Злодії почекали ще трохи, щоб пан Нільсон уже напевно міцно заснув. Потім вони навшпиньки підкралися до кухонних дверей і приготувалися відчинити їх своїм злодійським відмикачем. Один із них, якого звали Блюм, машинально натиснув на ручку — і раптом виявилося, що двері навіть не замкнені.
— Ти тільки поглянь, які безтурботні люди! — прошепотів він товаришеві. — На ніч навіть дверей не зачинили.
— Тим краще для нас, — відповів другий злодій, високий чорнявий чоловік, якого всі знайомі називали Шибайголова Карлсон.
Шибайголова Карлсон засвітив кишеньковий ліхтарик, і вони тихо зайшли на кухню. Там нікого не було. У сусідній кімнаті спала Пеппі, а поруч стояло маленьке зелене ліжечко пана Нільсона.
Карлсон обережно прочинив двері, зазирнув усередину й насторожено прислухався. У кімнаті панувала тиша. Він повільно повів променем ліхтарика. Коли світло впало на ліжко Пеппі, злодії від несподіванки аж роти пороззявляли. Бо, як і завжди, Пеппі спала, сховавши голову під ковдру, а ноги поклавши на подушку.
— Це, мабуть, та сама дівчинка, — пошепки сказав Шибайголова Карлсон. — І, здається, вона міцно спить. Але де ж, по-твоєму, спить той Нільсон?
— Пан Нільсон, якщо вже бути точним, — спокійно озвався голос із-під ковдри. — Пан Нільсон спить у своєму маленькому зеленому ліжечку.
Злодії так перелякалися, що спершу мало не кинулися навтьоки. Але потім до них дійшло, що Пеппі сказала: пан Нільсон спить у ляльковому ліжку! Вони освітили його ліхтариком і побачили маленьку мавпочку, дбайливо вкриту ковдрою. Шибайголова Карлсон не витримав і розреготався.
— Блюме, ти тільки глянь! Пан Нільсон — це ж мавпа! Ха-ха-ха!
— Так, а ви що подумали, що він молотарка? — незворушно долинуло з-під ковдри.
— А твої тато й мама хіба не вдома? — запитав Блюм.
— Ні, їх немає. Вони взагалі ніколи не бувають удома.
Шибайголова Карлсон і Блюм так зраділи, що ледь не замуркотіли від задоволення.
— Слухай, дівчинко, — сказав Шибайголова Карлсон, — вилізь-но на хвилинку з ліжка, нам треба з тобою поговорити.
— Ні, я зараз сплю, — відповіла Пеппі. — А ви, бува, не хочете загадати мені загадку? Якщо хочете, то спершу відгадайте мою: що це за годинник такий, який іде, іде, а до дверей ніяк не дійде?
Але Блюм рішуче підійшов до ліжка й стягнув із Пеппі ковдру. Дівчинка спокійно подивилася йому просто в очі й запитала:
— А ти вмієш танцювати твіст? Бо я вже майже навчилася!
— Щось ти надто багато запитань ставиш, — буркнув Шибайголова Карлсон. — У нас теж є до тебе одне. Наприклад, де ті гроші, які ти рахувала на підлозі?
— У торбі, в шафі, — щиро відповіла Пеппі.
Шибайголова Карлсон і Блюм задоволено захихотіли.
— Думаю, ти не образишся, золотко, якщо ми заберемо ту торбу собі? — спитав Шибайголова Карлсон.
— Та чого ж мені ображатися? Забирайте, якщо хочете! — безтурботно відповіла Пеппі.
Блюм підійшов до шафи й витягнув із неї торбу із золотими монетами.
— А я думаю, ти теж не образишся, любчику, якщо я заберу її назад, — сказала Пеппі, легко зіскочивши з ліжка й підійшовши до Блюма.
Не встиг він і кліпнути, як торба вже опинилася в руках у Пеппі.
— Годі дуркувати, — похмуро сказав Шибайголова Карлсон. — Віддай торбу!
Він схопив Пеппі за руку й спробував вирвати свою здобич.
— А мені якраз захотілося трохи пожартувати, — відповіла Пеппі й одним рухом посадовила Шибайголову Карлсона просто на шафу. За мить поруч із ним опинився й Блюм. Тоді обидва волоцюги зрозуміли, що Пеппі — зовсім не звичайна дівчинка, і добряче перелякалися. Та бажання заволодіти торбою із золотом було таким сильним, що вони все-таки пересилили свій страх.
— Давай, Блюме! — скомандував Шибайголова Карлсон.
Обоє стрибнули зі шафи й кинулися на Пеппі, яка й досі спокійнісінько тримала торбу в руці.
Пеппі лише легенько тицьнула кожного вказівним пальцем, і вони розлетілися в різні боки кімнати. Поки злодії незграбно підіймалися на ноги, вона вхопила довгу мотузку й миттю зв’язала їм руки та ноги. Після цього вони вже заспівали зовсім іншої пісні.
— Люба дівчинко, — благально промовив Шибайголова Карлсон, — пробач нам, ми ж тільки пожартувати хотіли! Не роби нам нічого поганого. Ми всього-на-всього двоє бідних волоцюг, які зайшли попросити трохи хліба.
Блюм навіть тихенько схлипнув.
Пеппі спочатку сховала торбу назад до шафи, а тоді обернулася до своїх полонених і серйозно запитала:
— А хтось із вас уміє танцювати твіст?
— Авжеж, — швидко відповів Шибайголова Карлсон. — Думаю, що ми обоє вміємо.
— От і чудово! — зраділа Пеппі й голосно заплескала в долоні. — То, може, потанцюємо? Я ж сьогодні тільки-но навчилася.
— Із задоволенням, — погодився Шибайголова Карлсон, хоч виглядав він при цьому трохи розгубленим.
Тоді Пеппі взяла великі ножиці, перерізала мотузки й відпустила своїх полонених.
— Шкода тільки, що в нас немає музики, — замислено сказала вона.
Але вже за мить її осяяла нова думка.
— А ти вмієш грати на гребінці? — звернулася вона до Блюма. — Заграй що-небудь, а ми з ним потанцюємо. — І вона показала на Шибайголову Карлсона.
Блюм, звичайно ж, умів грати на гребінці. І незабаром на весь будинок залунала весела мелодія. Пан Нільсон прокинувся, сів у своєму зеленому ліжечку й здивовано дивився, як Пеппі кружляє кімнатою разом із Шибайголовою Карлсоном. А вона танцювала так завзято, ніби від цього залежало все її життя.
Нарешті Блюм заявив, що більше не може грати, бо гребінець страшенно лоскоче йому губи. А Шибайголова Карлсон, який цілий день ходив дорогами, поскаржився, що в нього вже болять ноги.
— Любі мої, ну ще зовсім трішечки! — благально вигукнула Пеппі й знову закружляла по кімнаті.
Шибайголова Карлсон і Блюм лише зітхнули й покірно продовжили.
Нарешті, коли вже була третя година ночі, Пеппі сказала:
— Я б могла танцювати аж до самого четверга! Але ви, мабуть, уже втомилися та й зголодніли.
Насправді злодії й справді були і страшенно голодні, і зовсім знесилені, але не наважувалися в цьому зізнатися. Пеппі дістала з буфета хліб, сир, масло, шинку, холодне м’ясо й молоко. Потім усі троє — Блюм, Шибайголова Карлсон і Пеппі — посідали за стіл і їли доти, поки на ньому майже нічого не залишилося. А решту молока Пеппі вилила собі просто у вухо.
— Це дуже допомагає, коли стріляє у вусі, — поважно пояснила вона.
— Бідолашна, невже в тебе болить вухо? — співчутливо спитав Блюм.
— Та ні, — відповіла Пеппі. — Але ж колись може й заболіти.
Нарешті злодії підвелися з-за столу, чемно подякували за вечерю й почали прощатися.
— Як же добре, що ви до мене завітали! — засмутилася Пеппі. — Посидьте ще хоч трохи. Невже вам так уже конче треба йти?
Потім вона звернулася до Шибайголови Карлсона:
— Я ще ніколи не бачила, щоб хтось так гарно танцював твіст!
А Блюмові порадила:
— І ти частіше грай на гребінці. Тоді вона перестане лоскотати тобі губи.
Коли злодії вже стояли на порозі, Пеппі раптом наздогнала їх, простягнула кожному по золотій монеті й сказала:
— Тримайте! Ви їх чесно заробили.
«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ЗАПРОШУЮТЬ НА ПІДВЕЧІРОК
Мама Томмі й Анніки вирішила влаштувати підвечірок для своїх приятельок. До цієї нагоди вона напекла пиріжків і подумала, що діти також можуть запросити свою нову подругу.
«Так буде навіть краще, — міркувала вона. — Діти гратимуться разом, а я спокійно посиджу з гостями».
Томмі й Анніка страшенно зраділи, коли почули, що можна покликати Пеппі, й одразу побігли до вілли «Хованка». Вони застали її в садку. Пеппі саме поливала зі старого іржавого відерця останні зів’ялі осінні квіти. Надворі накрапав дощ, і Томмі зауважив, що в таку погоду квіти й без того добре политі.
— Легко тобі говорити! — обурилася Пеппі. — А я цілу ніч не спала й мріяла про те, як зранку поливатиму квіти. І тепер не дозволю, щоб якийсь жалюгідний дощик усе мені зіпсував. Отак і знай!
Тут Анніка повідомила Пеппі, що її запрошують на підвечірок.
— На підвечірок?.. Мене?.. — вражено перепитала Пеппі й від хвилювання почала поливати вже не квіти, а самого Томмі. — Ой лишенько, що ж тепер робити? Я так хвилююся! А якщо я там поводитимуся неправильно?
— Я впевнена, що ти будеш чемною, — заспокоїла її Анніка.
— Усе може трапитися, — серйозно відповіла Пеппі. — Я, звісно, дуже старатимуся, повір. Але я вже не раз помічала, що людям чомусь не подобається моя поведінка, хоча я поводжуся якнайкраще. Коли я жила на морі, то навіть про це не замислювалася. Але обіцяю, що зроблю все можливе, аби вам не довелося через мене червоніти.
— От і чудово, — сказав Томмі, і вони з Аннікою побігли додому крізь дощ.
— Не забудь! О третій годині! — ще раз гукнула Анніка, визирнувши з-під парасольки.
Рівно о третій дня перед будинком Сетергренів зупинилася Пеппі Довгапанчоха — вбрана, як справжня пані. Заради такої важливої події вона розпустила свої руді коси, і вони спадали на плечі, мов густа лев’яча грива. Губи Пеппі нафарбувала яскраво-червоною крейдою, а брови так щедро вимастила сажею, що на них було навіть трохи страшно дивитися. Нігті вона теж підмалювала червоним, а до своїх величезних черевиків причепила зелені банти.
— Мабуть, я буду найелегантнішою гостею на цьому підвечірку, — задоволено пробурмотіла Пеппі й натиснула на дзвінок.
У вітальні сиділи мама Томмі й Анніки та три її поважні приятельки. Стіл був уже накритий, у каміні весело потріскували дрова, а Томмі з Аннікою, зручно вмостившись на канапі, розглядали великий альбом із картинками. Усе довкола дихало затишком і спокоєм.
Та раптом цей спокій розітнув гучний окрик із передпокою:
— Гвинтівку на плече!
За мить у дверях з’явилася Пеппі Довгапанчоха. Вона гаркнула так голосно, що всі дами аж підскочили від несподіванки:
— Рота, кроком руш!
Гучно тупаючи черевиками, Пеппі підійшла просто до пані Сетергрен.
— Рота, стій! — скомандувала вона й різко зупинилася.
— Руки вперед! Раз, два! — вигукнула вона й міцно потиснула господині руку обома своїми руками.
— Коліна зігнути! — пролунала наступна команда, і Пеппі чемно присіла в глибокому поклоні.
Після цього вона широко всміхнулася й уже своїм звичайним голосом сказала:
— Я страшенно сором’язлива. Якби я не командувала сама собі, то, мабуть, досі стояла б у коридорі й не наважувалася зайти.
Потім Пеппі підійшла до кожної з трьох дам, поцілувала їх у щоку й урочисто проказала:
— Шарман, шарман, маю честь!
Колись вона чула, як саме так говорив один пан, коли його знайомили з дамою.
Після цього Пеппі вмостилася в найм’якше крісло. Пані Сетергрен була певна, що діти разом із гостею підуть нагору, до кімнати Томмі й Анніки. Але Пеппі, схоже, навіть не думала залишати вітальню. Вона поплескувала себе по колінах і раз у раз поглядала на гарно накритий стіл.
— Дуже вже апетитно все виглядає, — нарешті промовила вона. — То коли почнемо?
Саме в цю мить Елла, дівчина, яка допомагала в господарстві, внесла до кімнати гарячий кавник, і пані Сетергрен запросила всіх:
— Прошу до столу!
— Хто перший, того й пиріжки! — вигукнула Пеппі й у два стрибки опинилася біля столу.
Вона швидко насипала собі на тарілку цілу гору пиріжків, кинула в чашку з кавою п’ять шматочків цукру, долила майже півчашки вершків і, не чекаючи нікого, повернулася зі своєю здобиччю до крісла ще до того, як інші дами встигли підійти до столу.
Пеппі поставила собі на коліна тарілку й чашку та заходилася так швидко вмочати пиріжки в каву й запихати їх до рота, що навіть не могла нічого сказати, хоч дуже намагалася. За хвилину вона впоралася з усім, що лежало перед нею. Потім урочисто підвелася, кілька разів ударила ложкою по тарілці, ніби по барабану, й знову підійшла до столу перевірити, чи не залишилося там ще чогось смачненького.
Дами кидали на неї невдоволені погляди, але Пеппі цього зовсім не помічала. Весело щебечучи, вона обходила стіл навколо й раз у раз хапала то пиріжок, то тістечко.
— Як же добре, що ви мене запросили! — сказала вона. — Мене ще ніколи не кликали на справжній підвечірок.
Посеред столу стояв великий кремовий торт, прикрашений гарною квіткою із цукатів. Пеппі якийсь час зачаровано розглядала його, склавши руки за спиною. Потім раптом різко нахилилася й відкусила ту саму квітку. Але зробила вона це так швидко, що, коли випросталася, усе її обличчя було густо вимазане кремом.
— Ха-ха-ха! — голосно засміялася Пеппі. — Тепер можна гратися в піжмурки! Я й так нічого не бачу, тож весь час буду жмуритися.
Вона висунула язика й почала старанно злизувати крем із обличчя.
— Що ж, сталася велика біда, — поважно продовжила вона. — У будь-якому разі торт уже зіпсований. Тож, мабуть, найкраще буде, якщо я його весь доїм.
Так вона й зробила. Узяла лопатку для торта й за кілька хвилин не залишила від нього ані крихти. Закінчивши, Пеппі задоволено поплескала себе по животі.
Пані Сетергрен саме вийшла до кухні й не бачила, що сталося з тортом. Зате інші дами дивилися на Пеппі дуже суворо, адже їм також хотілося його скуштувати. Пеппі помітила їхні похмурі обличчя й вирішила трохи їх підбадьорити.
— Не варто так перейматися через дрібниці, — сказала вона. — Найголовніше — бути здоровими. А коли приходиш у гості, треба неодмінно веселитися.
Вона взяла цукерницю й раптом висипала на підлогу всі грудочки цукру.
— Ой лишенько, що я накоїла! Оце вже незграба! Я подумала, що це пісок. Але якщо вже сталася халепа, її треба якось виправляти. А коли розсипав грудочки, то найкраще засипати їх піском.
З цими словами Пеппі набрала повен рот цукру-піску з іншої цукерниці й почала щосили роздмухувати його по всій підлозі.
— Ну от, якщо це не допоможе, тоді вже нічого не допоможе, — задоволено сказала вона й висипала решту цукру. — Бачите, тепер тут уже справжній пісок, отже, свою помилку я виправила. Тільки от не розумію, навіщо ще потрібен пісок, якщо не для того, щоб по ньому було приємно ходити.
Саме в цю мить повернулася пані Сетергрен. Побачивши підлогу, засипану цукром, вона сердито взяла Пеппі за руку й відвела її до Томмі й Анніки, які сиділи на канапі. Потім повернулася до гостей і запропонувала всім ще по чашці кави. Коли ж вона помітила, що торта вже немає, то навіть зраділа, вирішивши, що він так сподобався її приятелькам, що вони з’їли його до останньої крихти.
Пеппі, Томмі й Анніка тихенько перемовлялися на канапі. У каміні затишно потріскували дрова. Дами неквапливо допивали каву. А як це часто буває, коли збираються дорослі пані, розмова поступово перейшла на хатніх робітниць. Усі скаржилися, що нині майже неможливо знайти добру помічницю по господарству, що молоді дівчата нічого як слід не вміють. Зрештою вони майже одностайно дійшли висновку, що краще вже все робити самій — тоді хоча б знаєш, що робота виконана як треба.
Пеппі уважно слухала.
— У моєї бабусі колись була хатня робітниця на ім’я Малін, — раптом озвалася вона, щойно дами на хвилину замовкли. — Загалом Малін була непогана, тільки мала мозолі на ногах. І ще в неї була одна маленька вада: коли приходили незнайомі люди, вона кидалася на них і кусала за ноги. А ще страшенно любила лаятися. Ой, як вона вміла це робити! Було чути на весь квартал. Щоправда, сварилася вона жартома, але чужі люди цього не розуміли.
Якось до бабусі завітала дружина пастора. Малін тоді лише недавно почала служити. Ледве гостя сіла в крісло, як Малін кинулася до неї й учепилася зубами в її худеньку ногу. Пані так заверещала, що Малін від переляку тільки сильніше стиснула щелепи. А потім уже не змогла їх розтиснути й так і просиділа, тримаючись зубами за литку дружини пастора, аж до самої п’ятниці. Того дня бабусі довелося самій чистити картоплю. Вона так старалася, що коли закінчила, від картоплі нічого не залишилося — самі лише шкірки. А після того випадку дружина пастора більше до нас не приходила. Вона зовсім не розуміла жартів. А Малін страшенно любила жартувати й майже завжди була в чудовому настрої. Хоча іноді могла й образитися. Наприклад, коли бабуся одного разу випадково проколола їй виделкою вухо, Малін сердилася цілий день.
Пеппі озирнулася довкола й привітно всміхнулася дамам.
— Отакою була наша Малін, — із задоволенням підсумувала вона й склала руки на животі.
Дами зробили вигляд, ніби зовсім не слухають цих балачок, і продовжили свою розмову.
— Якби моя Руса була хоча б охайною, я б іще могла миритися, — сказала пані Берггрен. — Але ж вона справжнє поросятко.
— О, ви просто не знали Малін! — одразу підхопила Пеппі. — Бабуся казала, що не могла намилуватися, яка вона була брудна. Вона навіть довгий час думала, що Малін — темношкіра, бо шкіра в неї була зовсім чорна. А потім виявилося, що то звичайнісінький невідмитий бруд. Якось на благодійному балу в ратуші вона навіть виграла перший приз за найбрудніші нігті. Подумати тільки, які ж брудні бувають люди! — радісно додала Пеппі.
Пані Сетергрен невдоволено глянула на неї.
— Уявіть собі, одного разу моя Бріта у свій вихідний одягла мою синю шовкову сукню, — сказала пані Гранберг. — Ви коли-небудь чули про таке нахабство?
— Авжеж! — вигукнула Пеппі. — Ваша Бріта, мабуть, дуже схожа на Малін. У бабусі була рожева кофта, яку вона страшенно любила. Але Малін теж її обожнювала. Щоранку вони сперечалися, кому сьогодні її вдягати. Нарешті домовилися носити по черзі: день бабуся, день Малін. Та Малін була така вередлива, що навіть у бабусин день могла прийти й сказати: «Якщо ви не дасте мені рожеву кофту, я не робитиму вам морквяного соку!» А що було робити бабусі? Вона дуже любила морквяний сік, тож доводилося поступатися. Малін задоволена вдягала кофту, поверталася на кухню й так завзято витискала той сік, що він бризкав аж на стіни.
На хвилину в кімнаті запала тиша. Потім одна з дам тихо мовила:
— Я, звісно, не певна, але мені здається, що моя Гульда потроху краде. Бо час від часу в мене вдома безслідно зникають різні речі…
— Малін… — знову почала Пеппі, але цього разу пані Сетергрен рішуче її перебила:
— Діти, ідіть-но краще нагору й пограйтеся у своїй кімнаті!
— Зараз, тільки я ще скажу, що Малін теж крала, — не здавалась Пеппі. — Просто як справжня сорока! Не могла стриматися. Бувало, прокинеться серед ночі й обов’язково щось поцупить, бо казала, що інакше не засне. Якось вона вкрала бабусине піаніно й примудрилася сховати його у верхній шухляді своєї комоди. Бабуся завжди казала, що Малін була неймовірно вправна.
Томмі й Анніка швиденько взяли Пеппі під руки й потягли її нагору. А дами тим часом налили собі вже по третій чашці кави.
— Загалом моя Елла непогана дівчина, тільки от дуже вже любить бити посуд, — зауважила пані Сетергрен.
І тут на сходах знову вигулькнула руда голова Пеппі.
— Якби ви тільки знали, скільки посуду перебила Малін! — вигукнула вона. — Це була її улюблена справа! Вона навіть відвела для цього окремий день на тижні. Бабуся казала, що то був вівторок. Уже о п’ятій ранку було чути, як Малін гримить на кухні. Спочатку вона трощила чашки, склянки та інший дрібний посуд, потім бралася до тарілок, а наостанок розбивала гусятницю й супницю. Якщо ж після обіду в неї випадала вільна хвилинка, вона брала молоток, ішла до вітальні й розбивала старовинні індійські тарелі, що висіли на стінах. А в середу бабусі доводилося купувати новий посуд, — закінчила Пеппі й миттю зникла.
Пані Сетергрен остаточно втратила терпіння. Вона швидко піднялася нагору, підійшла до Пеппі, яка саме вчила Томмі стояти на голові, і суворо сказала:
— Якщо ти не навчишся чемно поводитися, більше ніколи не приходь до нас у гості!
Пеппі здивовано глянула на неї, і її очі поволі наповнилися слізьми.
— Я так і знала, що в мене не вийде поводитися як слід, — тихо сказала вона. — Не треба було й намагатися. Усе одно я цього ніколи не навчусь. Краще б уже залишилася на кораблі.
Вона чемно вклонилася пані Сетергрен, попрощалася з Томмі й Аннікою й повільно спустилася сходами вниз.
Незабаром гості теж почали збиратися додому. Пеппі сиділа в передпокої на поличці для галош і розглядала взуття, поки дами вдягали пальта й капелюшки.
— Шкода, що ви так мало цінуєте своїх хатніх робітниць, — задумливо сказала вона. — От якби вам трапилася така служниця, як Малін. Бабуся завжди повторювала, що кращої за неї не знайти. Якось на Різдво Малін мала подати на стіл печене порося. І знаєте, що вона зробила? У куховарській книжці вона прочитала, що порося треба подавати з паперовими серветками у вухах і яблуком у зубах. Бідолашна Малін подумала, що це стосується її самої! Якби ви її тоді побачили! Вона вийшла до гостей із серветками, стирчачими з вух, і з величезним яблуком у роті. Бабуся каже: «Ти що, Малін, зовсім здуріла?» А та й відповісти не може — яблуко заважає. Тільки ворушить вухами, а папірці шелестять: «Шурх, шурх, шурх». Навіть вкусити когось за ногу вона того вечора не могла, а гостей у бабусі тоді було повнісінько. Ех, нелегкий то був Святвечір для бідної Малін, — із сумом зітхнула Пеппі.
Тим часом дами вже вдяглися й почали прощатися з господинею. Пеппі теж підійшла до пані Сетергрен і тихенько сказала:
— До побачення… І вибачте, що я не вмію гарно поводитися.
Вона помахала своїм величезним капелюхом і рушила слідом за гостями. Біля хвіртки їхні дороги розійшлися: Пеппі повернула до своєї вілли, а дами — в інший бік. Та не минуло й кількох хвилин, як вони почули позаду важкий тупіт. Це їх наздоганяла Пеппі.
— Знаєте, бабуся дуже сумувала, коли Малін від неї пішла! — ще здалеку закричала вона. — Уявіть собі, одного вівторка Малін розбила з десяток чашок, тоді зібрала речі, сіла на пароплав і кудись попливла. І бабусі довелося добивати посуд уже самій. А вона ж зовсім не вміла цього робити — навіть мозолі на руках натерла. Від Малін більше ніхто нічого не чув. А шкода, така чудова була служниця, казала бабуся.
Пеппі повернула назад до своєї вілли, а дами поквапилися додому. Коли вони вже відійшли досить далеко, то почули, як Пеппі щосили гукає їм услід:
— А ще-е-е Ма-а-лін ні-ко-о-ли не заміта-а-ла під лі-і-і-жками!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
