Тієї пори одну з цих двох кімнат наймав юнак, який приїхав у Париж з Ангулема вивчати право; його численній родині доводилося терпіти тяжкі нестатки, щоб висилати хлопцеві тисячу двісті франків на рік. Ежен де Растіньяк – так звали пожильця – був із тих юнаків, яких лихо навчило працювати і які з молодих літ розуміють, що батьки покладають на них великі надії; ці юнаки готують собі щасливе майбутнє, наперед враховуючи вагу науки й завчасно пристосовуючи її до майбутніх умов суспільного ладу, щоб першими скористатися з них. Коли б у нього не було такої спостережливості й спритності, з якою він проникав у паризькі салони, це оповідання не набрало б тих життєвих барв, що ними воно завдячує саме гострому розумові цього студента і його прагненню розгадати таємницю однієї жахливої долі, яку старанно оберігали й самі винуватці, і її жертва.
Над четвертим поверхом було горище, де сушили білизну, і дві мансарди – там спали служник на ім’я Крістоф і гладка куховарка Сільвія.
– Крім сімох пожильців, у пані Воке харчувалося не менш як вісім студентів – юристів або медиків – і двоє-троє завсідників з того самого кварталу, які брали тільки обід. На обід у їдальні збиралося вісімнадцять чоловік, а могло б уміститися й двадцять; але вранці сходилося тільки семеро пожильців, і сніданок справляв враження сімейних трапез. Усі приходили в пантофлях, обмінювалися зауваженнями про вбрання або вигляд прихожих столовників та про події вчорашнього вечора, висловлюючись довірливо, як близькі знайомі. Ці семеро пансіонерів були улюбленцями пані Воке, яка з астрономічною точністю розподіляла між ними свою увагу й піклування залежно від плати за пансіон. До цих осіб, зібраних випадком докупи, хазяйка ставилася з однаковою увагою. Двоє пожильців третього поверху платили тільки сімдесят два франки на місяць. Така дешевина, можлива тільки в передмісті Сен-Марсо, між Бурбом і Сальпетрієром, свідчила про те, що пансіонери, за винятком пані Кутюр, несли на собі тягар більш-менш одвертого убозтва. Ось чому злиденному виглядові приміщення відповідав і вбогий одяг пожильців. Чоловіки носили сюртуки якогось загадкового кольору, взуття, що його в багатих кварталах викидають на смітник, стару білизну, – одне слово, благеньку одежину. На жінках були перефарбовані й знову полинялі сукні, що давно вийшли з моди, старенькі поцеровані мережива, заношені до блиску рукавички, пожовклі комірці, а на плечах – подрані косинки. Але під такою одежею майже в усіх був міцний організм, який вистояв у життєвих бурях, обличчя холодні, сухі, стерті, немов вилучені з обігу монети. За в’ялими губами ховалися хижі зуби. Відчувалося, що в кожного з цих людей є своя драма, яку вони пережили чи ще переживають, – не з тих, що розігруються при світлі рампи серед декорацій, а жива, мовчазна драма, котра крижаним холодом стискає і хвилює серце, драма, яка не має кінця.
– Стара діва Мішоно носила над запаленими очима засмальцьований козирок із зеленої тафти на мідному дроті, який злякав би самого ангела милосердя. Шаль з ріденькими злиденними торочками, здавалося, прикривала кістяк, – такі гострі були форми, сховані під нею. Вона, певно, була колись гарна й ставна. Яка ж то кислота витравила жіночність у цьому створінні? Чи то був порок, горе, скнарість? Чи любила надміру, чи просто продавала себе? Чи не буйні радощі юності, повної насолод, спокутувала вона тепер старістю, якої жахається перехожий? Її порожній погляд навівав холод, у неприємному обличчі було щось зловісне. Голос звучав пискляво, немов сюрчання коника в кущах, що віщує наближення зими. За словами мадмуазель Мішоно, вона доглядала якогось старого пана, хворого на катар сечового міхура; його покинули діти, гадаючи, що в нього нема грошей. Старий відписав їй тисячу франків довічної ренти, яку спадкоємці час від часу оскаржували, зводячи на Мішоно всілякі наклепи. Обличчя, спустошене бурею пристрастей, ще й досі свідчило, що шкіра на ньому була ніжна та біла, і це наводило на думку, що й тіло її зберігає сліди колишньої краси.
– Пан Пуаре був схожий на якийсь автомат. Коли він, мов сіра тінь, чвалав алеєю Ботанічного саду – в старенькому пом’ятому кашкеті, ледве тримаючи в руці палицю з пожовклою кістяною головкою, у сюртуку, що обшарпаними полами ледве прикривав коротенькі штани, з-під яких видніли в синіх панчохах тонкі, мов два патики, ноги, тремтячі, як у п’яниці, у брудному білому жилеті й пожмаканому жабо з грубого мусліну, до якого погано прилягала краватка, обкручена навколо індичачої шиї, – перехожі питали себе, чи не належить ця китайська тінь до заповзятливої раси Яфетових синів, що метушаться на Італійському бульварі. Яка праця могла так його скрутити? Від якої пристрасті потемніло його гулясте чоло, що навіть на карикатурі здалося б неймовірним? Ким він був раніше? Може, служив у міністерстві юстиції, в тому відділі, куди кати надсилають звіти про свої витрати, рахунки на чорні покривала для батьковбивць, на тирсу для кошиків під гільйотину та вірьовки до її ножа? Може, він був збирачем податку біля воріт різниці або помічником санітарного наглядача? Одне слово, це був, очевидно, колишній в’ючний осел при нашому великому соціальному млині, один із тих паризьких Ратонів, які, певно, й не знають своїх Бертранів, один із стрижнів, навколо яких крутяться громадські лиха й пороки, – тобто один із тих людей, про яких ми кажемо: “Нічого не вдієш! Адже потрібні й такі!” Пишному Парижеві невідомі ці обличчя, бліді від фізичних або моральних страждань. Але Париж – це справжній океан. Киньте в нього лот – і все одно не визначите глибини; хочете оглянути його, описати? Хоч як пильно його оглядатимете й описуватимете, хоч які численні й завзяті будуть дослідники цього моря, – в ньому завжди залишиться якесь незаймане місце, невідома печера, квіти, перли, почвари, щось нечуване, не помічене літературними водолазами. “Дім Воке” – одне з таких цікавих страхіть.
– Дві постаті разюче вирізнялися поміж пожильців та прихожих столовників. Хоч мадмуазель Вікторина Тайфер була хворобливо бліда, як усі недокрівні дівчата, і не виділялася на загальному скорботному тлі цієї картини ні своїм звичайним смутком та сором’язливістю, ні нещасним і хирлявим виглядом, проте її обличчя було не старе, а голос і рухи – жваві. Ця юна страдниця була схожа на кущик із пожовклим листям, недавно пересаджений у невідповідний грунт. Її рудувате волосся й тоненька талія були сповнені тієї грації, яку теперішні поети вбачають у середньовічних статуетках. У темно-сірих очах світилася лагідність і християнська покора. Проста, дешевенька сукенка щільно облягала дівочі форми. Проти інших вона була гарненька. Щастя зробило б її чарівною; адже щастя – це поезія жінки, так само як убрання – її прикраса. Якби веселощі балу кинули на це бліде личко свої рожеві відблиски, якби розкішне життя округлило й зарум’янило її трохи запалі щічки, якби кохання запалило її смутні очі, Вікторина могла б позмагатися з найвродливішими дівчатами. Їй бракувало того, що немовби вдруге творить жінку, – уборів та любовних листів. Історія її могла б стати сюжетом цілої книжки.
У батька Вікторини були якісь підстави не визнавати дочки; він не хотів, щоб вона жила з ним, призначив їй всього шістсот франків на рік, а все своє майно обернув на такі цінності, які згодом міг передати синові. Вікторинина мати, переїхавши до своєї далекої родички, вдови Кутюр, вмерла від горя, і пані Кутюр дбала про сирітку, як про рідну дочку. На жаль, вдова інтендантського комісара республіканської армії не мала нічого, крім належної вдові допомоги та пенсії; бідолашна дівчина, недосвідчена і без будь-яких засобів існування, могла колись лишитися напризволяще. Добра жінка щонеділі водила Вікторину до обідні, що два тижні – до сповіді, щоб на всякий випадок прищепити їй побожність. Пані Кутюр мала рацію. Релігійні почуття могли підтримати в майбутньому цю невизнану дочку, яка любила батька й щороку ходила до нього просити прощення за матір, хоч і даремно стукала у невблаганно замкнені батьківські двері. Її брат, єдиний можливий посередник між нею та батьком, за чотири роки ні разу не навідав сестри і нічим їй не допоміг. Вікторина благала Бога відкрити очі батькові, зворушити серце братові; вона молилася за обох, не звинувачуючи їх. Пані Кутюр і пані Воке не знаходили досить крутих слів, щоб затаврувати їхню варварську поведінку. Тимчасом як вони проклинали підлого мільйонера, Вікторина промовляла ніжні слова, схожі на туркотання пораненої горлиці, і навіть у її болісному стогоні бриніла любов.
– Ежен де Растіньяк був справжній південець: біла шкіра, чорне волосся, блакитні очі. Його поводження, манери, звички, постава свідчили про походження із шляхетної родини, де виховання дітей змалечку йшло за старовинними традиціями доброго тону. Хоч він і мусив берегти своє вбрання, доношуючи у будень торішню одежу, але при нагоді міг вийти з дому, причепурившись, як годиться молодому франтові. А звичайно він носив старий сюртук, поганенький жилет, дешеву чорну краватку, пом’яту й недбало зав’язану, – справжню краватку студента, – такі самі штани і чоботи, до яких уже доводилося підбивати підметки.
– Перехідною ланкою між цими двома особами та рештою пожильців був Вотрен, сорокалітній чоловік з пофарбованими баками. Він належав до тих людей, про кого в народі кажуть: “Оце молодець!” Плечистий, добре розвинені груди, опуклі м’язи; пальці дебелих квадратних рук порослі густими жмутами вогненно-рудого волосся. На протилежність м’яким і вкрадливим манерам, обличчя, порите передчасними зморшками, було суворе. Він мав басовитий, досить приємний голос, що пасував до його грубоватої веселості. Вотрен був послужливий і любив посміятись. Коли псувався який-небудь замок, він негайно розбирав його, підпилював, лагодив, змащував і вставляв на місце, кажучи: “Діло звичне”. А втім, усе йому було знане – кораблі, море, Франція, чужі країни, афери, люди, події, закони, готелі і тюрми. Коли хтось починав надто ремствувати, він негайно пропонував йому свої послуги. Не раз він позичав гроші пані Воке та кільком пансіонерам, але його кредитори скоріше б умерли, ніж привласнили ці гроші, – при всій своїй добродушності він наганяв страх якимсь особливим поглядом, глибоким і сповненим рішучості. Сама його манера спльовувати виявляла непорушний спокій; видно було, що він не відступить і перед злочином, аби тільки вийти із скрутного становища. Його погляд, мов суворий суддя, здавалося, проникав у глиб кожного питання, кожного сумління, кожного почуття. Спосіб його життя був такий: звичайно він виходив після сніданку, повертався обідати, зникав на цілий вечір і приходив додому десь опівночі, відмикаючи двері запасним ключем, який йому довіряла пані Воке. Лише один Вотрен користувався цим привілеєм. З удовою він був у найкращих стосунках, називав її “матусею” і обнімав за талію – незбагненні лестощі! Сама стара вважала, що обійняти її – діло просте, та тільки у Вотрена були досить довгі руки, щоб обхопити таку товсту колоду. Відзначався Вотрен ще й тим, що переплачував п’ятнадцять франків на місяць за “глорію”, яку пив на десерт. Люди, не такі поверхові, як ці юнаки, захоплені виром паризького життя, або ці старигани, байдужі до всього, що їх безпосередньо не стосується, мабуть, не задовольнилися б двоїстим враженням, яке справляв Вотрен. Він знав або догадувався про справи кожного з тих людей, що його оточували, а його думки й заняття лишалися для всіх непроникною таємницею. Оточивши себе, немов бар’єром, позірною добродушністю, незмінною люб’язністю і веселістю, іноді він давав відчути жахливі глибини своєї вдачі. Часто гнівним дотепом, гідним Ювенала, він, здавалося, з насолодою висміював закони, бичував вищий світ, викриваючи його внутрішні суперечності, і це давало підстави гадати, що він озлоблений проти суспільства, що в його житті є якась глибоко захована велика таємниця.
Мадмуазель Тайфер, яку, мабуть, несвідомо приваблювала сила сорокалітнього чоловіка і краса молодого студента, поділяла свої боязкі погляди й таємні думки між першим і другим, але ні той, ні той не звертав на неї уваги, хоча волею випадку її становище з дня на день могло змінитися і вона б стала багатою нареченою. Зрештою, ніхто з цих людей не намагався перевіряти, наскільки правдиві були нещастя, на які скаржились інші. Вони ставилися одне до одного із змішаним почуттям байдужості й недовіри, яка була наслідком їхнього власного становища. Ці люди добре знали, що вони безсилі полегшити свої й чужі страждання, і, розповідаючи одне одному про власні злигодні, вже вичерпали чашу співчуття. Як старе подружжя, вони вже не мали про що говорити. Отже, їхні стосунки зводилися до зовнішнього зв’язку, до руху незмазаних коліс. Такі люди спокійно проходять повз сліпця на вулиці, байдуже вислуховують розповідь знедоленого і в смерті вбачають розв’язання проблеми злиднів, які й зробили їх нечутливими до видовища найжахливішої агонії. Найщасливішою серед цих спустошених душ була пані Воке, що царювала в своєму загальноприступному домі. Тільки для неї цей садок, пустельний, як степ, безлюдний у мороз, посуху і в дощ, був веселим гаєм. Тільки для неї цей жовтий похмурий будинок, від якого віяло пліснявою контори, був сповнений принад. Ці конури належали їй. Вона харчувала цих каторжників, засуджених на вічні муки, тримаючи їх у шанобливій покорі. Де ще в Парижі могли ці бідолахи знайти за таку дешеву ціну свіжо приготовлену їжу в достатній кількості й приміщення, яке вони при бажанні могли б зробити коли не елегантним і зручним, то хоча б чистим і не шкідливим для здоров’я? Навіть якби пані Воке вчинила страшну несправедливість, жертва стерпіла б її, не ремствуючи.
У такому зборищі людей завжди проявляються складові частини людського суспільства. Серед вісімнадцяти столовників, як то буває в школі і в гуртках, знайшлося оте нещасне створіння, отой козел відпущення, на якого градом сипалися кпини. На початку другого року саме ця особа привернула увагу Ежена де Растіньяка, виступивши на передній план серед усіх тих, з ким він мав прожити ще два роки. Загальним посміховиськом був колишній вермішельник – батько Горіо. А тим часом і художник, і оповідач у своєму творі зосередив би на ньому все світло. З якої ж причини ця зневага, поєднана з ненавистю, ці переслідування з домішкою жалю, ця неповага до горя спіткали саме його, найстарішого пансіонера? Чи дав він сам до цього привід якимись смішними або дивацькими рисами, що їх люди прощають менше, ніж пороки? Ці запитання торкаються широкої сфери соціальних несправедливостей. Мабуть, людській природі властиво дошкуляти тому, хто й так терпить усе через звичайну покірливість, слабкість чи байдужість. Хіба ми не любимо показувати свою силу на комусь або на чомусь? Найкволіше створіння, якийсь вуличний хлопчисько – і той дзвонить біля всіх дверей, коли надворі мороз, або пнеться, щоб написати своє ім’я на чистому граніті пам’ятника.
– Батько Горіо, чоловік років шістдесяти дев’яти, оселився у пані Воке 1813 року, залишивши свої справи. Спочатку він наймав квартиру, в якій тепер жила пані Кутюр, і платив тисячу двісті франків за повний пансіон, як людина, котрій неважко платити на сто франків більше чи менше. Пані Воке опорядила три кімнати цієї квартири на одержану від Горіо наперед суму, яка нібито покривала витрати на поганенькі меблі, жовті перкалеві завіси, лаковані, оббиті плисом крісла, кілька картин і шпалери, від яких відмовилися навіть місцеві шинкарі. Мабуть, безтурботна щедрість, з якою батько Горіо – його тоді ще шанобливо величали паном Горіо – дозволив себе одурити, дала привід вважати його за йолопа, що нічогісінько не тямить у справах. Горіо привіз чималий запас одягу, розкішні речі, як купець, що, кинувши комерцію, ні в чому собі не відмовляє. Пані Воке захоплено дивилася на півтори дюжини сорочок з напівголландського полотна; добротність їхня була ще помітніша завдяки тому, що вермішельник носив на м’якому жабо дві з’єднані ланцюжком шпильки з великим діамантом на кожній. Звичайно Горіо надівав блакитний фрак і щодня міняв білі пікейні жилети, під якими коливалося його грушовидне опукле черевце, погойдуючи важкий золотий ланцюжок з брелоками. У табакерку, теж золоту, було вправлено медальйон із чиїмись кучерями, що, певно, свідчили про якісь любовні пригоди. Коли хазяйка назвала його з цього приводу серцеїдом, Горіо весело всміхнувся, як буржуа, що почув приємні для свого самолюбства лестощі. У його “шахвах” – він вимовляв це слово по-простацькому – було повно срібного посуду, що лишився від колишнього господарства. В хазяйки горіли очі, коли вона ласкаво допомагала йому розпаковувати й розкладати різні ополоники, ложки, тарілки, поставці, соусники, тарелі, кофейні сервізи, – одне слово, більш чи менш гарні ваговиті речі, з якими він не хотів розлучатися. Ці подарунки нагадували йому врочисті хвилини його сімейного життя.
– Ось, – мовив він до пані Воке, беручи в руки блюдо і чашку з накривкою, на якій цілувалися двоє голубків, – оце перший подарунок моєї дружини в річницю нашого шлюбу. Сердешна! Вона витратила на нього всі свої дівочі заощадження. Знаєте, пані, я краще ритиму землю нігтями, ніж розлучуся з оцим. Дякувати Богові, я до кінця життя зможу щоранку пити каву з цієї чашки. Нема чого нарікати, шматком хліба я забезпечений надовго.
– На довершення всього пані Воке вгледіла своїм сорочачим оком кілька облігацій державної скарбниці, які щороку могли давати цьому чудовому Горіо вісім – десять тисяч франків річного прибутку. Відтоді пані Воке, в дівоцтві де Конфлан, якій на той час було сорок вісім років, хоч вона визнавала з них тільки тридцять дев’ять, склала свій план. Хай внутрішні кутики повік у Горіо вивернулися, набрякли й сльозились і йому доводилося раз у раз витирати очі, а проте, на її думку, він був цілком приємний і пристойний. Крім того, його м’ясисті, опуклі литки і довгий товстий ніс свідчили про такі вартості, якими вдова, очевидно, дорожила; це підтверджувало й кругле, як повний місяць, наївно-простувате обличчя батька Горіо. Вона уявляла його здорованем, здатним вкласти всю душу в почуття. Перукар із Політехнічної школи щодня приходив пудрити йому волосся; зачесане під голубині крила, воно спускалося на низький лоб п’ятьма фестонами, красиво обрамляючи обличчя. Трошки неотесаний, Горіо був, одначе, вельми ставний, щедро брав пучками тютюн і нюхав, певний, що табакерка його завжди буде повна макуби. Все це справило таке враження на пані Воке, що того дня, коли пан Горіо оселився в її пансіоні, вона, лягаючи спати, стала, мов та куріпка в салі, смажитися на вогні бажання – розпрощатися із саваном Воке і відродитися дружиною Горіо, одного з найкращих представників купецтва, стати поважною дамою в своєму кварталі, збирати пожертви на бідних, щонеділі виїжджати на прогулянки до Шуазі, Суассі та Жантійї; бувати, коли схочеться, в театрі, в ложі, не чекаючи, як тепер, поки хтось із пансіонерів подарує їй у липні контрамарку, – одне слово, ціле Ельдорадо паризьких міщанських радощів стало її мрією. Нікому не казала вона, що має сорок тисяч франків, заощаджених по одному су. Отже, з боку матеріального вона вважала себе за пристойну партію.
“Щодо всього іншого, то я варта цього молодця”, – подумала вона, повертаючись у ліжку з боку на бік, немов для того, щоб пересвідчитись у своїх принадах, відбиток яких товстуха Сільвія бачила щодня на перині.
Починаючи з того дня, удова Воке місяців три вдавалася до послуг перукаря пана Горіо і витратила дещо на туалет, виправдуючи це тим, що треба, мовляв, додати пристойності дому, де оселилися такі поважні особи. Вона намагалася змінити склад своїх пансіонерів, заявляючи, що тепер триматиме тільки людей, з усіх поглядів шляхетних. Коли з’являвся який-небудь приїжджий, вона хвалилася, що пан Горіо, один із найвидатніших і найповажніших негоціантів Парижа, віддав перевагу її пансіону. Вона роздавала всім проспекти “ДІМ ВОКЕ”. Там було сказано, що “це один з найстаріших і найповажніших пансіонів Латинського кварталу. З пансіону (з четвертого поверху) відкривається гарний краєвид на долину фабрики Гобеленів і на чудовий сад, уздовж якого тягнеться липова алея”. Йшлося й про чисте повітря та про тишу. Цей проспект привів до неї графиню де л’Амберменіль, жінку тридцяти шести років, що чекала закінчення справи про призначення їй пенсії як удові генерала, що загинув на полях бою. Пані Воке почала давати кращі харчі, з півроку опалювала приміщення і так добре виконувала обіцянки свого проспекту, що навіть доклала своїх. Зате графиня називала пані Воке “серденько”, обіцяла поселити в неї баронесу де Вомерланд і вдову полковника графа Пікуазо, двох своїх приятельок, які доживали строк у кварталі Маре, в пансіоні, дорожчому, ніж “Дім Воке”. Ці дами будуть дуже багаті, коли закінчаться їхні справи у військових канцеляріях.
– Але, – казала вона, – оті канцелярії ніяк не можуть довести справи до кінця.
Після обіду обидві вдови йшли в кімнату пані Воке і правили теревені, попиваючи смородинівку й поїдаючи ласощі, призначені тільки для хазяйки. Пані де л’Амберменіль палко схвалювала наміри своєї господині щодо Горіо; на її думку, це були прекрасні наміри, про які вона здогадалась першого ж дня. Вона вважала, що Горіо – чоловік високого гатунку.
– Ах, люба моя пані, він здоровий, як дуб, – казала їй вдова Воке, – цей чоловік чудово зберігся і ще може дати жінці багато втіхи.
Графиня ласкаво зробила пані Воке кілька зауважень щодо її уборів, які не відповідали домаганням удови.
– Треба, щоб ви були в бойовій готовності, – сказала вона.
По довгих підрахунках обидві вдови пішли в Пале-Рояль і в Дерев’яній галереї купили капелюшок із пір’ям та чепець. Графиня потягла свою приятельку і в крамницю під вивіскою “Маленька Жанетта”, де вони вибрали сукню й шарф. Надівши всю цю амуніцію, вдова у всеозброєнні стала схожа на вивіску “Беф а-ля мод”. А проте вона була певна, що вельми покращала і, хоч узагалі була скупенька, проте впрохала графиню прийняти в дарунок капелюшок за двадцять франків. Пані Воке, правду сказати, мала намір просити графиню про одну послугу: щоб вона вивідала думку Горіо і показала її у вигідному світлі. Пані де л’Амберменіль люб’язно погодилася на те, взяла в облогу старого вермішельника і нарешті домоглася розмови з ним. Але графиня хотіла сама спокусити Горіо, коли ж він сором’язливо, щоб не сказати з огидою, відхилив її спроби, вона вийшла, обурена його брутальністю.
– Серденько, – сказала графиня своїй приятельці, – ви нічого не доб’єтесь від цього старигана. Він такий недовірливий, аж смішно. Це скнара, дурень, йолоп, який завдасть вам тільки прикрощів.
Між паном Горіо і пані де л’Амберменіль сталося щось таке, після чого вона не захотіла навіть мешкати з ним в одному домі. На другий день графиня зникла, забувши заплатити за півроку й лишивши манаття тільки на п’ять франків. Хоч як запопадливо шукала її пані Воке, але не змогла дістати в Парижі ніяких відомостей про графиню де л’Амберменіль. Вона часто згадувала цю прикру подію, нарікала на свою надмірну довірливість, хоч насправді була обережніша, ніж кішка. Є багато людей, що не довіряють своїм близьким, але звіряються на першого-ліпшого. Дивно, проте це так, і коріння цього морального явища неважко відшукати в людському серці. Існують люди, які вже не можуть запобігти ласки в тих, із ким живуть; виявивши перед ними всю порожнечу своєї душі, вони відчувають, що їх потай засуджують із справедливою суворістю; та водночас такі люди почувають непереможну потребу в лестощах або палко бажають показати в собі чесноти, яких у них нема, тож вони намагаються завоювати любов чи пошану чужих людей, ризикуючи поплатитися за це. Нарешті, є від природи корисливі особи, що не роблять добра своїм друзям або близьким тільки тому, що це їхній обов’язок, а роблячи послуги чужим, вони просто набивають собі ціну. Що ближчі їм люди, то менше вони люблять їх; що далі вони від них, то більше їхнє намагання прислужитися їм. Пані Воке, мабуть, поєднувала в собі риси обох цих вдач, за самою своєю суттю ницих, фальшивих, огидних.
– Коли б я був тут, – казав їй Вотрен, – то з вами не трапилося б такого лиха! Я вмить викрив би шахрайку. Мені вони по знаку!
– Як усі обмежені люди, пані Воке звичайно не виходила з кола самих подій і не дошукувалась їх причини. Власні хиби вона охоче перекладала на інших. Зазнавши такої втрати, вона знайшла винуватця свого лиха – чесного вермішельника; відтоді, як вона сама казала, в неї відкрилися на нього очі. Впевнившись у марності свого кокетування та витрат на привабливість, вона без довгих міркувань знайшла причину невдачі. У сердешного пансіонера вона помітила, за її висловом, якийсь задмух. Пані Воке побачила, що її так ніжно виплекана надія грунтувалася на піску і що вона ніколи “нічого не доб’ється від цього старигана”, як рішуче висловилася графиня котра, певно, добре на цьому розумілась. У своїй неприязні пані Воке зайшла, певна річ, значно далі, ніж доти у дружбі. Її ненависть була рівнозначна не колишньому коханню, а ошуканим надіям. Людське серце часом відпочиває, підносячись на вершини любові, але рідко коли спиняється на крутому схилі ненависті. Проте пан Горіо все ж був її пансіонером, – отже, вдова мусила стримувати вибухи свого враженого самолюбства, тамувати жадобу помсти, мов той чернець, скривджений своїм настоятелем. Дріб’язкові натури задовольняють свої почуття, добрі чи лихі, нескінченними дріб’язковими вчинками. Вдова застосувала всю свою жіночу хитрість, вигадуючи потаємні утиски для своєї жертви. Почала з того, що скасувала всі надбавки, що сама ж увела в харчування.
– Досить корнішонів, досить анчоусів: так можна без сорочки залишитись! – сказала вона Сільвії одного ранку, коли вирішила повернутися до колишньої програми.
Пан Горіо був людина скромна; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м’ясо й овочі – такі були й назавжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Утративши надію чим-небудь дозолити цьому старому, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.
Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб’язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об’єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев’ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати “батьком Горіо”, погодився на це.
– Всі намагалися розгадати причину такого занепаду. Нелегка річ! Батько Горіо, як казала вдавана графиня, був потайний і мовчазний. За логікою пустоголових людей, які залюбки плещуть язиками, бо на умі у них самі дурниці, – той, хто не розказує про свої справи, напевне робить щось погане. Отже, цей “статечний купець” перетворився на шахрая, цей “зальотник” – на старого пройду. На думку Вотрена, що в той час оселився у “Домі Воке”, батько Горіо грав на біржі і, втративши велику суму, тепер, як кажуть у фінансовому світі, “підробляв” на ренті. Інші запевняли, ніби він один із дрібних картярів, котрі щовечора ставлять на щастя франків по десять. Дехто навіть вважав його за шпигуна таємної поліції; проте Вотрен запевняв, що для цього Горіо не досить хитрий. Казали також, ніби Горіо – скнара, лихвар, що він скуповує лотерейні білети. З нього робили якийсь таємничий виплід пороку, ганьби та безсилля. А проте, хоч яку огиду викликали його пороки й поводження, старого не виганяли, бо він платив за пансіон. Врешті, з нього була й користь – кожен міг кпинами або знущанням виливати на нього свій поганий чи добрий настрій.
Найправдоподібнішою була думка пані Воке, і на ній зійшлися всі пансіонери. За її словами, цей здоровий, як дуб, чолов’яга, ще здатний потішити жінку, був розпусником із протиприродними нахилами. Ось на яких фактах грунтувала пані Воке ці наклепи.
Через кілька місяців після зникнення злодійкуватої графині, яка примудрилася прожити півроку коштом хазяйки, якось уранці, ще лежачи в ліжку, пані Воке почула на сходах шурхотіння шовкової сукні й легку ходу молодої жінки, що йшла до дверей Горіо, і вони відчинилися перед нею так, наче на неї чекали. Товстуха Сільвія негайно розповіла хазяйці, що якась дівчина, занадто вродлива, щоб бути чесною, вбрана, як богиня, у чистеньких прюнелевих черевичках, прослизнула, мов той в’юн, з вулиці у кухню і попросила провести її в квартиру пана Горіо. Пані Воке й куховарка почали підслуховувати і похопили під час того візиту, що тривав досить довго, кілька ніжних слів. Коли пан Горіо вийшов провести свою даму, товстуха Сільвія негайно взяла кошика, ніби йдучи на базар, щоб простежити за коханцями.
– Пані, – сказала вона хазяйці, повернувшись, – пан Горіо все-таки, мабуть, страшенно багатий, коли нічого не шкодує для своїх красунь. Уявіть собі – на розі Естрапади стояв розкішний екіпаж, у який вона й сіла.
Під час обіду пані Воке зайшла спустити фіранку, щоб батька Горіо не турбувало сонячне проміння, що било йому в очі.
– Вас люблять красуні, пане Горіо, – подивіться, з вами заграє навіть сонечко, – сказала вона, натякаючи на сьогоднішній візит. – А бодай вам, у вас добрий смак, вона справжня красуня.
– То моя дочка, – відповів Горіо з гордістю, в якій пансіонери вбачали хизування старого, що прагне додержати пристойності.
Минув місяць після цього візиту, і дочка знову завітала до пана Горіо. Першого разу вона була в ранковому вбранні, тепер приїхала після обіду у виїзному туалеті. Пансіонери, які на той час розмовляли у вітальні, помітили, що це гарненька струнка блондинка, вельми зграбна й елегантна для дочки якогось батька Горіо.
– Ось і друга! – сказала гладка Сільвія, не впізнавши її.
За кілька днів інша дівчина, висока й ставна, з чорними косами і жвавими очима, спитала пана Горіо.
– А ось і третя! – мовила Сільвія.
Друга дочка уперше відвідала батька також уранці, а через кілька днів приїхала ввечері в кареті, в бальному вбранні.
– О! Вже четверта! – вигукнули пані Воке й товстуха Сільвія, не впізнавши у цій знатній дамі просто вдягненої дівчини, що першого разу приїздила вранці.
Горіо тоді ще платив тисячу двісті франків за пансіон. Пані Воке вважала природним, що такий багатий чоловік має чотирьох або п’ятьох коханок; на її думку, видавати їх за своїх дочок було навіть хитрою вигадкою. Її зовсім не бентежило, що вони ходять до нього в “Дім Воке”. Проте, зрозумівши після цих візитів причину його байдужості до її особи, вона дозволила собі на початку другого року взивати його “старим котом”. А коли її пожилець дійшов до дев’ятисот франків, вона, побачивши, як від нього виходить одна з тих дам, досить зухвало спитала, на що він хоче перетворити її дім. Батько Горіо відповів, що ця дама – старша його дочка.
– То їх у вас, видно, десятків три, оцих дочок! – уїдливо зауважила пані Воке.
– Тільки дві, – відповів пансіонер з лагідністю зубожілої людини, яку злидні навчили коритись.
– Під кінець третього року батько Горіо ще більше врізав свої витрати, перебрався на четвертий поверх і перейшов на пансіон за сорок п’ять франків місячно. Він більше не нюхав тютюну, обходився без перукаря і перестав пудрити волосся. Коли батько Горіо вперше з’явився без пудри, хазяйка скрикнула з подиву, побачивши колір його волосся, брудно-сірого й зеленкуватого відтінку. Обличчя, день у день печальніше від таємної журби, здавалося найнещаснішим з усіх, що збиралися за обіднім столом. Тепер не залишалося вже ніякого сумніву: батько Горіо – розпусник, і тільки завдяки спритності лікаря він зберіг зір, не зазнавши шкідливого впливу ліків, необхідних при його хворобах; а бридкий колір його волосся – то наслідок надмірних утіх і тих засобів, яких він уживав, щоб продовжити втіхи. Моральний і фізичний стан бідолахи давав поживу всім цим побрехенькам. Зносивши свою гарну білизну, Горіо замінив її білизною з перкалю по чотирнадцять су за лікоть. Його діаманти, золота табакерка, ланцюжок і коштовності зникли одне по одному. Він скинув блакитний фрак, увесь свій ошатний костюм і носив узимку і влітку сюртук із грубого коричневого сукна, жилет з козячої вовни й сірі сукняні штани. Старий марнів дедалі більше, литки в нього схудли, обличчя, колись опасисте від утіх міщанського добробуту, страшенно зморщилося; чоло поорали борозни, щелепи випинались під шкірою. На четвертий рік перебування в пансіоні на вулиці Святої Женев’єви його не можна було впізнати. Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, з вигляду не більше сорока років, високий, огрядний, напрочуд моложавий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих, – перетворився на сімдесятилітнього дідугана, отупілого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, злиняли і вже не сльозилися; здавалося, з червоних повік сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у інших. Молоді студенти-медики, помітивши обвислу нижню губу, заходилися виміряти його лицевий кут, довго шарпали його і згодом визнали за кретина.
Якось увечері, після обіду, пані Воке, глузуючи з його батьківства, сказала:
– Що ж це ваші дочки вас не провідують?
Батько Горіо здригнувся, немов хазяйка штрикнула його розпеченим залізом.
– Вони іноді приходять, – схвильованим голосом відповів він.
– Ха-ха! Ви ще з ними зустрічаєтесь іноді? – скрикнули студенти. – Браво, батечку Горіо!
Але старий уже не чув глузувань, викликаних його відповіддю; він знову поринув у задуму, яку поверхові спостерігачі вважали за старечу отупілість. Якби вони добре знали Горіо, їх, мабуть, дуже зацікавила б загадка його фізичного й морального стану. Було б зовсім не важко дізнатися, чи справді у Горіо була колись фабрика вермішелі і який він мав капітал, але старі люди, що могли цікавитися ним, ніколи не виходили за межі кварталу й жили в пансіоні, мов скойки при скелі. Що ж до інших, то вони, тільки-но покинувши вулицю Святої Женев’єви й поринувши в метушню паризького життя, забували бідолашного старого, з якого глузували. В уяві цих обмежених людей, так само як і в уяві безтурботних юнаків, похмурі злидні батька Горіо та його пригнічений вигляд були несумісні з будь-якими статками і забезпеченим становищем у світі. Що ж до дівчат, яких він називав дочками, то всі приставали на думку пані Воке; вона з суворою логікою старих жінок, які цілими вечорами точать плітки, казала:
– Якби в батька Горіо були такі багаті дочки, як ці дами, що його відвідують, то він не жив би в моєму домі на четвертому поверсі за сорок п’ять франків на місяць та й не вдягався б, мов той старець.
Цих висновків ніщо не могло спростувати. Отож наприкінці листопада 1819 року, коли сталась ця драма, в пансіоні вже склалася цілком певна думка про сердешного старого: ніколи в нього не було ні дочок, ні дружини; через надуживання втіхами він зробився слимаком, людиноподібним молюском з класу кашкетоносних, як казав один службовець Природничого музею, що приходив сюди обідати.
Навіть Пуаре проти Горіо був орел, джентльмен. Він розмовляв, міркував, відповідав; щоправда, говорячи, міркуючи і відповідаючи, не міг нічого сказати свого, бо мав звичку повторювати сказане іншими; та все ж він брав участь у розмові, був живою людиною, яка, певно, щось почувала; тим часом батько Горіо, за словами того ж таки службовця музею, застиг на нулі за Реомюром.
Ежен де Растіньяк повернувся з дому в настрої, добре відомому обдарованим юнакам або тим, хто в скрутному становищі на деякий час набуває рис видатної людини. В перший рік перебування в Парижі, коли навчання ще не вимагає напруженої праці, Ежен утішався показними принадами столиці. Студентові завжди не вистачає часу, щоб ознайомитися з репертуаром усіх театрів, вивчити всі ходи й виходи паризького лабіринту, освоїтись із звичаями й мовою, звикнути до своєрідних розваг столиці, оббігати всі пристойні та веселі місця, послухати цікаві лекції, оглянути скарби музеїв. Студент спочатку захоплюється дрібницями, які здаються йому чимсь грандіозним. У нього є своя велика людина – професор з Колеж де Франс, який одержує відповідну платню саме за те, щоб бути на рівні своєї аудиторії. Студент затягує краватку й хизується перед жінками, що сидять у першому ярусі Комічної опери. Помалу він освоюється, пізнає життя, мужніє, його кругозір ширшає, і зрештою юнак починає розбиратися в нашаруваннях людських верств, з яких складається суспільство. Спочатку він тільки милується екіпажами, що сонячного дня їдуть валкою по Єлісейських Полях, а згодом і сам починає мріяти про екіпаж.
Ежен, не усвідомлюючи цього, вже пройшов таку школу ще до того, як поїхав додому на канікули з дипломом бакалавра літератури та права. Всі його дитячі ілюзії, всі провінційні погляди зникли; його уявлення змінилося, а честолюбство безмежно розрослося, і, перебуваючи в рідному домі, в своїй сім’ї, він уже на все дивився іншими очима. Його батько й мати, два брати, дві сестри й тітка, що жила на пенсію, мешкали в невеличкому родовому маєтку Растіньяків. Маєток давав близько трьох тисяч франків на рік, але прибуток цей був непевний, як буває взагалі у виноградарських господарствах. І все ж треба було якось виділяти з нього щороку тисячу двісті франків для Ежена. Він бачив злидні, що їх великодушно ховали від нього; юнак мимоволі порівнював своїх сестер, які в дитинстві здавалися йому такими гарними, з парижанками, що тепер втілювали його мрію про красу; він усвідомлював незабезпечене майбутнє численної родини, що покладала на нього всі надії; помічав дріб’язкову ощадливість, з якою тут зберігали під замком кожну крихту; пив вино з виноградних вичавків, виготовлене для домашнього вжитку; одне слово, безліч усяких дрібниць, про які тут не варто й згадувати, подесятерили його бажання піднестися в житті, збудили в ньому жадобу успіху. Як це властиво великодушним людям, йому хотілося досягти всього самому. Але в нього була натура справжнього південця; здійснюючи свої наміри, він завжди вагався, як вагається юнак, опинившись у чистому морі, не знаючи, куди спрямувати свої зусилля, під яким кутом тримати вітрила. Якщо спочатку Ежен хотів з головою поринути в працю, то потім вирішив здобути потрібні зв’язки; він помітив, який великий вплив на громадське життя мають жінки, і надумав пуститись у вищий світ, щоб там завоювати собі прихильниць: хіба ж їх бракуватиме палкому й дотепному юнакові, обдарованому ще й елегантністю та тією своєрідною нервовою вродою, яка завжди приваблює жінок? У такі думки поринав він, блукаючи в полі, де колись весело гуляв із своїми сестрами, які тепер помітили в ньому велику зміну. Його тітка пані де Марсійяк бувала колись при дворі й завела знайомства серед вищої аристократії. Честолюбному юнакові раптом спало на думку, що в тих спокусливих спогадах, якими так часто ділилася з ним його тітка, таїться запорука перемог у вищому світі і що вони важать не менше, ніж його навчання в Юридичній школі; він почав розпитувати тітку про родинні зв’язки, які можна було б відновити. Потрусивши віти генеалогічного дерева, стара дама дійшла висновку, що з усіх осіб, які могли стати в пригоді її племінникові і які належать до егоїстичної породи багатих родичів, найменш норовистою буде віконтеса де Босеан. Вона написала цій молодій жінці листа в старовинному стилі і сказала, передаючи його Еженові, що, коли він матиме в неї успіх, то віконтеса допоможе йому віднайти інших родичів. Повернувшись у Париж, Растіньяк через кілька днів послав тітчиного листа пані де Босеан. У відповідь віконтеса запросила його на бал, призначений на другий день.
Таке було становище в пансіоні на кінець листопада 1819 року. Ежен повернувся з балу в пані де Босеан о другій годині ночі. Щоб надолужити прогаяний час, він, іще танцюючи, мужньо пообіцяв сам собі працювати до ранку. Чари і розкіш вищого світу сповнювали його оманливою енергією, і Ежен збирався уперше провести безсонну ніч серед тиші свого кварталу. Того дня він не обідав у пані Воке. Отже, пансіонери могли думати, що він повернеться з балу тільки на світанку, як уже кілька разів повертався після свят у Прадо чи після балів в Одеоні, забруднивши шовкові панчохи й стоптавши бальні черевики. Перш ніж замкнути ворота, Крістоф відчинив їх і визирнув на вулицю. Саме в цю мить надійшов Растіньяк; у супроводі Крістофа, який дуже грюкав, він непомітно піднявся сходами в свою кімнату; потім роздягся, взув пантофлі, надів старого сюртука, розпалив торф у грубці і хутенько наладився до праці; тупаючи своїми грубими черевиками, Крістоф заглушив його метушню.
– Перш ніж поринути у юридичні книги, Ежен на кілька хвилин замислився. Він щойно познайомився з віконтесою де Босеан – одною з королев паризького вищого світу, чий дім мав славу найприємнішого у Сен-Жерменському передмісті. Та й завдяки своєму імені й багатству віконтеса належала до аристократичної верхівки. З пошани до його тітки де Марсійяк бідного студента добре прийняли в цьому домі; він і сам ще не оцінив усієї ваги віконтесиної прихильності. Бути прийнятим у цих сяючих золотом салонах – це те саме, що одержати грамоту на вище дворянство. З’являючись у найдобірнішому товаристві, він діставав право бувати скрізь. Засліплений блискучим зібранням, ледь обмінявшись кількома словами з віконтесою, Ежен серед паризьких богинь, що юрмилися на рауті, звернув увагу на одну з тих жінок, у яких із першого погляду закохуються юнаки. Графиня Анастазі де Ресто, висока й ставна, уславилася в Парижі своїм чудовим станом. Уявіть собі великі чорні очі, чарівні руки, стрункі ніжки, рухи, сповнені вогню, – жінку, яку маркіз де Ронкероль порівнював з чистокровною лошицею. Нервова витонченість їй не шкодила; її форми були повні й округлі, але не надмірно; “чистокровна лошиця”, “породиста жінка” – такі вислови вже замінили собою “небесних ангелів”, “оссіанівські обличчя”, всю стародавню любовну міфологію, відкинуту дендізмом. Але для Растіньяка пані Анастазі де Ресто була просто жаданою жінкою. Серед кавалерів, записаних на її віялі, він забезпечив собі два танці і під час першої кадрилі умудрився сказати їй кілька слів.
– Де я зможу вас бачити? – спитав він раптом із тією любовною жагою, яка так подобається жінкам.
– Де? В Булонському лісі, у Буфонів, у мене вдома – скрізь, – відповіла вона.
І одважний південець поспішив зблизитися з чарівною графинею, наскільки може зблизитися юнак з жінкою під час кадрилі й вальсу. Він назвався кузеном пані де Босеан, і ця жінка, що здавалася йому вельможною дамою, запросила його до себе й назвала свої приймальні дні. На прощання вона так йому усміхнулась, що Ежен вирішив неодмінно відвідати її. Йому пощастило зустріти тут людину, яка не сміялася з його простодушності – цього смертельного гріха в очах славнозвісних гульвіс тих часів, отих Моленкурів, Ронкеролів, Максимів де Траїв, де Марсе, д’Ажуда-Пінту, Ванденесів – блискучих франтів, котрі звикли бувати в колі найелегантніших жінок: леді Брендон, герцогині де Ланже, графині де Кергарует, пані де Серізі, герцогині де Карільяно, графині Ферро, пані де Ланті, маркізи д’Еглемон, пані Фірміані, маркізи де Лістомер і маркізи д’Еспар, герцогині де Мофріньєз і дам із родини де Гранльє. Отже, наївний студент, на щастя, натрапив на маркіза де Монріво, коханця герцогині де Ланже, добродушного, як дитина, генерала; той сказав йому, що графиня де Ресто живе на Гельдерській вулиці.
– Бути молодим, жадати світського життя, мріяти про жінку – і раптом побачити, що перед тобою відчинилися двері двох домів! Одною ногою ступити в Сен-Жерменське передмістя, в дім віконтеси де Босеан, другою – на Шоссе д’Антен у дім графині де Ресто! Охопити поглядом анфіладу паризьких салонів і вважати себе за досить гарного юнака для того, щоб знайти там підтримку й допомогу в жіночому серці! Почувати в собі досить честолюбства, щоб сміливо стрибнути на натягнуту линву, по якій треба ходити з певністю акробата котрий ніколи не падає, і знайти надійний балансир в особі чарівної жінки! Хто б, заполонений такими думками й такою жінкою, прекрасний образ якої поставав перед ним у відблисках вогню в грубі, між кодексом законів і злиднями, – хто б на місті Ежена не полинув мрією в майбутнє, хто не побачив би в ньому успіху? Збурені думки так певно давали векселі під майбутні втіхи, що Еженові здавалося, ніби він уже наодинці з пані де Ресто, аж тут раптом якесь зітхання, схоже на стогін, порушило нічну тишу і пролунало в серці юнака, як передсмертне хрипіння. Ежен тихенько відчинив двері і, вийшовши в коридор, помітив смугу світла під дверима батька Горіо. Побоюючись, що його сусід захворів, він приклав око до замкової шпарини, заглянув у кімнату і побачив, що старий зайнятий якимсь дуже підозрілим ділом. Вважаючи, що цим він зробить послугу суспільству, Ежен став уважніше придивлятися до нічних витівок так званого вермішельника. Батько Горіо прив’язав до поперечки перекинутого догори ніжками стола золочену чашку та блюдо і, обмотавши якоюсь мотузкою ці розкішно оздоблені речі, сплющував їх з такою силою, що вони скручувалися у трубку, і, видно, хотів перетворити їх на злиток.
“Бісова личина! Оце-то старий! – подумав Растіньяк, дивлячись, як жилаві руки Горіо м’яли мотузкою золочене срібло, наче тісто. – Хто він – злодій чи переховувач краденого, що прикидається таким собі немічним дурником, живе як злидар, щоб тільки безпечніше займатися своїми темними ділами?” – запитав сам себе Ежен, випроставшись на хвилинку.
Потім студент знову припав оком до шпарки. Розкрутивши мотузку, батько Горіо взяв балабуху срібла, поклав її на стіл, підстеливши ковдру, і почав качати, щоб надати їй форми валика; все це робилося вельми легко.
“Та він дужий, як польський король Август!” – подумав Ежен.
Коли шурвалок став майже круглий, батько Горіо сумно подивився на свою працю, і сльози зросили йому очі; старий погасив недогарок, при світлі якого сплющував срібло, і Ежен почув, як він, тяжко зітхаючи, ліг у ліжко.
“Божевільний”, – подумав студент.
– Бідолашна дитина! – голосно промовив батько Горіо.
– Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що краще не розголошувати цієї події і отак зопалу не осуджувати свого сусіда. Юнак збирався повернутися до себе в кімнату, коли раптом уловив якийсь невиразний шурхіт, – так наче хтось ішов по сходах у повстяних пантофлях. Ежен прислухався і справді розрізнив дихання двох людей. Він не чув ні рипіння дверей, ні кроків, проте враз побачив бліде світло на третьому поверсі в кімнаті пана Вотрена.
“Он скільки таємниць у сімейному пансіоні”, – подумав Ежен.
Прислухаючись, він зійшов униз на кілька сходинок; до його слуху долинуло дзенькання золота. Незабаром світло погасло, і знову почулося дихання двох людей, хоч двері й не рипнули. Що нижче спускалися люди, звуки дедалі завмирали.
– Хто там? – крикнула пані Воке, відчинивши своє вікно.
– Це я прийшов, матусю Воке, – тихим басом відповів Вотрен.
“Дивно! Адже Крістоф засунув двері, – подумав Ежен, вертаючись у свою кімнату. – В Парижі, видно, ночами треба не спати, щоб дізнатись, що діється навколо”.
Ці дрібні події розвіяли його честолюбні мрії, і студент узявся до праці, але не міг зосередитись. Його непокоїли підозріння щодо батька Горіо; а ще більше відвертав увагу образ пані де Ресто, що раз у раз виникав перед ним як провісник його блискучого призначення. Скінчилося тим, що Ежен ліг і поринув у глибокий сон. Коли юнаки вирішують працювати вночі, то сім ночей з десяти вони сплять. Щоб не спати ночами, треба мати більш, ніж двадцять років.
