«Гордість і упередження» Розділ LVI
Якось уранці, десь через тиждень після заручин Джейн та Бінглі, коли останній разом із жіноцтвом родини Беннетів сидів у вітальні, загальну увагу привернув звук карети, що наближалася; всі поглянули у вікно й побачили, як до будинку наближається фаетон, запряжений четвериком коней. Для візитерів час був надто ранній, і, крім того, такого виїзду не мав ніхто з їхніх сусідів. Коні були поштові, і ні карета, ні ліврея слуги, що перебував попереду, не були знайомі мешканцям Лонгберна. Ясно було одне: до них хтось приїхав, і Бінглі швиденько умовив старшу міс Беннет уникнути незручностей цього непрошеного візиту й піти погуляти з ним до чагарникових насаджень. Тож вони пішли, а решта продовжували без особливого успіху плутатися в здогадках, доки двері не розчинилися навстіж і до кімнати не увійшла леді Кетрін де Бург.
Зрозуміло, що якоїсь несподіванки вони чекали, але не такою мірою — всі були спантеличені надзвичайно, а Елізабет була вражена навіть більше, ніж місіс Беннет і Кітті, хоча ті леді Кетрін зовсім не знали.
Вона ввійшла до кімнати, несучи себе ще більш нечемно, ніж завжди, на привітання Елізабет відповіла тільки легким кивком голови і всілася, не обмовившись ані словом. Коли її світлість входила до кімнати, Елізабет устигла сказати своїй матері, що це — леді Кетрін де Бург, хоча про потребу представлення ніхто нічого не сказав.
Місіс Беннет, і спантеличена, і потішена прибуттям такої поважної персони, зустріла леді де Бург украй чемно. Трохи помовчавши, та звернулася — крізь зуби — до Елізабет.
— Сподіваюся, що ви у доброму здоров’ї, міс Беннет. А ота пані — то, мабуть, ваша мати?
Елізабет дала дуже коротку ствердну відповідь.
— А ото, наскільки я розумію, одна з ваших сестер?
— Так, пані, — озвалася місіс Беннет, безтямно рада нагоді поговорити з леді Кетрін. — То моя середульша дочка. Моя наймолодша нещодавно вийшла заміж, а найстарша зараз десь надворі, гуляє з молодим чоловіком, котрий, сподіваюся, незабаром з нами породичається.
— У вас тут зовсім маленький парк, — зазначила леді Кетрін після невеликої паузи.
— Звичайно ж, куди йому до парку в Розінгсі, шановна пані, та мушу вам сказати, що наш набагато більший за парк сера Вільяма Лукаса.
— Та й вітальня у вас надто незручна, щоб сидіти в ній літніми вечорами — всі вікна її виходять на захід.
Місіс Беннет запевнила гостю, що вони все одно ніколи не сидять у вітальні після обіду, а потім додала:
— Ваша світлість, дозвольте мені спитатися: а чи в доброму здоров’ї перебували містер та місіс Коллінз на час вашого від’їзду?
— Так, вони почувалися дуже добре. Я бачилася з ними позаминулого вечора.
Після цього Елізабет здалося, що зараз леді Кетрін дістане листа від Шарлотти, бо інакше нічим іншим її приїзд пояснити не можна було. Однак лист не з’явився, і це її вкрай здивувало.
Місіс Беннет дуже чемно запропонувала її світлості трохи підкріпитися, та леді Кетрін рішуче — і не дуже чемно — заявила, що їсти нічого не буде, після чого вона підвелась і звернулася до Елізабет:
— Міс Беннет, наскільки я встигла помітити, з одного боку галявини перед вашим будинком є досить мальовничі зарості. Я була б не проти там прогулятись, якщо ви погодитеся скласти мені компанію.
— Серденько, іди! — вигукнула її мати. — І прогуляйся з її світлістю по алеях. Гадаю, їй сподобається це усамітнене місце.
Елізабет підкорилася; вона збігала до своєї кімнати за парасолькою, а потім провела шановну гостю вниз. Коли вони пройшли через залу, леді Кетрін відчинила двері спочатку до їдальні, а потім до вітальні й, після побіжного огляду зауваживши, що ці кімнати мають пристойний вигляд, пішла собі далі.
Карета леді Кетрін так і стояла біля ґанку, й Елізабет помітила в ній її служницю. Вони мовчки йшли гравійною стежиною, що вела до заростей; Елізабет вирішила не брати на себе клопіт і не починати розмови з жінкою, котра була такою ж зарозумілою і неприємною, як і зазвичай.
“І як мені могло здатися, що вона схожа на свого племінника?” — подумалося їй, коли вона поглянула на її обличчя.
Тільки-но вони зайшли до заростей, леді Кетрін почала розмову ось у такий спосіб:
— Гадаю, міс Беннет, ви прекрасно розумієте причину мого приїзду сюди. Ваше серце, ваше сумління неодмінно скажуть вам, чому я приїхала.
Елізабет подивилася на неї з неудаваним подивом.
— Пані, ви помиляєтесь. Я так і не змогла збагнути, за що нам честь бачити вас тут.
— Міс Беннет, — відповіла її світлість незадоволеним тоном, — вам слід знати, що зі мною жартувати не варто. Ви можете бути якою завгодно нещирою, але не я. Мій характер завжди славився своєю щирістю та відвертістю, і в такий вирішальний час я не збираюся відступати від цих рис своєї вдачі. Два дні тому до мене дійшла вельми хвилююча звістка. Мені сказали, що незабаром вельми вдало вийде заміж не тільки ваша сестра, а що і міс Елізабет Беннет скоріш за все невдовзі по тому одружиться з моїм племінником містером Дарсі. І хоча я знаю, що це — всього лише скандальні плітки, що я ніколи не завдам йому образи, хоч на мить припустивши їх правдивість, я негайно ж вирішила приїхати сюди, щоб сповістити вас про свої почуття.
— Якщо ви заперечуєте їх правдивість, — мовила Елізабет, червоніючи від зчудування та гніву, — то мене дивує, що ви потрудилися податись у таку далеку путь. У чому ж, ваша світлість, полягав ваш намір?
— Негайно наполягати на тому, щоб ви повністю заперечили цю звістку.
— Ваш приїзд до Лонгберна, щоб побачити мене й мою родину, є, скоріше, її підтвердженням, якщо, звичайно ж, ця звістка взагалі існувала.
— Що значить “якщо існувала”?! Не удавайте, що ви її не чули. Хіба ж не самі ви старанно її поширювали? Невже ви не знаєте, що така чутка ходить по всій окрузі?
— Ніколи не чула нічого подібного.
– І ви так само можете твердити, що для неї немає підстав?
— Ваша світлість, я не претендую на те, щоб бути такою ж відвертою, як і ви. Ви вільні задавати які завгодно запитання, а я вільна вирішувати — відповідати на них чи ні.
— Ні, ну це просто якесь нахабство! Міс Беннет, я наполягаю на виконанні моєї вимоги. Він — мій племінник — він робив вам пропозицію вийти за нього заміж.
— Ви ж самі, ваша світлість, тільки-но заявили, що це неможливо.
— Дійсно — так має бути, так мусить бути і так буде, доки він продовжуватиме керуватися здоровим глуздом. Але ваші хитрощі та оманливі принади могли — в момент пристрасної закоханості — змусити його забути про свій обов’язок перед собою та всією його родиною. Це вu його заворожили.
— Може, й так, але я буду останньою людиною, котра це визнає.
— Міс Беннет, ви що — не знаєте, хто я така? Я не звикла, щоб зі мною так говорили. Я майже найближча родичка містеру Дарсі, і я маю право знати про його сердечні справи.
— Але ви не маєте ніякого права знати про мої сердечні справи, тим паче, що ваша теперішня поведінка аж ніяк не сприяє моїй відвертості.
— Зрозумійте мене правильно. Шлюб, якого ви так самовпевнено прагнете, не відбудеться ніколи. Ніколи! Містер Дарсі заручений з моєю дочкою. Що ви на це скажете?
— Лише ось що: коли це так, то у вас немає підстав припускати, що він зробить пропозицію мені.
Леді Кетрін якусь мить повагалась, а потім відповіла:
– Їхні заручини — це не просто домовленість. Іще з дитинства вони були призначені одне для одного. Це було заповітним бажанням як його матері, так і моїм. Ми з нею задумали їхнє єднання ще тоді, коли вони були в колисках. І тепер, коли мрії обох сестер мають знайти своє втілення в їхньому шлюбі, цьому заважає якась зовсім нікому не відома молода особа низького походження, та ще й без жодних кревних зв’язків з нашою родиною! Вам що — зовсім байдуже до бажань його родичів? До усної домовленості про його заручини з міс де Бург? Невже вам невідомі почуття пристойності та делікатності? Хіба ви не чули, як я сказала, що із самого дитинства йому суджено стати чоловіком його кузини?
— Так, чула. Я і раніше про це чула. Але якщо інших заперечень проти того, щоб я стала дружиною вашого племінника не існує, то від шлюбу з ним мене не утримає знання про те, що його мати та ви хотіли, аби він одружився з міс де Бург. Ви свою справу зробили — ви запланували їхнє одруження. Але втілення вашого задуму залежить від інших. Якщо містера Дарсі не пов’язують із кузиною ні міркування честі, ні симпатія, то чому б йому не зробити інший вибір? І якщо його вибір припав на мене, то чому б мені з цим не погодитися?
— Тому що це було б усупереч честі, правилам пристойності, здоровому глуздові і навіть усупереч вашим власним інтересам. Саме так, міс Беннет, — усупереч вашим власним інтересам, бо не думайте, що на вас зважатимуть його родина і друзі, якщо ви навмисне вчините всупереч бажанням усіх нас. Вас засуджуватимуть, зневажатимуть і просто не помічатимуть усі його родичі та знайомі. Цей шлюб стане для вас ганьбою — ніхто з нас навіть не згадуватиме вашого імені.
— Це буде дійсно тяжким покаранням, але статус дружини містера Дарсі просто не може не обіцяти їй таке велике щастя, що в неї не буде підстав для каяття.
— Вперта, зарозуміла дівчино! Мені соромно за вас! І оце — ваша подяка за моє шанобливе ставлення до вас минулої весни? Невже вам байдуже і до цього? Давайте присядемо. Зрозумійте, міс Беннет: я приїхала сюди з твердим бажанням домогтися свого, і ніщо не змусить мене від цього відмовитись. Я не звикла зважати на чиїсь примхи. Я не звикла миритися з невдачею.
— Ваша світлість, од цього теперішнє ваше становище стає лише більш гідним жалю, але на мене це не матиме ніякого впливу.
— Не смійте мене перебивати! Слухайте мене і мовчіть. Моя дочка і мій племінник створені одне для одного. Вони — родичі по материнській лінії, нащадки однієї й тієї ж шляхетної сім’ї; з батьківської ж лінії їхніми предками були шановані, шляхетні та стародавні, хоча й не титуловані фамілії. З обох боків їхнє багатство є величезним. Вони суджені одне для одного, і такою є думка кожного члена їхніх родин; а що ж загрожує їхньому єднанню? Самовпевненість вискочки, — дівиці без роду і племені, без становища та без грошей. Хіба ж можна таке терпіти?! Цього не мусить бути, і цього ніколи не буде! Якби ви були свідомою вашого ж інтересу, ви не намагалися б полишити те коло, в якому ви народилися і виросли.
— Я не вважаю, що одруження з вашим племінником означатиме розрив із цим колом. Він — дворянин, а я — дворянська дочка, так що з цього погляду ми — рівня.
— Так, ви — дійсно дворянська дочка. Але ким є ваша мати? Ваші дядьки та тітки? Не думайте, що я нічого не знаю про їхнє походження.
— Хоч ким би були мої родичі, — відповіла Елізабет, — якщо ваш племінник проти них не заперечує, то це вас не мусить турбувати взагалі.
— Скажіть мені раз і назавжди — ви з ним заручені?
Елізабет не хотілося відповідати на це запитання, хоча б через небажання йти на поводі в леді Кетрін, але, якусь мить повагавшись, вона все ж сказала:
— Ні, не заручена.
Леді Кетрін була явно задоволена такою відповіддю.
– І ви обіцяєте, що ніколи не підете на таку домовленість?
— Такої обіцянки я дати не можу.
— Міс Беннет, я прикро вражена і здивована. У вашій особі я сподівалася знайти розважливішу дівчину. Але не вводьте себе в оману думкою про те, що я відступлюсь. Я не поїду, допоки ви не дасте мені таку обіцянку.
— А я таку обіцянку ніколи вам не дам, це точно. Ніякі залякування не змусять мене до такого нерозумного кроку. Ви, ваша світлість, бажаєте, щоб містер Дарсі одружився з вашою дочкою; та чи стане їхній шлюб реальнішим од того, що я дам вам омріяну обіцянку? Припустімо, що він кохає мене, але чи означатиме моя відмова від його руки, що він запропонує її саме вашій дочці? Дозвольте мені сказати вам, леді Кетрін, що аргументи, котрими ви підкріплювали ваш украй неочікуваний приїзд, є такими ж невдалими і недоречними, як і рішення звернутися з ними до мене. Ви сильно помилилися щодо моєї вдачі, коли вважаєте, що на мене можна вплинути такими умовляннями. Не знаю, чи схвально поставиться ваш племінник до такого втручання у його особисті справи, але ви, безперечно, не маєте права втручатись у мої. Тому я прошу вас позбавити мене необхідності продовжувати цю тему.
— Навіщо ж так поспішати, скажіть на милість? Я ще далеко не все сказала. До всіх уже висловлених мною заперечень я маю додати ще одне. Я обізнана з подробицями ганебної втечі вашої наймолодшої сестри з молодим чоловіком. Я знаю все — і те, що цю справу хутенько владнали, і те, що це влетіло в копієчку вашому батькові та дядькові. І отака дівчина стане своячкою мого племінника? А її чоловік, син управителя в маєтку його покійного батька, — його свояком? Сили небесні! Як таке могло наверзтися вам на думку?! Невже на тіні пемберлійських предків упаде така ганьба?!
— А от тепер можете мені більше нічого не говорити, — відповіла Елізабет. — Ви не могли завдати мені гіршої образи. Вибачте, я мушу повернутися до будинку.
З цими словами вона підвелася. Леді Кетрін підвелася теж, і вони пішли назад. Її світлість була вкрай обурена.
— Так, значить, вам байдуже до честі і доброго імені мого племінника! Жорстока, егоїстична дівко! Ви що — не розумієте, що родичання з вами неминуче зганьбить його в очах усіх?
— Леді Кетрін, мені вам нічого більше сказати. Мою думку ви вже знаєте.
— Так, значить, ви вирішили його здобути?
— Такого я не казала. Я лише вирішила чинити так, аби сприяти своєму щастю, не зважаючи при цьому на вас і на всіх інших, так само чужих мені людей.
— Прекрасно. Значить, ви відмовляєтесь зробити мені таку послугу. Ви відмовляєтесь коритися вимогам обов’язку, честі та пристойності. Ви вперто бажаєте знищити його в очах усіх його друзів і викликати до нього презирство всього товариства.
— У цьому випадку мене не стосуються вимоги ні обов’язку, ні честі, ні пристойності. Жоден із цих принципів не буде порушений, якщо я вийду заміж за містера Дарсі. Що ж до презирства з боку його родини чи обурення світського товариства в разі його одруження зі мною, то мені до цього абсолютно байдуже, а світське товариство не таке вже й дурне, щоб цим надто перейматись і висловлювати свою зневагу.
— Так ось що ви думаєте насправді! Ось як ви наміряєтеся чинити! Що ж, дуже добре. Тепер я знаю, що мені робити. І не сподівайтеся, міс Беннет, що ваші амбіції коли-небудь справдяться. Я приїхала сюди, щоб придивитися до вас. У вашій особі я сподівалася знайти людину розважливу. Але можете не сумніватися — свого я доможуся.
Леді Кетрін продовжувала розмову в такій же манері, доки вони не підійшли до дверцят карети. Тут вона рвучко обернулась і додала:
— Я не буду прощатися з вами, міс Беннет. Можете не засвідчувати моєї поваги своїй матері. Ви не заслуговуєте на таку шанобливість. Моє роздратування не знає меж.
Елізабет нічого не сказала у відповідь і, не намагаючись переконати її світлість зайти до будинку, поволі зайшла до нього сама. Піднімаючись сходами, вона почула, як поїхала карета. Мати з нетерпінням зустріла її у дверях вітальні й запитала, чому леді Кетрін не зайшла до будинку, щоб трохи відпочити.
— Вона вирішила цього не робити, — відповіла дочка. — їй раптом заманулося їхати.
— Вона — жінка надзвичайно красива! її візит був такою люб’язністю! Бо заїхала вона до нас, наскільки я розумію, лише для того, щоб повідомити добру звістку про Коллінзів. Мабуть, вона кудись прямує і, проїжджаючи через Меритон, вирішила заглянути до нас і поговорити з тобою. Вона ж не приїздила спеціально для того, щоб поговорити з тобою, Ліззі?
Тут Елізабет довелося трохи покривити душею, бо не могло бути й мови про те, щоб ознайомити матір зі змістом їхньої розмови з леді Кетрін.
«Гордість і упередження» Розділ LVII
Те сум’яття почуттів, до якого вкинув Елізабет цей украй неочікуваний і незвичайний візит, подолати було нелегко; лише через багато годин спромоглася вона хоч на деякий час відриватися від думок про нього. Ясно було, що леді Кетрін здійснила свою подорож із Розінгса до Лонгберна з єдиною метою — розірвати їхні удавані заручини з містером Дарсі. Певна річ — вона мала більш ніж вагомі підстави діяти таким чином! Але звідки походила така звістка — Елізабет губилася в здогадках, аж доки не збагнула, що оскільки містер Дарсі був близьким приятелем Бінглі, а вона сама — сестрою Джейн, то цього було достатньо, щоб у час приготувань до одного вінчання в усіх могли виникнути нетерплячі припущення щодо можливості ще й другого. Вона не забула, як колись думала про те, що одруження її сестри з Бінглі спричиниться до певного її зближення з містером Дарсі. Мабуть, саме про неминучість їхнього зближення — і більше ні про що — і натякнули її сусіди в Лукас-Лодж (бо Елізабет дійшла висновку, що саме через їхніх родичів Коллінзів ця звістка потрапила до леді Кетрін), хоча сама вона про таке зближення думала тільки як про щось бажане, що трапиться колись у майбутньому.
Одначе знову й знову пригадуючи все, що говорила леді Кетрін, вона не могла не відчувати певної тривоги за можливі наслідки впертого бажання її світлості втрутитися. Зі слів леді Кетрін про рішучість запобігти їхньому одруженню Елізабет дійшла висновку, що та неодмінно захоче натиснути на свого племінника, тож вона й думати боялась, який вплив може мати на нього розписування всіх страхіть, пов’язаних із його можливим одруженням з нею. Елізабет не знала міри його прихильності до своєї тітки чи його залежності від її суджень, але цілком природно було припустити, що про неї він був набагато вищої думки, ніж вона; і тому коли його тітка стане перелічувати величезні нещастя, пов’язані зі шлюбом з тією, чиї найближчі родичі були йому далеко не рівня, то вона вразить містера Дарсі в найболючіше місце. При його уявленнях про честь та достоїнство, йому може здатися, що аргументи, котрі Елізабет видалися слабкими і сміховинними, містять у собі чималу частку здорового глузду й солідної розважливості.
Якщо він і раніше вагався стосовно того, що йому робити, — а так воно, здавалося, й бувало, до того ж часто, — то поради і благання такої близької родички можуть цим благанням покласти край, раз і назавжди зробивши його настільки щасливим, наскільки йому дозволить урятована від ганьби гідність. У такому випадку вона втратить його назавжди. Леді Кетрін, повертаючись додому, може зустрітися з ним у Лондоні; і тоді він безсумнівно не виконає своєю обіцянки Бінглі та не повернеться до Недерфілда.
— Якщо протягом найближчих днів його приятель отримає листовне вибачення за невиконання обіцянки, — вирішила вона, — то мені буде зрозумілий його зміст. Тоді мені доведеться полишити всі свої надії, всі свої сподівання на незмінність його почуттів до мене. Якщо замість того, щоб домогтися моєї любові та моєї руки, він обмежиться лише висловом жалю на мою адресу, то я не шкодуватиму і невдовзі про нього забуду.
Великим був подив решти членів родини, коли вони прочули, хто саме зробив їм візит, але свою допитливість вони з готовністю задовольнили тим самим припущенням, за допомогою якого раніше вдалося вгамувати цікавість місіс Беннет; тож Елізабет удалося уникнути численних неприємних розпитувань на цю тему.
Наступного ранку, коли вона опускалася сходами, її зустрів батько, що вийшов з бібліотеки, тримаючи в руці листа.
— Ліззі, — звернувся він до неї, — а я вже збирався тебе шукати, ходімо до мене в кімнату.
Вона пішла слідом за ним; при цьому її зацікавленість тим, що він мав їй сказати, підігрівалася припущенням, що це було якось пов’язане з листом, який він тримав. Несподівано в неї виникла здогадка, що це може бути послання від леді Кетрін; і вона перелякано подумала про ті пояснення, котрі їй доведеться давати.
Слідом за батьком Елізабет підійшла до каміна, вони присіли, і він почав:
— Сьогодні вранці я отримав листа, який конче мене здивував. Оскільки здебільшого він стосується тебе, то тобі не завадило б ознайомитися з його змістом. Я й не здогадувався, що не одна, а дві мої дочки ось-ось вийдуть заміж. Тож дозволь мені поздоровити тебе із надзвичайно важливим здобутком.
Елізабет умить збагнула, що це мусить бути лист не від тітки, а від племінника, і від цієї думки щоки її швидко вкрив ніяковий рум’янець. Вона розгубилася — чи то радіти з того, що він узагалі потрудився дати пояснення, чи почуватись ображеною через те, що лист не було надіслано безпосередньо їй; але тут її думки перервав батько:
— Я бачу, ти зашарілася. Дівчата в таких справах більш проникливі; але я гадаю, що навіть твоя здогадливість буде посоромлена, коли ти дізнаєшся ім’я свого палкого прихильника. Цей лист — від містера Коллінза.
— Від містера Коллінза?! І що ж він нам забув сказати?
— Щось дуже доречне й розумне, звичайно ж. Свого листа він починає з поздоровлень у зв’язку з одруженням моєї найстаршої дочки, що має відбутися незабаром і про яке його сповістили, мабуть, не хто інший, як добродушні базікали Лукаси. Не буду випробовувати твоє терпіння, читаючи все, що він із цього приводу каже. Стосовно ж тебе сказано таке: “Висловивши таким чином щирі поздоровлення від місіс Коллінз та від мене особисто з приводу цієї радісної події, дозвольте мені додати невеличке зауваження стосовно ще однієї події, про яку ми довідалися з того ж самого джерела. Припускають, що ваша дочка Елізабет недовго носитиме прізвище Беннет, після того як його позбудеться ваша найстарша дочка, і що її обранця можна з повним правом вважати (і поважати) як одного з найбільш відомих і найбільш шанованих людей у наших краях”. — І кого ж це він мав на увазі — ти не здогадуєшся, Ліззі? “Як нікого іншого, доля ощасливила цього молодого пана всім, до чого тільки й може прагнути тлінна душа, — великими статками, шляхетними родичами та могутніми покровителями. Одначе, попри зазначені спокуси, дозвольте мені попередити мою кузину і вас про ті нещастя, які ви можете на себе накликати, якщо пропозиції цього джентльмена будуть із поспішністю прийняті — а таке бажання у вас неодмінно виникне”. — Що ж це за пан такий? Ти, бува, не знаєш, Ліззі? А ось і відповідь: “Мотиви мого застереження такі. Є всі підстави вважати, що леді Кетрін де Бург поставиться до цього шлюбу несхвально”. Так ось хто цей чоловік! Це — містер Дарсі! Ліззі, ну зізнайся, що я тебе здивував! Більш неймовірного припущення ні містер Коллінз, ні Лукаси зробити не могли! Як?! Містер Дарсі, котрий дивиться на жінку лише для того, щоб забачити в ній якийсь недолік, і котрий, мабуть, жодного разу в житті не поглянув на тебе! Чудеса, та й годі!
Елізабет намагалася розділити радість свого батька, та їй вдалося лише вичавити з себе вимушену посмішку. Ще ніколи не користався він своєю дотепністю в такий неприємний для неї спосіб.
— Хіба ти не потішена?
— Так, звичайно. Будь ласка, продовжуй.
— “Прочувши вчора ввечері про можливість такого шлюбу, її світлість негайно висловила — з притаманною їй душевною теплотою — все, що вона думала з цього приводу. Леді Кетрін дала зрозуміти, що, з огляду на певні заперечення проти моєї кузини через її родинні обставини, вона ніколи не дасть своєї згоди на таке ганебне єднання. Тому я визнав за свій обов’язок негайно повідомити про це свою кузину, щоб вона та її вельмишановний поклонник не надто поспішали зі шлюбом, який іще не отримав належного схвалення”. Далі містер Коллінз пише: “Я щиро радію з того, що ту халепу, в яку потрапила моя кузина Лідія, вдалося так швидко зам’яти; одне лише засмучує мене — що про їхнє спільне проживання до шлюбу довідалося так багато людей. Однак я не можу знехтувати своїми обов’язками священика й утриматися від висловлення мого надзвичайного здивування тим фактом, що, як мені казали, ви прийняли молоду пару у вашій домівці відразу ж після їхнього одруження. Це — не що інше, як потурання гріху; і якби я був парафіяльним священиком у Лонгберні, то всіляко б цьому протидіяв. Як християнину, вам слід було їх простити, але при цьому й близько не підпускати їх до себе чи дозволяти вимовляти їхні імена у вашій присутності”. Так ось як він уявляє собі християнське всепрощення! У решті його листа йдеться лише про вагітність його дорогоцінної Шарлотти та про його сподівання на те, що незабаром у їхній родині буде поповнення. Але ж, Ліззі, — ти маєш такий вигляд, наче все це тобі не до вподоби. Ти ж не будеш маніритися, вдаючи, що заміж тобі не хочеться і що ти взагалі — глибоко обурена цією нікому не потрібною звісткою? Бо для чого ми ще живемо, як не для того, щоб утішати своїх сусідів та самим з них утішатися?
— Ой, ну звичайно ж! — вигукнула Елізабет. — Мені було надзвичайно цікаво. Але все це так дивно!
— Так, усе це дійсно дуже дивно. Якби вони вказали на якогось іншого чоловіка, то це ще було б нічого; але ось що є захоплююче сміховинним: містер Дарсі ж до тебе абсолютно байдужий, а тобі він теж явно несимпатичний! При всій моїй огиді до листування, я нізащо не залишу лист містера Коллінза без відповіді. Більше того, коли я прочитав його листа, то без вагань віддав йому перевагу перед Вікхемом — і це при всій моїй глибокій повазі до нахабства та лицемірства свого зятька! До речі, Ліззі, — а що сказала леді Кетрін з цього приводу? Вона що — приїздила для того, аби висловити свою незгоду?
У відповідь на це запитання його дочка лише розсміялась, а оскільки батько задав його без усякої задньої думки, то вона не знітилася, коли він його повторив. Але ще ніколи Елізабет не було так важко удавати те, чого вона насправді не відчувала. Треба було посміхатись, а їй хотілося плакати. Батькові слова про байдужість до неї містера Дарсі розстроїли її дуже сильно; їй тільки й лишалося, що ремствувати з приводу такого браку проникливості, а може, навіть і тривожитися — причому не через те, як мало зміг побачити її батько, а через те, як багато вона собі нафантазувала.
«Гордість і упередження» Розділ LVIII
Замість того, щоб отримати від свого приятеля листа із вибаченнями — в чому Елізабет мало сумнівалася, — містер Бінглі, невдовзі після візиту леді Кетрін, спромігся привезти з собою до Лонгберна самого містера Дарсі. Джентльмени приїхали рано; і не встигла місіс Беннет розповісти містеру Дарсі про візит його тітки (Елізабет з острахом очікувала, що це станеться будь-якої миті), як Бінглі, бажаючи залишитися наодинці з Джейн, запропонував усім піти на прогулянку, з чим і погодились, але не всі. Місіс Беннет гуляти не любила, Мері не могла відірватися від своїх книжок, але інші п’ятеро разом вирушили на прогулянку. Однак невдовзі Бінглі та Джейн дозволили решті обігнати їх. Вони відстали, і Елізабет, Кітті та Дарсі довелося спілкуватись утрьох. Розмова не клеїлася: Кітті занадто його боялась; Елізабет, набравшись сміливості, готувалася до відвертої розмови, а Дарсі, мабуть, робив те ж саме.
Вони попрямували до Лукасів, бо Кітті хотілося зайти до Марії; але оскільки Елізабет не бачила потреби в тому, щоб іти туди усім разом, то вона рішуче пішла з ним далі після того, як Кітті їх залишила. Тут і настала нагода здійснити свій задум, тож Елізабет, не чекаючи, доки сміливість покине її, відразу ж заговорила:
— Містере Дарсі, я — особа вкрай егоїстична, і тому, бажаючи дати вихід своїм почуттям, мало переймаюся тим, що при цьому можу зачепити почуття ваші. Я більше не в змозі приховувати своєї вдячності вам за ту безприкладну доброту, яку виявили ви щодо моєї бідолашної сестри. Відтоді, як я про це дізналася, мені дуже хотілося сказати вам про свою безмежну вдячність. Якби решта членів нашої родини знали про це, то я була б зараз не єдиною у своїх висловлюваннях.
— Мені жаль, дуже жаль, — відповів містер Дарсі голосом, у якому чулося здивування і хвилювання, — що вам довелося почути те, що було, можливо, подано у хибному світлі й тому змусило вас непокоїтися. А я й не здогадувався, наскільки мало можна довірятися місіс Гардінер.
— Не треба винуватити мою тітку. Це через легкодумність Лідії я вперше почула про вашу участь у цій справі; тому я не могла заспокоїтися, доки не дізналася про подробиці. Від імені усієї своєї родини я безмежно вдячна вам за те щедре співчуття, котре спонукало вас до численних клопотів і змусило витримати таке приниження заради того, щоб відшукати втікачів.
— Якщо вже ви зібралися дякувати мені, то нехай це буде лише від вашого імені — і тільки. Не буду заперечувати — бажання принести вам розраду дійсно додавало мені наснаги й посилювало інші мотиви, котрими я керувався, та родина ваша не завдячує мені нічим. Я дуже їх поважаю, але я думав лише про вас.
Елізабет почувалася такою зніченою, що не могла і слова вимовити. Трохи помовчавши, її супутник додав:
— Ви надто великодушні, щоб жартувати зі мною. Якщо з минулого квітня ваші почуття не змінилися, то так відразу і скажіть. Мої ж почуття і бажання залишаються незмінними, та єдине ваше слово може змусити мене більше ніколи не повертатися до цієї теми.
Нарешті Елізабет, іще більше, ніж він, відчуваючи незручність і неприємність його ситуації, змусила себе заговорити; і тому швидко, хоча й дещо плутано, дала містеру Дарсі зрозуміти, що після зазначеного ним часу її почуття звідали таких суттєвих перемін, що теперішні його зізнання вона сприймає із вдячністю та задоволенням. Ця відповідь викликала в нього таку радість, якої він, мабуть, не відчував ніколи раніше; і з цього приводу містер Дарсі висловився гаряче та зворушливо, як і годиться людині, до нестями закоханій. Якби Елізабет могла зустрітися з ним поглядом, то вона б помітила, як добре йому пасував той вираз щирої радості й захвату, що з’явився на його обличчі. Вона не могла бачити, але вона могла слухати, і він розповів їй про почуття, що свідчили, якою важливою вона була для нього, і від цього його любов здавалася ще більш дорогоцінною.
Вони продовжували йти, самі не знаючи куди. Думок, почуттів та слів було так багато, що на інше їхньої уваги просто не вистачало. Незабаром вона дізналася, що їхньому нинішньому чудовому взаєморозумінню вони завдячували зусиллям його тітки, котра дійсно-таки заїхала до нього, коли поверталася додому через Лондон, і розповіла йому про свою поїздку до Лонгберна, її причини і суть розмови з Елізабет; при цьому вона емоційно зупинялася на кожному виразі останньої, що, в розумінні її світлості, мало особливо підкреслити всю зіпсутість та самовпевненість Елізабет. Леді Кетрін сподівалася, що така розповідь допоможе їй у її зусиллях отримати від свого племінника ту ж саму обіцянку, яку Елізабет відмовилася їй дати. Але її світлості вкрай не пощастило: ефект від цієї розмови був прямо протилежним.
— Зустріч із тіткою дала мені таку надію, — сказав містер Дарсі, — якої в мене раніше й бути не могло. Я досить добре знав про ваше ставлення до мене, і тому мав певність, що коли б ви були цілковито і остаточно настроєні проти мене, то сказали б про це леді Кетрін щиросердо й відверто.
Елізабет зашарілась і, всміхнувшись, відповіла:
— Так, ви дійсно знаєте достатньо про мою відвертість, аби вважати мене здатною на такий крок. Кинувши оті жахливі образи вам в обличчя, я без ніяких докорів сумління повторила б ці образи перед усіма вашими родичами.
— А хіба ви сказали щось таке, на що я не заслуговував? Бо хоча ваші звинувачення й були необгрунтованими та утвореними на підставі помилкових припущень, моє поводження з вами у той час заслуговувало найсуворішого докору. Воно було жахливим і непростимим. Я не можу згадувати про нього без огиди.
— Давайте не будемо сперечатися, намагаючись кожне взяти на себе більшу вину за те, що трапилось у той вечір, — сказала Елізабет. — Якщо судити строго, то поведінка кожного з нас не була бездоганною, та відтоді, сподіваюся, нам обом додалося чемності.
— Я не можу так легко примиритися з самим собою. Спогади про мої тодішні слова, мою поведінку, мої манери, мої вирази впродовж усієї нашої розмови протягом багатьох місяців були — і залишаються зараз — невимовно болючими для мене. Я ніколи не забуду вашого докору, кинутого в такий слушний момент: “якби ваша поведінка більше нагадувала поведінку джентльмена”. Саме такими були ваші слова. Ви не знаєте, ви просто не уявляєте, як мучили вони мене, — хоча мушу визнати, що лише через деякий час я прозрів достатньо, щоб визнати їхню справедливість.
— А я й не думала, що вони справлять на вас таке сильне враження. Я й гадки не мала, що вони викличуть у вас такі почуття.
— Я вірю вам. Тоді вам здавалося, що мені чужі всякі людські почуття — я певен у цьому. Ніколи не забуду, як змінився вираз вашого обличчя, коли ви сказали, що хоч би в який спосіб я до вас звертався, мені все одно не вдалося б спонукати вас дати мені згоду.
— Ой, не треба повторювати те, що я тоді казала. Ці спогади мені неприємні. Запевняю вас — я всією душею цього соромлюсь, і вже давно.
Дарсі згадав про свого листа.
— Він хоч трохи поліпшив вашу думку про мене? — запитав. — І як швидко? Чи віддали ви належне його змісту після прочитання?
Вона розповіла, який вплив справив на неї цей лист і як поступово зникла уся її колишня упередженість.
— Я знав, — сказав він, — що написане мною завдасть вам болю, та це необхідно було зробити. Сподіваюся, ви знищили цього листа. Я дуже не хотів би, щоб ви мали змогу знову прочитати певну його частину, особливо початок. Я пам’ятаю деякі вирази, за які вам слід було б зненавидіти мене.
— Листа обов’язково буде спалено, якщо, на вашу думку, це необхідно для збереження моєї поваги; але хоча ми обоє і маємо підстави вважати мої думки здатними зазнавати змін, усе ж сподіваюся, що вони не будуть змінюватися так легко, як можна подумати.
— Коли я писав цього листа, то гадав, що я цілковито спокійний і незворушний, але тепер бачу, що написаний він був у жахливо пригніченому стані.
— Може, ваш лист і справді починався з пригніченості та гіркоти, все ж закінчувався він у зовсім іншому настрої. Прощання — це сама великодушність. Але не треба більше згадувати про лист. Почуття людини, що написала його, і людини, що його отримала, так сильно відрізняються тепер од тих, якими вони колись були, що кожну пов’язану з цим неприємну обставину слід забути. Ви мусите навчитися дечому з моєї філософії. Про минуле слід думати тільки тоді, коли згадка про нього робить вам приємність.
— Я не можу віддати належне такій філософії. Напевне, вашим роздумам про минуле настільки притаманна цілковита відсутність докорів, що приємність, яка з них випливає, спричинена скоріше не філософією, а необізнаністю — і це є набагато кращим. Але зі мною все інакше. Болісні спогади вриваються в мою пам’ять, і втекти від них неможливо, та й непотрібно. Я був егоїстичним створінням усе своє життя — принаймні на практиці, якщо не в теорії. В дитинстві мене навчили, що таке “добре” і що таке “погано”, та не навчили коригувати свій характер. У мене заклали добрі принципи, але при цьому забули вказати, що вони погано узгоджуються з гордовитістю та марнославством. На жаль, я був єдиним сином (і багато років — єдиною дитиною), і тому батьки мої розбестили мене. Вони, добрі люди (особливо мій батько — такий поблажливий та приязний), дозволили, спонукали — навіть навчили мене бути егоїстичним та нетерпимим до чужої думки, байдужим до всіх поза межами свого родинного кола, погано думати про решту людей і — принаймні — намагатися думати погано про їхні достоїнства та розумові здібності в порівнянні з моїми. Ось яким я був від восьми до двадцяти восьми років; таким би я й залишавсь, якби не ви — шановна, прекрасна Елізабет! Чи є щось таке, чим я не був би вам зобов’язаний? Ви подали мені урок — дуже важкий, але дуже корисний. Ви збили з мене пиху. Роблячи вам пропозицію, я зовсім не сумнівався в тому, що вона буде прийнята. Ви ж показали мені, наскільки необгрунтованими були мої претензії на кохання жінки, яка є гідною того, щоб її кохати.
– І ви не сумнівалися, що я прийму вашу пропозицію?
— У тім-то й річ, що не сумнівався. Такий був марнославний, уявляєте? Я гадав, що ви прагнете мого зізнання і тільки й чекаєте — коли я його зроблю.
— Певно, що манери мої були не такими як слід, але запевняю вас — це було ненавмисне. Я ніколи не збиралася вводити вас в оману, та мене саму часто вводили в оману власні почуття. Уявляю, як ненавиділи ви мене того вечора!
— Ненавидів?! Може, спочатку я і справді розлютився, та невдовзі мій гнів почав знаходити вірний напрямок.
— Мені дуже незручно навіть запитувати вас — що ви подумали про мене, коли ми зустрілися в Пемберлі. Ви, мабуть, розсердились і подумали, що я приїхала навмисне?
— Та ні, я просто був здивований — і все.
— Коли я вас побачила, то моє здивування було не меншим за ваше. Сумління підказувало мені, що не я заслуговувала на якусь надзвичайну чемність, і тому, зізнаюся, я не очікувала в цьому відношенні на щось більше, ніж звичайна ввічливість.
— У той час, — відповів Дарсі, — моя мета полягала в тому, щоб усією чемністю, на яку я тільки здатен, продемонструвати вам, що не такий уже й поганий і що я жалкую з того, що було в минулому. Я сподівався здобути ваше прощення і послабити ваше негативне ставлення до мене, показавши, що прислухався до ваших докорів. Важко сказати, коли в мене з’явилися й інші бажання, але мені здається, що десь через півгодини після того, як я вас побачив.
Потім він розповів, як раділа Джорджіана їхньому знайомству і як вона засмутилася, коли воно раптово перервалося; це цілком природно привело до розмови про причину її поспішного від’їзду, і Елізабет невдовзі дізналася, що рішення вирушити слідом за нею з Дербішира на пошуки її сестри він прийняв одразу ж, тільки-но вийшов з постоялого двору; його ж серйозність і задумливість під час їхнього тодішнього побачення були викликані усвідомленням труднощів, пов’язаних із виконанням такого завдання.
Вона знову висловила свою вдячність, але ця тема була настільки болісною для обох, що продовження не отримала.
Отак, за невимушеною бесідою, і пройшли вони непомітно для себе кілька миль, аж доки, поглянувши на свої годинники, не помітили, що вже був час повертатися додому.
“Цікаво, а куди поділися містер Бінглі та Джейн?” — це питання поклало початок обговоренню їхніх справ. Дарсі був у захваті від їхніх заручин, про які його приятель не забарився йому розповісти.
— Ну і як — ви здивувалися? — спитала Елізабет.
— Анітрохи. Коли я від’їжджав, то відчував, що це незабаром має статися.
— Ага, значить, ви дали йому свій дозвіл. Я так і думала.
І хоча містер Дарсі й вигукнув, висловлюючи свою незгоду, все одно Елізабет невдовзі переконалася, що приблизно так воно й було.
— Увечері напередодні моєї поїздки до Лондона, — сказав він, — я зробив йому зізнання, яке, на мою думку, мені слід було зробити набагато раніше. Я розповів йому про все, що трапилось, і пояснив, чому моє колишнє втручання в його справи було сміховинним та сповненим пихатості. Великим було його здивування. Він ніколи про це анітрохи не здогадувався. Крім того, я сказав йому, що помилився (а так воно й було), коли припускав, що ваша сестра до нього зовсім байдужа. Оскільки ж неважко було помітити, що його почуття до неї не ослабли, то я не мав сумнівів щодо їхнього щастя.
Елізабет не могла стримати посмішку, розповідаючи про те, як легко вдавалося йому скеровувати вчинки свого приятеля.
— Коли ви розповідали йому, що моя сестра кохає його, то робили це на підставі власних спостережень чи на підставі моєї розповіді про це минулої весни? — запитала вона.
— На підставі власних спостережень. Я пильно спостерігав за нею під час моїх двох останніх візитів до вас і переконався в її почуттях.
– І відразу ж поділилися своєю впевненістю з вашим приятелем, так?
— Так. Бінглі — людина неудавано скромна. Його невпевненість у собі не дозволила йому покластися на власне судження в таких непростих обставинах, зате його впевненість у правильності моїх суджень значно полегшила справу. Я змушений був у дечому зізнатись, і сказане мною на деякий час — і цілком справедливо — розгнівало його. Я більше не міг приховувати від нього, що ваша сестра була в Лондоні три місяці минулої зими і що я, знаючи про її перебування, навмисне це від нього приховав. Він розлютився. Та гнів його, я переконаний, тривав не довше, ніж його сумніви щодо ставлення до нього вашої сестри. Він уже встиг великодушно мене простити.
Елізабет дуже кортіло зазначити, що в особі містера Бінглі він мав чудового друга, якому просто ціни не було — настільки легко можна було ним попихати; але вона стрималася, збагнувши, що містер Дарсі ще тільки має навчитися жартам над власною персоною і що починати ще зарано. Розмірковуючи про Бінглі й те щастя, що на нього чекає (котре, звичайно ж, поступалося його сподіваному щастю), він продовжував розмову, аж доки вони не дісталися будинку. В залі вони розсталися.
«Гордість і упередження» Розділ LIX
“Лізонько, де це ти ходила?” — таке запитання Елізабет почула від Джейн, тільки-но зайшла до кімнати, а коли всі сіли до столу, то й від усіх інших. У відповідь вона сказала, що вони гуляли, аж доки не заблукали. При цих словах вона зашарілась, але ні рум’янець, ні щось інше не викликали жодної підозри про те, що трапилося насправді.
Вечір проминув спокійно, не позначений чимось надзвичайним. Коханці вже відомі розмовляли та сміялись, а коханці ще невідомі — мовчали. Дарсі був не тією людиною, в якої щастя ллється через край; а Елізабет — схвильована і знічена — скоріше усвідомлювала, що вона щаслива, ніж почувалася щасливою, бо, крім ніяковості, котру вона відчувала зараз, попереду в неї були й інші складнощі. Елізабет передчувала, що подумають рідні, коли стане відомо про її заручини. Вона знала, що містер Дарсі не подобався нікому з них, окрім Джейн, і навіть боялася, що їхню антипатію до нього не зможуть подолати ні його багатство, ні його знатність.
Уночі вона відкрила своє серце Джейн. Хоча підозрілість і не була повсякденною звичкою міс Беннет-старшої, вона відмовилася навідріз вірити сказаному.
— Та ти, мабуть, жартуєш, Ліззі. Це ж просто неймовірно — заручена з містером Дарсі! Так я тобі й повірила. Я знаю, що це просто неможливо.
— Добрий початок, нічого не скажеш! А я на тебе тільки й сподівалася, бо певна, що коли ти мені не повіриш, то не повірить ніхто. Одначе я не жартую. Я не кажу нічого, крім правди. Він і досі кохає мене, і ми заручені.
Джейн поглянула на неї із сумнівом.
— Як же так вийшло, Ліззі? Я ж знаю, яку сильну антипатію ти до нього відчувала!
— Нічого ти не знаєш. Про минуле треба забути. Так, я покохала його лише недавно. Але в подібних випадках добра пам’ять — поганий товариш. І я сама про це згадую востаннє.
Все одно недовіра та здивування не покидали старшу міс Беннет. І знову Елізабет, тепер уже більш серйозно, запевнила її у правдивості сказаного.
— Господи Ісусе! Невже це дійсно так? Гаразд, я повірю тобі, — вигукнула Джейн. — Моя дорога Ліззі, я… я, звичайно ж, поздоровляю тебе, але чи певна ти — вибач мені моє запитання — чи певна ти, що будеш із ним щасливою?
— У цьому не варто сумніватися. Ми вже домовилися, що будемо найщасливішим подружжям на світі. А ти задоволена, Джейн? Ти хочеш мати такого зятя?
— Ой, дуже хочу. І для Бінглі, і для мене це було б просто чудово. Але коли ми розмовляли про вас, то вирішили, що це неможливо. А ти дійсно любиш його достатньо сильно, щоб вийти за нього заміж? Ой, Ліззі! Роби, що хочеш, але не виходь заміж без любові. Ти й справді певна у своїх почуттях? І чи дійсно ти відчуваєш те, що слід?
— Ну звичайно ж! Ось коли я розповім тобі все, то ти сама пересвідчишся, що я відчуваю більше, ніж те, що слід.
— Про що ти кажеш?
— Що ж, доведеться зізнатись: я кохаю його сильніше, ніж кохаю Бінглі, і це тобі явно не сподобається.
— Люба моя сестро, будь ласка, не треба жартувати. Я хочу поговорити серйозно, дуже серйозно. Зараз же розкажи мені все, про що мені слід знати. Розкажи, чи давно ти його любиш?
— Це почуття формувалося так повільно, що я й не знаю, коли воно виникло вперше. Та гадаю, що його відлік треба починати з того часу, коли я вперше побачила його прекрасні парки в Пемберлі.
Іще один заклик бути серйозною нарешті дав потрібний ефект; і нарешті Елізабет задовольнила допитливість Джейн запевненнями в серйозності своїх почуттів. Почувши це, міс Беннет-старша заспокоїлася, бо для повного щастя їй лише цього й бракувало.
— От тепер я цілком задоволена, — сказала вона, — бо знаю, що ти будеш такою ж щасливою, як і я. Я завжди його поважала. За одну лише його любов до тебе я неодмінно шанувала б його. Тепер же, крім тебе та Бінглі, він буде найдорожчою для мене людиною — як твій чоловік та друг Бінглі. Але ж, Ліззі, ти була зі мною вкрай хитрою і вкрай потайливою! Як мало розказала ти мені про те, що сталось у Пемберлі та Лембтоні! Своїм знанням про це я завдячую не тобі, а іншій людині.
Елізабет виклала причини своєї потайливості. Раніше їй не хотілося згадувати Бінглі; а збурений стан її почуттів змусив так само уникати імені його приятеля. Але тепер вона більше не хотіла приховувати від сестри ту роль, яку містер Дарсі відіграв в одруженні Лідії. Ніщо не обійшли увагою, тож і минуло півночі в розмовах.
— От кара Господня! — вигукнула місіс Беннет наступного ранку, стоячи біля вікна. — Знову цей жахливий містер Дарсі їде сюди з нашим дорогоцінним містером Бінглі! І що йому тут треба? Приїздить до нас, бачите, щодня і всім набридає. Полював би собі на дичину або робив іще що-небудь, замість того, щоб набридати нам своєю присутністю! Що ж нам із ним робити? Ліззі, сходи з ним знову на прогулянку, щоб він не заважав Бінглі.
Елізабет ледь не розсміялась, отримавши таку доречну пораду; однак насправді її дратував той епітет, яким мати завжди винагороджувала містера Дарсі.
Тільки-но вони увійшли, Бінглі поглянув на неї так виразно і так емоційно потис їй руку, що не залишив ніяких сумнівів — він уже отримав добру звістку. Незабаром Бінглі голосно сказав:
— Місіс Беннет, а чи є у вас іще алеї, серед яких Ліззі сьогодні знову змогла б заблудитися?
— Я пропоную містеру Дарсі, Ліззі й Кітті, — відповіла місіс Беннет, — пройтися сьогодні вранці до Оукхемського пагорба. Це буде приємна тривала прогулянка, до того ж містер Дарсі ще жодного разу не бачив тамтешнього пейзажу.
— Може, для когось вона і буде приємною, — зауважив містер Бінглі, — але не для Кітті, бо їй буде важко. Правда ж, Кітті?
Кітті відповіла, що краще залишиться вдома. Дарсі виявив велике бажання помилуватися краєвидом із пагорба, і Елізабет мовчки погодилася. Коли вона пішла нагору, щоб вдягтися, місіс Беннет пішла за нею слідом і мовила:
— Мені дуже шкода, Ліззі, що тобі доведеться самій проводити час із цим жахливим чоловіком. Але сподіваюся, ти не ремствуватимеш, бо знаєш: усе це робиться заради Джейн; бо вони з містером Бінглі мають так мало часу для спілкування! Тож будь терплячою і не надто переймайся.
Під час прогулянки вони вирішили, що про згоду містера Беннета слід буде спитатися цього ж вечора. Право звернутися до матері Елізабет залишила за собою, бо почувалася непевною щодо її реакції. Інколи вона сумнівалася, чи вистачить йому багатства та величі, щоб подолати ту огиду, яку місіс Беннет до нього відчувала. Але незалежно від того, чи буде вона шалено противитися цьому шлюбу, чи буде шалено йому радіти, ясно було одне: і в тому, і в тому випадках поведінка місіс Беннет буде такою, що виставить її розумові здібності у не найкращому світлі. Радітиме вона чи навпаки — несамовито лютуватиме, — Елізабет однаково неприємно було уявляти, як усе це сприйматиме містер Дарсі.
Увечері, невдовзі після того, як містер Беннет ретирувався до своєї бібліотеки, вона побачила, як містер Дарсі підвівся й пішов слідом за ним; хвилювання її досягло апогея. Елізабет не боялася, що її батько буде проти шлюбу, а боялася, що він засмутиться, і в цьому буде винувата вона, його улюблена дочка, бо зробивши такий вибір, вона пройме його жалем та побоюваннями перед неминучою розлукою; це було болісне почуття, тож вона сиділа з нещасним виглядом, аж доки не повернувся містер Дарсі. Елізабет підвела на нього очі і, побачивши, як той усміхнувся, трохи заспокоїлася. Через кілька хвилин він наблизився до столу, де вона сиділа разом із Кітті, і, вдаючи, що милується її шитвом, прошепотів:
– Ідіть до вашого батька, він чекає на вас у бібліотеці. Вона не стала баритися.
Батько її походжав кімнатою з виглядом серйозним і стурбованим.
— Ліззі, — звернувся він до неї, — що ти собі думаєш? Ти, мабуть, з глузду з’їхала, якщо приймаєш цього чоловіка. Ти ж його завжди терпіти не могла!
Як пожалкувала вона тепер, що її колишні думки не були більш розважливими, а вирази — більш стриманими! Це вберегло б її від украй важких і незручних пояснень та зізнань; але наразі вони були необхідними, тож вона запевнила батька, трохи знітившись, що кохає містера Дарсі.
– Іншими словами, ти твердо вирішила вийти за нього заміж. Зрозуміло — він багатий, і ти зможеш мати більше красивих платтів та більше красивих карет, ніж Джейн. Та чи зроблять вони тебе щасливою?
— Чи маєш ти якісь інші заперечення, крім упевненості у моїй байдужості до нього?
— Більше ніяких. Усі ми знаємо, що він — чоловік гордовитий і неприємний. Але все це — ніщо, коли він тобі дійсно до вподоби.
— Він і справді мені дуже до вподоби, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах. — Я кохаю його. Насправді ж він ніякий не гордовитий. Він — людина дуже приязна. Ви його просто не знаєте, тож не завдавайте мені болю — не говоріть про нього такими словами.
— Ліззі, — сказав батько, — я дав йому свою згоду. Він і справді такий чоловік, котрому я б не відмовив, хоч що б він зволив попрохати. Тепер вирішуй сама, раз ти вже так рішуче настроєна вийти за нього заміж. Але дозволь мені дати тобі пораду: подумай гарненько. Ти ж знаєш свою вдачу, Ліззі. Ти ж знаєш, що не буде тобі ні спокою, ні щастя, якщо ти не матимеш правдивої поваги до свого чоловіка, якщо не шануватимеш його як старшого товариша. Твій жвавий характер в умовах нерівного шлюбу лише зробить тебе вразливішою. Навряд чи ти зможеш уникнути неповаги та негараздів. Дитино моя, позбав мене нещастя бути свідком твоєї нездатності поважати свого супутника життя. Ти навіть не здогадуєшся, що на тебе чекає.
Елізабет, образившись іще більше, відповідала йому щиросердо й гаряче і, врешті-решт, подолала невіру свого батька та примирила його з думкою про її шлюб — неодноразовими запевненнями, що містер Дарсі є її правдивим вибором, розповіддю про ту поступову переміну, якої зазнало її ставлення до нього, про свою абсолютну впевненість у тому, що кохання його не було якоюсь одноденною примхою, а почуттям, що витримало випробування багатомісячною тривожною непевністю, а також жвавим перелічуванням усіх його добрих рис.
— Що ж, серденько, — сказав батько, коли Елізабет замовкла. — Мені сказати більше нічого. Якщо це дійсно так, то тоді він гідний тебе. Через людину менш гідну я не захотів би з тобою розлучатися.
І тоді, щоб доповнити приємне враження, Елізабет розповіла йому про те добро, яке містер Дарсі з власної волі зробив для Лідії. Від здивування містер Беннет аж оторопів.
— Це просто якийсь вечір чудес! Так, значить, Дарсі зробив усе: влаштував шлюб, дав грошей, повиплачував борги Вікхема та ще й здобув для нього військове звання! Тим краще. Це зекономить мені цілу гору грошей та вбереже мене від незчисленних клопотів. Якби це були витівки твого дядька, то я мусив би йому заплатити і, зрештою, заплатив би; та оці закохані до нестями молодики роблять усе на свій кшталт. Якщо я завтра запропоную повернути йому гроші, то він обуриться й пишномовно розводитиметься про свою любов до тебе і всій справі настане край.
Потім містер Беннет згадав про те, як знітилася вона кілька днів тому, коли він читав їй листа від містера Коллінза; і, трохи покепкувавши над нею, нарешті відпустив її з такими словами:
— Якщо прийдуть якісь молодики по Мері чи Кітті, то нехай ідуть до мене, бо мені зараз усе одно нічого робити.
У Елізабет наче камінь з душі упав; і, поміркувавши півгодини у спокої своєї кімнати, вона, вже більш-менш урівноважена, змогла приєднатися до інших. Недавні події ще не встигли відійти в минуле, тому вона не могла повною мірою відчувати радість, і вечір потихеньку добіг свого кінця. Боятися чогось суттєвого вже не треба було, тож незабаром мав повернутися комфорт невимушеності та теплоти людських стосунків.
Коли пізно ввечері її мати попрямувала до своєї гардеробної, Елізабет пішла слідом і зробила їй важливе повідомлення. Його наслідок був украй неочікуваним, бо коли місіс Беннет почула його перший раз, то заклякла, не в змозі вимовити ні звуку. Прослухавши цю новину ще багато разів, вона все одно не змогла второпати сенс почутого, хоча загалом досить непогано розумілася на тому, що є корисним для її родини, особливо коли ця користь набувала обрисів кавалера для якоїсь із її дочок. Нарешті вона почала приходити до тями, вовтузитись у своєму кріслі, підводитися, знову сідати, дивуватись і хреститися.
— Боже милостивий! Ви тільки подумайте! Оце так! Містер Дарсі! Хто б міг подумати?! Невже це правда? Ой, моя ж ти Лізонько! Якою багатою та якою поважною ти станеш! Скільки кишенькових грошей, скільки коштовностей, скільки карет ти матимеш! Куди там Джейн до тебе! Я така задоволена… і така щаслива! Він такий чарівливий!., такий вродливий!., такий високий! Люба моя Лізонько! Будинок у Лондоні! Все, що душа забажає! Три заміжні дочки! Десять тисяч на рік! Боже правий! Я цього просто не перенесу! Я збожеволію.
Цього було достатньо, щоб переконатись у її схвальному ставленні до шлюбу; і Елізабет, радіючи, що цей слововилив чула тільки вона сама, невдовзі пішла геть. Але не встигла вона побути у своїй кімнаті й п’яти хвилин, як до неї ввійшла мати.
— Моє дорогоцінне дитя! — вигукнула вона. — Я просто не можу думати ні про що інше! Десять тисяч на рік, а може, навіть і більше! Оце так подарунок долі! І спеціальний дозвіл — ти мусиш і будеш вінчатися за спеціальним дозволом, без оголошення імен! А тепер скажи, моє серденько, яку страву містер Дарсі полюбляє найбільше, а я її на завтра замовлю.
Це була тривожна ознака того, яким може бути ставлення її матері до самого містера Дарсі; і Елізабет збагнула, що, попри впевненість у його палкому коханні та попри згоду її батьків, далеко не все було гаразд. Але наступний день пройшов набагато краще, ніж вона очікувала, бо місіс Беннет відчувала до свого сподіваного зятя таке благоговіння, що не насмілювалася звертатися до нього, крім тих випадків, коли вона мала змогу чимось йому допомогти або висловити свою шанобливу згоду з його думкою.
Елізабет із задоволенням помітила, що її батько всіляко намагається поближче познайомитися з ним; і містер Беннет незабаром запевнив її, що його думка про містера Дарсі поліпшується з кожною годиною.
— Я просто в захваті від своїх трьох зятів, — зазначив він. — Моїм улюбленцем є, звичайно ж, Вікхем; але гадаю, що колись твій чоловік буде подобатися мені не менше, ніж чоловік Джейн.
«Гордість і упередження» Розділ LX
Незабаром настрій Елізабет поліпшився настільки, що до неї повернулася притаманна їй грайливість і вона забажала, аби містер Дарсі розповів їй, як так трапилося, що він у неї закохався.
– І коли ж ви на таке наважилися? — запитала вона. — Коли є початок, то далі вже легше — це я розумію, але що дало поштовх?
— Я не можу точно пригадати годину, місце, погляд чи слова, котрі заклали підґрунтя. Надто багато часу пройшло. Моє кохання тривало вже досить довго, коли я збагнув, що воно почалося.
— На самому початку моя зовнішність не справила на вас великого враження, що ж до моїх манер, то принаймні моє поводження з вами завжди межувало з нечемністю; і коли я розмовляла з вами, то часто намагалася дошкулити. Скажіть, якщо чесно — ви покохали мене за моє нахабство?
— Я покохав вас за ваш жвавий розум.
— Можете з таким же успіхом відразу ж назвати це нахабством. Ну, може, трішечки менше, ніж нахабством. Річ у тім, що вам страшенно набридли церемонність, запопадливість та нав’язлива увага. Ви почували огиду до жінок, котрі завжди тільки те й робили, що мріяли про вашу прихильність і прагнули її. Я пробудила й зацікавила вас тому, що була не схожою на них. Якби ваша вдача дійсно була непривітною, то ви зненавиділи б мене за це; але попри всі ваші спроби не видати себе, ваші почуття завжди були шляхетними та справедливими, і в глибині душі ви відверто зневажали осіб, котрі так набридливо улещували вас. Бачите — я позбавила вас від необхідності пояснень, бо якщо взяти все до уваги, то, мабуть, саме так воно і було. Не будемо заперечувати — дійсно гарних рис ви просто не могли в мені помітити, але ж хіба думаєш про них, коли кохаєш!
— А хіба ж це не гарна риса — ваша любов до Джейн і турбота про неї під час її хвороби в Недерфілді?
— Люба Джейн! Я так мало для неї зробила тоді! Але все одно — нехай у ваших очах це буде неабиякою чеснотою. Всі мої добрі риси — у вашому віданні, тож ви мусите щосили їх перебільшувати. З мого ж боку залишатиметься обов’язок знаходження приводів дражнити вас і сваритися з вами якомога частіше, тож я почну відразу і запитаю вас: чому ви так довго барилися дійти до суті справи? Чому ви так соромилися мене, коли приїхали вперше, і тоді, коли обідали у нас? І чому це ви мали такий вигляд, наче вам до мене байдуже?
— Тому що ви самі виглядали серйозною та мовчазною і жодним чином мене не заохотили.
— Але ж я почувалася зніченою.
– І я також.
— А коли ви приїхали на обід, то могли б і більше зі мною поговорити.
— Міг би — якби мені дійсно було до вас байдуже.
— От погано, що ви даєте розумну відповідь, а в мене вистачає розуму з нею погодитись! Але цікаво — як довго ви б отак продовжували мене кохати, якби я не заохочувала вас? І чи заговорили б ви взагалі, якби я вас сама не попрохала? Мій твердий намір подякувати вам за вашу доброту щодо Лідії дав, безперечно, добрий ефект. Навіть надто добрий, бо що стане з мораллю, якщо наша вигода залежатиме від порушення обіцянки, бо хіба ж не мусила я про це мовчати? Так не годиться.
— Нехай це не засмучує вас. Мораль — поза загрозою. Саме нічим не виправдані спроби леді Кетрін розлучити нас усунули всі мої сумніви. Своїм нинішнім щастям я не завдячую вашому нетерплячому бажанню висловити свою вдячність. Я вже не мав настрою чекати на якісь кроки з вашого боку. Розповідь моєї тітки дала мені надію, і я відразу ж вирішив про все дізнатися.
— Леді Кетрін зробила нам неоціненну послугу, з чого вона, мабуть, мусить радіти, бо страх як любить їх робити. Але скажіть: навіщо ви подалися до Недерфілда? Просто для того, щоб побувати у Лонгберні і відчути ніяковість? Чи ви розраховували на якісь серйозніші наслідки?
— Моєю справжньою метою було побачитися з вами і подивитися — чи є у мене хоч якась надія на те, що ви зможете мене покохати. Удаваною ж причиною — принаймні в цьому я намагався себе переконати — була спроба пересвідчитися, чи й досі ваша сестра небайдужа до Бінглі, і якщо так, то зізнатися йому в тих гріхах, які я скоїв за час, що минув.
— А вам вистачить сміливості повідомити леді Кетрін про те, що на неї чекає?
— Мені скоріше потрібен час, а не сміливість, Елізабет. Але все одно це слід зробити, і якщо ви дасте мені аркуш паперу, то це буде зроблено негайно.
— Якби мені самій не потрібно було писати листа, то я могла б сидіти поруч з вами та милуватись акуратністю вашого почерку, як колись робила одна дівчина. Але я теж маю тітку, якій уже давно не писала.
Елізабет і досі не дала відповіді на довгий лист від місіс Гардінер, бо не бажала зізнаватися тітці, що та явно перебільшувала міру їхньої близькості з містером Дарсі. Але тепер, маючи відомості, котрі, як вона не сумнівалася, викличуть величезну радість, Елізабет із соромом констатувала, що її родичі вже втратили три щасливих дні, і тому відразу ж написала їм листа такого змісту:
“Я би вже давно подякувала вам, моя люба тітонько (що мені і слід було зробити), за ваше доброзичливе, цікаве та всебічне викладення подробиць; але, правду кажучи, я була надто сердитою, щоб писати. Ви припускали більше, ніж насправді було. Але тепер можете припускати все, що ваша душа забажає, відпустіть у політ вашу уяву, фантазуйте стільки, скільки вам дозволить ця тема, і якщо в результаті вам спаде на думку, що я вийшла заміж, то ви будете недалеко від істини. Ви мусите написати відповідь негайно ж і віддати йому належне мірою набагато більшою, ніж це ви зробили у вашому останньому листі. Дякую вам іще раз і ще раз за те, що ми не поїхали до Озерного краю. І як я була такою дурепою, що збиралась їхати туди? Ваша думка щодо поні просто прекрасна. Ми їздитимемо навколо парку щодня. Я — найщасливіша людина у світі. Мабуть, багато людей казали так раніше, та ніхто з них не мав на це стільки вагомих підстав, як я. Я навіть щасливіша за Джейн, бо вона лише посміхається, я ж — сміюся. Містер Дарсі шле вам вітання з усією тією любов’ю, яка не призначатиметься мені. Запрошую всіх вас на Різдво до Пемберлі.
З повагою, і т. д.”
Лист містера Дарсі до леді Кетрін був написаний в іншому стилі, а ще більше відрізнявся від обох той лист, котрий містер Беннет надіслав у відповідь містеру Коллінзу.
“Шановний Пане!
Мушу знову потурбувати вас із приводу необхідності нових поздоровлень. Елізабет стане незабаром дружиною містера Дарсі. Докладіть усіх ваших зусиль, аби втішити леді Кетрін. Але я б на вашому місці став на бік її племінника. Від нього вам буде більше користі.
Щиро ваш, і т. д.”
Поздоровлення, що їх надіслала міс Бінглі своєму брату, були настільки ніжними, наскільки й нещирими. З цього приводу вона написала навіть Джейн, висловивши їй свою радість і знову завіривши її в незмінності своєї дружньої поваги до неї. Джейн знала істинну ціну цим виливам почуттів, але все одно була розчулена; тому хоча вона й не вірила міс Бінглі, але все одно не втрималась і написала їй листа набагато люб’язнішого та привітнішого, ніж остання на це заслуговувала.
Радість, яку висловила міс Дарсі по отриманні відповідного повідомлення, була такою ж щирою, з якою її брат це повідомлення послав. Чотирьох сторінок аркуша не вистачило їй для того, щоб умістити ввесь її захват і щиру надію на теплі стосунки зі своєю невісткою.
Не встигла надійти відповідь від містера Коллінза чи поздоровлення Елізабет від його дружини, як лонгбернська родина прочула, що Коллінзи самі приїхали до Лукас-Лоджа. Невдовзі виявилась і причина такої раптової подорожі. Леді Кетрін так розлютив зміст листа, якого вона отримала від свого племінника, що Шарлотта, яка насправді дуже раділа цьому шлюбу, поквапилася поїхати геть і перечекати, доки не втихомириться буря. В такий момент прибуття подруги стало для Елізабет великою втіхою, хоча під час їхніх зустрічей у неї часто виникала думка, що ця втіха куплена надто дорогою ціною, бо бачила, чого коштувало містеру Дарсі стерпіти показуху та запопадливу чемність з боку містера Коллінза. Однак він переніс усе це з гідним усілякої похвали спокоєм. Він навіть спромігся з серйозним виглядом вислухати сера Вільяма Лукаса, коли той поздоровив його із здобуттям найдорогоціннішої перлини їхньої округи і висловив надію, що вони ще не раз зустрінуться в Сент-Джеймсі. І якщо містер Дарсі і стенув плечима, то тільки тоді, коли сер Вільям відвернувся й пішов.
Вульгарність місіс Філіпс стала ще одним, мабуть, серйознішим випробуванням його поблажливості. І хоча місіс Філіпс, як і її сестра, відчувала до містера Дарсі надто велику пошану, щоб дозволяти собі фамільярність, до якої заохочували невимушені манери та приязність Бінглі, все одно — її вульгарність виявлялася щоразу, коли вона наважувалася говорити. Не змогла також її повага до нього зробити її більш елегантною, хоча менш говірливою — зробила. Елізабет робила все можливе, щоб уберегти містера Дарсі від надмірної уваги з їх боку, весь час намагаючись тримати його біля себе й біля тих членів своєї родини, з якими він міг би спілкуватися без почуття приниження. І хоча викликані всім цим неприємні почуття позбавили пору заручин великої частки притаманного їй радісного настрою, все одно надії на майбутнє зміцніли; й Елізабет із приємністю мріяла про той час, коли вони полишать товариство, таке неприємне для них обох, і насолоджуватимуться комфортом та вишуканістю своєї сімейної компанії у Пемберлі.
«Гордість і упередження» Розділ LXI
Щасливим був для материнських почуттів той день, коли місіс Беннет здихалася своїх двох найдостойніших дочок. Можна лише здогадуватися, з яким радісним захватом вона відвідувала потім місіс Бінглі та розмовляла про місіс Дарсі. Мені, звичайно ж, дуже хотілося б сказати (зробивши це заради її ж родини), що здійснення найзаповітніших бажань місіс Беннет, тобто одруження аж трьох дочок, справило свій пом’якшувальний вплив і зробило її розумною, приязною та освіченою жінкою на решту життя, але ж ні — вона так і лишилася безнадійно дурною і час від часу страждала від нервових нападів. Від цього її чоловік лише виграв, бо інакше просто не зміг би повною мірою насолоджуватися таким неочікуваним сімейним щастям.
Містер Беннет дуже скучав за своєю другою дочкою; його любов до неї витягувала його з дому частіше, ніж будь-що інше. Він із задоволенням їздив до Пемберлі, особливо тоді, коли на нього там не чекали.
Містер Бінглі та Джейн пробули в Недерфілді лише рік. Така близькість до її матері та меритонських родичів була обтяжливою навіть для його легкої вдачі та для її ніжного серця. І тоді здійснилася заповітна мрія його сестер — він придбав маєток неподалік від Дербішира; і Джейн та Елізабет, на додаток до всіх інших радощів, опинились усього за тридцять миль одна від одної. Кітті — на велику користь для неї — більшість свого часу проводила зі своїми сестрами. Потрапивши в набагато вишуканіше, ніж досі, товариство, вона значно вдосконалилася. Характер Кітті мала не такий неконтрольований, як Лідія, і тому, позбувшись впливу останньої, вона — при достатній увазі та добрих повчаннях — стала менш дратівливою, більш освіченою і не такою нудною. Звичайно ж, її всіляко намагалися тримати подалі від негативного впливу Лідії, і хоча місіс Вікхем і запрошувала її часто приїхати до неї та погостити, обіцяючи бали та численних молодиків, містер Беннет ніколи не давав згоди на поїздку.
Марія була єдиною дочкою, що залишилася вдома. Їй тепер доводилося часто переривати процес самовдосконалення, бо місіс Беннет бракувало компанії. Вона стала більше бувати на людях, але ще й досі намагалася моралізувати з приводу кожного вранішнього візиту; а оскільки її більше не пригнічувало явно невигідне порівняння своєї зовнішності із зовнішністю своїх сестер, то батько почав підозрювати, що вона потайки радіє перемінам, що сталися.
Що ж до Вікхема та Лідії, то їхні характери не зазнали якихось різких змін через одруження сестер. Вікхем філософськи пережив упевненість у тому, що тепер-то Елізабет дізнається про його невдячність та брехливість; але незважаючи на все це, він продовжував сподіватися вмовити Дарсі відписати йому частину своїх грошей. Поздоровчий лист, котрого Елізабет отримала з нагоди свого заміжжя, підтвердив, що коли не сам Вікхем, то принаймні його дружина таку надію плекає. Ось про що йшлося у цьому листі:
“Моя люба Ліззі,
я бажаю тобі радості. Якщо сила твого кохання до містера Дарсі може хоч якось зрівнятися з силою мого кохання до любого Вікхема, то тоді ти — безперечно щаслива жінка. Приємно думати, що ти така багата, і якщо тобі немає чим зайнятися, то я сподіваюся, що ти подумаєш про нас. Вікхем дуже хотів би отримати місце при дворі, і мені здається, що нам може не вистачити грошей, аби жити там без сторонньої підтримки. Згодиться будь-яке місце з доходом у три-чотири сотні на рік; однак якщо тобі не хочеться, то з містером Дарсі про це говорити не треба.
Твоя і т. д.”
Елізабет чомусь дуже не хотілося говорити про це з містером Дарсі, і тому у своїй відповіді вона спробувала покласти край усяким подальшим таким спробам. Однак посильну допомогу за рахунок того, що можна назвати заощадженням власних коштів, вона надсилала їм часто. Елізабет завжди добре розуміла, що такий невеликий доход, як у них, та ще й у розпорядженні таких двох марнотратців, які ніколи не думали про майбутнє, був явно недостатнім для покриття їхніх витрат; і при кожному переїзді вони обов’язково зверталися по допомогу або до Джейн, або до неї по “невеличку” допомогу у сплаті рахунків. Їхній спосіб життя, навіть після того, як відновлення миру дало їм змогу осісти, був украй недоладним. Вони постійно переїжджали з місця на місце в пошуку дешевшого житла і постійно витрачали грошей більше, ніж слід. Його любов до неї незабаром перетворилася на байдужість; її ж любов протрималася трохи довше; але незважаючи на свою молодість і свої манери, Лідія чіпко трималася за репутацію поважної заміжньої жінки.
Хоча Дарсі й не бажав приймати Вікхема в Пемберлі, однак він, заради Елізабет, продовжував допомагати йому з отриманням потрібних посад. Лідія інколи приїздила до них у гості, в той час, коли її чоловік розважався у Лондоні чи Баті; а у Бінглі вони вдвох часто затримувалися так надовго, що на них не вистачало навіть доброзичливої вдачі містера Бінглі, і йому часто доводилося навіть вголос натякати на те, що їм пора їхати.
Одруження містера Дарсі глибоко засмутило міс Бінглі; але оскільки вона визнала за краще зберегти за собою право робити візити до Пемберлі, то їй довелося забути про всі свої образи. Вона ще сильніше полюбила Джорджіану, до Дарсі продовжувала ставитися майже з такою, як і колись, запопадливістю і поспішала повернути Елізабет усю ту ввічливість, яку вона їй заборгувала.
Пемберлі став тепер домівкою Джорджіани; і стосунки сестри та невістки були якраз такими, якими їх і хотів бачити Дарсі. Вони дуже сподобались одна одній — як і сподівалися. Джорджіана в Елізабет душі не чула, хоча спочатку вона часто зі здивуванням, котре межувало з тривогою, прислухалася до її жвавої та грайливої манери розмови з братом. Вона побачила, що він, котрий завжди викликав у неї пошану, яка майже поглинала її ніжне сестринське почуття, запросто може бути об’єктом веселих жартів. Її розум отримав раніше невідомий їй досвід. Завдяки підказкам Елізабет вона почала розуміти, що жінка може дозволяти такі вільності зі своїм чоловіком, які не може дозволити собі брат із сестрою, більш ніж на десять років молодшою.
Леді Кетрін була до краю обурена шлюбом свого племінника і дала волю відвертості свого характеру у своїй відповіді на лист, котрий сповістив її про те, що цей шлюб відбувся. При цьому вжиті нею вирази були настільки образливими (особливо щодо Елізабет), що на певний час унеможливили подальше спілкування. Але зрештою Елізабет умовила свого чоловіка переступити через образу й шукати шляхів примирення. Тож після нетривалого опору тітонька змінила гнів на милість — чи то через свою симпатію до племінника, чи то від бажання побачити, як же буде поводитися його дружина; вона навіть погодилася зробити візит до Пемберлі, незважаючи на те, що його парки були занапащені не тільки присутністю такої недостойної хазяйки, а й відвідинами дядька та тітки, що приїздили з Лондона.
Їхні стосунки з Гардінерами завжди були надзвичайно дружніми. Дарсі, як і Елізабет, по-справжньому любив їх; а разом вони відчували безмежну вдячність цим людям, котрі, привізши Елізабет до Дербішира, сприяли їхньому єднанню.
