«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» читати повністю. Ернст Гофман

«Крихітка Цахес» П‘ятий розділ

Як князь Барсануф снідав лейпцизькими жайворонками та данцигською золотою горілкою, поставив масну пляму на свої кашемірові штани й зробив таємного секретаря Цахеза таємним особливим радником. — Книжки з картинками доктора Проспера Альпануса. — Як швейцар вкусив студента Фабіана за палець, чому той носив шлейф і через це став посміховиськом. — Втеча Бальтазара.

Уже неможливо приховувати, що міністр закордонних справ, до канцелярії якого Цахез був прийнятий таємним секретарем, походив із того самого роду барона Претекстата фон Мондшайна, який колись марно розшукував родовід феї Розабельверде в лицарських хроніках і турнірних книгах. Його також звали Претекстат фон Мондшайн. Це був чоловік бездоганного виховання, витончених манер і блискучої освіти. Він ніколи не плутав звертань, писав своє ім’я французькими літерами, мав напрочуд гарний почерк і навіть іноді сам працював, особливо коли надворі стояла погана погода.

Князь Барсануф, наступник великого Пафнутія, щиро прихилявся до Мондшайна. Міністр завжди мав готову відповідь на будь-яке запитання, охоче грав із князем у кеглі під час дозвілля, чудово знався на фінансових справах і танцював гавот так майстерно, що мало хто міг із ним зрівнятися.

Одного разу барон Претекстат фон Мондшайн запросив князя поснідати лейпцизькими жайворонками й скуштувати чарку данцигської золотої горілки. Коли князь прибув до його будинку, то у великій передній застав кількох привітних дипломатів. Серед них стояв і маленький Цахез. Спираючись на свою палицю, він зухвало блискав очицями, не звертаючи на князя жодної уваги, й саме запихав до рота смаженого жайворонка, якого щойно поцупив зі столу.

Ледве князь побачив коротуна, як доброзичливо всміхнувся й звернувся до міністра:

— Мондшайне, хто цей милий, розумний молодий чоловік у вашому домі? Чи не він, бува, складає ті чудово стилізовані й бездоганно написані звіти, які я останнім часом отримую від вас?

— Саме так, ваша світлосте, — уклонився Мондшайн. — Доля подарувала мені його як найталановитішого й найкмітливішого співробітника в усьому моєму відомстві. Його звуть Цахез. Дозвольте найщиріше рекомендувати цього видатного молодого чоловіка вашій ласці та прихильності. Він служить у мене лише кілька днів.

— Саме тому, — озвався вродливий молодий чиновник, який щойно підійшов ближче, — саме тому, якщо ваша світлість дозволить зауважити, мій маленький колега ще не встиг підготувати жодного документа. Усі звіти, які заслужили ваше схвалення, написав саме я.

— Що ви собі дозволяєте? — різко перебив його князь.

Тим часом Цахез підібрався зовсім близько до князя й жадібно чавкав, доїдаючи вже другого жайворонка.

Насправді молодий чиновник сказав чистісіньку правду: саме він був автором тих блискучих дипломатичних звітів. Але князь ніби зовсім цього не чув.

— Що ви вигадуєте? — обурено вигукнув він. — Ви ж навіть пера до рук не брали! Ба більше, ви стоїте просто біля мене й пожираєте смажених жайворонків так необережно, що, на превеликий мій жаль, уже поставили масну пляму на мої нові кашемірові штани. А ще ви так голосно плямкаєте! Уже одного цього досить, щоб зрозуміти: ви абсолютно непридатні до дипломатичної служби. Повертайтеся додому й більше не смійте показуватися мені на очі. Хіба що принесете засіб, який виведе жирну пляму з моїх штанів. Можливо, тоді я знову стану до вас прихильнішим.

Після цього князь лагідно повернувся до Цахеза.

— Такі юнаки, як ви, шановний Цахез, є справжньою окрасою держави й заслуговують найвищих відзнак. Віднині ви — таємний особливий радник!

— Щиро дякую, — прохрипів Цахез, проковтнувши останній шматок жайворонка й витираючи рота обома рученятами. — Щиро дякую. Уже впораюся з цією посадою, як годиться.

— Оце справжня впевненість у власних силах! — урочисто проголосив князь. — Саме така впевненість свідчить про внутрішню міць, без якої не може існувати справжній державний муж.

Після цих слів князь випив чарочку данцигської золотої горілки, яку власноруч подав йому міністр, і напій припав йому до смаку.

Новопризначеному радникові відвели місце між князем і міністром. Цахез їв із неймовірним апетитом, поглинаючи одного жайворонка за іншим, запивав їх то малагою, то золотою горілкою, безладно змішуючи обидва напої. Він без упину бурчав і сопів собі під ніс, а оскільки його гострий носик ледве визирав над краєм столу, то кумедно вимахував коротенькими руками й ногами, намагаючись не відстати від решти гостей.

Коли сніданок закінчився, і князь, і міністр майже водночас вигукнули:

— Він справжній англієць, цей Таємний спеціальний радник!

Тим часом Фабіан звернувся до свого друга Бальтазара:

— Бачу, ти сьогодні надзвичайно веселий. Очі твої так і світяться якимось особливим вогнем. Ти, мабуть, щасливий? Ох, Бальтазаре, здається, ти поринув у прекрасний сон. Але я мушу тебе розбудити — такий уже обов’язок справжнього друга.

— Що сталося? Що трапилося? — стривожено запитав Бальтазар.

— Так, я повинен сказати тобі правду, — провадив Фабіан. — Лише зберись із силами, друже. Пам’ятай: іноді доля завдає ударів, які здаються найболючішими на світі, хоча саме їх людина зрештою переживає найшвидше. Йдеться про Кандіду…

— Господи! — скрикнув Бальтазар, смертельно збліднувши. — Кандіда? Що з Кандідою? Невже її більше немає? Невже вона померла?

— Спокійніше, друже, — відповів Фабіан. — Вона жива. Але для тебе це майже те саме, що смерть. Знай: маленький Цахез став Таємним спеціальним радником і вже майже заручений із прекрасною Кандідою, яка, одному Богові відомо чому, без пам’яті закохалася в нього.

Фабіан був певен, що тепер Бальтазар вибухне відчаєм, почне проклинати долю й оплакувати своє нещастя. Та сталося зовсім інакше. На його обличчі з’явилася спокійна усмішка, і він тихо мовив:

— Якщо це все, то немає на світі такого лиха, яке могло б мене засмутити.

— Невже ти більше не любиш Кандіду? — здивовано вигукнув Фабіан.

— Люблю, — твердо відповів Бальтазар. — Люблю це небесне створіння, цю дивовижну дівчину всім серцем, усім палким захопленням, на яке лише здатна юнацька душа. І я знаю, о, я певен: Кандіда також кохає мене. Просто її скував якийсь підступний чарівний морок. Але незабаром я розірву ці чаклунські пута, незабаром знищу того лиходія, який затьмарив її розум і зачарував її серце.

Після цього Бальтазар докладно розповів другові про дивного чоловіка, якого зустрів у лісі в найдивовижнішому екіпажі, який тільки можна було уявити. На завершення він сказав, що тієї миті, коли з кришталевої кулі на руків’ї чарівної тростини незнайомця вихопився промінь і торкнувся його грудей, у ньому раптом народилася непохитна впевненість: Цахез — не хто інший, як чаклунське карликове створіння, а той загадковий чоловік неодмінно позбавить його всієї магічної сили.

— Але ж, Бальтазаре! — вигукнув Фабіан, коли друг закінчив свою розповідь. — Як ти міг повірити в такі неймовірні вигадки? Чоловік, якого ти вважаєш могутнім чарівником, — це не хто інший, як доктор Проспер Альпанус, що живе у своєму маєтку неподалік міста. Щоправда, про нього ходить безліч найдивовижніших чуток, і дехто вже ладен бачити в ньому нового Каліостро. Але винен у цьому він сам. Доктор обожнює огортати себе серпанком таємничості, удавати знавця найпотаємніших законів природи й людину, яка нібито керує незбагненними силами. До того ж він має надзвичайно химерний смак і постійно вигадує всілякі дивацтва.

— Візьми хоча б його екіпаж, — продовжив Фабіан. — Він настільки чудернацький, що людина з такою живою уявою, як у тебе, легко може сприйняти його за видіння з якоїсь фантастичної казки. Його кабріолет зроблено у формі величезної мушлі й суцільно вкрито сріблом. Між колесами влаштовано маленьку шарманку, яка сама починає грати, щойно екіпаж рушає. Той, кого ти прийняв за срібного фазана, був лише його маленьким жокеєм у білому вбранні, а розкриту парасольку ти, певно, сплутав із розгорнутими надкрилами золотистого жука. А ще до своїх двох білих конячок доктор наказує прикручувати великі роги — просто для того, щоб вони мали вигляд казкових істот.

— Утім, — додав він, — правда й те, що доктор Альпанус носить чудову іспанську тростину, увінчану розкішним кришталевим набалдашником. Саме про цей кришталь і розповідають безліч неймовірних історій — а точніше, вигадують їх. Кажуть, що мало яке око здатне витримати його сяйво. Якщо ж доктор прикриє кришталь тонкою вуаллю, а людина уважно вдивиться в нього, то образ того, про кого вона думає найпотаємніше, нібито постає перед нею, мов відбитий у чарівному увігнутому дзеркалі.

— Справді? — перебив його Бальтазар. — Отже, люди й таке розповідають? А що ще говорять про пана доктора Проспера Альпануса?

— Ох, тільки не проси мене, — відповів Фабіан, — знову переповідати всі ці божевільні вигадки й кумедні небилиці. Сам знаєш, і досі трапляються люди, які всупереч здоровому глузду щиро вірять у всі ті так звані чудеса зі старих бабусиних казок.

— Зізнаюся тобі, — сказав Бальтазар, — що тепер я й сам змушений зарахувати себе саме до цих, як ти кажеш, диваків без здорового глузду. Посріблене дерево — це не прозорий кришталь, шарманка не може звучати, мов гармоніка, срібний фазан — не жокей, а парасолька — не золотий жук. Отже, або той дивовижний чоловік, якого я зустрів у лісі, не був доктором Проспером Альпанусом, про якого ти говориш, або ж цей доктор і справді володіє такими таємницями, які не під силу звичайним людям.

— Знаєш що, — усміхнувся Фабіан, — найкращий спосіб вилікувати тебе від цих фантазій — просто відвести до самого доктора Проспера Альпануса. Тоді ти на власні очі переконаєшся, що це звичайнісінький лікар, а не чаклун, який їздить у товаристві єдинорогів, срібних фазанів і золотих жуків.

— Ти зараз висловив найзаповітніше бажання моєї душі, — відповів Бальтазар, і його очі радісно спалахнули. — Ходімо негайно. Не гаймо жодної хвилини.

Невдовзі вони вже стояли перед зачиненою кованою брамою парку, посеред якого височів заміський будинок доктора Альпануса.

— І як же ми потрапимо всередину? — запитав Фабіан.

— Гадаю, досить просто постукати, — відповів Бальтазар і взявся за важкий металевий калатало біля замка.

Щойно він підняв його, десь глибоко під землею прокотився глухий гул, схожий на віддалений грім. Він дедалі слабшав, ніби занурювався в бездонні надра землі. Тим часом брама сама повільно відчинилася, і друзі ступили до парку. Попереду простяглася широка алея старезних дерев, крізь яку вже виднівся ошатний будинок.

— Ну що? — запитав Фабіан. — Відчуваєш тут щось надприродне? Якусь магію?

— Власне… — замислено відповів Бальтазар. — Уже те, як сама собою відчинилася брама, навряд чи можна назвати звичайною річчю. Та й усе навколо справляє якесь дивне, майже чарівне враження. Невже десь іще ростуть такі величні дерева? Їхні блискучі стовбури й смарагдове листя здаються ніби привезеними з невідомої казкової країни.

Фабіан саме помітив двох жаб незвичайно великого розміру. Вони від самої брами весело стрибали обабіч доріжки, ніби супроводжували гостей.

— Гарний же парк! — пирхнув він. — Навіть жаби тут якісь страхітливі.

Він нахилився, підняв невеличкий камінець і вже хотів жбурнути ним у кумедних створінь. Та жаби миттю пірнули в кущі й звідти втупилися в нього блискучими людськими очима.

— Зачекайте ж ви! — вигукнув Фабіан і замахнувся.

Та саме в цю мить біля самої стежки писклявим голосом заквакала якась маленька потворна бабуся:

— Грубіяне! Не смійте жбурляти камінням у чесних людей, які тяжкою працею заробляють тут свій шматок хліба!

— Ходімо звідси… швидше… — прошепотів Бальтазар, збліднувши.

Він виразно побачив, як одна з жаб обернулася на стареньку жінку. Заглянувши в кущі, він переконався, що й друга жаба вже стала маленьким дідком, який старанно виполював бур’яни між кущами.

Перед будинком простягався широкий смарагдовий газон. На ньому мирно паслися два єдинороги, а високо в повітрі линули напрочуд чисті й урочисті акорди невидимої музики.

— Бачиш? Чуєш? — тихо промовив Бальтазар.

— Я бачу лише двох маленьких білих конячок, які скубуть траву, — незворушно відповів Фабіан. — А ця музика, мабуть, лунає від еолових арф, розвішаних десь на деревах.

Сам будинок привів Бальтазара в захват. Він був невеликий, одноповерховий, але його стримана й благородна архітектура справляла враження досконалої гармонії. Бальтазар смикнув за шнур дзвоника, і двері відразу ж відчинилися.

На порозі стояв величезний птах, схожий на страуса, усе його пір’я сяяло золотаво-жовтим блиском, і саме він, очевидно, виконував обов’язки дворецького.

— Ну й ліврея! — розсміявся Фабіан. — Цікаво, якщо потім захочеться дати цьому служці чайові, чи знайдеться в нього рука, щоб покласти їх до кишені жилета?

З цими словами він підійшов до страуса, схопив його за пухнасті золотаві пера під дзьобом, що розходилися пишним жабо, і жартома промовив:

— Будьте ласкаві, доповісти про нас панові доктору, мій люб’язний друже!

Страус не відповів нічого, окрім протяжного:

— Квір-р-р-р!

І тут же боляче дзьобнув Фабіана в палець.

— Тисяча чортів! — скрикнув той, відсмикнувши руку. — Та це ж справжній проклятий птах!

Саме цієї миті відчинилися внутрішні двері, і до гостей вийшов сам доктор Проспер Альпанус. Це був невисокий, худорлявий, дуже блідий чоловік. На голові він носив маленьку оксамитову шапочку, з-під якої спадали довгі, м’які кучері. На ньому було довге індійське вбрання теплого вохристо-жовтого кольору та маленькі червоні черевички на шнурівці, оздоблені чи то строкатим хутром, чи то блискучим пташиним пір’ям — розібрати було неможливо.

Обличчя доктора випромінювало незворушний спокій і доброзичливість. Та варто було придивитися уважніше, як виникало дивне відчуття: здавалося, ніби зсередини, крізь прозору скляну оболонку, визирає ще одне — зовсім маленьке — обличчя, приховане в глибині його рис.

— Я побачив вас, панове, ще з вікна, — промовив Проспер Альпанус тихим, трохи розтягнутим голосом, усміхаючись із невимушеною привітністю. — Власне, я знав про ваш прихід ще раніше. Принаймні щодо вас, любий пане Бальтазаре, не мав жодного сумніву, що ви неодмінно завітаєте до мене. Прошу, ідіть за мною.

Доктор провів гостей до просторої круглої зали з високою банею. Стіни по всьому колу були затягнуті небесно-блакитними завісами. Денне світло проникало лише крізь вікно під самою банею й падало прямим променем на великий мармуровий стіл із дзеркально відполірованою поверхнею, який підтримував кам’яний сфінкс. Крім цього, у кімнаті не було нічого дивного чи незвичайного.

— Чим можу бути вам корисний? — спокійно запитав Проспер Альпанус.

Бальтазар зібрався з думками й детально розповів усе, що сталося з маленьким Цахезом від самого дня його появи в Керепесі. Він не оминув жодної важливої подробиці, а на завершення зізнався, що після їхньої зустрічі в лісі в його серці народилася непохитна впевненість: саме Проспер Альпанус є тим доброзичливим магом, який покладе край огидному чаклунству Цахеза й зруйнує його згубну силу.

Доктор мовчки замислився. Кілька хвилин він стояв нерухомо, ніби прислухаючись до якихось думок, недоступних іншим. Нарешті його обличчя стало серйозним, а голос набув глибокого й урочистого звучання.

— Після всього, що ви мені розповіли, пане Бальтазаре, вже немає сумніву: історія з маленьким Цахезом приховує якусь незвичайну таємницю. Але перш ніж вступати в боротьбу, потрібно добре знати свого ворога. Неможливо знищити наслідки, не зрозумівши їхньої причини. Цілком імовірно, що ваш Цахез — один із кореневих духів. Зараз ми це перевіримо.

З цими словами Проспер Альпанус потягнув за одну із шовкових мотузок, що звисали з-під стелі. Одна із блакитних завіс безшумно розійшлася вбік, відкривши високу книжкову шафу з величезними фоліантами у важких позолочених палітурках. Водночас згори плавно опустилися легкі кедрові сходи, ніби самі собою розгорнулися в повітрі. Доктор швидко піднявся ними, дістав із найвищої полиці одну з книг, ретельно змахнув із неї пил великим віялом із блискучого павичевого пір’я й поклав том на мармуровий стіл.

— У цій праці, — сказав він, — описано всіх кореневих духів, і кожен із них тут намальований. Можливо, серед них знайдеться і ваш ворог Цахез. Якщо так, то він уже майже в наших руках.

Доктор розгорнув книгу. Перед друзями відкрилися сторінки з майстерно розфарбованими мідеритами, на яких було зображено безліч потворних чоловічків із найдивовижнішими гримасами. Але щойно Проспер Альпанус торкався пальцем будь-якого малюнка, той одразу оживав. Крихітний чоловічок вистрибував зі сторінки, бігав і підстрибував по мармуровому столу, смішно клацав тоненькими пальчиками, виписував своїми кривими ніжками напрочуд вправні піруети й антраша та безугавно виспівував:

— Квір! Квап! Пірр! Пап!

Потім доктор спокійно хапав бешкетника за голову, клав назад до книги, і той миттєво сплющувався, знову перетворюючись на звичайне кольорове зображення.

Так вони переглянули всіх мешканців дивовижного фоліанта. Не раз Бальтазар уже був готовий вигукнути: «Ось він! Це ж Цахез!» Але щоразу, придивившись уважніше, із прикрістю розумів: ні, жоден із цих кумедних виродків не був схожий на його підступного ворога.

— Це й справді дуже дивно, — замислено промовив Проспер Альпанус, коли вони перегорнули останню сторінку. — Втім, можливо, ми шукаємо не там. Не виключено, що Цахез належить до земних духів. Що ж, перевіримо й це.

Він із дивовижною спритністю знову злетів кедровими сходами, приніс ще один велетенський фоліант, так само ретельно обмахав його павичевим пір’ям, поклав на стіл і розгорнув.

— Тут зібрано всіх земних духів. Можливо, цього разу ми таки спіймаємо нашого Цахеза.

На сторінках знову замайоріли чудово виконані ілюстрації. Цього разу вони зображали огидних буро-жовтих потвор із моторошними писками. Варто було докторові торкнутися будь-якої з них, як вона починала жалібно скиглити й квакати, потім важко виповзала зі сторінки, бурчачи, сопучи й стогнучи, незграбно перекочувалася по мармуровому столу. Лише після цього Проспер Альпанус без особливих зусиль запихав кожного духа назад у книгу, де той знову завмирав, перетворюючись на звичайний малюнок.

Бальтазар уважно переглянув усіх цих дивних створінь, але й серед них не знайшов Цахеза.

— Дивно… надзвичайно дивно, — промовив доктор і знову занурився в глибоку задуму.

Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив знову:

— Король жуків — ні, це виключено. Я достеменно знаю, що зараз він має зовсім інші справи. Маршал Павуків — теж ні. Хоч він і вельми потворний, зате розумний, вправний і чесно заробляє собі на життя власною працею, не привласнюючи чужих заслуг. Ні… усе це надзвичайно дивно. Дуже дивно…

Доктор знову замовк. У цій тиші друзі почали розрізняти дивовижні звуки, що лунали звідусіль: то окремі кришталеві ноти, то величні акорди, які то наростали, то згасали, мовби невидимий оркестр безупинно грав десь зовсім поруч.

— У вас, пане докторе, музика не змовкає ні на мить, — зауважив Фабіан.

Проспер Альпанус навіть не глянув у його бік. Уся його увага була прикута до Бальтазара. Він простяг до нього обидві руки, а потім почав повільно ворушити кінчиками пальців, ніби окроплював юнака невидимими краплями.

Нарешті доктор узяв Бальтазара за обидві руки й урочисто мовив:

— Лише найдосконаліша гармонія духовного начала, що народжується із закону двоїстості, здатна сприяти тому досліду, який я зараз маю намір провести. Прошу, йдіть за мною.

Вони пройшли через кілька кімнат. Окрім дивакуватих тварин, що одна читала книжку, друга вправлялася в письмі, третя малювала, а ще інші танцювали з неабиякою майстерністю, нічого особливо незвичайного там не було. Нарешті перед ними розчинилися високі двостулкові двері. За ними висіла важка завіса, за яку Проспер Альпанус одразу зник, залишивши друзів у густій темряві.

За мить завіса безшумно розсунулася. Перед ними відкрилася овальна зала, залита загадковим напівсвітлом. Варто було глянути на стіни, як вони ніби розчинялися в безмежних зелених гаях, квітучих луках, дзюркотливих струмках і прозорих джерелах. Повітря наповнював незнайомий, тонкий аромат, що хвилями плив залом, несучи разом із собою ніжні звуки гармоніки.

Тим часом Проспер Альпанус знову з’явився перед ними. Тепер він був убраний у білий одяг, схожий на шати індійського брахмана. Посеред зали він поставив великий круглий кришталевий дзеркальний диск і накрив його тонким прозорим серпанком.

— Підійдіть, Бальтазаре, — глухо й урочисто промовив доктор. — Станьте перед дзеркалом. Зосередьте всі свої думки на Кандіді. Усім серцем бажайте побачити її саме такою, якою вона існує в цю мить — тут і тепер, у просторі й часі.

Бальтазар мовчки виконав наказ. Проспер Альпанус став позаду нього й почав обома руками повільно описувати навколо нього широкі кола.

Минуло лише кілька секунд. Із поверхні дзеркала здійнявся легкий блакитний серпанок. Він поступово розвіявся, і перед Бальтазаром постала Кандіда — прекрасна, жива, чарівна, сповнена світла й ніжності.

Та поруч із нею сидів огидний Цахез.

Він стискав її руки, цілував їх, а Кандіда ніжно обіймала карлика однією рукою й пестила його з такою любов’ю, ніби перед нею був найдорожчий чоловік на світі.

Бальтазар уже хотів скрикнути від розпачу, але Проспер Альпанус міцно схопив його за плечі, і крик завмер у грудях.

— Спокійно, — тихо промовив доктор. — Спокійно, Бальтазаре. Візьміть ось цю тростину й завдайте нею кількох ударів по карликові. Але не сходьте з місця.

Бальтазар послухався. Варто було йому змахнути тростиною, як Цахез почав корчитися, перекидатися через голову й безпорадно качатися по землі. Це видовище принесло Бальтазарові таку радість, що, осліплений люттю, він рвонувся вперед, бажаючи добити свого ворога.

У ту ж мить усе видіння розтануло в сизому тумані.

Проспер Альпанус силоміць відтягнув його назад і голосно вигукнув:

— Зупиніться! Якщо ви розіб’єте магічне дзеркало, загинемо всі! Ходімо. Повернімося до світла.

За наказом доктора вони залишили дивну залу й перейшли до сусідньої, яскраво освітленої кімнати.

— Слава небесам! — глибоко зітхнув Фабіан. — Нарешті ми вибралися з цього проклятого місця. Тамтешнє задушливе повітря мало не розчавило мені груди. А всі ці фокуси й чарівні витівки викликають у мене лише огиду.

Бальтазар уже хотів щось відповісти, але саме в цей момент до кімнати ввійшов Проспер Альпанус.

— Тепер можна сказати напевно, — мовив він. — Маленький потворний Цахез не є ані кореневим духом, ані земним духом. Він — звичайна людина. Проте тут діє якась прихована чарівна сила, природу якої мені поки що не вдалося збагнути. А доки не буде розкрито саму причину, я не зможу вам допомогти. Завітайте до мене ще раз найближчим часом, пане Бальтазаре. Тоді ми вирішимо, як діяти далі. До побачення.

Фабіан підійшов до доктора майже впритул і з іронічною усмішкою промовив:

— Отже, пане докторе, ви все-таки чарівник? І при всій своїй могутній магії не можете впоратися навіть із жалюгідним маленьким Цахезом? Зізнаюся, я вважаю вас звичайнісіньким шарлатаном. Усі ці барвисті картинки, ляльки, магічні дзеркала та інший театральний мотлох можуть справити враження хіба що на Бальтазара. Він закоханий, пише вірші, тож його легко зачарувати будь-якими дивами. А от зі мною цей номер не пройде. Я людина освічена і в чудеса не вірю.

Проспер Альпанус засміявся. Сміх його був напрочуд щирим, гучним і теплим — зовсім не таким, якого можна було чекати від цього стриманого чоловіка.

— Думайте про мене, що забажаєте, — відповів він. — Нехай я й не чаклун у тому розумінні, яке ви вкладаєте в це слово, але деякі цікаві мистецькі прийоми мені все ж таки відомі.

— Авжеж! — перебив його Фабіан. — Напевно, вивчили їх із «Магії» Віґлеба чи ще з якоїсь подібної книжки. Та все одно вам далеко до нашого професора Моша Терпіна. Він принаймні завжди чесно пояснює, що всі явища мають природні причини, і не огортає себе таким густим серпанком таємничості, як ви. Що ж, дозвольте відкланятися.

— Невже ви справді хочете піти від мене таким розгніваним? — добродушно запитав доктор.

Він легенько кілька разів провів долонями по руках Фабіана — від плечей аж до зап’ясть. Той раптом відчув дивне хвилювання й мимоволі вигукнув:

— Що ви робите, пане докторе?

— Щасливої дороги, панове, — усміхнувся Проспер Альпанус. — А вас, пане Бальтазаре, сподіваюся невдовзі побачити знову. Переконаний, що вихід буде знайдено.

Виходячи з будинку, Фабіан, проходячи повз золотавого страуса-дворецького, гукнув:

— Чайових ти все одно не дочекаєшся, друже!

І, не втримавшись, знову смикнув його за пишне пір’яне жабо.

У відповідь страус лише протягнув своє знайоме:

— Квір-р-р!

І вдруге боляче дзьобнув Фабіана в той самий палець.

— Потвора! — вигукнув Фабіан і щодуху кинувся навтьоки.

Дві величезні жаби чемно провели друзів аж до паркової брами. Та сама, ніби жива, відчинилася з глухим гуркотом і так само важко зачинилася за ними. Коли вони вже йшли битим шляхом слідом за Фабіаном, Бальтазар раптом уважно глянув на товариша й здивовано сказав:

— Послухай, брате, що це за дивний сюртук ти сьогодні вдягнув? У нього такі неймовірно довгі поли… а рукави, навпаки, надто короткі.

Фабіан із подивом озирнувся на себе. Його короткий сюртучок справді незрозумілим чином витягнувся позаду мало не до самої землі, зате рукави, які ще вранці прикривали кисті, тепер зібгалися аж до ліктів.

— Тисяча блискавок! Що це ще за неподобство?! — закричав він.

Він почав гарячково смикати рукави, поправляти плечі, розтягувати тканину в усі боки. Здавалося, це трохи допомогло. Але щойно друзі пройшли міську браму, чари розігралися з новою силою. Рукави почали ще швидше повзти догори, а поли сюртука невпинно видовжувалися. Попри всі Фабіанові зусилля, невдовзі рукави вже ледве трималися на плечах, оголивши руки до самих пахв, а позаду за ним тягнувся довжелезний шлейф, який із кожним кроком ставав усе довшим.

Перехожі зупинялися посеред вулиці й заходилися реготом. Ватаги хлопчаків із радісним вереском бігали по шлейфу, наступали на нього, тягли його, аж поки Фабіан раз у раз перечіпався й падав. Але щоразу, коли він підводився, шлейф не лише не ставав коротшим — навпаки, видовжувався ще більше. Сміх навколо дедалі гучнішав, люди показували на нього пальцями, а галас юрби зростав так, що Фабіан, майже збожеволівши від сорому, кинувся до першого-ліпшого будинку з відчиненими дверима. Ледь він переступив поріг, як дивовижний шлейф миттєво зник, ніби його ніколи й не існувало.

Бальтазар не встиг як слід отямитися від цієї чудернацької пригоди, бо раптом хтось міцно схопив його за руку. Це був референдарій Пульхер. Він поспіхом потягнув друга в безлюдний провулок і схвильовано промовив:

— Як так сталося, що ти досі не втік? Невже ти ще наважуєшся з’являтися в місті, коли педель уже всюди розшукує тебе з ордером на арешт?

— Про що ти говориш? — здивовано перепитав Бальтазар.

— Невже ти не знаєш? — продовжив Пульхер. — Ревнощі остаточно позбавили тебе розуму. Кажуть, ти силоміць увірвався до будинку Моша Терпіна, порушив недоторканність його оселі, напав на Цахеза просто біля його нареченої й так відлупцював бідолашного карлика, що той ледь не помер.

— Та це ж безсоромна брехня! — обурено вигукнув Бальтазар. — Мене весь день не було в Керепесі!

— Тихіше! — перебив його Пульхер. — Зараз не час сперечатися. На щастя, безглузда витівка Фабіана зі сміховинним шлейфом відвернула увагу всіх містян. Ніхто зараз не звертає уваги на тебе. Скористайся цією нагодою й уникни ганебного арешту. Решту ми вже якось владнаємо.

Він простягнув руку.

— Ти більше не можеш повертатися до своєї квартири. Дай мені ключі. Я заберу твої речі й передам їх тобі. А сам негайно вирушай до Гох-Якобсгайма.

Не гаючи жодної хвилини, Пульхер повів Бальтазара заплутаними вузькими провулками, вивів його за міську браму й проводив дорогою до села Гох-Якобсгайм. Саме там жив уславлений учений Птоломей Філадельф, який у той час працював над своєю дивовижною книгою про досі невідомий народ… студентів.

«Крихітка Цахес» Розділ шостий

Як Таємного спеціального радника Цахеза причісували в саду, а потім він прийняв росисту купіль. — Орден Зеленоплямистого Тигра. — Щаслива вигадка театрального кравця. — Як панна фон Розеншон облилася кавою, а Проспер Альпанус запевнив її у своїй дружбі.

Професор Мош Терпін буквально купався в блаженстві.

— Хіба могла мені випасти більша удача? — захоплено міркував він сам до себе. — Хто б міг подумати, що цей видатний Таємний спеціальний радник колись переступить поріг мого дому ще звичайним студентом! А тепер він одружується з моєю дочкою, стане моїм зятем, а завдяки йому я здобуду прихильність високодостойного князя Барсануфа. Разом із моїм любесеньким Цахезом я теж підніматимуся дедалі вище службовими щаблями. Щоправда, інколи й сам не можу збагнути, як це моя Кандіда могла так безтямно закохатися в цього малюка. Зазвичай жінки насамперед дивляться на вроду, а вже потім на розум. А коли я часом уважніше придивляюся до цього пана спеціального радника, то мені навіть здається, що… він не такий уже й вродливий… навіть… горбатий… тихо… тихо… стіни мають вуха! Він улюбленець князя, його кар’єра стрімко йде вгору, і він — мій майбутній зять!

Мош Терпін мав рацію лише в одному: Кандіда справді виявляла до Цахеза найщирішу прихильність. Якщо ж хтось із небагатьох людей, не засліплених його дивними чарами, натякав, що Таємний спеціальний радник — істота доволі потворна, Кандіда одразу починала вихваляти його розкішне волосся, яким, мовляв, сама природа так щедро його обдарувала.

І щоразу, коли вона говорила подібне, ніхто не посміхався так єхидно, як референдарій Пульхер.

Відтоді Пульхер не спускав із Цахеза очей і стежив за кожним його кроком. У цьому йому віддано допомагав таємний секретар Адріан — той самий молодий чиновник, якого чаклунство Цахеза ледь не позбавило місця в міністерстві. Лише завдяки чудовій плямистій кулі, подарованій князеві, Адріанові вдалося повернути собі прихильність Барсануфа.

Цахез оселився в прекрасному будинку з ще прекраснішим садом. У самому його центрі був затишний майданчик, оточений густими кущами, серед яких розквітали найрозкішніші троянди. Слуги давно помітили дивну закономірність: кожного дев’ятого дня, ще до світанку, Цахез тихенько вставав, самотужки вдягався — хоч це давалося йому нелегко, — не дозволяючи камердинерові допомагати, а потім спускався до саду й зникав серед тих самих трояндових заростей.

Пульхер і Адріан відчули, що за цим ховається якась таємниця. Тому вночі, коли минуло рівно дев’ять днів після попереднього ранкового виходу Цахеза, вони перелізли через садовий мур і сховалися в густих кущах неподалік галявини.

Ледь почало світати, як вони побачили Цахеза. Він незграбно чалапав стежкою, сопучи й пирхаючи, бо замість доріжки вперто продирався просто через клумбу, а вкриті росою стебла й квіти лоскотали йому ніс.

Коли він дістався галявини серед троянд, кущами пронісся лагідний подих вітру, а пахощі квітів стали ще густішими й солодшими. І тоді з повітря плавно спустилася прекрасна жінка із прозорою вуаллю на обличчі та крилами за плечима. Вона сіла на витончений стілець, що стояв серед трояндових кущів, лагідно промовила:

— Ходи сюди, моя люба дитино.

Вона посадила маленького Цахеза собі на коліна й почала повільно розчісувати його довге волосся золотим гребенем, так що воно хвилями спадало йому на спину. Судячи з усього, ця процедура приносила карликові величезну насолоду. Він мружив свої крихітні очиці, блаженно витягував тоненькі ніжки й муркотів собі під ніс майже як ситий кіт.

Минуло кілька хвилин. Тоді чарівна жінка ще раз легко провела пальцем по проділу в його волоссі. Пульхер і Адріан ясно побачили, як на голові Цахеза спалахнула вузенька вогняно-червона смужка.

— Прощавай, моє любе дитя, — ніжно сказала жінка. — Будь розумним… наскільки тільки зумієш.

— Прощавай, матусю, — буркнув Цахез. — Розуму мені й так вистачає. Не треба повторювати це щоразу.

Жінка повільно піднялася в повітря й безслідно розчинилася серед ранкового неба.

Пульхер і Адріан сиділи, приголомшені побаченим. Але щойно Цахез зібрався йти до будинку, референдарій раптом вискочив із кущів і голосно вигукнув:

— Доброго ранку, пане Таємний спеціальний раднику! Яка ж у вас сьогодні чудова зачіска!

Цахез різко озирнувся. Побачивши Пульхера, він перелякано кинувся тікати. Та його коротенькі слабкі ніжки не надто годилися для швидкого бігу. Він одразу перечепився, шубовснув у високу траву, і та зімкнулася над ним, немов ковдра. Так Цахез опинився в холодній росистій купелі.

Пульхер миттю підбіг, підняв його на ноги, але карлик лише сердито просичав:

— Пане, що ви робите в моєму саду? Забирайтеся геть, до дідька!

Після цього він, наскільки дозволяли його куці ніжки, щодуху пострибав до будинку.

Того ж дня Пульхер написав Бальтазарові докладного листа, у якому описав усю цю дивовижну пригоду. Наприкінці він пообіцяв і надалі ще пильніше стежити за маленьким чарівним виродком.

Сам же Цахез після пережитого впав у глибоку тугу. Він наказав віднести себе до ліжка й почав так голосно стогнати й охати, що звістка про його раптову тяжку недугу дуже швидко дійшла спочатку до міністра Мондшайна, а потім і до самого князя Барсануфа.

Барсануф негайно наказав своєму особистому лікареві вирушити до свого дорогоцінного улюбленця.

— Мій найвельмишановніший Таємний спеціальний раднику, — промовив придворний лікар, намацуючи пульс Цахеза, — ви буквально виснажуєте себе на службі державі. Безперервна праця прикувала вас до ліжка, а невтомні роздуми стали причиною тих тяжких страждань, яких ви зараз зазнаєте. Обличчя ваше зблідло й осунулося, зате голова просто палає! Ой лишенько… Невже це запалення мозку? Невже турботи про благо держави довели вас до такого стану? Хоча… це здається неймовірним. Дозвольте мені ще раз уважніше оглянути вас.

Лікар, очевидно, теж помітив ту саму вузьку червонувату смугу на голові Цахеза, яку вже бачили Пульхер і Адріан. Спершу він спробував кілька магнетичних пасів, навіть не торкаючись пацієнта. Потім кілька разів легенько подув на нього, від чого Цахез почав невдоволено нявкати й пискливо бурчати. Нарешті лікар простягнув руку, щоб провести нею по голові хворого, але ненароком доторкнувся до неї.

У ту ж мить Цахез, аж захлинаючись від люті, підскочив на ліжку й своїм маленьким кістлявим кулачком так ляснув лікаря по щоці, що луна від удару прокотилася по всій кімнаті.

— Що ви собі дозволяєте?! — заверещав він. — Чого вам від мене треба? Навіщо ви лапаєте мене за голову? Я зовсім не хворий! Я здоровий! Цілком здоровий! Зараз же встану й поїду до міністра на засідання! Забирайтеся геть!

Переляканий придворний лікар поспіхом вискочив із будинку. Але коли він розповів князеві Барсануфу про все, що сталося, той лише захоплено вигукнув:

— Оце відданість державній службі! Яка велич! Яка гідність! Яка незламність характеру! Неймовірна людина цей Цахез!

Того ж дня міністр Претекстат фон Мондшайн звернувся до маленького фаворита:

— Мій дорогий Таємний спеціальний раднику, просто чудово, що ви, попри нездужання, усе ж таки прибули на державну раду. Я підготував доповідну записку щодо надзвичайно важливої справи при дворі Какадуків. Сам підготував, власноруч. Прошу вас зачитати її князеві. Ваш блискучий спосіб викладу завжди надає моїм працям особливого сяйва, а князь, безперечно, визнає мене їхнім автором.

Насправді ж цей меморандум написав не міністр, а Адріан.

Разом із Цахезом Мондшайн вирушив до князя. Цахез урочисто дістав із кишені рукопис і спробував його читати. Але справа відразу не пішла. Він лише безладно бурмотів, фиркав і мугикав щось зовсім незрозуміле. Тоді міністр швидко вихопив у нього папери й сам уголос прочитав увесь текст.

Князь слухав із дедалі більшим захватом. Він раз по раз плескав у долоні й вигукував:

— Прекрасно! Блискуче! Надзвичайно! Саме так! Чудово сказано!

Щойно читання закінчилося, Барсануф рішуче підійшов до Цахеза, підняв його на руки й міцно пригорнув до грудей — саме туди, де на його мундирі сяяла велика зірка ордена Зеленоплямистого Тигра.

Сльози безперестанку котилися по його щоках.

— Ні!.. Така людина!.. Такий талант!.. Така самовідданість!.. Така любов до вітчизни!.. Це вже понад людські сили… понад людські сили!..

Трохи опанувавши себе, князь урочисто промовив:

— Цахезе! Цим указом я призначаю вас своїм міністром! Залишайтеся й надалі вірним сином батьківщини, відданим слугою дому Барсануфів, який вас шанує і любить.

Потім він повернувся до барона фон Мондшайна, і в його голосі вже не було колишньої теплоти.

— Любий бароне, мушу з прикрістю зауважити, що останнім часом ваші сили помітно слабшають. Переконаний, відпочинок у власному маєтку піде вам лише на користь. Бажаю здоров’я.

Міністр мовчки вклонився й вийшов. Крізь зуби він щось нерозбірливо бурмотів, а його погляд палав такою ненавистю, що, здавалося, міг спопелити Цахеза. Сам же новоспечений міністр, за своєю звичкою вперши тростину собі в спину, випнувся навшпиньки, гордовито задер голову й самовдоволено озирав присутніх.

— Але цього ще замало, — урочисто мовив князь. — Ваші заслуги потребують негайного й особливого вшанування. Тож прийміть із моїх рук орден Зеленоплямистого Тигра!

Камердинер миттю подав князеві широку орденську стрічку. Барсануф уже хотів урочисто надіти її на Цахеза, але тут виникла несподівана проблема. Через його дивовижно покручену статуру стрічка ніяк не бажала лежати належним чином: то весь час сповзала надто високо, майже під саме підборіддя, то раптом зісковзувала вниз і безладно бовталася, геть руйнуючи всю велич церемонії.

Князь був надзвичайно прискіпливим у всьому, що, на його думку, стосувалося найвищого блага держави. Особливо — в питаннях орденів. Згідно з придворним статутом, знак ордена Зеленоплямистого Тигра мав висіти точно між тазовою кісткою та куприком, піднімаючись навскіс угору рівно на три шістнадцяті дюйма від останнього. Саме в цьому місці він і повинен був кріпитися. Але домогтися цього виявилося неможливо.

Камердинер, троє пажів і сам князь навперебій намагалися правильно поправити стрічку. Та всі їхні старання були марними. Норовлива орденська стрічка ковзала то вгору, то вниз, ніяк не бажаючи залишатися на визначеному місці. Нарешті Цахез роздратовано заквакував:

— Та що ви всі так вовтузитеся біля мене? Залиште вже ту дурну стрічку в спокої! Нехай висить, як їй заманеться. Міністром я вже став — і ним залишуся!

— То навіщо ж тоді існує Орденська рада? — сердито вигукнув князь. — Невже для того, щоб подібне неподобство суперечило моїй волі? Терпіння, любий міністре Цахезе! Незабаром цьому буде покладено край.

За наказом Барсануфа негайно скликали Орденську раду. До неї долучили ще двох філософів і одного природознавця, який саме повертався з подорожі до Північного полюса. Їм належало розв’язати надзвичайно важливе державне питання: як найкраще закріпити орденську стрічку на особі міністра Цахеза.

Щоб учасники ради підійшли до цього завдання зі свіжими силами, князь наказав їм протягом восьми днів узагалі не думати. Аби це було легше виконати й водночас не залишати державну службу, вони мали весь цей час займатися виключно бухгалтерськими розрахунками.

Для забезпечення належної тиші всі вулиці навколо палацу встелили товстим шаром соломи, щоб гуркіт екіпажів не заважав мудрецям. Поблизу суворо заборонили бити в барабани, грати музику й навіть голосно розмовляти. Усередині самого палацу всі ходили лише у м’яких повстяних капцях, а спілкувалися виключно жестами, щоб жоден зайвий звук не порушив величного процесу державного мислення.

Сім днів поспіль, від раннього світанку й до пізнього вечора, тривали безперервні засідання. Але жодного рішення так і не знайшли.

Князь дедалі більше втрачав терпіння. Раз по раз він посилав до радників гінців із наказом:

— Хай вам уже врешті чорт допоможе! Придумайте хоч щось путнє!

Та навіть це не принесло жодної користі.

Тим часом природознавець сумлінно дослідив незвичайну будову тіла Цахеза. Він ретельно виміряв усі виступи на його спині, визначив їхню висоту, ширину й нахил, склав найточніші розрахунки та подав Орденській раді докладний звіт.

Саме він зрештою висловив несподівану пропозицію:

— А чи не запросити нам до наради театрального кравця?

Ідея видалася настільки дивною, що спершу всі лише перезирнулися. Але від безвиході її одностайно схвалили.

Театральний кравець пан Кеес виявився чоловіком надзвичайно кмітливим і винахідливим. Ледве йому пояснили суть проблеми й показали обчислення природознавця, як він одразу знайшов блискуче рішення.

— Дуже просто, — сказав він. — Треба пришити до мундира на грудях і на спині кілька ґудзиків, а орденську стрічку просто застібати на них.

Спроба вдалася якнайкраще.

Князь був у захваті. Ба більше, він одразу схвалив нову пропозицію Орденської ради: відтепер орден Зеленоплямистого Тигра слід поділити на кілька класів — залежно від кількості ґудзиків, необхідних для його носіння.

Так, наприклад, з’явилися:

• орден Зеленоплямистого Тигра з двома ґудзиками;
• орден Зеленоплямистого Тигра з трьома ґудзиками;
• і так далі.

Сам же міністр Цахез удостоївся виняткової, небаченої досі честі. Лише для нього було засновано особливий ступінь — орден Зеленоплямистого Тигра з двадцятьма діамантовими ґудзиками, адже саме стільки знадобилося, щоб стрічка нарешті трималася на його химерно покрученому тілі належним чином.

Тим часом театральний кравець пан Кеес отримав орден Зеленоплямистого Тигра з двома золотими ґудзиками. А оскільки князь, попри всю вдячність за його блискучу вигадку, усе ж уважав його кравцем посереднім і зовсім не бажав замовляти в нього власний одяг, то знайшов інший спосіб відзначити його заслуги: призначив на високу посаду Дійсного таємного великого костюмера князівського двору.

Тим часом доктор Проспер Альпанус стояв біля вікна свого заміського будинку й задумливо вдивлявся в парк. Усю ніч він провів, складаючи гороскоп Бальтазара, і завдяки цьому відкрив чимало нового про маленького Цахеза. Найважливішим відкриттям стало те, що насправді відбулося в саду того ранку, коли Пульхер і Адріан потайки стежили за карликом.

Доктор уже збирався покликати своїх єдинорогів, щоб вони підкотили срібну мушлю-екіпаж, адже він мав намір негайно вирушити до Гох-Якобсгайма. Та саме цієї миті біля паркової брами з гуркотом зупинилася карета. Слуга доповів, що панна фон Розеншон із жіночого монастирського притулку бажає особисто бачити пана доктора.

— Прошу, нехай заходить, — привітно відповів Проспер Альпанус.

До кімнати ввійшла дама в довгій чорній сукні, закутана в густу вуаль, наче поважна матрона. Якась дивна підозра майнула в думках доктора. Непомітно для гості він узяв свою чарівну тростину й спрямував на неї сяйво кришталевого набалдашника.

У ту ж мить навколо жінки, мов беззвучні блискавки, спалахнули мерехтливі вогні. Перед Альпанусом уже стояла зовсім інша істота: у легкому прозорому білому вбранні, з блискучими крильцями бабки за плечима, а її волосся було прикрашене переплетеними білими й червоними трояндами.

— Оце так… — ледве чутно прошепотів доктор.

Він швидко сховав тростину під поли свого домашнього халата — і тієї ж миті перед ним знову стояла звичайна панна фон Розеншон у чорному вбранні й під вуаллю.

Проспер Альпанус чемно запросив гостю сісти. Панна розповіла, що давно хотіла познайомитися з людиною, яку вся округа славить як мудреця, великого знавця наук і добродійника. Вона висловила прохання час від часу відвідувати жіночий притулок неподалік, адже його літні мешканки часто хворіють і майже не мають лікарської допомоги.

Доктор люб’язно відповів, що вже давно відмовився від лікарської практики. Проте заради поважних панянок із притулку він охоче зробить виняток і навідуватиме їх, коли виникне потреба. Потім він поцікавився, чи не турбує щось саму панну фон Розеншон.

Та відповіла, що лише зрідка відчуває ревматичний біль після ранкової прохолоди, але нині цілком здорова. Після цього розмова непомітно перейшла на цілком буденні теми.

Оскільки була ще рання година, Проспер Альпанус запропонував гості чашку кави.

— Панни з нашого притулку ніколи не відмовляються від доброї кави, — усміхнулася вона.

Невдовзі принесли кавник і чашки. Доктор узявся розливати напій, але сталося щось неймовірне. Хоч кава безперервним струменем текла з кавника, чашки вперто залишалися порожніми.

— Оце так! — усміхнувся Альпанус. — Схоже, сьогодні кава вирішила пожартувати. Може, панно, ви самі спробуєте її налити?

— Із задоволенням, — відповіла гостя й узяла кавник.

Але тепер сталося прямо протилежне.

Із носика не впало жодної краплі, зате чашка почала сама собою наповнюватися. За мить кава перелилася через край, розтіклася по столу й залила чорну сукню панни фон Розеншон.

Жінка швидко поставила кавник на місце.

І тієї ж миті кава безслідно зникла — ніби її взагалі ніколи не було.

Кілька секунд обоє мовчали. Проспер Альпанус і його гостя уважно дивилися один на одного довгими, дивними поглядами, ніби кожен намагався проникнути в найпотаємніші думки співрозмовника.

Нарешті панна фон Розеншон порушила мовчанку:

— Мені здається, пане докторе, коли я ввійшла, ви були захоплені читанням надзвичайно цікавої книги.

— Це правда, — відповів Альпанус. — У ній справді зібрано речі вельми незвичайні.

Він простяг руку до невеличкої книжечки в позолоченій оправі, що лежала на столі, й хотів її розгорнути.

Та варто було йому відкрити палітурку, як книга з гучним клац! знову сама собою зачинялася.

Доктор повторив спробу ще раз.

І знову:

клац!

Книга вперто не бажала відкриватися.

— От уже вперта річ! — усміхнувся Проспер Альпанус. — Спробуйте ви, люба панно. Можливо, вона буде слухнянішою у ваших руках.

Він простяг їй книгу.

Щойно панна фон Розеншон торкнулася палітурки, книга сама собою широко розгорнулася.

Та замість цього сталося ще дивніше.

Усі сторінки раптом відокремилися від палітурки, почали стрімко збільшуватися, перетворюючись на велетенські аркуші формату фоліанта, і з шумом закружляли по всій кімнаті.

Панна фон Розеншон мимоволі відсахнулася.

Тоді Проспер Альпанус рішуче вихопив книгу, силою зачинив її — і в ту ж мить усі сторінки безслідно щезли, наче їх ніколи не існувало.

— Але ж, — мовив Проспер Альпанус із лагідною усмішкою, підводячись зі свого крісла, — найдорожча панно, навіщо нам марнувати час на ці дешеві фокуси? Усе, що ми досі робили, — не більше ніж звичайні салонні витівки. Краще звернімося до речей значно вищих і поважніших.

— Я йду звідси! — вигукнула панна, різко підводячись.

— Боюся, це навряд чи можливо без моєї згоди, — незворушно відповів Проспер Альпанус. — Доведеться сказати вам відверто: зараз ви цілком перебуваєте в моїй владі.

— У вашій владі? — спалахнула вона. — У вашій владі, пане докторе? Яка безглузда самовпевненість!

У ту ж мить її чорна шовкова сукня розгорнулася широкими хвилями, і вона легко злетіла до стелі, перетворившись на величний жалобний плащ. Та Проспер Альпанус миттю кинувся навздогін, обернувшись могутнім жуком-оленем. Виснажений плащ безсило опустився додолу й раптом став маленькою сірою мишкою, що стрімко заметалася по підлозі. Але жук уже стрибнув на неї, перекинувшись сірим котом, який із гучним нявканням і фирканням переслідував здобич. Мишка знову вислизнула й цього разу спалахнула барвистим колібрі.

У ту саму мить навколо заміського будинку залунали дивовижні голоси. З усіх боків злетілися незнані комахи, за ними — химерні лісові птахи, а перед вікнами раптом сплелося золоте мереживо, мов жива сітка. І тоді посеред кімнати з’явилася фея Розабельверде — у всій своїй величі й сліпучій красі. Її біле вбрання сяяло немов світанкове світло, на талії виблискував діамантовий пояс, а темні кучері прикрашали переплетені білі та червоні троянди. Навпроти неї стояв маг у золототканому вбранні, із блискучою короною на голові та чарівною тростиною, увінчаною вогненним сяйвом.

Розабельверде повільно рушила до мага. Та раптом із її волосся вислизнув золотий гребінь і, вдарившись об мармурову підлогу, розлетівся на друзки, ніби був зроблений із крихкого скла.

— Горе мені!.. Горе мені!.. — скрикнула фея.

І в ту ж мить усе зникло. За кавовим столиком знову сиділа каноніса фон Розеншен у своїй довгій чорній сукні, а навпроти неї — доктор Проспер Альпанус.

— Гадаю, — спокійно промовив він, без найменших труднощів розливаючи по китайських чашках запашну мокку, — тепер ми обоє досить добре знаємо, з ким маємо справу. Лише шкода, що ваш прекрасний золотий гребінь не витримав зустрічі з моєю твердою підлогою.

— Це лише моя незграбність, — відповіла панна, із видимим задоволенням сьорбаючи каву. — На такій підлозі справді не варто нічого впускати. Якщо мої очі мене не обманюють, ці мармурові плити вкриті дивовижними ієрогліфами, хоча більшість людей сприйняла б їх за звичайні природні прожилки.

— Це всього лише старі, давно зношені талісмани, панно, — усміхнувся Проспер. — Нічого більше.

— Але скажіть, любий докторе, — вигукнула вона, — як могло статися, що ми не зустрілися ще в найдавніші часи? Як наші дороги жодного разу не перетнулися?

— Усе пояснює виховання, — відповів Проспер Альпанус. — Лише виховання. Ви, найобдарованіша дівчина Джиністану, могли вільно розкрити всі дари своєї природи й довіритися щасливому таланту. А я, похмурий студент, був замкнений серед пірамід і слухав лекції професора Зороастра — старого буркотуна з кошлатою бородою, який, утім, знав неймовірно багато. За правління достойного князя Деметрія я оселився в цьому маленькому, чарівному князівстві.

— Невже? — здивувалася панна. — І вас не вигнали, коли князь Пафнутій запровадив свою Просвіту?

— Аж ніяк, — усміхнувся Проспер. — Навпаки, мені вдалося так добре приховати свою справжню сутність, що всі вважали мене ревним прихильником нових порядків. Я писав трактати й памфлети, в яких переконливо доводив, ніби без князівської волі навіть грім не сміє гриміти, а блискавка — спалахнути. Запевняв, що ясне небо, гарний урожай і всі земні блага народ отримує виключно завдяки мудрим нарадам князя та його шляхетних радників, які невтомно дбають про це у своїх палацових покоях, поки прості люди лише орють землю та сіють зерно. Пафнутій був у захваті й навіть призначив мене Верховним таємним президентом у справах Просвіти. Щойно буря вщухла, я скинув цю почесну посаду так само легко, як скидають важкий плащ.

Та потай я робив усе, що вважав по-справжньому корисним. Те, що й ви, панно, назвали б справжнім добром. Хіба ви не здогадуєтеся, що саме я попередив вас про наближення поліції Просвіти? Що саме мені ви завдячуєте всіма тими чарівними дрібничками, які щойно мені показували? О, люба пані, визирніть лише у вікно! Невже ви не впізнаєте той парк, де так часто прогулювалися й розмовляли з доброзичливими духами, що жили серед кущів, квітів і джерел? Саме його мені вдалося врятувати завдяки моєму мистецтву. Він і досі стоїть таким самим, яким був за старого Деметрія.

Князь Барсануф, дякувати небесам, не надто переймається чарами. Він добродушний володар: дозволяє кожному чаклувати досхочу, аби тільки той не виставляв цього напоказ і справно сплачував податки. Тож я живу тут так само щасливо й безтурботно, як і ви у своєму монастирському притулку.

— Докторе!.. — вигукнула панна, і сльози рясно покотилися її щоками. — Докторе, що ви кажете!.. Які дивовижні відкриття!.. Так, я впізнала цей гай, у якому пережила найщасливіші миті свого життя. Докторе!.. Благородний чоловіче, якому я так багато завдячую!.. І після всього цього ви можете так немилосердно переслідувати мого маленького підопічного Цахеза?

— Ви, найдорожча панно, — відповів доктор, — дозволили своїй вродженій доброті взяти гору над розсудливістю й розтринькали свої чарівні дари на того, хто їх зовсім не заслуговував. Цахез, попри всю вашу турботу, був і залишається лише дрібним потворним пройдисвітом. А тепер, коли золотий гребінь розбився, він остаточно опинився в моїх руках.

— Змилуйтеся над ним, докторе! — благально промовила панна.

— Спершу погляньте ось сюди, — відповів Проспер Альпанус і простягнув їй гороскоп Бальтазара, який нещодавно склав.

Вона уважно вдивилася в загадкові знаки. Обличчя її затьмарив смуток, і, важко зітхнувши, вона мовила:

— Так… Якщо все справді так визначено, мені доведеться скоритися вищій силі. Бідолашний Цахез…

Доктор лагідно всміхнувся.

— Зізнайтеся, люба панно, жінки нерідко знаходять особливу принадність у найдивовижніших примхах. Варто лише народитися випадковому пориву — і вони вже йдуть за ним без вагань, не замислюючись, яких болючих наслідків це може завдати іншим. Цахез мусить пройти шлях, який визначила йому доля. Але після цього він ще зазнає почестей, яких ніколи не заслужив. Нехай це буде моєю даниною вашій силі, вашій доброті та вашій шляхетності, найдостойніша панно.

— Який ви великодушний і благородний чоловік! — вигукнула вона. — Залишайтеся моїм другом!

— Назавжди, — відповів Проспер Альпанус. — Моя дружба й щира прихильність до вас, чарівна феє, не згаснуть ніколи. Звертайтеся до мене щоразу, коли життя поставить вас перед важким вибором. І… неодмінно приходьте до мене на каву щоразу, як тільки матимете таке бажання.

— Прощавайте, найдостойніший магу. Я ніколи не забуду ні вашої доброти, ні цієї незрівнянної кави.

Сказавши це, панна, глибоко схвильована, підвелася, щоб попрощатися. Проспер Альпанус провів її до садової хвіртки, а навколо лунали дивовижні голоси лісу, що зливалися в чарівну мелодію. Та за брамою замість її звичайної карети чекала кришталева мушля доктора, запряжена єдинорогами. Позаду неї велично розпростер блискучі золотаві крила велетенський золотий жук, а на козлах сидів срібний фазан, тримаючи в дзьобі золоті віжки й розумними очима пильно дивлячись на свою пасажирку.

Коли дивовижний екіпаж із мелодійним передзвоном понісся крізь запашний ліс, каноніса відчула, ніби знову повернулася до найщасливіших днів свого казкового життя серед фей.