«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» читати повністю. Ернст Гофман

«Крихітка Цахес» Дев‘ятий розділ

Збентеження вірного камердинера. — Як стара Ліза підняла справжній бунт і як Цахез, знаний також як Цинобер, послизнувся під час утечі. — Яким дивовижним способом придворний лікар пояснив раптову смерть Цинобера. — Як князь Барсануф сумував, їв цибулю і чому втрату Цинобера ніхто так і не зміг заповнити.

— Зроби це, — виснажено мовив професор, — зроби це, любий мій сину, якщо лише зможеш, і неодмінно завтра. Бо якщо я зараз не ляжу спати, то неодмінно збожеволію або голова моя просто розколеться.
І, не сказавши більше ні слова, він негайно подався до своєї спальні. Цього разу навіть невгамовний Мош Терпін зрозумів, що найкращими ліками для нього буде міцний сон.

Міністерська карета Цинобера майже всю ніч даремно чекала біля будинку Моша Терпіна. Слуги раз у раз запевняли єгеря, що його високоповажність давно залишив товариство, але той лише вперто хитав головою. Він ніяк не міг повірити, що міністр міг вирушити додому пішки крізь нічну зливу та буревій. Лише коли в будинку погасили останні свічки й замкнули двері, єгереві нічого не залишалося, як повернутися назад із порожньою каретою. Та щойно він прибув до міністерського будинку, одразу розбудив камердинера й стривожено запитав, яким же дивом його пан устиг повернутися раніше за карету.

— Його високоповажність, — тихо прошепотів камердинер, нахилившись єгереві просто до вуха, — це безперечно… його високоповажність прибули ще в сутінках. Зараз вони сплять у своєму ліжку. Але… ох, любий пане єгерю… як саме вони повернулися!.. Я розповім вам усе, тільки благаю — ані слова нікому. Якщо його високоповажність дізнаються, що саме я був тоді в темному коридорі, мені кінець. Я миттю втрачую службу. Річ у тім, що хоч наш пан і невисокого зросту, зате має страшенно запальний характер. Він миттєво виходить із себе, а розлютившись, уже не тямить, що чинить. Учора, приміром, він власноруч проштрикнув оголеною шпагою бідолашну мишу лише за те, що вона насмілилася перебігти його спальню.

— Отож, — продовжив камердинер, ще більше стишуючи голос, — уже смеркало. Я накинув плаща й хотів тихцем вислизнути до винної корчми, щоб зіграти партію в триктрак. Раптом на сходах почувся якийсь дивний шаркіт. Щось покотилося мені просто під ноги в темному коридорі, збило мене з ніг і саме гепнулося на підлогу. Відразу пролунало таке пронизливе котяче виття, що в мене мороз пішов по спині. А тоді… Боже милостивий… пане єгерю, тільки мовчіть, заради всіх святих, інакше я пропав! Підійдіть ближче… Воно почало рохкати… точнісінько так, як рохкає його високоповажність, коли кухар пересмажить телячу печеню або коли в державі трапиться щось, що йому не до вподоби.

Останні слова камердинер прошепотів мисливцеві просто на вухо, прикривши долонею рот. Мисливець аж відсахнувся, спохмурнів і вигукнув:

— Невже це можливо?

— Авжеж, — провадив камердинер. — Я не маю жодного сумніву: саме його ясновельможність промчала коридором просто між моїх ніг. Потім я виразно почув, як пан міністр пересував у кімнатах стільці й відчиняв двері однієї кімнати за одною, аж поки дістався своєї спальні. Я не насмілився йти слідом, але за кілька годин тихцем підкрався до дверей і приклав вухо. Там його ясновельможність хропіла саме так, як хропе завжди, коли замислює щось справді велике. Мисливцю, колись у театрі я чув, як один меланхолійний принц, увесь у чорному, що до смерті боявся чоловіка, вдягненого в сірий картон, сказав: «Є багато такого на небі й на землі, чого й не снилося нашій мудрості».

— Повірте мені, мисливцю, — продовжив він, — учора сталося щось неймовірне, що змусило його ясновельможність так поспіхом повернутися додому. Князь був у професора; можливо, там пролунали якісь міркування, якісь гарненькі проєкти реформ, і ось міністр миттю кинув навіть заручини та взявся працювати на благо держави. Я відразу збагнув це з його хропіння. Так, неодмінно станеться щось велике й вирішальне! Ох, мисливцю, хто знає, може, незабаром усім нам знову накажуть відрощувати коси! Та ходімо краще вниз і, як вірні слуги, ще раз послухаємо під дверима спальні, чи його ясновельможність і досі спокійно лежить у ліжку, обмірковуючи свої державні задуми.

Обидва — і камердинер, і мисливець — навшпиньки підкралися до дверей і стали прислухатися. Цинобер хропів, посвистував, бурмотів і виводив дивовижні трелі, ніби переходив з однієї химерної тональності в іншу. Слуги стояли в німому благоговінні. Нарешті камердинер, глибоко зворушений, тихо мовив:

— Який же все-таки великий чоловік наш ясновельможний пан міністр!

Ще вдосвіта в будинку міністра здійнявся страшенний гамір. Якась стара селянка в жалюгідному, давно вицвілому святковому вбранні силоміць прорвалася всередину й настирливо вимагала, щоб її негайно провели до її синочка, малого Цахеза. Портьє пояснив їй, що в цьому будинку мешкає його ясновельможність пан міністр Цинобер, кавалер ордена Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками, а серед прислуги немає нікого на ім’я крихітка Цахез і ніколи не було. Але жінка лише радісно вигукнула, що пан міністр Цинобер із двадцятьма ґудзиками — це і є її дорогий синочок, той самий крихітка Цахез. Через її крик і громові прокльони портьє з усього будинку збіглися люди, і метушня ставала дедалі гучнішою.

Коли камердинер спустився вниз, щоб розігнати натовп, який так безсоромно порушував ранковий спокій його ясновельможності, жінку, яку всі вважали божевільною, саме виштовхували за двері. Вона сіла на кам’яні сходи будинку навпроти й гірко заплакала, без упину голосила, що грубі люди не дозволяють їй побачити її любого синочка — малого Цахеза, який став міністром. Потроху довкола неї почали збиратися перехожі. Усім без винятку вона знову й знову повторювала, що міністр Цинобер — ніхто інший, як її рідний син, якого змалку звали малим Цахезом. Зрештою люди вже не знали, чи вважати стару безумною, чи, навпаки, припустити, що в її словах усе ж таки прихована якась правда.

Стара не зводила очей із вікна Цинобера. Раптом вона дзвінко розсміялася, заплескала в долоні й щосили вигукнула:

— Ось він! Ось він, мій любий синочок, мій маленький домовичок! Доброго ранку, крихітка Цахезе! Доброго ранку, крихітка Цахезе!

Усі, хто стояв на вулиці, обернулися до вікна. Побачивши маленького **Цинобера**, що стояв перед високою шибкою, яка сягала самої підлоги, у своєму багряно-червоному, вишитому золотом убранні, з орденською стрічкою Зеленоплямистого Тигра через плече, люди вибухнули таким реготом, що вулиця аж загуділа. Звідусіль лунали крики:

— Крихітка Цахез! Крихітка Цахез! Та гляньте лишень на цього причепуреного павіана! На цю кумедну потвору! На цього корінцевого чоловічка! Крихітка Цахез! Крихітка Цахез!

Портьє та всі слуги Цинобера кинулися надвір, щоб подивитися, з чого це так шалено регоче юрба. Але щойно вони побачили свого пана, як і самі зайшлися ще гучнішим сміхом.

— Крихітка Цахез! Крихітка Цахез! Корінцевий чоловічок! Мізинчик! Мандрагора! — кричали вони, ледве тримаючись на ногах від сміху.

Лише тепер міністр, здається, збагнув, що весь цей шалений гармидер на вулиці спрямований саме проти нього. Він рвучко розчинив вікно, люто глянув униз і почав несамовито кричати, лютувати, тупцювати та підстрибувати від гніву. Він погрожував викликати варту, поліцію, кинути всіх до буцегарні й навіть до фортеці. Та що більше його ясновельможність шаленіла, то дужче ревіла від сміху юрба. Незабаром у вікно полетіло каміння, фрукти, овочі й усе, що траплялося людям під руку. Зрештою нещасному міністрові довелося відступити вглиб кімнати.

— Господи всемогутній! — у розпачі вигукнув камердинер. — Та ж із вікна його ясновельможності визирало те маленьке огидне страховисько! Що це таке? Як цей малий чортеня проник до покоїв?

Він стрімголов кинувся нагору, але, як і раніше, двері спальні міністра були міцно замкнені. Камердинер несміливо постукав. У відповідь — ані звуку.

Тим часом, Бог знає як, серед натовпу поповз глухий поголос: те кумедне створіння нагорі — насправді і є крихітка Цахез, який узяв собі горде ім’я Цинобер і за допомогою безсоромної брехні та шахрайства вибився у великі пани. Голоси дедалі міцнішали.

— Геть маленьку потвору! Геть! Збийте з Цахеза міністерський мундир! Замкніть його в клітці! Показуйте за гроші на ярмарках! Обліпіть золотими блискітками та подаруйте дітям як іграшку! Нагору! Нагору! — ревла юрба.

І з цими вигуками натовп ринув на будинок.

Камердинер у розпачі ламав руки.

— Заколот! Бунт! Ваша ясновельможносте, відчиніть! Рятуйтеся! — кричав він.

Та у відповідь не долинуло нічого, окрім ледве чутного стогону.

Тим часом натовп уже вибив вхідні двері й, регочучи та гуркочучи, кинувся сходами вгору. Камердинер зрозумів, що далі зволікати не можна.

— Тепер або ніколи! — вигукнув він і з усього розгону врізався в двері спальні.

Двері з брязкотом і тріском зірвалися з завіс. Але в кімнаті не було ні його ясновельможності, ні Цинобера.

— Ваша ясновельможносте! Найласкавіший пане міністре! Невже ви не чуєте, що в домі заколот? Де ж ви? Господи, прости мені цей гріх, але де ж ви зволили сховатися?

Так волав камердинер, у цілковитому розпачі перебігаючи з кімнати до кімнати. Відповіді не було. Не чулося жодного звуку. Лише насмішкувате відлуння відбивалося від мармурових стін. Цинобер зник безслідно, ніби розтанув у повітрі.

Надворі тим часом стало тихіше. Камердинер почув глибокий, дзвінкий жіночий голос, що звертався до натовпу. Підійшовши до вікна, він побачив, як люди, тихо перемовляючись між собою, один по одному залишають будинок, час від часу кидаючи тривожні погляди на вікна.

— Схоже, заколот скінчився, — промовив камердинер. — Тепер його ясновельможність, мабуть, уже вийде зі своєї схованки.

З цією думкою він знову попрямував до спальні, гадаючи, що міністр урешті-решт неодмінно має бути саме там.

Камердинер почав пильно оглядати кімнату. Раптом його погляд упав на витончену срібну посудину з ручкою, яка завжди стояла біля туалетного столика, адже міністр надзвичайно дорожив нею як коштовним дарунком князя. З-під неї стирчали дві крихітні худенькі ніжки.

— Господи… Господи! — скрикнув камердинер, тремтячи від жаху. — Господи милостивий! Якщо мене не зраджують очі, то ці ніжки належать його ясновельможності пану міністру Циноберу, моєму найдобрішому панові!

Він кинувся до посудини й, охоплений смертельним страхом, заглянув усередину.

— Ваша ясновельможносте! Ваша ясновельможносте! Заради Бога, що ви там робите? Як ви опинилися на самому дні?

Та Цинобер не озивався. Камердинер зрозумів, що становище міністра справді безнадійне й тепер уже не час думати про придворний етикет. Він схопив його за ніжки й обережно витяг назовні. Але було вже запізно. Маленька ясновельможність була мертва.

Камердинер голосно заголосив. На його крик прибігли мисливець і вся челядь, а хтось негайно помчав по особистого лікаря князя. Тим часом камердинер ретельно витер тіло свого нещасного пана чистими рушниками, поклав його на ліжко й обклав шовковими подушками так, що назовні залишилося лише маленьке зморщене личко.

Незабаром до кімнати увійшла панна Кандіда. Лише небесам було відомо, яким дивом їй удалося вгамувати розбурханий натовп. За нею ступала стара Ліза — рідна мати малого Цахеза. Як не дивно, у смерті Цинобер виглядав куди привабливіше, ніж будь-коли за життя. Його маленькі очі були заплющені, носик побілів, а кутики вуст ледь торкнула спокійна усмішка. Та найбільше вражало густе темно-каштанове волосся, що м’якими кучерями спадало на плечі.

Кандіда лагідно провела рукою по його голові. І тієї ж миті серед волосся тьмяно зблиснула тонка червона смужка.

— О! — вигукнула вона, і її очі засяяли радістю. — О, Проспер Альпанус, великий майстре! Ти дотримав свого слова. Його фатальна доля звершилася, і разом із нею зникла вся ганьба!

— Ой лишенько, — мовила стара Ліза. — Господи милостивий, та це ж зовсім не схоже на мого малого Цахеза. Він ніколи не був таким гарним. Виходить, я даремно тяглася до міста, а ви, ласкава панночко, дали мені недобру пораду.

— Не нарікайте, стара, — спокійно відповіла Кандіда. — Якби ви послухалися мене й не вдерлися до цього будинку раніше, ніж я сюди прийшла, усе склалося б для вас набагато краще. Але повторюю ще раз: той маленький небіжчик, що лежить зараз на ліжку, справді ваш син — крихітка Цахез.

Очі старої раптом засяяли.

— То якщо ця маленька ясновельможність і справді моя дитина, — вигукнула вона, — то, мабуть, усе це прекрасне добро тепер перейде мені? І цей будинок, і все, що в ньому є?

— Ні, — відповіла Кандіда. — Ця нагода вже втрачена. Ви проґавили єдину мить, коли могли здобути багатство. Я ж одразу сказала вам: доля не судила вам бути заможною.

Стара важко зітхнула, і на очах у неї виступили сльози.

— То, може, мені хоча б дозволять забрати мого бідолашного маленького синочка додому? Я загорну його у фартух і понесу. Наш панотець має стільки гарних опудал пташок і білочок. Нехай зробить і з мого малого Цахеза опудало. Я поставлю його на шафі — таким, як він зараз є, у червоному мундирі, з широкою стрічкою та великою зіркою на грудях, щоб він назавжди залишився мені на згадку.

— Та що ви таке кажете! — майже сердито вигукнула Кандіда. — Це надзвичайно безглузда думка. Такого не можна допустити.

Стара знову розридалася, заламуючи руки й не знаходячи собі місця.

— І що мені тепер із того, — голосила вона, — що мій крихітка Цахез дослужився до таких високих чинів і нажив таке велике багатство? От якби він залишився зі мною, якби я виростила його в своїй бідності, то ніколи не впав би в ту кляту срібну посудину. Він був би живий, і, може, я ще дочекалася б від нього радості та підтримки. Носила б я його у своєму кошику для дров, люди пожаліли б нас і кидали б мені хоч якусь копійчину. А тепер… тепер усе пропало…

У передпокої почулися кроки. Кандіда швидко випровадила стару й наказала чекати біля дверей унизу. Вона пообіцяла, що перед від’їздом відкриє їй надійний спосіб, який допоможе назавжди покласти край її нужді та нещастям.

Після цього Кандіда ще раз підійшла до маленького небіжчика. Дивлячись на нього зі щирим співчуттям, вона тихо промовила голосом, у якому бриніла глибока жалість:

— Бідний Цахезе… пасинку природи… Я ж хотіла зробити для тебе добро. Можливо, це була лише моя нерозсудливість — сподіватися, що зовнішня краса, якою я тебе обдарувала, проникне у твою душу й пробудить у ній голос совісті. Голос, який сказав би тобі: «Ти не той, за кого тебе всі вважають. Але прагни хоча б стати гідним того, чиїми крилами ти, безкрилий і немічний, здійнявся так високо». Та цей голос так і не народився в тобі.

Твій млявий, заціпенілий дух не зміг піднестися. Ти залишився таким самим дурним, грубим і невихованим, яким був раніше. Ох, якби ти був хоч трохи меншим злом, якби залишився лише незграбним простаком, то уникнув би цієї ганебної смерті. Проспер Альпанус подбав про те, щоб тепер, після смерті, люди знову побачили в тобі те, чим ти лише здавався за життя завдяки моєму чарівництву. І якщо колись я ще зустріну тебе у вигляді маленького жука, спритної мишки чи жвавої білочки, то щиро цьому зрадію. Спочивай з миром, крихітко Цахезе.

Коли Кандіда залишила кімнату, до неї увійшли особистий лікар князя та камердинер.

— Господи всемогутній! — вигукнув лікар, побачивши мертвого Цинобера й переконавшись, що жодні засоби вже не здатні повернути його до життя. — Як же це сталося, пане камердинере?

— Ох, пане докторе, — відповів той, — надворі лютував справжній заколот. Називайте це бунтом чи революцією — байдуже, — але в передпокої стояв страшенний гармидер. Його ясновельможність, певно, хотіла врятувати своє дорогоцінне життя й сховатися біля туалетного столика. Та послизнулася… і…

Лікар урочисто схилив голову.

— Отже, — промовив він із глибоким зворушенням, — виходить, що він… зі страху перед смертю таки помер.

У цю мить двері з гуркотом розчинилися. До кімнати стрімко влетів князь Барсануф, смертельно блідий. За ним, не менш зблідлі, поспішали семеро придворних камергерів.

— Це правда? Невже це правда? — вигукнув князь.

Та щойно він побачив маленького небіжчика, як мимоволі відступив на крок, звів очі до неба й промовив із невимовною скорботою:

— Ох, Цинобере!

І семеро камергерів, ніби відлуння, повторили вслід за князем:

— Ох, Цинобере!

Потім, наслідуючи свого володаря, вони повиймали з кишень носові хустинки й приклали їх до очей.

Кілька хвилин усі мовчки оплакували покійного. Нарешті князь заговорив:

— Яка страшна втрата… Яка непоправна втрата для держави! Де я тепер знайду людину, яка носила б орден Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками з такою величністю й гідністю, як мій Цинобер? Пане лейб-медику, як ви могли допустити, щоб така людина померла? Поясніть мені, як це сталося. Яка причина? Від чого помер цей видатний муж?

Лейб-медик надзвичайно ретельно оглянув маленьке тіло. Він поважно помацав місця, де колись билися пульси, провів рукою по голові, відкашлявся й урочисто почав:

— Найясніший володарю! Якби я задовольнився лише поверховим поглядом на справу, то сказав би, що пан міністр помер через повне припинення дихання; що дихання припинилося, бо він уже не міг вдихнути повітря; а це сталося тому, що він опинився в рідині, у яку впав. Тоді можна було б заявити, що він загинув, так би мовити, гумористичною смертю. Але нехай буде мені чужа така легковажність! Нехай буде мені чужим прагнення пояснювати все ницими законами фізики те, що має своє справжнє, непорушне коріння виключно в царині психічного.

Він зробив багатозначну паузу й ще поважніше провадив:

— Найясніший князю, дозвольте людині говорити вільно. Перший зародок смерті пан міністр отримав… разом з орденом Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками!

— Що?! — вигукнув князь, пронизавши лікаря гнівним поглядом. — Що ви таке говорите? Орден Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками, який покійний носив на благо держави з такою витонченістю й величчю, став причиною його смерті? Доведіть мені це! Інакше… Камергери, що ви на це скажете?

— Нехай доведе! Нехай доведе! Інакше… — хором підхопили семеро зблідлих камергерів.

Лейб-медик анітрохи не збентежився.

— Найясніший володарю, я неодмінно це доведу. Отже, ніякого «інакше» не буде. Справа полягає ось у чому. Важкий орденський знак, що висів на стрічці, а особливо численні ґудзики на спині, несприятливо впливали на ганглії хребта. Водночас орденська зірка тиснула на той вузлуватий ниткоподібний утвір між трипалою зв’язкою й верхньою брижовою артерією, який ми називаємо сонячним сплетенням. Саме воно переважає у всьому складному лабіринті нервових сплетень.

Цей провідний орган перебуває в найрізноманітніших взаєминах із церебральною системою, і тому вплив на ганглії неминуче позначився й на ній. А хіба не вільне функціонування церебральної системи є необхідною умовою свідомості та особистості, тобто найвищого прояву гармонійної єдності всього організму? Хіба життєвий процес не є результатом спільної діяльності гангліонарної та церебральної систем? Отож! Цей згубний вплив порушив роботу всього психічного організму. Спочатку виникли похмурі думки про невизнані жертви, яких він зазнавав заради держави, носячи цей орден. Далі розлад лише посилювався, аж поки повна дисгармонія між гангліонарною й церебральною системами не спричинила остаточне згасання свідомості та цілковиту втрату особистості. Саме цей стан ми й називаємо смертю.

— Так, найясніший володарю! — урочисто завершив лікар. — Пан міністр уже втратив свою особистість і, висловлюючись зовсім просто, був мертвий, мов миша, ще до того, як упав у ту фатальну срібну посудину. Отже, його смерть мала не фізичну, а незмірно глибоку психічну причину.

Князь невдоволено насупився.

— Пане лейб-медику, ви вже пів години без упину говорите, — сказав він, — а я ладен заприсягтися, що не зрозумів із вашої промови жодного слова. До чого тут уся ця ваша фізика й психіка?

— Фізичний принцип, — знову почав лікар, — є підґрунтям суто рослинного, вегетативного життя, тоді як психічний принцип визначає людський організм, який знаходить рушійну силу свого існування лише в дусі й мисленні.

— Я й досі, — вигукнув князь, дедалі більше дратуючись, — не розумію жодного вашого слова, пане мудрагелю!

— Я хочу сказати, ваша світлосте, — терпляче пояснив лікар, — що фізичне стосується лише вегетативного життя, позбавленого мислення, такого, яке властиве рослинам. Психічне ж пов’язане саме зі здатністю мислити. А оскільки в людині панує розум, то лікар повинен передусім лікувати дух і думку, а тіло розглядати лише як васала духу, який мусить коритися своєму володареві, щойно той цього забажає.

— Ого! — пирхнув князь. — Ого, пане лейб-медику, досить уже! Лікуйте краще моє тіло, а мій дух залиште в спокої — він ніколи не завдавав мені жодних прикрощів. Та й узагалі, пане лейб-медику, ви страшенно заплутана людина. Якби ми зараз не стояли біля тіла мого покійного міністра і якби я не був так глибоко зворушений, я б уже знав, що з вами зробити! А тепер, панове камергери, пролиймо ще кілька сліз над катафалком* нашого незабутнього покійника, а потім ходімо до столу.

Князь приклав хустинку до очей і схлипнув. Камергери зробили те саме, після чого вся процесія рушила до виходу. Біля дверей стояла стара Ліза. На її руці висіло кілька в’язок чудових золотавих цибулин — таких гарних, що важко було відвести погляд. Князь випадково кинув на них оком. У ту ж мить скорбота зникла з його обличчя. Він ласкаво усміхнувся й мовив:

— Здається, я ще ніколи в житті не бачив такої прекрасної цибулі. Напевно, вона має неперевершений смак. Ви продаєте її, люба жінко?

— Авжеж, ваша світлосте, — відповіла Ліза, низько вклоняючись. — Лише продажем цибулі я й перебиваюся, як можу. Вона солодка, мов справжній мед. Чи не бажаєте скуштувати?

Вона простягнула князеві одну з найбільших і найгарніших в’язок. Князь узяв її, задоволено усміхнувся, навіть цмокнув губами й наказав:

— Камергери! Хтось дайте мені складаного ножа.

Отримавши ножик, він старанно очистив одну цибулину й відкусив шматочок.

— Який смак! Яка солодкість! Яка сила! Який вогонь! — захоплено вигукнув князь, і його очі засяяли. — І водночас мені здається, ніби переді мною стоїть незабутній Цинобер, киває мені й шепоче: «Купуйте… їжте цю цибулю, мій князю… цього вимагає благо держави!»

Князь поклав у руку старої Лізи кілька золотих монет, а камергерам наказав забрати до кишень усі в’язки цибулі. Та й на цьому не спинився. Він розпорядився, щоб відтепер лише Ліза постачала цибулю до князівського столу. Так мати малого Цахеза, хоч і не стала багатою, назавжди вибралася зі своїх злиднів і нужди. Безперечно, цьому потай посприяло добре чаклунство доброї феї Розабельверде.

Похорон міністра Цинобера став одним із найпишніших, які будь-коли бачили в Керепесі. За труною в глибокій жалобі йшли князь і всі кавалери ордена Зеленоплямистого Тигра. Дзвонили всі міські дзвони. Більше того — навіть дві гармати, які князь колись за великі гроші придбав для святкових феєрверків, неодноразово дали салют.

Міщани, простолюд, увесь народ ридали й голосили, що держава втратила свою найміцнішу опору й що навряд чи колись знову знайдеться людина з таким глибоким розумом, такою величчю душі, лагідністю та невтомною відданістю загальному благу, як Цинобер, щоб стати біля керма правління.

І справді, ця втрата виявилася непоправною. Адже більше ніколи не знайшлося такого міністра, якому орден Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками пасував би так бездоганно, як незабутньому й навіки уславленому Циноберові.

«Крихітка Цахес» Останній розділ

Смутні прохання автора. — Як професор Мош Терпін нарешті заспокоївся, а Кандіда вже ніколи не могла засмучуватися. — Як золотий жук прошепотів щось на вухо докторові Просперу Альпанусу, той попрощався, а Бальтазар зажив щасливим подружнім життям.

Ось і настав час тому, хто записував для тебе, любий читачу, ці сторінки, попрощатися з тобою. І саме в цю мить його серце охоплюють смуток і тривога. Адже він іще знає безліч дивовижних історій про незвичайні витівки маленького Цинобера, і, правду кажучи, із щирою втіхою розповів би тобі їх усі. Та, озирнувшись на все, що сталося протягом попередніх дев’яти розділів, він розуміє: у цій історії вже й без того чимало чудесного, химерного й такого, що вперто не бажає вкладатися в межі холодного здорового глузду. Якби він додав ще більше подібних див, то, мабуть, зловжив би твоєю доброзичливістю і лише зіпсував би все оповідання. Саме тому автор просить тебе прийняти ці дивні постаті з ясною душею й відкритим серцем, придивитися до них без упередження, а, може, навіть подружитися з ними.

Бо всі вони народилися з натхнення того примхливого духа фантазії, якого звуть Фантазусом, і, можливо, поет надто вже охоче піддався його химерним витівкам. Не сердься ж ані на поета, ані на його вередливого супутника. Якщо бодай інколи ти усміхався не лише вустами, а й душею, читаючи цю історію, — значить, автор досяг саме того, чого прагнув. Тоді він сподівається, що ти великодушно вибачиш йому багато з того, що могло видатися надто дивним. І це буде для нього найкращою винагородою за працю.

Власне кажучи, оповідь могла б завершитися трагічною смертю маленького Цахеза. Та чи не краще, коли наприкінці замість сумної похоронної процесії на читача чекає веселе весілля? Тож згадаймо ще раз прекрасну Кандіду й щасливого Бальтазара, яким судилося нарешті знайти своє щастя.

Професор Мош Терпін завжди вважався людиною освіченою, досвідченою і розсудливою. Багато років він жив за давнім мудрим правилом Nil admirari — нічому не дивуватися. Але тепер сталося так, що вся його незворушна мудрість розсипалася на порох. Подив переслідував його на кожному кроці, аж поки він сам не почав нарікати, що вже й не знає, чи справді він той самий професор Мош Терпін, який колись керував природничими справами в державі. Часом йому навіть здавалося, ніби він не впевнений, чи й досі ходить по землі на власних ногах, високо тримаючи голову.

Спершу він остовпів, коли Бальтазар представив йому доктора Проспера Альпануса як свого дядька. Той показав дарчу, за якою Бальтазар ставав законним власником заміського маєтку за годину дороги від Керепеса разом із лісами, луками й орними землями. Переглядаючи опис майна, професор ледве вірив власним очам: серед перелічених скарбів були коштовні речі, а також цілі злитки золота й срібла, вартість яких далеко перевершувала багатства князівської скарбниці. Згодом він здивувався ще більше, коли, глянувши через лорнет Бальтазара на розкішну домовину, де лежав Цинобер, раптом побачив зовсім не могутнього міністра, а лише маленького незграбного, потворного виродка. І тоді професорові здалося, ніби ніколи й не існувало славнозвісного міністра Цинобера, а люди просто дивним чином помилилися, прийнявши це жалюгідне створіння за мудрого державного мужа.

Та найбільшого потрясіння професор зазнав тоді, коли Проспер Альпанус провів його своїм заміським будинком. Він показав гостеві величезну бібліотеку, безліч дивовижних речей і навіть продемонстрував кілька напрочуд витончених дослідів із незвичайними рослинами та тваринами. Побачене перевершувало все, що Терпін будь-коли міг уявити.

Поступово професорові почало здаватися, що всі його природничі знання нічого не варті. Він відчув себе людиною, замкненою всередині величезного барвистого чарівного світу, немов пташеня в шкаралупі яйця. Ця думка так гнітила його, що зрештою він розплакався, мов мала дитина. Тоді Бальтазар негайно повів його до просторого винного льоху, де виблискували величезні діжки й сяяли рядами пляшки. Усміхаючись, він запевнив професора, що саме тут можна набагато краще вивчати природу, ніж у князівських підвалах, а в чудовому парку навколо маєтку знайдеться все необхідне для справжніх наукових спостережень. Після цього професор Мош Терпін остаточно заспокоївся.

Весілля Бальтазара справили у заміському маєтку. Він, його друзі Фабіан і Пульхер та всі інші гості не могли надивуватися неземній красі Кандіди, тій чарівній принаді, що жила в кожному русі, в її вбранні й у всій її поставі. І це було не просто враження — Кандіду й справді огортав справжній чарівний ореол. Фея Розабельверде, забувши всі колишні образи, прибула на весілля в образі каноніси монастиря Розеншен і власноруч убрала наречену, прикрасивши її найрозкішнішими трояндами. А всім добре відомо: коли за вбрання береться фея, воно неодмінно сидить бездоганно. До того ж Розабельверде подарувала Кандіді дивовижну коштовну прикрасу на шию, що сяяла безліччю вогнів.

Та найбільша сила цього дарунка полягала не в його красі. Варто було Кандіді надягти намисто, як вона вже не могла засмучуватися через жодні дрібниці: ані через недбало зав’язану стрічку, ані через невдалу зачіску, ані через плямку на сукні чи білизні, ані через будь-яку іншу прикру дрібничку. Завдяки цьому її обличчя завжди випромінювало спокій, лагідність і світлу радість, які робили її ще прекраснішою. Здавалося, ніщо у світі вже не могло затьмарити її щастя.

Молодята перебували на самісінькій вершині блаженства. І все ж, хоч могутні чари Проспера Альпануса сповнювали їхні серця невимовною радістю, вони не забували й про своїх найдорожчих друзів, що розділяли з ними це свято. Сам Проспер Альпанус і Розабельверде подбали про те, щоб день весілля став справжнім дивом. З усіх кущів і дерев линули ніжні мелодії кохання, а просто серед парку виникали блискучі столи, заставлені найвишуканішими стравами. На них сяяли кришталеві келихи й пляшки, з яких лилося благородне вино, розливаючи по жилах гостей життєву силу, тепло й веселощі.

Коли настала ніч, над усім парком розтягнулися палаючі веселки. Поміж ними ширяли дивовижні птахи й комахи, що світилися м’яким сяйвом. Варто було їм змахнути крилами — і в повітря злітали мільйони іскор, які безупинно складалися в чарівні постаті. Ці прозорі створіння танцювали в небі, кружляли між деревами й розчинялися у темних заростях. Лісова музика звучала дедалі могутніше, а нічний вітер, тихо шелестячи листям, приносив із собою пахощі квітів і незнаних трав.

Бальтазар, Кандіда та їхні друзі відразу впізнали в усьому цьому могутню магію Проспера Альпануса. Лише професор Мош Терпін, уже добряче захмелілий, голосно розсміявся й заявив, що за всіма цими фокусами, безперечно, стоїть не хто інший, як той проноза — князівський театральний декоратор та майстер феєрверків. Його пояснення викликало лише усмішки, адже ніхто вже не сумнівався, що цього вечора світ став трохи ближчим до казки.

Раптом у повітрі пролунали чисті, дзвінкі удари дзвонів. З висоти спустився блискучий золотий жук, сів Просперові Альпанусу на плече й тихо щось задзижчав йому просто на вухо. Альпанус одразу підвівся, і на його обличчі з’явився урочистий вираз. «Любий Бальтазаре, прекрасна Кандідо, мої дорогі друзі, — мовив він. — Настав час. Лотос кличе мене. Я мушу вирушати».

Потім він підійшов до молодят і довго говорив із ними так тихо, що ніхто не міг почути жодного слова. Бальтазар і Кандіда слухали його з глибоким хвилюванням, і було видно, що мудрий чарівник залишає їм останні дорогоцінні настанови. На прощання він міцно обійняв обох. Після цього Альпанус звернувся до панни фон Розеншен і теж перемовився з нею пошепки — певно, вони домовлялися про нові справи у володіннях фей та чарівників.

Тим часом із небес плавно опустився маленький кришталевий екіпаж. Його тягнули дві сяючі бабки, а керував ними срібний фазан. «Прощавайте! Прощавайте!» — вигукнув Проспер Альпанус, сів до екіпажа, і той легко здійнявся в повітря. Він пролетів над вогняними веселками, дедалі меншав, аж поки не став схожим на маленьку мерехтливу зірку, що зрештою зникла за хмарами.

— Гарна монгольф’єра… — сонно пробурмотів професор Мош Терпін і, остаточно здоланий вином, міцно заснув.

Бальтазар ніколи не забував настанов Проспера Альпануса й мудро розпоряджався дивовижним маєтком, який дістав йому у спадок. Згодом він справді став талановитим поетом. Усе, що Альпанус колись пророкував про цей чарівний дім і про Кандіду, здійснилося до найменших подробиць. А Кандіда ніколи не розлучалася з чарівним намистом, подарованим їй Розабельверде на весілля. Тому й не дивно, що Бальтазар прожив із нею найщасливіше подружнє життя — сповнене радості, гармонії та світлого щастя, про яке тільки міг мріяти будь-який поет поруч із коханою молодою дружиною.

Так і завершується казка про маленького Цахеса, прозваного Цинобером. І цього разу вона справді закінчується щасливо.

Переклад Олег Гнатюк