“Пітер Пен” читати повністю – Джеймс Метью Баррі

Розділ 3. ЛЕТІМО, ЛЕТІМО!

Щойно містер і місіс Дарлінґ вийшли з дому, нічники біля ліжечок трьох дітей іще яскраво світилися. Це були надзвичайно милі маленькі нічники, і мимоволі хотілося, щоб вони не засинали й могли побачити Пітера. Але нічник Венді блимнув і так позіхнув, що два інші теж позіхнули, а перш ніж вони встигли закрити роти, усі троє згасли.

Тепер у кімнаті з’явилося інше світло — у тисячу разів яскравіше за нічники. І за той час, що ми розповідали про нього, воно вже встигло побувати в усіх шухлядах дитячої кімнати, шукаючи Пітерову тінь, перерило шафу й вивернуло навиворіт усі кишені. Насправді це було не світло: воно ставало світлом лише тому, що так швидко металося туди-сюди. Але коли воно на мить завмирало, можна було побачити, що це фея — не більша за вашу долоню, хоча вона все ще підростала. Її звали Дінь-Дінь. Вона була вишукано вбрана в сукню з листка, вирізану низько й чітко по квадратному вирізу, крізь який її фігурку було видно якнайкраще. Вона була трішки схильна до повноти.

За мить після появи феї вікно розчинилося від подиху маленьких зірок, і всередину влетів Пітер. Частину дороги він ніс Дінь-Дінь на руці, тож долоня в нього досі була вкрита чарівним пилком.

— Дінь-Дінь, — тихо покликав він, переконавшись, що діти сплять. — Дінь, де ти?

На ту мить вона сиділа в глечику й почувалася там надзвичайно добре: раніше їй ніколи не доводилося сидіти в глечику.

— О, вилазь уже з того глечика й скажи мені: ти знаєш, куди вони поклали мою тінь?

У відповідь пролунав найчарівніший передзвін, наче дзвіночки із чистого золота. Це була мова фей. Ви, звичайні діти, ніколи її не почуєте, але якби вам пощастило її почути, ви б зрозуміли, що вже чули її колись.

Дінь-Дінь сказала, що тінь лежить у великій скрині. Насправді вона мала на увазі комод, і Пітер кинувся до шухляд, обома руками викидаючи їхній вміст на підлогу, наче королі жбурляють у натовп дрібні монети. За мить він знайшов свою тінь, а від радості зовсім забув, що замкнув Дінь-Дінь у шухляді.

Якщо Пітер узагалі про щось думав — хоча я не дуже вірю, що він коли-небудь думав, — то, мабуть, уявляв, що коли його тінь наблизиться до нього, вони з’єднаються, наче дві краплі води. Та коли цього не сталося, він був страшенно вражений. Пітер спробував приклеїти тінь милом із ванної, але й це не допомогло. Пітера пройняло тремтіння, він сів на підлогу й заплакав.

Його схлипування розбудили Венді, і вона сіла в ліжку. Побачивши незнайомого хлопчика, який плакав посеред дитячої кімнати, вона зовсім не злякалася. Навпаки, їй стало цікаво.

— Хлопчику, — чемно запитала вона, — чому ти плачеш?

Пітер теж умів бути надзвичайно чемним: він навчився вишуканих манер на церемоніях у фей. Він підвівся й низько та граційно вклонився їй. Венді це дуже сподобалося, і вона так само граційно вклонилася йому, сидячи на ліжку.

— Як тебе звати? — запитав він.
— Венді Мойра Анжела Дарлінґ, — з деякою гордістю відповіла вона. — А тебе?
— Пітер Пен.

Венді вже здогадувалася, що він, мабуть, Пітер, але його ім’я здалося їй напрочуд коротким.

— І це все?
— Так, — дещо різко відповів він.

Лише тепер Пітер і сам відчув, що ім’я справді короткувате.

— Мені дуже шкода, — сказала Венді Мойра Анжела.
— Нічого, — схлипнув Пітер.

Вона запитала, де він живе.

— Другий поворот праворуч, — відповів Пітер, — а потім просто вперед до самого ранку.
— Яка кумедна адреса!

Пітерові стало якось не по собі. Вперше він подумав, що адреса й справді кумедна.

— Ні, зовсім не кумедна, — сказав він.
— Я хотіла сказати, — лагідно пояснила Венді, згадавши, що вона господиня, — хіба саме так пишуть на листах?

Йому дуже не хотілося, щоб вона згадувала про листи.

— Я не отримую листів, — зневажливо відповів він.
— А твоя мама отримує листи?
— У мене немає мами, — сказав він.

І не лише мами в нього не було — він анітрохи не хотів її мати. Він вважав, що мамам приділяють надто багато уваги. А Венді одразу відчула, що перед нею розгортається справжня трагедія.

— О, Пітере, не дивно, що ти плакав, — сказала вона, вилізла з ліжка й підбігла до нього.
— Я не через маму плакав, — обурено відповів він. — Я плакав, бо не можу прикріпити свою тінь. До того ж я взагалі не плакав.
— Вона відірвалася?
— Так.

Тоді Венді побачила тінь на підлозі — таку пом’яту й пошарпану, що їй стало страшенно шкода Пітера.

— Який жах! — вигукнула вона.

Але не змогла стримати усмішки, побачивши, що він намагався приклеїти тінь милом. Як це на нього схоже!

На щастя, Венді одразу знала, що робити.

— Її треба пришити, — сказала вона трохи поблажливим тоном.
— А що таке «пришити»? — запитав він.
— Ти страшенно неосвічений.
— Неправда.

Але Венді неабияк тішилася з його невігластва.

— Я пришию її тобі, мій маленький чоловічку, — сказала вона, хоча він був такий самий на зріст, як вона.

Венді дістала свою швейну скриньку й пришила тінь до Пітерової ступні.

— Гадаю, трохи болітиме, — попередила вона.
— О, я не плакатиму, — сказав Пітер, який уже вважав, що взагалі ніколи в житті не плакав.

Він міцно стиснув зуби й не заплакав, і невдовзі його тінь знову слухняно трималася на місці, хоча й залишалася трохи пом’ятою.

— Мабуть, її треба було попрасувати, — задумливо мовила Венді.

Та Пітер, як і належить хлопчикові, зовсім не переймався зовнішнім виглядом і тепер стрибав від невимовного захвату. На жаль, він уже забув, що завдячує своїм щастям Венді. Пітер вирішив, що сам прикріпив тінь.

— Який же я розумний! — захоплено вигукував він. — О, який я розумний!

Мушу зізнатися, що ця Пітерова самозакоханість була однією з його найчарівніших рис. Якщо сказати зовсім відверто, такого самовпевненого хлопчиська ще пошукати.

Але цього разу Венді була обурена.

— Яка ж ти самозакохана дитина! — вигукнула вона з убивчою іронією. — Звісно, я тут узагалі нічого не зробила!
— Трошки зробила, — недбало кинув Пітер і продовжив танцювати.
— Трошки! — з гідністю повторила вона. — Якщо від мене немає жодної користі, то я принаймні можу піти.

І вона з найвеличнішим виглядом застрибнула в ліжко та накрилася ковдрою з головою. Щоб змусити її виглянути, Пітер удав, ніби збирається піти. Коли це не допомогло, він сів на край ліжка й легенько торкнувся її ногою.

— Венді, — сказав він, — не йди. Я нічого не можу вдіяти, Венді. Коли я собою задоволений, мені просто хочеться похвалитися.

Вона все одно не визирала, хоча слухала дуже уважно.

— Венді, — продовжив він голосом, перед яким ще жодна жінка не змогла встояти, — Венді, одна дівчинка корисніша за двадцять хлопчиків.

А Венді була жінкою в усіх своїх дюймах, хоча тих дюймів було не так уже й багато, тож вона визирнула з-під ковдри.

— Ти справді так думаєш, Пітере?
— Так, справді.
— Думаю, це дуже мило з твого боку, — сказала вона, — і тому я знову встану.

Вона сіла поруч із ним на краю ліжка. А ще сказала, що, якщо він хоче, може подарувати йому поцілунок. Але Пітер не знав, що вона має на увазі, і тільки очікувально простягнув руку.

— Невже ти не знаєш, що таке поцілунок? — здивовано запитала вона.
— Дізнаюся, коли ти мені його подаруєш, — сухо відповів він.

Щоб не образити його, вона дала йому наперсток.

— А тепер, — сказав він, —  я теж можу подарувати тобі поцілунок?
— Якщо хочеш, — відповіла вона з ледь помітною манірністю.

Венді трохи виставила себе на посміховисько, нахиливши до нього обличчя, але Пітер лише вклав їй у долоню ґудзик у формі жолудя. Тоді вона повільно повернула голову у попереднє положення й чемно сказала, що носитиме його поцілунок на ланцюжку на шиї. Добре, що вона справді почепила його на той ланцюжок, бо згодом він урятує їй життя.

Коли люди з нашого кола знайомляться, заведено запитувати одне одного про вік. Тож Венді, яка завжди любила чинити як належить, запитала Пітера, скільки йому років. Насправді це було не дуже вдале запитання. Воно скидалося на екзаменаційний білет із граматики, тоді як Пітерові значно більше хотілося б, щоб його запитали про англійських королів.

— Не знаю, — неспокійно відповів він, — але я ще зовсім молодий.

Він і справді нічого про це не знав, лише щось підозрював. Але навмання сказав:

— Венді, я втік того самого дня, коли народився.

Венді неабияк здивувалася, але водночас зацікавилася. Вона чарівним жестом, як це роблять у вишуканих вітальнях, торкнулася своєї нічної сорочки, даючи йому зрозуміти, що він може сісти ближче.

— Це тому, що я почув, як батько й мати, — тихо пояснив він, — розмовляли про те, ким я стану, коли виросту.

Тепер він був надзвичайно схвильований.

— Я зовсім не хочу ставати дорослим! — пристрасно вигукнув він. — Я хочу назавжди залишитися маленьким хлопчиком і веселитися. Тож я втік до Кенсінґтонських садів і дуже-дуже довго жив там серед фей.

Вона глянула на нього з таким захопленням, що Пітер подумав: мабуть, вона вражена тим, що він утік. Насправді ж Венді захоплювало те, що він знав фей. Вона жила таким домашнім життям, що саме знайомство з феями здавалося їй надзвичайно чудовим.

Вона засипала його запитаннями про них, чим неабияк його здивувала, адже феї часто тільки заважали йому, плуталися під ногами й таке інше. А часом йому навіть доводилося добряче їх провчати. Та загалом він їх любив і розповів Венді, звідки взялися феї.

— Розумієш, Венді, коли перше немовля вперше засміялося, його сміх розлетівся на тисячу дрібних шматочків. Усі вони підстрибом розбіглися навсібіч — і так з’явилися феї.

Нуднувата, звісно, розмова, але Венді, яка звикла сидіти вдома, вона подобалася.

— Отож, — добродушно вів далі Пітер, — мало б бути по одній феї на кожного хлопчика й кожну дівчинку.
— Мало б бути? А хіба так не є?
— Ні. Розумієш, тепер діти знають стільки всього, що дуже швидко перестають вірити у фей. А щоразу, коли якась дитина каже: «Я не вірю у фей», десь у світі одна фея падає й помирає.

Пітерові вже здавалося, що про фей вони поговорили достатньо. До того ж він помітив, що Дінь-Дінь щось надто тихо сидить.

— Не можу збагнути, куди вона поділася, — сказав він, підводячись, і покликав Дінь-Дінь на ім’я.

Серце Венді раптом затріпотіло від хвилювання.

— Пітере! — вигукнула вона, хапаючи його за руку. — Ти хочеш сказати, що в цій кімнаті є фея?!
— Щойно була, — трохи нетерпляче відповів він. — Ти її не чуєш?

І вони обоє прислухалися.

— Єдиний звук, який я чую, — сказала Венді, — схожий на передзвін маленьких дзвіночків.
— Ну, це Дінь-Дінь. Так звучить мова фей. Здається, я теж її чую.

Звук долинав із комода, і Пітер весело скривився. Ніхто не вмів бути таким веселим, як Пітер, а його сміх був найчарівнішим дзвінким сміхом, який тільки можна уявити. Його перший сміх досі залишався з ним.

— Венді, — радісно прошепотів він, — здається, я замкнув її в шухляді!

Він випустив бідолашну Дінь-Дінь із шухляди, і та, шаленіючи від люті, заметалася кімнатою, пронизливо пищачи.

— Не треба казати таких речей, — заперечив Пітер. — Звичайно, мені дуже шкода, але звідки я міг знати, що ти в шухляді?

Венді його не слухала.

— О, Пітере! — вигукнула вона. — Якби вона тільки завмерла на місці й дала мені себе роздивитися!
— Вони майже ніколи не стоять спокійно, — сказав він.

Та на одну-єдину мить Венді побачила, як чарівна маленька постать завмерла на зозулиному годиннику.

— Ой, яка ж вона прекрасна! — вигукнула Венді, хоча обличчя Дінь-Дінь усе ще було спотворене люттю.
— Дінь-Дінь, — доброзичливо сказав Пітер, — ця пані каже, що хотіла б, аби ти була її феєю.

Дінь-Дінь відповіла зухвало.

— Що вона каже, Пітере?

Йому довелося перекласти:

— Вона не дуже чемна. Каже, що ти страшенно потворна дівчинка, а вона — моя фея.

Пітер спробував сперечатися з Дінь-Дінь:

— Ти ж не можеш бути моєю феєю, Дінь-Дінь, бо я джентльмен, а ти — пані.

На це Дінь-Дінь відповіла такими словами:

— Ти дурний бовдур!

І зникла у ванній кімнаті.

— Вона звичайнісінька фея, — вибачливо пояснив Пітер. — Її звати Дінь-Дінь, бо вона лагодить горщики й чайники.

Тим часом вони вже вмостилися разом у кріслі, а Венді продовжила засипати його запитаннями.

— Якщо ти тепер не живеш у Кенсінґтонських садах…
— Іноді все ще живу.
— А де ти живеш здебільшого?
— Із Загубленими хлопчиками.
— Хто вони?
— Це діти, які випадають із дитячих візочків, коли няня дивиться в інший бік. Якщо за сім днів ніхто за ними не приходить, їх відправляють далеко-далеко, до Небувалії, щоб заощадити на витратах. Я їхній капітан.
— Як це, мабуть, весело!
— Так, — хитро відповів Пітер, — але нам трохи самотньо. Розумієш, у нас немає жіночого товариства.
— Серед них немає дівчаток?
— О, ні! Дівчатка, знаєш, надто кмітливі, щоб випадати з дитячих візочків.

Це страшенно польстило Венді.

— Мені дуже подобається, як ти говориш про дівчат, — сказала вона. — А от Джон їх просто зневажає.

У відповідь Пітер підвівся й одним ударом ноги викинув Джона з ліжка разом із ковдрою.

Венді здалося, що для першого знайомства це трохи занадто, тож вона рішуче заявила, що в її домі він не капітан.

Однак Джон і далі так спокійно спав на підлозі, що вона дозволила йому залишитися там.

— Я знаю, що ти хотів як краще, — сказала вона, пом’якшавши, — тому можеш подарувати мені поцілунок.

На мить вона забула, що Пітер нічого не знає про поцілунки.

— Я так і знав, що ти захочеш його назад, — трохи гірко сказав він і простягнув їй наперсток, щоб повернути.
— Ой, любий, — сказала мила Венді, — я не про наперсток. Я про поцілунок.
— А що це?
— Ось це.
І вона поцілувала його.

«Кумедно!» — поважно сказав Пітер. — А тепер подарувати тобі наперсток?

— Якщо хочеш, — відповіла Венді, цього разу тримаючи голову рівно.

Пітер подарував їй наперсток, і майже відразу вона скрикнула:

— Що таке, Венді?
— Таке відчуття, ніби хтось смикнув мене за волосся.
— Це, мабуть, Дінь-Дінь. Ніколи не бачив, щоб вона була такою бешкетною.

І справді, Дінь-Дінь знову шугала туди-сюди, сиплячи образами.

— Вона каже, що робитиме це з тобою, Венді, щоразу, як я даруватиму тобі наперсток.
— Але чому?
— Чому, Дінь-Дінь?

Знову Дінь-Дінь відповіла:

— Дурний осел.

Пітер не міг зрозуміти чому, а Венді зрозуміла. І вона була лише трохи розчарована, коли Пітер зізнався, що він прилітав до вікна їх дитячої не заради неї, а щоб слухати казки.

— Бачиш, я не знаю жодної казки. Жоден із Загублених хлопчиків не знає жодної казки.
— Який жах! — сказала Венді.
— А ти знаєш, — запитав Пітер, — чому ластівки в’ють гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.
— Яку саме?
— Про принца, який не міг знайти дівчину, що загубила скляний черевичок.
— Пітере, — схвильовано сказала Венді, — це ж «Попелюшка»! І він її знайшов, а потім вони жили довго й щасливо.

Пітер так зрадів, що підвівся з підлоги, де вони сиділи, і поспішив до вікна.

— Куди ти? — стривожено вигукнула вона.
— Розповісти іншим хлопчикам.
— Не йди, Пітере, — благала вона. — Я знаю безліч казок.

Саме так вона й сказала, тож не можна заперечувати, що першою спокусила його саме вона.

Пітер повернувся, і тепер в його очах світилася жадібність, яка мала б її насторожити, але чомусь не насторожила.

— О, скільки казок я могла б розповісти хлопчикам! — вигукнула вона.

Тоді Пітер схопив її й почав тягнути до вікна.

— Відпусти мене! — наказала вона.
— Венді, ходімо зі мною й розкажи казки іншим хлопчикам.

Звісно, їй було дуже приємно, що її запрошують, але вона сказала:

— Ой, не можу. Подумай про мою маму! До того ж я не вмію літати.
— Я тебе навчу.
— О, як чудово — літати!
— Я навчу тебе стрибати на спину вітрові, і ми полетимо далеко-далеко.
— У-у! — захоплено вигукнула вона.
— Венді, Венді, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б літати разом і говорити всякі кумедні речі зорям.
— О-о!
— А ще, Венді, там є русалки.
— Русалки! З хвостами?
— З такими довгими хвостами.
— О! — вигукнула Венді. — Я хочу побачити русалку!

Пітер став страшенно хитрим.

— Венді, — сказав він, — якби ти полетіла з нами, ми всі так тебе поважали б.

Вона занепокоєно совалася, наче щосили намагалася залишитися на підлозі дитячої. Але Пітер не мав до неї жодної жалості.

— Венді, — хитро мовив він, — ти могла б щовечора вкладати нас спати.
— У-у!
— Ніхто з нас ніколи не мав того, хто вкладав би його спати.
— У-у! — і вона простягла до нього руки.
— А ще могла б латати нам одяг і пришивати кишені. Бо кишень у нас немає ні в кого.

Ну як тут було встояти?

— Звісно, це надзвичайно захопливо! — вигукнула вона. — Пітере, а ти навчиш Джона й Майкла теж літати?
— Якщо хочеш, — байдуже відповів він.

І Венді підбігла до Джона й Майкла та почала їх трясти.

— Прокидайтеся! — вигукнула вона. — До нас прилетів Пітер Пен і він навчить нас літати!

Джон потер очі.

— Тоді я встану, — сказав він.

Йому було простіше, він уже сидів на підлозі.

— Привіт, — сказав він. — Я вже встав!

Майкл до того часу теж підвівся, гострий, мов ніж із шістьма лезами та пилкою. Але раптом Пітер подав знак мовчати. Їхні обличчя набули тієї моторошної хитруватості, яка з’являється в дітей, коли вони прислухаються до звуків дорослого світу. Навколо панувала цілковита тиша. А тоді все стало гаразд. Ні, стривайте! Все було зовсім негаразд. Нена, яка весь вечір тривожно гавкала, тепер мовчала. Саме її мовчання вони й почули.

— Гасіть світло! Ховайтеся! Швидше! — вигукнув Джон, узявши командування на себе — мабуть, уперше за всю цю пригоду.

І ось, коли Ліза ввійшла, тримаючи Нену, дитяча здавалася такою, як завжди: темною й тихою. Можна було присягнутися, що троє її бешкетних мешканців янгольськи мирно сопуть уві сні. Насправді ж вони майстерно вдавали це, сховавшись за віконними шторами.

Ліза була в кепському настрої, бо на кухні саме поралася з різдвяними пудингами, а Нена своїми безглуздими підозрами змусила її залишити роботу, навіть не встигла вона витерти родзинку, що прилипла до щоки. Ліза подумала, що найкраще буде трохи заспокоїтися й на хвилинку відвести Нену до дитячої — звісно, тримаючи її.

— Ось, недовірливе чудовисько, — сказала вона, зовсім не шкодуючи, що Нена потрапила в немилість. — Бачиш, із ними все гаразд, правда? Усі маленькі янголята солодко сплять у своїх ліжечках. Послухай, як тихенько вони дихають.

Тут Майкл, натхнений власним успіхом, так голосно вдихнув, що вони мало не попалися. Нена знала таке дихання і спробувала вирватися з Лізиних рук. Але Ліза нічого не зрозуміла.

— Досить, Нено, — суворо сказала вона, витягуючи собаку з кімнати. — Попереджаю тебе: якщо ти ще раз гавкнеш, я негайно піду до господаря й господині та приведу їх додому з вечірки. І тоді, о-о, господар тебе вже відшмагає!

Служниця знову прив’язала нещасну собаку. Але як ви гадаєте, Нена перестала гавкати? Привести господаря й господиню додому з вечірки! Та саме цього вона й хотіла. Хіба їй було важливо, чи покарають її, аби тільки її підопічні були в безпеці? На жаль, Ліза повернулася до своїх пудингів, і Нена, зрозумівши, що допомоги від неї не дочекається, почала щосили тягнути ланцюг, аж поки нарешті не розірвала його. Ще за мить вона вже влетіла до їдальні будинку № 27 і підкинула лапи до неба — це був її найвиразніший спосіб повідомити про щось важливе.

Містер і місіс Дарлінґ одразу зрозуміли, що в дитячій відбувається щось жахливе, і, навіть не попрощавшись із господинею вечірки, кинулися на вулицю. Але відтоді, як троє негідників почали сопіти за шторами, минуло вже десять хвилин. А за десять хвилин Пітер Пен може встигнути дуже багато.

Тепер повернімося до дитячої.

— Все гаразд, — оголосив Джон, вибираючись зі свого сховку. — Слухай, Пітере, ти справді вмієш літати?

Замість того щоб відповідати, Пітер облетів усю кімнату, дорогою навіть сів на камінну полицю.

— Оце так! — вигукнули Джон і Майкл.
— Як мило! — захоплено сказала Венді.
— Так, я милий. О, я таки милий! — сказав Пітер, знову забувши про свої манери.

Здавалося, літати було надзвичайно легко. Вони спершу спробували з підлоги, потім із ліжок, але щоразу замість угору летіли вниз.

— Слухай, а як ти це робиш? — запитав Джон, потираючи коліно. Він був дуже практичним хлопчиком.
— Треба просто думати про прекрасні, чудові речі, — пояснив Пітер, — і вони піднімуть тебе в повітря.

Він знову продемонстрував.

— Ти так спритно це робиш, — сказав Джон. — А не міг би хоч раз дуже повільно?

Пітер зробив це і повільно, і швидко.

— Тепер я зрозумів, Венді! — вигукнув Джон.

Та невдовзі виявилося, що він нічого не зрозумів. Жоден із них не зміг піднятися в повітря навіть на дюйм, хоча Майкл уже говорив цілими двоскладовими словами, а Пітер не відрізняв А від Я. Звісно, Пітер просто грався з ними, адже ніхто не може літати, якщо на нього не подути чарівним пилком. На щастя, як ми вже згадували, одна рука Пітера була вкрита цим пилком. Він подув трохи на кожного з них — і результат перевершив усі сподівання.

— А тепер просто порухайте плечима ось так, — сказав він, — і летіть.

Усі стояли на своїх ліжках, і відважний Майкл спробував першим. Він зовсім не збирався цього робити, але таки зробив крок — і тієї ж миті перелетів через усю кімнату.

— Я полетів! — верещав він, зависнувши посеред повітря.

Джон теж полетів й зустрів Венді біля ванної.

— О, як чудово!
— О, як круто!
— Дивіться на мене!
— Дивіться на мене!
— Дивіться на мене!

Літали вони далеко не так граційно, як Пітер: не могли втриматися й трохи дригали ногами. Зате їхні голови раз у раз підскакували до самої стелі, а це, повірте, майже найприємніше відчуття у світі. Спочатку Пітер допомагав Венді, підтримуючи її за руку, але мусив припинити: Дінь-Дінь так обурилася, що годі було й думати про це. Вони літали вгору й униз, кружляли то в один, то в інший бік. «Божественно!» — саме таким словом Венді описала свої відчуття.

— Слухайте, — вигукнув Джон, — а чому б нам усім не полетіти надвір?

Звісно, саме до цього Пітер їх і підводив.
Майкл був уже готовий: йому страшенно кортіло перевірити, скільки часу знадобиться, щоб пролетіти мільярд миль. Але Венді вагалася.

— Русалки! — знову нагадав Пітер.
— О-о!
— А ще там є пірати.
— Пірати! — вигукнув Джон, хапаючи свого недільного капелюха. — Тоді вирушаймо негайно!

Саме тієї миті містер і місіс Дарлінґ разом із Неною поспішили з будинку № 27.
Вони вибігли на середину вулиці й поглянули на вікно дитячої. Так, воно досі було зачинене. Але кімната сяяла яскравим світлом, і найдивовижніше, від чого серце стискалося, — на завісі вони побачили тіні трьох маленьких постатей у нічних сорочках. Вони кружляли знову й знову — не по підлозі, а просто в повітрі.

Не трьох постатей — чотирьох!

Тремтячими руками вони відчинили вхідні двері. Містер Дарлінґ хотів стрімголов бігти нагору, але місіс Дарлінґ жестом попросила його йти тихо. Вона навіть сама спробувала змусити своє серце битися тихіше.

Чи встигнуть вони дістатися дитячої? Якщо встигнуть — як чудово буде для них, і ми всі з полегшенням зітхнемо. Але тоді не буде жодної казки. З іншого боку, якщо вони не встигнуть, я урочисто обіцяю: зрештою все неодмінно владнається.

Вони встигли б дістатися дитячої вчасно, якби не маленькі зорі, що стежили за ними. Зорі знову відчинили вікно подихом вітру, а найменша з-поміж них вигукнула:

— Рушай, Пітере!

Тоді Пітер зрозумів, що втрачати не можна жодної миті.

— Летімо! — владно вигукнув він і тієї ж миті злетів у ніч.

За ним полетіли Джон, Майкл і Венді. Містер і місіс Дарлінґ та Нена вбігли до дитячої надто пізно. Пташки вже вилетіли з гнізда.

Розділ 4. ПОЛІТ

«Праворуч — друга зоря, а далі просто вперед, аж поки не настане ранок».

Саме так Пітер пояснив Венді, як дістатися до Небувалії; але навіть птахи, які носять із собою карти й розгортають їх на вітряних перехрестях, не змогли б відшукати її за такими вказівками. Розумієте, Пітер просто казав усе, що спадало йому на думку.

Спочатку його супутники беззастережно йому довіряли, а оскільки літати було так чудово, вони гаяли час, кружляючи навколо церковних шпилів та інших високих споруд, які траплялися дорогою і припадали їм до душі. Джон і Майкл влаштували перегони, причому Майклові дали фору.

Вони зневажливо згадували, що ще зовсім недавно вважали себе неабиякими молодцями лише тому, що вміли літати по кімнаті. Ще недавно. Але як давно? Вони вже летіли над морем, перш ніж ця думка по-справжньому почала непокоїти Венді. Джонові здавалося, що це вже їхнє друге море і третя ніч.

То ставало темно, то світлішало, то вони страшенно мерзли, то їм знову робилося надто тепло. Чи справді вони час від часу відчували голод, чи тільки вдавали, бо Пітер придумав такий веселий спосіб їх годувати? Він переслідував птахів, які несли в дзьобі щось придатне для людської їжі, й вихоплював у них здобич; тоді птахи летіли навздогін і вихоплювали її назад. Так вони всі весело ганялися одне за одним милями, а зрештою розлучалися, обмінявшись взаємними побажаннями добра. Але Венді з тихою тривогою помітила, що Пітер, здається, зовсім не розуміє: це доволі дивний спосіб добувати собі хліб із маслом — і навіть не здогадується, що існують інші способи.

Зате сонними вони точно не прикидалися — вони справді хотіли спати. А це було небезпечно, бо щойно вони засинали, то падали вниз. Найжахливіше було те, що Пітер вважав це дуже кумедним.

— Ось іще один полетів! — весело вигукував він, коли Майкл раптом каменем летів униз.

— Рятуй його, рятуй! — кричала Венді, з жахом дивлячись на безжальне море далеко внизу.

Зрештою Пітер кидався стрімголов униз і підхоплював Майкла за мить до того, як той мав упасти в море. Робив він це просто чудово; але завжди чекав до останньої миті, і здавалося, що його більше цікавить власна майстерність, ніж порятунок людського життя. До того ж він любив різноманітність, і те, що ще хвилину тому захоплювало його, раптом могло перестати бути цікавим. Тож завжди залишалася ймовірність, що наступного разу, коли ви падатимете, він просто дозволить вам упасти.

Сам Пітер міг спати просто в повітрі й не падати: для цього він лягав на спину й плив за вітром. Але, принаймні частково, це пояснювалося тим, що він був такий легенький: якщо стати позаду нього й дмухнути, він летів швидше.

— Будь ласка, поводься з ним чемніше, — прошепотіла Венді Джонові, коли вони грали в «Роби, як я».

— Тоді скажи йому, щоб перестав вихвалятися, — відповів Джон.

Граючи в «Роби, як я», Пітер летів зовсім низько над водою й дорогою торкався хвостів акул — так само, як на вулиці можна провести пальцем по залізній огорожі. Їм не дуже вдавалося повторювати цей трюк, тож, мабуть, це й справді було трохи схоже на вихваляння, особливо тому, що Пітер увесь час озирався, щоб порахувати, скільки хвостів вони не зачепили.

— Ви повинні бути з ним милішими, — переконувала Венді братів. — Що ми робитимемо, якщо він нас покине?

— Повернемося назад, — сказав Майкл.
— А як ми знайдемо дорогу назад без нього?
— Ну тоді полетимо далі, — відповів Джон.
— Оце й найстрашніше, Джоне. Нам доведеться летіти далі, бо ми не знаємо, як зупинитися.

Це була правда: Пітер забув показати їм, як зупинятися.
Джон сказав, що, коли все буде зовсім погано, їм досить просто летіти прямо вперед, адже світ круглий, і рано чи пізно вони неодмінно повернуться до свого вікна.

— А хто добуватиме нам їжу, Джоне?
— Я досить спритно вихопив шматок із дзьоба того орла, Венді.

— Після двадцятої спроби, — нагадала Венді. — І навіть якщо ми навчимося добре підхоплювати їжу, подивися, як ми врізаємося в хмари та всілякі інші речі, коли його немає поруч, щоб нам допомогти.

І справді, вони постійно в щось врізалися. Літати вони вже вміли досить упевнено, хоча все ще надто сильно дригали ногами; але якщо попереду з’являлася хмара, то що більше вони намагалися її оминути, то неодмінніше врізалися просто в неї. Якби Нена була поруч, на цей час у Майкла вже напевно красувалася б пов’язка на лобі.

Пітера наразі не було поруч, і вони почувалися самотньо там, високо в небі. Він літав набагато швидше за них і раптом міг зникнути з очей, вирушивши на якусь пригоду, до якої вони не мали жодного стосунку. Потім повертався, сміючись над чимось страшенно кумедним, що він розповідав якійсь зорі, але вже забув, що саме це було. Або прилітав із лусочками русалки, що все ще чіплялися до нього, — і навіть тоді не міг до пуття розповісти, що з ним сталося. Це було вельми прикро для дітей, які ніколи не бачили русалки.

— І якщо він так швидко їх забуває, — міркувала Венді, — то як ми можемо сподіватися, що він і далі пам’ятатиме про нас?

Справді, іноді, повертаючись, він і їх не пам’ятав — принаймні добре. Венді була в цьому певна. Вона бачила, як у його очах спалахувало впізнавання саме тоді, коли він уже збирався привітатися з ними й полетіти далі; одного разу їй навіть довелося назвати його на ім’я.

— Я Венді, — схвильовано сказала вона.

Пітерові стало дуже ніяково.

— Слухай, Венді, — прошепотів він, — якщо колись побачиш, що я тебе забуваю, просто весь час повторюй: «Я Венді», — і тоді я згадаю.

Звичайно, це було не надто втішно. Однак, щоб загладити свою провину, Пітер показав їм, як треба розпластатися на спині на сильному попутному вітрі. Це було так приємно, що вони кілька разів спробували — і виявили, що в такому положенні можна безпечно спати. Вони, мабуть, спали б і довше, але Пітер швидко втомився спати, тож невдовзі його капітанський голос гучно пролунував:

— Тут виходимо!

І отак, час від часу сварячись, але загалом весело й безтурботно, вони наближалися до Небувалії. Бо після багатьох місяців вони таки дісталися її, і, що ще дивніше, весь цей час летіли майже прямо — не стільки завдяки Пітерові чи Дінь-Дінь, скільки тому, що сам острів шукав їх. Лише так і можна побачити ті чарівні береги.

— Ось він, — спокійно сказав Пітер.
— Де? Де?
— Там, куди вказують усі стріли.

І справді, мільйон золотих стріл указували дітям дорогу до острова. Усі ці стріли спрямовувало Сонце, яке хотіло, щоб вони напевно знайшли дорогу, перш ніж залишити їх на ніч.

Венді, Джон і Майкл стали навшпиньки просто в повітрі, щоб уперше побачити острів. Дивно, але всі троє відразу його впізнали. І поки на них ще не напав страх, вони вітали його не як щось давно омріяне й нарешті побачене, а як давнього знайомого, до якого повертаються додому на канікули.

— Джоне, он лагуна.
— Венді, дивися! Черепахи закопують яйця в пісок.
— Джоне, дивись! Я бачу твого фламінго зі зламаною ногою!
— Поглянь, Майкле, он твоя печера!
— Джоне, а що там у чагарнику?
— Це вовчиця з вовченятами. Венді, я майже певен, що он там твоє маленьке вовченя!
— Он мій човен, Джоне, у нього борт розтрощений!
— Ні, це не він. Звідки б йому взятися, ми ж спалили твій човен.
— Ні це він! Слухай, Джоне, я бачу дим із табору індіанців!
— Де? Покажи, і я за завитками диму скажу тобі, чи вийшли вони на стежку війни.
— Там, он за Таємничою річкою.
— Тепер бачу. Так, вони таки вийшли на стежку війни.

Пітерові було трохи прикро, що вони так багато знають, але якщо він хотів показати, хто тут головний, то нагода вже була зовсім близько. Адже я вже казав вам, що невдовзі їх мав охопив страх. Він прийшов разом із золотими стрілами, які зникали одна за одною, залишаючи острів у темряві.

У давні часи, коли вони ще були вдома, Небувалія завжди починала здаватися трохи похмурою й загрозливою перед самим сном. У ній з’являлися невідомі, недосліджені місця, які дедалі ширилися; між ними ворушилися чорні тіні, рев хижих звірів лунав зовсім інакше, а найголовніше — зникала певність, що цього разу ти неодмінно переможеш. Тоді вони дуже раділи, коли запалювали нічники. Їм навіть подобалося, коли Нена казала, що ось тут просто камінна полиця, а вся Небувалія — лише вигадка.

Звичайно, у ті часи Небувалія й була вигадкою. Але тепер вона стала справжньою. А нічників не було. Темрява щомиті густішала. І де ж Нена?

Досі вони летіли нарізно, але тепер щільно тулилися до Пітера. Нарешті його безтурботність зникла. Очі блищали, а щоразу, коли вони торкалися його, їх пробирав легкий дрож. Тепер вони летіли над моторошним островом так низько, що часом дерева зачіпали їх за ноги. У повітрі не було видно нічого страшного, та летіли вони дедалі повільніше й важче — точнісінько так, наче пробивалися крізь ворожу силу. Інколи вони просто зависали в повітрі, доки Пітер не починав бити по ньому кулаками.

— Вони не хочуть, щоб ми приземлялися, — пояснив він.
— Хто вони? — тремтячим голосом прошепотіла Венді.

Але Пітер не міг або не хотів відповідати. Дінь-Дінь спала в нього на плечі, та тепер він розбудив її й послав уперед. Часом він завмирав у повітрі й напружено прислухався, приклавши руку до вуха, а потім знову дивився вниз такими яскравими очима, що здавалося, ніби вони просвердлюють у землі дві дірки. Зробивши це, він летів далі. Його відвага була майже лячною.

— Хочеш зараз якусь пригоду, — недбало запитав він Джона, — чи спершу вип’єш чаю?

Венді швидко сказала:

— Спершу чай.

Майкл із вдячністю стиснув її руку, але сміливіший Джон завагався.

— А яка саме пригода це могла б бути? — обережно запитав він.
— Просто під нами, у пампасах, спить пірат, — повідомив Пітер. — Якщо хочеш, ми спустимося й уб’ємо його.
— Я його не бачу, — після довгої паузи сказав Джон.
— А я бачу.
— А якщо, — трохи хрипко мовив Джон, — він прокинеться?

Пітер обурено відповів:

— Ти що, думаєш, я вбиваю їх уві сні?! Я спочатку його розбуджу, а тоді вб’ю. Я завжди так роблю.
— Ого! А багато ти їх убиваєш?
— Цілі тонни.
— От це здорово, — сказав Джон, але все-таки він вирішив спершу випити чаю. Він запитав, чи багато зараз на острові піратів, і Пітер відповів, що стільки їх тут іще ніколи не було.

— А хто тепер капітан?
— Гак, — відповів Пітер, і його обличчя стало дуже суворим, коли він вимовив це ненависне ім’я.
— Джеймс Гак?
— Атож.

Тут Майкл уже почав плакати, а навіть Джон міг говорити лише уривками крізь схлипування, бо вони добре знали репутацію Гака.

— Він був боцманом у Чорної Бороди, — хрипко прошепотів Джон. — Він найгірший з усіх. Він єдиний, кого боявся Барбекю.
— Це він, — сказав Пітер.
— А який він на вигляд? Великий?
— Не такий великий, як колись.
— Як це?
— Я відтяв від нього шматок.
— Ти?!
— Так, я, — різко відповів Пітер.
— Я не хотів тебе образити.
— Ну і гаразд.
— Але який саме шматок?
— Праву руку.
— То він тепер не може битися?
— Ще й як може!
— Лівою рукою?
— Замість правої руки в нього залізний гак, і ним він чіпляється за все.
— Чіпляється?!
— Чуєш, Джоне? — сказав Пітер.
— Угу.
— Кажи: «Так, капітане».
— Так, капітане.
— Є одна річ, — продовжив Пітер, — яку кожен хлопчик, що служить під моїм проводом, мусить мені пообіцяти. І ти також.

Джон зблід.

— Ось що: якщо ми зустрінемо Гака у відкритому бою, ти залишиш його мені.
— Обіцяю, — віддано сказав Джон.

На якусь мить їм стало не так моторошно, бо Дінь-Дінь летіла разом із ними, і в її світлі вони могли бачити одне одного. Щоправда, вона не могла летіти так повільно, як вони, тому мусила кружляти навколо них, і вони рухалися в її сяйві, наче в ореолі. Венді це навіть подобалося, аж поки Пітер не вказав на один недолік.

— Вона каже мені, — повідомив він, — що пірати помітили нас ще до настання темряви й витягли «Довгого Тома».
— Велику гармату?
— Так. І, звичайно, вони неодмінно побачать її світло. А якщо здогадаються, що ми десь поблизу, то напевне пальнуть.

— Венді!
— Джоне!
— Майкле!
— Скажи їй, щоб негайно забиралася, Пітере! — одночасно вигукнули всі троє, але він відмовився.
— Вона думає, що ми заблукали, — сухо відповів він, — і їй трохи страшно. Невже ви думаєте, що я залишу її саму, коли вона боїться?!

На мить коло світла розірвалося, і щось ніжно вщипнуло Пітера.

— Тоді скажи їй, — благала Венді, — щоб вона загасила своє світло.
— Вона не може його загасити. Це чи не єдине, чого феї не вміють робити. Воно саме згасає, коли вона засинає, так само, як зірки.
— Тоді скажи їй негайно заснути, — майже наказав Джон.
— Вона не може заснути, якщо не хоче спати. Це ще одна річ, якої феї не вміють.
— Як на мене, — пробурчав Джон, — це якраз єдині дві речі, які справді варто робити.

Тут його вщипнули, але вже зовсім не ніжно.

— Якби хоча б у когось із нас була кишеня, — сказав Пітер, — ми могли б понести її в ній.

Але вони вирушили так поспішно, що жодної кишені на всіх чотирьох не знайшлося. Та Пітерові спала на думку чудова ідея. Капелюх Джона!

Дінь-Дінь погодилася подорожувати в капелюсі, якщо його нестимуть у руці. Джон узяв його, хоча сама вона воліла, щоб її ніс Пітер. Невдовзі Венді забрала капелюх, бо Джон сказав, що той б’ється об його коліно під час польоту. І, як ми ще побачимо, це призвело до неприємностей, адже Дінь-Дінь дуже не любила бути зобов’язаною Венді.

У чорному циліндрі світло зовсім сховалося, і вони полетіли далі мовчки. Тиша була найглибшою з усіх, які їм доводилося чути. Лише одного разу її порушило далеке хлюпотіння. Пітер пояснив, що це дикі звірі п’ють воду біля броду. А потім почувся скрегіт — можливо, то гілки дерев терлися одна об одну, але Пітер сказав, що це індіанці гострять ножі.

Незабаром стихли й ці звуки. Майкла це злякало ще дужче.

— От би щось нарешті зашуміло! — вигукнув він.

Наче у відповідь на його прохання, повітря розітнув найгучніший гуркіт, який він коли-небудь чув. Пірати вистрілили в них із «Довгого Тома». Гуркіт гармати луною покотився горами, а відлуння, здавалося, люто кричало: «Де вони? Де вони? Де вони?»

Так перелякані діти раптом дуже виразно зрозуміли різницю між вигаданим островом і тим самим островом, коли він став справжнім. Коли небо нарешті знову заспокоїлося, Джон і Майкл виявили, що залишилися самі в темряві. Джон машинально перебира́в ногами в повітрі, а Майкл, який ще не вмів як слід триматися в польоті, якимось дивом усе-таки не падав.

— Тебе підстрелили? — тремтячим голосом прошепотів Джон.
— Я ще не пробував перевірити, — так само пошепки відповів Майкл.

Тепер ми знаємо, що ніхто з них не постраждав. Пітера, однак, ударна хвиля від пострілу віднесла далеко в море, а Венді підкинуло високо вгору, і поруч із нею залишилася тільки Дінь-Дінь.

Було б добре для Венді, якби тієї миті вона випустила капелюх. Не знаю, чи ця думка раптом спала Дінь-Дінь на думку, чи вона задумала все ще дорогою, але тепер вона миттю вискочила з капелюха й почала заманювати Венді до загибелі.

Дінь-Дінь не була цілком злою. Точніше, саме тепер вона була цілком злою, але часом ставала цілком доброю. Феї змушені бути або такими, або такими, бо вони надто маленькі й, на жаль, можуть вмістити в собі лише одне почуття за раз. Щоправда, їм дозволено змінюватися, але така зміна має бути цілковитою.

А зараз Дінь-Дінь була сповнена ревнощів до Венді. Що вона дзвінко щебетала, Венді, звісно, не могла зрозуміти. Гадаю, деякі її слова були не надто пристойними, але звучали вони лагідно, а сама фея літала туди-сюди, явно запрошуючи:

«Лети за мною, і все буде добре».

А що ще могла зробити бідолашна Венді? Вона кликала Пітера, Джона й Майкла, але у відповідь чула лише насмішкувате відлуння. Вона ще не знала, що Дінь-Дінь ненавидить її з усією лютою силою, на яку здатна справжня жінка. І тому, розгублена й уже ледве тримаючись у повітрі, вона полетіла за Дінь-Дінь назустріч своїй загибелі.

Розділ 5. ОСТРІВ СТАЄ ДІЙСНІСТЮ

Відчувши, що Пітер уже повертається, Небувалія знову ожила. Щоправда, за правилами граматики тут годилося б ужити минулий доконаний час і сказати «прокинулася», але «ожила» звучить краще — та й Пітер завжди казав саме так.

Коли Пітера немає, на острові зазвичай тихо. Феї вранці дозволяють собі ще на годину довше поніжитися, звірі пораються біля своїх малят, індіанці шість днів і шість ночей поспіль досхочу наїдаються, а коли пірати зустрічають Загублених хлопчиків, то просто показують одне одному великі пальці, не доходячи до бійки. Та з появою Пітера, який терпіти не може бездіяльності, усе знову приходить у рух: якби ви зараз прихилили вухо до землі, то почули б, як увесь острів аж клекоче від життя.

Цього вечора головні сили острова розташувалися так. Загублені хлопчики вирушили шукати Пітера, пірати — Загублених хлопчиків, індіанці — піратів, а звірі — індіанців. Усі вони рухалися навколо острова по колу, але ніяк не могли зустрітися, бо всі йшли з однаковою швидкістю.

Усі прагнули крові — крім хлопчиків. Зазвичай вони теж любили такі речі, але сьогодні вирушили зустрічати свого капітана. Кількість хлопчиків на острові, звісно, змінювалася — залежно від того, скількох із них убивали та від усього іншого; а коли вони починали підростати, що було суворо заборонено, Пітер скорочував їхню кількість. Але тепер їх було шестеро, якщо рахувати близнюків за двох. Уявімо, що ми лежимо тут, серед цукрової тростини, і дивимося, як вони крадькома проходять повз один за одним, кожен тримаючи руку на кинджалі.

Пітер забороняв їм бодай чимось бути схожими на нього, тож вони носили шкури ведмедів, яких самі вполювали. У цих шкурах хлопчики ставали такими круглими й пухнастими, що, коли падали, неодмінно котилися. Тому ходити вони навчилися напрочуд упевнено.

Першим проходить Тутлз — не найбільший боягуз, зате найнещасливіший із усієї цієї відважної ватаги. Пригод йому випало менше, ніж будь-кому з товаришів, бо великі події неодмінно траплялися саме тоді, коли він завертав за ріг. Усе було тихо, він користувався нагодою й ішов назбирати кілька сухих гілок для вогнища, а коли повертався, решта вже витирала кров. Така невдача надала його обличчю лагідної меланхолії, але замість того щоб зробити його похмурим, вона, навпаки, зробила його ще добрішим, тож Тутлз був найскромнішим із хлопчиків.

Бідолашний добрий Тутлз! Сьогодні над тобою нависла небезпека. Стережися, щоб зараз тобі не запропонували пригоду, яку ти приймеш, а вона занурить тебе в найглибше горе. Фея Дінь-Дінь, яка цієї ночі задумала всілякі капості, шукає собі знаряддя — і вважає, що тебе обдурити буде найлегше з усіх хлопців. Стережися феї Дінь-Дінь!

От якби він тільки міг нас почути! Але насправді ми не на острові, і він проходить далі, кусаючи кісточки пальців.

За ним іде Нібс — веселий і безтурботний, а слідом за ним — Слайтлі, який вирізає з дерев свистульки й у захваті танцює під власні мелодії. Слайтлі — найсамовпевненіший із хлопців. Йому здається, що він пам’ятає часи ще до того, як загубився, разом із усіма тодішніми звичаями та манерами. Через це його ніс тепер задертий так, що аж дратує.

Четвертим іде Керлі. Він справжній пустун, і так часто йому доводилося виходити вперед, коли Пітер суворо наказував: «Нехай виступить той, хто це зробив», — що тепер за цим наказом він автоматично виступає вперед, незалежно від того, винен він чи ні.

Останніми йдуть Близнюки. Описати їх неможливо, бо ми неодмінно описали б не того. Пітер ніколи до кінця не розумів, що таке близнюки, а його ватазі не дозволялося знати того, чого не знав сам Пітер. Тож ці двоє й самі були не дуже певні, хто вони такі, і всіляко намагалися не завдавати клопоту — трималися разом, якось винувато й перепрошувально.

Хлопчики зникають у сутінках, а невдовзі — хоча й не надто невдовзі, бо на острові все відбувається жваво, — їхнім слідом рушають пірати. Спочатку ми чуємо їх, а вже потім бачимо. І пісня в них завжди одна й та сама, моторошна:

«Стояти! Гей-го! На абордаж!
Піратським шляхом ми рушаєм!
А як розлучить куля нас —
На тому світі ми зустрінемось!»

Більш лиходійської ватаги годі було б побачити навіть на шибеницькій пристані. Трохи попереду, час від часу прихиляючи голову до землі й прислухаючись, іде красень-італієць Чекко. Його могутні руки оголені, а у вухах, замість прикрас, висять золоті монети. Саме він колись вирізав своє ім’я літерами з крові на спині губернатора в’язниці в Гао. За ним суне той велетенський чорношкірий, який відтоді, як викинув із голови своє справжнє ім’я — те саме, яким досі смагляві матері лякають своїх дітей на берегах Гуаджо-мо, — устиг назватися безліччю інших імен. Ось Білл Джукс — буквально весь укритий татуюваннями. Це той самий Білл Джукс, який отримав шість дюжин ударів на «Моржі» від Флінта, перш ніж погодився випустити з рук мішок із золотими моїдорами. Ось Куксон, якого називають братом Чорного Мерфі, хоча цього так ніхто й не довів. А ось Джентльмен Старкі — колись він був шкільним учителем у державній школі й досі вирізняється вишуканими манерами, навіть коли когось убиває. Ось Скайлайтс — той самий Скайлайтс Моргана.

Ось ірландець боцман Смi — напрочуд привітний чоловік, який, так би мовити, завдавав удару ножем без жодної образи й був єдиним нонконформістом у команді Гака. Ось Нудлер, у якого руки були повернуті назад.
А ще Роберт Малленс, Альф Мейсон та безліч інших негідників, давно відомих і страшних на Іспанському узбережжі.

Посеред них, найчорніший і найбільший на тлі цієї похмурої картини, лежить Джеймс Гак — або, як він сам підписувався, Джас. Гак. Казали, що він був єдиною людиною, якої боявся Кухар морів. Він спокійно лежав у грубому візку, який його люди тягли й водночас штовхали вперед. Замість правої руки в нього був залізний гак, яким він час від часу підганяв своїх людей, змушуючи їх пришвидшувати крок.

Цей страшний чоловік ставився до них і розмовляв із ними, як із собаками, — і вони слухалися його, як собаки. На вигляд він був худий, мов мерлець, і смаглявий, а довге волосся спадало великими завитками, які здалеку скидалися на чорні свічки й надавали його вродливому обличчю особливо загрозливого виразу. Очі в нього були блакитні, як незабудки, і сповнені глибокої туги — хіба що в ту мить, коли він встромляв у когось свій гак. Тоді в очах спалахували дві червоні цятки, моторошно їх осяваючи. У його манерах досі зберігалося щось від великого пана, тож навіть коли він розпорював вам живіт, то робив це з особливою шляхетністю. Мені розповідали, що він був чудовим оповідачем. Найзловіснішим Гак ставав саме тоді, коли був найбільш чемним, а це, мабуть, найкраща перевірка справжнього виховання. Вишуканість його мови — навіть коли він лаявся — так само як і шляхетність поведінки, свідчили, що він був зовсім іншого ґатунку, ніж його команда. Це був чоловік незламної відваги. Казали, що єдине, чого він боявся, — побачити власну кров. Вона була густа й мала незвичайний колір. В одязі він дещо наслідував убрання, пов’язане з іменем Карла II, бо колись, на початку своєї кар’єри, почув, що має дивну схожість із нещасливими Стюартами. А в роті тримав власноруч придуманий мундштук, завдяки якому міг одночасно курити дві сигари. Та найпохмурішою частиною його постаті, без сумніву, був залізний гак.

А тепер уб’ємо одного пірата — просто щоб показати, як діяв Гак. Нехай це буде Скайлайтс. Коли вони проходять повз, Скайлайтс незграбно наштовхується на нього й зминає мереживний комір капітана. Гак миттєво злітає вгору, чується звук розриву й один-єдиний крик. Потім тіло відкидають убік, і пірати рушають далі. Гак навіть не виймає сигар із рота. Ось проти якого страшного чоловіка виступив Пітер Пен. Хто ж переможе?

Слідом за піратами, безшумно ступаючи військовою стежкою, якої недосвідчене око не помітить, рухаються індіанці. Усі вони пильно вдивляються навколо. При собі мають томагавки й ножі, а їхні оголені тіла блищать від фарби та олії. Навколо них висять скальпи — і хлопчиків, і піратів, бо це плем’я Пікканінні, і не слід плутати його з м’якосердими делаварами чи гуронами. Попереду, рачки, повзе Велика Маленька Пантера — хоробрий воїн, який назбирав стільки скальпів, що тепер вони дещо заважають йому просуватися. А замикає похід, на найнебезпечнішому місці, Тигрова Лілія — горда й випростана, справжня принцеса за правом народження. Вона — найпрекрасніша з усіх смаглявих Діан і красуня серед Пікканінні, то кокетлива, то холодна, то палка; немає жодного воїна, який не хотів би взяти цю непокірну дівчину за дружину, але до вівтаря вона не дозволяє себе наблизити — і відбивається від залицяльників сокирою. Погляньте, як вони переступають через сухі гілочки, не видаючи ані найменшого звуку. Єдине, що чути, — їхнє дещо важке дихання. Річ у тім, що після недавнього тривалого бенкетування вони всі трохи погладшали. Згодом вони це виправлять, але поки що саме це становить для них найбільшу небезпеку.

Індіанці зникають так само безшумно, як і з’явилися, мов тіні. І невдовзі їхнє місце займають звірі — величезна строката процесія: леви, тигри, ведмеді та незліченна кількість дрібніших диких створінь, які тікають від них. Бо на цьому щасливому острові всілякі звірі, а особливо всі людожери, живуть пліч-о-пліч. У всіх висолоплені язики. Сьогодні вони голодні.

Коли вони пройшли, з’явилася остання постать — величезний крокодил. Зараз ми побачимо, кого саме він шукає.

Крокодил повз далі, але невдовзі хлопчики знову з’явилися, бо ця процесія мала тривати без кінця, аж доки одна з груп не зупиниться або не змінить темпу. Тоді вони миттю опиняться одна на одній.

Усі пильно стежили за тим, що було попереду, але ніхто й не підозрював, що небезпека може підкрадатися ззаду. Ось наскільки справжньою була Небувалія.

Першими з цього рухливого кола вибули хлопчики. Вони попадали на траву неподалік від свого підземного дому.

— От би Пітер уже повернувся, — нервово казав кожен із них, хоча і на зріст, і ще більше на ширину всі вони вже перевершували свого капітана.

— Я єдиний, хто не боїться піратів, — заявив Слайтлі тоном, через який він і не користувався загальною любов’ю. Але, мабуть, якийсь далекий звук змусив його занепокоїтися, бо він поспішно додав: — Та все-таки хотілося б, щоб він повернувся й розповів, чи чув він ще щось про Попелюшку.

Вони заговорили про Попелюшку, і Тутлз був переконаний, що його мама неодмінно була дуже схожа на неї.

Тільки коли Пітера не було поруч, вони могли говорити про матерів, бо він забороняв цю тему, вважаючи її дурною.

— Усе, що я пам’ятаю про свою маму, — розповів їм Нібс, — це те, що вона часто казала батькові: «Ох, якби ж у мене була власна чекова книжка!» Я не знаю, що таке чекова книжка, але мені страшенно хотілося б подарувати мамі одну.

Поки вони розмовляли, до них долинув далекий звук. Ми з вами, не будучи лісовими дикунами, не почули б нічого, але вони почули — і це була похмура піратська пісня:

«Йо-го, йо-го-го, піратське життя,
Прапор — череп і кістки,
Весела година, мотузка-шибениця,
Гей, Дейві Джонс, зустрічай!»

І зразу ж Загублені хлопчики — де вони? Їх уже немає. Кролики й ті не зникли б так швидко.

Я розповім вам, де вони. За винятком Нібса, який миттю кинувся на розвідку, вони вже сиділи у своєму підземному домі — надзвичайно затишній оселі, яку ми незабаром добре роздивимося. Але як вони туди потрапили? Адже входу ніде не видно — навіть великого каменя, який можна було б відкотити й відкрити вхід до печери. Та придивіться уважніше, і, можливо, ви помітите тут сім великих дерев. У кожному — отвір у дуплистому стовбурі, достатній, щоб проліз хлопчик. Це і є сім входів до підземної оселі, яку Гак стільки місяців марно розшукував. Чи знайде він її сьогодні?

Коли пірати наблизилися, гостре око Старкі помітило, як Нібс зникає серед дерев, і тієї ж миті блиснув його пістоль. Але залізний гак стиснув Старкі за плече.

— Капітане, відпустіть! — вигукнув він, звиваючись від болю..

І ось уперше ми чуємо голос Гака. Це був чорний, моторошний  голос.

— Спершу сховай пістоля, — загрозливо промовив він.

— Це був один із тих хлопців, яких ви ненавидите. Я міг би застрелити його.

— Авжеж, міг би. І постріл привів би сюди індіанців Тигрової Лілії. Хочеш позбутися свого скальпа?

— Може, мені наздогнати його, капітане? — жалібно запитав Смі. — Я б його трохи полоскотав Джонні Штопором.

Смі давав приємні назви всьому на світі. Свою шаблю він називав Джонні Штопором, бо крутив нею в рані. Про Смі можна було б розповісти чимало милих рис. Наприклад, після вбивства він протирав не зброю, а окуляри.

— Джонні — хлопець тихий, — нагадав він Гакові.

— Не зараз, Смі, — похмуро відповів Гак. — Він лише один, а я хочу дістатися до всіх семи. Розсипайтеся й шукайте їх.

Пірати зникли поміж дерев, і за мить капітан залишився наодинці зі Смі.

Гак важко зітхнув. Не знаю чому — можливо, через м’яку красу цього вечора, — але раптом його охопило бажання довірити своєму вірному боцманові історію свого життя. Він довго й палко говорив, але Смі, який був чоловіком не надто кмітливим, так і не зрозумів, про що саме йдеться. Та ось він почув слово «Пітер».

— Найбільше за все, — пристрасно говорив Гак, — я хочу дістатися до їхнього капітана, Пітера Пена. Це він відтяв мені руку.

Він загрозливо замахнув залізним гаком.

— Я так довго чекав, щоб потиснути ним його руку. О, я його роздеру!

— А проте, — зауважив Смі, — я не раз чув від вас, що цей гак вартий цілих двох рук: ним можна й волосся розчісувати, та й для інших домашніх справ він годиться.

— Авжеж, — відповів капітан. — Якби я був матір’ю, я молився б, щоб мої діти народжувалися з таким гаком замість руки.

Він із гордістю поглянув на свою залізну руку, а на другу — зі зневагою. Потім знову насупився.

— Пітер жбурнув мою руку, — сказав він, здригнувшись, — крокодилові, який саме пропливав неподалік.

— Я не раз, — сказав Смі, — помічав ваш дивний страх перед крокодилами.

— Не перед крокодилами, — поправив його Гак, — а перед одним-єдиним крокодилом.

Він стишив голос.

— Він так полюбив мою руку, Смі, що відтоді переслідує мене всюди — від моря до моря, від землі до землі, облизуючись в очікуванні решти мене.

— У певному сенсі, — зауважив Смі, — це навіть своєрідний комплімент.

— Мені не потрібні такі компліменти! — дратівливо гаркнув Гак. — Мені потрібен Пітер Пен, який першим привчив цю потвору смакувати мною.

Він сів на великий гриб, і тепер у його голосі з’явилося тремтіння.

— Смі, — хрипко промовив він, — цей крокодил давно б мене з’їв, якби не щаслива випадковість. Він проковтнув годинник, який цокає в ньому: «тік-так, тік-так». Тож перш ніж він устигне до мене дістатися, я чую цокання — і втікаю.

Гак засміявся, але сміх його був нещирий.

— Колись, — сказав Смі, — годинник зупиниться. І тоді він вас упіймає.

Гак облизав сухі губи.

— Авжеж, — відповів він. — Саме цього страху я й не можу позбутися.

Відколи він сів, йому ставало якось дивно гаряче.

— Смі, — сказав він, — це сидіння гаряче.

Він схопився на ноги.

— От чорт! Та я ж горю!

Вони оглянули гриб. Він був такого розміру й такої міцності, яких на материку ніхто й не бачив. Вони спробували висмикнути його із землі — і гриб одразу опинився в них у руках, бо коріння в нього не було.

Ще дивніше — над грибом одразу почав здійматися дим. Пірати перезирнулися.

— Димар! — вигукнули вони обоє.

Так вони й справді виявили димар підземної оселі. Хлопчики мали звичку затикати його грибом, коли поблизу були вороги.

Але з димаря виходив не лише дим. Звідти долинали й дитячі голоси, бо хлопчики почувалися у своїй схованці настільки безпечно, що весело базікали. Пірати похмуро прислухалися, а потім знову поставили гриб на місце. Вони озирнулися й помітили отвори в семи деревах.

— Ти чув, як вони сказали, що Пітера Пена немає вдома? — прошепотів Смі, нервово перебираючи пальцями Джонні Штопор.

Гак кивнув. Він довго стояв, поринувши в думки, і нарешті на його смаглявому обличчі засяяла моторошна усмішка. Смі саме цього й чекав.

— Розкажіть свій план, капітане! — захоплено вигукнув він.

— Повернутися на корабель, — повільно, крізь зціплені зуби, відповів Гак, — і спекти великий, розкішний торт, добряче товстий, укритий зеленою цукровою глазур’ю. Внизу, мабуть, лише одна кімната, бо є тільки один димар. Ці дурні кроти не здогадалися, що їм зовсім не потрібні окремі двері для кожного. Це доводить, що в них немає матері. Ми залишимо торт на березі Лагуни Русалок. Хлопчики завжди плавають там і граються з русалками. Вони знайдуть торт і проковтнуть його, бо, не маючи матері, не знають, наскільки небезпечно їсти багато масного торта з кремом..

Гак вибухнув сміхом — цього разу сміх був не фальшивий, а щирий.

— Ага! Вони помруть.

Смі слухав його з дедалі більшим захопленням.

— Це найлихіший і водночас найчудовіший план, який я коли-небудь чув! — вигукнув він.

А від захвату вони почали танцювати й співати:

«Гей, гей, коли з’явлюся я —
їх охоплює страх!
Не лишиться й кісточки, коли
з Гаком зчепишся в смертельнім бою!»

Вони встигли проспівати лише початок, бо їх перебив інший звук, змусивши замовкнути. Спочатку він був такий тихий, що його міг би заглушити навіть листок, який упав би згори. Але звук наближався і ставав дедалі виразнішим.

Тік-тік, тік-тік, тік-тік!

Гак стояв, тремтячи, піднявши одну ногу.

— Крокодил! — видихнув він і кинувся геть, а за ним — його боцман.

Це й справді був крокодил. Він проминув індіанців, які тепер ішли слідом за іншими піратами. І ось він поповз далі за Гаком.

Хлопчики знову вийшли на відкритий простір, але небезпеки цієї ночі ще не скінчилися. Невдовзі до них, захеканий, прибіг Нібс, а за ним гналася зграя вовків. Язики в переслідувачів висолопилися, а їхнє виття було моторошним.

— Рятуйте мене! Рятуйте! — закричав Нібс, падаючи на землю.
— Але що ми можемо зробити? Що нам робити?

І саме в цю страшну мить їхні думки звернулися до Пітера — і це було неабиякою похвалою для нього.

— Що зробив би Пітер? — одночасно вигукнули вони.

Майже в ту саму мить вони закричали:

— Пітер подивився б на них крізь ноги!

А тоді:

— Зробімо те, що зробив би Пітер!

Це чи не найдієвіший спосіб дати відсіч вовкам. Тож усі хлопчики, мов один, нахилилися й подивилися на вовків крізь ноги. Наступна мить видалася дуже довгою, але перемога прийшла швидко: коли хлопчики рушили на вовків у цій страхітливій позі, вовки підібгали хвости й кинулися навтьоки.

Тоді Нібс підвівся із землі, а решта подумала, що його широко розплющені очі й досі стежать за вовками. Та він дивився зовсім не на вовків.

— Я бачив дещо ще дивовижніше! — вигукнув він, а хлопці з цікавістю обступили його. — Великого білого птаха. Він летить сюди.

— Як ти думаєш, що це за птах?

— Не знаю, — з благоговінням відповів Нібс, — але він такий стомлений. І коли летить, стогне: «Бідолашна Венді».

— Бідолашна Венді?

— Пригадую! — одразу сказав Слайтлі. — Є такі птахи, яких називають венді.

— Дивіться, вона летить! — закричав Керлі, показуючи на Венді в небі.

Тепер Венді була майже просто над ними, і вони чули її жалібний крик. Але ще виразніше лунав пронизливий голос Дінь-Дінь. Заздрісна фея вже зовсім перестала прикидатися подругою Венді. Вона кидалася на свою жертву з усіх боків і щоразу, торкнувшись її, люто щипала.

— Привіт, Дінь-Дінь! — вигукнули здивовані хлопчики.

У відповідь Дінь-Дінь дзвінко прокричала:

— Пітер хоче, щоб ви застрелили Венді!

Хлопчики не звикли ставити під сумнів накази Пітера.

— Зробімо те, чого хоче Пітер! — простодушно вигукнули вони. — Швидше, луки й стріли!

Усі, крім Тутлза, миттю пірнули до своїх дерев. У Тутлза із собою були лук і стріла. Дінь-Дінь це помітила й потерла свої маленькі ручки.

— Швидше, Тутлзе, швидше! — заверещала вона. — Пітер буде такий задоволений!

Тутлз схвильовано наклав стрілу на тятиву.

— Відійди, Дінь-Дінь! — крикнув він.

А потім відпустив тятиву — і Венді затріпотіла й почала падати на землю зі стрілою в грудях.