«Сон» Шевченко аналіз

«Сон» (У всякого своя доля) Шевченко аналіз твору

Автор —  Тарас Шевченко

Рік написання — 1844

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї «Сон»: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Композиція «Сон»

Поема орієнтовно розмежовується на такі частини:

  • пролог;
  • покріпачена Україна;
  • сибірські нетрі;
  • самодержавний Петербург;
  • прийом у царських палатах;
  • видіння над Невою;
  • вранішня столиця;
  • другий прийом у палатах.

Сюжет «Сон»

Експозиція: пролог, в якому Шевченко роздумує над тим, що у кожної людини своя доля; зображення соціальних й моральних гріхів, які процвітають в країні.

Зав’язка: п’яний ліричний герой лаштується до сну і врешті-решт летить до неба.

Розвиток подій: зображуються картини життя у часи, коли простий люд був покріпачений самодержавством.

Кульмінація: сатирично висміюються кати і грабіжники народу.

Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

Коментарі:
  1. 1 год ago
  2. 12 месяцев ago
  3. 10 месяцев ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *