«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» читати повністю. Ернст Гофман

«Крихітка Цахес» Розділ третій

Як Фабіан утратив дар мови. — Кандіда й панянки, яким не можна їсти рибу. — Літературний чай Моша Терпіна. — Молодий принц.

Поки Фабіан навпростець пробирався лісовою стежкою, він був певен, що ще встигне обігнати дивакуватого коротуна, який щойно проскакав попереду. Та він помилився. Вийшовши з хащів, він угледів удалині, як до маленького вершника приєднався ще один статний їздець, і незабаром обидва вже в’їхали у ворота Керепеса.

— Гм, — пробурмотів Фабіан сам до себе, — якщо цей Лускунчик на своєму здоровенному коні вже випередив мене, то я все одно ще встигну побачити виставу, яка почнеться після його приїзду. Якщо це дивовисько й справді студент, то йому покажуть дорогу до «Крилатого Коня»; він зупиниться там зі своїм пронизливим «пр-р-р!», пожбурить спочатку чоботи, потім сам покотиться їм услід, а коли бурсаки зарегочуть, почне шаленіти й удавати з себе ображеного героя. От тоді й почнеться справжня комедія!

Коли Фабіан увійшов до міста, йому здалося, ніби всі перехожі вже знають про кумедного вершника й ледве стримують сміх. Але нічого подібного не було. Люди спокійно займалися своїми справами, а перед заїздом «Крилатий Кінь» кілька студентів поважно прогулювалися майданом, розмовляючи між собою. Фабіан уже вирішив, що дивак іще не прибув, та, зазирнувши у двір, побачив, як до стайні саме ведуть того самого незвичайного коня. Він одразу кинувся до першого знайомого й запитав, чи не приїхав сюди якийсь дивний коротун. Проте той нічого не знав, як і решта, тож Фабіан заходився розповідати про зустріч із крихітним вершником, який називав себе студентом.

Усі голосно розсміялися, але запевнили, що такого смішного створіння, як описує Фабіан, вони не бачили. Щоправда, хвилин десять тому до заїзду прибули двоє дуже вродливих вершників на чудових конях.

— А один із них сидів на тому коні, якого щойно повели до стайні? — швидко запитав Фабіан.

— Саме так, — відповів один зі студентів. — Той вершник був трохи нижчий за свого супутника, але мав струнку постать, приємне обличчя й найрозкішніші кучері, які тільки можна уявити. До того ж він сидів у сідлі так майстерно, що зіскочив із коня з такою легкістю й грацією, якій позаздрив би навіть головний конюший нашого князя.

— І що ж, — вигукнув Фабіан, — він не загубив чобіт і не полетів вам просто під ноги?

У відповідь усі дружно засміялися.

— Боронь Боже! Що ти таке вигадуєш, брате? Та це ж чудовий вершник!

Фабіан лише безпорадно кліпав очима, не знаходячи жодного слова. Саме тоді вулицею проходив Бальтазар. Фабіан одразу підбіг до нього, відвів убік і схвильовано переповів, що той самий кумедний коротун, який упав із коня біля міської брами, тепер усіма вважається красенем із витонченою статурою та ще й неперевершеним наїзником.

— Бачиш, любий Фабіане, — спокійно відповів Бальтазар, — не всі, як ти, так безжально кепкують із нещасних людей, яких природа обділила зовнішністю.

— Та про яке глузування тут узагалі може йтися? — гаряче перебив його Фабіан. — Хіба можна назвати красенем чоловічка заввишки якихось три фути, який більше схожий на редьку, ніж на людину?

Бальтазар був змушений підтвердити, що на зріст і вигляд той студент справді саме такий, як описує Фабіан. Та інші присутні вперто наполягали, що бачили перед собою вродливого, елегантного юнака, тоді як Фабіан і Бальтазар не переставали твердити, що ніколи ще не зустрічали потворнішого карлика. На цьому суперечка й скінчилася: кожен залишився при своїй думці, а всі розійшлися, щиро дивуючись такій дивній незгоді. Тут уперше починала виявлятися та химерна сила, завдяки якій Цахез примушував людей бачити в ньому зовсім не те, чим він був насправді.

Надвечір остаточно згустилися сутінки, і друзі разом вирушили до свого помешкання. Дорогою Бальтазар раптом, сам не збагнувши як, обмовився, що випадково зустрів професора Моша Терпіна, який запросив його наступного вечора до себе в гості.

— Щасливцю! — вигукнув Фабіан. — Ні, ти просто неймовірний щасливець! Адже побачиш свою кохану, прекрасну панночку Кандіду, почуєш її голос, говоритимеш із нею!

Ці слова знову боляче вразили Бальтазара. Він різко вирвався, ніби хотів негайно піти, але за мить опанував себе, зупинився й, насилу стримуючи прикрість, промовив:

— Можливо, любий друже, ти маєш рацію і вважаєш мене безглуздим закоханим мрійником. Може, я й справді такий. Але ця, як ти кажеш, безглуздість — мов глибока рана в самому серці, і варто необережно до неї доторкнутися, як біль штовхає мене на нерозважні вчинки. Тому, якщо ти справді дорожиш нашою дружбою, прошу тебе: більше не вимовляй при мені імені Кандіди.

Фабіан усміхнувся й добродушно відповів:

— Ти, Бальтазаре, знову перетворюєш усе на трагедію. Втім, у твоєму теперішньому стані це цілком природно. Щоб між нами не виникло непотрібних сварок, обіцяю: ім’я Кандіди більше не злетить із моїх уст, доки сам не даси мені для цього приводу. Та дозволь сказати бодай одне. Я вже зараз передчуваю безліч прикрощів, у які тебе втягне це кохання. Кандіда — чарівна дівчина, але вона зовсім не до пари твоїй меланхолійній, захопленій романтичними мареннями натурі».

— Познайомишся з нею ближче, — провадив Фабіан, — і її щира, життєрадісна вдача здаватиметься тобі надто простою, позбавленою тієї поезії, яку ти всюди шукаєш. Ти поринеш у дивовижні фантазії, накрутиш себе уявними стражданнями, а завершиться все гучною бурею відчаю, якого насправді й не було потреби вигадувати. До речі, мене також запросили завтра до нашого професора. Він обіцяв показати кілька надзвичайно цікавих дослідів. А тепер добраніч, казковий мрійнику! Якщо зможеш — засни перед таким визначним днем, як завтрашній.

З цими словами Фабіан попрощався й пішов, залишивши приятеля наодинці з важкими думками. І треба сказати, його побоювання були не такими вже й безпідставними. Складалося враження, що характери Бальтазара й Кандіди справді приховували чимало причин для майбутніх непорозумінь. Один дивився на світ крізь серпанок мрій, інша жила легко, відкрито й без зайвих вигадок. Такі люди часто не знаходять спільної мови саме тоді, коли здається, що створені одне для одного.

Усі без винятку визнавали: Кандіда була напрочуд вродливою дівчиною. Її великі очі світилися таким теплом, що, здавалося, зазирали просто в душу, а трохи пухкі рожеві губи завжди ніби ось-ось мали усміхнутися. Якого кольору було її волосся — русявого чи каштанового, — тепер уже й не пригадаю. Лише пам’ятаю дивну особливість: що довше на нього дивився, то темнішим воно здавалося. Висока, струнка, легка в рухах, вона особливо розквітала серед веселого товариства, де ставала справжнім уособленням грації й чарівності.

Поряд із такою красою ніхто й не звертав уваги, що її руки й ноги могли б бути трохи меншими чи витонченішими. Кандіда прочитала Ґетевого «Вільгельма Майстера», вірші Шиллера та «Чарівний перстень» Фуке, хоча більшу частину прочитаного давно забула. Цілком пристойно грала на фортепіано, інколи навіть співала під власний акомпанемент. Охоче танцювала найновіші французькі танці й гавоти, а домашні списки для прання вела таким охайним і гарним почерком, що ним можна було лише милуватися.

Якщо вже дуже хотілося знайти в ній якийсь недолік, то можна було дорікнути хіба тим, що говорила вона трохи надто низьким голосом, занадто туго затягувала корсет, надто довго тішилася новому капелюшку й надто охоче ласувала тістечками під час чаю. Щоправда, деякі поети знаходили в ній набагато більше вад, але від них інакшого годі було чекати. На їхню думку, справжня панночка мусила щоразу, почувши новий вірш, впадати в містичний захват, важко зітхати, закочувати очі, а для більшої переконливості ще й непритомніти або тимчасово втрачати зір — мовляв, це найвищий прояв жіночої чутливості. Без таких сцен, певно, поезія втрачала для них половину своєї принадності.

Далі, за їхніми уявленнями, ця ж панночка мала співати поетові його власні вірші на мелодію, що нібито сама народилася в її серці, а після такого натхнення неодмінно занедужати. Згодом вона повинна була й сама потай складати вірші, соромитися свого таланту, хоча власноруч переписувала їх на тонкому запашному папері й передавала авторові. А той, прочитавши ці рядки, теж мусив занедужати — цього разу вже від захвату, і, звісно, ніхто не мав права його за це засуджувати. Знаходилися й такі поетичні аскети, які вважали мало не гріхом, коли дівчина сміялася, із задоволенням їла, пила чи вдягалася за модою. Вони майже нагадували святого Єроніма, який повчав дівчат не носити сережок і навіть не їсти риби.

За його настановами, вони мали харчуватися чи не самою травою, постійно відчувати голод, але не зважати на нього, вдягатися в грубий, недоладно пошитий одяг, що приховував би постать, а за подругу неодмінно обирати серйозну, бліду, сумну й трохи неохайну особу. Кандіда ж була повною протилежністю такому ідеалу. Вона була відкритою, щирою, життєрадісною і понад усе любила легкі, дотепні розмови, у яких гумор ширяв вільно й невимушено. Вона щиро сміялася з усього кумедного й зітхала лише тоді, коли дощ руйнував омріяну прогулянку або нова шаль, попри всю обережність, несподівано вкривалася прикрою плямою.

Та якщо обставини справді вимагали, крізь її веселу вдачу одразу проступало глибоке й щире почуття, яке ніколи не перетворювалося на солодкаву сентиментальність. Саме тому, любий читачу, якщо ми з тобою не належимо до тих захмарних романтиків, Кандіда здасться нам напрочуд милою дівчиною. З Бальтазаром, однак, усе могло скластися зовсім інакше. Його серце прагнуло недосяжного ідеалу, а не живої людини. Незабаром мало з’ясуватися, чи справдяться передбачення тверезомислячого Фабіана.

Чи дивно після цього, що Бальтазар не стулив очей упродовж усієї ночі? Його не полишали солодка тривога й хвилювання, від яких сон тікав світ за очі. Перед внутрішнім поглядом безперервно стояв образ коханої. Нарешті він сів до столу й написав чималий зошит звучних, вправно складених віршів. У них, під виглядом містичної історії про кохання солов’я до пурпурової троянди, він вилив усі свої почуття. Ці поезії Бальтазар твердо вирішив узяти із собою на літературний чай до Моша Терпіна й, щойно випаде бодай найменша нагода, пустити їх у бій проти нічим не захищеного серця Кандіди.

Фабіан ледь помітно всміхнувся, коли, як і домовлялися, прийшов у призначену годину по Бальтазара. Він ще ніколи не бачив друга вбраним із такою ретельністю. На шиї красувався зубчастий комір із найтонших брюссельських мережив, короткий камзол із прорізними рукавами був пошитий із дорогого оксамиту, а французькі чоботи на високих підборах із срібними китицями виблискували так, ніби щойно вийшли з майстерні. До цього додавалися англійський капелюх із найкращого кастору та данські рукавички. Словом, Бальтазар був убраний у справжньому німецькому стилі, і цей одяг надзвичайно йому личив, особливо тепер, коли волосся було старанно завите, а маленька борідка — бездоганно підстрижена й розчесана.

Серце Бальтазара затремтіло від щастя, щойно в домі Моша Терпіна йому назустріч вийшла Кандіда. Вона була вбрана в старовинний німецький дівочий стрій і, як завжди, полонила привітною усмішкою, лагідним поглядом та природною грацією. Коли вона власноруч простягнула йому чашку гарячого чаю, Бальтазар лише беззвучно зітхнув: «Найчарівніша панно!..» Здавалося, від захвату він ось-ось утратить дар мови. Але Кандіда лише весело глянула на нього своїми ясними очима й невимушено мовила:

— Ось ром, мараскіно, сухарики й пампернікель, пане Бальтазаре. Пригощайтеся всім, що вам до смаку.

Та Бальтазар не бачив ні рому, ні лікеру, ні хліба. Його погляд був прикутий лише до Кандіди — сповнений ніжності, захоплення й тихого смутку закоханого серця. Він гарячково шукав слова, які могли б висловити бодай крихту того, що переповнювало душу. Саме цієї миті хтось схопив його ззаду величезною рукою й так рвучко розвернув, що з чашки вихлюпнулося на підлогу більше окропу, ніж дозволяли правила пристойності. То був професор естетики — кремезний чолов’яга, який загримів на весь зал:

— Любий Лукасе Кранаху! Не труїть себе цією нікчемною водою! Ви зовсім занапастите свій добрий німецький шлунок! У сусідній кімнаті наш відважний Мош уже вишикував цілу батарею пляшок благородного рейнського вина. Ходімо негайно відкривати наступ!

І перш ніж Бальтазар устиг оговтатися, професор майже силоміць потяг його за собою. Але саме в цей момент із сусідньої кімнати вийшов сам Мош Терпін. За руку він вів маленького, напрочуд дивакуватого чоловічка й урочисто вигукнув:

— Панове й пані! Дозвольте представити вам молодого добродія, обдарованого такими рідкісними чеснотами, що він без жодних труднощів здобуде вашу прихильність і повагу. Це пан Цахез, який лише вчора прибув до нашого університету й має намір вивчати право.

Фабіан і Бальтазар із першого ж погляду впізнали того самого кумедного коротуна, що напередодні стрімголов вискочив перед ними біля міської брами й звалився з коня.

— То що, — тихо прошепотів Фабіан приятелеві, — може, мені все-таки викликати цього чоловічка на двобій? Хоча, мабуть, із таким грізним супротивником я можу битися хіба що духовою трубкою або шевським шилом.

— Соромся, — тихо, але суворо відповів Бальтазар. — Не можна насміхатися з людини, яку природа так жорстоко обділила зовнішністю. Ти ж чув: пан Цахез має виняткові здібності й духовними чеснотами надолужує все те, чого йому не дала природа.

Потім він чемно звернувся до новоприбулого:

— Сподіваюся, пане Цахезе, що ваше вчорашнє падіння з коня не мало неприємних наслідків?

Маленький чоловічок спершу вперся своєю тоненькою тростиною в підлогу, піднявся навшпиньки, щоб хоч трохи наблизитися до зросту співрозмовника, і тепер ледве сягав Бальтазарові до пояса. Він гордовито закинув голову, люто блиснув очима й заговорив дивним, неприродно басовитим голосом:

— Не розумію, пане, про що ви говорите. Яке ще падіння? Я — упав із коня? Ви, мабуть, не знаєте, що я найкращий вершник, якого тільки можна уявити. Я ніколи не падаю з коня! Добровольцем служив у кірасирах, пройшов військову кампанію й навіть навчав офіцерів та солдатів мистецтва верхової їзди на манежі! Хм!.. Я — і впасти з коня? Яка безглузда вигадка!

Промовивши це, він різко розвернувся, та тростина вислизнула з-під руки. Цахез закрутився дзиґою й безпорадно гепнувся просто до ніг Бальтазара. Той миттю нахилився, щоб допомогти йому підвестися, і ненароком торкнувся його голови. У ту ж секунду Цахез пронизливо заверещав так, що його крик луною прокотився всім салоном. Гості перелякано посхоплювалися зі своїх місць і кинулися до Бальтазара, навперебій запитуючи, чому він раптом так страшенно закричав.

— Не ображайтеся, дорогий пане Бальтазаре, — із доброзичливою усмішкою сказав професор Мош Терпін. — Але це був досить дивний жарт. Ви, певно, хотіли переконати нас, ніби тут хтось наступив кішці на хвіст.

— Кішка! Кішка! Заберіть її! — верескнула одна надто вразлива пані й тієї ж миті знепритомніла. А кілька літніх добродіїв, які так само панічно боялися котів, почувши ці вигуки, стрімголов кинулися до дверей, повторюючи лише одне:

— Кішка! Кішка!

Кандіда, яка саме вилила мало не весь вміст свого флакончика із пахучими солями на непритомну пані, тихо звернулася до Бальтазара:

— Але ж, любий пане Бальтазаре, навіщо ви так усіх налякали своїм жахливим нявканням?

Бальтазар зовсім розгубився. Обличчя його спалахнуло від сорому й обурення, але він не зміг вимовити ані слова. Він хотів пояснити, що це зовсім не він нявкав, а маленький пан Цахез, проте язик ніби приріс до піднебіння. Він лише безпорадно стояв, не розуміючи, як така очевидна річ могла стати для всіх невидимою.

Професор Мош Терпін помітив його цілковиту розгубленість. Доброзичливо підійшовши, він мовив:

— Ну-ну, любий пане Бальтазаре, заспокойтеся. Я все чудово бачив. Ви так майстерно присіли до підлоги й на чотирьох кінцівках наслідували розлюченого кота, якому наступили на хвіст! Загалом я дуже люблю подібні натуралістичні забави, але, погодьтеся, на літературному чаї вони не зовсім доречні…

— Але ж, шановний професоре, — не витримав Бальтазар, — це був не я!

— Авжеж, авжеж, — перебив його Терпін із поблажливою усмішкою, ніби не почув жодного слова.

У цей момент до них підійшла Кандіда. Професор лагідно сказав:

— Потіште ж нашого доброго Бальтазара. Він так засмутився через усю цю прикру пригоду.

Добросерда Кандіда щиро пошкодувала юнака, який стояв перед нею спантеличений, опустивши очі. Вона простягнула йому руку й, усміхаючись, тихо мовила:

— Які ж усе-таки кумедні люди ті, хто так панічно боїться котів.

Бальтазар із благоговінням припав губами до її руки. Кандіда затримала на ньому довгий теплий погляд своїх ясних очей. У цю мить він забув і про Цахеза, і про котяче нявчання, і про власне приниження. Здавалося, що він опинився на сьомому небі.

Невдовзі метушня вщухла, і в домі знову запанував спокій. Нервова пані вже сиділа за чайним столом і старанно вмочала сухарики в ром, переконуючи всіх, що саме такі ліки найкраще зміцнюють душу, яку атакують ворожі сили, а після раптового переляку неодмінно повертають солодку надію. Двоє літніх добродіїв, які, вибігши надвір, справді натрапили на бездомного кота, що проскочив між ними, теж заспокоїлися й повернулися до товариства. Разом із кількома іншими гостями вони сіли за картярський стіл.

Бальтазар, Фабіан, професор естетики та кілька молодих людей розмістилися поруч із дамами. Тим часом Цахез підтягнув собі невеличку підставку для ніг, виліз за її допомогою на канапу й урочисто вмостився посеред двох жінок. Він поважно позирав довкола блискучими очицями, ніби був найважливішою особою в залі.

Бальтазар вирішив, що настав найкращий момент прочитати свою поему про кохання солов’я до пурпурової троянди. З належною молодому поетові скромністю він несміливо зауважив, що, якщо високоповажне товариство не боїться занудитися й поставиться до нього поблажливо, він насмілився б прочитати найновіший твір своєї музи.

Дами вже встигли обговорити всі міські новини, молоді панночки — згадати останній бал у президента й навіть остаточно зійтися на думці, якою має бути правильна форма наймодніших капелюшків. Чоловіки ж чудово знали, що до наступного частування ще щонайменше дві години, тож усі одностайно почали просити Бальтазара не позбавляти їх такого задоволення.

Він дістав акуратно переписаний рукопис і почав читати. Це був справді натхненний твір, народжений із глибини поетичної душі, сповнений живого почуття й справжньої сили. Чим далі він читав, тим сильніше сам переймався власними рядками. Голос його дедалі більше палав пристрастю, а кожне слово видавало полум’яне серце закоханого.

Бальтазар тремтів від щастя, коли почув тихі жіночі зітхання, захоплені вигуки чоловіків: «Прекрасно!», «Чудово!», «Божественно!» Він був певен, що його поезія підкорила всіх без винятку. Нарешті останній рядок прозвучав і запала коротка тиша.

І раптом усі навколо вибухнули оплесками:

— Який вірш! Які думки! Яка уява! Які чудові рядки! Яка музика слова! Дякуємо! Дякуємо вам, дорогий пане Цахезе, за цю божественну насолоду!

— Що?.. Як?.. — лише вихопилося в Бальтазара.

Та ніхто його вже не слухав. Усі кинулися до Цахеза, який, розвалившись на канапі, пихато роздувся, мов маленький індик, і хриплуватим голосом бурмотів:

— Дуже прошу… дуже прошу… Не варто дякувати… Це дрібничка… Накидав учора вночі нашвидкуруч…

Професор естетики, не тямлячи себе від захвату, вигукнув:

— Неперевершений! Божественний Цахезе! Друже мій! Після мене саме ти — найбільший поет сучасності! Іди ж до моїх обіймів, прекрасна душе!

Він вихопив коротуна з канапи, почав міцно обіймати й обсипати поцілунками. Цахез відчайдушно пручався, дрібними ніжками гамселив професора по круглому животу й верещав:

— Пусти мене! Пусти! Боляче! Боляче! Я тобі очі видряпаю! Ніс відкушу!

— Ні, мій любий друже, — урочисто мовив професор, нарешті поставивши його назад на канапу. — Не треба такої надмірної скромності!

Тим часом від картярського столу підійшов і Мош Терпін. Він урочисто взяв Цахеза за маленьку руку, міцно її потиснув і поважно сказав:

— Блискуче, молодий чоловіче! Мені багато розповідали про ваш геній, але, бачу тепер, казали навіть замало.

Професор естетики знову підніс руки до неба й вигукнув:

— Хто з вас, прекрасні панночки, винагородить великого Цахеза поцілунком за цей дивовижний вірш, у якому так чисто й щиро оспівано найсвятіше кохання?

Кандіда підвелася. Щоки її палали рум’янцем. Вона підійшла до Цахеза, опустилася перед ним навколішки й поцілувала його просто в потворні синюваті губи.

Тут Бальтазар, мов уражений блискавкою, раптом скрикнув, майже збожеволівши від розпачу:

— Так! Авжеж! Великий Цахез! Божественний Цахез! Саме ти написав ту глибоку поему про солов’я й пурпурову троянду! Саме ти заслужив цю високу нагороду, яку щойно отримав!

І, схопивши Фабіана за руку, майже силоміць затяг його до сусідньої кімнати.

— Зроби мені одну послугу, — гарячково заговорив він. — Поглянь на мене уважно й чесно скажи: я справді студент Бальтазар? А ти — справді Фабіан? Ми зараз і справді перебуваємо в домі Моша Терпіна? Чи, може, нам усе це тільки сниться? Чи ми обидва збожеволіли? Смикни мене за ніс, струси як слід, аби я лише прокинувся від цього клятого марева!

Фабіан здивовано всміхнувся.

— Як же ти можеш так шаленіти через звичайнісінькі ревнощі? Усе лише тому, що Кандіда поцілувала малого. Зізнайся хоча б самому собі: вірш, який він прочитав, був справді чудовий.

Бальтазар застиг, наче його вразила блискавка.

— Фабіане… що ти таке кажеш?

— Саме те, що думаю, — спокійно відповів той. — Поезія малого була справді блискучою, і я зовсім не шкодую, що Кандіда нагородила його поцілунком. Узагалі мені здається, що за цією дивною зовнішністю приховано набагато більше, ніж можна подумати спершу. Та й, якщо чесно, тепер він уже не здається мені таким потворним, як учора. Поки він читав свої вірші, внутрішнє натхнення так змінило його обличчя, що мені не раз ввижався перед собою вродливий, стрункий юнак, хоча насправді він ледве виглядав із-за столу. Покинь свої безглузді ревнощі й подружися з поетом, якщо сам називаєш себе поетом.

— Подружитися?.. — вибухнув Бальтазар. — Подружитися з цим проклятим підкидьком?! Та я готовий задушити його власними руками!

— Бачу, — зітхнув Фабіан, — ти зовсім утратив здоровий глузд. Ходімо краще назад до зали. Судячи з оплесків, там уже сталося щось нове.

Бальтазар мовчки, немов уві сні, поплентався за другом.

Коли вони повернулися, професор Мош Терпін стояв сам посеред зали. У руках він ще тримав прилади, щойно використані для якогось фізичного досліду, а на його обличчі застиг вираз щирого подиву. Тим часом усі гості оточили Цахеза. Спершись на свою тростину й підвівшись навшпиньки, коротун гордовито приймав захоплення, що сипалося на нього з усіх боків.

Невдовзі увага товариства знову звернулася до професора. Терпін продемонстрував ще один дотепний фізичний дослід. Та ледве він завершився, як усі присутні знову кинулися до Цахеза й навперебій вигукували:

— Прекрасно! Чудово! Незрівнянно, дорогий пане Цахезе!

Нарешті навіть сам Мош Терпін не витримав. Він підбіг до коротуна й закричав іще голосніше за всіх:

— Чудово! Бездоганно, дорогий пане Цахезе!

Серед гостей перебував молодий князь Грегор, який навчався в університеті. Це був надзвичайно гарний юнак із благородними рисами обличчя, а його манери вирізнялися такою природною шляхетністю й невимушеністю, що кожен одразу впізнавав у ньому людину високого походження, змалку звиклу до найвишуканішого товариства.

Саме князь Грегор майже не відходив від Цахеза ні на крок. Він безупинно вихваляв його, називаючи найвидатнішим поетом, блискучим фізиком і людиною виняткового таланту.

Дивний вигляд мала ця пара. Поруч із високим, вродливим князем маленький Цахез здавався ще кумеднішим. Він ледве втримувався на своїх тоненьких ніжках, гордовито задерши носа догори. Але жіночі погляди були прикуті не до шляхетного Грегора, а саме до коротуна, який то підводився навшпиньки, то знову опускався, безупинно погойдуючись угору-вниз, немов картезіанський чортик у механічній іграшці.

До Бальтазара підійшов Мош Терпін.

— Ну що скажете про мого вихованця, про дорогого Цахеза? — запитав він із захватом. — У цій людині приховано значно більше, ніж здається. І що довше я на нього дивлюся, то сильніше відчуваю: його походження оповите якоюсь великою таємницею. Священник, який його виховав і рекомендував мені, висловлювався про це надзвичайно загадково. Та придивіться лише до його постави, до благородних манер, до природної шляхетності! Я майже певен, що він князівської крові. А може… навіть син самого короля!

У цю мить оголосили, що вечеря готова й гостей запрошують до столу. Цахез незграбно похитався до Кандіди, невміло вхопив її за руку й повів до їдальні так, ніби це було його беззаперечне право.

Бальтазар більше не міг цього витримати. Охоплений люттю й відчаєм, він вибіг із будинку й помчав крізь темну ніч. Над містом шалів вітер, лив дощ, але він нічого не помічав, стрімко біжачи додому, ніби самі стихії не могли зрівнятися з бурею, що вирувала в його серці.

«Крихітка Цахес» Розділ четвертий

Про те, як італійський скрипаль Сбйокка погрожував запхати пана Цахеза до контрабаса, а референдар Пульхер так і не зміг дістатися до закордонних справ. — Про митних чиновників і дива, залишені для домашнього вжитку. — Як Бальтазара зачарував набалдашник ціпка.

На вкритій мохом скелі, що височіла в найглухішому закутку лісу, сидів Бальтазар і замислено дивився вниз, у глибоку ущелину. Там між громіздкими валунами й густими хащами з шумом мчав гірський потік, здіймаючи піну на перекатах. Темні хмари повільно насувалися небом і ховалися за далекими горами. Дерева глухо шуміли, вода безугавно вирувала, і весь той злитий гомін здавався тужливим стогоном самої природи. Час від часу з похмурих нетрів зривалися хижі птахи, пронизливо скрикували й летіли навздогін хмарам, що тікали за обрій.

Бальтазарові вчувалося, ніби в цьому дивному багатоголоссі лісу звучить безутішний плач усього живого. Йому здавалося, що й він сам ось-ось розчиниться в цій скорботі, що все його єство перетворилося на одне-єдине відчуття невиліковного болю. Серце стискалося так, ніби ось-ось мало розірватися від туги. Сльози безупинно котилися по щоках, а в шумі потоку йому ввижалося, що лісові духи здіймаються з глибини води, простягають до нього свої білі руки й кличуть назавжди спочити в холодному підводному царстві.

Та раптом здалеку, крізь повітря, долинув дзвінкий і веселий звук мисливських рогів. Він ніби лагідно торкнувся його грудей, принісши несподівану розраду. Разом із цими звуками в душі прокинулася надія, а за нею — солодке передчуття чогось доброго. Бальтазар озирнувся навколо. Лісові сутінки вже не здавалися такими похмурими, шелест дерев більше не нагадував безнадійного плачу, а тихий шепіт кущів утратив свою моторошність.

— Ні! — вигукнув він, рвучко підводячись і спрямовуючи палаючий погляд удалину. — Ні, ще не все втрачено! Безперечно, в моє життя втрутилася якась темна таємниця, якесь зловісне чаклунство, але я зламаю його, навіть якщо сам за це заплачу власним життям! Хіба ж не бачив я щастя в очах любої Кандіди, коли нарешті наважився зізнатися їй в коханні? Хіба не відчув його в ніжному стиску її руки? Це було справжнє блаженство!

— Але щойно з’являється те прокляте маленьке страховисько, — продовжив він, — уся любов одразу звертається до нього. Саме на цю огидну потвору дивиться Кандіда, саме через нього вона зітхає, варто лише цьому незграбному коротунові наблизитися або, боронь Боже, торкнутися її руки. Тут криється якась страшна таємниця. І якби я хоч трохи вірив у бабусині казки, то сказав би, що цей хлопець зачарований і має владу наводити чари на людей.

— Хіба не дивовижно, — гарячкував Бальтазар, — що всі спершу сміються з цього потворного, жалюгідного чоловічка, а вже за хвилину, щойно він опиниться поруч, починають захоплено називати його найрозумнішим, найученішим, найвродливішим студентом серед усіх? Ба більше! Хіба й зі мною не трапляється майже те саме? Невже й мені часом не здається, ніби Цахез красивий і шляхетний? Лише поруч із Кандідою ця омана не має влади наді мною. Тоді Цахез залишається тим, ким є насправді, — гидким, безглуздим мандрагоровим виродком. Але ні! Я не скорюся цій ворожій силі. Глибоко в душі живе передчуття, що незабаром сама доля покладе мені до рук зброю проти цього злого демона.

Трохи заспокоївшись, Бальтазар рушив дорогою назад до Керепеса. Ідучи алеєю старих дерев, він помітив на шляху невеликий дорожній візок, навантажений валізами й скринями. Із нього хтось привітно махав йому білою хусткою. Підійшовши ближче, він із приємним подивом упізнав пана Вінченцо Сбйокку — уславленого італійського скрипаля-віртуоза, мистецтвом якого давно захоплювався. Уже два роки Бальтазар брав у нього уроки й високо цінував його надзвичайно виразну гру.

— Чудово! — вигукнув Сбйокка, жваво вистрибуючи з воза. — Просто чудово, дорогий пане Бальтазаре, мій любий друже й учню! Який щасливий, що ще застав вас тут і можу попрощатися особисто.

— Як це?.. — здивувався Бальтазар. — Невже ви покидаєте Керепес? Адже тут вас усі шанують, усі поважають. Ніхто навіть уявити не може цього міста без вас.

Обличчя Сбйокки вмить спалахнуло гнівом.

— Саме так! — вигукнув він. — Я залишаю місце, де всі до одного збожеволіли. Це не місто, а справжній божевільний дім! Учора вас не було на моєму концерті — ви, кажуть, поїхали за місто. Якби були присутні, то допомогли б мені відбитися від цього навіженого натовпу, який урешті переміг мене.

— Що сталося? — стривожено вигукнув Бальтазар. — Заради всього святого, що ж могло трапитися?

— Я виконував, — почав Сбйокка, — найскладніший концерт Віотті. Це моя гордість, моя найбільша радість. Ви самі не раз його чули й знаєте, що він ніколи не залишав вас байдужим. Учора ж я був у такому натхненні, що й словами не передати. Anima! — тобто душа співала. Spirito alato! — крилатий дух, ось як це називається! Запевняю вас, жоден скрипаль на всій землі, навіть сам Віотті, не зіграв би цей концерт краще за мене.

— Щойно я закінчив, — вів далі він, — зал вибухнув оваціями. Справжній furore — шалений захват! Саме цього я й очікував. Я вийшов уперед зі скрипкою під пахвою, щоб чемно подякувати слухачам. Але раптом… Що ж я бачу? Що я чую? Ніхто навіть не дивиться в мій бік! Усі до останнього кинулися в куток зали й волають: «Браво! Бравіссімо! Божественний Цахез! Яка гра! Яка постава! Яка майстерність! Який вираз!»

— Я кинувся туди, почав проштовхуватися крізь натовп — і що ж? Стоїть якийсь три п’яді заввишки скривлений коротун і своїм гидким хрипом бурмоче: «Прошу… прошу… грав, як умів… тепер я, безперечно, найвидатніший скрипаль Європи та всіх інших відомих частин світу». Тут я вже не витримав. «Тисяча чортів! — закричав я. — То хто ж грав — я чи цей земляний хробак?» А він знай собі повторює: «Прошу… дуже прошу…» Тоді я кинувся на нього, уже хотів ухопити його своїми руками…

— Але в ту ж мить усі накинулися вже на мене! Почали верзти якийсь безглуздий мотлох про заздрість, ревнощі й недоброзичливість. А тут ще хтось вигукує: «Яка композиція!» І всі хором підхоплюють: «Яка композиція! Божественний Цахез! Піднесений композитор!» Тут я вже зовсім втратив терпець. «Ви що, усі збожеволіли? Чи в вас демони вселилися? — кричу. — Це концерт Віотті! І виконував його я! Я — всесвітньо відомий Вінченцо Сбйокка!»

— Та замість відповіді мене скрутили, почали белькотіти про італійське безумство — rabbia, як ми кажемо, — про якісь дивні напади й мало не силоміць відтягли до сусідньої кімнати. Поводилися зі мною так, ніби я хворий або божевільний. Не минуло й кількох хвилин, як туди ж унесли синьйору Брагацці. Вона знепритомніла. І знаєте чому? З нею сталося те саме, що й зі мною. Ледве вона закінчила свою арію, як увесь зал загримів: «Брава! Бравіссіма! Цахез!» Усі запевняли, що кращої співачки, ніж Цахез, світ ще не бачив, а цей виродок знову тільки бурмотів своє прокляте: «Прошу… дуже прошу…»

Сбйокка гірко махнув рукою.

— Синьйора Брагацці тепер лежить у гарячці й, боюся, недовго житиме. А я врятувався лише тим, що втік від цього божевільного натовпу. Прощавайте, дорогий пане Бальтазаре! І якщо раптом побачите синьйорина Цахеза, передайте йому від мене: хай не сміє більше показуватися на жодному концерті, де буду присутній я. Бо інакше я неодмінно схоплю його за ці жучині лапки й жбурну крізь F-подібний отвір просто всередину контрабаса. Там він зможе до кінця життя виконувати свої концерти й співати арії, скільки душа забажає. Прощавайте, мій любий Бальтазаре! І не покидайте скрипки!

З цими словами Вінченцо Сбйокка міцно обійняв Бальтазара, сів до воза, і той швидко покотився дорогою.

Бальтазар ще довго стояв нерухомо, ніби приголомшений.

— То хіба я не мав рації? — тихо промовив він сам до себе. — Хіба ж я не казав? Цей моторошний Цахез справді зачарований і наводить чари на людей.

Саме в цю мить повз нього стрімголов промчав молодий чоловік. Його обличчя було смертельно блідим, погляд — розгубленим, а в рисах читалися відчай і майже безумство. Бальтазарові здалося, що це один із його приятелів. Стривожений, він негайно кинувся навздогін і забіг за ним у ліс.

Пробігши не більше двадцяти чи тридцяти кроків, він побачив референдаря Пульхера. Той стояв під величезним деревом, піднявши очі до неба, й говорив із таким розпачем, ніби звертався до самої долі:

— Ні… Досить! Я більше не витерплю цієї ганьби! Усі надії мого життя загинули. Попереду — лише могила. Прощавайте, життя… світе… надіє… кохана…

І з цими словами нещасний вихопив із-за пазухи пістолет і приставив його до скроні.

Бальтазар блискавично кинувся вперед. Одним ударом він вибив зброю з руки Пульхера, так що вона відлетіла далеко в траву, і вигукнув:

— Пульхере! Заради Бога! Що з тобою? Що ти робиш?!

Референдар ще кілька хвилин не міг отямитися. Сили остаточно покинули його, і він майже непритомний опустився на траву під деревом. Бальтазар сів поруч і почав говорити слова втіхи, які тільки міг знайти, хоча й гадки не мав, яке страшне горе штовхнуло його друга до такого відчайдушного кроку.

Бальтазар разів зі сто перепитав, яке жахіття сталося з референдарем, що довело його до думки накласти на себе руки. Нарешті Пульхер тяжко зітхнув і заговорив:

— Любий Бальтазаре, ти знаєш, у якому скрутному становищі я перебуваю. Тобі відомо, що всі мої надії були пов’язані з посадою таємного експедитора при міністрові закордонних справ, яка нещодавно звільнилася. Ти знаєш, з якою наполегливістю й старанністю я до цього готувався. Мої письмові роботи були подані вчасно, і, на мою велику радість, мені повідомили, що міністр високо їх оцінив. Тож сьогодні вранці я йшов на усний іспит із цілковитою впевненістю в успіху.

— Коли я зайшов до кабінету, то побачив там того самого маленького потворного чоловічка, якого ти знаєш під ім’ям Цахез. Радник посольства, якому доручили провести випробування, привітно зустрів мене й пояснив, що на цю саму посаду претендує також пан Цахез, тому екзамен складатимемо разом. Потім він тихенько нахилився до мене й прошепотів: «Не хвилюйтеся, пане референдарю. Від цього суперника вам нема чого боятися. Роботи, які подав пан Цахез, просто жалюгідні».

— Почався іспит. Я відповів на кожне запитання без жодної затримки. А Цахез… він не знав абсолютно нічого. Замість відповідей бурмотів якесь незрозуміле хрипіння, якого ніхто не міг розібрати. До того ж кілька разів, безладно дриґаючи своїми коротенькими ніжками, звалився з високого стільця, і мені самому доводилося піднімати його назад. Моє серце аж співало від радості. Привітні погляди, які радник кидав у його бік, я вважав тонкою насмішкою над цим жалюгідним невігласом.

Пульхер на хвилину замовк, ніби й досі не міг оговтатися від пережитого.

— І ось іспит закінчився. Не передати словами, що я тоді відчув. Здавалося, ніби блискавка вдарила просто в мене й загнала глибоко під землю. Радник підійшов до Цахеза, міцно його обійняв і вигукнув: «Яка блискуча людина! Які знання! Який розум! Яка проникливість!» Потім він повернувся до мене й сказав: «Пане референдарю Пульхере, ви мене дуже розчарували. Ви ж зовсім нічого не знаєте. І, даруйте, але навіть ваша поведінка під час іспиту була негідною. Ви ледве трималися на стільці, раз у раз падали, і пан Цахез був змушений вас піднімати. Дипломат повинен бути врівноваженим, тверезим і зібраним. Прощавайте, пане референдарю».

— Я ще сподівався, що це якийсь безглуздий жарт, — гірко всміхнувся він. — Тож наважився піти просто до міністра. Але той навіть не захотів мене бачити. Через слугу він передав, що дивується моїй зухвалості: мовляв, після того, як я осоромився на іспиті, мені ще вистачає нахабства турбувати його своїм візитом. Він уже знає про все. Посаду, на яку я претендував, призначено панові Цахезу.

Пульхер схопився за голову.

— Якась пекельна сила забрала в мене все, заради чого я жив. У мене більше нічого не залишилося. Тож дозволь мені піти. Не стримуй мене…

— Ніколи! — твердо вигукнув Бальтазар. — Спершу вислухай мене.

І він докладно розповів другові все, що знав про Цахеза. Згадав їхню першу зустріч біля брами Керепеса, дивні події в домі Моша Терпіна, історію з його віршем, а потім переказав і розповідь Вінченцо Сбйокки про нещодавній концерт.

— Тепер уже не може бути жодного сумніву, — підсумував Бальтазар. — За всім, що робить цей нещасний виродок, стоїть якась таємнича сила. І повір мені, друже Пульхере: якщо тут справді діє пекельне чаклунство, то перемогти його можна лише твердим серцем і незламною волею. Варто не піддатися страху — і перемога буде за нами. Не впадай у відчай і не роби необдуманих кроків. Ми разом візьмемося за цього маленького відьмака й доведемо справу до кінця.

— Відьмак! — вигукнув Пульхер, і в його очах уперше за довгий час спалахнула надія. — Авжеж, справжній відьмак! Проклятий чаклун, ось хто він! Але… брате Бальтазаре… що ж із нами сталося? Невже ми живемо уві сні? Чаклунство? Магія? Хіба всьому цьому не настав край уже багато років тому? Хіба великий князь Пафнутій не запровадив Просвітництво й не вигнав із країни всі ці забобони, усі незбагненні дива? Невже ж така проклята контрабанда знову примудрилася прослизнути до нашої держави?

Він навіть грюкнув кулаком по стовбуру дерева.

— Грім би його побив! Це ж треба негайно повідомити поліцію! І митних чиновників також! Якщо через кордон протягли чаклунство, то хтось мав його затримати!

Та за мить Пульхер похитав головою.

— Хоча ні… ні… Найімовірніше, винне не чаклунство, а людське безумство. Або, що ще гірше, неймовірні хабарі. Боюся, саме вони стали причиною нашого нещастя. Кажуть, проклятий Цахез казково багатий. Нещодавно він стояв біля монетного двору, і люди показували на нього пальцями та захоплено вигукували: «Погляньте на цього милого маленького добродія! Усе блискуче золото, яке карбують за цими мурами, належить саме йому!»

— Тихіше, — відповів Бальтазар. — Тихіше, друже Пульхере. Не золотом цей лиходій підкорює людей. Тут діє щось зовсім інше. Так, князь Пафнутій запровадив Просвітництво на благо свого народу й майбутніх поколінь. Але хіба від цього світ остаточно втратив усе дивовижне й незбагненне? Ні, мені здається, деякі дива все ж залишили — так би мовити, для домашнього вжитку.

— Ось поглянь сам, — продовжив він. — І досі з нікчемних зерняток виростають могутні дерева, а з них з’являються плоди й колосся, якими ми живимося щодня. І ніхто не заборонив квітам розквітати всіма барвами веселки. Ніхто не відібрав у метеликів і жуків їхніх дивовижних візерунків на крилах, що нагадують то живопис, то якусь невідому писемність. Хто скаже, чим вона написана — олією, гуашшю чи аквареллю? І жоден каліграф у світі не прочитає цих знаків, не кажучи вже про те, щоб їх відтворити.

Бальтазар усміхнувся якоюсь дивною, мрійливою усмішкою.

— Ех, друже референдарю, якби ти знав, що часом діється в моїй душі! Іноді я відкладаю люльку, починаю ходити кімнатою туди-сюди, і тоді чую загадковий голос. Він шепоче, що я сам — маленьке диво, що в мені живе чарівник на ім’я Мікрокосм і підбурює мене до найнесподіваніших думок і вчинків. Але тоді я виходжу надвір, і варто мені лише вдивитися в природу, як усе стає зрозумілим. Я починаю розуміти мову квітів, струмків, дерев, і мене огортає така небесна радість, що не вистачає слів її описати.

— Ти мариш, — вигукнув Пульхер.

Та Бальтазар ніби й не почув його. Простягнувши руки вперед, він завмер, немов прагнув обійняти далечінь.

— Послухай! — захоплено мовив він. — Послухай лише, друже! Чуєш, яка небесна музика линe крізь ліс разом із вечірнім вітром? Чуєш, як голосніше співають джерела? Як кущі й квіти підхоплюють ту мелодію своїми тихими голосами?

Пульхер уважно прислухався.

— Справді… — нарешті прошепотів він. — Справді я чую дивовижні звуки. Прекрасніші за них я ще нічого не чув у житті. Вони проникають просто в душу. Але мені здається, що це не вітер, не кущі й не квіти. Ніби десь удалині хтось торкається найглибших струн величезної гармоніки.

Пульхер не помилився. Могутні акорди, що дедалі гучніше котилися крізь ліс і швидко наближалися, справді нагадували звучання гармоніки. Проте вона мала б бути просто неймовірних розмірів, щоб народжувати такі величні звуки.

Друзі рушили вперед, і вже за кілька кроків перед ними відкрилася настільки дивовижна картина, що вони застигли, наче приросли до землі.

Лісовою дорогою повільно їхав незнайомець. Одягнений він був майже по-китайському, лише голову прикрашав широкий оксамитовий берет із розкішним султаном із пір’я. Його екіпаж нагадував величезну розкриту мушлю, виточену з прозорого кришталю, що сяяв усіма барвами світла. Великі колеса також здавалися зробленими з кришталю, і щоразу, коли вони оберталися, народжували ті самі чарівні акорди, які друзі чули ще здалеку.

Віз тягнули два сліпучо-білі єдинороги в золотій збруї. На місці кучера сидів срібний фазан, який тримав золоті поводи у своєму дзьобі. Позаду ж розташувався величезний золотий жук. Безперервно тріпочучи мерехтливими крильцями, він ніби обвіював прохолодою загадкового мандрівника, що сидів у кришталевій мушлі.

Коли екіпаж повільно порівнявся з друзями, незнайомець привітно кивнув їм головою. Саме тієї миті з блискучого набалдашника довгої тростини, яку він тримав у руці, вихопився тонкий промінь світла й упав просто на груди Бальтазара. Юнак відчув гострий, пекучий укол десь біля самого серця й мимоволі скрикнув:

— Ах!..

Незнайомець подивився просто на нього, лагідно усміхнувся й ще привітніше помахав рукою.

За мить чарівний екіпаж уже зник серед густих кущів. Лише дивовижні акорди ще довго тремтіли в повітрі, поступово стихаючи.

Бальтазар, не тямлячи себе від захвату, кинувся до Пульхера, міцно обійняв його й вигукнув:

— Друже! Ми врятовані! Це він! Саме він зламає чари Цахеза!

Пульхер ще довго вдивлявся в той бік, де щойно зникла дивовижна колісниця.

— Не знаю… — тихо промовив він. — Не знаю, що зі мною відбувається. Не можу зрозуміти, чи я прокинувся, чи все ще бачу сон. Але одне знаю напевно: мене переповнює незнайоме досі щастя. І разом із ним у моє серце знову повернулися втіха… і надія.