барбакана мала й ще один несприятливий наслідок: незважаючи на значну висоту замкових мурів, обложені вже не могли бачити з них дії ворога з такою самою точністю, як раніше. Розріджений чагарник підходив так близько до хвіртки для вилазок зовнішнього укріплення, що нападники могли ввести туди будь-яку кількість людей, яку вважали потрібною, причому не лише під прикриттям, а навіть так, що захисники нічого про це не знали.

Отже, зовсім не знаючи, в якому місці вибухне штурм, де Брасі та його товариш мусили готуватися до будь-якої можливої несподіванки. А їхні люди, хоч і були хоробрими, відчували тривожний занепад духу, властивий тим, кого з усіх боків оточують вороги, що мають змогу самі обирати час і спосіб нападу.

Тим часом володар обложеного й смертельно небезпечного для себе замку лежав на ложі тілесного болю та душевної муки. Він не мав звичайного притулку фанатиків тієї забобонної доби. Більшість із них звикла спокутувати свої злочини щедрими дарами церкві, у такий спосіб притупляючи свій страх думкою про спокуту та прощення. І хоча стан душі, придбаний таким успіхом, був не більш схожий на спокій, який приходить після щирого каяття, ніж затьмарення свідомості від опіуму схоже на здоровий і природний сон, усе ж він був кращим за муки пробудженого каяття.

Але серед вад Фрон де Бефа, людини жорстокої та хижої, найбільшою була жадібність. Він волів кинути виклик церкві та її служителям, ніж купувати в них прощення й відпущення гріхів ціною своїх скарбів і маєтків. І тамплієр, невірний уже іншого ґатунку, несправедливо характеризував свого спільника, коли казав, що Фрон де Беф не може назвати причини свого безвір’я та зневаги до встановленої віри. Барон міг би відповісти, що церква надто дорого продає свої товари, що духовну свободу, яку вона виставляє на продаж, можна придбати лише так, як її придбав єрусалимський воєначальник, — «за велику суму». Фрон де Беф волів заперечувати цілющу силу ліків, аніж платити лікареві за лікування.

Але тепер настав час, коли земля і всі її скарби вислизали з-перед його очей, а серце дикого барона, тверде, мов нижній жорновий камінь, охопив жах, коли він заглянув у безмежну темряву майбутнього. Гарячка, що палала в його тілі, ще більше посилювала нетерпіння й муки його душі, і смертне ложе являло собою страшну суміш щойно пробуджених почуттів жаху, які боролися з укоріненою, незламною впертістю його вдачі. Це був жахливий стан душі, рівний хіба тому, що панує в тих страшних краях, де є страждання без надії, каяття без покаяння, моторошне відчуття теперішньої муки та передчуття, що вона не припиниться і не стане меншою!

— Де тепер ці пси-священники, — прогарчав барон, — які таку ціну правлять за свою духовну нісенітницю? Де всі ті босоногі кармеліти, для яких старий Фрон де Беф заснував монастир Святої Анни, пограбувавши свого спадкоємця на чимало прекрасних луків, родючих полів і огороджених угідь? Де тепер ці ненаситні пси? Напевно, хлюпають ель у шинку або витворяють свої чаклунські штуки біля смертного ложа якогось скупого селюка.

А мене, спадкоємця їхнього засновника, мене, за якого їхній статут зобов’язує молитися, мене — невдячні мерзотники! — вони залишають помирати, мов бездомного пса на тому пустирі, без сповіді й причастя! Скажіть тамплієрові, щоб прийшов сюди. Він священник і, можливо, щось зможе зробити. Але ні! Так само добре я міг би сповідатися дияволові, як Бріану де Буагільберу, якому однаково байдуже і до неба, і до пекла. Я чув, як старі люди говорили про молитву — молитву власними устами… Такому не треба ні шукати ласки в лукавого священника, ні підкуповувати його. Але я… я не смію!

— Живий ще Реджинальд Фрон де Беф, — пролунав біля його смертного ложа зірваний, пронизливий голос, — щоб казати, що є щось, чого він не наважується зробити!

Зле сумління та розхитані нерви Фрон де Бефа в цій дивній перерві його самотньої розмови почули голос одного з тих демонів, які, за забобонними віруваннями того часу, чатували біля ложа вмираючого, щоб бентежити його думки й відвертати їх від роздумів про вічне спасіння. Він здригнувся й зіщулився, але тієї ж миті, зібравши всю свою звичну рішучість, вигукнув:

— Хто там? Що ти таке, що насмілюєшся повторювати мої слова голосом, схожим на каркання нічного крука? Підійди до мого ложа, щоб я міг тебе побачити.

— Я твій злий ангел, Реджинальде Фрон де Бефе, — відповів голос.

— Тоді дай мені побачити тебе в тілесній подобі, якщо ти й справді нечиста сила, — відповів лицар, що помирав. — Не думай, що я відступлю перед тобою. При вічній темниці! Якби я тільки міг схопитися з цими жахами, що кружляють навколо мене, так само, як я сходився з небезпеками земними, — ні небо, ні пекло ніколи не скажуть, що я ухилився від двобою!

— Думай про свої гріхи, Реджинальде Фрон де Бефе, — озвався майже потойбічний голос, — про бунт, про грабіж, про вбивство! Хто підбурив розпусного Джона виступити проти свого сивоголового батька, проти свого великодушного брата?

— Хай ти біс, священник чи диявол, — відповів Фрон де Беф, — але брешеш ти крізь зуби! Не я підбурював Джона до бунту, не я один! Було п’ятдесят лицарів і баронів — цвіт усіх центральних графств! Кращі мужі ніколи не клали списа напоготові перед собою. І невже я маю відповідати за провину п’ятдесяти? Брехливий демоне, я кидаю тобі виклик! Іди геть і більше не переслідуй моє ложе. Дай мені спокійно померти, якщо ти смертний; якщо ж ти демон — твій час іще не настав.

— У спокої ти НЕ помреш, — повторив голос. — Навіть у смертну мить ти думатимеш про свої вбивства, про стогони, якими відлунював цей замок, про кров, що в’їлася в його підлогу!

— Ти не похитнеш мене своїм дріб’язковим злостивим глузуванням, — відповів Фрон де Беф із моторошним, вимушеним сміхом. — Невірний єврей — хіба не було заслугою перед небом учинити з ним так, як я вчинив? Інакше чому ж канонізують людей, які вмочували руки в кров сарацинів? Саксонські свині, яких я вбивав, були ворогами моєї країни, мого роду й мого законного володаря. Ха! Ха! Ти бачиш — у моєму панцирі немає жодної щілини! Ти втік? Замовк?

— Ні, мерзенний батьковбивце! — відповів голос. — Думай про свого батька! Думай про його смерть! Думай про його бенкетну залу, залиту його кров’ю, кров’ю, пролитою рукою власного сина!

— Ага! — відповів барон після тривалої паузи. — Якщо ти знаєш і це, то ти справді автор зла й усезнаючий, як називають тебе ченці! Я вважав, що ця таємниця замкнена в моїх грудях і в грудях ще однієї людини — спокусниці, моєї спільниці в злочині. Іди, залиш мене, демоне! І шукай саксонську відьму Ульріку, бо лише вона може розповісти тобі про те, свідками чого були тільки вона та я. Іди, кажу тобі, до неї — вона обмила рани, випростала тіло й надала вбитому вигляду людини, яка померла своєю смертю у свій час, за природним перебігом життя. Іди до неї! Вона була моєю спокусницею, мерзенною підбурювачкою й ще мерзеннішою винагородою за цей злочин. Нехай і вона, як і я, скуштує мук, що передують пеклу!

— Вона вже їх скуштувала, — сказала Ульріка, ступаючи перед ложем Фрон де Бефа. — Вона давно випила з цієї чаші, і тепер гіркота її підсолоджується тим, що ти теж причастився до неї. Не скрегочи зубами, Фрон де Бефе! Не витріщай очей! Не стискай кулак і не погрожуй ним мені! Та рука, яка, подібно до руки твого славетного предка, що здобув ваше ім’я, одним ударом могла розтрощити череп гірського бика, тепер така сама безсила й знесилена, як моя!

— Підла кривава відьмо! — відповів Фрон де Беф. — Огидна сово! То це ти прийшла торжествувати над руїнами, до яких сама доклала руку?

— Так, Реджинальде Фрон де Бефе, — відповіла вона. — Це Ульріка! Це дочка вбитого Торкіла Вольфгангера! Це сестра його закатованих синів! Це вона вимагає від тебе й від усього дому твого батька — від батька й роду, від імені та слави — всього, що вона втратила через ім’я Фрон де Беф! Думай про мої кривди, Фрон де Бефе, і скажи мені, чи неправду я мовлю. Ти був моїм злим ангелом, і я стану твоїм — я переслідуватиму тебе до самої миті смерті!

— Огидна фуріє! — вигукнув Фрон де Беф. — Цієї миті ти ніколи не побачиш! Гей, Джайлз, Клементе й Юстасе! Сен-Море, Стефане! Схопіть цю прокляту відьму й скиньте її з мурів головою вниз! Вона зрадила нас саксонцям! Гей, Сен-Море! Клементе! Безсердечні негідники, де ви забарилися?

— Поклич їх ще раз, відважний бароне, — сказала відьма з усмішкою похмурої насмішки. — Склич навколо себе своїх васалів, приречи тих, хто зволікає, на батіг і темницю. Але знай, могутній вожде, — раптом змінивши тон, продовжила вона, — ти не дочекаєшся від них ані відповіді, ані допомоги, ані покори. Прислухайся до цих жахливих звуків!

Гуркіт поновленого штурму й оборони тепер зі страшною силою лунав із замкових мурів.

— У цьому бойовому крикові — падіння твого дому! Влада Фрон де Бефів, споруда, скріплена кров’ю, хитається аж до самого фундаменту — і хитається перед тими ворогами, яких ти зневажав найбільше! Саксонці, Реджинальде! Зневажені тобою саксонці штурмують твої мури! Чому ти лежиш тут, мов виснажений селянин, коли саксонці беруть штурмом твою твердиню?

— Боги й демони! — вигукнув поранений лицар. — О, аби мені хоч на одну мить повернулася сила, щоб дістатися до цієї битви й загинути так, як личить моєму імені!

— Не думай про це, відважний воїне! — відповіла вона. — Ти помреш не смертю солдата, а згинеш, як лис у своїй норі, коли селяни підпалять зарості навколо неї.

— Ненависна відьмо! Ти брешеш! — вигукнув Фрон де Беф. — Мої люди хоробро б’ються! Мої мури міцні й високі! Мої бойові товариші не бояться цілого війська саксонців, навіть якби його очолювали Хенґіст і Горса! Бойовий клич тамплієра й Вільних товаришів лунає над усією битвою! І честю своєю присягаюся: коли ми запалимо палаючий маяк на знак радості з приводу нашої перемоги, він спалить тебе живцем до кісток! А я доживу до звістки, що ти пішла від земного вогню до того пекельного, з якого ще ніколи не виходив такий втілений демон, настільки диявольський, як ти!

— Не поспішай відкидати мої слова, — відповіла Ульріка, — доки доказ не дійде до тебе. Але ні! — урвала вона сама себе. — Ти вже зараз дізнаєшся про долю, якої не здатні уникнути ні твоя влада, ні сила, ні мужність, хоча готує її для тебе ця слабка жменька людей. Бачиш той задушливий, тліючий дим, що вже клубочиться чорними пасмами по кімнаті? Невже ти думав, що це лише темрява, яка застилає твої очі, що ледь не луснули, або утруднене дихання через тяжкість у грудях? Ні! Фрон де Бефе, є інша причина. Пам’ятаєш запас палива, складений під цими покоями?

— Жінко! — люто вигукнув він. — Ти не підпалила його? Боже правий, підпалила! Замок палає!

— Принаймні полум’я вже швидко розгорається, — зі страхітливою незворушністю сказала Ульріка, — і незабаром над замком замайорить сигнал, який попередить обложників, щоб вони ще сильніше насіли на тих, хто намагатиметься загасити пожежу. Прощавай, Фрон де Бефе! Нехай Міста, Скогулла й Зернебок, боги давніх саксонців — демони, як тепер називають їх священники, — стануть у тебе при смертному ложі замість утішників, від яких Ульріка тепер відходить! Але знай, якщо тобі принесе полегшення це знання: Ульріка прикута до того самого похмурого берега, що й ти, і розділить твою кару, як розділила твою провину. А тепер, батьковбивце, прощавай назавжди! Нехай кожен камінь цього склепінчастого даху знайде язик, щоб відлунити в твоєму вусі це ім’я!

Сказавши це, вона вийшла з кімнати, і Фрон де Беф почув, як важкий ключ із гуркотом повернувся в замку: Ульріка замкнула двері й замкнула їх ще раз, відтинаючи навіть найменшу надію на порятунок. У крайній муці він закричав, кличучи слуг і союзників:

— Стефане й Сен-Море! Клементе й Джайлзе! Я горю тут без допомоги! На порятунок! На порятунок, відважний Буагільбере, доблесний де Брасі! Це Фрон де Беф кличе вас! Це ваш володар, зрадливі зброєносці! Ваш союзник, ваш побратим по зброї, клятвопорушні й безвірні лицарі! Усі прокляття, що належать зрадникам, на ваші боягузливі голови! Невже ви покинете мене так ганебно загинути? Вони мене не чують… не можуть чути… мій голос губиться в гуркоті битви. Дим стає дедалі густішим… вогонь уже перекинувся на підлогу нижнього поверху… О, хоч ковток небесного повітря, навіть якби за нього довелося заплатити миттєвою смертю!

І в безумстві відчаю нещасний то перекрикувався з бійцями, то сипав прокляттями на самого себе, на людство й навіть на саме Небо.

— Червоний вогонь спалахує крізь густий дим! — вигукнув він. — Демон іде проти мене під прапором власної стихії! Мерзенний дух, геть! Я не піду з тобою без моїх товаришів! Усі, всі вони твої — усі, хто тримає оборону на цих мурах! Невже ти думаєш, що Фрон де Бефа заберуть одного? Ні! Невірний тамплієр, розпусний де Брасі, Ульріка, мерзенна вбивця й блудниця, люди, що допомагали мені в моїх задумах, ті прокляті саксонські пси й прокляті євреї, що сидять у мене в полоні, — усі, всі підуть за мною! Славетне товариство, яке тільки-но вирушало в дорогу донизу! Ха-ха-ха!

Він реготав у своєму безумстві, аж поки сміх не відбився від склепінчастої стелі й не загуркотів луною.

— Хто це там сміється? — вигукнув Фрон де Беф, раптом змінивши тон, бо гуркіт битви не зміг заглушити відлуння його власного божевільного сміху. — Хто це там сміявся? Ульріко, це ти? Відповідай, відьмо, і я пробачу тобі, бо тільки ти або сам пекельний демон могли сміятися в таку мить. Геть! Геть!..

Але було б блюзнірством і далі змальовувати смертне ложе богохульника й батьковбивці.