«Гордість і упередження» Розділ XLVI
Елізабет була дуже розчарована, коли, прибувши до Лембтона, не знайшла там листа від Джейн; це розчарування виникало щоранку, але на третій день їхнього там перебування її доріканням був покладений край (і звинуваченням на адресу сестри також), бо нарешті від останньої прийшли аж два листи відразу, причому на одному з них стояла позначка, що спочатку його було надіслано кудись не туди. Елізабет це не здивувало, бо адресу Джейн написала дуже нерозбірливо.
Листи принесли якраз тоді, коли вони збиралися піти на прогулянку; тож її дядечко та тітонька пішли гуляти самі, а Елізабет зоставили одну, щоб та могла спокійно насолодитись їхнім прочитанням. Спочатку треба було прочитати листа, що помандрував за невірною адресою; його було написано п’ять днів тому. На початку листа йшлося про всі їхні дріб’язкові справи та про зустрічі, а також про типові провінційні новини, та друга частина, датована днем пізніше, була явно написана у стані збудження і містила відомості набагато важливіші. Ось про що в ній ішлося:
“Моя дорога Ліззі! Після написання вищезгаданого сталася річ украй неочікувана і надзвичайно серйозна; але не бійся — нічого поганого з нами не трапилось, і всі ми почуваємося добре. Те, про що я збираюся розповісти, стосується нашої бідолашної Лідії. Вчора вночі, коли ми вже полягали спати, нам принесли термінового листа від полковника Форстера, котрий повідомив нас, що вона втекла до Шотландії з одним із його офіцерів, а якщо по правді — то з Вікхемом! Ми просто отетеріли. Однак здається, що для Кітті це не стало абсолютною несподіванкою. Боже, який жаль! Цей шлюб є дуже нерозважливим і вкрай недоречним для них обох! Але я хочу сподіватися на краще, на те, що, може, він усе ж таки має не таку погану вдачу, як нам здалося. З тим, що Вікхем бездумний та нерозбірливий, я можу погодитися, але цей крок (який не дає нам приводу для засмучення) не засвідчує наявності якоїсь поганої риси характеру. Принаймні його вибір є щиросердим і безкорисливим, бо він знає, що наш батько не в змозі хоч чимось її забезпечити. Наша бідолашна матінка просто вбита горем. Тато ж переносить цю подію не так важко. Як добре, що ми не переповіли їм усього того, що говорилося не на користь Вікхема! Нам і самим слід тепер про все це забути. Припускають, що вони поїхали в суботу близько півночі, але їх відсутність помітили тільки учора о восьмій ранку. Вістовика послали відразу ж. Люба Ліззі! Уявляєш — вони, напевне, проїхали за десять миль од нас! Наскільки ми зрозуміли з листа, незабаром до нас прибуде полковник Форстер. Лідія залишила декілька рядків для його дружини, повідомивши їй про їхній намір. Мушу закінчувати, бо я не можу надовго залишати бідолашну матінку. Боюся, ти не зможеш розібрати, що я там похапцем написала, бо я й сама ледь розумію написане”.
Не лишаючи собі часу для роздумів і ледь розуміючи свої власні почуття, Елізабет, закінчивши першого листа, відразу ж схопила другий і, відкривши його з крайнім нетерпінням, почала читати; написаний він був на день пізніше першого:
“На цей час, моя люба сестро, ти вже, мабуть, отримала мій похапцем написаний лист. Сподіваюся, що цей буде більш розбірливим, але я не можу цього гарантувати, бо хоча зараз я і не поспішаю, зате натомість почуваюся страшенно спантеличеною. Лізонько, не знаю, як про це написати, але я маю для тебе погану новину, яку мушу повідомити негайно. Хоч яким би нерозважливим узагалі видавався шлюб між Вікхемом та нашою бідолашною Ліззі, наразі ми вкрай занепокоєні та сподіваємося, що він уже відбувся, бо існує багато підстав непокоїтися, що вони поїхали не до Шотландії. Полковник Форстер приїхав учора, вирушивши з Брайтона позавчора лише через кілька годин після вістовика. Хоча із записки, яку залишила Лідія для місіс Форстер, стало ясно, що вони збиралися податися до Гретна-Грін, Денні ненароком висловив свою впевненість, що Вікхем і не збирався туди їхати і взагалі ніколи не мав наміру одружуватися з Лідією. Про це дізнався полковник Форстер і, стривожившись, негайно вирушив із Брайтона, щоб дізнатися, куди вони прямували. Він швидко довідався, що вони подалися до Клепхема, але там їхній слід урвався, бо коли вони дісталися туди, то пересіли до найманого шестимісного екіпажа, відпустивши фаетон, котрим доїхали туди з Епсома. Після цього ми знаємо лише, що їх бачили по дорозі до Лондона. Не знаю, що й думати. Полковник Форстер прибув до Гертфордшира, дорогою ретельно розпитавши про них на кожній шляховій заставі та зазирнувши до постоялих дворів у Барнеті та Гетфілді. Але надаремне — ніхто таких людей на дорозі не бачив. Люб’язно виявляючи про нас турботу, він з’явивсь у Лонгберні й поділився з нами своїми побоюваннями у спосіб, що робить велику честь його шляхетності. Мені щиро жаль його та місіс Форстер, але хіба ж можна їх у чомусь звинувачувати? Великим є наше горе, люба моя Ліззі. Тато й матінка гадають, найгірше вже трапилося, але я не схильна думати про нього так погано. Є багато обставин, завдяки яким їм буде зручніше таємно одружитись у Лондоні, ніж діяти у відповідності з їхнім початковим задумом; і навіть якщо він наважився замислити таку підлість проти Лідії, дівчини скромного походження, то невже ж вона втратила здатність хоч що-небудь розуміти? Це просто неможливо! Однак я з жалем дізналася, що полковник Форстер не схильний думати, що вони збираються одружитися — коли я висловила свої сподівання з цього приводу, то він похитав головою і висловив свої побоювання, що Вікхем — не та людина, котрій можна довіряти. Наша люба матінка злягла і не виходить зі своєї кімнати. Якби вона хоч намагалася рухатись і тримати себе в руках, то їй було б краще, але де там! Що ж до тата, то ніколи в житті не бачила я його таким засмученим. Бідолашна Кітті сердиться, що Вікхем та Лідія приховували свої почуття, але вони просто змушені були це робити — тут дивуватися ні з чого. Я щиро рада, моя Лізонько, що тобі поталанило уникнути цих гнітючих сцен, але тепер, коли перше потрясіння минуло, дозволь мені зізнатись — я так хочу, щоб ти повернулась якомога скоріше! Однак я не настільки егоїстична, щоб вимагати твого негайного повернення, особливо якщо це завдасть тобі незручностей. Прощавай! Я знову беруся за перо, щоб зробити те, чого я спочатку робити не збиралась (я щойно тобі про це сказала), але обставини просто змушують мене благати всіх вас приїхати сюди — і приїхати якомога швидше. Я знаю своїх дорогих дядечка та тітоньку дуже добре і тому не боюся просити їхньої допомоги; більше того — першого я благатиму посприяти ще в дечому. Мій тато і полковник Форстер незабаром поїдуть до Лондона, щоб спробувати знайти там Лідію. Що там робитиме тато — я не знаю, але в такому вкрай пригніченому стані він навряд чи зможе вжити якихось заходів найліпшим чином, а полковник Форстер із обов’язку служби мусить бути у Брайтоні завтра ввечері. У такій критичній ситуації порада і допомога мого дядечка були б просто неоціненними; він одразу зрозуміє мої почуття — я покладаюся на його доброту”.
“О дядечку, де ви є?!” — скрикнула Елізабет після прочитання листа і прожогом кинулася на пошуки містера Гардінера, щоб їхати разом з ним, не втрачаючи такого дорогоцінного часу. Але коли вона добігла до дверей, то відчинив їх служник, і перед нею з’явився містер Дарсі. Її бліде обличчя та стрімкі рухи змусили його здригнутися; не встиг він достатньо оговтатися, щоб заговорити, як Елізабет, із голови якої тривога за Лідію витіснила всі інші думки, вигукнула, затинаючись:
— Вибачте, але я мушу вас залишити. Мені необхідно зараз же знайти містера Гардінера у справі абсолютно невідкладній! Я не можу втрачати ані хвилини.
— Боже правий! Що сталося?! — вигукнув містер Дарсі голосом, у якому було більше хвилювання, ніж ввічливості. Швидко опанувавши себе, він мовив: — Я не збираюся вас затримувати, але дозвольте за містером Гардінером сходити слузі або мені. Ви погано виглядаєте — вам не можна йти самій.
Елізабет завагалась, але коліна її тремтіли і вона збагнула, що пуття від її пошуків буде мало. Тому вона покликала служника і наказала йому — хоча зрозуміти її було важко, бо вона затиналася і хапала ротом повітря — негайно привести додому його хазяїна і хазяйку.
Коли той вийшов з кімнати, вона сіла, не в змозі триматися; виглядала вона настільки нещасною і хворою, що містер Дарсі просто не міг залишити її саму чи утриматися від слів, мовлених зі співчуттям та ніжністю:
— Давайте я покличу вашу служницю. Може, щось вип’єте, аби вам полегшало? Склянку вина? Давайте я принесу! Ви маєте дуже поганий вигляд.
— Дякую, не треба, — відповіла Елізабет, намагаючись опанувати себе. — Зі мною все гаразд. Я почуваюся досить добре, просто мене засмутила та жахлива новина, котру я щойно отримала з Лонгберна.
Сказавши це, вона залилася слізьми і протягом кількох хвилин не могла вимовити ні слова. Розгублений містер Дарсі, не знаючи, що трапилося, лише промимрив щось про своє занепокоєння, а потім співчутливо мовчав. Нарешті Елізабет заговорила знову.
— Щойно я отримала листа від Джейн, а там — оця страшна новина. Її не можна ні від кого приховати. Моя наймолодша сестра покинула своїх друзів… утекла з мужчиною… тепер вона цілковито залежить від милості… містера Вікхема. Вони разом утекли із Брайтона. Ви знаєте його достатньо добре, щоб не сумніватися в тому, що станеться потім. Приданого Лідія не має, знатних родичів — теж, тому ніщо не зможе спонукати його до одруження… вона — пропаща…
Дарсі закляк від здивування.
— Подумати тільки! А я ж могла цьому запобігти, — додала Елізабет тоном іще більш схвильованим. — Я, котра знала, який він є насправді! Якби ж я розповіла своїй родині хоч трохи з того, що знала! Коли б вони довідалися про його справжнє обличчя, то цього б не сталось. Але зараз уже пізно, надто пізно.
— Яке горе! — вигукнув Дарсі. — Яке нещастя — і який шок! А це відомо достеменно — цілком достеменно?
— Так, звичайно! Вони разом виїхали з Брайтона в суботу вночі; потім стало відомо, що вони дісталися Лондона, та куди подалися далі — ніхто не знає, але точно не до Шотландії.
— А що було зроблено… чи намагалися її знайти?
— Мій батько відбув до Лондона, а Джейн у своєму листі благала мого дядька, щоб той негайно допоміг, тож ми з ним виїдемо десь через півгодини. Але вже нічого не вдієш, я добре знаю, що вже нічого не вдієш. Хіба ж можна якось вплинути на таку людину, як Вікхем! А де їх шукати? Я не маю ні найменшої надії. Все це так жахливо!
Дарсі погодився, мовчки кивнувши головою.
— Чому ж я нічого не зробила, коли дізналася про його справжній характер?! Господи, якби ж я знала, що саме мені слід було робити, на що саме мені слід було наважитись! Але я не знала… а може, просто боялася зайти надто далеко і завдати шкоди. Яка страшна, яка непоправна помилка!
Дарсі нічого не сказав у відповідь. Здавалося, що він майже не прислухався до її слів, із похмурим виглядом мовчки походжаючи кімнатою і насуплено-серйозно про щось замислившись. Невдовзі Елізабет збагнула, про що саме він думав. Її впливу на нього настав кінець. Усьому мав настати кінець перед лицем такого доказу неблагополуччя їхньої родини, перед таким величезним приниженням. Вона не могла ні дивуватися з цього, ні засуджувати його. Та усвідомлення його правоти не принесло спокою в її душу, не полегшило її страждань. Навпаки — це усвідомлення лише зробило більш рельєфними її власні почуття й бажання: ніколи раніше не була вона такою готовою полюбити його, як зараз, коли любов її вже була абсолютно непотрібною. Але власне “я” не змогло, попри його намагання, повністю заволодіти її почуттями. Лідія — і те приниження, і нещастя, які вона накликала на всю свою родину, незабаром спромоглися поглинути всі особисті переживання Елізабет. Вона сиділа, прикривши обличчя хусткою, вже не в змозі сприймати те, що відбувалося довкола. До неприємної реальності її повернув через декілька хвилин голос містера Дарсі, котрий тоном співчутливим, але водночас і стриманим, мовив:
— Боюся, ви вже давно хочете, щоб я пішов, і я не маю інших підстав прохати вас дозволити мені залишитись, окрім щирого, але в цій ситуації надаремного співчуття. Я дійсно дуже хотів би розрадити вас словом чи ділом, але не буду мучити вас своїми марними потугами, щоб вам не здалося, наче я навмисне напрошуюся на вашу вдячність. Боюся, що ця жахлива історія позбавить нас приємності бачити вас сьогодні в Пемберлі.
— Так, звичайно. Будь ласка — вибачтеся за нас перед міс Дарсі. Скажіть їй, що ми мусимо їхати додому в невідкладній справі. Приховуйте від неї неприємну правду якомога довше. Хоча я знаю, що невдовзі про це стане відомо.
Він щиро запевнив її, що мовчатиме, знову висловив співчуття з приводу нещастя, котре її спіткало, висловив надію на розв’язку, щасливішу за ту, на яку наразі можна було сподіватися, передав привіт її родичам і, лише один раз прощально поглянувши на неї, пішов собі геть.
Коли містер Дарсі вийшов з кімнати, Елізабет відчула, що тепер навряд чи вони коли-небудь знову зустрінуться в атмосфері такої теплоти й сердечності, як це було в Дербіширі; кинувши погляд у минуле на їхні стосунки, сповнені мінливостей та суперечностей, вона зітхнула, подумавши про недоречність та несвоєчасність такої субстанції, як почуття: тепер їй хотілося, щоб їхнє знайомство тривало, а колись вона б навпаки — раділа з його закінчення.
Якби вдячність та повага були достатніми підставами для виникнення кохання, то зміна почуттів у Елізабет була б природною і цілком доречною. Але якщо навпаки — коли симпатія, що виникає на такому підґрунті, видається безрозсудною чи неприродною — у порівнянні з тим, що часто зветься коханням з першої розмови або взагалі — з першого погляду, то на захист Елізабет сказати нічого, крім того, що, виявивши небайдужість до Вікхема, вона випробувала останній метод і що його фіаско, можливо, спонукає її до пошуків якогось іншого методу, менш романтичного. Тож припустимо, що так воно й сталося, — і Елізабет із жалем подивилась услід містеру Дарсі. Те, що він пішов, стало першим — але далеко не останнім — із неминучих наслідків тієї ганьби, що нею вкрила себе Лідія, тож Елізабет іще більше розгнівалася від згадки про цю ідіотську історію. Прочитавши другого листа від Джейн, вона втратила всяку надію, що Вікхем одружиться з Лідією. Тільки така добросерда людина, як Джейн, могла тішити себе подібною думкою. Тепер Елізабет майже не дивувалася з того, що трапилося. Доки в голові її трималося враження, залишене першим листом, вона дійсно була вкрай здивована — надзвичайно здивована тією обставиною, що Вікхем хоче одружитися з дівчиною, знаючи, що та не має за душею ані гроша; а ще вона просто збагнути не могла — як це Лідії вдалося зробити так, що він її покохав? Однак тепер усе стало зрозумілим і ясним як день. Мабуть, для такої інтрижки вона була достатньо привабливою; і хоча Елізабет не думала, що Лідія навмисне погодилася на втечу, не маючи наміру виходити заміж, їй неважко було припустити, що сестра її не мала ні достатньо доброчесності, ні достатньо розуму, щоб утриматися від такого кроку і не стати легкою жертвою пройдисвіта.
Доки полк стояв у Гертфордширі, Елізабет і подумати не могла, що Лідія має до Вікхема якісь почуття; та вона не сумнівалася, що її сестра при мінімальному заохоченні готова була покохати кого завгодно. Її фаворитом був то один офіцер, то інший — залежно від кількості уваги, яку той їй приділяв. Її уподобання безперервно змінювались, але їх об’єктом завжди була конкретна людина. Ось до чого призводить брак виховання та надмірне потурання, коли йдеться про таку дівчину, як Лідія! Як гостро відчувала тепер усе це Елізабет!
Їй до нестями захотілося додому, щоб чути, бачити — бути на місці подій, аби розділяти всі негаразди приниженої сім’ї, основний тягар яких мала нести Джейн, коли батько — у від’їзді, а мати захворіла, не може допомогти і потребує постійного піклування. І хоча Елізабет майже не сумнівалася, що Лідії вже не можна було чимось зарадити, втручання її дядька в цю справу видавалось їй украй важливим, тож доки він не увійшов до кімнати, вона мов на голках сиділа, з нетерпінням чекаючи на нього. Містер та місіс Гардінер стривожено поспішали до неї, бо з розповіді слуги їм здалося, що їхній племінниці раптово стало погано, але та швидко заспокоїла їх із цього приводу, а потім емоційно повідала їм причину свого виклику, зачитавши вголос два листи; коли ж вона читала постскриптум, то голос її тремтів од гніву. Містер та місіс Гардінер були вражені надзвичайно прикро, хоча Лідія ніколи не була їхньою улюбленицею. На їхню думку, це нещастя стосувалося не тільки Лідії, воно стосувалося всіх її родичів, і після перших здивованих та розпачливих вигуків містер Гардінер відразу ж пообіцяв допомогти, чим зможе. Елізабет подякувала йому зі сльозами на очах, хоча іншого від нього й не чекала; і — об’єднані одним бажанням — вони швидко вирішили все, що стосувалося майбутньої поїздки, бо вирушати треба було якомога швидше.
— А як же з візитом до Пемберлі? — вигукнула місіс Гардінер. — Джон сказав, що коли ти його за нами послала, то містер Дарсі був тут, — це правда?
— Це дійсно так. Я повідомила його, що ми не зможемо прийти. Так що цю справу вже вирішено.
“Ага, значить, цю справу вже вирішено, — повторила про себе місіс Гардінер, кваплячись до своєї кімнати, щоб перевдягтись. — А чи знайомі вони настільки добре, щоб вона змогла розповісти містеру Дарсі справжню причину їхнього від’їзду? От якби знати!”
Але їй так і не довелося цього знати, хоча цікавість із цього приводу допомогла їй перенести той поспіх та сум’яття, що панували в останню годину перед їх від’їздом. Якби Елізабет випала вільна хвилина, то її впевненість у тому, що така нещасна істота, як вона, зараз не в змозі буде нікому допомогти, але вона, як і її тітонька, була тепер при ділі: треба було — крім усього іншого — написати всім їхнім знайомим у Лембтоні записки з неправдивими поясненнями їхнього раптового від’їзду. Однак за годину вони з усім встигли впоратись, а містер Гардінер тим часом розрахувався за перебування в готелі. Тож їм залишалось одне — їхати, і Елізабет, після всіх нещасть, що звалилися на неї вранці, невдовзі опинилася в екіпажі (навіть швидше, ніж сама гадала), котрий віз її додому в Лонгберн.
«Гордість і упередження» Розділ XLVII
— Я ввесь час думав про це, Елізабет, — мовив її дядько, коли вони виїжджали з міста, — і дійсно, якщо над цим серйозно замислитися, то я схильний пристати на думку Джейн із цього приводу. Для мене є просто незбагненним — яким це чином якийсь молодик візьме й забажає звабити дівчину зовсім беззахисну, без друзів, яка, до того ж, гостює в родині його командира? Тому я дуже схильний сподіватися на краще. Невже він думав, що не втрутяться її друзі та родичі? А як він збирався знову з’явитися в полку після такої образи, яку він завдав полковнику Форстеру?! Принади, що його зваблювали, не варті такого ризику.
— Ви і справді так думаєте? — вигукнула Елізабет, на якусь мить позбувшись похмурого настрою.
— Безперечно, — сказала місіс Гардінер. — Я і сама починаю схилятися до думки твого дядька. Це було б надто значним порушенням моралі, правил честі та його власних інтересів, аби на таке піти. Гадаю, що Вікхем на це не здатен. А ти сама, Ліззі, — невже ти думаєш про нього так зле, що вважаєш його здатним до такого кроку?
— Ні, не вважаю. Я не вважаю, що він може діяти всупереч власним інтересам. Однак, на мою думку, він цілком здатен до усіх інших гріхів. От коли б дійсно було так, як ви кажете! Та я гадаю, що на це марно сподіватись. Якби вони хотіли побратися, то чому відразу не поїхали до Шотландії?
— Ну, по-перше, немає твердих доказів, що вони не поїхали до Шотландії.
— Он як? А що ви скажете на те, що вони з фаетона пересіли до найманого екіпажа? До того ж, їх ніде не бачили на Барнетській дорозі.
— Гаразд — припустімо, що зараз вони в Лондоні. Вони подалися туди для того, щоб загубитися серед людей — і більше ні для чого. Навряд чи в когось із них є чимала сума грошей, тож незабаром вони второпають, що їм дешевше буде одружитися в Лондоні, а не в Шотландії, хоча не так швидко, як там.
— Але навіщо їм уся оця таємничість? Чому вони бояться бути поміченими? І з якого це дива їм треба одружуватися потайки? Ні, ні, все це не так. За словами Джейн, навіть його добрий приятель переконаний, що той не збирається з нею одружуватися. Вікхем ніколи не візьме собі за дружину жінку без приданого. Він просто не зможе її утримувати. А які принади має Лідія, крім молодості, здоров’я та веселої вдачі, котрі змусили б його заради неї відмовитися від вигідної партії? Що ж до побоювань стосовно ганьби серед однополчан, до якої спричиниться його втеча, то тут я не можу судити, бо не обізнана з наслідками такого вчинку. А щодо іншого вашого аргументу, то він, на мою думку, є заслабким. Лідія не має братів, котрі могли б за неї заступитись; а на підставі поведінки мого батька, його нечутливості і байдужості до всього, що відбувається в родині, Вікхем мав повне право дійти висновку, що він втручатиметься в цю справу так само мало, як будь-який інший батько в таких обставинах.
– І ти гадаєш, що Лідія настільки втратила голову від кохання до нього, що ладна жити з ним на будь-яких інших засадах, окрім подружніх?
— Здається, що так воно і є, і саме ця обставина є найбільш неприємною, — зі сльозами на очах відповіла Елізабет. — Наявність у моєї сестри почуття гідності й добропорядності в цьому питанні викликає великі сумніви. Не знаю навіть, що й казати. Можливо, я несправедлива до неї. Але вона ще така молода! її ніколи не навчали задумуватися над серйозними речами, а протягом останніх півроку… та де там — цілого року! — її взагалі залишили напризволяще, і вона тільки й робила, що розважалася та давала волю своєму марнославству. Їй дозволили вкрай безтурботно тринькати свій дорогоцінний час і зазнавати будь-яких чужих впливів. Відтоді, як Н-ський полк розквартирувався в Меритоні, її голова була забита коханням, офіцерами та фліртом. Вона тільки те й робила, що думала та говорила на цю тему, тим самим — як би це краще сказати? — ще більше збуджуючи свою чутливість, і без того сильну від природи. До того ж, усім нам відомо, що Вікхем і своєю зовнішністю, і розмовою вміє привернути до себе жінку.
— Але ж, як бачиш, — сказала її тітка, — Джейн не думає так зле про Вікхема і тому не вважає його здатним на негідний вчинок.
— А про кого Джейн думала зле взагалі? Вона б ні про кого таке не подумала — попри їхню попередню поведінку, — хіба що тільки тоді, коли хтось дійсно б так учинив. Але Джейн знає так само добре, як і я, хто такий Вікхем насправді. Ми обидві знаємо, що він є розпусником у повному значенні цього слова. Що він не має ні совісті, ні честі. Що він є брехливим інтриганом.
– І ти все це знаєш достеменно? — скрикнула місіс Гардінер, жваво зацікавившись походженням таких відомостей.
— Так, достеменно, — відповіла Елізабет і почервоніла. — Якось я розповідала вам про його ганебну поведінку щодо містера Дарсі, та ви й самі, коли останній раз були у Лонгберні, чули, яким тоном він говорив про людину, котра виявила щодо нього стільки поблажливості та щедрості. Крім того, існують інші обставини, про які я не вільна… про які зараз не варто говорити; та я можу із впевненістю сказати, що всі його теревені про пемберлійську родину — то є суцільна брехня. На підставі того, що він розповів мені про міс Дарсі, я готова була зустріти гордівливу, зарозумілу та неприємну дівчину. Однак він сам прекрасно знав, що це не так. Він не міг не знати, що міс Дарсі — дівчина приязна і скромна, якою вона перед нами і постала.
– І Лідія про це нічого не знає? Невже їй не відоме те, про що ви з Джейн знаєте так добре?
— Звичайно! І це — найгірше. Доки я не побувала в Кенті та не отримала змогу багато поспілкуватись як з містером Дарсі, так і з його родичем, полковником Фітцвільямом, я сама не знала правди. А коли я повернулася додому, то Н-ський полк мав залишити Меритон через тиждень чи два. А раз так, то ні я, ні Джейн, котрій я все розповіла, не визнали за потрібне розголошувати ці відомості широкому загалу, бо який зиск був би кому-небудь із того, якби ми зруйнували ту добру репутацію, яку він мав серед усіх мешканців в окрузі? І навіть тоді, коли вирішили, що Лідія поїде з місіс Форстер, мені ніколи навіть на думку не спадала необхідність розкрити їй очі на його справжній характер. Я ніколи не могла подумати, що їй може загрожувати хоч якась небезпека бути обманутою. Повірте мені — про такі наслідки я навіть не думала.
— Тож коли вони поїхали до Брайтона, то ти, гадаю, не мала причини вважати, що вони подобаються одне одному?
— Ані найменшої. Я не можу пригадати жодної ознаки симпатії з кожного боку. Якби щось подібне намічалося, то можете не сумніватися — в такій сім’ї, як наша, на це неодмінно звернули б увагу. Коли він тільки вступив до міліційних військ, то Лідія була готова захоплюватися ним, але це стосувалось усіх нас. Протягом перших двох місяців кожна дівчина в Меритоні чи в його околицях буквально марила ним, але він ніколи не наділяв Лідію якоюсь особливою увагою, і тому після досить нетривалого періоду просто-таки навіженого замилування її закоханість ослабла, а її фаворитами стали інші військовики, котрі більше на неї зважали.
Неважко здогадатися, що хоч як би мало новизни до їхніх побоювань, сподівань та здогадок стосовно такої цікавої теми додавало повторне її обговорення, протягом усієї подорожі жодна інша тема так і не спромоглася надовго заволодіти їхньою увагою. В Елізабет вона взагалі не виходила з голови. Затримавшись на ній завдяки найгіршому із страждань — докорам сумління, вона не могла розслабитися чи забутись ані на хвилину.
Вони старалися подорожувати якомога швидше; і, провівши одну ніч у дорозі, дісталися Лонгберна під обід наступного дня. Елізабет приємно було думати, що Джейн не довелось їх довго чекати.
Коли вони проминули огорожу, то малі Гардінери, приваблені видом фаетона, вийшли на східці будинку; а коли екіпаж під’їхав до дверей, то радісний подив, котрим засвітилися обличчя дітлахів і від котрого вони застрибали й почали викидати коники, став правдивим свідченням бажаності їхнього приїзду.
Елізабет вискочила з екіпажа, швиденько поцілувала кожного малюка й поквапилася до вестибюля, де її тут же зустріла Джейн, котра збігла донизу, вискочивши з материної кімнати.
Зі сльозами на очах вони ніжно обнялись, і Елізабет, не втрачаючи часу, тут же запитала, чи не було якихось новин про втікачів.
— Поки що не було, — відповіла Джейн. — Але тепер, коли приїхав мій дорогенький дядечко, я сподіваюся, що все буде гаразд.
— А наш батько зараз у Лондоні?
— Так, він поїхав туди у вівторок, як я тобі й писала.
– І часто від нього бувають якісь відомості?
— Лише одного разу. Він написав мені декілька рядків у середу, повідомив, що добрався туди благополучно, і дав мені деякі вказівки — на чому я особливо наголошувала перед його від’їздом. Потім він просто додав, що більше не писатиме, доки не буде якихось дійсно важливих новин.
— А матінка — як вона? Як ви всі почуваєтесь?
— Матінка, слава Богу, почувається більш-менш добре, хоча нерви її сильно сплохували. Зараз вона нагорі і буде рада побачити всіх вас. Зі своєї кімнати вона не виходить. Дякувати Богові, Мері та Кітті почуваються добре.
— А ти — як твоє самопочуття? — вигукнула Елізабет. — Ти така бліда. Скільки тобі довелося пережити!
Однак Джейн запевнила її, що почувається прекрасно, і тут їхню розмову, котра тривала, доки містер і місіс Гардінер були зайняті своїми дітьми, перервало наближення всієї компанії. Джейн підбігла до дядька та тітки, привітала їх і подякувала обом, то всміхаючись, то пускаючи сльозу.
Коли вони всі зайшли до вітальні, то родичі, звичайно ж, іще раз поставили ті самі запитання, котрі вже встигла поставити Елізабет, і незабаром довідалися, що нічого нового Джейн сповістити не може. Однак райдужні надії на благополучну розв’язку, підказані її добрим серцем, ще й досі не покинули її; вона ще й досі сподівалася, що все буде гаразд, що одного ранку прийде лист від Лідії або від батька, і все з’ясується, і навіть, можливо, буде оголошено дату одруження.
Місіс Беннет, до чиєї кімнати вони всі потім подалися після кількахвилинної розмови, прийняла їх так, як і можна було очікувати: зі сльозами та тужливими ремствуваннями, викривальними промовами проти підлого негідника Вікхема, скаргами на те, як вона, бідолашна і обдурена, страждає. У своїх нещастях вона звинувачувала всіх, окрім особи, нерозумні потурання котрої головним чином і призвели до негараздів її дочки.
— Якби я могла, — мовила вона, — наполягти на своєму, щоб ми поїхали до Брайтона всією сім’єю, то цього б не сталось! А так — нікому було потурбуватися про Лідію. Чому ж Форстери відпускали її від себе?! Я просто впевнена, що з їхнього боку був якийсь жахливий недогляд чи ще щось, бо вона — не та дівчина, щоб таке утнути; треба було тільки за нею наглядати. Я завжди підозрювала, що її не можна ввіряти під їхню опіку, але з моєю думкою не стали рахуватися — як завжди. Моя бідолашна дитина! А от тепер містер Беннет поїхав їх шукати, і я знаю: він буде битися з Вікхемом, де б він його не зустрів, а коли загине, то що ж тоді з усіма нами буде? Не встигне його тіло охолонути в могилі, як Коллінзи виженуть нас, і тоді нам тільки й лишиться, брате, що надіятися на твою доброту.
Всі гучно запротестували проти таких страхітливих думок, а містер Гардінер, після запевнень у відданості своїй сестрі та всій її сім’ї, сказав, що збирається прибути до Лондона наступного ж дня, щоб допомогти містеру Беннету в його спробах знайти Лідію.
— Не піддавайтеся паніці, це ні до чого, — додав він, — бо, хоча ми й мусимо готуватися до найгіршого, все одно не треба розглядати це як доконаний факт. Ще й тижня не минуло, як вони покинули Брайтон. Через декілька днів ми, може, отримаємо від них якісь відомості, і доки ми достеменно не впевнилися, що вони не одружились і не мають наміру цього робити, давайте не вважати цю справу безнадійною. Як тільки я дістануся міста, я поїду до мого шуряка, і ми разом поміркуємо, що тут можна вдіяти.
— Мій любий братику, — відповіла місіс Беннет, — це якраз те, чого я найбільше за все хочу. Тож коли приїдеш до міста, то віднайди їх, де б вони не були, і якщо вони ще не одружені, то примусь їх одружитись. А що ж до весільного вбрання, то нехай на нього не чекають — передай Лідії, що після того, як вони одружаться, вона матиме достатньо грошей, аби його придбати. І заради Бога — дивись, щоб містер Беннет не викликав Вікхема на дуель. Розкажи йому про мій жахливий стан — що я до нестями налякана, що я знервувалась і вся тремчу, у боці коле, голова болить, а серце так калатає, що немає мені спокою ні вдень ні вночі. А Лідочці скажи — нехай не розпоряджається щодо весільного одягу, доки не побачить мене, бо вона не знає, де розташовані найкращі магазини. О братику! Ти такий добрий! Я знаю — ти все це владнаєш!
Та хоча містер Гардінер і запевнив її знову, що візьме щонайактивнішу участь у цій справі, але все одно не проминув порадити їй виявляти стриманість як у надіях, так і у побоюваннях. Отак вони й говорили з місіс Беннет, доки на столі не з’явився обід, після чого всі пішли, давши їй можливість вилити всі свої почуття економці, котра прислужувала їй за відсутності дочок.
Хоча Гардінери й були переконані в непотрібності такого усамітнення від родини, вони не намагалися втручатись, бо знали, що місіс Беннет не мала достатньо розуму, аби держати язика за зубами у присутності слуг, доки ті поратимуться біля столу. Тож вони визнали за краще лише когось одного з челяді — кому можна було найбільше довіряти — посвятити в усі страхи та клопоти своєї сестри.
В їдальні до них незабаром приєдналися Мері та Кітті, котрі не з’явилися раніше тому, що були надзвичайно зайняті у своїх окремих кімнатах. Перша була поглинута своїми книжками, друга — власною зовнішністю. Однак їхні обличчя були відносно спокійними, без якихось видимих змін, хіба що втеча улюбленої сестри або гнів з цього приводу додали голосу Кітті більшу, ніж зазвичай, дратівливість. Що ж до Мері, то вона настільки добре володіла собою, що, сівши разом з усіма до столу, звернулася пошепки до Елізабет із глибокодумним виразом на обличчі:
— Нас спіткало велике нещастя. Не виключено, що про цю історію буде багато пересудів. Але ми мусимо стійко триматися перед хвилею злоби, вливаючи в наші поранені душі бальзам сестринського співчуття та розради.
Потім, побачивши, що Елізабет не має особливого бажання відповідати, додала:
— Яким би нещастям для Лідії не обернулася ця подія, ми мусимо взяти від неї корисний урок: втрата дівчиною незайманості є втратою непоправною. Один хибний крок — і життя її буде зруйноване назавжди, бо бездоганна репутація — річ прекрасна, але крихка. У своїй поведінці жінка має бути надзвичайно обережною, аби не стати жертвою тих представників протилежної статі, яким невідомі почуття честі та совісті.
Елізабет здивовано підвела на неї очі, та почувалася надто пригніченою, щоб дати хоч якусь відповідь. Однак Мері і далі продовжувала втішати її подібними сентенціями, спричиненими порочною поведінкою їхньої сестри.
Удень двоє старших сестер Беннет нарешті отримали змогу побути півгодини вдвох, і Елізабет одразу ж скористалася цією нагодою, щоб поставити численні запитання, на котрі Джейн відповіла з не меншою нетерплячістю. Поремствувавши разом над жахливими наслідками цієї події, котрі Елізабет вважала неминучими, а старша міс Беннет — цілком можливими, перша продовжила цю тему і сказала:
— Але ж розкажи мені все, про що я іще не встигла почути. Повідай мені всі подробиці. Що сказав полковник Форстер? Хіба ніхто нічого не підозрював ще до того, як втеча відбулася? Не може бути, щоб їх дуже часто не бачили разом.
— Так, полковник Форстер визнав, що часто здогадувався про певну небайдужість, особливо з боку Лідії, але він не бачив нічого такого, що давало б підстави для занепокоєння. Мені так його шкода! Він поводився чемно і доброзичливо! Він і так збирався приїхати до нас, аби висловити своє занепокоєння, навіть іще не здогадуючись, що Лідія та Вікхем не подалися до Шотландії; а як тільки таке побоювання виникло, то це змусило його поквапитися.
— А Денні і справді був переконаний, що Вікхем не збирається одружуватися? Він знав про їхній намір утекти? А сам полковник Форстер бачився з Денні?
— Так; але коли він почав розпитувати Денні, то останній заперечував свою обізнаність із їхнім планом і не захотів висловлювати свого справжнього ставлення до цього випадку. Він не підтвердив своєї переконаності в тому, що вони не збирались одружуватися, і я хочу сподіватися, що стосовно цього його просто невірно зрозуміли раніше.
— А доки полковник Форстер не приїхав, у вас ні в кого не виникло сумнівів стосовно їхнього наміру побратися?
— А звідкіля в нас могла з’явитися така думка? Я трохи хвилювалася, бо побоювалася за щастя своєї сестри у шлюбі з цим чоловіком, тому що знала про його не завжди гідну поведінку. Мама й тато про це взагалі нічого не знали й переймалися тільки недоречністю цього шлюбу. А потім Кітті зізналася — з тріумфом людини, якій дано знати більше за нас, — що Лідія у своєму останньому листі розповіла їй про їхні з Вікхемом наміри. Здається, вона протягом кількох тижнів уже знала про їхнє кохання.
— Але ж не до того, як вони поїхали до Брайтона?
— Здається, що ні.
— А тобі не здалося, що полковник Форстер сам поганої думки про Вікхема? Він знає про його справжню вдачу?
— Мушу визнати, що він уже не відзивався про Вікхема так добре, як раніше, і вважав того гульвісою та марнотратником. А після того, як трапилася ця сумна подія, люди почали казати, що він наробив у Меритоні багато боргів, однак сподіваюся, що все це неправда.
— О, Джейн, якби ми не були такими потайливими, якби ми розповіли все, що про нього знаємо, то цього могло б не трапитися!
— Можливо, так було б краще, — відповіла її сестра. — Але викриття колишніх гріхів будь-якої людини без обізнаності з її теперішніми почуттями здавалося нам невиправданим. Ми діяли з найкращих міркувань.
— А полковник Форстер знав які-небудь подробиці листа, котрий написала Лідія його дружині?
— Він привіз його з собою, щоб ми прочитали.
З цими словами Джейн витягла листа зі своєї пласкої сумочки і дала його Елізабет.
Ось про що в ньому йшлося:
“Моя люба Гаррієт!
Ти будеш сміятись, як дізнаєшся, куди я поїхала, і мені самій смішно, коли я уявляю, як ти здивуєшся завтра вранці, довідавшись про мою відсутність. Я збираюся до Гретна-Грін, і якщо ти не здогадуєшся, з ким, то тоді ти просто дурепа, бо я люблю тільки одного чоловіка в усьому світі, і він — просто ангел. Без нього я не мислю свого щастя, тож не вважаю свою втечу з ним чимось ганебним. Якщо не хочеш, то не пиши до Лонгберна, що я поїхала, бо уявляєш, яким буде їхній подив, коли вони отримають мого листа за підписом “Лідія Вікхем”? Оце буде жарт! Так смішно, що аж писати важко. Вибачся, будь ласка, за мене перед Праттом за те, що я не зможу з ним сьогодні потанцювати, хоча я обіцяла. Передай йому — сподіваюся, що він мене простить, коли про все дізнається, а ще передай, що на наступному балу я неодмінно з ним потанцюю. За своїм вбранням пришлю, коли приїду до Лонгберна; але скажи, будь ласка, Саллі, щоб вона полагодила великий розріз у моєму старому мусліновому платті перед тим, як пакувати його. Бувай здорова. Вітання полковнику Форстеру. Сподіваюся, ти вип’єш за нашу успішну поїздку.
Твоя любляча подруга Лідія Беннет”.
— О, бездумна, дурноверха Лідіє! — вигукнула Елізабет, прочитавши листа. — І що ж це за цидулка? Хіба ж у такий важливий момент пишуть так легковажно! Та з цієї записки принаймні видно, що саме вона до мети своєї поїздки ставилася серйозно. Хоч би в чому Вікхем переконав її надалі, видно, що вона такої ганьби не задумувала навмисне. Мій бідний тато! Уявляю, як він переживав!
— Він був страшенно шокований; цілих десять хвилин мовчав. Матері відразу зробилося погано, а в домі почало коїтися щось неймовірне!
— Ой, Джейн! — скрикнула Елізабет. — Чи залишилася в нашому домі хоч одна служниця, яка в той день не довідалася про всі подробиці цієї жахливої історії?!
— Не знаю; гадаю, що хоч якась, та залишилась. Але в такий час важко було виявляти обачливість. Із матінкою почалась істерика, і хоч як я намагалась її заспокоїти, мені не вдалося цього зробити! Я сама ледь не зомліла, коли збагнула, який жах може трапитися в подальшому!
— Догляд за нею був понад твої сили. Ти маєш хворобливий вигляд. О, як я хотіла б у той час бути з тобою! Тобі довелося б піклуватись і хвилюватись тільки за себе.
— Мері та Кітті дуже співчували і — я певна — обов’язково взяли б на себе частину клопотів, але я визнала за краще їх не залучати. Кітті — маленька та тендітна, а Мері так багато читає, що не встигає відпочивати. Після від’їзду тата, у вівторок до Лонгберна приїхала наша тітка Філіпс і мала милість пробути зі мною до четверга. Вона допомогла нам і втішила нас надзвичайно, а леді Лукас теж була така добра — навідувалася сюди в середу вранці, щоб висловити своє співчуття й запропонувати послуги будь-якої зі своїх дочок, якщо така потреба виникне.
— Краще б вона сиділа вдома! — вигукнула Елізабет. — Сама вона, може, й бажала нам добра, але при такому нещасті, яке нас спіткало, краще бачитися з сусідами якомога менше. Їхня допомога неможлива і непотрібна, а співчуття — нестерпне.
Потім вона почала розпитувати про ті заходи з пошуків Лідії, що їх збирався вжити в Лондоні їхній батько.
— Здається, він збирався поїхати до Епсома — місця, де міняють коней, переговорити з форейторами та спробувати витягти з них хоч якісь відомості. Його основний намір полягав у тому, щоб розвідати номер найманого екіпажа, котрим вони приїхали з Клепхема. У тому екіпажі прибули пасажири з Лондона; крім того, може, хтось помітив, як якийсь джентльмен і дама пересідали з однієї карети в іншу, тож можна буде спитатись у Клепхемі. А якщо дізнатися, біля якого будинку кучер цих пасажирів висадив, то можна буде довідатися, де він ставить свій екіпаж та номер самого екіпажа. Не знаю, що тато ще збирався зробити, але він так квапився якомога швидше виїхати і був такий схвильований, що навіть ці відомості витягти з нього було дуже важко.
«Гордість і упередження» Розділ XLVIII
Наступного ранку все товариство з надією чекало листа від містера Беннета; пошта надійшла, але жодного рядка від нього не було. Члени родини знали, що і за звичайних обставин дописувач із нього ніякий, але сподівалися, що він зробить над собою зусилля хоч у такий важкий час. Тому їм довелося дійти висновку, що ніяких приємних відомостей він не мав, але їм хотілося бути певними хоч принаймні стосовно цього. Тож містер Гардінер, який тільки заради листа й затримувався, подався до Лондона.
Тепер, коли він поїхав, усі були впевнені хоча б у тому, що від нього будуть приходити регулярні відомості про те, що відбувається; до того ж дядечко їхній пообіцяв умовити містера Беннета повернутись, як тільки з’явиться така можливість, до Лонгберна на велику втіху місіс Беннет, котра вважала, що тільки так його можна вберегти від загибелі на дуелі.
Місіс Гардінер із дітьми збиралася на кілька днів зостатись у Гертфордширі, оскільки чоловік її вважав, що її допомога стане в пригоді племінницям. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет, а у вільні години була для сестер великою розрадою. Тітонька Філіпс теж часто їх провідувала і, хоча казала, що робить це для того, щоб їх підбадьорити, насправді своїми новими розповідями про марнотратство та гультяйство Вікхема лише збільшувала пригніченість дівчат та місіс Беннет.
Тепер, здавалося, весь Меритон щосили намагався очорнити людину, котру ще три місяці тому всі вважали ледь не янголом у плоті. Казали, що він заборгував гроші кожному торговцю в окрузі, а всі його інтриги, затавровані як “спокушання і розбещення”, теж зачіпали родину кожного торговця. Всі казали, що він — гульвіса з гульвіс, і всі тепер почали зізнаватися, що ніколи не довіряли його оманливій доброчесній та приємній зовнішності. Для Елізабет — хоча вона вірила менш ніж половині того, що говорилося, — цього було достатньо, аби посилити її початкову впевненість у тому, що на її сестру чигає нещастя. Навіть Джейн, котра цим розмовам вірила ще менше, майже втратила надію, бо якби Лідія та Вікхем справді поїхали до Шотландії (на що вона завжди в глибині душі сподівалася), то до цього часу вже мали б звідти повернутися.
Містер Гардінер поїхав із Лонгберна в неділю, а у вівторок його дружина отримала від нього листа, в якому йшлося, що відразу ж по прибутті її чоловік віднайшов містера Беннета і переконав його вирушити на Грейсчерч-стріт. А ще містер Гардінер писав, що перед його приїздом містер Беннет устиг побувати в Епсомі та Клепхемі, але не привіз звідтіля ніяких втішних новин, і що тепер він збирається спитатись у всіх найбільших готелях міста, оскільки містер Беннет вважав за можливе, що вони зупинилися в одному з них, перед тим як знайти собі постійне житло. Сам містер Гардінер не вважав, що цей крок принесе успіх, але оскільки його свояк наполягав на цьому, то він збирався йому допомогти. А ще їхній дядько повідомляв, що містер Беннет наразі зовсім не схильний полишати Лондон і незабаром збирається їм написати. Далі йшов постскриптум, де було таке:
“Я написав полковнику Форстеру і попрохав його, якщо можна, дізнатися від однополчан Вікхема, чи не мав той, бува, якихось родичів чи знайомих, котрі могли б підказати, в якій частині міста він міг сховатись. Якби знайти, до кого можна було б звернутися з цього приводу, то це мало б суттєві наслідки. Наразі ж ми не маємо ніяких зачіпок. Сподіваюся: полковник Форстер зробить усе, що зможе, аби нам допомогти в цій справі. Я тут гарненько подумав — може, Ліззі має якісь відомості про його родичів?”
Елізабет відразу ж здогадалася, звідки походить така повага до її авторитетної думки в цьому питанні, але вона, попри все своє бажання, ніяк не могла повідомити чогось такого, щоб цей авторитет підтримати.
Вона ніколи не чула, щоб Вікхем мав якихось родичів, окрім матері та батька, які давно померли. Однак цілком вірогідно, що хтось із його однополчан міг знати більше, і хоча вона не надто на це надіялася, все ж спробувати було варто.
Кожен день у Лонгберні був тепер днем тривожного очікування, та найбільш тривожною частиною дня був час, коли надходила пошта. Отримання листів стало найважливішим об’єктом вранішньої нетерплячки. Саме через листи мали вони дізнатися новини — добрі чи погані, тож кожного наступного дня всі очікували на отримання якихось дуже важливих відомостей.
Та доки вони дожидалися нового листа від містера Гардінера, надійшов лист їхньому батькові від містера Коллінза, котрий Джейн розпечатала та прочитала особисто, бо саме такі вказівки дав їй містер Беннет перед своїм від’їздом. Елізабет, знаючи, якими дивакувато-кумедними завжди бували його листи, теж його проглянула, а потім прочитала повністю. Ось що писав містер Коллінз:
“Шановний пане!
Я усвідомлюю, що наші родинні стосунки і моє суспільне становище спонукають мене до висловлення вам співчуття з приводу того нещастя, яке вас спіткало і про яке мені вчора листовно повідомили з Гертфордшира. Можете, шановний пане, не сумніватися, що і місіс Коллінз і я щиро співчуваємо вам і всій вашій шанованій родині у вашому горі, яке є, на жаль, непозбутнім, бо викликане причиною, котру час не в змозі усунути. Зі свого боку я зроблю все, аби полегшити ваші жорстокі страждання та розрадити вас у ситуації, що з усіх можливих є найбільш гнітючою для батьківського серця. У порівнянні з тим, що трапилося, смерть вашої дочки здалась би благословенням. Те, що сталося, заслуговує на всіляке засудження ще й тому, що є всі підстави, як каже моя дорога Шарлотта, вважати таку розпутну поведінку наслідком надмірних пестощів та потурання з боку батьків; водночас, на втіху вам та місіс Беннет, я маю схильність припускати, що Лідія такою вродилася, бо інакше вона не могла б скоїти такого страхітливого злочину в настільки юному віці. Хоч як би там було, ви заслуговуєте на глибоке співчуття, в котрому до мене приєднується не тільки місіс Коллінз, а й леді Кетрін та її дочка, котрих я повідомив про те, що сталося. Вони поділяють мої побоювання, що цей катастрофічний крок однієї дочки може завдати шкоди майбутньому всіх інших ваших дочок, бо хто ж — як поблажливо кажуть леді Кетрін — захоче родичатися з такою сім’єю? Це міркування змушує мене з особливим задоволенням пригадувати одну подію, що сталася минулого листопада, бо якби трапилось інакше, то я б зараз був змушений розділяти з вами всі ваші біди та всю вашу ганьбу. Тож дозвольте порадити вам, шановний пане, докласти всіх зусиль, аби знайти собі втіху, а ваше недостойне дитя назавжди позбавити батьківської любові. Нехай пожинає плоди свого огидного вчинку.
З повагою, і т. д., і т. д.”
Містер Гардінер написав тільки після того, як отримав відповідь від полковника Форстера, і відомості його були невтішні. Ніхто не знав, чи мав Вікхем якихось родичів, з якими підтримував би стосунки; було достеменно відомо, що близьких родичів у нього не залишилося. Колишніх знайомих Вікхем мав багато, але відтоді, як він вступив до міліційних військ, було не схоже, щоб він продовжував із кимось із них знатися. Тому звернутися за відомостями про нього було ні до кого. А той жахливий стан, у якому перебували його фінанси, став іще однією підставою (окрім побоювання можливих кроків з боку батьків Лідії) для таємничого зникнення, бо виявилося, що він залишив по собі чималеньку суму картярських боргів. На думку полковника Форстера, знадобиться більше тисячі фунтів, аби покрити витрати Вікхема у Брайтоні. Він багато кому заборгував у місті, але ще більшими були його борги честі. Містер Гардінер і не намагався приховати ці подробиці від лонгбернської родини; Джейн слухала їх із виразом жаху на обличчі. “Так він картяр! — скрикнула вона. — От тобі й на! А я і гадки про це не мала!”
А ще містер Гардінер у своєму листі сповістив, що їхній батько має повернутися додому наступного дня, тобто в суботу. Пригнічений своїми невдалими спробами, він піддався на умовляння свояка повернутися додому, полишивши на нього продовження пошуків, аби той зробив усе можливе залежно від обставин. Цю новину місіс Беннет, попри сподівання своїх дочок, зустріла з набагато меншим ентузіазмом, ніж раніше, коли вона висловлювала побоювання за його життя.
— Як?! Він повертається, не знайшовши бідолашної Лідії? — вигукнула вона. — Нехай залишається в Лондоні, аж доки їх знайде. Хто ж тоді викличе на дуель Вікхема і змусить його одружитися з Лідією, якщо він збирається поїхати?!
Оскільки у місіс Гардінер з’явилося бажання повернутись додому, то вирішили, що вона з дітьми вирушить до Лондона тоді ж, коли містер Беннет звідтіля приїде. Тож хазяїн маєтку повернувся до Лонгберна, а вони тим самим екіпажем здійснили першу частину своєї поїздки.
Місіс Гардінер поїхала, так нічого й не дізнавшись про Елізабет та її дербіширського приятеля, котрий їй так симпатизував. Ні з ким з них її племінниця не заводила про нього розмови, а сподівання місіс Гардінер, що невдовзі після їхнього приїзду з Дербішира від нього прийде лист, так сподіванням і залишилося. Після повернення Елізабет не отримала з Пемберлі жодного листа.
Нинішнього сімейного нещастя їй цілком вистачало для того, щоб почуватися пригніченою, тому не варто було забивати собі голову ще й цією проблемою, хоча Елізабет, на цей час досить добре розібравшись у власних почуттях, чудово усвідомлювала, що коли б вона не знала нічого про Дарсі, то їй було б дещо легше пережити ввесь жах тієї ганьби, якою вкрила себе Лідія. Їй подумалося, що це скоротило б удвічі кількість її безсонних ночей.
Коли містер Беннет прибув, то вигляд мав як зазвичай — філософськи-спокійний. Говорив він теж, як зазвичай, мало. Про справу, що покликала його до міста, він не сказав нічого взагалі, тож дочки його не відразу наважилися про неї розпитувати.
Тільки у другій половині дня, коли він приєднався до них під час чаювання, Елізабет спробувала заговорити на цю тему, а містер Беннет, вислухавши її коротке співчуття з приводу нещасть, яких йому довелося зазнати, відповів:
— Не треба про це нічого казати. Це ж мої страждання, а не ваші. Це ж я у всьому винний, тож і мушу страждати сам.
— Не будь до себе таким суворим, — відповіла Елізабет.
— Не підштовхуй мене до цього гріха! Для людської натури гріх поблажливості до самого себе є таким спокусливим! Ні, Ліззі, — дозволь мені хоч раз у житті повною мірою відчути свою провину. Та я не боюся зламатись під тягарем цього почуття — воно ж таке скороминуще!
— Як ти гадаєш — вони в Лондоні?
— Так, бо де ж іще вони можуть так добре сховатися?
— До того ж Лідія завжди мріяла побувати в Лондоні, — додала Кітті.
— Значить, їй надзвичайно поталанило з цією втечею, — сухо мовив батько, — вона, напевне, надовго там затримається.
Трохи помовчавши, він продовжив:
— Ліззі, я не тримаю на тебе зла за ту пораду, яку ти мені дала в травні і яка — з огляду на те, що сталося, — демонструє твою надзвичайну проникливість.
Їх розмову перервала поява старшої міс Беннет, котра прийшла за чаєм для своєї матері.
— Комусь ця показуха явно подобається, — скрикнув містер Беннет, — вона надає певної витонченості стражданням! Завтра я вчиню те ж саме: вдягну нічну шапочку, халат, засяду собі в бібліотеці та й буду горювати, з нетерпінням чекаючи, доки не втече Кітті.
— Нікуди я не втечу, тату, — роздратовано відповіла Кітті. — Якби я поїхала до Брайтона, то поводилася б краще, ніж Лідія.
— Ти — і до Брайтона?! Та я б не відпустив тебе й за п’ятдесят фунтів навіть до Іст-Берна! Ні, Кітті! Тепер я став обачливим, і незабаром ти відчуєш наслідки цієї переміни. Більше ніколи жоден офіцер не зайде до мого будинку і навіть не з’явиться в окрузі. Бали забороняються цілковито — хіба що тільки в супроводі старших сестер. На вулицю — не рипатись, якщо кожного дня не зможеш довести, що поводилася розважливо протягом десяти хвилин.
Кітті сприйняла ці загрози цілком серйозно й тому почала рюмсати.
— Та годі, годі, — мовив батько, — не побивайся. Якщо наступні десять років ти будеш слухняною дівчинкою, то під кінець цього терміну я вивезу тебе в люди.
«Гордість і упередження» Розділ XLIX
Через два дні після повернення містера Беннета Джейн та Елізабет прогулювалися серед чагарникових насаджень позаду будинку й помітили економку, яка до них поспішала. Вирішивши, що та прийшла покликати їх до матері, вони пішли їй назустріч; наблизившись, вони почули не очікувані напучування від місіс Беннет, а такі слова, з якими економка звернулася до старшої сестри:
— Вибачте, пані, за втручання, та я сподіваюся, що вам приємно буде почути гарні новини з Лондона, тож оце я наважилася прийти і запитати.
— Про що ти кажеш, Хілл? Ні про які новини з міста ми не знаємо.
— Та що ви, пані, — вигукнула місіс Хілл украй здивовано, — хіба ви не знаєте про вістовика, що прибув до хазяїна від містера Гардінера? Він був тут менше ніж півгодини тому і приніс хазяїну листа.
Дівчата прожогом кинулися до будинку, не гаючи часу на розмови. Вони промайнули через вестибюль до їдальні, звідти — до бібліотеки, але батька не знайшли і там; вони вже збиралися податись нагору, думаючи, що він у материній кімнаті, як раптом зустріли дворецького, котрий сказав:
— Якщо ви шукаєте хазяїна, пані, то він зараз прямує до гаю.
Отримавши ці відомості, сестри відразу ж кинулися назад через залу і подалися бігом через галявину слідом за батьком, котрий рішуче прямував до невеличкого ліска скраю поля.
Джейн, важча і менш звикла до бігу, ніж Елізабет, незабаром відстала, а її сестра, хапаючи ротом повітря, наздогнала батька й нетерпляче вигукнула:
— Тату, тату, які новини, які?! Ти отримав вістку від нашого дядька?
— Так, щойно я отримав від нього листа, якого приніс вістовик.
– І які ж у ньому новини — добрі чи погані?
— Ти гадаєш, що можна очікувати на щось добре? — запитав він, витягуючи листа з кишені. — Гаразд, візьми, почитай.
Елізабет нетерпляче вихопила листа. Тут якраз підоспіла і Джейн.
— Читай уголос, — попросив батько, — бо щось я не зовсім уторопав, про що там ідеться.
“Трейсчерч-стріт, понеділок, 2 серпня.
Шановний свояче!
Нарешті я отримав змогу послати тобі звістку про мою племінницю, і звістка ця, сподіваюся, тобі сподобається. Невдовзі після того, як ми розсталися з тобою в суботу, мені пощастило дізнатися, в якому районі Лондона перебувають утікачі. Подробиці розповім при зустрічі: достатньо вже того, що я їх знайшов. Я бачився з ними обома…”
— Значить, вийшло так, як я завжди сподівалася, — вони одружилися! — вигукнула Джейн.
Елізабет продовжила:
“Я бачився з ними обома. Вони не одружилися; не побачив я і намірів це зробити; але якщо ти виконаєш деякі умови, котрі я насмілився прийняти від твого імені, то чекати на їхнє одруження доведеться недовго. Все, що від тебе потрібно, — це через акт розпорядження майном гарантувати своїй дочці рівну з іншими сестрами частку — п’ять тисяч фунтів після твоєї смерті та смерті моєї своячки; і, крім того, взяти на себе обов’язок забезпечити їй утримання — сто фунтів щорічно протягом твого життя. Вважаючи, що маю на це повноваження, я не вагаючись прийняв ці умови від твого імені. Цей лист я надішлю вістовиком, бо з відповіддю баритися не можна. З цих подробиць тобі неважко буде зрозуміти, що матеріальне становище містера Вікхема не таке вже безнадійне, як усі звикли вважати. Щодо цього загальна думка виявилася хибною; і я радий повідомити, що навіть після виплати всіх боргів у нього має лишитися трохи грошей, щоб утримувати мою племінницю, — і це на додачу до приданого. Якщо ти не проти, то делегуй мені повне право діяти від твого імені в усій цій справі, і я негайно дам розпорядження Хаггерстону підготувати відповідну угоду. Тобі немає ні найменшої потреби знову приїздити до Лондона; сиди собі тихо в Лонгберні й покладайся на мою старанність і вміння. Надсилай відповідь якомога швидше та намагайся висловлюватись якомога зрозуміліше і недвозначно. Ми визнали за краще, що моя племінниця вийде заміж у нас, і я сподіваюся, що ти з цим погодишся. Завтра вона до нас прийде. Я напишу, як тільки знову з’явиться щось достеменне.
З повагою, і т. д.
Едв. Гардінер”.
— Так, значить, це можливо! — скрикнула Елізабет, скінчивши читати. — Невже він з нею одружиться?
— Виходить, що Вікхем не такий уже й негідник, як ми про нього думали, — мовила її сестра. — Татусю, я тебе поздоровляю.
— А ти дав відповідь? — запитала Елізабет.
— Ні, але це треба робити якомога швидше.
Вона гаряче почала благати його не гаяти часу й писати.
— Любий тату! — вигукнула Елізабет. — Повертайся і негайно берися за листа. Подумай, наскільки важливим у цьому разі є кожен момент.
— Давай я за тебе напишу, — запропонувала Джейн, — якщо тобі самому не дуже хочеться.
— Дуже не хочеться, — відповів батько, — але доведеться. І, сказавши так, він повернув і пішов разом з ними до будинку.
— Хочу спитати, — сказала Елізабет. — Я гадаю, ти збираєшся виконувати умови?
— Що значить “збираєшся”? Та мені просто соромно за нього, що він запросив так мало!
— Тим більше, вони мусять одружитися! Незважаючи на те, що він — негідник.
— Так, вони мусять одружитися. Нічого не вдієш. Але є дві речі, про які я дуже хотів би дізнатися: перше — це скільки грошей виклав ваш дядько, щоби все це владнати, а друге — чи зможу я коли-небудь із ним розрахуватися.
— Гроші… Наш дядько… Про що ви кажете, добродію? — скрикнула Джейн.
— Я кажу про те, що жодна розумна людина не одружиться з Лідією за такої слабкої спокуси, як сто фунтів щороку протягом мого життя і п’ятдесят — після моєї смерті.
– Істинна правда, — мовила Елізабет, — хоча раніше це мені якось не спадало на думку. Його борги сплачуються, і ще навіть щось залишиться! Ой! Не інакше, як усе це — витівка мого дядечка. Яка він щедра та добра людина! Але боюсь, як би це не підірвало його власні фінанси! Тут не можна було обійтися малими грошима.
— Звичайно ж, — сказав містер Беннет. — Вікхем буде дурнем, якщо погодиться одружитися з нею ані на фартинг менше, ніж за десять тисяч фунтів. Мені б не хотілося мати про нього таку погану думку на самому початку нашого родичання.
— Десять тисяч фунтів! Не доведи Господи! Як же віддати хоч половину такої суми?!
Містер Беннет нічого не сказав у відповідь, і вони мовчки пішли далі, заглибившись у власні думки, аж доки не дісталися будинку. Батько пішов до бібліотеки писати листа, а дівчата ввійшли до їдальні.
— Невже вони й справді одружаться?! — вигукнула Елізабет, тільки-но вони лишились удвох. — Усе це так дивно! І отакій розв’язці ми мусимо радіти! Ми мусимо радіти їхньому одруженню попри жалюгідність шансів на їхнє щасливе подружнє життя та попри всю мерзотність його персони! О, бідолашна Лідія!
— Я втішаю себе думкою, — відповіла Джейн, — що він ніколи не одружився б з Лідією, якби дійсно не кохав її. Хоча наш добрий дядечко і зробив дещо для того, щоб сплатити його борги, я не думаю, що йшлося про суму десять тисяч фунтів чи щось близько того. Він має власних дітей, а може мати ще й нових. Як же він зекономить навіть п’ять тисяч фунтів, не те що десять?
— Якщо ми коли-небудь зможемо дізнатися про суму Вікхемових боргів, — сказала Елізабет, — а також про те, скільки коштів виділяється на Лідію з його боку, то тоді ми розвідаємо достеменно, скільки грошей витратив на них містер Гардінер, бо Вікхем не має за душею і ламаного гроша. Все життя ми будемо в боргу перед дядечком та тітонькою за їхню доброту. Вони надали їй притулок, забезпечили особистий захист та підтримку, і це — така пожертва з їхнього боку, за яку ми довіку маємо бути їм вдячними! На цей час Лідія вже має бути в них. Якщо перед лицем такої доброти їй не стане зараз соромно, то вона взагалі не варта того, щоб бути щасливою! Уявляю, як вона почуватиметься, коли зустрінеться з тітонькою!
— Ми мусимо спробувати забути все, що відбулося, з кожного боку, — сказала Джейн. — Я сподіваюсь — я вірю в те, що вони будуть щасливі. Його згода одружитися з нею є, на мою думку, доказом того, що він починає мислити у вірному напрямку. Їхня любов одне до одного змусить їх стати розсудливішими; і я втішаю себе думкою, що, побравшись, вони житимуть настільки спокійно й розумно, що з часом усі забудуть про їхню колишню нерозважливість.
— Вони поводилися так, — відповіла Елізабет, — що ні я, ні ти — ніхто й ніколи не забуде, якою була їхня поведінка. Про це навіть не варто говорити.
І тільки зараз дівчата второпали, що їхня мати, можливо, досі не знає про те, що сталося. Тому вони пішли до бібліотеки, щоб спитатись у батька, чи не бажає він, аби вони про все це їй розповіли. Не відриваючи очей від листа, якого він писав, містер Беннет холодно відповів:
— Як хочете.
— А можна взяти з собою дядечків лист?
— Беріть усе, що вам потрібно, і забирайтеся геть.
Елізабет взяла листа зі столу, і вони разом пішли на горішній поверх. Обидві молодші сестри — і Марія, і Кітті — були з місіс Беннет. Це означало, що новину можна було відразу повідомити всім. Після невеличкої підготовки до отримання доброї звістки лист було зачитано вголос. Місіс Беннет ледь стримувала свої емоції. Тільки-но Джейн прочитала про сподівання містера Гардінера, що Лідія незабаром вийде заміж, радість її вирвалася назовні та з кожним новим реченням ставала все бурхливішою. Тепер вона була такою ж несамовитою від захвату, як раніше — непосидючою від тривоги та роздратування. Їй достатньо було знати, що її дочка виходить заміж. Чи буде вона щасливою у шлюбі — її не турбувало, спогади про недостойну поведінку дочки не стримували її захвату.
— Моя люба, моя дорога Лідіє! — скрикнула вона. — Як усе це прекрасно! Вона виходить заміж! Я знову її побачу! В шістнадцять років — і вже заміжня! Мій добрий, щедрий зятю! Я знала, що так і буде, я знала, що він усе владнає. Як я хочу скоріше її побачити! І любого Вікхема також! Але ж плаття! Весільне плаття! Я зараз же напишу про нього своїй сестрі місіс Гардінер. Ліззі, люба моя, збігай вниз до батька і спитай, яке придане він їй призначить. Зачекай, зачекай, я піду сама. Кітті, посмикай дзвоника, погукай Хілл. Я швидко вдягнуся. Моя дорога Лідіє! Нам буде так радісно разом, коли ми зустрінемося!
Її найстарша дочка намагалась якось вгамувати цей нестримний потік емоцій, скеровуючи думки своєї матері в напрямку тих зобов’язань, котрі наклав на них вчинок містера Гардінера.
— Бо цією щасливою розв’язкою, — додала вона, — ми великою мірою завдячуємо його доброті. Я переконана, що він дав обіцянку підтримати містера Вікхема матеріально.
— Ну то й що? — скрикнула місіс Беннет. — Інакше й бути не може; а хто ще мусить це робити, як не її власний дядько?! Якби він не мав власної сім’ї, то всі його гроші, певна річ, дісталися б мені та моїм дітям; і це взагалі трапилося вперше, що нам від нього щось перепало, за винятком кількох подарунків. Що ж, я дуже рада! Незабаром одна з моїх дочок вийде заміж. Місіс Вікхем — звучить дуже добре. А у червні їй виповнилося тільки шістнадцять. Джейн, люба моя, я так хвилююся, що не можу писати; тож я диктуватиму, а ти за мене писатимеш. Щодо грошей, то це питання ми вирішимо з вашим батьком пізніше, а про вбрання треба потурбуватися негайно.
І вона заходилась розводитися про ситець, муслін, батист і вже хотіла було диктувати надзвичайно щедрі замовлення, як Джейн — не без труднощів — переконала її зачекати, доки батько не звільниться, щоб з ним порадитись. Один зайвий день, зазначила вона, не вирішує майже нічого; а мати її була така щаслива, що виявила упертість меншу, ніж зазвичай. Але невдовзі на думку їй наверзлись інші плани.
— Ось лишень вдягнуся, — заявила вона, — і піду до Меритона, щоб розповісти ці добрі новини моїй сестрі Філіпс. А коли я повернуся, то ще зможу зайти до леді Лукас та місіс Лонг. Кітті, збігай і скажи, щоб подавали карету. Мені не завадить трохи провітритися. Дівчата, вам щось треба у Меритоні? Ага, ось іде Хілл. Хілл, люба, ти вже чула добру звістку? Міс Лідія виходить заміж; тож на її весілля кожному з вас дістанеться горнятко пуншу — ото погуляєте!
Місіс Хілл тут же заходилася висловлювати свою бурхливу радість. Елізабет теж отримала свою частку поздоровлень, а потім, утомившись од цього глупства, врятувалася втечею до своєї кімнати, щоб залишитися наодинці зі своїми думками. Так, ситуація бідної Лідії дійсно погана, і це — в найкращому разі, але треба дякувати Богові, що вона не є ще гіршою. Елізабет добре це усвідомлювала; і хоча, заглядаючи у майбутнє, вона не мала ніяких резонних підстав сподіватися ні на їхнє тихе сімейне щастя, ні на багатство та повагу товариства, все ж, згадуючи свої страхи лише якихось дві години тому, вона прекрасно розуміла, як їм усім поталанило.
«Гордість і упередження» Розділ L
Містер Беннет — до того, як настав теперішній період його життя, — часто мав бажання не витрачати ввесь свій доход, а відкладати щорічно якусь суму для утримання своїх дочок та дружини на той випадок, якщо та його переживе. Тепер це бажання стало ще сильнішим. Якби він виконав свій обов’язок щодо цього, то Лідія б не була в боргу перед своїм дядьком за те, що той своїми грошима врятував її честь і забезпечив пристойне майбутнє. Тоді радість від того, що вони змусили одного з найнікчемніших молодиків Великої Британії одружитися з його дочкою, не була б такою бурхливою.
Містер Беннет був серйозно занепокоєний тим, що успіх такої малопривабливої для всіх них справи цілковито залежав від грошей його свояка, і тому рішуче налаштувався розвідати, по можливості, міру його фінансової допомоги, щоб якомога швидше розрахуватися з ним і виконати тим самим свій обов’язок.
На початку свого подружнього життя містер Беннет вважав абсолютно недоцільним заощаджувати кошти; оскільки, ясна річ, у них мав народитися син. Цей син, досягши повноліття, мусив стати повноправним спадкоємцем маєтку, і таким чином вдова хазяїна та молодші діти отримали б засоби для існування. Натомість одна за одною на світ народилися п’ять дочок, а син так і не з’являвся; хоча місіс Беннет протягом багатьох років після народження Лідії продовжувала сподіватися, що той, нарешті, з’явиться. Врешті-решт, вони втратили надію, але на той момент заощаджувати кошти було вже пізно. Сама місіс Беннет ощадливою не була, і від перевищення витрат над доходом їх рятувала лише сильна природжена схильність містера Беннета до незалежності.
За умовами шлюбного контракту, місіс Беннет та діти мали отримати п’ять тисяч фунтів. Але пропорція, в якій їх належало розподілити між останніми, залежала від волі батьків. Саме це питання, принаймні стосовно Лідії, треба було вирішити зараз, бо вибору містер Беннет не мав — він просто мусив погодитися на умови пропозиції. У своєму листі він спочатку лаконічно подякував своякові за його великодушність, а потім висловив своє цілковите схвалення всіх його дій і бажання дотриматись усіх домовленостей, досягнутих від його імені. Містер Беннет і подумати не міг, що Вікхема вдасться змусити одружитися з його дочкою з такими незначними негативними наслідками для нього. При тих ста фунтах, які він зобов’язаний був їм виплачувати щорічно, фактично містер Беннет втрачав би навіть менше, ніж десять фунтів щороку, бо, враховуючи його витрати на проживання Лідії та кишенькові кошти, а також безперервні грошові подарунки від матері, утримання наймолодшої дочки обходилося приблизно в таку ж суму.
Іще однією дуже приємною несподіванкою було те, що від нього вся ця справа вимагала вкрай незначних зусиль, бо основне його бажання полягало наразі в тому, щоб брати в ній якомога меншу участь. Коли перші вибухи гніву, котрі спонукали його розшукувати втікачів, минулися, містер Беннет знову повернувся до своєї звичної лінькуватості та неробства. Невдовзі листа було написано, бо хоча й готувався містер Беннет до будь-якої справи повільно та неохоче, зате виконував її швидко. Насамкінець глава сімейства висловив бажання знати в подробицях, чим іще завдячував він своякові; на Лідію ж він був такий злий, що від листовного спілкування з нею вирішив утриматися.
Добра новина швидко розійшлася по будинку і так само швидко — по всій окрузі. Там її сприйняли з позицій зловтішної добропристойності. Звичайно ж — поживи для розмови було б набагато більше, якби міс Лідію Беннет повернули додому або — і це було б найліпшою альтернативою — заховали десь подалі від людських очей на якійсь далекій фермі. Але її майбутнє заміжжя й так давало достатньо тем для розмов, і ті доброзичливі побажання добробуту, що лунали раніше з вуст усіх зломовних старих баб, майже не втратили своєї актуальності при такій переміні ситуації, бо з таким чоловіком злиденне життя Лідії вважалося неминучим.
Два тижні місіс Беннет не сходила донизу, але в такий щасливий день вона знову зайняла чільне місце за столом і всім набридала своїм аж надто радісним настроєм. Ніяке почуття ганьби не притишило її тріумфу. Заміжжя дочки, яким вона марила відтоді, як тій виповнилося шістнадцять, стало вже майже доконаним фактом, тож її думки та слова пурхали навколо різних аксесуарів шлюбної церемонії: витончених муслінів, нових карет та необхідної кількості прислуги. Вона напружено мислила: де б в окрузі знайти підходяще місце, в якому могла б мешкати її дочка зі своїм чоловіком? Не знаючи про їхній можливий доход і не враховуючи його, вона вже поспішила відкинути багато будинків як неприйнятних через їхні недостатні розміри або їхню недостатню величність.
— Хей-Парк, може, і підійде, — мовила вона, — якщо Гулдінги виїдуть звідти, великий будинок у Стоуку теж міг би згодитись, якби там була більша вітальня; але ж Ешворт — це так далеко! Якщо вона житиме аж за десять миль від мене, то це буде просто нестерпно! Що ж до Сервіс-Лодж, то там жахливе горище.
Її чоловік не перепиняв її, доки залишалися слуги. Але коли вони пішли, то він сказав їй:
— Місіс Беннет, давайте все гарненько з’ясуємо, а вже потім можете орендувати для вашої дочки та вашого зятя хоч один, а хоч і всі ці будинки. Є один будинок, у якому вони більше ніколи не з’являться, бо їх туди не пустять. Я не потуратиму їхньому нахабству і тому не збираюся приймати їх у Лонгберні.
Ця заява супроводжувалася тривалою суперечкою; але містер Беннет був непохитним, тому ця сварка спричинилася до ще однієї його заяви, і місіс Беннет із жахом і величезним подивом дізналася, що її чоловік ані гроша не збирається витрачати на весільне вбрання для своєї дочки. Він оголосив, що навіть із такого приводу Лідія не дочекається від нього жодного подарунка. Для місіс Беннет це було просто незбагненним. Як?! Розлютитися до такого неймовірного стану, що відмовити своїй дочці у привілеї, без якого церемонія одруження втрачає майже всю свою значимість?! Це просто не вкладалось у неї в голові. У її розумінні, відсутність весільного вбрання в її дочки була для тієї ганьбою більшою, ніж її втеча і проживання з Вікхемом за два тижні до самого весілля.
Тепер Елізабет сильно жалкувала, що, піддавшись відчаю, розповіла містеру Дарсі про ту халепу, в яку вскочила її сестра, бо оскільки втеча невдовзі закінчиться шлюбом, то, може, їм вдалося б приховати непристойний початок цієї історії від тих, хто не був безпосереднім її свідком.
Вона не боялася, що через нього чутки про цей випадок набудуть подальшого розповсюдження. З цього погляду мало було людей, котрим вона довіряла більше, ніж йому, але водночас не було такої людини, чия обізнаність із моральною хисткістю Лідії пригнічувала б її більше, ніж його обізнаність. Однак це було зовсім не тому, що вона боялася ускладнень для себе особисто, бо між ними й так існувала, здавалося, неподоланна прірва. Навіть якщо одруження Лідії і відбулося б на засадах надзвичайно почесних, то навряд чи містер Дарсі став би родичатися з сім’єю, до якої, крім усіх попередніх заперечень, додався ще й шлюбний зв’язок із особою, котру він мав усі підстави зневажати.
Елізабет ніскільки не сумнівалася, що від такого родича містер Дарсі тікав би світ за очі. Тож бажання сподобатись їй, котре, на її думку, керувало його поведінкою в Дербіширі, навряд чи спромоглося пережити такий удар. Вона почувалася приниженою, вона почувалася згорьованою, вона готова була каятися, хоча достеменно не знала, в чому. Їй раптом дуже забракло його симпатії до неї — тоді, коли на це почуття вже не можна було сподіватись, їй захотілось отримати про нього хоч якусь звістку — коли, здавалося, не було жодної можливості отримати хоч якісь відомості. Вона переконалася, що з ним її могло чекати щастя — тоді, коли вже не було надії, що вони коли-небудь зустрінуться знову.
Як же б він тріумфував — часто думала вона, — коли б дізнався, що та пропозиція, яку вона з такою погордою відкинула тільки чотири місяці тому, зараз була б прийнята з радістю та вдячністю! Елізабет не сумнівалася, що містер Дарсі — найбільш великодушний із великодушних представників своєї статі. Але все одно б він тріумфував, бо він — простий смертний.
Тільки тепер почала вона розуміти, що він був якраз тим чоловіком, котрий найбільш підходив їй за своєю вдачею та здібностями. Його інтелект та душа, хоча й були не такими, як у неї, відповідали б усім її потребам. Їхній шлюб був би єднанням, котре принесло б користь їм обом: її невимушеність та жвавість сприяли б пом’якшенню характеру та манер містера Дарсі, а його розважливість, поінформованість та знання людей виявились би для неї вкрай потрібними.
Але вже не судилося такому щасливому шлюбу продемонструвати зачарованому загалу, що то є таке — справжнє подружнє щастя. Незабаром у їхній родині мало утворитися подружжя зовсім іншої спрямованості, котре виключало можливість утворення першого.
Елізабет не уявляла собі, як Вікхем та Лідія збираються забезпечити собі більш-менш самостійне існування на ті кошти, на які вони могли розраховувати. Зате вона чудово уявляла, яким скороминущим буде щастя двох людей, котрі зійшлися разом тільки тому, що їхня пристрасть виявилася сильнішою за їхню доброчесність.
Невдовзі містер Гардінер знову написав своякові листа. У відповідь на подяки містера Беннета той не став розводитись і коротко повідомив, що радо готовий сприяти щастю будь-якого представника їхньої родини, а на завершення попрохав, аби на цю тему з ним більше не розмовляли. Цей лист, в основному, був написаний з метою повідомити їм, що містер Вікхем вирішив піти з міліції.
Далі в листі йшлося:
“Я дуже хотів, аби він учинив саме так одразу після того, як буде розв’язано питання його одруження. Гадаю, ти погодишся зі мною, що звільнення з міліційних військ є вкрай бажаним як для нього, так і для моєї племінниці. Містер Вікхем має намір вступити до регулярного війська, і серед його колишніх друзів іще й досі є ті, котрі можуть і бажають йому в цьому допомогти. Обіцяли чин прапорщика в полку генерала Н., розквартированому нині на півночі. Добре, що цей полк розташований так далеко від нашої частини королівства. Містер Вікхем обіцяє поводитися гідно, і я сподіваюся, що серед малознайомих людей їм обом доведеться виявляти більшу обачливість та розважливість. Я написав полковникові Форстеру і повідомив його про наші нинішні домовленості, а також попрохав завірити численних кредиторів містера Вікхема у Брайтоні та околицях, що його борги будуть незабаром повернуті, оскільки я дав обіцянку виступити гарантом. А ти потрудися зробити те саме серед його кредиторів у Меритоні, список яких я додаю у відповідності з його відомостями. Містер Вікхем розповів мені про всі свої борги; принаймні я сподіваюся, що він нічого від нас не приховав. Хаггерстон отримав наші вказівки, і все буде готове через тиждень. Потім вони виїдуть до свого полку, якщо перед тим їх не запросять до Лонгберна. Наскільки я зрозумів місіс Гардінер, моя племінниця дуже хоче з усіма вами побачитися перед тим, як виїхати на північ. Вона почувається добре і просить обов’язково переказати привіт тобі та своїй матері.
З повагою, і т. д.
Е. Гардінер”.
Містер Беннет і його дочки не гірше за містера Гардінера розуміли вигоди від того, що Вікхем покине Н-ський полк. Але місіс Беннет це не дуже сподобалося. Те, що Лідія збиралася на північ, було для неї жорстоким ударом, оскільки вона тішила себе надією на її приємне товариство, бо навіть і не думала відмовлятися від наміру знайти молодому подружжю помешкання у Гертфордширі. А ще місіс Беннет жалкувала, що Лідії доведеться полишити полк, де вона знала кожного і де вона мала стільки фаворитів.
— Лідія так любить місіс Форстер, — сказала вона, — їй буде надзвичайно тяжко з нею розлучатись! А ще там є кілька молодиків, котрі їй дуже подобаються. Може статися, що в полку генерала Н. офіцери менш привабливі!
Прохання їхньої дочки (а саме так його і розцінили) дати їй дозвіл побувати вдома перед від’їздом на північ спочатку було зустрінуто вкрай негативно. Але Джейн та Елізабет, котрі сходилися на думці, що заради почуттів та самоповаги їхньої сестри батькам слід після її одруження побачитися з нею, вмовляли містера Беннета так щиросердо й водночас так розважливо та спокійно, щоб той прийняв Лідію з чоловіком у Лонгберні, тільки-но вони поберуться, що, зрештою, змусили його думати так само, як і вони, й чинити так, як вони забажають. А їхня мати втішилася тим, що зможе продемонструвати свою дочку всій окрузі перед тим, як та поїде у вигнання на північ. Тому коли містер Беннет знову написав свояку, то дав листовну згоду на те, щоб вона приїхала; було домовлено, що тільки-но закінчиться церемонія, молоді поїдуть до Лонгберна. Однак Елізабет сумнівалася, що Вікхем погодиться на такий план; їй же самій внутрішній голос підказував, що менш за все їй хотілося зустрічатися з цим чоловіком.
