«Портрет Доріана Грея» читати. Оскар Уайльд

«Портрет Доріана Грея» Розділ VIII

Було далеко за полудень, коли Доріан прокинувся. Камердинер його, Віктор, уже кілька разів заходив навшпиньки до спальні довідатись, чи не пробудився молодий господар, дивуючись, чого це він так довго спить. Нарешті продзеленчав Доріанів дзвінок і Віктор, нечутно ввійшовши у спальню з чашкою чаю та купкою листів на маленькій таці з давньої севрської порцеляни, розсунув оливкові атласні запони на переливчастій блакитній підбивці, що закривали три високих вікна.

— Сьогодні мсьє добре виспалися, — сказав служник, усміхаючись.

— Котра година, Вікторе? — сонно спитав Доріан Ґрей.

— Чверть на другу, мсьє.

Так пізно! Доріан підвівся і, сьорбнувши трохи чаю, взявся до листів. Один з них був від лорда Генрі, принесений щойно вранці. Доріан повагався хвильку, а потім відклав його вбік. Інші листи він розпечатував байдуже. Тут було звичайне зібрання візитівок, запрошень на обіди, квитків на приватні виставки, програм добродійних концертів тощо — словом, усе те, що кожного ранку протягом лондонського сезону зливою звалюється на світську молоду людину. Був тут також доволі поважний рахунок за туалетне приладця з гравійованого срібла у стилі Луї XV — Доріан і досі не наважився послати цей рахунок своїм опікунам: вони були люди вкрай старомодні і ніяк не могли взяти втямки, що в нашу добу людина потребує лише непотрібних речей. Було тут і кілька пропозицій лихварів із Джермін-стріт, що вельми ґречно висловлювали готовність позичити будь-яку суму на першу ж вимогу і за найскромніших відсотків.

Хвилин через десять Доріан устав і, накинувши роз— шитий шовком кашеміровий халат, пройшов у ванну, об— личковану оніксом. Холодна вода просвіжила його після довгого спання. П]хgt; пережите вчора він, здавалося, вже всє забув. Раз чи двічі йому, щоправда, спливало на пам’я— ті неясне відчуття своєї причетності до якоїсь дивної тра— гедії, але згадувалося це немовби крізь сон.

Одягнувшись, він пройшов у бібліотеку і сів за круглий столик проти відчиненого вікна, де йому звичайно подавали легкий французький сніданок. День випав чудовий. Тепле повітря прянко пахтіло. До кімнати влетіла бджола і, бринячи, покружляла над синьою китайською вазою з жовтуватими трояндами, що стояла перед Доріаном. Юнак почував себе без міри щасливим.

Раптом його погляд упав на ширму, що заслоняла портрет, і він здригнувся.

— Мсьє холодно? — спитав служник, ставлячи на столик яєчню. — Може, я зачиню вікно?

Доріан похитав головою.

— Ні, мені не холодно.

…Чи тому таки правда? Невже портрет справді змінився? Чи то просто його розладнаній уяві привидівся злостивий усміх там, де була усмішка радощів? Бо де ж може намальована картина змінюватись! Це безглуздя! Ото буде колись що розповісти Безілеві — та й розсмішити його!

А проте як виразно відтворювала все пам’ять! Спершу в тьмяних сутінках, а відтак при яскравому вранішньому світлі побачив він складку жорстокості, що скривила уста. І зараз він трохи не з ляком думав про ту хвилину, коли камердинер вийде з кімнати. Він знав, що на самоті неодмінно огляне портрет. А певність страхала його.

Коли, подавши каву й цигарки, служник повернувся до дверей, Доріан на превелику силу стримався, щоб не зупинити його. І зрештою таки покликав назад, як Віктор уже причиняв за собою двері. Служник зупинився, чекаючи наказу. Доріан кілька секунд дивився на нього мовчки, а потім сказав, зітхнувши:

— Вікторе, хто б не приходив, мене немає вдома.

Служник уклонився і вийшов.

Доріан Ґрей підвівся з-за столу, запалив цигарку і зручно вмостився на розкішних подушках канапи, що стояла якраз напроти ширми. Ширма була старовинна, з позолоченої іспанської шкіри, щедро змальована візерунками в стилі Луї XIV. Доріан зацікавлено приглядався до неї, запитуючи себе, чи доводилось їй коли-небудь раніше крити секрет людського життя?

Та чи й треба йому кінець кінцем відсувати ширму? Чого б її так і не полишити? Що йому прибуде від знаття? Коли цьому правда — це жахливо. А коли ні, то нічого цим і журитися… Але що, як примхою фатального випадку чиїсь чужі очі підгледять страшну зміну в портреті? Що він робитиме, коли прийде Безіл Голворд і схоче подивитись на свій твір? Певно, що Безіл захоче… Ні, в усьому цьому треба розібратись і чим хутчіш. Будь-що легше, ніж моторошна непевність.

Вставши, Доріан замкнув обоє дверей. Принаймні він буде сам, коли дивитиметься на вияв своєї ганьби! Тоді відсунув ширму і побачив себе лице в лице. Так, це було ясно як день: портрет змінився.

Доріан часто пригадував згодом і щоразу з немалим подивом, що в перші хвилини він сприймав портрет із чисто дослідницьким інтересом. Неймовірно, щоб така зміна могла зайти, а проте це був факт… Невже існує якась потайна спорідненість між хімічними атомами, що виображуються у форму й колір на полотні, і його власною душею? Тобто, що через ці атоми проступають на видноті всі порухи душі, її думки та мрії? Чи, може, тут прихована інша, ще страховитіша причина?.. Доріан здригнувся, пронизаний жахом. Повернувшись до канапи, він знову ліг, все не відриваючи моторошного погляду від портрета.

Одне лише надавало йому втіхи — що портрет уже дечого навчив його. Завдяки портретові він усвідомив, як несправедливо, як жорстоко повівся із Сібіл Вейн. Але ще не пізно виправитись. Вона стане йому дружиною. Його себелюбне й трохи надумане кохання скориться вищому впливові, перетвориться у шляхетніше почуття, і портрет, що намалював Безіл, стане для нього мовби провідником і вчителем у житті — тим, чим доброчесність є для одних, совість для інших, страх перед Богом для всіх нас… Докори сумління можна заглушити опієм, моральні збудники приспати наркотиками. Але тут перед ним — видимий символ деградації, спричиненої гріховністю. І до самого скону свого матиме він перед собою цей доказ руїни, що її людина може накликати на власну душу.

Годинник вибив третю, і четверту, і ще півгодини, а Доріан Ґрей усе сидів непорушно. Він намагався зібрати докупи ясно-червоні волоконця життя і зіткати з них якийсь візерунок, знайти собі шлях у багряному лабіринті пристрастей, де він блукав. Доріан не знав, що чинити, що думати. Врешті він підійшов до столу і заходився писати палкого листа до коханої дівчини, благаючи її простити його і звинувачуючи себе у божевіллі. Сторінку за сторінкою він вкривав виразами пристрасного каяття і ще пристраснішого болю. Самоосуд нам дарує незрівнянну насолоду: коли ми ганимо самі себе, то відчуваємо, що ніхто інший не має права ганити нас. Відпущення гріхів дає нам не священик, а сама сповідь. Закінчивши листа, Доріан відчув себе вже прощеним.

Раптом у двері постукали і почувся голос лорда Генрі:

— Мій любий, я конче мушу вас бачити. Мерщій впустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись?

Доріан спершу не відповідав, усе не рушаючи з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а ставав дедалі гучніший. То, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він збирається почати нове життя, — він навіть посвариться, якщо інакше не обійдеться, або й взагалі порве з ним, коли вже це виявиться неминучим. Він скочив на ноги, квапливо заслонив портрет ширмою і відімкнув двері.

— Дуже прикро, Доріане, що воно так сталося, — ввійшовши, сказав лорд Генрі, — але вам не слід багато про це думати.

— Ви про Сібіл Вейн? — спитав Доріан.

— Атож, — відповів лорд Генрі, сівши в крісло і повільно стягуючи жовті рукавички. — Це жахливо, як з одного боку подивитись, але ж ви не винні… Скажіть-но, а після вистави заходили ви до неї за куліси?

— Аякже!

— Ну певно, певно. І ви посварилися?

— Я був неможливий, Гаррі! Просто неможливий! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за цим усім — воно навчило мене краще розуміти самого себе.

— Ах, Доріане, я дуже радий, що ви так поставились до цього! Я боявся, щоб ви не мучили себе докорами сумління і не рвали в розпачі свої гарні кучері.

— Я вже пройшов через усе це, — мовив Доріан, усміхнено киваючи головою. — І зараз я безміру щасливий. Хоча б тим, що я пізнав, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, — принаймні переді мною. Я хочу бути доброчесним. Я не можу й думки припустити, щоб моя душа стала потворною.

— Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька підстава для етики! А чим же ви гадаєте почати?

— Одруженням із Сібіл Вейн.

— Одруженням із Сібіл Вейн! — скрикнув лорд Генрі, підводячись і спантеличено дивлячись на Доріана. — Але ж, мій любий Доріане…

— А так, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати — якусь неподобу про шлюб. Не треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моєю дружиною.

— Вашою дружиною?! Доріане!.. Так ви не одержали мого листа? Я написав вам записку сьогодні вранці і переслав через свого служника.

— Вашого листа? А-а, пригадую… Я, Гаррі, ще не читав його. Я боявся знайти там що-небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви роздираєте життя на шматки!

— Отже, ви нічого не знаєте?

— Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

— Доріане, — сказав він, — у своєму листі… не лякайтесь… я написав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.

— Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте так говорити!

— Це щира правда, Доріане, — серйозно сказав лорд Генрі. — Про це сповіщають усі ранкові газети. Я написав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі справи прославляють людину в Парижі, але в нас у Лондоні публіка ще надто забобонна. Тут ніяк не годиться починати кар’єру скандалом. Краще ним призапастися на пізніше — на схилку віку скандали надають людині більшої пікантності. Сподіваюсь, у театрі не знають вашого імені? Якщо ні, то все гаразд. А хто-небудь бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом:

— Гаррі, ви кажете — слідство? Що це значить? Що Сібіл… О Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше! Хай уже я взнаю все, як є.

— Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не звичайний нещасливий випадок, хоч саме в такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони вдвох із матір’ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі. Її чекають, але вона не повертається. Кінець кінцем її знаходять мертвою на підлозі в акторській кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось таке із синильною кислотою чи свинцевими білилами. Певніше, з кислотою, бо померла вона одразу.

— Гаррі, Гаррі, це ж такий жах! — скрикнув Доріан.

— Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у “Стандарт”, що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А мені вона здалася ще молодшою, наче справжнім дитям. Та й грала вона так невправно… Доріане, ви не повинні брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери. Сьогодні співає Патті, все товариство збереться там. Ви зможете зайти в ложу моєї сестри. З нею буде кілька цікавих жінок.

— Отже, це я вбив Сібіл Вейн!.. — сказав Доріан Ґрей немов сам до себе. — Вбив! Це так же певно, коли б я встромив їй ножа в горло! І однак троянди через це не прив’яли, а пташки все так само радісно виспівують у моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати в оперу, а потім, мабуть, ще кудись вечеряти. Яке життя надзвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би над ним. А ось тепер, коли це сталося в дійсності, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози. Осьо лежить перший у моєму житті пристрасний любовний лист. Дивно, що писав я його до небіжчиці!.. Хотів би я знати, чи почувають вони що-небудь, оті мовчазні бліді істоти, що їх називають мертвими? Сібіл!.. Чи може вона щось знати, чути, чи відчуває що-небудь? О Гаррі, як я кохав її колись! Мені здається, вже цілі роки збігли відтоді. Колись вона була всім для мене… А потім настав отой жахливий вечір — невже й справді це було тільки вчора?! — коли вона грала так погано, що в мене серце мало не розірвалося. Пізніше вона все пояснила мені. То було безмежно зворушливо, але мене воно не пройняло, і я думав собі, що з неї така розтелепа… А далі… далі сталося щось таке, аж мене взяв страх. Не можу сказати вам, що то було, але воно було чимось жахливим! І я дав собі слово повернутись до Сібіл. Я зрозумів, що був несправедливий з нею. А тепер — вона мертва. О Боже, Боже! Гаррі, що мені робити? Ви не знаєте, в якій я небезпеці, і ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично з її боку!

— Любий Доріане, — мовив лорд Генрі, дістаючи цигарку й сірники, — жінка може зробити чоловіка праведником лише в один спосіб — увірившись йому настільки, що він утратить будь-який інтерес до життя. Ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною. Звичайно, ви лагідно ставилися б до неї — це завжди легко, коли людина вас не цікавить. Але незабаром вона завважила б вашу цілковиту байдужість до неї. А коли жінка бачить, що її мають за порожнє місце, вона або починає одягатися з жахливим несмаком, або ж у неї з’являються чепурні капелюшки, за які платить хтось, одружений з іншою жінкою. Це вже не кажучи про принизливість для вас такого нерівного шлюбу, — я, у кожному разі, доклав би всіх зусиль, щоб його взагалі не було. Запевняю вас, під будь-яким оглядом цей шлюб ваш був би зовсім невдалий.

— Мабуть, що так, — пробурмотів мертвотно-блідий Доріан, ходячи вперед і назад по кімнаті. — Але я вважав за свій обов’язок одружитись. І не моя провина, коли ця страшна трагедія перешкодила мені вчинити те, що належалось. Пам’ятаю, ви колись зауважили, що добрі наміри завжди фатальні — вони все з’являються запізно. От і зі мною так трапилося.

— Добрі наміри — це марні спроби втрутитись у дію законів природи, їх джерело — чистісінька марнославність, наслідок їх — абсолютний нуль. Вряди-годи вони дають нам скуштувати розкоші тих безплідних емоцій, що так тішать слабкодухів, — ото й тільки. Добрі ухвали — це просто чеки, що люди виписують на банк, де не мають рахунку.

— Гаррі, — промовив Доріан Ґрей, підійшовши ближче і сідаючи обік лорда Генрі, — скажіть мені, чому ця трагедія не так пекуче мучить мене, як я хотів би? Невже я зовсім не маю серця?..

— Ну ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що я б цього про вас ніяк не сказав, — відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

— Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, що ви не вважаєте, ніби я й справді без серця. Я й сам знаю, що я не такий. А все-таки те, що сталося, не вразило мене такою мірою, як мало би вразити. Воно видається мені радше дивогідною розв’язкою дивогідної п’єси. У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був одним з головних героїв, але яка не поранила моєї душі.

— Це цікаве питання, — мовив лорд Генрі. Він відчував гостру насолоду, граючи неусвідомленим себелюбством юнака. — Надзвичайно цікаве питання! Я гадаю, посправжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм відвертим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак деколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано ми усвідомлюємо, що ми вже не виконавці, а глядачі вистави. Чи, вірніш, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і саме вже диво такого видовища полонить нас… Ось тут, скажімо, — що, власне, сталося? Дівчина наклала на себе руки з кохання до вас. Хотів би я сам колись опинитись на вашому місці! Тоді б я на все життя закохався в кохання і обожнював би його! Жінки, які любили мене, — таких було не вельми, але трохи було, — завше вперто жили далі, і то довгі роки після того, як я втрачав будь-який інтерес до них, а вони до мене. Вони понаживали собі гладкі тіла, поставали нестерпно нудотними, а спіткаючи де мене, відразу ж поринають у згадки. Ну й кара Божа ця противнюща жіноча пам’ять! І який неймовірний розумовий застій криється в ній! Людина повинна вбирати барви життя, але не тримати в пам’яті його подробиці. Подробиці завжди вульгарні.

— Я мушу посіяти маки жалоби у себе в садку, — зітхнув Доріан.

— У цьому немає потреби, — заперечив співрозмовник. — Наше життя й без того має досить маків. Щоправда, інколи забуття не спішиться приходити. Якось я все літо був носив у петельці самі лише фіалки на знак артистичної жалоби над одним романом, що затявся не вмирати. Хоча врешті він таки вмер. Забув, що його вбило. Либонь, чи не її обіцянка пожертвувати заради мене цілим світом. Щоразу це страшний момент. Він пронизує нас жахом перед вічністю… Отож — чи повірите? — тиждень тому на обіді у леді Гемпшир я опинився за столом поруч цієї самої особи, і вона запосілась будь-що розпочати все по-новій — розкопати минуле й перенести його в майбутнє. Я вже давно поставив хрест на тому романі, а вона витягла його знов на світ Божий і стала запевняти мене, ніби я розбив їй життя. Мушу, однак, заявити, що апетит у неї за обідом був надзвичайний, так що я не маю чим гризтися. Але який це брак смаку! Адже минуле тільки тим і принадне, що воно минуле! Та жінки не відчувають моменту, коли завіса опустилася. Їм усе кортить шостої дії, і скоро цікавість до п’єси геть вичерпалась, вони пропонують продовжити її. Якщо дозволити їм чинити на власний розсуд, то кожна комедія матиме трагічний кінець, а кожна трагедія дійде до фарсу. Вдавати в житті — вони мастаки, але про мистецтво не мають і зеленого поняття. Вам, Доріане, пощастило більше, ніж мені. Запевняю вас, жодна жінка з тих, яких я близько знав, не вчинила б задля мене того, що Сібіл Вейн вчинила задля вас. Звичайні жінки завжди знаходять, чим утішитись. Одні захоплюються сентиментальними кольорами. Ніколи не довіряйте жінці, що носить рожево-лілові сукні, котрі, може, й не до лиця її вікові, або тридцятип’ятирічній жінці, що полюбляє рожеві стрічки: це певна прикмета жінки з минулим. Іншим велика розрада — несподівано відкрити щось позитивне в їхніх законних чоловіках. Вони тоді хизуються своїм подружнім щастям, немов це найспокусливіший гріх. Ще іншим дає втіху релігія. В таїнствах релігії — всі чари флірту, так мені сказала колись одна жінка, і я чудово це розумію. До того ж ніщо так не сповнює жінку пихою, як репутація грішниці. Сумління робить усіх нас егоїстами. Так, справді, в сучасному житті жінки знаходять собі безліч розрад. Та я ще ж не згадав найважливішої з них!

— Якої це, Гаррі? — байдуже запитав Доріан.

— О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн — таки зовсім інакша, ніж ті жінки, яких ми здибуємо на кожному кроці. Цьому правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу у вік, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, що на них ми звикли дивитись іронічно.

— Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.

— Е, Доріане, жорстокість, одверта жорстокість, жінкам до вподоби більше за будь-що інше — їхні ж інстинк ти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, та вони однаково лишаються рабинями, які шукають собі панів. Вони люблять, коли ними попихають… Я впевнений, що ви ту мить були незрівнянні! Ніколи я не бачив, щоб вас усерйоз переймав гнів, але уявляю — тоді було на що подивитись! I до того ж позавчора ви сказали одну річ, яка спершу мені здалася просто примхою вашої уяви, але тепер я таки переконуюсь, що то було дуже слушно сказано, і воно чудово з’ясовує всю справу.

— А що я такого сказав, Гаррі?

— Що Сібіл Вейн уособлює для вас усіх романтичних героїнь; що одного вечора вона Дездемона, іншого — Офелія; що, вмираючи Джульєттою, вона оживає Імогеною.

— Тепер вона вже не оживе, — тихо мовив Доріан, затуляючи обличчя руками.

— Ні, вона вже не оживе, вона відіграла свою останню роль. Але вам її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатинці повинна здаватись таким собі дивним і похмурим уривком з трагедії джекобіанських часів, чудовою сценою з Вебстера, Форда чи Сіріла Тернера. Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше й життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутись реального життя, як вона ранила його, а воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо, — але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж усі вони.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З садка нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За хвилину Доріан Ґрей звів очі.

— Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти себе самого, — пробурмотів він, полегшено зітхаючи. — Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду… Як же добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання — і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені що-небудь таке ж надзвичайне…

— Все ваше — ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

— Але хіба я не змарнію, не стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

— О, тоді!.. — лорд Генрі підвівся, збираючись іти. — Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді, мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них… Але ні, ви повинні зберегти свою вроду. В наш-бо вік люди занадто багато читають, щоб бути мудрими, і занадто багато думають, щоб бути прекрасними. Тому ми не можемо злегковажити вас, вашу вроду… Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

— Ні, я, мабуть, поїду просто в оперу, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їдження. Який номер ложі вашої сестри?

— Здається, двадцять сьомий. Це в бельетажі, і на дверях ви побачите її ім’я. Шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

— Я не зміг би зараз їсти, — втомно зауважив Доріан. — Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

— Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, — відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. — До побачення. Сподіваюся побачити вас до пів на десяту. Пам’ятайте — співає Патті!

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, камердинер порається неймовірно мляво.

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту саму мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж здригався від самої цієї думки.

Бідолашна Сібіл! І яке ж це все романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тоді Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. Як Сібіл зіграла цю останню моторошну сцену? Чи кляла його, вмираючи? Ні, вона вмерла з кохання до нього, і кохання тепер повік буде його святинею. Сібіл спокутувала все офірою свого життя. Він більше не згадуватиме, скільки вистраждав через неї того жахливого вечора. Він пам’ятатиме її, як чарівний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові верхівну реальність Кохання… Чарівний трагічний образ?.. Очі в Доріана зайшли слізьми, коли йому на пам’яті постав її дитинний вид, її принадні й трохи начеб вередливі рухи, її сором’язка трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Ґрей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна цікавість до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого.

Болем оперезало його на думку, як знівечиться прегарний образ на полотні. Якось одного разу, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, вірніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, зачудований його красою і, як йому часом здавалося, справді мало не закоханий у нього. А тепер — невже портрет усе буде змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій Доріан улягатиме? І стане страхітливо потворним, і його доведеться сховати під замок, і схоронити від сонця, що так часто золотило йому красні кучері? Який жаль! Який жаль!

На мить у Доріана в мозку промайнуло бажання припасти в мольбі, щоб зникло це жахливе порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож, може, після нового благання портрет перестане змінюватись?..

А проте хто, знаючи бодай трохи про життя, не спокусився б вічною молодістю, хоч би якою примарною ця можливість виглядала і хоч би якими фатальними наслідками загрожувала? Та й хіба це йому підвладне? Хіба й справді то його благання спричинило таку зміну? А чи не мало це все якихось наукових підстав під собою? Якщо думка впливає на живий організм, то чом би їй не впливати і на мертву, неорганічну матерію? І більше навіть — хіба не може й без нашої думки чи усвідомленого бажання зовнішній світ вібрувати в унісон з нашими настроями й почуттями, хіба не можуть якісь таємничі потяги чи невідомі властивості привертати один атом до іншого? А втім, підстави — це пусте. Ніколи вже він не зваблюватиме благаннями жахливих надприродних сил. Якщо портретові суджено змінюватись, нехай змінюється. І більше нічого. Навіщо занадто доскіпуватись?

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів’яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це — головне.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, схиляючись над його кріслом.

«Портрет Доріана Грея» Розділ IX

Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голворд.

— Я такий радий, що застав вас, Доріане! — повагом почав художник. — Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливе. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я весь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, скоро тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску “Ґлобу”, що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як мене приголомшило це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами — адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-род, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й пощо було втручатись?.. Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?

— Любий Безіле, звідки я маю знати? — знудьговано пробурмотів Доріан Ґрей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. — Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати, Я познайомився з леді Ґвендолен, сестрою Гаррі, — ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про бридкі речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію — лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама — вона має й сина; вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк… Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте…

— Ви були в опері?.. — повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. — Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

— Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! — вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. — Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.

— Для вас учорашній день уже минувшина?

— До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, — але щоб вони були мені підвладні!

— Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз… Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці… Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.

— Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, — озвався він урешті, — і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

— І я вже покараний за це, Доріане… Або колись буду покараний.

— Не розумію, до чого це ви, Безіле, — обернувся Доріан. — І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

— Я хочу того Доріана Ґрея, що я малював, — сумно промовив художник.

— Безіле, — сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. — Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку…

— Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? — аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

— А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!

Художник затулив обличчя руками.

— Оце жах! — пробурмотів він, здригнувшись.

— Ні, — мовив Доріан Ґрей, — ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя звичайно найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини, — словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, — оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїня. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона померла — так, як померла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Така сама зворушливість безплідних мук, така сама намарно втрачена краса… Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Був такий момент! Якби ви прийшли вчора так приблизно о пів на шосту чи за чверть до шостої, — то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не мав ані гадки про те, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей… Ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти, — це дуже люб’язно з вашого боку, — а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Ото маєте людську співчутливість! Ви нагадали мені історію про одного філантропа, що її розповідав Гаррі. Той добродій років двадцять усе намагався чи то усунути якесь свавілля, чи то змінити якийсь несправедливий закон — забув, що саме. Врешті він домігся свого, і — розчарування його не знало меж! Йому не лишилось анічогісінько робити — він мало не вмер з нудьги і зробився переконаним мізантропом… Та коли ви й справді, любий друже, хочете мені душу розважити, навчіть мене, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє про la consolation des arts?4 Пригадую, колись у вашій робітні мені навернулась під руку книжечка в пергаментовій оправі, і в ній я помітив цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Пам’ятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили до Марла?.. Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи. Але мистецький темперамент, що ці речі породжують чи бодай пробуджують, для мене далеко цінніший! Стати глядачем власного життя — це, як каже Гаррі, значить уникнути життєвих страждань. Я знаю, вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим. Але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди бути моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніший — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки кращий. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова — лише скороминущий настрій. В Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного…

— Гаразд, Доріане, — сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, — я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше ім’я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?

Доріан похитав головою, досадливо скривившись від слова “слідство”, — такі докладності відгонять чимось грубим і вульгарним.

— Вони не знають мого прізвища, — відповів він.

— Але ж дівчина, мабуть, знала?

— Тільки ім’я. І я цілком певний, що вона нікому його не сказала. Вона розповідала мені, що в театрі їм дуже кортіло дізнатись про мене, а вона всім відказувала, що моє ім’я — Чарівний Принц. Як це гарно з її боку! Безіле, ви повинні намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на пам’ять від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.

— Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.

— Ні, Безіле, тепер я ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! — відсахнувся Доріан.

Художник здивовано глянув на нього.

— Що за дурниці, любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті щось не те…

— Мій служник тут ні до чого, Безіле. Що, ви гадаєте, я дозволяю йому опоряджати мою кімнату на свій смак? Він часом добере для мене квіти, оце й тільки. А портрет я сам заслонив — у цьому місці занадто різке світло.

— Занадто різке! Та що ви, любий! Це ж саме місце для портрета. Дайте-но я подивлюсь.

І Голворд рушив у той бік кімнати, де висів портрет. Моторошний зойк вирвався Доріанові з уст. Він одним духом шарпнувся до портрета, заступивши художникові дорогу.

— Безіле, — сказав він, увесь пополотнівши, — не руште ширми. Я не хочу, щоб ви дивились на портрет.

— Ви не дозволяєте мені подивитись на мій власний твір? Що за жарти! А це ж бо чому?

— Безіле, якщо тільки ви спробуєте подивитись, — слово честі, я ніколи до вас і не обізвуся, поки мого життя! Я цілком серйозно. Я не збираюсь нічого пояснювати, і вам нічого розпитувати. Але пам’ятайте — тільки ви торкнетеся ширми, між нами все скінчене!

Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.

— Доріане!

— Цитьте, Безіле!

— Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, — промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. — Але ж, справді, це досить безглуздо — не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я гадаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно доведеться оглядати її. То чом би це не зробити сьогодні?

— На виставку? Ви хочете виставити портрет? — перепитав Доріан Ґрей, відчуваючи, як тваринний жах облягає йому душу. То світ мав би побачити його секрет? І люди лупитимуть очі на найглибшу таємницю його життя? Ні, цього не можна допустити! Чимось — йому ще було неясно, чим саме, — але чимось конче треба протидіяти, і то як стій, негайно!

— Авжеж, я не думаю, що ви будете заперечувати. Жорж Пті планує зібрати мої найкращі картини на спеціальну виставку. Вона має відкритись на початку жовтня на вулиці Сез. Портрет буде потрібен лише на місяць. Гадаю, такий короткий час ви легко зможете обійтися без нього. Тим паче, що вас, певно, й не буде тоді в Лондоні. Та й коли ви тримаєте його за ширмою, він, видно, не дуже цінний для вас.

Доріан Грей провів рукою по чолу, зрошеному краплинами поту. Він почував себе на краю прірви.

— Ви ж ось лише місяць тому казали мені, що ніколи не виставите мого портрета! — скрикнув він. — Чому ви змінили свою думку? Ви, люди, що претендуєте на постійність, маєте такі ж самі мінливі настрої, як і всі інші. Різниця тільки в тому, що ваші настрої ще більш довільні. Ви ж пам’ятаєте, як урочисто запевняли мене, що нізащо у світі не пошлете цього портрета на виставку? І Гаррі ви казали те саме.

Він раптом зупинився, і в очах його блиснула іскрина. Йому пригадалось, як лорд Генрі зауважив був раз напівсерйозно: “Якщо вам закортить цікавих вражень на чверть години, примусьте Безіла пояснити, чому він не хоче виставляти вашого портрета. Мені він розповів, і це було для мене суте одкровення”. Отже, Безіл, певно, і собі має таємницю. Треба б її випитати в нього!

— Безіле, — почав Доріан, підходячи мало не впритул до художника і дивлячись йому просто в обличчя, — кожен з нас має свою таємницю. Розкрийте вашу, а я розповім свою. Через що ви не хотіли виставляти мого портрета?

Художник мимоволі здригнувся.

— Доріане, якби я вам це сказав, ви б не відчували вже такої приязні до мене, як раніше, а що сміялися б з мене — то вже запевно. А мені це було б боляче. Коли ви волієте, щоб я більше ніколи не бачив вашого портрета, — я згоден. Адже я завжди матиму Доріана живого перед очима! Коли ви волієте, щоб мій найкращий твір був схований від світу, я погоджуюсь і на це. Ваша дружба мені дорожча за популярність і славу.

— Ні, Безіле, ви повинні розповісти мені, — наполягав Доріан Ґрей. — Я гадаю, що маю право знати.

Його жах уже спав, а натомість з’явилася цікавість. Він поклав собі таки викрити Голвордову таємницю.

— Сядьмо, Доріане, — стурбовано мовив художник, — сядьмо. І скажіть мені лиш одну річ. Ви не завважили в портреті чогось особливого? Чогось такого, що спершу, можливо, і не впало вам у вічі, але потім відкрилося якось несподівано?

— Безіле! — скрикнув Доріан. Руки його, тремтячи, вп’ялися в поруччя крісла, дико перелякані очі втупились у художника.

— Бачу, ви завважили. Не перебивайте, Доріане, заждіть, доки почуєте, що я скажу. Доріане, відтоді як я познайомився з вами, ваш образ має надзвичайний вплив на мене, ваша врода підкорила собі все моє єство: і мою душу, й мозок, і хист. Я побачив у вас наочне втілення того невидимого ідеалу, що все життя переслідує художника, немов чудовна мрія. Я обожнював вас. Я ревнував вас до кожного, з ким ви розмовляли. Я хотів мати для себе вас усього! Я був щасливий, тільки коли ви бували поряд мене. Але навіть коли ви були деінде, образ ваш незримо лишався в моєму мистецтві. Звичайно, я стерігся, щоб ви ні про що не дізналися, — ви б не зрозуміли цього. Я й сам ледве чи розумів. Я тільки відчував, що бачу лице в лице саму досконалість і що світ став чудовим у моїх очах, ба навіть занадто чудовим! Бо так безтямно захоплюватись небезпечно: втратити це почуття не менш страшно, як і підлягати його владі. Минав тиждень за тижнем, і ваш образ усе більш і більш поглинав мою душу. І ось нарешті я запалився новою ідеєю. Я вже був намалював вас Парісом у добірному панцирі, а потім як Адоніса — у мисливському вбранні і з яскравим списом у руках. У вінку з важких лотосових квіток ви сиділи на носі Адріанового судна, дивлячись на зелений каламутний Ніл. Ви схилялися над непорушним плесом озера серед грецьких гаїв, милуючись віддзеркаленням своєї дивної вроди в сріблі тихих вод. І все це було таким, яким мистецтво і має бути, — інтуїтивним, ідеальним, далеким від життя. І от одного дня — фатального дня, як мені часом здається, — я задумав намалювати вас живим, справжнім, а не в шатах минулих віків, намалювати вас у тому костюмі, який ви носите, і в сучасній обставі. Не знаю, чи був то наслідок реалістичної манери письма, а чи просто чару вашої індивідуальності, що постала переді мною, нічим тепер не заслонена, — не можу сказати. Але досить того, що коли я працював над портретом, мені ввижалося, ніби кожен дотик пензля, кожна цяточка фарби розкривають мій секрет. Я почав стерегтися, щоб люди не дізнались про моє обожнювання вас, Доріане. Я відчував, що забагато розкрився у вашому портреті, що забагато вклав самого себе в ту роботу. Ось тоді я й вирішив ніколи не виставляти цієї картини. Вас воно трохи прикро вразило, але ж де вам було знати, що я мав для цього дуже серйозні мотиви! Гаррі, якому я розповів про це, просто посміявся з мене. Та то мені байдуже. Коли портрет було закінчено і я наодинці приглянувся до нього, я упевнився, що таки маю рацію… Ну, а через кілька днів портрет уже забрали з робітні, і скоро я збувся магічного впливу його безпосередньої присутності, як мені здалося, що то все нахимерила моя уява, — немовби портрет промовляє про щось більше, ніж ваша прегарна врода і мій сякий-такий малярський хист. Навіть ось і тепер я не згодний з думкою, що художникові почуття й справді виказуються в творі. Мистецтво далеко абстрактніше, ніж ми гадаємо. Форма й колір говорять про форму й колір, ото й усе. Мені часто здається, що мистецтво незрівняно більше втаює митця, аніж розкриває… Тим-то, одержавши пропозицію з Парижа, я вирішив умістити цього портрета у центрі всієї експозиції. Я й у думці собі не покладав, що ви будете проти. Але тепер я бачу, що ви маєте рацію, портрета не слід виставляти. Не гнівайтесь, Доріане, на мої слова. Ви ж створені на те, щоб вас обожнювали, — так я й сказав колись Гаррі.

Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, на устах з’явилася усмішка. Загроза минула, на час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який оце тільки-но виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи зможе і його коли-небудь полонити образ друга. Лорд Генрі приваблює, — але так вабить нас усе небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний, надто цинічний, щоб його можна було по-справжньому полюбити… Чи йому, Доріанові, коли трапиться хтось, що збудив би в ньому таке побожне поклоніння? Чи судилося йому в житті і цього зазнати?

— Я дивом дивуюсь, що ви помітили це в портреті, — сказав Голворд. — Невже направду помітили?

— Так, дещо помітив,— відповів Доріан. — Дещо дуже чудне.

— Ну, а тепер ви не будете заперечувати, коли я гляну на портрет?

Доріан похитав головою.

— Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам і стати перед нього!

— То, може, іншим разом?

— Ні, ніколи.

— Що ж, мабуть, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, що серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдячую вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!

— Любий Безіле! Що ж ви такого розповіли? Лише те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.

— А я й не мав заміру казати компліменти. Це була сповідь. Тепер, коли я поділився нею, щось ніби пригасло в мені… Мабуть, ніколи не слід викладати словами свого обожнення.

— Коли це сповідь, Безіле, то вона розчарувала мене.

— А то чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили щось інше в портреті? Та ні, де ж би!

— Ні, там нема нічого іншого. Чому це ви питаєте? А про обожнення ви не повинні говорити — це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись друзями.

— У вас є ще Гаррі, — сумовито мовив художник.

— А, Гаррі! — дзвінко розсміявся Доріан, — Гаррі що не день каже неправдоподібні речі, а що не вечір чинить неймовірні речі. Саме життя на мій смак. Але в скрутну хвилину я не думаю, що пішов би до нього — радніше б до вас, Безіле.

— Ви, Доріане, мені ще позуватимете?

— Ні, це неможливо!

— Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене, як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі на життя. Та й одного рідко хто собі знаходить.

— Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно…

— А вам то, може, й приємніше… — з легким докором пробурмотів Безіл. — Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але нічого не подієш. Я вас цілком розумію.

Коли Голворд вийшов, Доріан Ґрей посміхнувся до себе. Бідолашний Безіл — він і гадки не має про справжню причину! І як дивно все склалося — це він, Доріан, мав би поділитися своєю таємницею, аж натомість випадково йому пощастило вивідати таємницю друга! Ця незвичайна сповідь так багато прояснила Доріанові! Безглузді спалахи художникових ревнощів, його безтямна відданість, його захоплені дифірамби, його чудна потайність — тепер Доріан усе це зрозумів і відчув смуток. Щось трагічне є в дружбі, так романтично забарвленій.

Він зітхнув і подзвонив камердинерові. Портрет будь-що треба сховати! Не можна й далі ризикувати викриттям цієї таїни. Було б божевіллям лишити портрет хоча б на годину в кімнаті, куди мають доступ усі його знайомі.