— От саме так сказала й дружина Хай Шанга: «Хіба китайського хлопчика можна назвати Петером?» Але Хай Шанг був страшенно впертий. Він заявив, що або син буде Петером, або взагалі залишиться без імені. І так розсердився, що сів у куток, накрився своїми вухами й сидів там насуплений, аж поки бідолашна дружина не погодилася. Так хлопчика й назвали Петером.
— Отакої! — промовила Анніка.
— Петер був найвередливішою дитиною в усьому Шанхаї, — не вгавала Пеппі. — Він так перебирав їжею, що його мама просто не знала, що робити. А ви ж знаєте, що в Китаї їдять ластів’ячі гнізда. Одного разу мама поставила перед Петером повну тарілку таких гнізд і почала його вмовляти: «Їж, синочку! Оце гніздо ми з’їмо за тата!» Але він міцно стулив губи й тільки похитав головою. Тоді Хай Шанг так розлютився, що наказав не давати синові жодної іншої їжі, доки той не з’їсть хоча б одного гнізда за тата. А коли Хай Шанг щось вирішував, то вже так і було. Те саме гніздо носили Петерові на сніданок щодня — від самого травня й аж до жовтня. Чотирнадцятого липня мама просила Хай Шанга дозволити хлопчикові хоча б дві котлетки. Але батько був непохитний.
— Та це ж дурниці! — вигукнула дівчинка, що стояла на дорозі.
— От-от! Саме це й сказав Хай Шанг, — підхопила Пеппі. — «Дурниці! — сказав він. — Хлопець давно з’їв би те ластів’яче гніздо, якби не був таким упертим». Але Петер тільки ще дужче стуляв губи. І так — від травня до жовтня.
— То як же він узагалі жив? — здивувався Томмі.
— А він і не жив, — поважно відповіла Пеппі. — Помер. Із самої впертості. Вісімнадцятого жовтня. Дев’ятнадцятого його поховали, а двадцятого до кімнати залетіла ластівка й знесла яйце просто в те саме гніздо, яке весь цей час стояло на столі. От бачите — усе-таки знадобилося! — радісно закінчила вона.
Потім Пеппі підозріло подивилася на дівчинку, яка розгублено дивилася на неї.
— Що таке? Ти, бува, не думаєш, що я брешу? Ану кажи чесно! — і вона грізно підняла руку.
— Ні-ні, що ти! — перелякалася дівчинка. — Я не думаю, що ти брешеш… але…
— Не думаєш? — перебила її Пеппі. — А я якраз і брешу. Та так брешу, що в мене вже язик заболів, хіба не чути? Невже ти справді повірила, що дитина може прожити без їжі від травня до жовтня? Ну, ще три-чотири місяці — це куди не йшло, але від травня до жовтня! Це ж чистісінька нісенітниця! І ти ж чудово знаєш, що я вигадую. То навіщо дозволяєш набивати собі голову такими дурницями?
Дівчинка швидко рушила геть і більше жодного разу не озирнулася.
— Які ж люди бувають довірливі! — сказала Пеппі Томмі й Анніці. — Не їсти від травня до жовтня! Ну й вигадки!
А тоді гукнула дівчинці навздогін:
— Ні, ми не бачили твого тата! Сьогодні тут не проходив жоден лисий. Зате вчора їх ішло цілих сімнадцять — рука в руку!
Садок біля Пеппіної вілли був просто чудовий. Щоправда, трохи занедбаний: трава росла висока й густа, бо її ніхто не косив, а старі трояндові кущі рясніли білими, жовтими й рожевими квітами — може, й не надто пишними, зате запашними на весь сад. Там росло багато яблунь і груш, але найголовніше — кілька старезних дубів та берестів, на які було так легко лазити.
У садку Томмі й Анніки таких дерев майже не було, та й мама весь час боялася, що діти впадуть і заб’ються. Тому нагоди полазити по деревах випадали нечасто. І ось тепер Пеппі раптом вигукнула:
— Ану гайда на цей дуб!
Томмі зрадів і відразу зіскочив із хвіртки. Анніка трохи повагалася, але, побачивши, скільки на дубі міцних сучків, за які можна триматися, теж наважилася.
Метри за два над землею стовбур роздвоювався, утворюючи затишне місце, схоже на маленький курінь. Незабаром усі троє вже сиділи там, а над ними шуміла густа зелена крона величезного дуба.
— А давайте вип’ємо тут кави! — запропонувала Пеппі. — Я зараз швиденько злізу й усе принесу.
Томмі й Анніка від захвату заплескали в долоні й закричали:
— Браво!
За кілька хвилин Пеппі вже повернулася з кавником. Булочки вона, як виявилося, спекла заздалегідь. Ставши під дубом, вона почала підкидати нагору чашки, а Томмі й Анніка їх ловили. Щоправда, із трьох чашок дві врізалися в стовбур і розлетілися на друзки. Але Пеппі анітрохи не засмутилася — просто миттю побігла до будинку й принесла нові. Потім вона почала кидати вгору булочки, і вони так і миготіли в повітрі. На щастя, булочки не билися.
Нарешті й сама Пеппі видерлася на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершки вона налила в пляшку, а цукор насипала в коробочку, щоб усе можна було легко затягнути нагору.
Томмі й Анніці здавалося, що вони ще ніколи в житті не пили такої смачної кави. Взагалі каву їм дозволяли нечасто — хіба що в гостях. А зараз вони якраз були в гостях у Пеппі. Анніка ненароком хлюпнула трохи кави собі на сукню. Спочатку було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то дрібниці.
Коли кава була випита, Пеппі без вагань пожбурила чашки вниз, у траву.
— Хочу перевірити, чи справді тепер роблять посуд із міцної порцеляни, — пояснила вона.
Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника лише відбився носик.
Пеппі, не вагаючись, полізла ще вище по дереву.
— Оце так! — раптом вигукнула вона. — Тут у дубі є дупло!
І справді — серед густого листя ховалося велике дупло, якого діти досі навіть не помічали.
— Я теж хочу його роздивитися! Можна, Пеппі? — сказав Томмі.
Але відповіді не було.
— Пеппі! Де ти? — вже стривожено гукнув він.
І почув її голос. Тільки лунав він не зверху, а звідкись унизу, ніби просто з-під землі.
— Я всередині стовбура! Тут дупло аж до самої землі доходить. Крізь маленьку щілинку я навіть бачу кавник, що стоїть у траві.
— А як ти звідти вилізеш? — перелякалася Анніка.
— Ніяк, — спокійно відповіла Пеппі. — Так тут і житиму до самої пенсії. А ви приноситимете мені їжу й кидатимете через дірочку. Разів п’ять або шість на день.
Анніка мало не заплакала.
— Не плач, не журися, — заспівала Пеппі рядком із пісеньки. — Краще лізьте сюди! Будемо гратися у в’язнів, яких замкнули в підземеллі.
— Я туди ні за що не полізу! — заявила Анніка й хутко спустилася з дерева, подалі від усієї цієї небезпеки.
— Гей, Анніко! Я бачу тебе крізь щілинку! — долинув голос Пеппі. — Тільки не наступи на кавник! Це старий добрий кавник, він ніколи нікому нічого поганого не зробив. І не винен, що тепер лишився без носика.
Анніка підійшла до дуба й зазирнула в маленький отвір. Вона побачила кінчик Пеппіного пальця. Від цього їй трохи полегшало, але хвилювання все одно не минуло.
— Ти й справді не можеш звідти вибратися, Пеппі? — запитала вона.
Палець зник, а за мить із дупла нагорі виглянула голова Пеппі.
— Може, й виберуся… якщо дуже захочу, — сказала вона, розсуваючи руками гілки й листя.
— Якщо це так легко, то й я хочу трохи посидіти в підземеллі! — вигукнув Томмі, який досі залишався на дереві.
— А знаєте що? Треба принести драбину, — запропонувала Пеппі.
Вона вибралася з дупла, стрибнула на землю, збігала по драбину, затягла її на дуб і спустила всередину стовбура.
Томмі не терпілось потрапити вниз. Щоправда, дістатися до отвору виявилося не так просто, бо він був високо. Але Томмі сміливо поліз угору по стовбуру й незабаром зник у темряві дупла. Анніці навіть здалося, що вона більше його ніколи не побачить. Вона нахилилася до щілини.
— Анніко, тут просто чудово! — почувся голос Томмі. — Лізь сюди! Тут зовсім не страшно, адже є драбина. А як тільки опинишся тут, то вже не захочеш гратися ніде більше.
— Справді?
— От побачиш!
Анніка ще раз зібралася з духом і знову почала вилазити на дуб, хоч ноги в неї помітно тремтіли. З допомогою Пеппі вона дісталася до отвору й боязко зазирнула всередину. Там було темно, і вона мимоволі здригнулася. Пеппі взяла її за руку й підбадьорливо сказала:
— Не бійся, Анніко!
— Я бачу твої ноги! — гукнув із середини Томмі. — Якщо раптом почнеш падати — я тебе впіймаю!
Та Анніка не впала. Вона щасливо спустилася вниз до Томмі, а слідом за нею в дупло злізла й Пеппі.
— Правда ж, тут чудово?
Анніка мусила погодитися. Усередині було не так темно, як їй здалося спочатку, адже крізь тріщини в старому стовбурі проникали вузенькі смужки світла. Вона підійшла до однієї зі щілин і зазирнула назовні. На траві вона відразу побачила той самий кавник.
— Це буде наш таємний сховок, — сказав Томмі. — Ніхто й не здогадається, що ми тут. А коли хтось нас шукатиме, ми будемо підглядати за ним крізь щілинки й тихенько сміятися.
— А ще можна взяти прутик, просунути його назовні й лоскотати кожного, хто підійде до дуба, — додала Пеппі. — Нехай думають, що тут живе справжній привид.
Ця думка так їх розвеселила, що вони почали реготати й обійматися. Але саме тоді почувся знайомий звук гонга — Томмі й Анніку кликали додому обідати.
— От шкода, вже треба йти, — зітхнув Томмі. — Але завтра, одразу після уроків, ми знову сюди прийдемо.
— Обов’язково приходьте, — відповіла Пеппі.
І вони по черзі вилізли драбиною нагору: спочатку Пеппі, за нею Анніка, а останнім — Томмі. Потім так само спустилися на землю: першою Пеппі, потім Анніка, а за нею — Томмі.
«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОГУЛЯНКУ
— Сьогодні ми до школи не йдемо — у нас санітарний день, — оголосив Томмі, щойно вони з Аннікою прибігли до Пеппі.
— Що?! Знову страшенна несправедливість! — обурилася Пеппі. — Чому в мене немає санітарного дня, коли він мені так потрібен? Ви тільки гляньте на підлогу в моїй кухні! Хоча, якщо добре подумати, — вже веселіше додала вона, — її можна помити й без усякого санітарного дня. Я якраз збираюся це зробити, і нехай тільки хтось спробує мені завадити! А ви сідайте на стіл і не плутайтеся під ногами.
Томмі й Анніка слухняно вилізли на стіл. Пан Нільсон теж одним стрибком опинився поруч і, вмостившись Анніці на колінах, одразу задрімав.
Пеппі нагріла великий казан води й хлюпнула його просто на підлогу. Потім скинула свої здоровенні черевики й акуратно поставила їх на хлібну полицю. До ніг вона прив’язала дві щітки й почала ковзати по мокрій підлозі, розбризкуючи воду навсібіч.
— Коли я мию підлогу, мені завжди здається, що я чемпіонка світу з фігурного катання, — сказала вона й так високо задерла ліву ногу, що щіткою збила шматок абажура з лампи. — І взагалі, спритності та грації мені точно не бракує, — додала вона й легко перестрибнула через стілець, що трапився на дорозі. — Ну от, готово! Тепер підлога чиста, — задоволено мовила Пеппі й повідв’язувала щітки.
— А ти не будеш її витирати? — здивувалася Анніка.
— А навіщо? Нехай собі сохне на сонці. Якщо буде рухатися, то й не застудиться.
Томмі й Анніка обережно злізли зі столу й, щоб не замочити ноги, навшпиньках вибралися надвір.
Над ними сяяло чисте, по-осінньому прозоре вересневе небо. День був такий гарний, що просто кликав до лісу, і Пеппі запропонувала:
— А що, як ми візьмемо пана Нільсона й підемо на прогулянку?
— Чудова думка! — вигукнули Томмі й Анніка.
— Тоді біжіть додому й спитайте в мами, чи можна вам, а я тим часом зберу кошик із їжею.
Томмі й Анніка помчали додому й незабаром повернулися. Пеппі вже чекала на них біля хвіртки. В одній руці вона тримала палицю, в другій — кошик із наїдками, а на плечі в неї сидів пан Нільсон.
Спочатку вони йшли шосе, а потім звернули на вузеньку стежку, що петляла поміж берізками й ліщиною. Так вони дісталися до огорожі, за якою починався ще гарніший гайок. Але просто перед хвірткою стояла корова й, схоже, зовсім не збиралася поступатися дорогою. Анніка спробувала її прогнати, Томмі сміливо підійшов ближче, але корова навіть не ворухнулася — тільки спокійно дивилася на дітей своїми великими коров’ячими очима. Тоді Пеппі поставила кошик на траву й легенько штовхнула корову. Та так хутко чкурнула в кущі, що тільки гілки затріщали.
— Які ж уперті бувають ці корови! — сказала Пеппі й одним стрибком перелетіла через огорожу. — І знаєте, який із цього висновок? Усі вперті — корови! І ніяк інакше.
— Який чудовий гайок! — захоплено вигукнула Анніка.
Вона видиралася на кожен камінь, який траплявся їй дорогою. Томмі взяв із собою ножика, якого подарувала йому Пеппі, і вирізав собі та сестрі по гарній палиці. Щоправда, трохи порізав палець, але навіть не подумав плакати.
— А може, назбираємо грибів? — запропонувала Пеппі й зірвала великого червоного мухомора. — Цікаво, чи його можна їсти? Пити його, напевно, не можна — це ясно. Отже, залишається тільки їсти. Бо що ще з ним робити? — Вона відкусила маленький шматочок і задумливо пожувала. — Смачний! — радісно вигукнула вона. — Але гриби ми краще позбираємо якось іншим разом, — додала Пеппі й закинула мухомора так високо, що він залетів мало не на верхівку дерева.
— А що в тебе в кошику? — поцікавилася Анніка. — Там щось смачненьке?
— Не скажу навіть за тисячу крон, — відповіла Пеппі. — Спочатку треба знайти гарне місце для пікніка.
Діти заходилися шукати. Анніка знайшла великий плаский камінь, але по ньому всюди снували червоні мурашки.
— Я не хочу сидіти з мурашками, бо ми з ними ще не знайомі, — серйозно заявила Пеппі.
— До того ж вони кусаються, — додав Томмі.
— Якщо вони кусаються, то й їх теж можна вкусити, — цілком логічно відповіла Пеппі.
Томмі знайшов невеличку галявину серед ліщини й вирішив, що вона якраз підходить.
— Ні, тут замало сонця для мого ластовиння, — заперечила Пеппі. — А я свої ластовиння дуже люблю. Бо що може бути кращим за гарне ластовиння?
Неподалік височів невеликий пагорб, і вони легко на нього видерлися. На самій верхівці була рівна кам’яна площадка, майже як маленький балкон. Там вони й влаштувалися.
— А тепер усі заплющте очі, поки я накриватиму на стіл, — скомандувала Пеппі.
Томмі й Анніка міцно заплющили очі й почули, як Пеппі відкрила кошика й почала шарудіти папером.
— Раз, два, дев’ятнадцять — можна дивитися! — нарешті вигукнула вона.
Діти розплющили очі й від захвату мало не скрикнули. На камені красувалися маленькі бутерброди з котлетами й шинкою, ціла гора оладок, густо притрушених цукром, кілька копчених ковбасок і три ананасові пудинги. Недарма ж Пеппі вчилася куховарити у корабельного кока на татовому судні.
— Ох, як же добре мати санітарний день! — вигукнув Томмі, наминаючи оладки. — От якби кожен день був санітарним!
— Аякже! Щоб я щодня милила підлогу? — засміялася Пеппі. — Це, звісно, дуже приємне заняття, але страшенно виснажливе, якщо робити його без упину.
Нарешті вони так наїлися, що вже не могли навіть ворухнутися й тільки мовчки лежали на теплому сонці.
— Цікаво, а літати важко? — задумливо озвалася Пеппі, дивлячись униз із краю пагорба. Схил був крутий, і донизу було далеченько. — Мені здається, що літати вниз можна навчитися, — повела вона далі. — Угору, певна річ, складніше. Але ж треба починати з легшого. Мабуть, я зараз спробую.
— Не треба, Пеппі! — в один голос закричали Томмі й Анніка. — Пеппі, будь ласка, не літай!
Але Пеппі вже стояла на самому краю урвища.
— Лети, ластівко, лети! І ластівка полетіла! — урочисто промовила вона, а на слові «полетіла» розвела руки в боки й стрибнула вниз.
За мить унизу щось глухо бухнуло. То Пеппі гепнулася на землю. Томмі й Анніка обережно підповзли до краю й зі страхом глянули вниз. Пеппі вже підводилася й старанно обтрушувала коліна.
— Я просто забула, що треба махати руками! — весело крикнула вона. — Та й після оладок я, мабуть, стала трохи заважкою.
Раптом діти помітили, що пан Нільсон кудись зник. Напевно, вирішив самостійно погуляти. Вони пригадали, що зовсім недавно він бавився кошиком, але поки Пеппі вчилася літати, ніхто не звертав на нього уваги. І ось тепер його ніде не було.
Пеппі так розсердилася, що жбурнула один свій черевик у глибокий рівчак.
— Ніколи не треба брати із собою мавп у мандрівку! Хай би пан Нільсон сидів удома та ловив бліх у коня! Так йому й треба!
І вона відразу полізла в рівчак по свого черевика. Вода доходила їй майже до живота.
— Треба скористатися нагодою та ще й голову помити, — заявила Пеппі й пірнула в струмок так, що на поверхні лишилися самі бульбашки. — Ну от, тепер хоч до перукаря йди, — задоволено мовила вона, виринувши з води.
Вона вилізла на берег, взула загублений черевик, і всі троє вирушили шукати пана Нільсона.
— Чуєте, як у мене все хлюпає? — засміялася Пеппі. — Сукенка каже: «Хляп-хляп», а черевики — «хлюп-хлюп». Ну хіба це не чудово? Ти теж якось спробуй скупатися просто в одежі, — звернулася вона до Анніки, що крокувала поруч у своїй охайній рожевій сукенці, яка так гарно пасувала до її золотавих кучерів і білих шкіряних черевичків.
— Може, якось іншим разом, — розсудливо відповіла Анніка.
Вони рушили далі.
— І все-таки я страшенно сердита на пана Нільсона! — бурчала Пеппі. — З ним завжди самі пригоди. Якось він утік від мене в Сарабаї й навіть найнявся на службу до однієї старенької вдови. Хоча про вдову я, звісно, вигадала, — додала вона й весело засміялася.
Томмі запропонував, щоб кожен шукав мавпочку окремо. Анніці спершу було трохи лячно йти самій, але Томмі почав її піддражнювати.
— Невже ти така боягузка?
Звісно, Анніка не хотіла в цьому зізнаватися, тож діти розійшлися в різні боки.
Томмі подався на луг. Пана Нільсона він не знайшов, зате натрапив на дещо інше — на величезного бугая. А бугай, своєю чергою, побачив Томмі й одразу вирішив, що хлопчик йому зовсім не до вподоби. Це був лютий бугай, який терпіти не міг дітей. Він пригнув голову, голосно заревів і кинувся просто на Томмі. Хлопець так заверещав, що Пеппі й Анніка почули його аж здалеку й кинулися на допомогу. Саме в цю мить бугай підчепив Томмі на роги й підкинув високо в повітря.
— Оце вже нечуване нахабство! — сказала Пеппі, дивлячись на Анніку, яка від страху мало не плакала. — Він же зовсім забруднив Томмі його білий матроський костюм! Доведеться трохи провчити цього нечему.
Так вона й зробила. Пеппі підбігла до бугая й міцно схопила його за хвіст.
— Даруйте, що відволікаю вас від справ, — чемно сказала вона й щосили смикнула його.
Бугай різко обернувся, збираючись і її підняти на роги.
— Перепрошую ще раз, що заважаю, — повторила Пеппі. — Дуже перепрошую, — додала вона зі сміхом і відламала йому один ріг. — Зараз зовсім не модно ходити з двома рогами. Усі поважні бугаї носять один або й узагалі обходяться без них. — І з цими словами вона відламала й другий.
Бугаї, як відомо, не відчувають болю в рогах, тож наш бугай навіть не зрозумів, що залишився без них. Але на всяк випадок вирішив добряче буцнути Пеппі. Якби на її місці була будь-яка інша дівчинка, це скінчилося б дуже погано.
— Ха-ха-ха! Та годі, не лоскочи мене! — вигукнула Пеппі. — Я ж страшенно боюся лоскоту. Припини, бо я зараз помру зі сміху!
Та бугай не зупинявся, і тоді Пеппі одним стрибком опинилася в нього на спині, вирішивши трохи перепочити. Але спокою не було й там. Бугаєві зовсім не подобалося, що хтось сидить верхи, тож він почав шалено стрибати, крутитися й брикатися, намагаючись скинути пасажирку. Та Пеппі міцно стискала його боки ногами й трималася, мов приклеєна. Бугай носився луком, ревів так, що аж пара клубочилася з ніздрів, а Пеппі лише сміялася, підганяла його вигуками й весело махала рукою Томмі та Анніці, які стояли неподалік і тремтіли від переляку.
— Танцюй, танцюй, небораче! — співуче примовляла вона.
Зрештою бугай зовсім знесилився, важко бухнувся на землю й подумки прокляв усіх дітей на світі. Він давно був переконаний, що без них життя було б набагато спокійніше.
— Хочеш трохи відпочити після обіду? — чемно спитала Пеппі. — Ну то я тобі не заважатиму.
Вона зіскочила зі спини бугая й повернулася до Томмі та Анніки. Томмі вже перестав плакати. Під час падіння він лише трохи подряпав руку, а Анніка перев’язала її своєю хустинкою, тож біль майже минув.
— Ой, Пеппі, Пеппі!.. — схвильовано прошепотіла Анніка.
— Тс-с! — приклала палець до губ Пеппі. — Не розбуди бугая. Він тільки-но заснув, а якщо прокинеться — знов почне вередувати. Пане Нільсоне! Пане Нільсоне, де ви? — тут же на весь голос закричала вона, зовсім забувши про сплячого бугая. — Ми вже йдемо додому!
І тут вони помітили пана Нільсона. Він сидів високо на сосні, підібгавши під себе хвоста, і виглядав дуже засмученим. Бо навіть найвідважнішій маленькій мавпочці не надто весело залишатися самій у великому лісі. Щойно він побачив Пеппі, як одразу стрибнув їй на плече й почав розмахувати своїм маленьким капелюшком — так він завжди робив, коли радів.
— Ага, цього разу ти все-таки не найнявся до старої вдови, — усміхнулася Пеппі й погладила його по голівці. — Хоч, якщо чесно, про вдову я все вигадала. Але якщо подумати як слід, то, може, це й правда. Цілком можливо, що він таки служив у тієї вдови в Сарабаї! Тим більше, я точно знаю, що він уміє смажити чудові котлети.
Діти рушили додому. Пеппі йшла, весело шурхотячи мокрою сукенкою й голосно хлюпаючи черевиками. Томмі й Анніка думали, що, хоч бугай і неабияк їх налякав, день усе одно був чудовий. Вони почали співати пісеньку, яку недавно вивчили в школі. Власне, вона була про літо, а вже настала осінь, але зараз вона теж здавалася дуже доречною:
Тепле літо — справжній рай,
Кличе нас зелений гай.
Геть турботи й смуток весь —
Хай лунає спів до небес!
Гей! Гей!
Хто душею молодий,
Не сидить удома він,
Не дрімає цілий день —
Хай дзвенить веселий спів!
Гей! Гей!
Наша пісня полетить
Через гори і долини.
Тепле літо — справжній рай,
Тож співай і вирушай!
Гей! Гей!
Пеппі теж підспівувала, але слів як слід не пам’ятала, тому вигадувала свої:
Я іду в зелений гай,
Де чекає літо-рай.
Що схочу — те і роблю,
У струмок із кручі стрибну.
Хлюп! Хлюп!
Вірте, люди, чи не вірте —
Все на мені тепер мокрісіньке.
Бугай більше вже не спить,
Бо наш спів навкруг дзвенить.
З гір іде він в долини,
Через поле і ялини.
Бугай мене лоскоче,
Все на мені хлюпоче —
Хлюп! Хлюп!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
