«Пеппі Довгапанчоха» читати. Астрід Ліндгрен

«Пеппі Довгапанчоха»: ПЕППІ ЙДЕ ДО ЦИРКУ

До маленького містечка, де жили Пеппі, Томмі й Анніка, приїхав цирк, і всі діти наввипередки побігли просити в батьків гроші на квитки. Томмі й Анніка зробили так само, і їхній тато одразу витяг із гаманця кілька блискучих крон.

Міцно затиснувши гроші в долонях, вони щодуху помчали до Пеппі. Вона сиділа на веранді біля свого коня й заплітала йому хвоста в тоненькі кіски, прикрашаючи кожну червоним бантиком.

— Сьогодні в мого коня день народження, — урочисто повідомила Пеппі. — Тож він має виглядати святково.

— Пеппі! — закричав Томмі, ледве перевівши подих. — Пеппі, хочеш піти з нами до цирку?

— Я піду з вами хоч на край світу, — відповіла Пеппі, — але до сирку навряд чи піду, бо навіть не знаю, що це таке. Там буває боляче?

— Та ні ж бо, смішна ти! — вигукнув Томмі. — Там нікому не роблять боляче! Там усі веселяться. Там є коні, клоуни й гарні панянки, які ходять по канату!

— Але за це треба платити, — додала Анніка й розкрила долоньку, щоб переконатися, що не загубила блискучу монету у дві крони та дві монетки по п’ятдесят ере.

— Я багата, як справжній троль, — сказала Пеппі. — Напевно, мені вистачить, щоб купити той ваш сирк. Тільки якщо там багато коней, у нас удома стане трохи затісно. Клоунів і гарних панянок я ще десь розміщу, а ось із кіньми буде складніше.

— Ну й вигадала! — засміявся Томмі. — Цирк не треба купувати. Платять лише за те, щоб його подивитися.

— Оце так! — вигукнула Пеппі й міцно заплющила очі. — Треба платити за те, щоб дивитися? Та я ж від ранку до вечора тільки й роблю, що на все витріщаюся! Уявляю, скільки я вже всього надивилася!

За хвильку вона обережно розплющила одне око, бо від того, що нічого не бачила, у неї аж голова закрутилася.

— Ну гаразд, хай це коштує хоч цілий скарб, але бодай раз я теж хочу заплатити за те, щоб подивитися.

Зрештою Томмі й Анніка пояснили Пеппі, що таке цирк. Вона витягла зі своєї валізки кілька золотих монет, насунула на голову величезного капелюха, схожого на млинове колесо, і всі троє вирушили до цирку.

Біля входу товпилися люди, а до каси вишикувалася довжелезна черга. Нарешті й Пеппі підійшла до віконечка. Вона просунула туди голову, широко витріщилася на літню привітну жінку, що сиділа всередині, й запитала:

— А скільки коштує подивитися на тебе?

Та жінка була чужоземкою й не зрозуміла, про що її питають. Тож вона відповіла:

— Люпа дівчинко, п’ять — найкраще місце, три — трохи гірше, одна крона — стояче.

— Добре, — сказала Пеппі. — Але тоді пообіцяй мені, що ти ходитимеш по канату.

Тут втрутився Томмі й пояснив, що Пеппі хоче купити місце за три крони. Пеппі простягнула золоту монету, і літня жінка недовірливо подивилася на неї. Вона навіть спробувала її на зуб, щоб упевнитися, що монета справжня. Переконавшись, що це справді золото, вона віддала Пеппі квиток і насипала цілу жменю блискучих сріблястих монет решти.

— І що мені робити з цими негарними білими кружальцями? — невдоволено мовила Пеппі. — Залиш їх собі, а я тоді подивлюся на тебе двічі. Хоч навіть стоячи.

Пеппі навідріз відмовилася брати здачу, тож касирка поміняла її квиток на найдорожчий, за п’ять крон, і ще дала такі самі квитки Томмі та Анніці, не взявши з них жодної доплати. Так вони всі троє опинилися на гарних червоних стільцях просто біля арени. Томмі й Анніка крутили головами на всі боки, визирали своїх шкільних друзів і махали їм руками — ті сиділи далеко позаду.

— Яка ж дивна ця халабуда! — сказала Пеппі, захоплено розглядаючи цирк. — А підлога вся засипана тирсою. У мене вдома теж не надто прибрано, але тут уже зовсім як у стайні!

Томмі пояснив їй, що в кожному цирку арену посипають тирсою, щоб коням було зручніше бігати.

На помості сидів оркестр. Раптом музиканти заграли гучний марш. Пеппі так захоплено заплескала в долоні, що навіть почала підстрибувати на місці.

— А за музику теж треба платити, чи її можна слухати безкоштовно? — поцікавилася вона.

Саме тоді із-за завіси, що прикривала вихід артистів, вийшов директор цирку в чорному фраку з нагайкою в руці. Слідом за ним на арену вибігли десятеро білих коней із червоними плюмажами на головах.

Директор клацнув нагайкою — і коні помчали колом арени. Він клацнув ще раз — і вони піднялися передніми ногами на бар’єр, що оточував арену. Один із коней опинився просто навпроти дітей. Анніка трохи злякалася й щільніше притиснулася до спинки стільця. А Пеппі нахилилася, схопила коня за ногу й сказала:

— Привіт! Передаю тобі вітання від мого коня. У нього сьогодні день народження, тільки він прикрасив бантиками хвоста, а не голову.

На щастя, Пеппі вчасно відпустила його ногу, бо директор знову клацнув нагайкою, і всі коні зістрибнули з бар’єра та побігли по колу.

Коли номер закінчився, директор чемно вклонився, а коні залишили арену. За хвилину завіса знову розсунулася, і перед глядачами з’явився білосніжний кінь, на спині якого стояла вродлива дівчина в зеленому трико. У програмці було написано, що її звуть міс Карменсіта.

Кінь мчав ареною, засипаною тирсою, а міс Карменсіта легко стояла на його спині й усміхалася публіці. І раптом, коли кінь пробігав повз місце, де сиділа Пеппі, щось руде блискавкою майнуло в повітрі. Це була сама Пеппі. Вона стрибнула просто на спину коневі й стала позаду міс Карменсіти.

Спочатку міс Карменсіта так розгубилася, що ледь не впала. Потім вона страшенно розсердилася й почала розмахувати руками, намагаючись зігнати Пеппі. Але нічого не вийшло.

— Та тихіше ти, не хвилюйся так! — сказала Пеппі. — Я теж хочу трохи повеселитися. Не ти одна заплатила за квиток!

Тоді міс Карменсіта вирішила сама зістрибнути з коня, але й цього не змогла, бо Пеппі міцно обійняла її руками. А глядачі просто заходилися від сміху. Дуже вже кумедно виглядала ошатна міс Карменсіта, до якої причепилася руда дівчинка у величезних черевиках і стояла на коні так упевнено, ніби все життя тільки тим і займалася, що виступала в цирку.

От тільки директорові цирку було не до сміху. Він подав знак своїм помічникам у червоній формі, щоб ті зупинили коня.

— Уже все? Номер закінчився? — розчаровано запитала Пеппі. — Шкода, я тільки почала веселитися!

— Погана дівчинка! — просичав крізь зуби директор. — Забирайся геть із мого цирку!

Пеппі докірливо подивилася на нього.

— І чого ти такий сердитий? Я думала, сюди приходять саме для того, щоб веселитися.

Вона зістрибнула з коня й спокійно повернулася на своє місце. Але незабаром до неї підійшли двоє охоронців і спробували вивести її із зали. Вони схопили дівчинку й хотіли підняти зі стільця. Та це було марно. Пеппі всілася так міцно, ніби приросла до нього, і хоч як чоловіки силкувалися, їм не вдалося її зрушити. Нарешті вони лише безпорадно перезирнулися й залишили її в спокої.

Тим часом почався новий виступ. На арену вийшла міс Ельвіра, яка мала ходити по канату. На ній була рожева мереживна сукня, а в руці вона тримала рожеву парасольку. Легкими, витонченими кроками вона пройшла по канату, а потім почала показувати різні акробатичні трюки. Це був справді чудовий номер. Міс Ельвіра навіть продемонструвала, що вміє ходити по тонкому канату задом наперед. Та коли вона дісталася маленького помосту на його кінці й обернулася, то побачила, що там уже стоїть Пеппі.

— Чого це ти так на мене витріщилася? — весело запитала Пеппі, бо міс Ельвіра була просто приголомшена.

Та нічого не відповіла. Вона тільки спритно зіскочила на арену й кинулася на шию директорові цирку, який був її батьком. А той одразу ж наказав своїм помічникам зняти Пеппі з каната. Цього разу він послав аж п’ятьох чоловіків. Та всі глядачі в цирку дружно закричали:

— Не чіпайте її! Ми хочемо дивитися на руду дівчинку!

Вони тупотіли ногами й голосно плескали в долоні.

Пеппі сміливо рушила канатом. Усі трюки міс Ельвіри блідли поруч із тим, що витворяла вона. Дійшовши до середини, Пеппі так високо задерла ногу, що носок її величезного черевика завис просто над головою, мов дашок. Потім вона трохи опустила ногу й безтурботно почухала нею за вухом.

Директорові зовсім не подобалося, що Пеппі влаштувала виступ у його цирку. Він будь-що хотів її позбутися.

Тож він почав крутити механізм, який натягував канат, сподіваючись, що Пеппі не втримається й упаде.

Але Пеппі й не думала падати. Вона всілася на канат, наче на гойдалку, і почала розгойдуватися дедалі сильніше, аж поки врешті відпустила руки й стрибнула просто директорові на спину. Той так перелякався, що стрімголов помчав ареною.

— Оце так коник! — вигукнула Пеппі. — Тільки чому тобі не причепили червоної китички на гриву?

Але незабаром їй уже час було повертатися до Томмі й Анніки. Пеппі зіскочила з директора й спокійно всілася на своє місце, чекаючи наступного номера. Щоправда, виступ трохи затримався, бо директорові довелося спершу випити води й пригладити скуйовджене волосся. Нарешті він знову вийшов на арену, уклонився публіці й урочисто промовив:

— Шанофні пані та панове! Зараз ви побачите найбільше диво на світі! Найдужчий чоловік у світі — Дужий Адольф, якого ще ніхто не зміг перемогти. Прошу любити й шанувати — ось він!

На арену вийшов величезний чолов’яга в трико тілесного кольору, підперезаний леопардовою шкурою. Самовдоволено всміхаючись, він уклонився глядачам.

— Погляньте тільки, які в нього м’язи! — вигукнув директор і поплескав Дужого Адольфа по руці, де під шкірою горбилися тугі м’язи. — А тепер, шанофні пані та панове, маю для вас цікаву пропозицію! Хто наважиться поборотися з Дужим Адольфом? Хто зможе перемогти найдужчого чоловіка у світі — отримає сто крон! Сто крон тому, хто здолає Дужого Адольфа! Прошу, виходьте на арену!

Та охочих не знайшлося.

— А що це він говорить? — запитала Пеппі. — Чому в нього така чудернацька мова?

— Він каже, що той, хто покладе цього чоловіка на лопатки, отримає сто крон, — пояснив Томмі.

— Я могла б його покласти, — сказала Пеппі, — але мені трохи шкода його. Він такий симпатичний.

— Не вихваляйся, — заперечила Анніка. — Він же найдужчий чоловік у світі!

— Так, він найдужчий чоловік, — погодилася Пеппі. — Але ти забула, що я — найдужча дівчинка у світі!

Тим часом Дужий Адольф демонстрував свою силу: підіймав важкі гирі й без жодного зусилля згинав товсті залізні прути.

— Ну що ж, шанофні пані та панове, — знову вигукнув директор, — якщо ніхто не хоче заробити сто крон, тоді я покладу їх назад собі до кишені!

І він помахав у повітрі стороновою банкнотою.

— Ну ні, так нечесно! — заявила Пеппі й легко перестрибнула через бар’єр просто на арену.

Коли директор її побачив, то мало не луснув від злості.

— Геть звідси, погане дівчисько! Щоб я тебе тут більше не бачив! — просичав він.

— Чого ти такий сердитий? — докірливо спитала Пеппі. — Я лише хочу трохи поборотися з Дужим Адольфом.

— Тут не місце для твоїх витівок! — закричав директор. — Іди геть, поки Дужий Адольф не почув твоїх вихвалянь!

Та Пеппі навіть не звернула на нього уваги. Вона обійшла директора й підійшла просто до Дужого Адольфа. Потиснула його величезну руку й сказала:

— Ну що, давай поборемося.

Дужий Адольф тільки здивовано витріщився на неї, нічого не розуміючи.

— За хвилинку починаємо! — попередила його Пеппі.

І справді почала. Вона міцно обхопила Дужого Адольфа за пояс, і перш ніж хтось устиг кліпнути оком, уже поклала його на мат. Дужий Адольф миттю підхопився на ноги. Він був червоний, мов варений рак.

— Ура, Пеппі! — закричали Томмі й Анніка.

І всі глядачі підхопили:

— Ура, Пеппі!

Директор цирку сидів на бар’єрі й від люті так стискав кулаки, що аж побіліли пальці. Але ще більше шалів Дужий Адольф. Ніколи в житті він не переживав такої ганьби. Тепер він покаже цій рудій дівчинці, що таке справжня сила! Він кинувся на Пеппі, схопив її за стан, але вона стояла нерухомо, немов скеля.

— Ну ж бо, спробуй ще раз! — підбадьорила його Пеппі.

Потім вона легко вислизнула з його рук, і за мить Дужий Адольф знову лежав на маті. Пеппі терпляче чекала, доки він підведеться. І довго чекати не довелося. Адольф люто заревів, підскочив на ноги й знову кинувся на неї.

— Гура-бура-бом! — весело вигукнула Пеппі.

У залі здійнявся справжній гармидер. Люди підкидали догори капелюхи, тупотіли ногами й кричали:

— Ура, Пеппі!

Коли Дужий Адольф утретє кинувся в атаку, Пеппі просто підняла його над головою й, тримаючи на витягнутих руках, обійшла з ним навколо всієї арени. Потім обережно поклала його на мат і притримала коліном, щоб він більше не схопився.

— Ну от, друже, мабуть, досить. Навряд чи далі буде ще веселіше.

— Пеппі перемогла! Пеппі перемогла! — радісно скандували глядачі.

Дужий Адольф, страшенно осоромлений, втік з арени, а директорові нічого не залишалося, як підійти до Пеппі й простягнути їй сто крон. Щоправда, вигляд у нього був такий, ніби він із задоволенням проковтнув би її живцем.

— Прошу, люба панно, — крізь зуби промовив він. — Ось ваші сто крон.

— І навіщо мені цей папірець? — зневажливо відповіла Пеппі. — Залиш собі, якщо він тобі так подобається.

Вона повернулася на своє місце й сказала Томмі та Анніці:

— Цей сирк якийсь нуднуватий. А трохи подрімати — це завжди корисно. Розбудіть мене, якщо знову знадобиться моя допомога.

Пеппі зручно відкинулася на спинку стільця й одразу заснула. Вона тихенько й задоволено сопіла, поки клоуни, ковтачі ножів і заклиначі змій показували свої номери Томмі, Анніці та всім іншим глядачам.

— А знаєш, — пошепки сказав Томмі Анніці після закінчення вистави, — мені все-таки здається, що Пеппі виступала краще за всіх.

«Пеппі Довгапанчоха»: ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ

Після пригоди в цирку в усьому містечку вже не залишилося жодної людини, яка б не знала, що Пеппі неймовірно сильна. Про це навіть написали в місцевій газеті. Але мешканці інших країв, звісно, гадки не мали, хто така Пеппі.

Одного темного осіннього вечора повз віллу «Хованка» проходили двоє волоцюг. Це були небезпечні злодії, які блукали країною й придивлялися, де можна щось поцупити. Побачивши світло у вікні, вони вирішили зайти й попросити шматок хліба з маслом.

Саме того вечора Пеппі висипала на кухонну підлогу всі свої золоті монети, щоб підрахувати, скільки їх у неї назбиралося. Монет було так багато, що полічити їх як слід вона все одно не могла, але час від часу бралася до цього заняття, бо любила, щоб у всьому був порядок.

— Сімдесят п’ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять… Ой, щось у мене вже шия затерпла! Напевно, існує якийсь інший спосіб рахувати, бо хіба можна так перелічити стільки золота? Ага, згадала! Чотириста… тисяча!

Саме в цю мить у двері постукали.

— Заходьте, якщо хочете! А якщо не хочете — то й не заходьте! — гукнула Пеппі. — Я ж нікого не примушую.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшли волоцюги. Можна лише уявити, як вони витріщили очі, побачивши руду дівчинку, яка сиділа просто на підлозі посеред купи золотих монет і старанно їх рахувала.

— Ти сама вдома? — хитро поцікавився один із них.

— Не сама, — відповіла Пеппі. — Зі мною ще пан Нільсон.

Звідки ж злодіям було знати, що пан Нільсон — це маленька мавпочка, яка зараз солодко спала у своєму зеленому ліжечку, вкрившись ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсон — господар вілли, й мовчки переглянулися. Їхній погляд ніби говорив:

«Треба буде повернутися сюди трохи пізніше».

А вголос вони сказали:

— Ми зайшли лише спитати, котра година.

Вони так розгубилися, що зовсім забули, навіщо прийшли, і навіть не згадали про хліб із маслом.

— Ви вже такі дорослі, а не знаєте, котра година? — здивувалася Пеппі. — Тоді відгадайте ось таку загадку: що це таке — цокає й іде, але до дверей ніяк не доходить? А може, ви теж знаєте якісь загадки? Загадайте й мені!

Злодії вирішили, що Пеппі ще надто мала й не вміє дивитися на годинник. Вони швиденько розвернулися й вийшли надвір.

— Що, не можете відгадати? Ніколи не чули про таке «цок-цок»? А ще питаєте, котра година, коли навіть не знаєте, що таке годинник! Ну та гаразд, ідіть собі здорові, — сказала Пеппі й знову заходилася рахувати свої гроші.

Опинившись надворі, злодії аж потерли руки від радості.

— Ти колись бачив стільки золота? Оце так удача! — захоплено сказав один.

— Авжеж, нам неймовірно пощастило, — відповів другий. — Треба тільки дочекатися, поки це дівчисько й той Нільсон заснуть. Тоді тихенько зайдемо й заберемо все.

Вони вмостилися під старим дубом. Надворі мрячив дрібний дощ, обох мучив голод, та й чекати було зовсім не весело. Але думка про золото підтримувала їм настрій.

Поступово у сусідніх будинках погасло світло, але на віллі «Хованка» воно все ще горіло. Пеппі саме вирішила навчитися танцювати твіст і не збиралася лягати спати, поки не опанує цей танець. Нарешті темрява огорнула й її вікна.