«Білий кінь Шептало» читати. Володимир Дрозд

Володимор Дрозд «Білий кінь Шептало» читати твір онлайн, що розповідає про взаємовідносини людини та коня.

«Білий кінь Шептало» читати

1966р.

…сутенiє; раптом
на галявинi — кiнь — самотнiй.
Р. М. Рiльке

Босий пiдпасок тягнув через бригадне дворище батiг — зимно блискало дротяне охвiстя. Шепталовi зсудомило спину: якось повеснi вiн задрiмав у приводi, пiдпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкiру, ранка, вподобана Ґедзями, досi не гоïлася. Хлопчак наблизився до загорожi i хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клунi, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Конi, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострiлу в куток. Тiєю живою, наполоханою хвилею Шептала зiм’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, вiн гидливо пiдiбрав губи та весь зiщулився — змалку ненавидiв табун, гурт i в загорожi, i на пасовиську волiв бути сам. Спершу бригаднi конi глузували з того, далi звикли й самi почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшнi, зазирнув у темну ополонку дверей:

— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зеленi нема.
Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявiсть — провiсниця всiляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогоднi суботнiй вечiр, роботу скiнчили ранiше, i вiн насолоджувався спокоєм та тiшив себе надiєю на завтрашнiй вiдпочинок. Звiсно, якщо вранцi не поженуть до мiста. Але вiн сподiвається на Степанову добрiсть. З конюхом у нього особливi стосунки. Iншi конi це вiдчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан нiколи не б’є його, хiба ненароком у гуртi зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Нiколи не посилає на важку роботу, якщо є кого iншого послати. Бо вiн, Шептало, кiнь особливий, кiнь бiлий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долi. Справжнє мiсце йому не тут, хтозна, де вiн може опинитися завтра. I Степан це розумiє. Степан що: маленький чоловiчок, навiть не бiлий, а якийсь землисто-сiрий, з брудними, корявими ручиськами. Але навiть вiн своïм приземленим розумом тямкує тимчасовiсть своєï влади над Шепталом.

Конi заспокоïлися, розбрелися по загородi. Шептало знову лишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозi, пильно дивився на коней; вiд того погляду млявiсть обняла груди i покотилася до колiн, що зрадливо затремтiли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на виднотi. Хотiлося проштовхатися в середину табуна, загубитися мiж ребристих кiнських тiл. Вiн удав, що не помiчає конюха, схилив голову до прив’ялоï трави

На мене вкаже, обов’язково на мене,— думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрiсть не була несподiваною, хоч певно знав, що Степан його не потривожить.

— Шептала вiзьмеш,— сказав конюх хлопчаковi. — Тiльки зачекай, напою.

Бiлий кiнь пiдвiв голову I жалiбно глянув на Степана великими водянистими очима. Привабливiсть теплого надвечiр’я мертвiла, опадала, як зжовклий лист пiд буйним поривом осiннього вiтру. Думка про роботу забарвлювала все в темнi, холоднi тони. Серед усiх робiт вiн найбiльше недолюблював крутити привiд i ïздити до мiста, хоч iншi конi вважали це найлегшим. Цiлiсiнький день, до темряви, ходити по колу, топтати власнi слiди — в цiм було щось принизливе. А ще принизливiше котити заставленого корзинами та бiдонами воза серединою ранковоï мiськоï вулицi — колеса торохкотять по брукiвцi, торохкотять бiдони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ҐелҐочуть гуси. Навколо ж стiльки святково вбраного народу, стiльки коней iз сусiднiх сiл, i всi бачать сором його, бiлого коня. Коли вже бути вiдвертим до кiнця, то вiн соромився упряжi, соромився становища робочоï худобини, яку вiльно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степановi… Хоч i випадали хвилини, коли вiн у своєму приниженнi гостро, солодко звеличувався (його, бiлого коня, загнуздано, заковано в хомут, поставлено пiд дугу; хай буде соромно людям, якi те вчинили), але це була надто коротка 1 безперспективна втiха.

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рiшенням, жував скошену вранцi траву, мiж якою хоч i попадались його улюбленi кошошинкн, але зараз здавалися прiсними. Я на базар завтра не поïду, та й не переробився вдень, обурини возив. Iншi, ледь розвиднiться, до мiста почимчикують, дати перепочинок треба…— мiркував Шептало, i в кiнських очах поволi випогоджувалось. Йому кортiло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привiд i лише через безвихiдь потривожив Шептала. Так було легше — через гiрку безнадiю перекидався мiсточок. А може, конюх боïться, що нiхто з коней, окрiм нього, не встигне до ночi порiзати зелень i свинi лишаться завтра голоднi? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покiрний i роботящий, тiльки вiжок торкнись, уже чує, вже розумiє, пiдганяти не доводиться. Вiн свого досяг, зумiв прикинутися; вони повiрили — хiба не має пишатися своïм розумом i витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, вперше осiдлали, ганяли по царинi до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубцiв на боках i привели в загiн геть вимочаленого, знесиленого, iнстинкт бiлого коня пiдказав йому, що рано чи пiзно люди зломлять його. Супроти вiтру довго не пробiжиш, i розумнiше до часу прикинутися скореним, лишившись у душi вiльним, анiж бути скореним насправжки. Першi роки упряжного життя вiн побоювавсь, аби люди не розгадали, що вiн тiльки прикидається покiрним, i рвав голоблi з останнiх сил. До того ж краще тягти, не очiкуючи на батiг, нiж ковтати принизливе пiдстьобування. В тiй добровiльнiй напрузi було щось вiд самостiйностi, вiд волi. Але тепер нiхто не сумнiвався в його ретельностi, i вiн iнодi дозволяв собi стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбiччi дороги. Помiтивши на дорожнiм пiску нетерпеливу тiнь людини, докiрливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, пiджартовую, i спiшно переходив на чвал.

Кінець ознайомчого фрагменту… (Читати скорочену версію твору «Білий кінь Шептало»)