«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» читати повністю. Ернст Гофман

«Крихітка Цахес» Розділ сьомий

Як професор Мош Терпін досліджував природу у князівському винному погребі. — Міцети Вельзевула. — Відчай студента Бальтазара. — Який благотворний вплив може мати впорядкований заміський будинок на родинне щастя. — Як Проспер Альпанус подарував Бальтазарові черепахову табакерку й поїхав геть.

Бальтазар, який переховувався в селі Гох-Якобсгайм, отримав листа від референдаря Пульхера з Керепеса. Той писав: «Любий друже Бальтазаре, наші справи стають дедалі гіршими. Наш ворог, огидний Цахез, уже став міністром закордонних справ і отримав Великий орден Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками. Тепер він — головний улюбленець князя й без жодних перешкод домагається всього, чого тільки забажає. Професор Мош Терпін зовсім утратив голову від самовдоволення й роздувається від дурної пихи.

Завдяки своєму майбутньому зятеві він отримав посаду генерального директора всіх природних справ у державі. Ця висока служба приносить йому чималі прибутки та безліч інших вигод. На цій посаді він перевіряє й затверджує сонячні та місячні затемнення, а також прогнози погоди, які друкують у дозволених державою календарях. Крім того, він особисто “досліджує природу” в столиці та її околицях. Для таких досліджень із князівських лісів йому доставляють найрідкісніших птахів і найдивовижніших звірів, яких він, щоб якнайглибше пізнати їхню природу, наказує засмажити й із величезним апетитом з’їдає.

Нині ж він, принаймні так сам запевняє, пише наукову працю про те, чому вино має інший смак, ніж вода, і чому діє на людину зовсім інакше. Цю працю він збирається урочисто присвятити своєму майбутньому зятеві. Саме Цахез домігся для нього дозволу щодня проводити свої “досліди” у князівському винному погребі. Професор уже “вивчив” півоксгофта старого рейнського вина, кілька десятків пляшок шампанського, а тепер узявся до великої бочки аліканте. Бідолашний льоховий доглядач лише хапається за голову від такого наукового завзяття. Принаймні в одному професорові пощастило: адже, як тобі добре відомо, більшого ласуна, ніж він, світ іще не бачив.

Єдине, що іноді псує йому життя, — це службові обов’язки. Коли град поб’є поля, йому доводиться вирушати до князівських орендарів і поважно пояснювати, чому саме випав град. Треба ж, мовляв, щоб ті бідолахи набралися хоч трохи науки, навчилися надалі уникати подібних лих і перестали вимагати зменшення орендної плати через біду, в якій, зрештою, винні лише вони самі.

Міністр ніяк не може забути тих добрячих стусанів, яких ти йому відважив. Він поклявся жорстоко помститися тобі. Тож у Керепесі тобі більше показуватися не можна. Мене він також переслідує, бо я випадково підглянув його дивну таємницю — як якась крилата пані щоранку робить йому зачіску. Поки Цахез залишається князівським улюбленцем, годі й мріяти про якусь пристойну державну посаду.

Моя лиха доля постійно зіштовхує мене з цією потворою саме тоді, коли я найменше цього чекаю, і щоразу це закінчується для мене неприємностями. Нещодавно міністр у повному парадному вбранні — зі шпагою, зіркою та орденською стрічкою — прогулювався зоологічним кабінетом. За своєю звичкою він сперся на палицю й, підвівшись навшпиньки, завмер біля великої скляної шафи, де стояли опудала рідкісних американських мавп. Саме в цей час до зали зайшла група іноземців. Один із них, побачивши маленького корінця, вигукнув: “Ах, який чарівний мавпеня! Яке миле створіння! Справжня окраса всієї колекції! Як же називається ця чудова мавпочка? Звідки вона родом?”

Доглядач кабінету цілком серйозно торкнувся плеча Цахеза й відповів: “Так, справді надзвичайний екземпляр. Рідкісний бразильський представник виду Mycetes Belzebub, або Simia Belzebub Linnei — чорний, бородатий, із бурими лапами та кінчиком хвоста… Інакше кажучи — ревун”. Малюк аж захлинувся від люті. “Пане! — запищав він. — Здається, ви або збожеволіли, або в вас дев’ять чортів уселилося! Я не якийсь там Belzebub caudaque і не ревун! Я — Цахез, міністр Цахез, кавалер ордена Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками!”

Я стояв зовсім неподалік. І хоч би це коштувало мені життя, я вже не міг стриматися — вибухнув таким нестримним реготом, що аж захрип. “То й ви тут, пане референдарю?” — просичав він до мене, і його відьомські очі спалахнули червоним полум’ям. Та найдивніше було інше: іноземці вперто вважали його найдивовижнішою мавпою, яку їм будь-коли доводилося бачити, й навперебій намагалися пригостити горіхами ламберта, які повитягали з кишень. Від такого приниження Цахез остаточно втратив самовладання. Він задихався, марно ловив ротом повітря, а його крихітні ніжки зовсім перестали слухатися. Покликаному камердинеру довелося взяти його на руки й віднести до карети.

І все ж я не можу пояснити, чому ця пригода вселяє в мене якусь слабку надію. Адже це вперше зачароване страховисько зазнало справжнього приниження. Достеменно відомо й інше: кілька днів тому рано-вранці Цахез повернувся із саду надзвичайно стривожений. Мабуть, крилата пані не прилетіла, бо його чудові кучері безслідно зникли. Волосся скуйовдженими пасмами звисало йому мало не до спини. Князь Барсануф навіть зауважив: “Любий міністре, не занедбуйте так своєї зовнішності. Я пришлю вам свого перукаря”. На це Цахез чемно відповів, що викине того нахабу у вікно, щойно він переступить поріг. “Яка велич душі! До вас і справді не підступишся!” — захоплено вигукнув князь і навіть розчулився до сліз.

Прощавай, любий Бальтазаре! Не втрачай надії й ховайся якомога краще, щоб вони не змогли тебе схопити».

Прочитавши листа, Бальтазар упав у цілковитий розпач. Не пам’ятаючи себе, він кинувся в самісіньку гущавину лісу, де вже ніхто не міг його почути, і там голосно дав волю своєму болю й відчаю.

— Сподіватися? — у відчаї вигукнув Бальтазар. — Невже я ще маю сподіватися, коли всі надії давно згасли, коли всі зорі закотилися за обрій і лише непроглядна ніч огортає мене, безутішного? О, лиха доле! Я став жертвою темної сили, що увірвалася в моє життя й несе лише загибель. Яким же безумцем я був, коли чекав порятунку від Проспера Альпануса! Саме від того Проспера Альпануса, який своїми диявольськими чарами виманив мене з Керепеса й так підступно все влаштував, що удари, призначені лише дзеркальному привиду, впали на справжню спину Цахеза!

— О, Кандідо! — простогнав він. — Якби ж я тільки міг забути це небесне створіння! Але ні — іскра кохання палає в моєму серці ще дужче, ніж будь-коли. Усюди мені ввижається твій ніжний образ: ти простягаєш до мене руки й усміхаєшся тією лагідною усмішкою, від якої стискається душа. Я знаю, знаю напевно — ти кохаєш мене, люба Кандідо. І саме це робить мій біль нестерпним: я не можу визволити тебе з тієї згубної омани, що скувала твою волю. О, зрадливий Проспере! Чим я завинив перед тобою, що ти так жорстоко насміявся з мене?

Тим часом на ліс остаточно опустилися сутінки. Яскраві барви поволі згасли, розчинившись у густій сірій імлі. Та раптом між деревами спалахнуло дивне світло, ніби останній вечірній промінь зненацька ожив і розтікся крізь крони та кущі. Тисячі дрібних комах із тихим шелестом крил здійнялися в повітря, золоті жуки засяяли живими іскрами, а поміж ними закружляли строкаті метелики, розсипаючи навколо запашний квітковий пилок. Їхнє дзижчання й шепіт поступово злилися в ніжну, чарівну музику, що лагідно огорнула розтерзане серце Бальтазара й почала втихомирювати його біль.

Світло над головою юнака ставало дедалі яскравішим. Він підвів очі й завмер від подиву. У повітрі до нього спускався Проспер Альпанус, верхи на дивовижній комасі, схожій на велетенську бабку, крила якої переливалися всіма барвами веселки. Маг плавно опустився поруч із Бальтазаром, а його незвичайний летючий скакун злетів на гілку найближчого куща й ніби приєднався до таємничого лісового хору.

Проспер Альпанус торкнувся чола юнака дивовижними сяючими квітами, які тримав у руці. І в ту ж мить у серці Бальтазара, мов після довгої зими, ожила свіжа сила, а разом із нею — мужність і надія.

— Ти дуже несправедливий до мене, любий Бальтазаре, — лагідно промовив Проспер Альпанус. — Саме тоді, коли мені нарешті вдалося підкорити чари, що отруювали твоє життя, коли я поспішав до тебе, аби якнайшвидше втішити й принести все необхідне для твого спасіння, ти називаєш мене зрадником і жорстокою людиною. Але я не гніваюся. Немає болю гіршого за муки закоханого серця, і ніщо не зрівняється з нетерплячим розпачем того, хто кохає й боїться втратити кохану.

— Я легко прощаю тобі ці слова, бо й сам колись пережив щось подібне. Майже дві тисячі років тому я покохав індійську принцесу на ім’я Бальзаміна. У відчаї я навіть висмикнув бороду своєму найкращому другові — чарівникові Лотосу. Саме тому, як бачиш, тепер я й сам не ношу бороди: щоб ніхто більше не мав спокуси повторити ту історію. Та розповідати про це зараз було б недоречно. Закоханий прагне чути лише про власне кохання, так само як поет найбільше любить слухати власні вірші. Тож перейдемо до справді важливого.

— Знай: Цахез — це не хто інший, як занедбаний, потворний син бідної селянки. Насправді його звуть Крихітка Цахес, а гучне ім’я Цинобер він вигадав собі сам із марнославства. Каноніса фон Розеншен, яка насправді є знаменитою феєю Розабельверде, одного разу знайшла це нещасне створіння край дороги. Їй здалося, що вона зможе відшкодувати все, чим природа так жорстоко його обділила. Тому вона наділила хлопчика дивовижним даром: відтоді кожна добра думка, кожне мудре слово чи благородний вчинок, здійснені будь-ким у його присутності, приписувалися саме йому. Більше того, варто було Цахезові опинитися серед освічених, розумних і талановитих людей, як усі починали вважати освіченим, розумним і талановитим саме його. І хоч із ким би він не змагався, саме він незмінно здавався довколишнім найдосконалішим представником свого роду.

— Уся сила цього дивного чаклунства, — продовжив Проспер Альпанус, — прихована в трьох вогненно-червоних волосинах, що ростуть на тімені Цахеза. Будь-який дотик до них, а втім і до самої маківки, завжди завдавав би йому нестерпного болю й навіть міг би стати для нього згубним. Саме тому фея наказала його від природи рідке й скуйовджене волосся укладати густими, гарними кучерями. Вони не лише захищали голову карлика, а й приховували той вогнистий пасмок, водночас посилюючи дію чарів. Кожного дев’ятого дня сама Розабельверде розчісувала його золотим чарівним гребенем, і після цього будь-яка спроба зруйнувати закляття ставала марною. Але сам гребінь було знищено могутнім талісманом, який мені вдалося непомітно підкласти добрій феї, коли вона приходила до мене в гості.

— Тепер залишається лише одне, — сказав він. — Треба вирвати ті три вогняні волосини, і Цахез миттєво повернеться до своєї справжньої нікчемності. Саме тобі, любий Бальтазаре, судилося зняти це закляття. У тебе вистачить і мужності, і сили, і вправності, щоб виконати все як належить. Візьми ось це невеличке шліфоване скельце. Коли натрапиш на Цахеза, подивися крізь нього просто на його голову — тоді три червоні волосини самі відкриються твоєму поглядові. Міцно схопи його, не зважай на пронизливий вереск, який він здійме, мов переляканий кіт, одним ривком вирви всі три волосини й негайно спали їх. Це треба зробити блискавично: вирвати одним рухом і відразу кинути у вогонь. Інакше вони ще можуть накоїти чимало лиха. Тому насамперед подбай, щоб міцно вхопити волосини й напасти на карлика саме тоді, коли поруч буде полум’я або хоча б запалена свічка.

— О Проспере Альпанусе! — вигукнув Бальтазар. — Яким же негідним було моє недовір’я до вашої доброти й шляхетності! Я відчуваю всім серцем, що мої страждання ось-ось закінчаться і що саме тепер переді мною відчиняються золоті брами справжнього щастя!

Проспер Альпанус усміхнувся й заговорив далі:

— Я люблю таких юнаків, як ти, Бальтазаре. Тих, у чиєму серці живуть чиста любов і щира туга за прекрасним, у чиїй душі досі звучать величні гармонії далекої країни божественних чудес — моєї справжньої батьківщини. Лише люди, обдаровані цією внутрішньою музикою, по-справжньому заслуговують називатися поетами. Хоча нині цим словом часто величають і тих, хто схопить перший-ліпший контрабас, почне водити по струнах смичком, а безладне деренчання, яке виривається з-під його рук, щиро вважає високим мистецтвом і голосом власної душі.

— Я знаю, Бальтазаре, що часом тобі здається, ніби ти розумієш мову дзюркотливих струмків, шепіт дерев, а вечірня заграва звертається до тебе словами, які можна збагнути. І це не омана. Саме в такі миті ти справді чуєш таємничі голоси природи. Вони озиваються до тебе тому, що в самій глибині твоєї душі народжується той божественний звук, який пробуджує найпотаємнішу гармонію всього сущого.

— Ти граєш на фортепіано, а отже, знаєш: варто торкнутися однієї клавіші, як їй у відповідь відгукуються споріднені звуки. Це не просто вдале порівняння — це один із великих законів природи. І повір мені, поете, ти набагато талановитіший, ніж думають ті, кому ти читав свої спроби записати пером і чорнилом музику, що звучить у твоєму серці. Щоправда, самі ці спроби ще далекі від досконалості. Зате в історичному жанрі тобі вдалося створити справді вартісну річ, коли ти з такою докладністю й уважністю описав історію кохання солов’я до пурпурової троянди — ту саму історію, що розгорталася просто в мене на очах. Це дуже мила й вдала праця.

Проспер Альпанус замовк. Бальтазар здивовано дивився на нього широко розплющеними очима. Він не міг вимовити й слова: той твір, який сам уважав своїм найдивовижнішим, найфантастичнішим поетичним натхненням, Проспер Альпанус спокійно назвав лише історичним оповіданням.

— Мабуть, — провадив далі Проспер Альпанус, і його обличчя освітила доброзичлива усмішка, — тебе дивують мої слова. Та й узагалі багато що в мені здається тобі незвичайним. Але пам’ятай: на думку всіх поважних і розсудливих людей, я належу до тих істот, яким дозволено існувати лише в казках. А ти ж знаєш, любий Бальтазаре, що такі персонажі можуть поводитися як їм заманеться, говорити найдивніші речі й не зважати на здоровий глузд — особливо тоді, коли за їхніми химерними словами все ж приховується зерно істини.

— Та досить про це. Повернімося до справи. Якщо фея Розабельверде так ревно опікувалася нещасним потворним Цинобером, то віднині ти, Бальтазаре, стаєш моїм підопічним. Тож вислухай, що я вирішив для тебе зробити. Учора мене відвідав чарівник Лотос. Він передав мені тисячу привітань, але разом із ними — й тисячу нарікань від принцеси Бальзаміни. Вона прокинулася від довгого сну й тепер, під чарівні звуки «Чарта Бгаде» — тієї поеми, що колись стала першою піснею нашого кохання, — простягає до мене руки з далекої Індії. Навіть мій давній приятель, міністр Ючі, привітно кличе мене зі своєї оселі біля Полярної зорі. Отже, мені час вирушати в найдальші краї Індії.

— Свій заміський маєток, який я залишаю, я не хотів би бачити нічиєю власністю, окрім твоєї. Завтра я поїду до Керепеса й оформлю дарчу, у якій виступлю як твій рідний дядько. Коли ж чари Цахеза буде зруйновано, ти з’явишся перед професором Мошем Терпіном уже не бідним студентом, а власником чудового маєтку й значного статку. Попросиш руки прекрасної Кандіди — і професор, переповнений захватом, без вагань дасть свою згоду.

— Але це ще не все. Якщо ти разом із Кандідою оселишся в моєму будинку, ваше сімейне щастя буде надійно захищене. За прекрасними деревами там росте все, що тільки може знадобитися господарству: найкращі фрукти, розкішна капуста та така смачна городина, якої не знайти в цілому краї. Твоя дружина завжди матиме перший весняний салат і найранішу спаржу. Кухня там улаштована так мудро, що жоден горщик ніколи не втече через край, а жодна страва не зіпсується, навіть якщо ти запізнишся до обіду на цілу годину.

— Килими, оббивка стільців і диванів зроблені з такої дивовижної тканини, що навіть найбезглуздіший слуга не зможе посадити на них жодної плями. Порцеляна й скло теж мають свою таємницю: вони не розіб’ються, навіть якщо прислуга навмисне кидатиме їх об кам’яну підлогу. А щоразу, коли Кандіда влаштовуватиме велике прання, над просторою галявиною за будинком стоятиме ясна сонячна погода, навіть якщо довкола лютуватимуть злива, грім і блискавка. Одне слово, любий Бальтазаре, я подбав про все, щоб ти міг довгі роки спокійно й безтурботно насолоджуватися домашнім щастям поруч із коханою Кандідою.

— А тепер настав час повертатися додому й разом із моїм другом Лотосом почати приготування до далекої подорожі. Прощавай, Бальтазаре!

Проспер Альпанус двічі тихенько свиснув. Тієї ж миті, дзижчачи прозорими крилами, до нього підлетіла велетенська бабка. Маг легко накинув на неї вуздечку, вправно скочив у сідло й уже мав відлетіти, коли раптом спинився просто в повітрі та повернувся до юнака.

— Ледь не забув про твого приятеля Фабіана, — усміхнувся він. — У хвилину пустотливого настрою я покарав його за надмірну цікавість значно суворіше, ніж слід було. У цій коробочці міститься те, що швидко його втішить.

З цими словами Проспер простягнув Бальтазарові невеличку, дбайливо відполіровану черепахову табакерку. Юнак сховав її до кишені поруч із маленьким чарівним лорнетом, який раніше отримав від мага для зняття чар із Цинобера.

Після цього Проспер Альпанус стрімко помчав крізь лісову хащу на своїй дивовижній бабці. Лісові голоси зазвучали ще голосніше й прекрасніше, ніби самі дерева проводжали мага прощальною піснею.

А Бальтазар повернувся до Гох-Якобсгайма. Його серце було сповнене світлої радості, а солодка надія, що ще недавно здавалася назавжди втраченою, тепер сяяла перед ним, мов світанок нового життя.

«Крихітка Цахес» Розділ восьмий

Як через довгі поли свого сюртука Фабіана вважали сектантом і заколотником. — Як князь Барсануф сховався за камінним екраном і звільнив генерального директора природних справ. — Втеча Цахеза з дому Моша Терпіна. — Як Мош Терпін збирався вирушити верхи на літньому метелику й стати імператором, але натомість ліг спати.

Ще вдосвіта, коли вулиці й дороги Керепеса були зовсім безлюдними, Бальтазар потай пробрався до міста й одразу попрямував до оселі свого друга Фабіана. Ледь він постукав у двері кімнати, як ізсередини почувся слабкий, хворобливий голос:

— Заходьте…

Бальтазар переступив поріг і завмер. На ліжку лежав Фабіан — блідий, виснажений, із обличчям, на якому застигли безнадія й страждання.

— Заради всього святого! — вигукнув Бальтазар. — Друже, що сталося? Що з тобою?

— Ох, друже… — ледве вимовив Фабіан, насилу підводячись на лікті. — Мені кінець. Усе скінчено. Прокляте чаклунство, яке, я певен, із помсти наслав на мене Проспер Альпанус, остаточно занапастить мене.

— Невже це можливо? — здивувався Бальтазар. — Ти ж ніколи не вірив ні в чари, ні у відьом.

— Тепер вірю! — майже плаксиво перебив його Фабіан. — Тепер я готовий повірити в усе на світі: у чаклунів, відьом, духів землі й води, у Щурячого Короля, у корінь мандрагори — словом, у що завгодно. Бо коли така біда навалюється просто тобі на голову, швидко позбуваєшся свого скепсису. Пам’ятаєш той пекельний скандал із моїм сюртуком, коли ми поверталися від Проспера Альпануса? Якби ж усе закінчилося лише ним! Але озирнися довкола, любий Бальтазаре.

Бальтазар уважно оглянув кімнату. Уздовж усіх стін висіли сюртуки, пальта, куртки — найрізноманітніших фасонів, кольорів і крою.

— Це що ж? — засміявся він. — Ти вирішив відкрити крамницю готового одягу?

— Не кепкуй, — сумно відповів Фабіан. — Кожну з цих речей я замовляв у найкращих кравців, сподіваючись, що бодай один сюртук урятує мене від прокляття. Але все марно. Варто мені лише кілька хвилин походити в новому вбранні, яке спочатку сидить на мені бездоганно, як рукави самі собою підповзають мало не до плечей, а поли видовжуються так, що волочаться за мною чи не на шість ліктів.

— У відчаї я навіть наказав пошити собі коротенький жакет із такими довжелезними рукавами, що вони скидалися на костюм П’єро. Думав собі: “Ну що ж, нехай рукави повзуть угору, нехай поли видовжуються — зрештою все зрівноважиться”. Та не тут було! Уже за кілька хвилин сталося те саме, що й з усім іншим одягом. Найславетніші кравці виявилися безсилими перед цим проклятим чаклунством.

— Спочатку всі лише сміялися з мене й насміхалися, куди б я не прийшов. Але невдовзі, коли я знову й знову з’являвся в цих безглуздих сюртуках, люди почали вигадувати куди серйозніші пояснення. Найменше зло — жінки. Вони вирішили, що я неймовірно пихатий і безсоромний, бо навмисне виставляю напоказ голі руки, вважаючи їх надзвичайно вродливими.

— Богослови ж оголосили мене сектантом. Вони довго сперечалися, до якої саме єресі мене зарахувати — до рукавістів чи до полістів. Щоправда, в одному вони були одностайні: обидві секти надзвичайно небезпечні, бо проповідують повну свободу людської волі й дозволяють людям думати те, що їм заманеться.

— А дипломати пішли ще далі. Вони вирішили, що я небезпечний підбурювач. Мовляв, довгими полами свого сюртука я прагну посіяти в народі невдоволення владою й підштовхнути людей до бунту. Ба більше, мене навіть оголосили членом таємного товариства, відмітною ознакою якого є… короткі рукави. Вони переконували, що сліди цього загадкового братства “короткорукавників” уже давно трапляються по всій країні й що боятися їх слід не менше, ніж єзуїтів, а може, й більше. Адже вони всюди насаджують шкідливу для держави поезію та ще й насмілюються сумніватися в непогрішності князів!

— Зрештою справа набула такого розголосу, що мене викликав сам ректор. Я одразу зрозумів, чим усе закінчиться, якщо прийду в сюртуку, тож з’явився лише в жилеті. Це розлютило його ще більше. Він вирішив, що я навмисне над ним глузую, і суворо наказав протягом восьми днів з’явитися перед ним у пристойному, нормальному сюртуку. Інакше, сказав він, мене без жодної поблажливості відрахують з університету.

Фабіан безсило опустив голову на подушку.

— Сьогодні спливає останній день цього строку… О, який же я нещасний!.. Проклятий Проспер Альпанус!..

— Годі, годі, любий Фабіане! — вигукнув Бальтазар. — Не нарікай на мого дорогого дядечка. Він подарував мені чудовий маєток. І повір, щодо тебе він також не мав лихих намірів. Хоч мушу визнати: за твою надмірну цікавість він покарав тебе значно суворіше, ніж слід було. Але я приніс тобі порятунок! Він передав ось цю коробочку й запевнив, що вона покладе край усім твоїм бідам.

З цими словами Бальтазар дістав із кишені маленьку поліровану черепахову табакерку, подаровану Проспером Альпанусом, і простягнув її нещасному другові.

— І чим же, дозволь спитати, — недовірливо буркнув Фабіан, — може допомогти ця кумедна дрібничка? Невже маленька черепахова коробочка здатна якось вплинути на мої сюртуки?

— Не знаю, — чесно відповів Бальтазар. — Але мій любий дядечко ніколи мене не обманював, і я безмежно йому довіряю. Відкриймо її — тоді й побачимо, що всередині.

Фабіан підняв кришечку. І сталося справжнє диво. Із крихітної табакерки почав повільно розгортатися чудово пошитий чорний фрак із найтоншого сукна. Він усе ріс і ріс, поки не став звичайного людського розміру. І Фабіан, і Бальтазар одночасно скрикнули від щирого подиву.

— Ось воно! — захоплено вигукнув Бальтазар. — Тепер я розумію тебе, любий Проспере, мій дорогий дядечку! Саме цей фрак зруйнує прокляття.

Фабіан без вагань одягнув нове вбрання. І все сталося саме так, як передбачав Бальтазар. Фрак сидів на ньому бездоганно — краще, ніж будь-який одяг у його житті. Рукави більше не повзли догори, а поли не видовжувалися до неймовірної довжини.

Фабіан був поза себе від радості. Не гаючи ані хвилини, він вирішив негайно вирушити до ректора в новому бездоганному фраку й остаточно покласти край усім непорозумінням.

Поки його не було, Бальтазар докладно розповів другові про все, що сталося в маєтку Проспера Альпануса, і про те, як маг відкрив йому спосіб покласти край згубним чарам потворного карлика Цахеза. Фабіан, який після всіх пережитих пригод уже зовсім позбувся свого колишнього скептицизму, не шкодував слів захоплення, прославляючи шляхетність Проспера. Він одразу ж запропонував допомогти Бальтазарові здійснити зняття чар із Цинобера.

Саме в цю мить Бальтазар визирнув у вікно й помітив свого друга, референдаря Пульхера. Той із похмурим виглядом крадькома пробирався повз будинок, ніби намагався залишитися непоміченим. На прохання Бальтазара Фабіан висунувся у вікно, гукнув його й жестом запросив піднятися нагору.

Щойно Пульхер переступив поріг, як одразу вигукнув:

— Фабіане, який у тебе чудовий фрак!

— Бальтазар усе тобі пояснить, — усміхнувся Фабіан. — А мені вже час до ректора.

З цими словами він поспішно вибіг із кімнати.

Бальтазар тим часом детально переповів Пульхерові все, що відбулося: і зустріч із Проспером Альпанусом, і таємницю чарів Цахеза, і спосіб їх зруйнувати. Вислухавши його до кінця, Пульхер рішуче сказав:

— Час настав якнайдоречніше. Це огидне страховисько має нарешті втратити свою владу. Сьогодні відбудуться урочисті заручини Цахеза з Кандідою. Пихатий Мош Терпін влаштовує пишне свято й запросив навіть самого князя. Саме туди ми й проникнемо. У будинку професора ми зненацька нападемо на карлика. А світла в залі буде більш ніж достатньо, щоб негайно спалити три чаклунські волосини.

Друзі ще довго обговорювали подробиці свого задуму, узгоджували кожен крок і застерігали один одного від можливих небезпек. Саме тоді двері відчинилися, і до кімнати повернувся Фабіан. Його обличчя сяяло такою радістю й полегшенням, що без слів було зрозуміло: зустріч із ректором закінчилася якнайкраще.

— Сила, — радісно почав Фабіан, — сила того фрака, що з’явився з черепахової табакерки, виявилася просто дивовижною. Щойно я переступив поріг ректорського кабінету, він одразу привітно всміхнувся.

— «Ага! — сказав він. — Отже, любий Фабіане, я бачу, ви нарешті повернулися після свого дивного захоплення. Гарячі голови на кшталт вашої легко впадають у крайнощі. Втім, я ніколи не вважав вашу поведінку релігійним фанатизмом. Радше це був хибно зрозумілий патріотизм і надмірне захоплення героїчними прикладами давнини. Але тепер — інша справа! Оце так сюртук! Як чудово він на вас сидить! Благословенна держава, благословенний світ, коли благородні юнаки носять саме такі сюртуки — із такими правильними рукавами й такими бездоганними полами. Залишайтеся вірним, Фабіане, такій чесноті й такому шляхетному духові, адже саме з них народжується справжня велич героя!»

— Після цих слів ректор обійняв мене, і в його очах заблищали сльози. Я й сам не збагнув, як сталося, що витяг із кишені ту саму черепахову табакерку, в якій до цього містився фрак. «Прошу!» — мовив ректор, уже складаючи пальці, щоб узяти дрібку нюхального тютюну. Не знаючи навіть, чи є там тютюн, я відкрив кришечку. Ректор зазирнув усередину, взяв щось пальцями, понюхав, міцно потиснув мені руку, а сльози ще дужче покотилися його щоками. «Шляхетний юначе! Яка чудова понюшка! Усе прощено й забуто. Прошу вас сьогодні до мене на обід!» Отож, друзі мої, усім моїм бідам настав кінець. А якщо сьогодні, як я вже майже не сумніваюся, нам удасться зняти чари з Цинобера, то й ви незабаром будете щасливі.

У великій залі, залитій світлом сотні свічок, стояв маленький Цахез. На ньому був розкішний багряний, рясно вишитий камзол, через груди спадала стрічка Великого ордена Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками, при боці висіла шпага, а під пахвою він тримав капелюх із пишним пір’ям. Поряд із ним сяяла в усій красі наречена — прекрасна Кандіда, прикрашена до заручин. Вона була сама юність, сама чарівність.

Цахез тримав її за руку, час від часу підносив її до губ і цілував, водночас гидко кривляючись у подобі усмішки. І щоразу після такого поцілунку щоки Кандіди спалахували ще яскравішим рум’янцем, а її погляд сповнювався найніжнішою любов’ю до цього жалюгідного карлика.

Це було настільки моторошне видовище, що будь-хто, хто не перебував під владою чаклунства, схопив би огидного виродка й жбурнув просто в камінне полум’я, аби визволити дівчину з цієї жахливої омани. Але всі присутні були засліплені чарами Цинобера й не бачили нічого неприродного.

Гості стояли широким колом, з поважною шанобливістю тримаючись на певній відстані від заручених. Лише князь Барсануф залишився поруч із Кандідою й раз у раз намагався розкидати довкола багатозначні милостиві погляди. Проте на нього майже ніхто не звертав уваги. Усі очі були прикуті лише до наречених, а особливо — до Цахеза. Час від часу він бурмотів кілька зовсім незрозумілих слів, і після кожного такого бурмотіння залу огортав захоплений шепіт, а гості дружно зітхали:

— Ах!..

Настала урочиста мить обміну обручками. Професор Мош Терпін урочисто вийшов на середину зали, несучи срібний піднос, на якому мерехтіли золоті персні. Він поважно прокашлявся. Цахез щосили підвівся навшпиньки, намагаючись здаватися вищим, але навіть так ледве діставав своїй нареченій до ліктя.

Усі затамували подих в очікуванні найголовнішої миті.

І раптом…

За дверима почулися чужі голоси. Двері до зали широко розчинилися.

До кімнати стрімко ввірвався Бальтазар, а слідом за ним — Пульхер і Фабіан. Вони рішуче прорвалися крізь натовп просто до середини кола.

— Що це таке?

— Хто ці люди?

— Чого вони хочуть? — зчинився загальний переполох, і всі присутні заговорили водночас.

Князь Барсануф у жаху скрикнув:
— Заколот! Бунт! Варта! — і, забувши про всю свою велич, миттю сховався за камінною ширмою. Професор Мош Терпін упізнав Бальтазара, який уже майже пробився до Цинобера, й обурено вигукнув:
— Пане студенте! Ви збожеволіли? Ви при тямі? Як ви смієте вриватися на заручини? Люди! Панове! Слуги! Викиньте цього нахабу за двері!
Та Бальтазар не звернув уваги ні на крики, ні на метушню довкола. Він спокійно витягнув лорнет доктора Проспера й, не відводячи погляду, навів його просто на голову Цинобера.

У ту ж мить, наче його вразила блискавка, Цинобер пронизливо заверещав, мов ошпарений кіт, і від того дикого крику здригнулася вся зала. Кандіда зблідла й непритомною впала в крісло, а щільне коло гостей миттєво розсипалося в різні боки. Перед очима Бальтазара виразно спалахнула вогнисто-червона пасмочка волосся, що сяяла над головою карлика. Він одним стрибком кинувся до Цинобера, схопив його, але той відчайдушно пручався, дрібними ніжками бив повітря, дряпався й кусався. Та Бальтазар уже не випускав своєї здобичі.

— Тримайте його! — вигукнув він.
Фабіан і Пульхер миттю підскочили й міцно схопили карлика, так що той уже не міг ані вирватися, ані поворухнутися. Бальтазар обережно, але впевнено вхопив чарівні червоні волосини й одним різким рухом вирвав їх із голови Цинобера. Наступної миті він кинув їх у камін. Волосся спалахнуло сухим тріском, пролунав оглушливий вибух, і всі присутні ніби одночасно прокинулися від важкого зачарованого сну. Перед ними стояв маленький Цинобер, який щойно незграбно підвівся з підлоги, й, захлинаючись від люті, сипав образами та наказував негайно схопити зухвалих злочинців, котрі посміли підняти руку на першого міністра держави.

Та гості лише здивовано перезиралися.
— Звідки взялося це кумедне страховисько? Чого хоче цей дрібний виродок? — чулося звідусіль.
Карлик тупотів ногами, несамовито кричав і без кінця повторював:
— Я міністр Цинобер! Я міністр Цинобер! Кавалер Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками!
У відповідь залу накрив вибух нестримного реготу. Чоловіки оточили його, підхопили на руки й почали перекидати один одному, мов м’ячик. Один за одним відлітали орденські ґудзики, злетів капелюх, потім шпага, а невдовзі й черевики.

Тим часом князь Барсануф нарешті визирнув із-за ширми й обережно ступив у самісінький вир гамору. Побачивши його, карлик заверещав ще голосніше:
— Князю Барсануфе! Ваша Світлосте! Рятуйте свого міністра! Свого улюбленця! Допоможіть! Держава в небезпеці! Зеленоплямистий Тигр!.. Горе!..
Князь лише кинув на нього холодний, сповнений презирства погляд і, не відповідаючи ні словом, рушив до виходу. Дорогу йому перегородив Мош Терпін. Барсануф схопив професора за руку, відтягнув убік і, ледве стримуючи гнів, прошипів:
— То ви насмілилися розіграти перед своїм князем таку жалюгідну виставу? Ви запросили мене на заручини своєї доньки з моїм достойним міністром Цинобером, а замість нього показуєте якесь потворне страховисько, перевдягнуте в дорогий одяг? Ви розумієте, що це схоже на державну зраду? Якби не було очевидно, що ви просто безнадійний дурень, якому місце в божевільні, я покарав би вас за це найсуворіше. Віднині ви більше не генеральний директор природничих справ. І більше не смійте навіть наближатися до моїх винних підвалів. Прощавайте!

Після цих слів князь стрімко покинув будинок. А Мош Терпін, тремтячи від гніву й приниження, кинувся на Цинобера, схопив його за довге скуйовджене волосся й потяг до відчиненого вікна.
— Геть звідси! — волав він. — Лети вниз, мерзенне страховисько! Це ти обдурив мене, вкрав мою честь і позбавив усього щастя в житті!
Він уже хотів викинути карлика надвір, коли доглядач зоологічного кабінету блискавично кинувся вперед, вирвав Цинобера з його рук і вигукнув:
— Зупиніться, пане професоре! Не смійте нищити князівське майно. Це не виродок. Це ж Міцета Вельзевул, мавпа, що втекла з музею!

— Сімія Вельзевул! Сімія Вельзевул! — весело підхопили гості, вибухнувши новою хвилею сміху. Але варто було доглядачеві уважніше придивитися до своєї знахідки, як він розчаровано скрикнув:
— Що таке? Та це ж зовсім не Сімія Вельзевул! Це якийсь огидний кореневий виродок! Ганьба! Фу!
І з цими словами він із відразою жбурнув Цинобера просто посеред зали. Глузливий регіт став іще голоснішим. Маленький карлик, пищачи, гарчачи й мало не плачучи від люті, кинувся до дверей, скотився сходами вниз і стрімголов помчав додому. Найдивніше було те, що жоден із його численних слуг навіть не впізнав свого колишнього всемогутнього пана — ніби його влада й велич розтанули разом із чарівними волосинами, перетворившись на попіл у каміні.

Бальтазар тим часом непомітно вислизнув із зали й попрямував до невеликого кабінету, куди, як він устиг помітити, віднесли непритомну Кандіду. Він упав перед нею навколішки, припав губами до її рук і почав називати її найніжнішими словами, які тільки могла підказати закохана душа. Нарешті Кандіда глибоко зітхнула й розплющила очі. Побачивши перед собою Бальтазара, вона радісно скрикнула:
— Нарешті… нарешті ти тут, мій коханий Бальтазаре! Ох, я мало не згасла від туги й нестерпного чекання! Мені весь час вчувався спів солов’я, від якого пурпурова троянда відкриває своє серце й проливає його живу кров.

Вона вже ні на що не зважала й, забувши про все довкола, почала розповідати, який страшний, огидний сон тримав її в полоні. Їй здавалося, ніби до самого серця припав якийсь потворний демон, якого вона мусила кохати всупереч власній волі. Той лиходій так майстерно прибрав подобу Бальтазара, що вона майже не могла відрізнити одного від другого. І хоча в найясніші миті вона розуміла, що перед нею не Бальтазар, незбагненна сила знову примушувала її тягнутися до того чудовиська — начебто саме любов до Бальтазара змушувала її любити його облудний привид. Це було чаклунство, якому вона не могла дати жодного пояснення.

Бальтазар відкрив їй стільки правди, скільки вона могла витримати, не втративши остаточно душевної рівноваги. А тоді сталося те, що завжди відбувається між двома людьми, які щиро кохають одне одного: вони обсипали себе нескінченними запевненнями, давали тисячі клятв у вічній любові та незрадливій вірності. Вони міцно обіймалися, притискалися одне до одного так, ніби весь світ перестав існувати. Здавалося, саме небо огорнуло їх найчистішим блаженством, і жодна земна тривога вже не могла проникнути в цю мить їхнього щастя.

Саме тоді до кімнати ввійшов Мош Терпін. Він ламав руки, тяжко зітхав і голосно нарікав на свою долю. Слідом за ним увійшли Пульхер і Фабіан, які безперервно намагалися його заспокоїти, хоча всі їхні слова були марними.
— Ні! — вигукнув професор. — Я людина, остаточно розбита! Більше не генеральний директор природничих справ! Мені назавжди закрито дорогу до князівських винних підвалів! Князь прогнав мене зі своєї ласки! А я ж сподівався хоча б колись стати кавалером ордена Зеленоплямистого Тигра… нехай навіть лише з п’ятьма ґудзиками! Усе загинуло! І що тепер скаже його високоповажність міністр Цинобер, коли довідається, що я прийняв за нього якусь огидну потвору — чи то Сімія Вельзевул, чи ще якусь мавпу? О Боже! Його гнів також упаде на мене! Аліканте!.. Аліканте!..

— Любий професоре, — намагалися його втішити друзі, — шановний пане генеральний директоре, ви забуваєте найголовніше: міністра Цинобера більше не існує. Ви ні в чому не винні. Це саме Цахез, завдяки чарівному дарові, який отримав від феї Розабельверде, зумів обдурити вас так само, як і всіх нас.
Тоді Бальтазар докладно розповів усю історію — від самого початку й до останньої миті, коли чарівні волосини було кинуто у вогонь. Професор слухав мов зачарований, не перебиваючи жодним словом. Коли ж розповідь скінчилася, він розгублено пробурмотів:
— Я сплю чи не сплю? Відьми… чаклуни… феї… чарівні дзеркала… дивні таємничі зв’язки… Невже я повинен повірити в усе це безумство?

— Ах, любий пане професоре, — засміявся Фабіан, — якби вам довелося бодай кілька днів походити в тому самому дивовижному сюртуку з короткими рукавами й довжелезним шлейфом, який носив я, ви б повірили в будь-яке чаклунство без жодних вагань.
— Так! Так! — вигукнув Терпін, дедалі більше захлинаючись власними словами. — Саме так усе й було! Мене обдурило зачароване чудовисько! Земля тікає з-під ніг! Я вже лечу до стелі! Проспер Альпанус кличе мене із собою! Я лечу верхи на літньому метелику! Фея Розабельверде зачісує мені волосся! Панна Розеншён робить мене міністром! Ні… королем!.. Імператором!

І він почав носитися кімнатою, стрибати, сміятися й вигукувати щось незрозуміле з такою шаленою радістю, що всі присутні всерйоз злякалися за його розум. Лише коли сили остаточно залишили його, професор безпорадно впав у велике крісло. До нього тихо підійшли Кандіда й Бальтазар. Вони почали говорити про своє кохання — про те, що не можуть жити одне без одного й ніколи більше не дозволять ніякій темній силі їх розлучити. У цих словах було стільки щирості й ніжності, що навіть суворий професор не стримав сліз.

— Гаразд… — промовив він, схлипуючи. — Нехай буде по-вашому, діти. Одружуйтеся. Любіть одне одного. Хоч і голодуйте разом, бо Кандіді я не дам ані шеляга посагу.
Бальтазар лише всміхнувся.
— Щодо голоду, пане професоре, — лагідно відповів він, — сподіваюся, вже завтра мені пощастить переконати вас, що боятися цього не доведеться. Мій дядько, Проспер Альпанус, давно подбав про моє майбутнє, тож нам із Кандідою не загрожують ні злидні, ні нестатки.

— Зроби це, — стомлено сказав професор, — зроби це, мій любий сину, якщо можеш, і зроби це завтра; бо якщо я не хочу збожеволіти, якщо моя голова не хоче розірватися, я маю негайно лягти спати! — Він справді зробив це саме тоді й там.