«Гордість і упередження» Розділ LI
День, коли Лідія мала вийти заміж, настав, і Джейн та Елізабет, мабуть, переживали за неї більше, ніж вона сама. Щоб зустріти молодих у ****; послали карету, якою вони мали прибути на час обіду. Дві старші сестри панічно боялись їхнього приїзду, а особливо Джейн, яка мучилася думкою про можливі переживання Лідії, бо наділяла останню тими почуттями, котрі мала б сама, якби була на її місці.
І ось нарешті молоді приїхали. Щоб зустріти їх, родина зібралася в їдальні. Коли карета під’їжджала до ґанку, то на обличчі місіс Беннет сяяла посмішка, а чоловік її навпаки — виглядав непорушно-серйозним; дочки ж почувалися стурбовано, схвильовано та стривожено.
Ось у вестибюлі почувся голос Лідії; двері розчинились, і вона вбігла у кімнату. Мати вийшла їй назустріч, обняла її та палко привітала; потім із люб’язною усмішкою подала руку Вікхему, котрий ішов слідом за своєю дружиною, і побажала їм обом щастя з таким ентузіазмом, котрий не залишив сумнівів, що так воно і буде.
Містер Беннет, до якого вони потім звернулися, зустрів їх далеко не так привітно. Навпаки — його і без того суворе обличчя стало ще суворішим, і розмовляв він крізь зуби. Невимушеної самовпевненості молодих було достатньо, щоб його роздратувати. Елізабет стало гидко, і навіть старша міс Беннет була неприємно вражена. Якою Лідія була, такою вона й залишилася: нестриманою, безсоромною, шумливою, невгамовною та безцеремонною. Вона по черзі сіпала своїх сестер, вимагаючи від них поздоровлень, а коли нарешті всі вони всілися, жваво оглянула кімнату, підмітивши при цьому деякі зміни, що сталися в ній, а потім зазначила, сміючись, що давненько вона в них не була.
Вікхем теж виглядав не менш упевненим у собі, ніж Лідія, але ж його манери були завжди настільки приємними, що якби характер його та обставини одруження були такими, як слід, то його посмішки та невимушена поведінка під час офіційного родичання викликали б загальний захват. Елізабет раніше й гадки не мала, що він може бути таким самовпевненим; і вона сіла, вирішивши більше ніколи не встановлювати меж нахабству нахабної людини. Тож почервоніла саме вона, і почервоніла Джейн, а щоки тих, хто викликав їхнє сум’яття, не зазнали ніяких змін кольору.
Розмов вистачало. Молода та її мати ніяк не могли перебалакати одна одну; а Вікхем, котрому випало сидіти поруч із Елізабет, почав питатися про своїх знайомих у їхній окрузі з доброзичливою невимушеністю, на котру Елізабет ніяк не могла відповісти тією ж мірою доброзичливості та невимушеності. Здавалося, що в них лишилися тільки щонайприємніші спогади. Минуле згадувалося безболісно; Лідія сама підводила розмову до тем, котрих її сестри не наважилися б торкнутися ні за що на світі.
— Ви лишень подумайте, — вигукнула вона, — минуло вже три місяці відтоді, як я поїхала, а здається, що пройшло всього два тижні! А скільки всього сталося за цей час! Боже правий! Коли я від’їздила, то й гадки не мала, що вийду заміж! Хоча я часто думала, що було б вельми непогано це зробити.
її батько підвів очі, Джейн розстроїлась, а Елізабет промовисто подивилася на Лідію; та вона, котра ніколи не чула й не бачила того, чого вирішила не помічати, отож весело продовжувала:
— Ой, матусю, а наші сусіди знають, що я сьогодні вийшла заміж? Я боялася, що не знають, тому, коли ми обганяли Вільяма Гулдінга в його двоколці, мені закортіло, щоб він про це дізнався; тож я опустила вікно з його боку, зняла рукавичку й поклала руку на рамку вікна, щоб він міг бачити обручку, а потім усміхнулась і вклонилася йому, наче якась гранд-дама.
Терпець у Елізабет урвався. Вона підвелась і вибігла з кімнати; і більше не поверталася, доки не почула, як усі пішли через хол до їдальні. Тоді вона знову приєдналася до них — і якраз вчасно, бо встигла побачити, як Лідія, хизуючись, підійшла до матері з правого боку, і почути, як вона сказала своїй найстаршій сестрі:
— Ага, Джейн! Тепер я сидітиму на твоєму місці, а ти — відсунешся подалі, бо я тепер — заміжня жінка.
Щось не схоже було, що з часом у Лідії з’явиться хоч якась стриманість, котрої раніше їй цілковито бракувало. Навпаки — вона стала ще більш безцеремонною та веселою. Їй кортіло якомога швидше побачитися з тітонькою Філіпс, Лукасами і з усіма сусідами, щоб почути, як ті кличуть її “місіс Вікхем”; а поки що вона відразу ж після обіду побігла до місіс Хілл та двох служниць, аби похвалитися своїм заміжжям та показати їм обручку.
— Ну що, матусю, — сказала вона, коли всі повернулися до сніданкової кімнати, — якої ти думки про мого чоловіка? Привабливий мужчина, правда ж? Мої сестри просто луснуть від заздрощів. Що ж, буду сподіватися, що їм хоч трохи поталанить так, як поталанило мені. Треба їм їхати до Брайтона. Саме там треба шукати чоловіків. Шкода, матусю, що ми всі туди не поїхали.
– І дійсно шкода; була б на те моя воля, то поїхали б. Але ж, Лідонько, мені зовсім не подобається, що ти їдеш так далеко. Це що — обов’язково?
— На жаль, так. Тут нічого не вдієш. Однак гадаю, що мені там сподобається. Неодмінно приїздіть до нас — ти з татом та сестри. Всю зиму ми пробудемо у Ньюкаслі, гадаю, що бали там все ж таки будуть, і я потурбуюся, щоб усі мої сестри мали гарних кавалерів.
— Ото було б добре! — вигукнула її мати.
— А потім, коли ви будете повертатися додому, то залишите в нас одну чи дві з них. Я майже не сумніваюся, що до весни я спроможуся знайти їм чоловіків.
Гості не могли залишатись у них довше десяти днів. Містер Вікхем уже отримав звання перед від’їздом із Лондона і мусив прибути до полку протягом двох тижнів.
Ніхто, крім місіс Беннет, не жалкував, що їхні гостини будуть такими нетривалими, і вона намагалась якомога краще використати цей час, роблячи зі своєю дочкою візити та влаштовуючи численні прийоми вдома. Ці прийоми подобалися всім, бо всім хотілося хоч на деякий час вирватися з сімейного кола — і розумним, і не надто розумним.
Почуття Вікхема до Лідії були саме такими, як і очікувала Елізабет: набагато слабшими, ніж почуття Лідії до нього. І їй не обов’язково було бачити молодих нині, щоб із усього ходу подій зробити такий висновок: до їхньої втечі спричинилася сила саме її любові, а не його. Елізабет було б не зрозуміло — чому, не надто люблячи її, він узагалі наважився на втечу, якби не була переконана, що Вікхем просто змушений був тікати через свої борги; а якщо вже тікати, то тікати з подругою — перед такою спокусою цей молодик устояти явно не міг.
Лідія ж у ньому душі не чула. Вона називала його не інакше як “мій любий Вікхем” і вважала, що ніхто не здатен був із ним зрівнятися. Що б він не робив, він робив краще за інших. Вона не сумнівалася, що першого вересня, коли відкриється мисливський сезон, Вікхем встрелить більше дичини, ніж будь-хто інший в окрузі. Якось уранці, невдовзі після приїзду, Лідія, сидячи з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:
— Ліззі, здається, я так і не розповіла тобі про своє одруження. Коли я про все це розповідала матусі та іншим, тебе тоді не було поруч. Тобі що — нецікаво почути, як усе це сталося?
— Якщо по правді, то не хочу, — відповіла Елізабет, — гадаю, що про твоє одруження взагалі треба говорити якомога менше.
— Ти ба! Яка ти дивна! Але все одно слухай, як це відбувалося. Так от — ми повінчались у церкві Св. Елемента, бо помешкання Вікхема розташовувалось у тій парафії. Було домовлено, що всі ми мусили там бути об одинадцятій. Я мала приїхати туди зі своїми дядечком та тітонькою, а всім іншим належало зустріти нас у церкві. І ось настав ранок призначеного дня — це був понеділок, — а я просто місця собі не знаходила від хвилювання. Знаєш, я боялася, що станеться щось таке, через що вінчання буде відстрочено, а тоді б я точно звихнулася з розуму. А тут іще тітонька набридала мені своїми проповідями та напучуваннями, поки я вдягалася! Та я її майже не чула, бо думала в той час, як ти можеш здогадатися, про мого любого Вікхема. Мені страх як кортіло дізнатися, чи вдягне він на церемонію свого голубого мундира. Ага, значить, ми поснідали, як завжди, о десятій; я ніяк не могла дочекатися закінчення сніданку, бо, між іншим, мушу вам сказати, що тітка та дядько не переставали картати мене ввесь той час, що я з ними пробула. Ви просто не повірите — я жодного разу не вийшла з будинку за два тижні мого перебування там. І за весь час жодної вечірки, жодної зустрічі — нічого взагалі! Зрозуміло, що зараз у Лондоні не відбувається майже нічого цікавого, бо всі пороз’їжджалися відпочивати, але принаймні Малий Театр усе ж таки працює! Так от — тільки-но карета під’їхала до ґанку, дядька покликали у справі до того жахливого містера Стоуна. А знаєте, коли вони сходяться разом, то це вже надовго. Я так перелякалася: не знала, що й робити, бо саме мій дядько мав видавати мене заміж, і коли б ми хоч трохи спізнилися, то день пропав би надаремне. Але, на щастя, він повернувся через десять хвилин, і ми вирушили до церкви. Однак уже потім я згадала, що навіть якби ми запізнилися, то вінчання не довелося б відкладати, бо містер Дарсі й за це б потурбувався.
— Містер Дарсі?! — повторила за нею Елізабет украй здивовано.
— Еге ж! Він мав приїхати туди разом із Вікхемом. Ой, леле! Як же я могла забути?! Та я ж не мусила ні півслова про це розповідати! Я ж обіцяла їм щиро нічого про це не казати! І що тепер подумає Вікхем? Це ж мало бути великою таємницею!
— Якщо це мало бути таємницею, — сказала Джейн, — то нічого більше не говори на цю тему. Даю слово, що я більше нічого не питатиму.
— Так, звичайно! — підтвердила Елізабет, уся згоряючи від цікавості. — Ми не будемо тебе розпитувати.
— От і слава Богу, — мовила Лідія, — бо в противному разі я не втрималася б і все вам розповіла, й тоді б Вікхем дуже розлютився.
Але ж Елізабет так і не знайшла в собі сил устояти перед спокусою, і тому їй довелося похапливо залишити кімнату.
Та жити в невіданні про такий важливий момент було просто неможливо; принаймні неможливо було не прагнути про щось дізнатися-таки. Отже, містер Дарсі був присутнім на вінчанні її сестри. Майже не доводилося сумніватися, що це була саме та подія, в якій він найменш за все хотів би брати участь, і що люди, які там були, не викликали в нього палкого бажання з ними зустрічатися. Найнеймовірніші здогадки щодо його можливих мотивів блискавкою шугонули в її голові, та жодна з них не принесла їй задовільного пояснення. Ті з них, які тішили Елізабет найбільше й виставляли його поведінку в найблагороднішому світлі, якраз і видавалися найнеймовірнішими. Неясність і непевність гнітили її. Швидко вхопивши аркуш паперу, Елізабет написала коротенького листа своїй тітці, вимагаючи пояснення того, про що обмовилася Лідія, — якщо це не суперечило тій мірі таємничості, про яку було домовлено.
“Вам неважко зрозуміти, — додала вона, — яке сильне моє бажання дізнатися: чому це людина, котра не є родичем нікому з нас і котра є для нашої родини чужинцем (у відносному значенні), була серед вас під час такої події. Будь ласка, дайте мені негайну відповідь і просвітіть мене — якщо, звичайно ж, із якихось вагомих причин це не мусить залишатися таємницею, як вважає Лідія. Коли так, то мені доведеться вдовольнитися цілковитим невіданням”.
“Хоча ніхто й не збирається ним вдовольняти ся, — додала вона вже сама собі, закінчивши листа. — І якщо ви, моя люба тітонько, не розкажете мені про це по-хорошому, то я обов’язково вдамся до хитрощів та всіляких вивертів, аби з’ясувати правду”.
Притаманне Джейн загострене почуття обов’язку не дозволило їй обговорювати сам на сам з Елізабет те, про що обмовилася Лідія, а Елізабет тільки того й треба було: вона вважала за краще не довірятися нікому, допоки не прийде хоч якась відповідь на її розпитування.
«Гордість і упередження» Розділ LII
Елізабет поталанило — вона отримала відповідь навіть швидше, ніж очікувала. Як тільки їй принесли листа, вона швидко схопила його й подалася до гаю, щоб ніхто не заважав його читати. Сівши на одну з лавок, Елізабет приготувалася до приємних вражень, бо сам обсяг листа переконав її в тому, що тітка не відмовила їй у роз’ясненнях.
“Грейсчерч-стріт, 6 вересня.
Люба моя племіннице!
Щойно отримала твого листа, тож збираюся ввесь ранок присвятити написанню відповіді на нього, оскільки здогадуюся, що скупі відомості не вмістять усього того, про що я хочу тобі розповісти. Скажу відверто — я здивована твоїм проханням, бо не очікувала його саме від тебе. Однак не думай, що я розізлилась, оскільки хочу лише, аби ти знала, що я вважаю такі розпитування з твого боку непотрібними й недоречними. Постарайся зрозуміти мене, а якщо ні — то вибач мені таку зухвалість. Твій дядько здивований не менше, ніж я — і ніщо не змусило б його вчинити так, як він вчинив, якби він не вірив, що ти є зацікавленою стороною. Але якщо ти не маєш до цього відношення й дійсно нічого не знаєш, то тоді мені слід бути більш відвертою. В день мого повернення з Лонгберна до твого дядька завітав найнесподіваніший візитер — містер Дарсі. Вони зачинились і мали кількагодинну бесіду, котра скінчилася ще до мого приїзду, тому моя допитливість постраждала не так сильно, як твоя. Він прибув, аби сказати містеру Гардінеру, що дізнався, де перебувають твоя сестра та містер Вікхем, і що вже встиг переговорити з ними обома: кілька разів із Вікхемом і один раз — із твоєю сестрою. Наскільки я зрозуміла, містер Дарсі залишив Дербішир через день після нашого від’їзду і приїхав до Лондона з твердим наміром вистежити їх. До цього, як він заявив, його спонукало усвідомлення власної вини в тому, що надто мало розповідав про нікчемність Вікхема і тому не зміг унеможливити кохання та довіру до нього з боку порядних дівчат. Містер Дарсі в усьому великодушно звинувачував свою надмірну гордовитість і зізнався, що раніше вважав нижче власної гідності надавати розголосу своїм приватним справам і гадав, що люди самі розберуться — хто такий Вікхем. Тому він визнав за свій моральний обов’язок втрутитись і спробувати усунути зло, спричинене, як він вважав, ним самим. Я впевнена, що будь-яка інша причина його вчинку була б такою ж шляхетною. Через кілька днів після свого приїзду до Лондона йому вдалося-таки вистежити втікачів, але ж у своїх пошуках він керувався тим, про що нам було невідомо, і саме це стало другою причиною, котра спонукала його податися слідом за нами. Там живе жінка, здається, на ім’я місіс Янг, яка певний час тому працювала гувернанткою міс Дарсі, але була звільнена через якусь провину, яку саме — мені невідомо. Після цього вона придбала великий будинок на Едвард-стріт і відтоді живе тим, що здає там житло. Містер Дарсі знав, що згадана місіс Янг є близькою приятелькою Вікхема, тож тільки-но він дістався Лондона, то поїхав до неї, щоб роздобути відомості про Вікхема. Але зробити це йому вдалося лише через два чи три дні. Тут, гадаю, не обійшлося без підкупу та обіцянок, бо ця дама таки дійсно знала, де потрібно було шукати втікачів. Вікхем і справді звернувся до неї відразу по прибутті до міста, і якби тоді в місіс Янг було вільне помешкання, то вона неодмінно прихистила б їх. Однак, урешті-решт, наш добрий друг містер Дарсі роздобув потрібну адресу. Вони мешкали на вулиці *****. Спочатку він побачився з Вікхемом, а потім наполіг на тому, щоб зустрітися з Лідією. Він сказав, що спочатку хотів переконати її припинити таку ганебну поведінку й повернутися до своїх рідних, як тільки їх вдасться вмовити прийняти її, а потім запропонував усю необхідну допомогу. Але, як виявилося, Лідія твердо вирішила нікуди не повертатися. До рідних їй було байдуже, його допомога їй була непотрібна, і вона й слухати не хотіла про те, щоб покинути Вікхема. Лідія була впевнена, що рано чи пізно вони одружаться, а коли — не мало для неї великого значення. Тож, зважаючи на почуття Лідії, містер Дарсі вирішив, нібито не залишилося нічого іншого, як прискорити одруження, що про нього, як він дізнався під час першої ж зустрічі з Вікхемом, той і не помишляв. Він визнав, що змушений був покинути полк через великі картярські борги, і безпардонно заявив, що всі негативні наслідки, які тягла за собою втеча Лідії, — це результат її власного глупства. Вікхем збирався негайно подати у відставку; що ж до його планів на майбутнє, то вони були вкрай розпливчастими. Він мав щось робити, але не знав — що саме. Все, що він знав, — це те, що коштів для життя в нього немає. Містер Дарсі запитав Вікхема, чому він одразу не одружився з твоєю сестрою. Хоча містер Беннет і не був дуже багатим, він усе одно зміг би чимось йому допомогти, і від одруження його становище тільки поліпшилося б. Але у відповідь на своє запитання містер Дарсі почув, що Вікхем і досі плекав надію розбагатіти через одруження в якомусь іншому місці, де його ніхто б не знав. Однак навіть при таких намірах він не зміг устояти проти спокуси вирішити свої проблеми негайно і не заїжджаючи так далеко. Вони зустрічалися кілька разів, бо мали багато питань до обговорення. Вікхему, звичайно ж, хотілось отримати більше, ніж містер Дарсі збирався йому запропонувати, але, врешті-решт, змушений був виявити розважливість. Утрясши всі питання з ним, містер Дарсі збирався по тому ввести в курс справи твого дядька, для чого він і з’явився вперше на Грейсчерч-стріт увечері за день до мого приїзду. Але містера Гардінера вдома не було, до того ж після розпитувань містер Дарсі дізнався, що в нас і досі перебуває твій батько і що він збирається податися додому наступного ранку. Він розсудив, що твій батько не та людина, з якою цю справу можна було б обговорити так ретельно і всебічно, як із твоїм дядьком, і тому визнав за краще відкласти зустріч з останнім після відбуття першого. Імені свого він не залишив, тому було лише відомо, що якийсь джентльмен заходив у справі. У суботу він завітав знову. На той час містер Беннет уже поїхав, містер Гардінер приїхав, і вони, як я вже казала, мали з містером Дарсі тривалу розмову. У неділю вони зустрічалися ще раз, і тоді вже і я сама мала змогу з ним зустрітись. Остаточно справу було вирішено лише в понеділок. Тільки-но це було зроблено, до Лонгберна послали вістовика з листом. Але ж яку впертість виявив наш візитер! Мушу сказати, Ліззі, що впертість — то єдина справжня вада його характеру. В різні часи його звинувачували в різних недоліках, але ця вада — не вигадана. Він усе намагався зробити сам, хоча впевнена (я не стверджую це з розрахунку на вдячність, тож нікому не розповідай), що твій дядечко і сам охоче все владнав би. Вони довго й запекло сперечались, явно більше, ніж на те заслуговували згаданий джентльмен чи його панночка. Але зрештою твоєму дядькові довелося поступитися: замість необхідності допомагати своїй племінниці він змушений був погодитися привласнити собі майбутню славу благодійника, що було йому явно не до вподоби. Тому мені здається, що твій лист, котрий ми отримали сьогодні вранці, приніс йому величезне полегшення, бо містив вимогу пояснення, котре позбавило б його незаслуженої нагороди й віддало б її тому, хто її дійсно заслужив. Але, Ліззі, — ніхто, крім тебе або, на крайній випадок, Джейн — не мусить про це знати. Гадаю, тобі відомо — що було зроблено для цих молодих людей. Будуть сплачені його борги — а вони, наскільки я знаю, є значно більшими ніж тисяча фунтів; Лідії, крім власної тисячі, призначається ще одна, а йому було придбане військове звання. Причини, через які містер Дарсі волів усе це зробити сам, я вже виклала вище. Він вважає, що це через нього, через його потайливість і через брак у нього належної обачливості Вікхема вчасно не розкусили й повелися з ним так, як він на те не заслуговував. Можливо, якась частка істини в цьому і є, хоча я сумніваюся, що його стриманість чи стриманість когось іншого винувата в тому, що сталось. Але попри всю цю прекраснодушність, люба моя Лізонько, можеш аніскільки не сумніватися, що твій дядько ніколи б на це не зголосивсь, якби ми не віддавали містеру Дарсі належне за те, що до вирішення цієї справи його спонукав іще один інтерес. Коли все, нарешті, владнали, він повернувся до своїх друзів, котрі й досі перебували в Пемберлі, де було домовлено, що на вінчання він знову з’явиться в Лондоні, щоб потім остаточно утрясти всі грошові справи. Здається, що я розповіла тобі все. Ця розповідь, як ти й очікувала, має сильно тебе здивувати. Сподіваюся, що вона тебе принаймні не засмутить. Потім Лідія переїхала до нас, а Вікхем регулярно бував у нашому будинку. Він залишився таким самим, яким я його бачила в Гертфордширі, але її поведінкою під час перебування у нас я була просто нажахана. Я б тобі про це не розповідала, якби з листа Джейн, котрий я отримала в середу, не дізналася, що по прибутті додому поведінка Лідії була такою ж, як і в нас, тому я не боюся нажахати тебе. Не один раз я вкрай серйозно розмовляла з нею, намагаючись відкрити їй очі на всю гріховність її вчинку, на всю ту ганьбу, що вона її накликала на свою родину. Добре, коли вона хоч щось почула, бо я впевнена, що вона мене не слухала. Спочатку я на неї сердилась, але потім згадала про своїх любих Елізабет та Джейн, і заради вас стала з нею більш терплячою. Містер Дарсі, згідно зі своєю обіцянкою, повернувся вчасно і, як тобі вже розповідала Лідія, був присутнім на вінчанні. Наступного дня він із нами пообідав і мав виїхати з Лондона в середу або четвер. А тепер, Лізонько, не гнівайся на мене за те, що я скористаюся цією можливістю і скажу тобі (на що мені раніше не вистачало сміливості): як мені подобається містер Дарсі! У всіх відношеннях його ставлення до нас було таким же доброзичливим, як і під час нашого перебування в Дербіширі. Його розважливість і його погляди дуже мені імпонують; усе при ньому, хоча, може, трохи бракує життєрадісності. Але якщо він обере собі гідну дружину, то цьому вона його неодмінно навчить. Ох і хитрун же він — про тебе майже ні словом не обмовився. Та мені здається, що він робив це навмисне. Вибач, будь ласка, якщо мої слова видалися тобі самовпевнени-ми, або хоч не гнівайся настільки сильно, щоб не дозволяти мені бувати в П., бо я не заспокоюся, доки не об’їду навколо всього тамтешнього парку. Найкраще для цього підійшли б пара гарненьких поні та низький фаетон. Більше писати не можу, бо вже півгодини, як на мене чекають діти.
З найщирішими побажаннями,
М. Гардінер”.
Зміст цього листа кинув Елізабет у таке сум’яття почуттів, у якому важко було розібрати: де задоволення, а де — біль. Бо справдилися — попри всю їхню неймовірність — ті невиразні та сумнівні здогадки, що були породжені її незнанням про заходи, котрих ужив містер Дарсі для прискорення шлюбу її сестри! Досі Елізабет про ці здогадки й думати боялася, бо вважала вчинок містера Дарсі виявом доброти надто великої, щоби бути ймовірним, але водночас боялася вона і того, що вони виявляться правдивими, бо з болісною чіткістю усвідомлювала всю серйозність можливих обов’язків. Він навмисне поїхав до Лондона, щоб там їх розшукати, взяв на себе весь тягар та все приниження, пов’язані з такими пошуками, під час яких довелось умовляти жінку, котрою він, напевне, гидує і котру він зневажає; під час яких він змушений був доволі часто зустрічатися з чоловіком, котрого він завжди прагнув уникати і вимовляти саме ім’я якого для нього було бридко; він змушений був із цією людиною розмовляти, переконувати її і, зрештою, підкупати. І зробив він усе це для дівчини, котру не міг ні любити, ні поважати. Серце потихеньку підказувало Елізабет, що зробив він усе це заради неї. Але ця надія швидко зникла під впливом інших міркувань, і невдовзі вона відчула, що ніякого марнославства не вистачить їй, щоб вважати, наче його любов до неї — до жінки, яка ним знехтувала, — зможе подолати таке природне для нього почуття, як відраза до родичання з Вікхемом. Містер Дарсі — свояк Вікхема! Всяка порядна людина нічого, крім огиди, до такого родича не відчуватиме! Так, містер Дарсі дійсно зробив для них багато. Настільки багато, що їй навіть соромно було про це думати. Але ж він навів і підстави для такого втручання, віра у вагомість яких не потребувала польоту фантазії. Цілком резонним було припустити, що містер Дарсі почувався винним; до того ж він був щедрим і мав кошти, щоб таку щедрість виявляти; і хоча Елізабет не ставила себе на перше місце серед мотивів його вчинку, все ж вона вважала цілком можливим, що якісь залишки симпатії до неї могли посприяти йому в його спробах залагодити справу, від якої значним чином залежав мир у її душі. Їй було боляче, дуже боляче усвідомлювати, що тепер вони в боргу перед людиною, котра не може сподіватися, що їй цей борг коли-небудь повернуть. Вони завдячували йому тим, що він повернув їм Лідію, відновив її репутацію, вони завдячували йому всім! Боже! Як гірко шкодувала тепер вона за кожне спонукане нею злостиве почуття до нього, за кожне своє в’їдливе зауваження в його бік! За себе їй тепер було соромно, за нього ж вона відчувала гордість. Вона гордилася ним, бо він у справі, де йшлося про співчуття і честь, виявив свої найкращі якості. Знову і знову перечитувала Елізабет компліменти тітоньки на його адресу; здавалося, що їх замало, та все одно їй було приємно. Вона навіть відчула задоволення — хоча і змішане з жалем, — коли подумала про непохитну переконаність тітки та дядька в існуванні симпатії й довіри між нею та містером Дарсі.
Від лавки, що вона на ній сиділа, і від цих думок її відірвали чиїсь кроки — хтось до неї наближавсь; і перш ніж вона встигла звернути на іншу стежку, її перейняв Вікхем.
— Чи не перервав я вашу усамітнену прогулянку, шановна своячко? — сказав він, підходячи до неї.
— Звичайно ж, перервали, — відповіла Елізабет, посміхнувшись, — але це не означає, що це втручання обов’язково є небажаним.
— Було б шкода, якби це дійсно було так. Ми з вами завжди були добрими друзями, а тепер ми навіть більше, ніж друзі.
– І то так. А інші теж вийшли прогулятися?
— Не знаю. Місіс Беннет і Лідія поїхали в кареті до Меритона. А знаєте, моя шановна своячко, від наших дядечка та тітоньки я дізнався, що вам випала честь побувати в Пемберлі.
Елізабет відповіла ствердно.
— Я вам майже заздрю, однак для мене це було б занадто, інакше я обов’язково заїхав би туди по дорозі до Ньюкасла. Гадаю, ви бачили стару економку? Сердега Рейнольдс, вона мене завжди так любила. Та, мабуть, про мене вона вам нічого не сказала.
— Ні, сказала.
– І що ж вона сказала?
— Сказала, що ви подалися до армії, і побоювалася, що… що справи ваші не надто добрі. Ви ж знаєте — на такій великій відстані все якимось чином виглядає інакшим, ніж воно є насправді.
— Та отож, — відповів Вікхем і прикусив губу.
Елізабет сподівалася, що змусила його замовкнути, але незабаром він заговорив знову:
— Я дуже здивувався, коли минулого місяця побачив у Лондоні Дарсі. Ми випадково зустрічалися кілька разів. Цікаво — що він там робив?
— Мабуть, готувався до свого шлюбу з міс де Бург, — відповіла Елізабет. — Не інакше, як трапилося щось дуже важливе, якщо він приїхав до міста в цю пору року.
— Безперечно. Ви бачили його, коли були в Лембтоні? Якщо я правильно зрозумів Гардінерів, то бачили.
— Так, і він познайомив нас зі своєю сестрою.
– І вона вам сподобалася?
— Дуже сподобалася.
— Я теж чув, що за останні рік-два вона стала набагато кращою. Коли я востаннє її бачив, вона не подавала якихось особливих надій. Я дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюся, що їй пощастить у житті.
— Я теж такої думки, тому що вона вже пережила найважчий — підлітковий — період.
— А ви не проїздили село Кімптон?
— Щось не пригадую.
— Я сказав про це село тому, що це і є та парафія, яку я мав отримати. Напрочуд гарне місце! І пасторат там прекрасний! Він задовольнив би мене у всіх відношеннях.
— А вам би сподобалося виголошувати проповіді?
— Ще й як! Я ставився б до цього як до частини своїх обов’язків, швидко призвичаївся б, і це б мене зовсім не обтяжувало. Звичайно — жалкувати не слід, але це було б саме те, що мені потрібно! Спокій і відлюдність такого життя прекрасно відповідали б моїм уявленням про щастя! Але цьому не судилося бути. Ви не чули — Дарсі нічого не говорив про ці обставини, коли ви були в Кенті?
— Я чула, причому від особи, котрій можна довіряти не менше, ніж містеру Дарсі, що парафія мала вам дістатися лише при виконанні певних умов і залежно від волі нинішнього хазяїна.
— Ага, значить, ви чули! Так, щось подібне в заповіті було — я про це відразу вам сказав, ви ж пам’ятаєте.
— А ще я чула, що був час, коли виголошення промов не здавалося вам такою привабливою справою, як зараз, і що ви навіть заявили про своє рішення не приймати духовного сану і натомість стали вимагати відповідної компенсації.
— Значить, ви і про це знаєте! Що ж, тут теж є певна частка істини. Пам’ятаєте, що я казав вам із цього приводу, коли ми з вами вперше про це говорили?
На цей час вони вже встигли підійти майже до дверей будинку, бо Елізабет, намагаючись позбутися Вікхема, рухалася швидко; не бажаючи — заради своєї сестри — дратувати його, вона тільки й сказала, посміхаючись, у відповідь:
— Та годі вам, містере Вікхем; ми ж з вами свояки! Давайте не будемо сваритися через минуле. Сподіваюся, що в майбутньому наші думки збігатимуться.
Елізабет подала руку; Вікхем поцілував її із завзятою галантністю, хоча був украй ошелешений і не знав, що робити, і вони увійшли до будинку.
«Гордість і упередження» Розділ LIII
Містер Вікхем настільки вдовольнився цією розмовою, що більше ніколи не наважувався сам і не спонукав свою шановну своячку порушувати тему, котра під час неї обговорювалась; а Елізабет вдовольнилася тим, що сказала достатньо для того, щоб змусити його замовкнути.
Незабаром настав день, коли Вікхем та Лідія мали поїхати; місіс Беннет довелося змиритися з розлукою, котра, з огляду на те, що містер Беннет не погодився з її пропозицією їхати всім до Ньюкасла, мала тривати не менше року.
— Ой, Лідонько! І коли ж ми знову з тобою побачимося? — рюмсала вона.
— О Господи, не знаю! Мабуть, не раніше ніж через два-три роки.
— Ти ж пиши якомога частіше, серденько.
— Обов’язково. Але ж ти знаєш — одруженим жінкам писати ніколи. Нехай сестри мені пишуть. Їм усе одно більше нічого буде робити.
Містер Вікхем попрощався більш емоційно, ніж його дружина. Він посміхався, говорив багато компліментів і взагалі — мав молодецький вигляд.
— Ніколи не зустрічав таких чудових хлопців, як він, — сказав містер Беннет відразу по тому, як вони вийшли з будинку. — Тільки й робить, що улесливо шкіриться й намагається всім нам догодити. Мене просто розпирає від гордості за нього. Не побоюся стверджувати, що із зятем нам поталанило навіть більше, ніж серу Вільяму Лукасу.
Через розлуку з дочкою місіс Беннет кілька днів ходила набурмосена.
— Я часто думаю, — сказала вона, — що немає нічого гіршого за розлуку з родичами. Таке відчуття, що всі тебе покинули.
— Ось бачите, мамо, що буває, коли дочка виходить заміж, — зауважила Елізабет, — втішайтеся тепер тим, що ваші інші чотири дочки ще незаміжні.
— Справа не в цьому. Лідія покинула мене не тому, що вийшла заміж, а тому лише, що полк її чоловіка перебуває, на жаль, дуже далеко. От якби він стояв ближче, то їй не довелося б від’їжджати так швидко.
Але той глибокий сум, у котрий її кинула ця подія, незабаром розвіявсь, а душа її схвильовано відкрилася назустріч новій надії під впливом новини, котра невдовзі почала ходити округою. Економка в Недерфілді отримала розпорядження приготуватися до прибуття її хазяїна, котрий збирався приїхати через день-два, щоб тижнів зо два пополювати. Місіс Беннет розхвилювалась і заметушилася. Вона то поглядала на Джейн, то всміхнулася, то кивала головою:
— Ага, так, значить, сестро, незабаром сюди приїде містер Бінглі (місіс Філіпс першою принесла новину)? Що ж, тим краще. Взагалі-то мені байдуже. Він же для нас ніхто, і особисто я з ним бачитися не збираюсь. Але нехай приїздить, якщо йому вже так хочеться. А там — хто знає, есе може трапитись. Але нам байдуже. Ти ж знаєш, сестро, — ми вже давно вирішили ні словом про нього не згадувати. Так, значить, він точно приїздить?
— Можеш не сумніватися, — відповіла місіс Філіпс, — бо місіс Ніколс учора ввечері була у Меритоні. Я побачила, що вона проходить повз мене, тож узяла й навмисне підійшла до неї, щоб дізнатися — правда це чи ні, а вона відповіла, що це — істинна правда. Містер Бінглі приїздить найпізніше — у четвер, а може, і в середу. Вона сказала мені, що спеціально йде до крамниці м’ясника, де збирається замовити м’ясо на середу, і що зараз вона має три пари качок, достатньо вгодованих, аби їх забити.
Старша міс Беннет, зачувши про його приїзд, не втрималась і почервоніла. Уже багато місяців не розмовляла вона про нього з Елізабет, але тепер, тільки-но вони залишились удвох, Джейн сказала:
— Я помітила, як ти поглянула на мене, Ліззі, коли наша тітка принесла нам цю новину. Я знаю, що не змогла приховати свого хвилювання, та не думай, що це — через якесь глупство. Я лише на хвилину знітилася, бо знала, що в цей момент усі обов’язково поглянуть на мене. Запевняю тебе: мені від цієї новини ні холодно ні жарко. Мене радує лише одне — те, що він приїздить сам, а це значить, що ми не будемо бачитися з ним часто. За себе я не боюсь, я боюся, що скажуть інші.
Елізабет розгубилась. Якби вона не бачила його в Дербіширі, то могла б повірити в те, що він і справді приїздить саме з тієї причини, про яку було заявлено. Але ж вона досі вважала містера Бінглі небайдужим до Джейн і тому не відкидала можливості, що він приїхав за порадою свого друга або набрався сміливості та приїхав, цієї поради не спитавшись.
“І чому, — думала інколи Елізабет, — і чому цей бідолаха не може приїхати до цілком законно орендованого ним будинку без усіх оцих пояснень? Була б на те моя воля, то нехай би чинив, як йому забажається”.
Незважаючи на заяви і справжні — але приховані — думки Джейн про свої почуття напередодні приїзду містера Бінглі, Елізабет неважко було побачити, що ця звістка мала сильний вплив на її сестру. Вона хвилювалась і нервувалася більше, ніж зазвичай.
Тема, що так жваво обговорювалась їхніми батьками приблизно рік тому, знову вийшла на перший план.
— Любий мій, тільки-но містер Бінглі приїде, — сказала місіс Беннет, — неодмінно засвідчіть йому нашу повагу.
— Ні за що на світі. Це ви змусили мене минулого року зробити йому візит, пообіцявши, що коли я туди піду, то він обов’язково одружиться з однією з наших дочок. Але цього не сталося, тож я не збираюсь, як той дурень, знову бути хлопчиком на побігеньках.
Дружина ж наголосила, що всім місцевим джентльменам буде конче необхідно засвідчити повагу до містера Бінглі, коли той повернеться до Недерфілда.
— Терпіти не можу оцього етикету! — відповів містер Беннет. — Якщо містеру Бінглі потрібне наше товариство, то нехай сам до нього прагне. Він знає, де ми живемо. Я не буду витрачати свій час, ганяючись за своїми сусідами щоразу, коли вони кудись їдуть, а потім повертаються.
— Я знаю лише, що коли ви не засвідчите йому свою пошану, то це буде вкрай неввічливо. Але я переконана, що це не завадить мені запросити його до нас пообідати. Незабаром мають повернутися місіс Лонг та Гулдінги. Разом з нами це буде тринадцятеро — і йому якраз вистачить місця за столом.
Втішившись цим висновком, місіс Беннет змогла легше сприймати нечемність свого чоловіка, хоча її дуже пригнічувало, що в такому разі всі її сусіди зможуть побачити містера Бінглі раніше, ніж вони. Тим часом день приїзду наближався…
— Я взагалі починаю жалкувати, що він приїде, — сказала якось Джейн своїй сестрі. — І що з того? До нього мені абсолютно байдуже, зате гидко, коли про це тільки й говоритимуть. Матінка хоче мені добра, але вона не знає — та й ніхто не знає, — як я страждаю від її слів! З яким полегшенням я зітхну, коли його перебування в Недерфілді скінчиться!
— Як би я хотіла втішити тебе, — відповіла Елізабет, — але тут зовсім нічого не можу вдіяти, і ти це добре знаєш. На відміну від інших, я не отримую задоволення, закликаючи до терплячості тих, хто страждає; до того ж терплячості тобі позичати не треба.
Містер Бінглі приїхав. Місіс Беннет — за допомогою слуг — примудрилася дізнатися про це раніше за інших і тим самим максимально подовжити для себе період хвилювання та метушливості. Вона рахувала дні, що залишилися до того часу, коли йому можна буде надіслати запрошення, і знемагала від неможливості побачити його раніше. Але на третій ранок після прибуття містера Бінглі до Гертфордшира вона побачила з вікна своєї гардеробної, як він заїхав у двір і попрямував до будинку.
Місіс Беннет негайно покликала дочок, аби поділитися своєю радістю. Джейн, виявляючи рішучість характеру, залишилася сидіти за столом, зате Елізабет, аби зробити приємність своїй матері, підійшла до вікна, подивилася, побачила разом з містером Бінглі містера Дарсі, потім повернулася до столу і знову сіла біля своєї сестри.
— Там з ним якийсь джентльмен, мамо, — сказала Кітті. — Хто б це міг бути?
— Мабуть, якийсь знайомий, моя люба; звідки мені знати.
— Ба! — вигукнула Кітті. — Здається, що це саме той чоловік, який був тут з ним раніше. — Містер… не пам’ятаю його імені — такий високий та гордовитий.
— Боже милостивий! Та це ж містер Дарсі! Хто б міг подумати! Що ж, кожен приятель містера Бінглі буде в нас бажаним гостем, але якщо чесно — то один лише його вигляд викликає в мене огиду.
Джейн здивовано і схвильовано подивилася на Елізабет. Вона майже нічого не знала про їхню зустріч у Дербіширі й тому співчувала своїй сестрі, уявляючи ту ніяковість, яку Елізабет мусить відчувати при їхній чи не першій зустрічі після того, як вона отримала від містера Дарсі пояснювального листа. Обидві сестри почувалися досить неспокійно. Вони хвилювалися одна за одну і — звичайно ж — кожна за себе, зовсім не чуючи, як їхня мати продовжувала розводитися про свою антипатію до містера Дарсі та про свій намір бути з ним чемною лише тому, що він є другом містера Бінглі. Але Елізабет мала ще й ті підстави для хвилювання, про які Джейн і здогадуватися не могла, бо вона не показувала їй листа від місіс Гардінер і не розповідала про ту переміну, що відбулася в її почуттях до містера Дарсі. Для Джейн він залишався чоловіком, пропозицію якого вона відкинула і достоїнства якого належним чином не оцінила. Але для неї — бо вона знала набагато більше — він був людиною, перед якою її сім’я була в неоплатному боргу і до якої вона ставилася з симпатією не меншою, ніж Джейн до містера Бінглі, хоча, може, і не такою ніжною. Її здивування від його приїзду до Недерфілда, до Лонгберна, де він прагнув з нею зустрітися, було не меншим, ніж здивування від переміни його поведінки, свідком якої вона стала у Дербіширі.
Обличчя Елізабет, яке спочатку стало блідим, ненадовго спалахнуло сильним рум’янцем, а радісна усмішка додала блиску в очах, коли вона в ці півхвилини думала про те, що, мабуть, його любов до неї та його бажання залишилися непохитними. Та впевненості в цьому вона не мала.
“Спершу треба подивитися на його поведінку, — сказала вона сама собі, — перш ніж на щось сподіватися”.
Вона зосереджено схилилася над шитвом, намагаючись угамувати свої почуття і не підводячи очей, але схвильована допитливість змусила її підвести їх і поглянути на Джейн у той момент, коли слуга наближався до дверей. Джейн була більш блідою, ніж зазвичай, але спокійнішою, ніж вона очікувала. При появі джентльменів колір обличчя Джейн змінився, однак зустріла вона їх більш-менш невимушено, з доречністю поведінки, однаково вільною і від ознак зарозумілості, і від непотрібної запопадливості.
У відповідь на їхні привітання Елізабет сказала рівно стільки, скільки того вимагали правила пристойності, і знову взялася за шитво з енергійністю, якої воно зовсім не вимагало. Лише раз наважилася вона подивитися на Дарсі. Той виглядав як зазвичай серйозним; їй здалося, що зараз він поводивсь, як минулого разу в Гертфордширі, а не так, як недавно в Пемберлі. Правда, може, в присутності її матері він не наважувався бути таким невимушеним, як перед її тіткою та дядьком. Це була неприємна, хоча й цілком вірогідна здогадка.
На Бінглі вона теж поглянула лише крадькома, і за цю коротку мить встигла побачити, що виглядав він задоволеним і зніченим. Місіс Беннет зустріла його так люб’язно-запопадливо, що двом старшим дочкам стало за неї соромно; особливо сильно ця запопадливість вирізнялася на тлі холодної та церемонної ввічливості, з якою вона вклонилася його приятелю та привіталася з ним.
Така переплутана відмінність у ставленні дуже зачепила і вкрай неприємно вразила особливо Елізабет, бо кому, як не їй, було відомо, що саме містеру Дарсі завдячувала її мати врятуванням своєї улюбленої доньки від непоправної ганьби.
Дарсі ж, спитавшись у неї про здоров’я містера та місіс Гардінг — на що вона відповіла не без деякого сум’яття, — більше не сказав майже нічого. Він сидів трохи віддалік од Елізабет — можливо, це і стало причиною його мовчанки, бо в Дербіширі його поведінка була іншою. Там він мав змогу поговорити хоча б із її друзями, якщо не міг поговорити з нею. А тут минуло вже декілька хвилин, а він так і не видав жодного звуку; коли ж вона, не в змозі подолати цікавість, підводила на нього очі, то бачила, що він дивиться поперемінно то на неї, то на Джейн, а то і взагалі — на підлогу. Обличчя містера Дарсі досить чітко виражало більшу задумливість і менше прагнення догодити, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Вона відчувала розчарування й сердилася за це на себе.
“А хіба могло бути інакше? — подумала вона. — Тоді навіщо він приїхав?”
Їй не хотілося говорити ні з ким, крім нього, та насмілитися заговорити з ним вона не могла.
Нарешті Елізабет спиталась у нього про його сестру, але на більше не спромоглася.
— Давно вас не було видно, містере Бінглі, — зауважила місіс Беннет.
Він із готовністю погодився зі сказаним.
— Я вже почала було боятися, що ви більше ніколи не повернетеся. Казали ж люди, що на Михайлів день ви остаточно збираєтеся виїхати звідси! Сподіваюся, однак, що це неправда. Відтоді, як ви поїхали, у нас відбулося багато перемін. Міс Лукас вийшла заміж і мешкає тепер у іншому місці. І одна з моїх дочок також. Мабуть, ви про це чули або читали у газетах. Я знаю, що про їхнє одруження сповіщали “Таймс” і “Кур’єр”, хоча не так, як слід. Просто було написано: “Нещодавно Джордж Вікхем, есквайр з міс Лідією Беннет”, але ані півслова не сказано ні про батьків, ні про те, де вона жила, і таке інше. Це мій дорогенький зять постарався з оголошенням, ніколи не думала, що він зможе таке утнути. Ви бачили це оголошення?
Бінглі відповів, що бачив, і не забарився з поздоровленнями. Елізабет же не сміла підвести очей. Тож як при цьому виглядав містер Дарсі — вона не знала.
— Звичайно ж, приємно, містере Бінглі, коли дочка добре виходить заміж, — продовжила місіс Беннет, — але вкрай неприємно, коли її забирають далеко від дому. Вона поїхала з чоловіком аж до Ньюкасла, здається, це десь далеко на півночі; їм доведеться там жити, а як довго — я не знаю. Там стоїть його полк; сподіваюся, ви чули, що він полишив міліцію і вступив до регулярного війська. Дякувати Богові, йому допомогли в цьому друзі, хоча має він їх не так багато, як заслуговує.
Елізабет знала, що все це владнав містер Дарсі, і тому від пекучого сорому ладна була забігти світ за очі. Однак натомість спробувала заговорити, й це вдалося їй напрочуд добре: вона спиталась у Бінглі, чи довго той збирався пробути в їхніх краях. Він відповів, що кілька тижнів.
— А коли ви перестріляєте всю дичину в Недерфілді, містере Бінглі, — сказала місіс Беннет, — то, будь ласка, приїздіть сюди і можете полювати, скільки вам заманеться, в угіддях містера Беннета. Гадаю, що він буде безмежно щасливий надати вам таку послугу і прибереже для вас усіх найкращих куріпок.
При вияві такої непотрібної запопадливості сором, що його відчувала Елізабет, став просто нестерпним. Вона була переконана, що якби зараз виникла така ж чудова перспектива, яка посміхалась їм рік тому, то все одно розв’язка була б похапливо-швидкою та дратівливо-неприємною. В цю мить їй здалося, що навіть роки щастя не зможуть компенсувати ні їй, ні Джейн цих моментів пекучої ганьби.
“Чого мені хочеться найбільше у світі, — подумала Елізабет, — це більше ніколи не бувати в одній компанії ні з одним, ні з другим. Не зможе їхнє товариство дати мені задоволення, здатне згладити увесь цей сором! Не хочу більше бачити ні одного, ні другого!”
Однак та ганьба, яку не змогли б компенсувати навіть довгі роки щастя, зазнала невдовзі суттєвого полегшення після того, як Елізабет помітила, що краса її сестри швидко воскресила колишню симпатію її колишнього кавалера. Деякий час після приходу він говорив із Джейн дуже мало, але потім його увага до неї зростала щохвилини. Він визнав її такою ж вродливою, як і минулого року, такою ж приязною, такою ж невимушеною, хоча й менш говірливою. Але Джейн дуже хотілося, щоб жодної відмінності не було в ній помічено взагалі, й тому їй здавалося, що розмовляє вона не менше, ніж завжди. Але голова її була настільки зайнята тим, що відбувається, що вона не завжди помічала, коли вона говорить, а коли — мовчить.
Коли чоловіки підвелися, щоб піти, місіс Беннет згадала про свій намір виявити ввічливість і запросила їх на обід до Лонгберна через кілька днів.
— Ви заборгували мені візит, містере Бінглі, — додала вона, — бо коли минулої зими поїхали до Лондона, то обіцяли відразу по поверненні пообідати з усією нашою родиною. Як бачите, я зовсім не забула; і кажу вам — я дуже розчарувалася, що ви не повернулися, щоб виконати вашу обіцянку.
При цій згадці на обличчі в Бінглі з’явився винуватий вираз, і він пробурмотів щось про справи, які не дали йому змоги приїхати. Потім вони пішли.
Місіс Беннет мала сильне бажання попрохати їх залишитись і пообідати разом з ними того ж дня; але, незважаючи на те, що в них завжди добре куховарили, вона була непевна — чи вистачить двох страв для чоловіка, на якого в неї були далекосяжні плани, і чи зможе вона задовольнити ними витончений смак і гордовитість того, хто має десять тисяч фунтів на рік.
«Гордість і упередження» Розділ LIV
Тільки-но вони пішли, Елізабет вирішила прогулятися, щоб хоч трохи поліпшити свій настрій, а іншими словами — щоб безперервно розмірковувати на теми, здатні його лише погіршити. Поведінка містера Дарсі вкрай здивувала її та роздратувала.
“І дійсно — якщо він прийшов лише для того, щоби з серйозним чи байдужим виглядом мовчати, то навіщо він прийшов узагалі?”
Жодне з пояснень не могло її задовольнити.
“Як люб’язно поводитися з моїми дядьком та тіткою в Лондоні — так це іще можна, але чому ж він не міг бути люб’язним зі мною? Якщо він мене боїться, то навіщо сюди приходити? Якщо йому до мене вже байдуже, то чому ж він мовчить? Що за хитрощі такі?! Не хочу більше про нього й думати”.
її рішучість протрималася нетривалий час лише завдяки наближенню її сестри, яка приєдналася до неї з радісним виразом обличчя, котрий демонстрував, що вона більше за Елізабет була задоволена приходом візитерів.
— Тепер, — сказала вона, коли перша зустріч скінчилася, — мені стало зовсім легко. Я увірувала у свої власні сили, і його прихід більше ніколи не змусить мене знітитись. Я рада, що він прийде до нас у вівторок на обід. Тоді всі матимуть змогу побачити, що і він, і я зустрічаємося лише як звичайні та байдужі одне до одного люди.
— Байдужі, аж далі нікуди, — сказала Елізабет і розсміялась. — Ой, Джейн! Стережися!
— Лізонько, не думай, що я слабка і що мені щось загрожує.
— Гадаю, що тобі сильно загрожує його кохання до тебе, котре може спалахнути з новою силою.
Вони не бачили джентльменів аж до вівторка, а тим часом місіс Беннет давала волю всім своїм щасливим мріям, воскреслим завдяки доброзичливості та звичайнісінькій ввічливості містера Бінглі.
У вівторок в Лонгберні зібралася велика компанія; і ті двоє, яких дожидалися з особливим нетерпінням, підоспіли саме вчасно, що робило честь їхній пунктуальності як людей глибоко порядних. Коли гості пройшли до їдальні, то Елізабет надзвичайно цікаво було побачити, чи сяде Бінглі біля її сестри — на те місце, котре завжди належало йому під час усіх попередніх прийомів у Лонгберні. Її обачлива матінка, думаючи те ж саме, все ж не ризикнула сама запропонувати те місце. Увійшовши до кімнати, він, здавалося, завагався, та Джейн зовсім випадково поглянула довкола і, помітивши його, зовсім випадково всміхнулася — справу було вирішено: Бінглі всівся біля неї.
Елізабет переможно поглянула на його приятеля. До того, що трапилося, той поставився з шляхетною байдужістю, і вона могла б подумати, що Бінглі заздалегідь отримав дозвіл бути щасливим, якби не помітила, що той теж дивиться на містера Дарсі з виразом веселого здивування.
Поводження Бінглі з її сестрою під час обіду було таким, що не залишило сумнівів стосовно його симпатії до неї; і хоча ця симпатія була стриманіша, ніж раніше, вона, одначе, переконала Елізабет, що коли Бінглі ніхто не заважатиме, то щастя її сестри та щастя його власне невдовзі буде забезпечене. Не сміючи бути надто впевненою у сприятливих наслідках, вона все одно з приємністю спостерігала за його поведінкою. Лише ці спостереження й давали їй утіху, бо настрій у неї був поганий. Містер Дарсі сидів ближче до протилежного кінця столу. Біля нього сиділа її мати. Елізабет розуміла, наскільки незручною є така ситуація для них обох, наскільки невигідно будуть виглядати вони одне проти одного. Вона сиділа досить далеко від них і тому зовсім не чула їхньої розмови, але бачила зате, що одне з одним говорили вони дуже мало, а коли й говорили, то манери їхні були дуже формальними та прохолодними. Материна неввічливість робила для Елізабет іще болючішим усвідомлення того, що вони були перед ним у неоплатному боргу. Інколи їй здавалося, що вона віддала б усе за змогу сказати містеру Дарсі, що серед їхньої родини є й такі, котрі знають про його доброту та глибоко за неї вдячні.
Вона сподівалася, що цей вечір надасть їм можливість побути разом, що за цей час між ними обов’язково виникне щось дужче схоже на розмову, ніж звичайний церемонний обмін люб’язностями, котрий відбувся після того, як містер Дарсі зайшов до кімнати. Неспокійний і тривожний той період часу, котрий вони провели у вітальні до приходу чоловіків, був нудотним і гнітючим настільки, що ледве не змусив її поводитися нечемно. Вона так сильно прагнула їхнього приходу, тільки від нього залежало — стане цей вечір для неї приємним чи ні.
“Якщо він до мене не підійде, — розмірковувала Елізабет, — от тоді я вже точно полишу його назавжди”.
Нарешті чоловіки прийшли; і їй навіть здалося, що містер Дарсі виправдає всі її надії, та ба! — жінки, як навмисне, так щільно скупчилися біля столу, де старша міс Беннет готувала чай, а Елізабет розливала каву, що біля останньої не залишилося жодного вільного місця для ще одного стільця. А коли джентльмени почали до них наближатися, то одна з дівчат присунулася до неї ще ближче і прошепотіла:
— Чоловіки не посміють ось так підійти та сісти між нами. Вони нам не потрібні, правда ж?
Дарсі пішов у іншу частину кімнати. Елізабет провела його поглядом, заздрячи всім, з ким він розмовляв, їй ледь вистачало терплячості, коли доводилося комусь наливати каву, а згодом вона розлютилася на себе ж за власне глупство:
“Містер Дарсі — це чоловік, пропозицію якого вже одного разу було відкинуто. Якою ж дурепою треба бути, аби сподіватися на те, що кохання повернеться до нього? Та жоден мужчина не зможе виявити слабкості, зробивши повторну пропозицію тій самій жінці! Для їхньої статі немає нічого огиднішого та страшнішого!”
Правда, коли він сам приніс свою чашку для кави, Елізабет трохи повеселішала й не проминула запитати:
— А сестра ваша й досі в Пемберлі?
— Так, вона залишиться там до Різдва.
— Як — одна-однісінька? Без друзів?
— З нею залишилася місіс Еннслі. Інші ж уже три тижні як поїхали до Скарборо.
Вона більше не знала, що сказати, але якби він хотів продовжити розмову, то, може, йому вдалося б зробити це краще, ніж їй. Однак він мовчки постояв біля неї кілька хвилин, а потім, після того як до неї знову пошепки звернулася дівчина, що сиділа поруч, пішов геть.
Коли прибрали чайні прибори та сервізи і розставили картярські столи, всі дами попідводились, і в Елізабет з’явилася надія, що незабаром містер Дарсі підійде до неї, та ця надія враз померла, коли вона побачила, що він впав жертвою ненаситного бажання її матері залучити присутніх до гри у віст і через якусь мить опинився за столом разом із рештою товариства. Стало остаточно ясно, що її сподівання приємно провести вечір не справдилися. Вони надовго опинилися за різними столами, і тепер їй тільки й залишилося надіятися, що, часто позираючи в її бік, він не зможе зосередитись і гратиме так само погано, як і вона.
Місіс Беннет замислила затримати двох джентльменів із Недерфілда аж до вечері; та, на жаль, їхня карета була замовлена на більш ранній, ніж у решти присутніх, час; тому вона не мала можливості якось їх затримати.
— Ну що, дівчата, — запитала вона, коли вони залишилися самі, — що ви скажете про сьогоднішній день? Як на мене, то все пройшло напрочуд добре. Страви були не гірші, ніж завжди. Дичина засмажена як годиться — і всі казали, що ніколи не куштували таких соковитих стегенець. Суп був у сто разів кращим, ніж у Лукасів минулого тижня; і навіть містер Дарсі визнав, що куріпки були приготовані напрочуд добре, а він же має двох чи навіть трьох французьких кухарів, це точно. А ти, люба моя Джейн, виглядала красивою, як ніколи. Місіс Лонг теж такої думки — я в неї питалася. А як ви гадаєте — що вона іще сказала? “А знаєте, місіс Беннет, ваша дочка таки стане хазяйкою Недерфілда”. Просто так і сказала. Місіс Лонг — премиле створіння, і племінниці в неї — надзвичайно виховані дівчата, правда, зовсім не вродливі; я їх безмежно люблю.
Коротше кажучи, настрій у місіс Беннет був піднесений; вона спостерігала за ставленням Бінглі до Джейн достатньо довго й тому переконалася, що, врешті-решт, вона його здобуде. Від надто доброго гумору її сподівання щодо майбутніх вигод для її родини зайшли так далеко, що наступного дня вона надзвичайно сильно здивувалася, коли не побачила на ґанку містера Бінглі, який приїхав, щоб зробити пропозицію Джейн.
— Такий приємний був день, — сказала старша міс Беннет, звертаючись до Елізабет. — Товариство підібралося напрочуд вдало, і ніхто нікому не заважав. Сподіваюся, що ми ще не раз зустрінемося.
Елізабет усміхнулася.
— Ліззі, не роби так. Не треба мене підозрювати. Це мене дуже пригнічує. Кажу тобі — я вже дійсно навчилася спілкуватися з ним просто як із приємним та розумним молодим чоловіком — і не більше того, без будь-якого прихованого бажання. Мене цілком задовольняє його теперішня поведінка, і я прекрасно усвідомлюю, що він ніколи не мав наміру добиватися мого кохання. Просто Бог дав йому приємніші, ніж іншим, манери і сильніше бажання подобатись оточуючим.
— Ти така жорстока! — відповіла її сестра. — Не дозволяєш мені посміхатись, а сама безперервно смішиш мене.
— Як важко інколи зробити так, аби тобі повірили!
— Не тільки важко — неможливо!
— Але чому ти намагаєшся переконати мене, що я почуваю більше, ніж визнаю?
— Не знаю навіть, як і відповісти на це запитання. Повчати всі ми любимо, та чомусь здатні повчати лише тим речам, які взагалі не варто знати. Вибач; якщо ти і далі переконуватимеш себе у своїй байдужості до містера Бінглі, то не намагайся переконати в цьому хоча б мене.
«Гордість і упередження» Розділ LV
Через кілька днів після цього візиту містер Бінглі завітав знову, і до того ж сам. Його приятель полишив його і поїхав уранці до Лондона, та збирався через десять днів повернутися. Він просидів з ними більше години і настрій мав напрочуд гарний. Місіс Беннет запросила його пообідати разом, але містер Бінглі багатослівно вибачився і послався на справи.
— Що ж, — сказала вона, — коли ви завітаєте наступного разу, то, сподіваюся, нам пощастить більше.
Містер Бінглі відповів, що будь-коли буде надзвичайно радий завітати до них і т. д., і т. п., і що тільки-но отримає запрошення, то відразу скористається першою ж нагодою засвідчити їм свою повагу.
— А завтра ви зможете прийти?
Так, завтра він не має ніяких справ узагалі і тому з готовністю прийме її запрошення.
І він дійсно прийшов, до того ж у такий “підходящий час”, що жодна з жінок іще не була вдягнена. Місіс Беннет, у пеньюарі та з напівготовою зачіскою, прожогом влетіла до кімнати дочки й вигукнула:
— Джейн, люба, швидко збирайся й біжи донизу. Він прийшов. Містер Бінглі прийшов! Правда. Мерщій збирайся. Гей, Capo, ходи до міс Беннет і негайно допоможи їй вдягнути плаття. Облиш зачіску міс Ліззі на потім.
— Ми спустимося вниз, як тільки зможемо, — сказала Джейн, — але здається, що Кітті вже давно готова, бо вже півгодини, як вона пішла нагору.
— Та Бог із нею, з тією Кітті! До чого тут вона? Нумо, хутчіш! А де ж твій пояс?
Але коли мати пішла, Джейн рішуче відмовилася йти донизу сама — тільки разом з кимось із сестер.
Те саме бажання залишити їх удвох проглядалось і увечері. Після чаювання містер Беннет, за звичкою, усамітнився в бібліотеці, а Мері пішла нагору до фортепіано. Коли дві з п’яти перешкод було таким чином усунуто, місіс Беннет довго сиділа та моргала Елізабет і Кетрін, але це не справило на них ніякого враження. Елізабет її просто не помічала, а коли Кітті нарешті помітила, то запитала, наче нічого не розуміючи:
— Що сталося, мамо? Чому ви мені весь час моргаєте? Що я маю зробити?
— Нічого, моя дитино, нічого. Я тобі не моргала.
П’ять хвилин місіс Беннет просиділа непорушно, але потім, не бажаючи втрачати таку безцінну нагоду, вона раптом підхопилась і, звернувшись до Кітті зі словами “Ходи сюди, серденько, я хочу з тобою поговорити”, схопила її за руку та вивела з кімнати. Джейн одразу ж кинула погляд на Елізабет, сповнений незадоволення такими хитрощами і благання до неї на них не піддаватися. Через кілька хвилин місіс Беннет відхилила двері та погукала:
— Ліззі, люба моя, мені треба з тобою поговорити.
Елізабет довелося підкоритися.
— Нехай собі залишаться вдвох, — сказала її мати, тільки-но вони вийшли у залу. — Я і Кітті підемо нагору й посидимо в гардеробній.
Елізабет визнала за краще не сперечатися з матір’ю і просто спокійно дочекалась у залі, доки вона та Кітті не зникнуть з очей, а потім повернулася до вітальні.
Таким чином, того дня хитрощі, до яких вдалася місіс Беннет, успіху не мали. Бінглі був сама чарівливість, але судженим Джейн так і не став. Його веселість і невимушеність стали надзвичайно доречним доповненням до вечірніх посиденьок, а нестерпну нав’язливість матері та її дурні зауваження він сприймав із належною поблажливістю та непорушним виразом обличчя, чим значною мірою завдячував її дочці.
Містера Бінглі не довелося довго вмовляти залишитися на вечерю; а коли він уже збирався додому, то було домовлено — головне, між ним та місіс Беннет, — що завтра вранці він прийде, щоб пополювати разом з її чоловіком.
Після цього дня Джейн більше ніколи не згадувала про свою байдужість. Її сестри про Бінглі не обмовилися й словом, та Елізабет лягла спати з щасливою впевненістю, що все неодмінно має завершитися дуже швидко, якщо містер Дарсі не повернеться раніше вказаного часу. А якщо серйозно, то вона майже не сумнівалася в тому, що все це відбулося не без сприяння зазначеного джентльмена.
Наступного дня Бінглі прийшов точно в призначений час; і вони з містером Беннетом провели разом увесь ранок, як і було домовлено. Останній виявився людиною набагато приємнішою, ніж очікував його компаньйон. У поведінці Бінглі не було ані бундючності, ані глупства, здатних спровокувати сарказм із його боку чи змусити його замовчати від огиди і презирства; він був більш компанійським і менш ексцентричним, ніж будь-коли. Бінглі, звичайно ж, повернувся разом із ним до обіду, а ввечері місіс Беннет знову вдалася до хитрощів, аби він та її дочка змогли залишитися наодинці. З цією метою Елізабет, яка мала написати листа, пішла після чаювання до сніданкової кімнати, бо оскільки всі інші збиралися засісти за карти, то вона не збиралася заважати планам своєї матері.
Але повернувшись до вітальні після написання листа, Елізабет із невимовним подивом зрозуміла, що у своїх хитрощах мати явно перевершила саму себе. Відчинивши двері, Елізабет побачила, що її сестра та Бінглі стоять біля каміна і про щось серйозно розмовляють. Може, ця сцена і не навела б ні на які здогадки, але коли вони похапливо обернулися і швидко відсунулися одне від одного, то їх обличчя сказали все, про що йшлося в їхній розмові. Вони опинились у незручній ситуації, та Елізабет здалося, що її ситуація була ще гіршою. Ніхто з них не вимовив ані півслова; і Елізабет уже була зібралася піти, як Бінглі, котрий, як і Джейн, уже встиг сісти, раптом підхопився, прошепотів кілька слів її сестрі й вибіг з кімнати.
Джейн не стала таїтися від Елізабет у ситуації, коли сказане нею правдиве слово здатне було лише збільшити її радість; тож вона відразу кинулася на шию своїй сестрі та голосом, що тремтів од радісного хвилювання, зізналась їй, що почувається найщасливішою людиною на світі.
— Це неймовірно! — додала вона. — Просто неймовірно. Я цього не заслуговую. О! І чому тільки всі не можуть бути такими ж щасливими, як і я!
Поздоровлення з боку Елізабет прозвучали так щиро, емоційно і радісно, що не передати словами. Кожне добре слово було для Джейн джерелом захвату та щастя. Але наразі вона більше не могла залишатись із сестрою чи сказати хоч трохи з того, що їй лишилося сказати.
— Я мушу негайно йти до матінки! — скрикнула вона. — Я ніяк не можу ставитися зневажливо до її ніжної турботи або допустити, щоб вона почула про це від когось іншого. Він уже пішов до мого батька. Ой, Ліззі! Як це прекрасно — знати, що моя розповідь зробить таку приємність усій нашій славній родині! Я просто знемагаю від щастя!
Після цих слів вона поквапилася до своєї матінки, яка навмисне припинила гру в карти і сиділа з Кітті нагорі.
Елізабет, залишившись на самоті, змогла тепер усміхнутися при думці про ту швидкість, з якою знайшла розв’язку ця історія, котра місяцями була джерелом гнітючої непевності та роздратування.
— Ось чим скінчилася ляклива обачливість його приятеля! Ось чим скінчилося фальшування та хитрощі його сестер! І це є дійсно найщасливіша, наймудріша й найдоречніша розв’язка!
За декілька хвилин до неї приєднався Бінглі, чия розмова з її батьком була короткою та діловою.
— А де ваша сестра? — запитав він похапцем, одчиняючи двері.
— Нагорі з матір’ю. Гадаю, що незабаром вона спуститься сюди.
Бінглі зачинив двері, підійшов до Елізабет і попрохав її, щоб вона побажала їм щастя та виявила свою сестринську любов. Елізабет емоційно і щиро висловила свою радість із приводу їхнього майбутнього споріднення. Вони сердечно потисли одне одному руки; а потім, чекаючи на сестру, вона вислухала все, що він хотів їй сказати про своє щастя, про достоїнства Джейн; незважаючи на його закоханість, Елізабет дійсно вірила в те, що всі його очікування щастя мають під собою раціональне підґрунтя, бо для цього вони мали чудове взаєморозуміння, прекрасну вдачу Джейн і загальну схожість почуттів та вподобань.
Це був вечір як ніколи приємний для всіх; обличчя старшої міс Беннет світилося радістю і виглядало ще вродливішим, ніж зазвичай. Кітті манірно посміхалася, сподіваючись, що незабаром настане й її черга. Місіс Беннет ніяк не могла знайти потрібних слів, аби висловити свою згоду і своє схвалення, хоча вже півгодини вона з Бінглі ні про що інше не розмовляла; а коли під час вечері до них приєднався містер Беннет, то його голос та поведінка добре демонстрували, наскільки щасливим він був.
Однак жодного слова і жодного натяку не злетіло з його вуст, доки їхній візитер не побажав їм доброї ночі. Та тільки-но він пішов, містер Беннет звернувся до своєї дочки з такими словами:
— Джейн, я поздоровляю тебе! Ти будеш дуже щасливою жінкою.
Джейн одразу ж підійшла до нього, поцілувала й подякувала за доброту.
— Ти — хороша дівчина, — сказав у відповідь містер Беннет, — і мені приємно думати про те, що ти так вдало вийшла заміж. Я ніскільки не сумніваюся, що ви добре ладитимете одне з одним. Ви, безперечно, маєте схожі характери. І ти, і він є такими поступливими, що ви ніколи не зможете дійти згоди; настільки легкодумними, що кожен служник зможе вас обдурити; такими щедрими, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші доходи.
— Сподіваюся, що цього не буде. Нерозважливість та легкодумність у грошових справах будуть неприйнятними і непростимими перш за все для мене.
— Витрати перевищуватимуть доходи?! Мій любий містере Беннет, про що ви кажете? — вигукнула його дружина. — Та він же має чотири чи п’ять тисяч фунтів доходу на рік, а то й більше!
І потім, звертаючись до своєї дочки:
— Моя люба, моя дорога Джейн! Я така щаслива! Сьогодні вночі я не зможу склепити очей! Я знала, що так і буде. Я завжди казала, що саме так і має статися. Хіба ж може така врода пропадати надаремне! Пам’ятаю, коли я вперше побачила містера Бінглі після його приїзду до Гертфордшира минулого року, то подумала, що ви можете стати гарною парою. О! Він — найвродливіший молодик на світі!
Вікхема, Лідію — всіх було забуто. Тепер її улюбленою дитиною була, поза всяким сумнівом, Джейн. У ту мить їй було байдуже до всіх інших. Невдовзі молодші сестри Джейн почали цікавитися тими вигодами, котрі їм могли перепасти через її майбутнє заміжжя.
Мері питалася дозволу користуватися бібліотекою в Недерфілді, а Кітті благала, щоб кожної зими там влаштовувалися бали.
Зрозуміло, що відтоді Бінглі став бувати у Лонгберні щодня; він часто приходив іще до сніданку й завжди залишавсь аж до опісля вечері, крім тих випадків, коли якийсь явно злостивий і недобрий сусід, вартий безкінечного осуду та презирства, запрошував його на обід і Бінглі вважав своїм обов’язком таке запрошення прийняти.
Тепер Елізабет мала небагато часу для розмов із своєю сестрою, бо, поки її кавалер перебував у них удома, всю свою увагу Джейн приділяла тільки йому; та Елізабет побачила, що в ті години розлуки, які траплялися, вона могла принести суттєву користь їм обом. Бінглі, за відсутності Джейн, завжди звертався до Елізабет, аби з приємністю поговорити з нею про її старшу сестру, а Джейн, за його відсутності, теж постійно шукала її товариства, щоб вилити душу.
— Я так зраділа, — зізналася вона якось увечері, — коли він сказав мені, що нічого не знав про моє перебування в Лондоні минулої весни. Я й подумати про таке не могла.
— А я здогадувалася, — відповіла Елізабет. — А чим він це пояснив?
— Напевне, це все були витівки його сестричок. Для них його знайомство зі мною було явно небажаним, що мене зовсім не дивує, бо, як на них, то він би міг знайти об’єкт уподобань більш достойний уваги в усіх відношеннях. Але коли вони переконаються — і я у це вірю, — що їхній брат знайшов зі мною своє щастя, то мої стосунки з ними знову стануть гарними, хоч вони вже ніколи не будуть такими гарними, як раніше.
— Такої недоречної промови я ще від тебе не чула, — сказала Елізабет. — Дівчинко! Мені було б противно бачити, як ти знову станеш дурненькою жертвою удаваної симпатії та поваги до тебе з боку міс Бінглі!
— Ти тільки уяви собі, Ліззі, — коли минулого листопада містер Бінглі поїхав до Лондона, то він справді мене тоді любив і не повернувся до Недерфілда тільки тому, що був упевнений у моїй байдужості до нього.
— Ну що ж, буває, подумаєш — трохи помилився! Хоча це робить честь його скромності.
Така заява спричинилася до панегірика з боку Джейн його сором’язливості та несміливості, а також до розповіді про те, як низько він поціновував свої добрі риси.
Елізабет було приємно переконатися, що Бінглі не проговорився про свого друга і про його втручання, бо, хоча Джейн і мала найдобріше та найпоблажливіше серце у світі, така обставина могла налаштувати її упереджено проти містера Дарсі.
— Немає людини, щасливішої за мене! — вигукнула Джейн. — Ліззі, люба, і чому мені єдиній з усіх вас випало таке благословення! Я хотіла б, аби тобі поталанило так само, як і мені! От якби й тобі трапився такий же гарний чоловік!
— Навіть коли мені трапиться хоч півсотні таких чоловіків, я ніколи не буду такою щасливою, як ти, бо для цього треба мати твою вдачу і твою доброту. Ні, я вже якось сама за себе подбаю. Може, з часом, якщо мені дуже пощастить, я зустріну ще одного містера Коллінза.
Стан справ у лонгбернській родині не міг тривалий час лишатися таємницею. Місіс Беннет дозволила собі пошепки поділитися нею з місіс Коллінз, а та насмілилася — без усякого дозволу! — вчинити так само щодо всіх своїх сусідів і знайомих у Меритоні.
Невдовзі Беннетів проголосили найщасливішою родиною у світі, хоча лише декілька тижнів тому, коли Лідія втекла з Вікхемом, усі сходилися на думці, що їх неодмінно спіткає велике нещастя.
