«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ СТАЄ РЯТІВНИЦЕЮ
Якось у неділю після обіду Пеппі присіла перепочити й почала міркувати, чи все вона сьогодні встигла зробити. Томмі й Анніку вона в гості не чекала, бо вони разом із татом і мамою пішли провідати знайомих.
День у неї видався напрочуд вдалий і був заповнений важливими справами. Встала вона ранесенько й подала панові Нільсону сніданок просто в ліжко — склянку соку й свіжі булочки. Мавпочка мала такий милий вигляд у своїй блакитній нічній сорочці, сидячи й тримаючи склянку обома лапками, що Пеппі аж замилувалася.
Потім вона нагодувала коня, гарненько його вичесала й заразом розповіла йому довжелезну історію про свої морські пригоди. Після цього взялася прикрашати вітальню й намалювала просто на шпалерах картину: поважну гладку пані в червоній сукні та чорному капелюсі. В одній руці пані тримала квітку, а в другій — дохлого пацюка. Пеппі була дуже задоволена своєю роботою й вирішила, що кімната одразу стала набагато красивішою.
Помилувавшись малюнком, вона всілася біля комода й почала перебирати свої скарби, заховані в шухлядах: пташині яйця, мушлі та різні дивовижні дрібнички. Кожна з них нагадувала їй про далекі краї, де вони з татом побували, або про кумедні крамнички по всьому світу, в яких ці скарби колись купували.
Потім Пеппі вирішила навчити пана Нільсона танцювати твіст, але той категорично відмовився. Вона навіть подумала, чи не дати кілька уроків коневі, але натомість залізла в ящик із дровами й зачинила за собою кришку. Вона уявила, що сама стала сардиною, а ящик — консервною бляшанкою. Та без Томмі й Анніки гра швидко набридла: які ж це сардини, коли в банці лише одна?
Так за всіма цими справами й непомітно підкрався вечір. Пеппі притулилася кирпатим носом до шибки й задивилася на осінні сутінки. Раптом вона згадала, що вже кілька днів не каталася верхи, і вирішила негайно це виправити. День був чудовий, тож і завершитися він мав якнайкраще.
Вона насунула на голову свого величезного капелюха, покликала пана Нільсона, який саме грався в кутку скляними кульками, осідлала коня, вивела його з веранди — і вся компанія вирушила в дорогу. Пан Нільсон сидів верхи на Пеппі, а Пеппі — верхи на коні.
Надворі вже добряче похолоднішало. На підмерзлих вулицях дзвінко цокотіли кінські копита, і луна розліталася по всьому містечку. Пан Нільсон, влаштувавшись у Пеппі на плечі, дорогою намагався зірвати гілочки з дерев у садах, повз які вони проїжджали. Але Пеппі неслася так швидко, що він ніяк не встигав їх схопити. Ба більше — кілька разів гілки самі зачепили його й добряче шмагонули по вухах. Йому навіть довелося притримувати свого капелюха, щоб той не злетів.
Пеппі мчала вузенькими вуличками містечка, і перехожі поспіхом відступали вбік, звільняючи їй дорогу.
У самому центрі містечка був ринок. Навколо нього стояли невелика жовта ратуша та старовинні будинки, а серед них височів новий триповерховий дім. Його всі називали хмарочосом, бо нічого вищого в містечку не було.
Недільний вечір був тихий і спокійний. Здавалося, містечко вже дрімає. Та раптом тишу розірвав відчайдушний крик:
— У хмарочосі пожежа! Пожежа!
З усіх боків до ринку побігли люди. Вулицею, несамовито виючи сиреною, промчала пожежна машина. Діти, яким спершу здавалося, що пожежа — це цікаве видовище, швидко перелякалися й почали плакати: вони боялися, що вогонь перекинеться й на їхні домівки. На площі зібрався такий натовп, що поліціянтам довелося стримувати людей. Коли пожежники під’їхали до будинку, з його нижніх вікон уже виривалися язики полум’я, а довкола клубочився густий дим. На пожежників сипалися іскри, але вони відчайдушно боролися з вогнем.
Пожежа почалася на нижньому поверсі й стрімко піднімалася вище. І раптом люди на площі завмерли від жаху: у мансардному вікні під самим дахом майнула маленька рука. Вікно відчинилося, і звідти визирнули двоє хлопчиків. Старшому було років п’ять, молодшому — близько трьох.
— Ми не можемо вийти! — закричав старший. — На сходах велике багаття!
Їхня мама саме кудись вийшла й залишила дітей удома самих.
Натовп захвилювався. Дехто не стримував сліз. Начальник пожежників лише безпорадно розвів руками. На машині була драбина, але вона не діставала так високо, а сходами піднятися вже було неможливо. Усі зрозуміли, що за кілька хвилин вогонь добереться й до мансарди. Хлопчики стояли біля вікна й гірко плакали.
Серед людей була й Пеппі. Не злазячи з коня, вона якийсь час із цікавістю розглядала пожежну машину, міркуючи, чи не придбати й собі таку. Їй дуже сподобалося, що вона така яскраво-червона і так голосно сигналить. Потім Пеппі перевела погляд на полум’я й навіть трохи пошкодувала, що іскри не долітають до неї. Піднявши очі ще вище, вона побачила хлопчиків і здивувалася, чого вони так налякалися.
— А чого вони плачуть? — спитала вона в людей поруч.
Спочатку у відповідь почулося тільки схлипування, але нарешті якийсь кремезний добродій сказав:
— А ти як гадаєш? Хіба сама б не плакала, якби опинилася там і не могла злізти?
— Я взагалі ніколи не плачу, — відповіла Пеппі. — Але якщо вони не можуть спуститися, то чому їм ніхто не допоможе?
— Бо ніхто не знає, як це зробити, — зітхнув добродій.
Пеппі трохи подумала й запитала:
— А хіба не можна принести довгу мотузку?
— І що вона дасть? Такі маленькі діти самі не спустяться. Та й як передати їм ту мотузку?
— Я передам. Для мене це дрібниця, — спокійно сказала Пеппі. — Тільки швидше несіть мотузку.
Ніхто особливо не вірив, що вона справді щось вигадає, але мотузку все-таки принесли.
На розі біля триповерхового будинку росло високе дерево. Його крона була майже навпроти мансардного вікна, але до нього все ж не діставала кількох метрів. До того ж стовбур був гладенький, без жодної гілки внизу, тож видертися на нього було майже неможливо.
Полум’я гуло й тріщало, хлопчики плакали, а люди на площі стояли в цілковитому розпачі.
Пеппі спішилася, взяла мотузку й прив’язала її до хвоста пана Нільсона. Потім посадила мавпочку на стовбур дерева, легенько підштовхнула й сказала:
— Ну, будь чемним хлопчиком!
Пан Нільсон одразу зрозумів, що від нього хочуть. Він спритно поліз угору гладеньким стовбуром — для мавпи це було не складніше, ніж для людини піднятися сходами.
Люди на площі затамували подих. Усі мовчки стежили за паном Нільсоном. Добравшись до великої гілки, він озирнувся на Пеппі. Та махнула йому рукою, наказуючи спускатися назад. І пан Нільсон слухняно поліз униз, тільки вже з другого боку гілки. Коли він дістався землі, мотузка була вже перекинута через неї, а обидва її кінці звисали донизу.
— От молодчина! — похвалила його Пеппі, відв’язуючи мотузку. — З тебе вийшов би чудовий професор, якби тільки професори вміли так лазити по деревах.
Неподалік саме ремонтували якийсь будинок. Пеппі підбігла туди й принесла довгу дошку. Затиснувши її під пахвою, а другою рукою схопившись за мотузку, вона вперлася ногами в стовбур і легко видерлася нагору. Люди від подиву не могли вимовити й слова.
Діставшись крони, Пеппі поклала дошку на товсту гілку й почала обережно посувати її до мансардного вікна. Нарешті дошка вперлася одним кінцем у підвіконня, а другим лежала на гілці, утворивши вузенький місток.
На площі запанувала така тиша, що було чути лише тріск полум’я. Пеппі ступила на дошку, усміхнулася хлопчикам і весело запитала:
— А чого це ви такі зажурені?
І, не гаючи ні хвилини, перебігла по дошці та перестрибнула у вікно.
— Ого, як у вас тут тепло! — сказала вона. — Сьогодні піч топити вже точно не доведеться. Та й завтра, мабуть, вистачить чотирьох полін.
Після цих слів вона взяла обох хлопчиків під пахви й знову ступила на дошку.
— Тепер уже можна й трохи повеселитися, — сказала Пеппі. — Іти по дошці — це майже як ходити по канату в цирку.
На середині вона раптом підняла ногу, як справжня балерина. Люди внизу аж охнули від страху, а коли ще й один черевичок злетів із ноги, кілька старших жінок знепритомніли. Та Пеппі спокійно дійшла з дітьми до дерева, і натовп так зрадів, що гримнуло гучне “ура”, яке навіть перекрило тріск полум’я.
На дереві вона прив’язала один кінець мотузки до товстої гілки, а другим обв’язала хлопчика й обережно спустила його вниз — просто в руки матері, яка чекала під деревом. Жінка, плачучи, міцно пригорнула сина до себе. Але Пеппі гукнула:
— Розв’яжіть мотузку! Тут ще один хлопчик, а він сам літати не вміє!
Мотузку довелося довго розплутувати, бо Пеппі в морі навчилася зав’язувати такі вузли, що не кожен дорослий розв’яже. Зрештою її звільнили, і вона так само спустила другого хлопчика.
Після цього Пеппі залишилась на дереві сама. Вона знову вийшла на дошку, і люди внизу завмерли в очікуванні. А Пеппі раптом почала танцювати просто на вузькій дошці — легко, як ніби під нею була сцена. Вона розмахувала руками і хрипкувато наспівувала:
Вогонь палає, вогонь горить,
пів неба сяйвом він кропить,
горить для тебе,
горить для мене,
для всіх, хто має очі в мене й небо.
Натовп майже не чув слів, але бачив, як вона дедалі швидше кружляє, і від страху люди навіть заплющували очі — боялися, що вона зірветься вниз. Полум’я тим часом вибивалося з вікон мансарди, і на його тлі Пеппі була чітко видна: іскри сипалися на неї, а вона закидала руки в чорне небо й радісно вигукувала:
— Дивіться, який гарний вогняний дощ!
Потім вона підбігла до мотузки, крикнула “Гей!” і миттєво з’їхала вниз.
— Давайте чотири рази “ура” на честь Пеппі! — вигукнув начальник пожежників. — Хай живе Пеппі!
— Ура! Ура! Ура! Ура! — закричали всі.
І лише один голос вигукнув “ура” ще раз. Це була сама Пеппі.
«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ СВЯТКУЄ СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Якось Томмі й Анніка витягли зі своєї поштової скриньки листа. На конверті було старанно виведено:
“ТММІ Й АННІЦІ”
Вони розрізали конверт і знайшли всередині записку. Томмі й Анніка так зраділи, що почали підстрибувати й кружляти по кімнаті — вони чудово зрозуміли, що там написано, хоч запрошення й було трохи дивакувате. Пеппі довго й серйозно морочилася, поки його писала. Правда, того разу вона так і не впоралася з літерою “ї”, але загалом трохи писати все ж уміла.
Колись, коли вона плавала на кораблі, один матрос вечорами сідав із нею на кормі й навчав її письма. На жаль, учениця з неї була не надто старанна. Дуже швидко їй усе набридає, і вона казала:
— Ні, Фрідольфе (так звали матроса), краще пограємося з кицькою або я залізу на щоглу й перевірю, яка завтра буде погода.
Тож не дивно, що тепер Пеппі цілу ніч виводила це запрошення, а на світанку, коли останні зорі вже тьмяніли, пішла до Томмі й Анніки та кинула листа в скриньку.
Після школи Томмі й Анніка одразу почали готуватися до свята. Анніка попросила маму красиво її розчесати, і та накрутила їй кучері та зав’язала рожевий шовковий бант. Томмі теж причепурився: зачесав волосся й навіть намочив його, щоб рівно лежало — він не любив, коли воно стирчить у різні боки.
Анніка хотіла вдягти свою найкращу сукню, але мама не дозволила, сказавши, що після візитів до Пеппі вона завжди повертається не надто охайною. Тому довелося обрати майже найкращу. Томмі ж не надто переймався — аби одяг був чистий.
Звісно, вони купили Пеппі подарунок, витрусивши всі гроші зі скарбнички. Після школи зайшли в крамницю іграшок і придбали там чудову річ… але що саме — це поки таємниця. Подарунок загорнули в зелений папір і перев’язали мотузкою.
Коли все було готово, Томмі взяв пакунок, і вони вирушили до Пеппі. Мама ще вигукнула навздогін, щоб вони не надто забруднилися. Дорогою вони навіть мінялися пакунком, а потім вирішили нести його разом.
Був листопад, і надворі швидко сутеніло. Підійшовши до хвіртки вілли “Хованка”, вони взялися за руки: сад уже потонув у темряві, а старі дерева шуміли останнім листям.
— Восени завжди трохи страшно, — сказав Томмі.
Та світло у вікнах вілли одразу розвіяло тривогу. Усередині чекали свято, тепло й щось смачне.
Зазвичай вони заходили через кухню, але цього разу вирішили йти до парадних дверей. Коня на веранді не було.
Томмі постукав. І зсередини почувся глухий голос:
— Хто там стоїть і не дише? Може, привид чи миша?
— Це ми! — гукнула Анніка. — Відчиняй швидше!
Двері відчинила Пеппі.
— Ой, Пеппі, навіщо ти так лякаєш! Я злякалася! — вигукнула Анніка, забувши привітати іменинницю.
Пеппі лише розсміялася й широко відчинила двері до кухні.
Усередині було тепло й затишно. Саме там вирішили влаштувати бенкет — кухня в Пеппі була найкращою кімнатою. Хоч у домі їх було всього дві: вітальня з комодом і спальня, зате кухня була простора.
Пеппі її прикрасила: на підлозі лежав килим, на столі — вишита нею скатертина (квіти на ній були дивні, але, за словами Пеппі, такі ростуть в Індонезії). Штори були спущені, у плиті весело тріщали дрова. На ящику сидів пан Нільсон і бив ложками по каструльних кришках, а в кутку стояв кінь — теж запрошений на свято.
Томмі й Анніка раптом згадали, що не привітали Пеппі. Вони чемно привітали її з днем народження й подали пакунок.
Пеппі вихопила його, швидко розгорнула — і побачила музичну скриньку.
Вона аж запищала від радості: обійняла Томмі, Анніку, подарунок і навіть обгортковий папір. Потім одразу почала крутити ручку.
Спочатку скринька захрипіла, затріщала, а потім зазвучала мелодія:
— О мій любий Августине, Августине…
Пеппі завмерла, слухаючи, ніби зачарована.
Раптом вона схаменулася:
— Любі мої, треба й вам дати подарунки!
— Як це? У нас же не день народження, — здивувалися діти.
Пеппі щиро здивувалася:
— Але ж у мене сьогодні день народження! То хіба я не можу теж дарувати подарунки? Чи так написано у ваших підручниках?
— Ні, можна… але так не прийнято, — сказав Томмі. — Хоч я б не відмовився.
— І я! — додала Анніка.
Пеппі принесла два пакунки, які заздалегідь приготувала. Томмі розгорнув свій — там була дудка зі слонової кістки. Анніка отримала брошку у вигляді метелика з червоними, синіми й зеленими камінцями.
Коли всі подарунки були розпаковані, настав час сідати за стіл. Він був повен булочок і тістечок дивних форм — як пояснила Пеппі, такі печуть у Китаї. Вона також принесла шоколад із вершками.
Але Томмі раптом сказав:
— На бенкетах чоловіки завжди ведуть дам до столу. Давайте зробимо так і в нас.
— Добре! — погодилася Пеппі.
— Хоч мені буде складніше, бо я тут єдиний чоловік, — додав він.
— А пан Нільсон? — запитала Пеппі. — Він що, не рахується?
— Ой, правда! — зрадів Томмі й сів писати картки.
На одному він написав:
“Пан Сетергрен має честь вести до столу панну Довгапанчоху.”
— Це я, — пояснив він.
На другому:
“Пан Нільсон має честь вести до столу панну Сетергрен.”
— Тоді й коневі треба картку, — сказала Пеппі.
І продиктувала:
— “Кінь має честь стояти в кутку й отримати тістечка та цукор.”
Вона показала запис коневі:
— Прочитай і скажи, якщо є зауваження!
Кінь не заперечував.
Томмі повів Пеппі до столу. Пан Нільсон сам узяв Анніку за руку — точніше, вона взяла його — і посадила поруч. Він одразу заліз не на стілець, а просто на стіл, а замість шоколаду вибрав воду й почав пити її двома лапами.
Діти добре наїлися, аж Анніка навіть сказала, що як тільки в Китаї справді печуть такі тістечка, вона неодмінно поїде туди, коли виросте.
Пан Нільсон допив свою воду, перевернув чашку догори дном і вмостив її собі на голову. Побачивши це, Пеппі зробила те саме. Тільки вона ще не встигла допити шоколад, і тоненька цівка стекла їй по лобі, по носі й далі вниз. Але Пеппі не розгубилася — вона висунула язик і спокійно злизала шоколад із кінчика носа.
— Жодної краплі не пропало! — задоволено заявила вона.
Томмі й Анніка спочатку ретельно вилизали свої чашки, а вже потім теж приміряли їх на голови.
Коли всі за столом — і діти, і кінь — досхочу наїлися, Пеппі спритно схопила скатертину за чотири кути, підняла її — і весь посуд опинився всередині, ніби в мішку. Вона зав’язала вузол і запхнула його в ящик із дровами.
— Я люблю одразу трохи прибрати після їжі, — пояснила вона.
Тепер настав час ігор. Пеппі запропонувала гру “Не наступати на підлогу”. Правила прості: треба обійти кухню, жодного разу не торкнувшись підлоги.
Пеппі впоралася за мить. Але й Томмі з Аннікою не відставали. Вони почали зі столика біля мийки: з нього можна було дістатися на плиту, далі — на ящик із дровами, звідти — на полицю, потім на стіл, а зі столу, зробивши місток зі стільців, — на буфет у кутку.
Між буфетом і столиком була велика відстань, але там стояв кінь. І якщо обережно пройти по ньому від хвоста до голови, то можна було стрибнути назад на столик і завершити коло.
Так вони й гралися, поки сукенка Анніки перестала бути “майже найкращою”, а Томмі виглядав так, ніби щойно виліз із димаря. Тоді діти вирішили знайти іншу розвагу.
— А може, підемо на горище й викличемо привидів? — запропонувала Пеппі.
— А… а там справді є привиди? — тихо спитала Анніка.
— Повно! — серйозно сказала Пеппі. — Стільки, що й кроку не ступиш. Ходімо!
— Ой… — тільки й мовила Анніка й невдоволено глянула на неї.
— Мама казала, що привидів не буває, — несміливо додав Томмі.
— Я так і знала, — кивнула Пеппі. — Вони просто всі живуть у мене. І ніяк не хочуть звідти піти. Але вони не страшні — тільки щипають за руки так, що лишаються синці, і виють. А ще грають у крокет своїми головами.
— Своїми… головами? — прошепотіла Анніка.
— Авжеж, — відповіла Пеппі. — Ходімо, подивимось. Я якраз люблю крокет.
Томмі не хотів показувати страх, але йому дуже кортіло побачити привидів. Він подумав, що з Пеппі нічого поганого не станеться, і погодився йти. Анніці ж зовсім не хотілося, але вона вирішила, що ще гірше — залишитися самій: раптом якийсь маленький привид усе ж прослизне вниз.
Пеппі пішла першою. Вона відчинила двері на сходи — там було темно, хоч око виколи. Томмі тримався за неї, а Анніка — ще міцніше за Томмі. Сходи рипіли на кожному кроці, і з кожним кроком Томмі все більше сумнівався, чи не краще повернутися. Анніка ж уже точно знала, що краще.
На горищі було ще темніше. Лише вузька смужка місячного світла падала на підлогу, а вітер у щілинах стогнав і посвистував.
— Гей, привиди! Ви де? — гукнула Пеппі.
Відповіді не було.
— Я так і думала, — сказала вона. — Пішли на збори свого Товариства привидів.
Анніка полегшено зітхнула.
І раптом у кутку щось писнуло:
— Клюїт!
З темряви щось рвонулося прямо на Томмі, торкнулося його чола і зникло у віконці. Він закричав:
— Привид!
Анніка теж зойкнула.
— Бідолаха, спізнився на збори, — спокійно сказала Пеппі. — Хоча… мені здається, це сова. А всім, хто вигадує привидів, я вуха накручу.
— Але ж ти сама казала! — прошепотіла Анніка.
— Казала, — погодилася Пеппі. — Значить, накручу і собі.
І вона взяла себе за вухо.
Після цього діти трохи заспокоїлися. Вони навіть підійшли до віконця й виглянули надвір. Небо було темне, хмари поспішали закрити місяць, а дерева в саду шуміли.
Коли вони обернулися назад, то завмерли: до них наближалася біла постать.
— Привид! — скрикнув Томмі.
Анніка не змогла вимовити й слова.
Постать підійшла ближче — і заговорила:
— Дивіться, що я знайшла! Татову нічну сорочку. Якщо трохи переробити, вона й мені підійде.
Це була Пеппі. Вона стояла в довгій сорочці, що волочилася по підлозі.
— Ой, Пеппі, я могла померти від страху! — сказала Анніка.
— Чого б це? Нічні сорочки не страшні. Вони кусають тільки якщо на них наступати.
Пеппі відкрила стару скриньку, підтягнула її до світла й підняла кришку. Місяць освітив вміст: старий одяг, бінокль, книжки, три пістолі, шпага й торбинка із золотом.
— Ого-бум! — радісно вигукнула Пеппі.
— Як цікаво! — сказав Томмі.
Вони забрали знахідки й повернулися вниз. Анніка злазила зі сходів уже значно швидше.
— Дітям не можна давати гратися зі зброєю, — сказала Пеппі й взяла по пістолі в кожну руку. — Бо може статись лихо.
Вона натиснула обидва курки.
— Гарно стріляють, — задоволено додала вона, дивлячись на дві дірки в стелі. — Може, я й справді влучила в якогось привида.
— А якщо ні, то й добре, — додала вона. — Нехай не лякають дітей.
— Хочете пістолі? — запропонувала вона.
Томмі зрадів. Анніка теж захотіла, але тільки якщо вони не заряджені.
— Тепер ми можемо стати розбійниками, — сказала Пеппі, підносячи бінокль до очей. — Ого, я бачу блоху аж у Південній Америці!
У цей момент у двері постукали. Це був тато Томмі й Анніки — дітям уже давно пора було додому.
Вони швидко попрощалися, подякували й забрали свої подарунки.
Пеппі вийшла на веранду й дивилася їм услід, поки вони зникали в темряві саду. Вони ще раз озирнулися й помахали їй.
У світлі з вікна стояла маленька рудоволоса дівчинка в татовій нічній сорочці, що спадала до самих ніг.
В одній руці вона тримала пістоль, у другій — шпагу.
Коли вони вже були біля хвіртки, позаду долинув її голос:
— Коли я виросту, я стану морською розбійницею! А ви ким станете?
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
