«Гордість і упередження» Розділ XLI
Перший тиждень після їхнього повернення проминув швидко. Почався другий. Це був останній тиждень перебування Н-ського полку в Меритоні, і всі молоді дівчата в окрузі зажурились і похнюпилися. Пригніченість була майже загальною. І тільки старші сестри Беннет зберегли здатність їсти, пити, спати і віддаватися своїм звичним заняттям. За таку байдужість їм часто докоряли Кітті та Лідія, чиє власне горе не знало меж і котрі відмовлялися збагнути, як це хтось у їхній родині може бути таким безсердечним.
— Боже правий! Що ж тепер з нами буде? Що ж нам робити? — вигукували вони час від часу у відчаї. — Як ти можеш бути такою веселою, Ліззі?!
Їхня чуйна матуся співчувала їм усією душею, бо ще не забула власних переживань за такої ситуації двадцять п’ять років тому.
— Пригадую, — сказала вона, — що я проплакала цілих два дні, коли від нас поїхав полк, котрим командував полковник Міллар. Я думала, що помру з горя.
— Ось я — так точно помру з горя, — сказала Лідія.
— Який жаль! От би поїхати до Брайтона! Але тато такий незговірливий.
— Мені б хоч трохи покупатись у морі — і я б знову почувалася прекрасно.
— А тітонька Філіпс сказала, що мені морські купання теж пішли б на користь, — додала Кітті.
Отакі ремствування невпинно лунали в Лонгберні. Елізабет намагалась якось відволіктися, прислухаючись до них, але все задоволення розчинялось у почутті сорому. Знову відчула вона справедливість дорікань містера Дарсі і, як ніколи раніше, була схильною виправдовувати його перешкоджання намірам містера Бінглі одружитися з її сестрою.
Але незабаром безрадісні перспективи Лідії змінилися на вкрай оптимістичні, бо вона отримала запрошення від місіс Форстер, дружини полковника, супроводжувати її до Брайтона. Ця приятелька Лідії, що зробила їй таку неоціненну послугу, була дуже молодою жінкою, котра лише недавно вийшла заміж. Як і Лідія, вона була людиною веселої вдачі й доброго гумору; ця обставина зблизила їх, і після тримісячного знайомства вони стали подругами нерозлийвода.
Нестримна радість Лідії з цієї нагоди, бурхливий вияв її дружніх почуттів до місіс Форстер, захват місіс Беннет і непозбутнє горе Кітті важко піддаються описанню. Виявляючи цілковиту байдужість до почуттів своєї сестри, Лідія несамовито-радісно пурхала будинком, сміялась і розмовляла з іще більшою, ніж зазвичай, жвавістю, а Кітті в той час сиділа у вітальні й тільки те й робила, що скаржилася на свою гірку долю у виразах надзвичайно нерозважливих і з виразом обличчя надзвичайно кислим.
– І чому це місіс Форстер не запросила мене разом із Лідією? — говорила вона. — А могла б і запросити, хоч я не є її близькою подругою. А я, до речі, маю не менше підстав бути запрошеною, тим більше, що я на два роки старша за Лідію.
Марно намагалась Елізабет урезонити Кітті, марними були спроби Джейн заспокоїти її, змусити змиритися з лихою долею. Що ж до самої Елізабет, то це запрошення не тільки не викликало в неї таких самих почуттів, як у матері та Лідії, а навпаки — вона вважала його смертним вироком будь-якій можливості закликати останню до здорового глузду; нічого, крім огиди, поїздка до Брайтона викликати в неї не могла, тому Елізабет просто була нездатна втриматись і потайки радила своєму батькові не дозволяти Лідії їхати. Вона пояснила йому всі недоліки поведінки Лідії в цілому і сказала, що від приятелювання з такою жінкою, як місіс Форстер, пуття буде мало, зате — при такій компаньйонці — з’явиться можливість іще нерозважливішої поведінки у Брайтоні, де спокус неодмінно буде набагато більше, ніж удома. Батько уважно вислухав Елізабет, а потім сказав:
— Лідія ніколи не заспокоїться, доки не отримає змоги похизуватися в тому чи іншому місці, і навряд чи вона коли-небудь іще матиме таку можливість зробити це при таких малих витратах і таких незначних незручностях для своєї сім’ї.
— Коли б ви знали, — відповіла Елізабет, — яку шкоду всім нам може завдати безвідповідальна й нерозважлива поведінка Лідії, ставши відомою широкому загалу, — та де там — не може, а вже завдала! — то ви, я впевнена, сприймали б усе це інакше.
— Уже завдала? — відгукнувся містер Беннет. — Вона що, встигла віднадити якихось твоїх кавалерів? Моя бідолашна Лізонько! Але нехай це тебе не пригнічує. Не варто жалкувати за полохливими молодиками, що бояться мати дурнуватих і трохи нерозважливих родичів. Ану давай — познайом мене зі списком тих жалюгідних нікчем, котрі погордливо поставилися до глупства Лідії?
— Та ні, ви помиляєтеся. Поки що я не маю підстав скаржитись. Я говорю не про якусь конкретну шкоду, а застерігаю проти можливої шкоди взагалі. Наша репутація й добре ставлення до нас широкого загалу можуть постраждати від характерних рис вдачі Лідії: від некерованості, від несамовитості, від нахабства, від заперечення будь-яких обмежень. Вибачте, але я мушу бути відвертою. Якщо ви, любий мій тату, не потурбуєтеся приборкати бурхливу енергію Лідії та розтлумачити їй, що її теперішні розваги не мають стати справою всього життя, то незабаром зникне всяка надія на поліпшення. Її характер усталиться, тож у свої шістнадцять років вона стане переконаною вертихвісткою і виставить на посміховисько всю свою родину. До того ж вона стане вертихвісткою найгіршого і найнікчемнішого штибу: крім своєї молодості та привабливості не матиме ніяких інших принад; а через своє невігластво та бездумність буде нездатною хоч якось усвідомлювати те презирство, котре викликатиме в широкого загалу її нестримна жага подобатися чоловікам. Така ж небезпека загрожує й Кітті. Хоч що б робила Лідія, вона завжди робитиме те саме. Марнославні, неосвічені, ліниві та абсолютно невтримні! О! Любий мій тату, їх же неодмінно засуджуватимуть і зневажатимуть скрізь, хоч де б вони з’являлися, а тінь ганьби падатиме й на їхніх сестер!
Містер Беннет, побачивши, що ця тема глибоко зачіпає почуття Елізабет, ніжно взяв її руку і відповів:
— Серденько, не переймайся. Там, де тебе і Джейн добре знають, там вас завжди поважатимуть і цінуватимуть; і тобі зовсім не зашкодить те, що ти маєш двійко — чи навіть трійко — дурноверхих сестричок. Не буде нам у Лонгберні спокою, якщо Лідія не поїде до Брайтона. Тож нехай їде. Полковник Форстер — людина розважлива; він зможе вберегти її від справжньої біди, а Лідія, на щастя, є надто бідною, щоб стати об’єктом чиїхось зазіхань. Офіцери знайдуть жінок, більш гідних їхньої уваги. Тож сподіваймося, що Лідія, побувши там, усвідомить власну незначущість. В усякому разі, якщо вона дійсно відіб’ється від рук, то нам нічого на завадить тримати твою неслухняну сестричку під замком усю решту її життя.
Отакою відповіддю і змушена була вдовольнитись Елізабет, але її власна думка залишилася незмінною, і вона пішла, залишивши свого батька розчарованим і засмученим. Однак вона не звикла ще більше посилювати своє роздратування, невпинно думаючи про ті біди, які його викликали. Елізабет знала, що свій обов’язок вона виконала, а перейматись якимись неминучими негараздами чи тільки збільшувати їх безглуздим клопотанням було не в її характері.
Якби Лідія та матінка знали зміст її розмови з батьком, то навіть у них обох не вистачило б говірливості, щоб висловити своє обурення. В уяві Лідії відвідини Брайтона були не чим іншим, як неземним блаженством. Її нестримна фантазія вже малювала їй вулиці цього веселого курорту, вщерть заповнені офіцерами. Вона уявляла себе об’єктом уваги десятків і сотень цих — досі їй невідомих — військовиків. Вона бачила також табір у всій його величній красі: тенти, що простягайся вдалечінь бездоганно рівними рядами, а у тентах — сила-силенна веселих молодиків у сліпучо-багряних мундирах, і вона сама — в одному з тентів і фліртує з принаймні шістьма офіцерами відразу.
Цікаво, як почувалася б Лідія, коли б дізналася, що сестра бажає позбавити її таких блискучих перспектив, які можуть стати реальністю? Тільки мати могла її зрозуміти, бо, напевно, сама колись була у схожій ситуації. Поїздка Лідії до Брайтона була для неї єдиною втіхою, бо вона з сумом усвідомлювала, що сам містер Беннет туди ні за що не поїде.
Але і Лідія, і її мати зовсім не здогадувалися про зміст розмови, тож їхній екстаз тривав із невеликими перервами, аж доки Лідія не поїхала.
Незабаром Елізабет мала побачитися з містером Вікхемом востаннє. Після повернення їй часто доводилося бути з ним в одній компанії, та її хвилювання майже зникло, а колишня симпатія зникла взагалі. Тепер навіть у тій привітності манер, котра спочатку так сподобалася їй, навчилася вона вбачати нещирість і якусь подобу зверхності та нудьги. Більше того, його нинішнє поводження з нею стало ще однією підставою для невдоволення, бо незабаром він знову виявив схильність до залицянь, які були характерними для початку їхнього знайомства і які зараз її тільки дратували. Знову відчувши себе об’єктом пустопорожньої і фривольної галантності, вона втратила до Вікхема всякий інтерес. Невпинно намагаючись покласти край цій галантності, Елізабет із неприємністю усвідомила, що він і досі є переконаним у тому, що хоч як би давно і хоч з якої б причини ці залицяння припинились, її самолюбство буде надзвичайно втішене їх поновленням, і вона неодмінно віддасть йому перевагу перед усіма іншими.
У найостанніший день перебування полку в Меритоні містер Вікхем, разом з іншими офіцерами, обідав у Лонгберні; і настільки мало була Елізабет схильна розставатися з ним у доброму гуморі, що, коли той спитався про те, як саме провела вона свій час у Гансфорді, вона не проминула сказати, що містер Дарсі та полковник Фітцвільям пробули три тижні в Розінгсі, і запитала, чи знає він останнього.
Вікхем одразу знітивсь і розхвилювався, на його обличчі з’явився невдоволений вираз, але він швидко опанував себе і з натужною посмішкою відповів, що колись йому часто доводилося з ним зустрічатися. Потім, зазначивши, що виглядає полковник Фітцвільям як справжній джентльмен, запитав, чи сподобався він їй. Елізабет дала доброзичливу та ствердну відповідь. Невдовзі з напускною байдужістю Вікхем додав:
— Скільки, ви кажете, він пробув у Розінгсі?
— Майже три тижні.
– І часто ви бачилися?
— Часто, майже щодня.
— Його манери сильно відрізняються від манер його кузена?
— Так, дуже сильно. Але по мірі продовження нашого знайомства містер Дарсі помітно змінився.
— Та невже?! — вигукнув Вікхем із виразом на обличчі, котрий не зміг уникнути уваги Елізабет. — І як саме, дозвольте запитати… — Але тут він осікся і продовжив уже грайливим тоном: — Він що — поліпшив манеру звертання? Зволив додати доброзичливості своєму звичному стилю поводження? Бо щось мені мало віриться, — продовжив він тихіше і серйозніше, — що основні риси його вдачі змінилися на краще.
— Та куди там! — сказала Елізабет. — Гадаю, що основні риси його вдачі залишилися такими ж, як і завжди.
Вона говорила й бачила, що Вікхем наче не знає — чи то радіти з її слів, чи то не йняти їм віри. Мабуть, у виразі її обличчя з’явилося щось таке, що змусило його занепокоєно та стурбовано прислухатися до наступних її слів:
— Коли я сказала, що містер Дарсі поліпшився по мірі продовження нашого знайомства, то я не мала на увазі, що у стані поліпшення перебувають його манери або розум; я мала на увазі, що, узнаючи його краще, я краще стала розуміти його життєву позицію.
Цього разу хвилювання Вікхема виявилося стривоженим поглядом і рум’янцем, що спалахнув на його обличчі; кілька хвилин він мовчав, а потім, отямившись від спантеличення, знову звернувся до Елізабет голосом украй сумирним і лагідним:
— Вам надто добре відомі мої почуття до містера Дарсі, тож мені не треба переконувати вас, як щиро я радію, що він виявив достатньо мудрості і навчився хоча б напускати на себе видимість доброї поведінки. Ось тут його гордовитість і стала в пригоді якщо не йому особисто, то багатьом іншим людям, бо тепер вона зможе утримати його від тієї ганебної поведінки, жертвою якої я став. Боюся тільки, що це — всього лише обережність, яку він змушений був виявляти під час візиту до своєї тітоньки, на чиє добре ставлення і добру думку він просто молиться. Його страх перед нею завжди давався взнаки ще в ті часи, коли ми були разом; не слід забувати також про його бажання сприяти своєму шлюбові з міс де Бург, до якої — я певен — він небайдужий.
При цих словах Елізабет не могла стримати посмішку, але відповіла тільки легким кивком голови. Вона побачила, що Вікхем знову хоче втягти її в розмову про свої нещастя, але не мала настрою давати йому таку приємну можливість. Решту вечора Вікхем удавав свою звичайну веселість, але вже не намагався залицятися до Елізабет; нарешті вони розсталися зі взаємною чемністю і, мабуть, таким же взаємним бажанням більше ніколи не зустрічатися.
Коли товариство розійшлося, Лідія пішла разом із місіс Форстер до Меритона, звідки вони мали вирушити наступного ранку, її розставання з родиною було скоріше сумбурним та гамірливим, ніж зворушливим. Кітті була єдиною, хто проливав сльози; але плакала вона з досади і заздрощів. Місіс Беннет не шкодувала побажань усіляких гараздів для своєї дочки і авторитетно напучувала її, щоб та не проґавила жодної можливості донесхочу повеселитися — можна було не сумніватися, що до цієї поради Лідія прислухається неодмінно. Прощаючись, вона була на сьомому небі від щастя і тому навіть не почула побажань щасливої дороги, що їх промимрили — без особливого ентузіазму — її сестри.
«Гордість і упередження» Розділ XLII
Якби погляди Елізабет формувалися тільки під впливом життя у власній родині, то виникла в її уяві картина подружнього щастя та домашнього затишку вийшла б не надто привабливою. Батько її, зачарований молодістю та красою, а ще тією видимістю привітної вдачі, котру зазвичай створюють молодість і краса, одружився з жінкою, чий недалекий розум і нетерпимі погляди дуже швидко поклали край усякій любові до неї з його боку. Кохання, повага і довіра зникли без вороття; розбилися всі його надії на тихе сімейне щастя. Але містер Беннет не був тією людиною, яка шукала б порятунку від викликаних власною недалекоглядністю негараздів у тих утіхах, у яких зазвичай шукають його ті нещасні, що постраждали від свого глупства чи пожадливості. Він любив свій маєток та його околиці, він любив книги; саме ці смаки й визначали основні його розваги. На свою дружину він звертав мало уваги, хіба що лише в тих випадках, коли її невігластво та глупство давало йому привід весело з неї покепкувати. Чоловіки зазвичай бажають зовсім не такого сімейного щастя, але там, де бракує можливостей для приємного проведення часу, справжній філософ задовольниться й тими, що є в його розпорядженні.
Однак Елізабет ніколи не закривала очі на хибність батькової поведінки саме як батька. Їй завжди було болісно це усвідомлювати; але, поважаючи його здібності та відчуваючи вдячність за ту ніжність, з якою він до неї ставився, вона намагалася забути те, чого не могла не помічати, і не думати про те безперервне порушення подружнього обов’язку і правил пристойності, котре полягало у виставлянні своєї дружини на посміховисько перед власними дітьми і тому підлягало всілякому осуду. Але зараз вона як ніколи сильно відчувала небезпеку, що неминуче чигала на дітей від такого недоладного шлюбу, як ніколи повно усвідомлювала негаразди, породжувані таким невмілим спрямуванням талантів; талантів, котрі при належному їх застосуванні могли б принаймні додати статечності його дочкам навіть за умови їх нездатності зробити його дружину розумнішою та освіченішою.
Окрім відбуття Вікхема, Елізабет не мала інших підстав бути задоволеною з того, що полк поїхав. Їхні виїзди в гості стали не такими цікавими, як раніше, а вдома на неї чекали мати та сестра, чиї безперервні скарги на нудотність усього, що її оточувало, спричинялися до справжньої нудьги в їхньому сімейному колі. І хоча можна було сподіватися, що з часом Кітті повернеться до здорового глузду, бо порушники її спокою вже поїхали, інша її сестра, некерований характер якої давав підстави для серйозніших побоювань, могла, скоріш за все, тільки сильніш утвердитись у своєму глупстві та самовпевненості через наявність одразу двох небезпек: курорту і військового табору. Тому в цілому Елізабет дійшла висновку — який вона часто робила і в минулому, — що подія, на яку з нетерпінням очікувала, не приносила, відбувшись, того задоволення, на яке вона розраховувала. Тому виникла потреба визначити якийсь інший період, разом із котрим почнеться справжнє щастя, знайти якийсь інший момент, із яким можна було б пов’язати свої бажання та сподівання; знову поринувши у приємне очікування, втішати себе думкою, що цього разу все вийде ліпшим чином, і — готуватися до ще одного розчарування. Тепер об’єктом її райдужних сподівань стала майбутня поїздка до Озерного краю; ця поїздка була найбільшою її втіхою за всі ті неприємні години, що стали неминучими через роздратованість матері та Кітті; а якби вона змогла ще й залучити до своїх планів Джейн, то кращого годі було б і бажати.
— Але ж це добре, — розмірковувала Елізабет, — що мені чогось бракує. Якби все вийшло так, як я хотіла, то мені б точно стало нецікаво. Тепер же, маючи в собі невпинне джерело розчарування через відсутність поруч зі мною моєї сестри, я можу небезпідставно сподіватися, що справдяться всі мої очікування на отримання задоволення. План, кожна частина якого віщує насолоду, ніколи не матиме успіху; від загального розчарування може врятувати лише невеличка доля невдоволення з якогось конкретного приводу.
Коли Лідія від’їжджала, то обіцяла матері та Кітті, що писатиме часто і докладно, але листів її доводилося чекати тривалий час і були вони короткими. Листи, які вона писала матері, здебільшого містили розповіді про те, що вони тільки-но повернулися з бібліотеки, до якої їх супроводжували такі-то офіцери і в якій вона бачила такі чудові орнаменти, що збожеволіти можна; що вона придбала нове плаття або нову парасольку, про які вона хотіла б розповісти докладніше, але, на жаль, мусить усе покинути і мчати, бо її щойно покликала місіс Форстер, аби разом податися до військового табору. З листів Лідії до Кітті можна було дізнатись іще менше, бо хоч і були вони довшими, але було в них забагато підкреслених слів, аби їх розголошувати.
Через два-три тижні після її від’їзду до мешканців Лонгберна поволі почали повертатися здоровий глузд, гарний настрій і бадьорість. Усе стало виглядати якось веселіше. Повернулися родини, котрі зиму провели в Лондоні; з’явилося літнє вбрання, почалися літні поїздки в гості. Місіс Беннет знову набула своєї звичної буркотливої незворушності, а до середини червня Кітті оговталася настільки, що змогла без сліз з’являтись у Меритоні. Це була подія надзвичайно багатообіцяюча; вона дала підстави Елізабет сподіватися, що, може, до наступного Різдва Кітті стане настільки розважливою, що буде згадувати про офіцерів не частіше одного разу на день, хіба що через якесь украй жорстоке та злостиве рішення Військового міністерства у Меритоні на той час не розквартирують іще один полк.
Запланований початок їхньої поїздки на північ був уже не за горами — лишилося чекати всього два тижні, як від місіс Гардінер надійшов лист, що відклав початок цієї подорожі та скоротив її тривалість. Справи давали можливість містеру Гардінеру поїхати аж на два тижні пізніше — в липні; через місяць він мав повернутися до Лондона, і оскільки, таким чином, у їхньому розпорядженні лишалося надто мало часу, щоб поїхати так далеко і побачити так багато, як вони планували, чи принаймні з тією неквапливістю та комфортом, на які вони розраховували, то їм доведеться полишити Озерний край і натомість здійснити менш тривалу подорож. Згідно з новим планом, вони мали поїхати на північ не далі Дербішира. У цьому графстві є достатньо цікавих місць, здатних утримати їхню увагу протягом трьох тижнів, а для місіс Гардінер воно має особливу привабливість. Місто, в якому вона провела колись кілька років свого життя і в якому вони мали тепер провести кілька днів, мабуть, було для неї не меншим об’єктом цікавості, ніж уславлені красоти Метлока, Четсворта, Давдейла або ж Піка.
Елізабет була розчарована надзвичайно; вона налаштувалася побачити саме Озерний край і вважала, що в будь-якому разі для цього все одно вистачило б часу. Але вона мусила вдовольнятися тим, що пропонувалось, її життєрадісна вдача незабаром примирилася з такою переміною, і все знову стало на свої місця.
Згадка про Дербішир породила численні асоціації. Елізабет не могла чути це слово, не подумавши при цьому про Пемберлі та його власника. “Аякже, — сказала вона сама собі, — хіба ж я не зможу безперешкодно проникнути до його графства і викрасти декілька красивих камінчиків так, що він навіть не помітить мене?”
Чекати тепер доводилось удвічі довше. До прибуття їхнього дядечка з тітонькою мало минути аж чотири тижні. Але вони таки минули, і містер та місіс Гардінер, разом із чотирма своїми дітьми, з’явилися нарешті у Лонгберні. Діти — двоє дівчаток шести та восьми років і двоє молодших хлопчиків — мали залишитися під невсипущою опікою їхньої кузини Джейн, яка була загальною улюбленицею і яка завдяки своїй спокійній розважливості та лагідній вдачі чудово годилася для того, щоб усіляко ходити за дітьми — навчати їх, гратися з ними і пестити їх.
У Лонгберні Гардінери пробули тільки одну ніч і наступного ранку вирушили разом із Елізабет на пошуки новизни та розваг. Один приємний момент не викликав сумнівів — це їхня сумісність як супутників. Ця сумісність припускала наявність здоров’я та витривалості, необхідних для того, щоб долати труднощі, життєрадісності — щоб повніше відчувати насолоду, а також взаємної симпатії та розуму, здатних зробити насолодою саме спілкування між ними, якщо поїздка виявиться нецікавою.
Ця книга не має на меті дати опис Дербішира та всіх тих цікавих місць, через котрі пролягав їхній шлях: Оксфорда, Бленгейма, Ворвіка, Кенілворта, Бірмінгема і т. ін., бо всі вони відомі достатньо добре. Наразі мова піде лише про невеличкий шматочок Дербішира. Тож до містечка Лембтон, де колись мешкала місіс Гардінер і де, як вона нещодавно дізналася, все ще жили декотрі з її знайомих, спрямували вони свої кроки після відвідин усіх основних чудес у графстві; а за п’ять миль від Лембтона був розташований Пемберлі, про що Елізабет дізналася від своєї тітоньки. Він лежав осторонь од їхнього маршруту — за одну-дві милі, не більше. При обговоренні маршруту минулого вечора місіс Гардінер висловила бажання знову побачити цю місцевість. Містер Гардінер заявив про свою згоду, після чого вони звернулися до Елізабет, аби та схвалила їхній план.
— Серденько, чи не бажаєш побачити те місце, про яке ти стільки чула? — запитала її тітка. — До того ж із Пемберлі пов’язаний багато хто з твоїх знайомих. Як тобі відомо, Вікхем провів там усю свою юність.
Елізабет була прикро вражена. Вона відчувала, що в Пемберлі їй робити нічого, і тому їй не залишалося нічого іншого, як висловити своє небажання туди їхати. Вона мусить зізнатися, що їй обридло споглядати величні будинки; вона й так бачила їх уже стільки, що її більше не цікавлять вишукані килими та атласні штори.
Місіс Гардінер вишпетила її за таке глупство.
— Коли б це просто був красивий і багато умебльований будинок, то мені б самій було байдуже, — сказала вона, — але там такі чудові прилеглі ділянки! Пемберлі має одні з найкращих насаджень у графстві.
Елізабет не відповіла нічого, але розум її все одно не міг на це зголоситися. Можливість зустрічі з містером Дарсі під час оглядин одразу ж спала їй на думку. Це було б жахливо! Від самої думки про таку зустріч вона спалахнула рум’янцем і вже хотіла була поговорити про все відверто зі своєї тіткою, ніж так ризикувати. Але проти цього виникли певні заперечення, тож насамкінець Елізабет вирішила, що так вона вчинить лише тоді, коли особисто спитається про присутність хазяїна та отримає негативну відповідь.
Тож перед тим, як лягти спати, вона запитала у служниці про Пемберлі — чи цікаво там, як звуть його власника і чи не поїхав він, бува, на літній відпочинок. Із величезним полегшенням отримавши на останнє запитання ствердну відповідь, Елізабет заспокоїлась і тепер, коли всі побоювання зникли, відчула справжній інтерес до будинку та бажання його оглянути. Тому, коли ця тема знову виникла наступного ранку і знову Гардінери спиталися про її думку, вона з готовністю, але з байдужим виглядом відповіла, що взагалі-то не має нічого проти такого плану.
Тож незабаром вони мали відвідати Пемберлі.
«Гордість і упередження» Розділ XLIII
Коли на під’їзді до маєтку Елізабет уперше побачила Пемберлійський ліс, то відчула легке хвилювання, а коли вони нарешті повернули і проїхали через ворота, то хвилювання перетворилося на сильне збурення почуттів.
Парк був дуже великий і містив значну кількість різноманітних ділянок. Вони в’їхали до нього в одній із його найнижчих точок і певний час прямували красивим гаєм, що охоплював значну територію.
Від повноти душі Елізабет не могла розмовляти, але вона помічала кожну цікаву місцину, кожний мальовничий пейзаж і захоплювалася ними. Півмилі вони поволі їхали вгору й раптом опинилися на вершечку досить високого пагорба, де гай закінчився, миттєво відкривши їхньому погляду Пемберлі-Хаус, розташований із протилежного боку долини, в яку круто донизу зміїлася дорога. Це була велика, красива кам’яна будівля, що стояла ген на протилежному схилі та позаду була обрамована пасмом високих лісистих пагорбів, а попереду неї досить глибокий ручай розширювався в чималеньку річку, але без видимих слідів людського втручання. Його береги не були підкреслено правильними чи неоковирно прикрашеними. Елізабет була зачарована. Вперше вона бачила місце, де природа постаралася на славу, де її краса майже не постраждала від чийогось недоладного смаку. Всі вони були розчулені та приголомшені побаченим; і в цю хвилину Елізабет усвідомила, що бути хазяйкою Пемберлі — це не абищо!
Вони спустилися з узвишшя, переїхали через місток і підкотили до ґанку. Тільки Елізабет почала роздивлятися будинок, як до неї знову повернулося побоювання зустріти його хазяїна. “Може, служниця помилилася?” — з острахом подумала вона. Відвідувачі спиталися дозволу оглянути будинок, і їм дозволили ввійти. Поки вони чекали на економку, Елізабет не переставала дивуватися тому збігові обставин, завдяки якому вона потрапила в цей будинок.
Прийшла економка — статечна літня жінка, менш елегантна і більш чемна, ніж уявляла собі Елізабет. Вона провела їх до їдальні. Це була велика пропорційно спланована і прекрасно обставлена кімната. Елізабет, кинувши на неї побіжний погляд, підійшла до вікна, щоб насолодитися краєвидом, який із нього відкривався. Пагорб із лісовою короною на вершечку, з якого вони нещодавно спустились, являв собою прекрасне видовище і на відстані виглядав іще більш стрімчастим. Чудовою була кожна ділянка ландшафту; і Елізабет — скільки сягав її погляд — у захваті споглядала цей краєвид: річку, дерева, розкидані по її берегах, звивисту долину… Коли вони переходили до інших кімнат, то ці об’єкти можна було розглядати під іншим кутом зору, але з кожного вікна відкривався чудовий краєвид. Кімнати були високі та красиві, а меблі в них — сумірні з багатством їх власника, але Елізабет, із захопленням віддаючи належне його смаку, побачила: ці меблі не були ані недоладними, ані надмірно вишуканими — менш розкішними, але більш елегантними, ніж меблі у Розінгсі.
— Подумати тільки: я могла бути хазяйкою всього цього! — розмірковувала Елізабет. — Я б уже встигла звикнути до цих кімнат! Замість того, щоб споглядати їх як чужинка, я вже могла б насолоджуватися ними як своєю власністю і запрошувати до них візитерів — моїх дядька та тітку! Але ж ні! — отямилася вона. — Цього б ніколи не могло бути: з дядьком та тіткою мені довелося б розпрощатися; мені б не дозволили їх запрошувати.
Це була вчасна думка — вона врятувала її від чогось дуже схожого на ремствування.
Елізабет кортіло спитатися в економки, чи справді хазяїн був у від’їзді, але вона ніяк не наважувалася цього зробити. Однак нарешті це питання поставив її дядечко; Елізабет із острахом відвернулася вбік, а місіс Рейнольдс відповіла, що хазяїн дійсно у від’їзді, додавши при цьому: “Але ми очікуємо, що він повернеться завтра з великою компанією друзів”. Елізабет була надзвичайно рада тій обставині, що їхня поїздка ні за яких умов не могла бути відкладеною ні на день.
Потім тітка погукала її подивитися на одну картину. Елізабет підійшла й побачила портрет містера Вікхема, причеплений над каміном посеред інших мініатюр. Тітка з посмішкою запитала, чи подобається їй цей портрет. Тут до них підійшла економка й пояснила, що це портрет молодого джентльмена, сина управителя маєтку її покійного господаря, котрий виховав його і дав йому освіту за свій рахунок. “Зараз він у армії, — додала вона, — але боюсь, що з нього не буде толку — він такий непутній!”
Місіс Гардінер поглянула на свою племінницю й посміхнулась, але Елізабет не наважилася посміхнутись у відповідь.
— А то — портрет мого господаря, — мовила місіс Рейнольдс, показуючи на іншу мініатюру, — схожість надзвичайна! Його намалювали тоді ж, коли й портрет містера Вікхема — десь близько восьми років тому.
— Я багато чула про гарну зовнішність вашого господаря, — сказала місіс Гардінер, розглядаючи портрет, — тут зовнішність дійсно гарна. Але ж, Ліззі, скажи нам — є схожість чи немає?
Місіс Рейнольдс, зачувши, що Елізабет знайома з її господарем, поглянула на неї з непідробною повагою.
— Ця дівчина знає містера Дарсі?
Елізабет зашарілась і відповіла:
— Трохи знаю.
— А ви вважаєте, що він — дуже красивий джентльмен, пані?
— Так, вважаю, що дуже красивий.
— Як на мене, так немає чоловіка, красивішого за нього; але в галереї нагорі ви побачите ще кращий, більший його портрет. Ця кімната була улюбленою кімнатою мого чоловіка, і оці мініатюри висять у тому самому місці, що й тоді. Вони йому дуже подобалися.
Тут Елізабет нарешті зрозуміла, чому серед них був портрет містера Вікхема.
Потім місіс Рейнольдс спрямувала їхню увагу на портрет міс Дарсі, намальований тоді, коли їй було лише вісім років.
— А зараз міс Дарсі — така ж вродлива, як і її брат? — запитав містер Гардінер.
— Ну звичайно ж! Найвродливіша дівчина з коли-небудь бачених мною; а яка освічена і вихована! Грає і співає цілісінький день. У кімнаті поруч стоїть новий інструмент, котрий щойно для неї привезли, — подарунок мого господаря; завтра вона приїздить разом із ним.
Містер Гардінер, маючи манери невимушені та приємні, заохочував говірливість економки своїми запитаннями та зауваженнями, а місіс Рейнольдс — чи то від почуття власної значущості, чи то від любові до мешканців маєтку — з явним задоволенням розповідала про господаря та його сестру.
— Як часто ваш хазяїн буває в Пемберлі протягом року?
— Не так часто, як мені хотілося б, пане; але смію сказати, що він проводить тут приблизно половину свого часу, а міс Дарсі влітку завжди від’їздить на південь.
“За винятком тих випадків, — подумала Елізабет, — коли вона їздить до Ремсгейта”.
— Якщо ваш господар ожениться, то, може, тоді ви матимете змогу бачити його частіше.
— Так, пане, але я вже й не знаю, коли це станеться і чи станеться взагалі. Не знаю, чи зможе він знайти собі гідну пару.
Містер і місіс Гардінер посміхнулись, а Елізабет не втрималась і мовила:
— Якщо ви такої думки про нього, то, мабуть, він є дійсно людиною надзвичайно достойною.
— Я не говорю нічого, крім правди і крім того, що скажуть усі ті, хто добре його знає, — відповіла місіс Рейнольдс. Елізабет подумала, що це вже занадто; і зі зростаючим здивуванням почула, як економка додала:
— Жодного разу в житті я не чула від нього лихого слова, а я ж знаю його ще відтоді, коли він був чотирирічним хлопчиком.
Це була найдивовижніша з усіх похвал, яка повністю суперечила її уявленням про містера Дарсі. Досі Елізабет твердо трималася тієї думки, що він не був людиною доброзичливою. Ця фраза збудила в ній щонайжвавіший інтерес, їй дуже захотілося почути ще, тож вона була надзвичайно вдячна своєму дядечкові, коли він мовив:
— Дуже мало є людей, про яких можна почути добру думку. Вам поталанило мати такого господаря.
— Так, пане, я знаю, що мені дуже поталанило. Ввесь світ можна обійти, а кращого не знайдеш. Але ж я завжди зазначаю, що ті, хто в дитинстві є доброзичливими, залишаються доброзичливими і в дорослому віці; він же завжди був найлагіднішим і найвеликодушнішим хлопчиком у цілому світі.
Елізабет витріщилася на неї, ледь приховуючи своє здивування. “Невже це — містер Дарсі?” — подумала вона.
— Його батько був прекрасною людиною, — сказала місіс Гардінер.
— Так, пані, саме таким він і був, а його син буде таким же, як і батько, — так само люб’язним до людей бідних.
Елізабет слухала, ледь ймучи віри, і сумнівалась; їй дуже кортіло почути більше. Зі всього, про що розповідала місіс Рейнольдс, її цікавила лише ця тема. Марно економка говорила про зміст картин, розміри кімнат і вартість меблів. Містер Гардінер, вельми здивований тією фамільною упередженістю, якою він пояснив надмірну, на його погляд, похвалу місіс Рейнольдс на адресу свого хазяїна, незабаром повернувся до цієї теми, і економка знову стала енергійно перелічувати чесноти містера Дарсі, коли вони разом піднімалися широкими сходами.
— Він — найкращий землевласник і найкращий хазяїн, — сказала вона. — Другого такого я не знаю. Не те, що теперішні несамовиті та безголові молодики, котрі тільки про себе й думають. Серед його орендарів та слуг знайдеться чимало таких, які відізвуться про нього добрим словом. Хтось може закинути, що він гордовитий; але запевняю вас — нічого подібного я ніколи не бачила. Наскільки я розумію, йому приписують гордовитість лише тому, що він не торохтить без упину, як інші молодики.
“У якому ж привабливому світлі це його виставляє!” — подумала Елізабет.
— Така надзвичайно доброзичлива характеристика, — прошепотіла її тітонька, коли вони піднімалися сходами, — якось не в’яжеться з його ставленням до нашого бідолашного приятеля.
— Можливо, нас обдурили.
— Навряд; гадаю, що ці відомості заслуговують на довіру.
На горішньому поверсі вони спочатку потрапили до просторого передпокою, а потім місіс Рейнольдс провела їх до чепурненької вітальні, нещодавно обставленої з більшою елегантністю та вишуканістю, ніж кімнати внизу, і повідомила, що все це було зроблено лише на догоду міс Дарсі, котрій сподобалася ця кімната, коли вона була в Пемберлі останнього разу.
— Він дійсно добрий брат, — сказала Елізабет, підходячи до одного з вікон.
Місіс Рейнольдс уже передчувала, як зрадіє міс Дарсі, коли ввійде до кімнати.
— Отакий він завжди і є, — додала вона. — Все, що може дати приємність його сестрі, буде зроблено обов’язково і невідкладно. Він нічого для неї не пошкодує.
Їм лишилося подивитися лише картинну галерею і дві-три великі спальні. В першій було багато гарних картин, але Елізабет погано зналася на живопису, і тому від картин, схожих на ті, які вже бачила внизу, вона охоче перейшла до споглядання деяких олівцевих малюнків міс Дарсі, сюжети яких були для неї цікавішими та зрозумілішими.
В галереї було багато портретів членів родини, але вони містили мало такого, на чому міг би затриматися погляд сторонньої людини. Серед них Елізабет намагалася знайти те єдине обличчя, риси якого були їй знайомими. Нарешті погляд її зупинився — портрет мав вражаючу схожість із містером Дарсі, на обличчі якого була та сама широка посмішка, з котрою — як вона пам’ятала — він часто на неї позирав. Серйозно замислившись, вона постояла кілька хвилин перед портретом, а при виході з галереї знову затрималася біля нього. Місіс Рейнольдс довела до їхнього відома, що цей портрет був намальований за життя батька містера Дарсі.
Мабуть, саме в цей момент у серці Елізабет з’явилося до оригіналу цього портрета почуття тепліше, ніж будь-коли за весь час їхнього знайомства. Похвала на його адресу з вуст місіс Рейнольдс не була чимось дріб’язковим. Хіба є щось цінніше за добре слово розумного слуги? І чуйний брат, і землевласник, і господар! Скільки людей залежало у своєму щасті від його опіки! Скільки радості чи болю владен він був їм завдати! Скільки добра чи зла! Все, що розповідала про містера Дарсі економка, зображало його у вигідному світлі, тому, стоячи перед полотном, на якому він був зображений і з якого він дивився на неї немиготливим поглядом, Елізабет уже з глибшою, ніж будь-коли, вдячністю згадала про його кохання до неї, згадала його палке освідчення і вибачила йому той недоречний спосіб, у який він це освідчення зробив.
Оглянувши всю ту частину будинку, що була відкритою для гостей, вони зійшли вниз і після прощання з економкою були передовірені садівнику, котрий чекав на них біля входу в залу.
Коли вони прямували через галявину до річки, Елізабет обернулася, щоб знову подивитися на будинок; її дядько та тітка теж зупинились, і, доки перша губилася в здогадках щодо віку будівлі, з дороги, що вела позаду її до конюшень, вигулькнув сам її хазяїн.
Їх розділяли двадцять ярдів, і поява містера Дарсі була настільки несподіваною, що Елізабет не встигла уникнути його погляду. В ту ж мить їхні очі зустрілись, а їхні щоки густо почервоніли. Він здригнувся і на якусь мить закляк від здивування, але, швидко оговтавшись, став наближатися до компанії та заговорив до Елізабет — може, з небездоганною байдужістю, зате з бездоганною чемністю.
Вона була інстинктивно відвернулась, але зупинилася при його наближенні та вислухала чемні привітання зі збентеженням, котре не могла перебороти. Якщо першої появи містера Дарсі чи його схожості зі щойно баченими портретами для супутників Елізи було недостатньо, аби пересвідчитися, що це саме він і був, то це підтвердилося здивуванням, котре з’явилося на обличчі садівника, коли той забачив свого хазяїна. Гардінери стояли трохи віддалік, коли містер Дарсі розмовляв з їхньою племінницею, котрій від здивування та зніяковіння несила було підвести на нього очі; тому вони не чули її відповіді на чемні розпитування про здоров’я її родини. Елізабет була вражена переміною його манер, котра сталася відтоді, як вони бачилися востаннє, її ніяковість зростала з кожним його словом; їй не давала спокою думка про недоречність своєї появи тут, тож ті декілька хвилин, які вони провели разом, були найбентежнішими хвилинами її життя. Містер Дарсі, здавалося, був схвильований не менше за неї, його голосу явно бракувало звичної статечності; і він продовжував розпитувати Елізабет про час її від’їзду з Лонгберна так часто і так похапливо, що видно було — він просто намагається відволіктися від інших думок та зовсім інших запитань.
Нарешті містер Дарсі замовк, явно не знаючи, про що говорити далі. Промовчавши отак якусь мить, він опанував себе, швидко попрощався й пішов.
Після цього її супутники приєдналися до неї і висловили своє захоплення його чудовою статурою, але Елізабет уже нічого не чула і мовчки йшла за ними, поглинута власними почуттями. Сором і роздратування переповнювали її. Як нерозумно та необачно вчинила вона, приїхавши сюди! Яким дивним видався, напевне, містеру Дарсі її приїзд! Йому могло здатися, що вона зробила це навмисне! О, навіщо вона приїхала сюди! Чому він повернувся на день раніше?! Піди вони лишень на десять хвилин раніше, то він уже не зміг би їх побачити, бо видно було, що він тільки-но приїхав, тільки-но встав з коня чи вибрався з карети. Недоречність цієї зустрічі знову і знову змушувала її густо червоніти. А його поведінка, що так вражаюче змінилася, — що б це могло означати? Дивно, що він узагалі заговорив до неї — з такою чемністю, та ще й про її родину питався! Ніколи в житті не бачила вона, щоб у його манерах було так мало поважності, ще ніколи не промовляв він до неї з такою ніжністю, як під час цієї несподіваної зустрічі. Який разючий контраст становило все це до його манер під час їхньої останньої зустрічі в Розінгсі, коли він вручав їй свого листа! Елізабет не знала, що й думати і як усе це пояснити.
Вони вийшли на прекрасну алею, що тягнулась уздовж річки, кожен крок відкривав перед ними то мальовничу кручу, то чудову панораму лісу, до якого вони наближались; але минув деякий час, перш ніж Елізабет відновила здатність усе це усвідомлювати. Вона механічно відповідала на звертання дядечка та тітоньки і навіть намагалася поглядати туди, куди вони вказували, та не помічала майже нічого. Всі її думки зосередилися на тій частині Пемберлі-Хаус — якою б вона не була, — в котрій міг перебувати містер Дарсі. Їй страшенно хотілося знати, що зараз відбувається в його душі, що він про неї думає і чи кохає він її так само, як і раніше, — попри все, що сталося. Можливо, він виявив чемність тому, що почувався невимушено, проте чулось у його голосі щось таке, що зовсім не було схожим на невимушеність. Їй важко було сказати — болісно чи приємно було йому бачити її, та вона знала напевне, що байдужості він не відчував.
Однак невдовзі зауваження супутників Елізабет щодо її неуважності повернули її до тями, і вона, зрештою, усвідомила необхідність виглядати більш схожою на саму себе.
Вони ввійшли до лісу і, на деякий час розпрощавшись з річкою, піднялися на якесь узвишшя, де проміжки між деревами давали змогу бачити численні мальовничі пейзажі долини, подекуди — ручаю, а також протилежних пагорбів, багато з яких були вкриті лісом. Містер Гардінер висловив бажання обійти навколо всього парку, але тут же висловив побоювання, що пішки зробити це навряд чи вдасться. З тріумфуючою посмішкою садівник сповістив їх, що периметр парку становить десять миль. На цьому питання було закрите, й вони рушили далі звичним маршрутом, котрий із часом знову вивів їх — через лісистий крутосхил — до берега річки в одній із найвужчих її ділянок. Компанія перетнула її невигадливим місточком, змайстрованим у тон оточуючому пейзажу. Ця місцина мала вигляд не такий захоплюючий, як ті, де вони вже встигли побувати. Тут долина стискалася, перетворюючись на яр, в якому вистачало місця лише для річки та вузької алеї серед чагарників. Елізабет закортіло дослідити потаємні закуточки цієї алеї, проте коли вони перейшли через місток і прикинули відстань до будинку, то місіс Гардінер, з якої ходок був не надто добрий, далі йти не змогла і думала лише про те, щоб якомога скоріше повернутися до карети. Тож її племінниці довелося скоритись, і вони вирушили до будинку найкоротшим шляхом з протилежного боку річки; але просувалися повільно, бо містер Гардінер дуже полюбляв риболовлю (хоча лише зрідка мав можливість задовольнити цю свою пристрасть) і так захопився спостереженням за фореллю, котра час від часу сновигала у воді, і розмовами із садівником про цю рибу, що майже стояв на місці. Ось так вони повільно й рухались, аж доки знову не були вкрай здивовані — а Елізабет не менше, ніж першого разу, — появою неподалік од них містера Дарсі, що йшов їм назустріч. Із цього боку річки алея була менш затіненою, ніж із протилежного, і саме тому вони і змогли побачити його ще до того, як він устиг до них підійти. На якусь мить Елізабет здалося, що він піде якоюсь іншою стежкою. Ця думка не покидала її, доки поворот алеї приховував його від їхніх поглядів, але не встигли вони проминути цей поворот, як містер Дарсі виріс просто перед ними. Вона відразу ж помітила, що він не втратив своєї недавньої чемності; тож у відповідь на його ввічливість Елізабет почала висловлювати свій захват красотами місцевості, але не встигли слова “прекрасний” і “захоплюючий” злетіти з її вуст, як несподівано на думку їй спали неприємні спогади — вона злякалася, що її похвалу на адресу Пемберлі можуть неправильно зрозуміти, і, почервонівши, замовкла.
Місіс Гардінер стояла трохи позаду, тому, коли Елізабет зробила паузу, він спитався, чи не зробить вона честь відрекомендувати його своїм друзям. До такого вияву чемності Елізабет була явно неготова; вона ледве втрималася, щоб не посміхнутися з того, що тепер він прагнув бути представленим деяким із тих людей, проти яких не так давно повстала його гордість, і саме їй пропонував це зробити. “Яким же буде його подив, — подумала Елізабет, — коли дізнається, ким вони є насправді! А зараз він, мабуть, приймає їх за великих цабе”.
Однак представлення відбулось — і невідкладно; а коли Елізабет сказала, що це — її родичі, то швидко кинула на містера Дарсі хитрий погляд, аби побачити, яке враження це на нього справить; вона не виключала можливості, що він тут же кинеться навтьоки від таких недостойних супутників. Було видно, що це повідомлення викликало в нього чимале здивування, яке, однак, він витримав із честю і не тільки не втік, але й пішов разом з ними додому, розмовляючи з містером Гардінером. Елізабет не могла не відчувати задоволення, не могла не торжествувати. Її втішало, що тепер містер Дарсі знав, що вона має таких родичів, за яких не доводилося червоніти. Надзвичайно уважно прислухалася вона до всього, про що вони говорили, і приходила в захват від кожного виразу, кожного речення, мовленого її дядечком, бо вони свідчили про його розум, його смак і його гарні манери.
Незабаром розмова торкнулася риболовлі, й Елізабет почула, як містер Дарсі надзвичайно чемно запросив дядечка до себе рибалити скільки йому заманеться, доки він буде в їхніх краях, водночас запропонувавши йому риболовні снасті та вказавши на ті ділянки річки, де зазвичай риба клює найкраще. Місіс Гардінер, котра йшла рука в руку з Елізабет, подивилася на неї очима, сповненими зачудування. Елізабет не сказала нічого, та була втішена цим надзвичайно і сприйняла комплімент як належне. Однак її здивуванню не було меж, і вона невпинно повторювала: “Чому він так змінився? Що послужило причиною? Навряд чи це трапилося через мене, не могли його манери пом’якшитися мені на догоду. Мої докори в Гансфорді не могли спричинитися до такої значної переміни. Не може бути, щоб він і досі мене кохав”.
Ось так вони і йшли деякий час: двоє жінок попереду, двоє чоловіків — позаду. Потім усе товариство спустилося до води, щоб краще придивитися до якоїсь чудернацької водорості, а коли вони поверталися на стежку, то відбулася невеличка зміна їхніх позицій. До цієї зміни спричинилася місіс Гардінер, котра, втомившись від вранішньої прогулянки, визнала руку Елізабет недостатньо надійною опорою і тому висловила бажання триматися за руку свого чоловіка. Тож містер Дарсі зайняв місце біля її племінниці, і далі вони пішли разом. Після нетривалої мовчанки першою заговорила дівчина. Елізабет хотіла дати йому зрозуміти, що перед тим, як поїхати до маєтку, вона отримала запевнення в його відсутності, і тому почала розмову із зауваження про цілковиту несподіваність його приїзду — “бо ваша економка, — додала вона, — повідомила нам, що ви повернетеся тільки завтра; і взагалі — перед тим, як ми виїхали з Бейквела, ми пересвідчилися, що ваше повернення найближчим часом не очікується”. Містер Дарсі підтвердив правдивість усього сказаного і додав, що невідкладні справи, про які повідомив йому управитель, змусили його виїхати на декілька годин раніше товариства, з яким він подорожував. “Вони приєднаються до мене рано-вранці завтра, — продовжив він, — і серед них є декотрі, яких ви неодмінно впізнаєте, — це містер Бінглі та його сестри”.
У відповідь Елізабет лише злегка вклонилася. Подумки вона миттєво повернулась у той час, коли ім’я містера Бінглі згадувалося між ними востаннє, і, наскільки вона могла судити з виразу обличчя містера Дарсі, його думки ненабагато відрізнялися від її думок.
— Серед компанії є ще одна людина, — продовжив він після паузи, — котрій дуже хотілося б із вами познайомитися. Ви дозволите мені відрекомендувати вам свою сестру під час вашого перебування в Лембтоні? Чи, може, я бажаю надто багато?
Великим було здивування Елізи, викликане таким проханням; настільки великим, що вона й незчулась, як дала згоду. Вона відразу ж збагнула, що будь-яке бажання міс Дарсі познайомитися з нею було, безперечно, наслідком зусиль, докладених її братом; які б не були його мотиви, все одно це було добре. Приємно було знати, що обурення її відмовою не змусило містера Дарсі думати про неї зле.
Якийсь час вони йшли мовчки, кожен заглибившись у власні думки. Елізабет почувалася не зовсім комфортно, бо це було просто неможливо, але все ж таки була вона потішеною та задоволеною. Його бажання відрекомендувати їй свою сестру було компліментом найвищого ґатунку. Елізабет із містером Дарсі швидко випередили своїх супутників; діставшись карети, вони побачили, що містер та місіс Гардінер відстали від них майже на чверть милі.
Потім він запросив її до будинку, та Елізабет заявила, що не відчуває втоми, тож отак вони і стояли на галявині. В ці хвилини сказати можна було дуже багато, і тому мовчання було вкрай ніяковим. Їй хотілося розмовляти, та здавалося, що кожна тема була під забороною. Нарешті Елізабет згадала, що як-не-як, а вона подорожує, і вони з неабиякою завзятістю вхопилися за тему Метлока і Давдейла. Однак і час, і її тітонька рухалися повільно — тому терплячість Елізабет та її теми для розмов майже вичерпалися під кінець їхньої з містером Дарсі розмови сам на сам. Коли підійшли містер та місіс Гардінер, то все товариство настійно запросили до будинку, аби щось перекусити і відпочити, але запрошення було відхилене і вони розсталися з чемністю надзвичайною з кожного боку. Містер Дарсі підсадив жінок до карети, а коли вона рушила, то Елізабет побачила, що він повільно пішов до будинку.
Тепер для дядечка та тітоньки настав довгожданий час для висловлення своїх вражень і зауважень; кожен з них заявив, що хазяїн будинку набагато перевершив усі їхні сподівання.
— Він прекрасно вихований, чемний та ненав’язливий, — сказав дядечко.
— Певна статечність у ньому, звичайно ж, є, — додала тітонька, — але вона обмежується скоріше його виглядом і личить йому. Тепер разом з економкою я можу сказати: хоч декому він і видається гордовитим, особисто я цього в ньому не помітила.
— Я був надзвичайно вражений його ставленням до нас. Воно було більш ніж чемним — це була непідробна уважність, хоча для неї не було особливої необхідності, бо хто для нього Еліза — він її майже не знає.
— Мушу сказати, Ліззі, — додала тітонька, — що він не такий вродливий, як Вікхем; чи, вірніше, зовсім на нього не схожий, хоча теж має бездоганні риси обличчя. Але чому ж ти колись казала нам, що він дуже неприємний?
Елізабет вибачалась як уміла і сказала, що після їхньої зустрічі в Кенті її думка про нього поліпшилась, а сьогодні вранці він був сама ввічливість.
— А може, вся його чемність — то є просто примха? — запитав у відповідь дядечко. — Представники нашої знаті часто бувають екстравагантними, тому я не поспішатиму приймати за щиру правду його слова про риболовлю, оскільки завтра він може передумати — і прогнати мене зі своїх володінь.
Елізабет зрозуміла, що вони повністю помиляються стосовно його вдачі, але промовчала.
— Після того, як ми його побачили, — продовжувала місіс Гардінер, — я не можу уявити собі, щоб містер Дарсі міг повестися з кимось так жорстоко, як це він вчинив щодо бідолашного Вікхема. Він не схожий на злу людину. Навпаки, коли він говорить, то його обличчя стає ще привабливішим. До того ж воно виражає почуття власної гідності, котре не дозволяє думати погано про його душу. Але як послухати ту добру жінку, що показувала нам будинок, то можна подумати: добрішого і кращого за містера Дарсі не знайти на всій землі! Декілька разів я ледь не розсміялася. Та, мабуть, він дійсно є великодушним господарем, а така риса в розумінні слуги вже означає наявність усіх можливих чеснот.
У цей момент Елізабет відчула необхідність сказати щось на виправдання його ставлення до Вікхема; тому вона якомога обережніше дала їм зрозуміти, що, за словами родичів містера Дарсі в Кенті, у нього були вагомі підстави поводитися саме таким чином і що його характер є зовсім не таким поганим, а характер Вікхема — зовсім не таким гарним, як це вважають у Гертфордширі. На підтвердження сказаного вона розповіла подробиці їхніх фінансових стосунків, не називаючи при цьому джерела таких відомостей, однак стверджуючи, що його достовірність не підлягає сумніву.
Місіс Гардінер була здивована і збентежена; але, оскільки вони вже під’їжджали до місця її минулих розваг і веселощів, усі інші теми поступилися місцем приємним спогадам; вона була надто зайнята, показуючи своєму чоловіку всі цікаві особливості округи, і тому ні про що інше думати не могла. І хоч як вона втомилася після вранішньої прогулянки, але не встигли вони пообідати, а вона вже вирушила на пошуки своїх давніх знайомих і вечір провела у приємному спілкуванні, що стало можливим після стількох років розлуки.
За день трапилося стільки цікавих подій, що Елізабет уже просто була не в змозі приділити достатньої уваги хоч комусь із цих нових друзів; і вона не могла не згадувати — і згадувати зі здивуванням — про доброзичливість містера Дарсі та про його бажання познайомити її зі своєю сестрою.
«Гордість і упередження» Розділ XLIV
Елізабет була впевнена, що містер Дарсі та його сестра приїдуть до неї з візитом наступного дня після прибуття останньої до Пемберлі; тому вона вирішила, що ввесь наступний ранок не буде відходити далеко від постоялого двору. Та її висновок був хибним, бо очікувані візитери з’явилися до Лембтона того ж ранку, що й їхня компанія. Елізабет, її родичі та нові друзі трохи погуляли довкола і тільки-но встигли повернутися до приміщення, щоб перевдягтися і пообідати, як звук прибуваючого екіпажу привабив їх до вікна; вони побачили, що вулицею рухалася двоколка, в якій сиділи якийсь пан та панянка. По їхньому вбранню Елізабет відразу ж здогадалася, хто вони такі, і, поділившись подивом зі своїми родичами, розповіла їм про ту честь, якої вона наразі мала удостоїтись. Її дядечко та тітонька були вкрай здивовані; ніяковість, яка відчувалась у голосі Елізабет, сама ця обставина — у поєднанні з подіями минулого дня — розкрили їм очі на суть того, що відбувалося. Раніше на це не було ніяких натяків, але зараз вони збагнули, що увагу з боку такої поважної особи, як містер Дарсі, можна було пояснити не чим іншим, як його небайдужістю до їхньої племінниці. Доки ця нововиникла думка заволодівала їхньою свідомістю, сум’яття в душі Елізабет зростало кожної миті. Її саму дуже дивувало це збурення почуттів, яке вона не могла подолати; серед причин цього неспокою був і страх того, що небайдужий до неї містер Дарсі надто добре схарактеризує її своїй сестрі; тому вона більше ніж звичайно непокоїлася тим, аби догодити гостям, і водночас боялася, що їй не вдасться цього зробити.
Не бажаючи, щоб її помітили, Елізабет одійшла від вікна і почала походжати кімнатою, намагаючись узяти себе в руки, але, уздрівши здивовано-допитливі погляди дядечка та тітоньки, розхвилювалась іще більше.
З’явилася міс Дарсі та її брат, і представлення, якого вона так панічно боялася, нарешті відбулось; але Елізабет не без подиву помітила, що нова її знайома була не менш наляканою, ніж вона сама. Їй уже встигли розповісти в Лембтоні, що міс Дарсі була особою надзвичайно гордовитою, але протягом перших хвилин вона встигла лише помітити, що міс Дарсі була надзвичайно сором’язливою — і тільки. Навіть півслова витягнути з неї було надзвичайно важко.
Міс Дарсі була вищою та масивнішою за Елізабет; незважаючи на те, що їй було лише трохи більше шістнадцяти років, її статура вже сформувалась, і виглядала вона як цілком доросла і граціозна жінка. Сестра була не такою вродливою, як її брат, але обличчя її світилося розумом і приязністю, а манери були навдивовижу невибагливими та люб’язними. Елізабет очікувала зустріти в її особі такого ж проникливого та різкого на язик співрозмовника, як і містер Дарсі, й тому з полегшенням зітхнула, забачивши таку відмінність характерів.
Не встигли вони довго пробути разом, як Дарсі повідомив Елізабет, що Бінглі теж збирається засвідчити їй свою пошану, і не встигла Елізабет висловити задоволення з цього приводу та приготуватися до приходу такого візитера, як сходами пролунали швидкі кроки Бінглі, і через якусь мить він увійшов до кімнати. Гнів, що його відчувала до нього Елізабет, давно минув; але коли б навіть якась частка того гніву й лишилася, вона б не змогла встояти перед тією непідробною радістю, з якою він привітав її. Люб’язно, хоч і в загальних рисах, спитався він про її родину; говорив і поводився з тією ж приязною невимушеністю, котра завжди була йому притаманна.
Для містера та місіс Гардінер містер Бінглі був персонажем не менш цікавим, ніж для Елізабет. Вони давно хотіли з ним побачитись. І взагалі — вся прибула компанія викликала в них неабиякий інтерес. Щойно виниклі в них здогадки стосовно містера Дарсі та їхньої племінниці скерували їхню жваву, хоча й стриману допитливість на кожного з них. Невдовзі ця допитливість спричинилася до цілковитої переконаності, що принаймні одному з цих молодих людей відомо, що таке кохання. Щодо їхньої родички, то певні сумніви Гардінери ще мали, стосовно ж означеного джентльмена було цілком очевидно, що почуття захоплення просто переповнює його.
Елізабет, зі свого боку, мала багато з чим впоратись. Їй потрібно було достеменно розібратися в почуттях кожного з візитерів, заспокоїти почуття власні та бути приємною для всіх. Стосовно останнього завдання — попри всі її великі побоювання — успіх був майже гарантованим, бо ті, кому вона намагалася догодити і сподобатися, були налаштовані до неї доброзичливо. До намагань Елізабет догодити Бінглі ставився прихильно, Джорджіана — ще прихильніше, а містер Дарсі — надзвичайно прихильно.
Коли Елізабет побачила Бінглі, то відразу полинула думкою до своєї сестри, що було цілком природним. І як же гаряче прагнула вона дізнатися, чи не скерував він, бува, своїх думок у тому ж самому напрямку! Інколи їй здавалося, що він став не таким говірливим, як раніше, а декілька разів вона тішила себе думкою, що Бінглі, дивлячись на неї, намагався вловити схожість між нею та Джейн. Так, це могло їй лише здаватись, але вона не могла обманутися стосовно його ставлення до міс Дарсі, котру дехто намагавсь утвердити як суперницю Джейн. З жодного боку не помітила Елізабет поглядів, котрі промовляли б про якісь особливі почуття. Між Бінглі та міс Дарсі не відбувалося нічого такого, що могло б підтвердити сподівання його сестри, тому із цього погляду Елізабет швидко вдовольнила свою цікавість і по тому заспокоїлася. Перед тим же, як гості поїхали, мали місце декілька начебто незначних обставин, котрі — в її небайдужій інтерпретації — означали нещо інше, як його спогад про Джейн, не позбавлений відтінку ніжності, його бажання сказати більше — щоб сказане могло привести до розмови про неї, але він не наважився цього зробити. Вибравши момент, коли інші були зайняті розмовою, Бінглі зазначив їй — до того ж тоном, у якому звучав непідробний жаль, — що “минуло багато часу, відтоді як я мав приємність бачити її востаннє”, і, не дочекавшись її відповіді, додав: “Пройшло вже більше восьми місяців. Ми не бачилися з 26 листопада, коли всі разом танцювали на балу в Недерфілді”.
Елізабет порадувала така точність його спогадів; він же трохи згодом запитав у неї, на якусь хвилину позбувшись уваги оточуючих, чи всі її сестри перебувають зараз у Лонгберні. І в попередньому зауваженні, і в самому запитанні наче не було нічого особливого, та сказані вони були з таким виглядом і таким виразом, котрі надали їм особливого звучання.
Їй не часто випадало подивитися на самого містера Дарсі, але в ті короткі моменти, коли їй це вдавалося, вона бачила на його обличчі вираз величезного задоволення, а в усьому сказаному ним не було і натяку на колишню зарозумілість та зневажливе ставлення до своїх компаньйонів. Це переконало її, що поліпшення манер, свідком якого вона вчора стала, попри свою можливу тимчасовість, тривало ось уже другий день. Коли Елізабет побачила, що містер Дарсі прагне знайомства з тими самими людьми, спілкування з якими він іще декілька місяців тому вважав для себе образою, прагне сподобатись їм, коли побачила його чемність і доброзичливість не лише до себе, а й до тих самих її родичів, яких він раніше так відверто зневажав, і пригадала їхню останню розмову на високих тонах у Гансфордському парку, то та різниця, та переміна, що відбулася, вразила її настільки, що їй ледь удавалося приховати своє здивування від інших. Ніколи — навіть у компанії найближчих друзів в Недерфілді чи в оточенні поважних персон у Розінгсі — не бачила Елізабет у ньому стільки доброзичливості та бажання сподобатися, не бачила його настільки вільним від бундючності або непохитної стриманості, як тепер, коли від успіху його намагань сподобатися не залежало нічого, коли саме знайомство з тими, кому адресувалася його люб’язність, здатне було спричинитися лише до осміяння та засудження з боку жінок як із його товариства, так і тих, що мешкали в Розінгсі.
Візитери пробули в них приблизно півгодини; а коли вони підвелися, щоб попрощатися, то містер Дарсі попрохав свою сестру приєднатися до нього, щоб разом висловити бажання бачити містера та місіс Гардінер і міс Беннет у них на обіді ще до того, як вони поїдуть із їхніх країв. Міс Дарсі з готовністю послухалася свого брата, хоч її ніяковість змушувала думати, що вона не звикла робити запрошення. Місіс Гардінер поглянула на свою племінницю, бажаючи знати, як та ставиться до цього запрошення, бо воно стосувалося здебільшого саме її, та Елізабет у цей момент відвернулася. Вирішивши, однак, що це навмисне уникнення відповіді є скоріше ознакою короткочасної розгубленості, ніж якогось неприйняття запрошення, і забачивши, що її чоловік, котрий любив товариство, теж був абсолютно не проти це запрошення прийняти, місіс Гардінер наважилася дати згоду і за Елізабет; тож зустріч було призначено на післязавтра.
Бінглі висловив велике задоволення з того, що його зустріч із Елізабет неодмінно відбудеться, бо він іще мав багато що сказати їй і багато про що спитатися стосовно своїх друзів у Гертфордширі. Елізабет, переінакшивши все це як прагнення щось почути про її сестру, теж була задоволена. З цієї причини, а також із деяких інших причин, вона — після від’їзду гостей — навіть згадувала ці півгодини з певною приємністю для себе, хоча, коли це відчуття поволі минулося, особливих підстав для радості залишилося мало. Прагнучи якомога швидше залишитися на самоті і побоюючись розпитувань та натяків з боку своїх дядечка та тітоньки, Елізабет пробула з ними достатньо довго лише для того, щоб почути про те добре враження, котре на них справив містер Бінглі, а потім швиденько пішла перевдягатися.
Але їй не треба було боятися допитливості містера та місіс Гардінер; вони зовсім не хотіли змушувати її до розмови — їм і так було ясно, що Елізабет була знайома з містером Дарсі набагато краще, ніж їм до того здавалось; їм і так було ясно, що він дуже її кохає. Вони побачили багато цікавого, та не побачили нічого, що спонукало б до розпитувань.
Тепер про містера Дарсі вони просто не могли думати інакше як добре, бо впродовж їхнього знайомства він поводився бездоганно, їм не могла не сподобатися його ввічливість, і якби подружжя Гардінерів формувало своє враження про його вдачу з власних почуттів та розповіді його економки, то гертфордширське товариство не впізнало б колишнього містера Дарсі. Однак тепер вони мали більше підстав довіряти економці, досить швидко збагнувши, що не можна похапцем відкидати авторитетну думку служниці, котра знала його ще з чотирирічного віку. У їхніх лембтонських знайомих здорового глузду, здається, не поменшало, тож їхню думку ігнорувати також не можна було. А ці знайомі тільки й могли закинути містеру Дарсі, що його гордовитість. Таким, мабуть, він і був, а якщо ні, то цю рису йому скоріш за все приписали мешканці невеличкого базарного містечка, до якого його родина не мала звички навідуватися. Однак усі визнавали, що чоловік він був щедрий і багато допомагав бідним людям.
Стосовно Вікхема подорожні швидко довідалися, що його тут не надто поважали; бо, хоча про основну причину розриву з сином його покровителя уявлення широкого загалу було хибним, усе ж загальновідомим фактом було те, що, покинувши Дербішир, він залишив по собі багато боргів, котрі містер Дарсі опісля сплатив за нього.
Що ж до Елізабет, то цього вечора вона думала про Пемберлі більше, ніж увечері минулого дня; і хоча вечір цей видався довгим, його все одно не вистачило, щоб визначитися стосовно своїх почуттів до того, хто в тому маєтку мешкав; цілих дві години пролежала вона, намагаючись ці почуття окреслити. Ненависті вона до нього не відчувала — тут ніяких сумнівів не могло бути, ні. Ненависть щезла вже давно, і відтоді їй було соромно за свою антипатію до нього — якщо це можна було назвати антипатією. Повага, викликана переконаністю в наявності в містера Дарсі гідних поваги рис, спочатку визнавалася неохоче, та потім перестала суперечити її почуттям. Навпаки — тепер ця повага зросла й перетворилася на якесь більш дружнє почуття завдяки його поведінці протягом останніх двох днів, через яку його вдача постала у ще сприятливішому світлі. Але, крім усього цього, крім поваги та високої оцінки його людських якостей, було в душі Елізабет іще одне добре почуття, на котре вона не могла не зважати. Це була вдячність. Вдячність не лише за те, що колись він освідчився у коханні, а й за те, що він продовжував кохати її настільки сильно, що готовий був вибачити їй те примхливе роздратування та дошкульність, з якими вона йому відмовила, і всі ті несправедливі звинувачення, котрі цю відмову супроводжували. Він, котрий, як вона гадала, мусив уникати її як найзапеклішого ворога, при випадковій зустрічі виявив велике бажання підтримувати їхнє знайомство, а тепер без будь-якої неделікатності у виявленні своїх почуттів і без будь-яких недоречностей у поведінці там, де справа стосувалася лише їх двох, усіляко намагався сподобатись її друзям та ще й забажав познайомити її зі своєю сестрою. Подібна переміна в людині з таким сильним почуттям гордості викликала не тільки велике здивування, а й вдячність, бо це можна було пояснити лише коханням, палким коханням. Саме по собі це почуття заслуговувало на всіляке заохочення, бо воно справляло на Елізабет приємне враження, хоча більш точно природу останнього визначити було непросто. Вона поважала його, вона високо цінувала його якості, вона була йому вдячна, вона була зацікавлена в його щасті. Їй лише треба було з’ясувати — наскільки вона хоче, щоб його щастя залежало від неї самої, і наскільки це сприятиме щастю їх обох, якщо вона скористається своєю владою (а щось підказувало, що таку владу вона все ще має) і дозволить йому поновити свої пропозиції.
Увечері між тітонькою та племінницею було вирішено, що таку вражаючу чемність із боку міс Дарсі, котра приїхала до них того ж дня, коли сама вона прибула до Пемберлі, — а вона встигла дістатися туди лише до другого сніданку, — треба віддячити, якщо вдасться, належним виявом чемності з їхнього боку, а значить — зробити до Пемберлі відповідний візит ввічливості наступного ранку. Тож вони мали їхати. Елізабет була задоволена; але чому — вона й сама не знала достеменно.
Містер Гардінер покинув їх невдовзі після сніданку. Минулого дня знову згадали про риболовлю, і тому було домовлено, що опівдні він має зустрітися в Пемберлі з потрібними людьми.
«Гордість і упередження» Розділ XLV
Тепер, коли Елізабет переконалася, що антипатія до неї з боку міс Бінглі корінилася в ревнощах, вона не могла не думати про те, наскільки небажаним для останньої буде її візит до Пемберлі; їй дуже кортіло дізнатися, скільки показної чемності знадобиться цій особі, щоб поновити їхнє знайомство.
Коли вони приїхали до маєтку, їх провели через вітальню до зали, котра розташовувалася з північного боку і тому була винятково приємною для проводження там часу влітку. Вікна зали виходили на відкриту місцевість, показуючи для огляду приємний для ока краєвид з високими лісистими пагорбами позаду будинку, а на галявині, що містилася в проміжку, виднілися красиві дуби та іспанські каштани.
У цій кімнаті їх і прийняла міс Дарсі, котра сиділа там разом із місіс Герст та міс Бінглі, а ще там була її лондонська гувернантка. Прийняла їх Джорджіана надзвичайно чемно, та з усією тією ніяковістю, котра хоча й була породжена сором’язливістю й острахом зробити щось не так, але могла легко видатися чимось на кшталт гордовитості та зарозумілості тим, хто почувався перед нею меншовартим. Однак місіс Гардінер зі своєю племінницею пожаліли її й віддали їй належне.
Місіс Герст та міс Бінглі удостоїли їх лише реверансом, а коли вони сіли, то якийсь час тривала мовчазна пауза, надзвичайно ніякова — як завжди буває в таких випадках. Мовчання порушила місіс Еннслі — ввічлива та приємна на вигляд жінка, чиї спроби розпочати хоч якесь спілкування довели, що вона є більш вихованою, ніж решта присутніх. Саме між нею та місіс Гардінер — при нерегулярній участі Елізабет — і відбувалася розмова. Здавалося, що міс Дарсі трохи не вистачало сміливості, щоб до цієї розмови приєднатись; інколи вона наважувалася вставити коротке речення — коли існувала найменша небезпека, що його хтось почує.
Невдовзі Елізабет помітила, що за нею пильно спостерігає міс Бінглі, котра прислухалася до кожного мовленого нею слова — особливо на адресу міс Дарсі. Це відкриття ніяк не завадило б їй спілкуватися з останньою, якби вони не сиділи незручно далеко одна від одної; та Елізабет не жалкувала, що позбавлена можливості багато говорити з міс Дарсі. Її займали власні думки. Елізабет очікувала, що кожної миті в кімнату може ввійти хтось із чоловіків. Їй одночасно і хотілося, і не хотілося, щоб серед них був хазяїн будинку; і яке почуття переважало — бажання чи небажання його бачити, — їй важко було визначити. Просидівши отак хвилин п’ятнадцять і жодного разу не почувши голосу міс Бінглі, Елізабет несподівано дочекалася від неї холодно-байдужого запитання про здоров’я її родини. Вона відповіла з готовністю, але з такою ж холодною байдужістю; і більше міс Бінглі до неї не зверталася.
Ще одна зміна в перебігу їхнього візиту настала тоді, коли до кімнати ввійшли слуги, що несли холодне м’ясо, тістечка та розмаїття найкращих як на цю пору року фруктів. Але це відбулося лише після численних промовистих поглядів та посмішок місіс Еннслі в бік міс Дарсі, покликаних нагадати про її обов’язки хазяйки. Тепер усьому товариству було чим займатися — не всі були здатні підтримувати розмову, але всі були здатні поглинати їжу, тож пречудові піраміди з винограду та персиків швидко зібрали присутніх навколо столу.
За цим заняттям Елізабет мала достатньо часу, щоб вирішити — бажає вона чи не бажає приходу містера Дарсі, керуючись при цьому тими почуттями, які переважатимуть під час його появи в кімнаті. Та коли він таки зайшов, то, незважаючи на бажання його побачити, котре в ту мить переважало, вона почала жалкувати, що це сталося.
Певний час містер Дарсі провів із містером Гардінером, котрий разом з працівниками маєтку займався риболовлею, і полишив його тільки тоді, коли дізнався, що Елізабет та місіс Гардінер збиралися зробити того ранку візит Джорджіані. Тільки-но він з’явився, Елізабет мудро вирішила бути цілковито невимушеною та стриманою. Це було дуже правильне, але дуже важко виконуване рішення, тому що вона пересвідчилася: до них двох була прикута увага всього товариства, і жодне око не проминуло спостерігати за його поведінкою після того, як він увійшов до кімнати. Ні на чиєму обличчі уважна допитливість не відобразилася так сильно, як на обличчі міс Бінглі, незважаючи на широкі посмішки, котрі з’являлися на ньому щоразу, коли вона з ким-небудь розмовляла. Вона ще не втратила голову від ревнощів і аж ніяк не полишила надії здобути містера Дарсі. При появі брата міс Дарсі почала докладати величезних зусиль, аби приймати жвавішу участь у розмовах; Елізабет пересвідчилася, що йому дуже хотілося, щоб вона та його сестра краще познайомились, і тому всіляко заохочував останню до розмов. Це теж не пройшло повз увагу міс Бінглі: вона розсердилась і нерозважливо скористалася першою ж можливістю поблажливо-зверхньо вставити в розмову таке запитання:
— Скажіть-но, міс Елізо, — а що, Н-ський полк уже полишив Меритон? Для вашої родини це, напевно, стало тяжким ударом.
У присутності Дарсі вона не наважилася згадати ім’я Вікхема, та Елізабет одразу ж збагнула, що саме його мала на думці міс Бінглі; пов’язані з ним спогади на якусь мить засмутили її, але вона швидко взяла себе в руки, щоб дати відсіч такому злостивому наскоку, і не забарилася з відповіддю, мовленою досить спокійним тоном. Коли Елізабет говорила, то мимоволі помітила, що обличчя містера Дарсі вмить почервоніло, а сестра його не могла підвести очей від несподіваного сум’яття. Знала б міс Бінглі, якої неприємності вона завдала в ту мить об’єктові своїх устремлінь, то нізащо б не наважилася на таке зауваження; та їй просто хотілося збити з пантелику Елізабет, нагадавши про чоловіка, до котрого, як їй здавалося, та була небайдужою; їй хотілося змусити її виявити свою нерозважливість, аби Дарсі подумав про неї зле, і, можливо, нагадати останньому про глупства та недоладності, характерні для стосунків між певними представницями їхньої родини та військовиками Н-ського полку. Ясно було, що міс Бінглі нічогісінько не знала про ту втечу з Вікхемом, яку задумувала міс Дарсі. Ця таємниця оберігалася з усією можливою ретельністю, і жодна жива душа, крім Елізабет, про неї не дізналась. Особливо ретельно містер Дарсі приховував це від сестер містера Бінглі, бо — як колись здавалося Елізабет — сподівався, що вони будуть родичками його сестри. Свого часу такий план у містера Дарсі, напевне, був; і якщо він безпосередньо і не спонукав його розбити стосунки між містером Бінглі та старшою міс Беннет, то все одно якось спричинився до його жвавої зацікавленості долею свого друга.
Однак зважена поведінка Елізабет невдовзі вгамувала його емоції; а оскільки роздратована та розчарована міс Бінглі до теми Вікхема наближатися не наважилася, то з часом Джорджіана теж опанувала себе, хоча й недостатньо добре для того, щоб підтримувати розмову. Її брат, із поглядом якого Елізабет боялася зустрічатися, навряд чи пригадував у цей момент про її обізнаність із цією історією, тому та ж сама обставина, котра, здавалося б, мала змусити його відвернути від неї свої думки, навпаки — спричинилася до того, що він іще більше зосередив на ній свою доброзичливу увагу.
Після вищезазначеного запитання та відповіді на нього цей візит тривав недовго, а коли містер Дарсі проводжав їх до карети, то тут уже міс Бінглі нарешті дала волю своїй критиці, гудячи характер Елізабет, її поведінку та її вбрання. Але Джорджіана не стала її підтримувати. Для гарного ставлення до Елізабет їй було достатньо рекомендації, яку дав її брат: хіба ж він міг помилятись у своїх судженнях про людей? А вирази, в яких він висловлювався про Елізабет, не залишили Джорджіані жодної можливості думати про неї інакше, ніж як про дівчину красиву і привітну. Коли Дарсі повернувся до зали, то міс Бінглі не могла не повторити йому частину того, що вона говорила його сестрі.
— Як погано виглядала Еліза Беннет сьогодні вранці, містере Дарсі! — вигукнула вона. — Я ще не бачила, щоби хтось так мінявся в гіршу сторону, як вона після цієї зими. Вона так засмагла, стала якоюсь вульгарною! Ми з Луїзою зійшлися на тому, що ніколи б її не впізнали.
Такий відгук містеру Дарсі явно не сподобався, та він обмежився стриманою відповіддю, зазначивши, що не помітив у ній якихось змін, окрім досить сильної засмаги — що зовсім не є якоюсь дивиною, коли люди багато подорожують улітку.
— А я зі свого боку, — ніяк не могла заспокоїтися міс Бінглі, — мушу зазначити, що ніколи не вбачала в ній ніякої краси. Її обличчя є надто вузьким, колір його — якийсь тьмяний, а риси — зовсім не вродливі. Її носу бракує чіткості — лінії його невиразні. Зуби — більш-менш гарні, але не більше. Що ж до очей, котрі декотрим здалися такими прекрасними, то я не вбачаю в них нічого особливого. Вони мають уїдливий та непривітний вираз, і він мені не подобається; увесь її вигляд — це відразлива, позбавлена смаку самовпевненість.
Якою б переконаною міс Бінглі не була стосовно симпатії містера Дарсі до Елізабет, усе одно це не було найкращим способом сподобатися йому самій; але люди розгнівані рідко коли бувають розважливими; тож коли вона нарешті побачила, що він почувається явно некомфортно, то вирішила, що її слова мали успіх. Однак Дарсі вперто продовжував мовчати, тому вона, вирішивши будь-що змусити його заговорити, продовжила:
— Пам’ятаю, коли ми вперше зустрілися з нею у Гертфордширі, то були вкрай здивовані, що всі вважали її там красунею. Я добре пам’ятаю, як колись увечері, після їхнього обіднього візиту до Недерфілда, ви сказали: “Вона — і красуня?! Та це все одно, що назвати її матір розумницею та дотепницею”. Але потім ви, здається, стали про неї кращої думки і свого часу вважали її досить вродливою.
— Так, — відповів Дарсі, більше не бажаючи стримуватись. — Але я думав так лише на самому початку нашого знайомства, бо вже багато місяців вважаю її однією з найвродливіших серед тих жінок, яких я знаю.
Сказавши це, він вийшов, залишивши міс Бінглі можливість утішатися думкою, що своєю настирливістю вона зашкодила тільки самій собі.
По дорозі додому місіс Гардінер та Елізабет обговорювали все, що відбулося під час візиту, але не те, що цікавило їх найбільше. Вони в подробицях розібрали поведінку та зовнішній вигляд усіх, кого вони бачили, за винятком лише тієї людини, яка більше за інших володіла їхньою увагою. Вони говорили про його сестру, його друзів, про його будинок, про фрукти, що подали до столу, — про все, крім нього самого. Тож Елізабет страшенно кортіло дізнатися, що про нього думає місіс Гардінер, а місіс Гардінер страшенно кортіло, щоб її племінниця першою почала розмову на цю тему.
