«Пеппі Довгапанчоха» читати. Астрід Ліндгрен

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ЙДЕ ДО ШКОЛИ

Томмі й Анніка, звісно, ходили до школи. Щоранку о восьмій вони, узявшись за руки й затиснувши під пахвою книжки, виходили з дому.

У цей час Пеппі або розчісувала свого коня, або вдягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику — тобто ставала посеред кімнати й, не згинаючи колін, підстрибувала сорок три рази. Потім вона сідала за кухонний стіл і не поспішаючи випивала величезну чашку кави та з’їдала бутерброд із сиром.

Ідучи до школи, Томмі й Анніка щоразу зітхали, дивлячись на віллу «Хованка». Їм так хотілося звернути туди й цілий день бавитися з Пеппі.

А якби ще Пеппі ходила з ними до школи, уроки були б не такими нудними.

— Уявляєш, як весело було б разом повертатися додому після уроків! — казав Томмі.

— І до школи ми теж ходили б разом, — додавала Анніка.

Що більше вони про це думали, то сумнішими ставали. І нарешті вирішили будь-що вмовити Пеппі піти до школи.

— Ти навіть не уявляєш, яка в нас чудова вчителька, — хитрувато почав Томмі, коли вони з Аннікою, уже зробивши домашні завдання, прийшли до Пеппі.

— А як у нас цікаво! — підхопила Анніка. — Я, мабуть, просто померла б із туги, якби не могла ходити до школи.

Пеппі сиділа на маленькому ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона нічого не відповідала, лише так завзято ворушила пальцями, що вода бризкала навсібіч.

— Та й сидіти там не так уже й довго, — вів далі Томмі. — Усього-на-всього до другої години.

— Авжеж! А там і не встигнеш озирнутися, як уже канікули — різдвяні, великодні, а потім і літні, — додала Анніка.

Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець. Нарешті вона рішуче вихлюпнула решту води зі шаплика просто на підлогу, добряче замочивши штани панові Нільсону, який саме сидів там і грався маленьким люстерком.

— Це несправедливо, — суворо промовила вона, зовсім не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона через мокрі штани. — Дуже несправедливо! Я такого терпіти не збираюся!

— Що саме несправедливо? — здивувався Томмі.

— Через чотири місяці у вас буде Різдво і почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться, — сумно сказала Пеппі. — У мене не буде канікул. Навіть маленьких, — додала вона, ледь не плачучи. — Ні, з цим треба щось робити. Завтра ж я піду до школи.

Томмі й Анніка від радості аж заплескали в долоні.

— Ура! Тоді ми чекатимемо на тебе біля нашої хвіртки о восьмій!

— Ні-ні, так рано я нізащо не встигну. Та й узагалі, до школи я поїду верхи.

Так вона й зробила. Рівно о десятій Пеппі вивела коня з веранди, а вже за хвилину всі мешканці містечка повискакували до вікон, щоб подивитися на дивовижне видовище — коня, який ніби летить хмарами. Насправді ж це була Пеппі, що щодуху мчала до школи. Вона стрімголов влетіла на шкільне подвір’я, зіскочила з коня, прив’язала його до дерева, так грюкнула дверима, що Томмі, Анніка й усі інші учні аж підстрибнули на своїх місцях, а тоді помахала своїм широкополим капелюхом і щосили вигукнула:

— Привіт усім! Сподіваюся, я не запізнилася на таблицю множення?

Томмі й Анніка заздалегідь попередили вчительку, що до їхнього класу прийде нова учениця — Пеппі Довгапанчоха. Та й сама вчителька вже дещо чула про Пеппі, адже в маленькому містечку всі все про всіх знали. А оскільки вона була доброю й терплячою людиною, то вирішила зробити все, щоб Пеппі сподобалося в школі.

Тим часом Пеппі, не чекаючи жодного дозволу, всілася на вільне місце. Але вчителька не стала її сварити, а лише лагідно сказала:

— Ласкаво просимо, люба Пеппі. Думаю, тобі тут сподобається, і ти дізнаєшся багато цікавого.

— А я думаю, що матиму різдвяні канікули, — відповіла Пеппі. — Саме через це я й прийшла. Справедливість — понад усе!

— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, щоб я могла записати тебе до класного журналу.

— Мене звати Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього грізного постраху морів, а тепер негритянського короля. А Пеппі — це просто моє коротке ім’я, бо тато вважав, що «Пеппілотта» вимовляти занадто довго.

— Розумію. Ну, тоді й ми називатимемо тебе Пеппі. А тепер подивимося, що ти вже вмієш. Ти ж уже велика дівчинка, тож, мабуть, знаєш чимало. Почнемо з арифметики. Скажи мені, Пеппі, скільки буде сім додати п’ять?

Пеппі здивовано глянула на вчительку й невдоволено відповіла:

— Якщо ви самі цього не знаєте, то чому я маю рахувати замість вас?

Діти ошелешено витріщилися на неї. А вчителька спокійно пояснила, що в школі так не відповідають і що до вчительки слід звертатися на «ви» й казати «пані вчителько».

— Ой, пробачте! — зніяковіла Пеппі. — Я цього не знала. Більше так не робитиму.

— Думаю, що не робитимеш, — усміхнулася вчителька. — Ти не захотіла рахувати за мене, то я порахую за тебе. Якщо до семи додати п’ять, буде дванадцять.

— Оце так! — вигукнула Пеппі. — Якщо ви й самі знаєте, то навіщо було мене питати? Ой лишенько, я знову сказала вам «ти»… тобто «ви»! Пробачте, будь ласка, — додала вона й добряче смикнула себе за вухо.

Вчителька вирішила вдати, що нічого особливого не сталося, і знову запитала:

— Ну, Пеппі, а як ти думаєш, скільки буде вісім додати чотири?

— Рівно шістдесят сім, — без вагань відповіла Пеппі.

— Ні, — лагідно сказала вчителька, — вісім додати чотири буде дванадцять.

— Та що ви кажете! Це вже занадто, — обурилася Пеппі. — Ви ж самі щойно сказали, що сім додати п’ять — це дванадцять. Має ж бути якийсь порядок, навіть у школі! А якщо вам так подобається витрачати час на ці дивні рахунки, то станьте собі в куток і рахуйте скільки заманеться, а нас відпустіть надвір гратися в квача. Ой, я знову сказала вам «ти»! — перелякано вигукнула вона. — Вибачте мені востаннє. Я дуже постараюся поводитися краще.

Вчителька сказала, що вибачає її. Вона зрозуміла, що вчити Пеппі арифметики зараз марно, і почала ставити запитання іншим дітям.

— Томмі, скажи мені ось що. Якщо в Акселя є сім яблук, а в Ліси — дев’ять, то скільки яблук у них разом?

— От і скажи нам, Томмі, — втрутилася Пеппі. — І заодно поясни, чому в Ліси живіт болів сильніше, ніж в Акселя, і в чиєму саду вони поцупили ті яблука.

Вчителька знову зробила вигляд, що нічого не чула, й звернулася до Анніки:

— А ти, Анніко, розв’яжи ось таку задачу. Густав поїхав із товаришами на екскурсію. Удома йому дали одну крону, а коли він повернувся, у нього залишилося сім ере. Скільки грошей він витратив?

— Отож-бо! — вигукнула Пеппі. — А я ще хочу знати, чому він такий марнотратник? І чи не спустив усі гроші на лимонад? І чи добре вимив вуха перед тим, як їхати на екскурсію?

Тоді вчителька вирішила відкласти арифметику. Вона подумала, що, може, Пеппі більше сподобається вчитися читати. Тож дістала невеличку картку, на якій був намальований їжак. Поруч із малюнком стояла літера «ї».

— Ось, Пеппі, зараз я покажу тобі дещо цікаве, — сказала вчителька. — Це ї-ї-їжак. А літера біля нього називається «ї».

— Он як? Ніколи б не повірила, — відповіла Пеппі. — Мені здається, що «ї» — це просто паличка з двома крапочками зверху, ніби мухи наслідили. А до чого тут їжак? Невже він залишає такі самі сліди, як мухи?

Тоді вчителька взяла іншу картку, на якій була намальована гадюка, і сказала Пеппі, що літера поруч із нею називається «г».

— Коли хтось згадує про гадюк, я завжди пригадую, як билася з однією в Індії, — сказала Пеппі. — Ви навіть не уявляєте, яка вона була здоровенна: чотирнадцять метрів завдовжки й люта, мов сто ос. Щодня вона ковтала п’ятьох індійців і ще двох дітлахів на закуску. А одного разу приповзла й вирішила закусити мною. Обвила мене навколо — шурх! Але я не розгубилася: як гепну її по голові — бух! А вона як засичить — ш-ш-ш! Тоді я ще раз — бух! І все, край їй. Ага, то це літера «г»? Цікаво…

Пеппі мусила трохи перевести подих, а вчителька, яка вже остаточно зрозуміла, що з неї буде непроста учениця, запропонувала дітям помалювати.

«Тепер вона бодай кілька хвилин посидить тихо», — подумала вчителька й роздала всім аркуші паперу та кольорові олівці.

— Малюйте хто що захоче, — сказала вона й сіла перевіряти зошити.

За хвилину вчителька підвела очі, щоб подивитися, як просувається справа. І побачила, що всі діти давно поклали олівці й тільки дивляться на Пеппі, яка лежала на підлозі й із великим захватом щось вимальовувала.

— Пеппі, чому ти малюєш не на папері? — трохи нетерпляче запитала вчителька.

— Я його вже давно домалювала, — відповіла Пеппі. — Мій кінь просто не помістився на такому маленькому клаптику. Зараз я якраз домальовую передні ноги, а коли дійду до хвоста, то, мабуть, доведеться вийти в коридор.

Вчителька хвильку помовчала, а потім сказала:

— Може, краще всі разом заспіваємо?

Усі діти підвелися зі своїх місць. Лише Пеппі так і залишилася лежати на підлозі.

— Ви співайте, а я трохи відпочину, — мовила вона. — Від цієї науки навіть у коня голова може тріснути.

Тут у вчительки урвався терпець. Вона попросила всіх дітей вийти на подвір’я, щоб поговорити з Пеппі наодинці.

Коли вони залишилися в класі самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до вчительського столу.

— Знаєте що, — сказала вона. — Ой, тобто знаєте що, пані… Мені було страшенно цікаво подивитися, що ви тут робите. Але більше я до школи не прийду. Нехай уже залишуся без канікул. Бо тут забагато яблук, їжаків і гадюк. У мене від них уже голова обертом іде. Сподіваюся, вас це не дуже засмутить?

Але вчителька відповіла, що її це дуже засмучує. І найбільше — те, що Пеппі зовсім не хоче поводитися як слід.

— Кожну дівчинку, яка поводиться так, як ти, Пеппі, зі школи одразу б вигнали.

— Я погано поводилася? — щиро здивувалася Пеппі. — А я навіть не знала, — сумно додала вона.

І її справді важко було не пожаліти, бо мало хто вмів засмучуватися так щиро, як Пеппі. Вона трохи помовчала, а тоді тихо сказала тремтячим голосом:

— Розумієте, пані, коли твоя мама — ангел, тато — негритянський король, а ти сама все життя плавала морями, то не дуже й знаєш, як треба поводитися в школі серед усіх цих яблук та їжаків.

Вчителька сказала, що розуміє її, більше не сердиться й дуже сподівається знову побачити Пеппі в школі, коли вона стане трохи старшою.

Пеппі аж засяяла від радості.

— Ви така добра, пані! Ось, тримайте від мене подарунок!

Вона полізла до кишені, дістала маленького золотого годинника й поклала його на стіл. Вчителька сказала, що не може прийняти такого дорогого подарунка.

— Ні, мусите взяти, — заперечила Пеппі. — Бо інакше я завтра знову сюди прийду, а тоді ви матимете зі мною самі клопоти.

Сказавши це, Пеппі вибігла на подвір’я й одним стрибком опинилася на коні. Усі діти одразу оточили її, щоб погладити коня й подивитися, як вона поїде.

— Добре, що я знаю, яка школа в Аргентині, — поважно сказала Пеппі, поглядаючи на дітей із виглядом знавця. — От якби ви потрапили туди! Там великодні канікули починаються через три дні після різдвяних, а щойно закінчуються великодні — за три дні вже починаються літні. Літні канікули тривають до першого листопада, і тоді дітям, звісно, доводиться трохи попрацювати, бо різдвяні починаються тільки одинадцятого листопада. Але це ще можна пережити, бо зате в Аргентині зовсім не задають домашніх завдань.

— Щоправда, іноді якийсь аргентинський хлопчик чи дівчинка сховається в шафі й потайки повчить уроки. Але якщо мама це помітить — ой, тоді вже добряче перепаде! Арифметики там узагалі немає. І якщо знайдеться учень, який знає, скільки буде сім плюс п’ять, та ще й випадково скаже про це вчительці, його одразу ставлять у куток до самого вечора. Читають вони тільки по п’ятницях, та й то лише тоді, коли знайдеться книжка. А книжка ніколи не знаходиться.

— А що ж вони тоді роблять у школі? — запитав один хлопчик.

— Їдять цукерки, — впевнено відповіла Пеппі. — Поруч зі школою стоїть цукеркова фабрика, і від неї прямо до класу проведена спеціальна труба. Цукерки сиплються звідти без упину, і в дітей повно роботи — тільки встигай їсти.

— А що ж тоді робить учителька? — поцікавилася одна дівчинка.

— Як це що? — здивувалася Пеппі. — Збирає за дітьми папірці від цукерок. Ти ж не думаєш, що діти самі їх прибирають? Та ні! Там діти навіть до школи самі не ходять — замість себе вони посилають молодших братів і сестер.

Вона широко помахала капелюхом і весело гукнула:

— Бувайте здорові! Більше ви мене тут не побачите! Але дивіться не забудьте, скільки яблук було в Акселя, а то ще накличете на себе лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко регочучи, Пеппі помчала до брами. Кінь летів так швидко, що з-під його копит бризкали камінці, а в шкільному класі задзвеніли шибки.

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО

Одного теплого сонячного дня наприкінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися біля вілли «Хованка». Пеппі сиділа на одному стовпчику хвіртки, Анніка — на другому, а Томмі вмостився просто на самій хвіртці. Груша, що росла поруч, схиляла свої гілки так низько, що діти могли, не встаючи, зривати соковиті золотаво-червоні плоди. Вони ласували грушами, а огризки безтурботно кидали просто на дорогу.

Вілла «Хованка» стояла на околиці містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Люди любили прогулюватися поблизу, бо тут були найгарніші краєвиди. І саме тоді, коли діти смакували грушами, дорогою йшла якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й запитала:

— Ви часом не бачили, чи не проходив тут мій тато?

— А який він у тебе? — поцікавилася Пеппі. — З блакитними очима?

— Так, — відповіла дівчинка.

— І середнього зросту — не високий і не низенький?

— Так.

— У чорному капелюсі й чорних черевиках?

— Так-так! — зраділа дівчинка.

— Ні, такого ми не бачили, — впевнено заявила Пеппі.

Дівчинка насупилася й уже хотіла йти далі, але Пеппі гукнула їй навздогін:

— Зачекай! А він часом не лисий?

— Ні, не лисий! — сердито відказала дівчинка.

— Ну, тоді йому пощастило, — мовила Пеппі й виплюнула кілька зерняток.

Дівчинка рушила далі, але Пеппі знову її покликала:

— А вуха в нього, бува, не такі довгі, що аж на плечі звисають?

— Ні, — здивовано обернулася дівчинка. — А що, тут проходив хтось із такими вухами?

— Та ні, не проходив. Бо таких вух узагалі ні в кого не буває. Принаймні в нашій країні, — додала Пеппі після коротких роздумів. — От у Китаї — там інша справа. Якось у Шанхаї я бачила одного китайця з такими величезними вухами, що він ними вкривався замість ковдри. Коли починався дощ, він просто залазив під свої вуха — і сидів собі в теплі та затишку. Щоправда, самим вухам, мабуть, було не дуже затишно. А як надворі була негода, він із друзями всідався під ними й вони співали свої сумні китайські пісні, аж доки дощ не минав. Друзі його дуже любили. Звісно, переважно через вуха. Звали його Хай Шанг. Ох, якби ви тільки побачили, як він щоранку поспішав на роботу! Він завжди вибігав в останню мить, бо страшенно любив поспати. Мчав вулицею, а його вуха розвіювалися позаду, мов два жовті вітрила. Це було таке видовище, що й не передати!

Дівчинка слухала Пеппі, роззявивши рота. Томмі й Анніка теж заслухалися так, що навіть перестали їсти груші.

— У Хай Шанга було стільки дітей, що він і сам не міг їх перелічити, — провадила далі Пеппі. — А наймолодшого сина звали Петер.

— Хіба китайського хлопчика можуть звати Петером? — здивувався Томмі.