“Пітер Пен” читати повністю – Джеймс Метью Баррі

Розділ 12. ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ

Напад піратів став цілковитою несподіванкою — безперечним доказом того, що безчесний Гак провів його неправильно, адже застати індіанців зненацька за всіма правилами — понад силу білого чоловіка.

За всіма неписаними законами дикої війни саме індіанці завжди нападають першими, причому, виявляючи властиву їхньому племені хитрість, роблять це перед самим світанком, бо знають: саме тоді мужність білих сягає найнижчої точки. Тим часом білі споруджують грубий частокіл на вершині он того хвилястого пагорба, біля підніжжя якого тече струмок, адже опинитися надто далеко від води — вірна загибель. Там вони й чекають нападу: недосвідчені стискають у руках револьвери й наступають на сухі гілочки, а бувалі вояки спокійно сплять аж до світанку.

Упродовж довгої чорної ночі дикі розвідники, мов змії, нечутно прослизають крізь траву, не ворухнувши жодної травинки. Кущі безшумно змикаються за ними — так само тихо, як засипається піском нірка крота, що щойно пірнув у землю. Не чути жодного звуку, хіба часом вони озиваються дивовижною імітацією самотнього крику койота. На нього відповідають інші воїни, причому дехто наслідує койота навіть краще за самих койотів, які, сказати правду, не надто добре вміють це робити. Так тягнуться холодні години, а довге очікування страшенно виснажує блідолицього, якому вперше доводиться пережити таку ніч. Та для досвідченого воїна ці моторошні крики й іще моторошніша тиша лише сповіщають, як просувається ніч.

Гак чудово знав, що саме так зазвичай і відбувається, тож незнанням виправдати його нехтування цим правилом не можна.

Плем’я пікканіні зі свого боку цілковито покладалися на його честь, а вся їхня поведінка тієї ночі разюче відрізнялася від його поведінки. Вони не залишили без уваги нічого, що відповідало честі їхнього племені. Завдяки надзвичайній чутливості всіх органів чуття — властивості, яка водночас дивує цивілізовані народи й доводить їх до відчаю, — вони дізналися про присутність піратів на острові тієї самої миті, коли один із них наступив на суху гілку. Неймовірно швидко почулися крики койотів.

Кожен клаптик землі від місця, де Гак висадив своїх людей, до оселі під деревами було потай обстежено воїнами, які носили мокасини п’ятами вперед. Вони знайшли лише один пагорб, біля підніжжя якого протікав струмок, тож Гакові не залишалося вибору: саме тут він мав влаштуватися й чекати передсвітанкової години.

Коли все було сплановано з майже диявольською хитрістю, основна частина індіанців загорнулася у свої ковдри й, сидячи над дитячою оселею з тією флегматичною незворушністю, яка для них була найвищою ознакою мужності, чекала холодної миті, коли вони обрушать на ворогів бліду смерть.

Саме такими — настороженими, але цілком упевненими у своїй перевазі й подумки уявляючи вишукані тортури, яким на світанку піддадуть ворога, — їх і застав підступний Гак. Судячи зі свідчень розвідників, яким пощастило врятуватися після кривавої бійні, він, схоже, навіть не затримався біля пагорба, хоча в тому сірому передсвітанковому світлі неодмінно мав його побачити.

Від початку й до кінця його хитромудрого задуму не було й думки дочекатися нападу. Він навіть не захотів чекати, поки ніч майже скінчиться. Гак рушив уперед, не маючи жодного іншого плану, крім як кинутися в бій.

Що могли зробити розгублені індіанці, які зналися на всіх військових хитрощах, окрім цієї однієї, як не безпорадно побрести за ним, смертельно наражаючись на очі ворога й водночас жалібно вигукуючи крик койота?

Біля відважної Тигрової Лілії стояло з десяток її найміцніших воїнів, і раптом вони побачили, як підступні пірати ринули просто на них. Тієї миті з їхніх очей наче спала пелена, крізь яку вони досі дивилися на майбутню перемогу. Вони вже не катуватимуть ворогів біля стовпа. Тоді у них ще залишався час, щоб згуртуватися у фалангу, яку важко було б розбити ворогам, але і це їм забороняли традиції їхнього племені. У їхніх законах було записано: шляхетний дикун ніколи не повинен виказувати подиву в присутності білого чоловіка.

Тож яким би страшним не був для них раптовий напад піратів, вони на мить залишилися нерухомими — жоден м’яз не ворухнувся, наче ворог з’явився тут на їхнє запрошення. А тоді, з честю дотримавшись традиції, вони схопили зброю, і повітря розітнув бойовий клич. Але було вже надто пізно.

Не нам описувати те, що більше скидалося на різанину, ніж на бій. Так загинули багато найкращих воїнів племені пікканінні.

Та їхня смерть не залишилася без помсти. Разом із Худим Вовком упав Альф Мейсон — і більше ніколи не турбуватиме іспанські моря. Серед інших, хто переможених в бою, були Джо Скурі, Чарльз Терлі та ельзаський Фоггерті. Терлі впав від сокири грізної Пантери, яка зрештою разом із Тигровою Лілією та невеликим загоном уцілілих воїнів пробила собі шлях крізь лави піратів.

Наскільки Гак винен у своїй тактиці цього разу — вирішувати історику. Якби він залишився чекати на пагорбі до належної години, його самого та його людей, найімовірніше, перерізали б. І, оцінюючи його вчинок, не можна не брати цього до уваги. Можливо, йому варто було повідомити супротивникам, що він має намір застосувати новий метод. З іншого боку, це позбавило б його головної переваги — несподіванки, а отже, зробило б усю його стратегію марною.

Тож це питання сповнене труднощів з усіх боків. Принаймні не можна не відчути мимовільного захоплення винахідливістю, яка породила такий сміливий задум, і зловісним генієм, із яким його було втілено в життя.

Які ж почуття охоплювали його самого в цю тріумфальну мить? Якби його вірні  пси тільки могли здогадатися! Вони важко дихали, витирали свої кортики й трималися на безпечній відстані від його гака, скоса поглядаючи своїми тхорячими очицями на цього незвичайного чоловіка. У його серці, певно, вирувало торжество, та обличчя нічого цього не виказувало: як завжди, темний і самотній, нерозгаданий, він стояв осторонь своїх людей — і тілом, і душею.

Але нічна справа ще не була завершена. Адже прийшов він сюди не для того, щоб знищити індіанців. Вони були лише бджолами, яких треба було викурити з вулика, щоб дістатися меду. А медом для нього були Пен, Венді та їхня компанія — але понад усе Пен.

Пітер був таким малим хлопчиком, що мимоволі дивуєшся, чому дорослий чоловік так його ненавидів. Щоправда, саме Пітер кинув руку Гака крокодилові, а через невтомну наполегливість крокодила це ще й зробило життя капітана значно небезпечнішим. Та навіть цього навряд чи достатньо, щоб пояснити таку невблаганну й злостиву мстивість.

Правда полягала в тому, що в Пітері було щось таке, що доводило піратського капітана до нестями. Це була не його відвага, не його приваблива зовнішність, не… Нема чого ходити манівцями, бо ми чудово знаємо, що саме це було, і мусимо про це сказати.

Пітерова самовпевненість.

Вона діяла Гакові на нерви; через неї його залізний гак сіпався, а ночами ця думка мучила його, мов настирлива комаха. Поки Пітер був живий, цей змучений чоловік почувався левом у клітці, до якої залетів горобець.

Тепер постало питання: як спуститися з дерев? Або, точніше, як спустити звідти своїх псів? Він жадібно обвів їх поглядом, вишукуючи найтонші дерева. Пірати неспокійно заворушилися, бо знали: Гак не посоромиться проштовхувати їх униз жердинами, якщо знадобиться.

А тим часом — що сталося з хлопчиками?

Ми бачили їх тієї миті, коли пролунав перший дзенькіт зброї: вони наче перетворилися на кам’яні статуї, стояли з роззявленими ротами й усі простягали руки до Пітера, благаючи його про допомогу. Тепер ми повертаємося до них, коли їхні роти вже стулилися, а руки безсило опустилися вздовж тулуба.

Шалений гармидер нагорі припинився майже так само раптово, як і виник, — промайнув, мов лютий порив вітру. Але хлопчики знали: за ці короткі миті він визначив їхню долю.

Хто переміг?

Пірати, жадібно прислухаючись біля входів до дерев, почули це запитання, яке поставив кожен хлопчик. І, на жаль, вони також почули відповідь Пітера.

— Якщо перемогли індіанці, вони битимуть у тамтам. Це завжди їхній знак перемоги.

Тим часом Смі вже знайшов тамтам і саме в ту мить сидів на ньому.

— Ви більше ніколи не почуєте тамтама, — пробурмотів він, але, звісно, так тихо, що ніхто не почув, адже було наказано зберігати цілковиту тишу.

На свій подив, Смі побачив, як Гак наказав йому бити в тамтам, і лише поступово до цього простодушного чоловіка дійшов жахливий сенс наказу. Мабуть, ніколи раніше Смі не захоплювався Гаком так сильно.

Двічі Смі вдарив по інструменту, а потім завмер, радісно прислухаючись.

— Тамтам! — почувся крик Пітера. — Перемога індіанців!

Приречені хлопчики відповіли радісним вигуком, який став музикою для чорних сердець нагорі, і майже відразу почали прощатися з Пітером.

Це спантеличило піратів, але всі інші почуття поглинула ница радість від того, що ворог ось-ось полізе вниз із дерев. Вони самовдоволено переморгувалися й потирали руки.

Гак швидко й безшумно віддав накази: по одному чоловікові до кожного дерева, а решті — вишикуватися в ряд на відстані двох ярдів один від одного.

Розділ 13. ВИ ВІРИТЕ У ФЕЙ?

Чим швидше ми покінчимо з цим жахіттям, тим краще. Першим зі свого дерева з’явився Керлі. Він випав просто в обійми Чекко, той жбурнув його до Смі, Смі — до Старкі, Старкі — до Білла Джукса, Білл Джукс — до Нудлера, і так хлопчика перекидали з рук у руки, аж поки він не впав до ніг чорного пірата. Усіх хлопчиків безжально витягали з дерев у такий самий спосіб; декого з них одночасно підкидали в повітря — наче тюки з крамом, які перекидають один одному з рук у руки.

З Венді, яка з’явилася останньою, повелися інакше. Гак із іронічною ввічливістю підняв перед нею капелюха й, запропонувавши руку, повів її туди, де іншим дітям саме затикали роти. Він робив це з таким виглядом, був таким страшенно вишуканим джентльменом, що Венді, зачарована, навіть не додумалася закричати. Вона ж була всього-на-всього маленькою дівчинкою.

Можливо, не варто виказувати таку її слабкість, але на якусь мить Гак справді зачарував Венді. Та ми розповідаємо про це лише тому, що її маленька помилка призвела до дивовижних наслідків. Якби вона гордо відштовхнула його руку (і нам дуже хотілося б написати саме так), її, як і інших, жбурнули б у повітря. Тоді Гак, найімовірніше, не був би присутній, коли дітей зв’язували; а якби він не був присутній при цьому, то не дізнався б таємниці Слайтлі. Без цієї таємниці він не зміг би невдовзі здійснити свій підступний замах на життя Пітера.

Дітей зв’язували, щоб вони не могли полетіти, скрутивши кожного так, щоб коліна опинилися біля самих вух. Для цього чорний пірат розрізав мотузку на дев’ять однакових шматків. Усе йшло добре, аж поки черга не дійшла до Слайтлі. Виявилося, що він нагадує одну з тих жахливо дратівливих посилок, на яку йде вся мотузка, коли нею обмотуєш пакунок, і врешті не залишається навіть кінчика, щоб зав’язати вузол. Пірати від люті почали копати його ногами — так само, як копають посилку (хоча, якщо бути справедливими, копати треба було б мотузку). І, як не дивно, саме Гак наказав їм припинити цю жорстокість.

Його губи скривилися в зловтішній посмішці. Поки його підлеглі лише пітніли, бо щоразу, коли вони намагалися тугіше стягнути нещасного хлопця в одному місці, той випинався в іншому, проникливий розум Гака сягнув значно глибше за поверхню Слайтлі. Він шукав не наслідки, а причину — і, судячи з його тріумфу, знайшов її.

Слайтлі, білий як крейда, зрозумів, що Гак розгадав його таємницю. А таємниця була ось у чому: жоден хлопчик, роздутий до таких розмірів, як Слайтлі, не міг користуватися деревом, у якому ледве проліз би звичайний дорослий чоловік. Бідолашний Слайтлі — тепер найнещасніший із усіх дітей, бо він страшенно боявся за Пітера, — гірко шкодував про свій учинок. Він страшенно любив пити воду, коли йому ставало жарко, і через це розпух до теперішніх розмірів. Замість того щоб схуднути настільки, щоб пролізати у своє дерево, він, потай від інших, обтесав дерево так, щоб воно відповідало його розмірам.

Цього Гакові було досить, щоб зрозуміти: нарешті Пітер опинився в його владі. Але жодне слово про похмурий задум, який уже зароджувався в підземних закутках його свідомості, не злетіло з його вуст. Він лише наказав відвести полонених на корабель, а сам захотів залишитися.

Але як їх доправити? Скручених мотузками дітей і справді можна було б котити вниз із пагорба, наче бочки, та більша частина шляху пролягала через болото. І тут геній Гака знову здолав перешкоду. Він показав на маленький будиночок, який мав послужити їм за транспорт. Дітей закинули всередину, четверо дужих піратів підняли будиночок на плечі, решта рушили слідом, і дивна процесія під ненависну піратську пісню вирушила крізь ліс.

Не знаю, чи плакав хтось із дітей. Якщо й плакав, то спів заглушив їхні голоси. Та коли маленький будиночок зник серед дерев, із його димаря вирвався сміливий, хоч і зовсім крихітний струмінь диму — наче він кидав виклик самому Гакові.

Гак його побачив — і це дуже погано відгукнулося на долі Пітера. У розлюченому піратському серці не залишилося й найменшої краплини жалю до нього.

Перше, що зробив Гак, залишившись сам у сутінках, які стрімко густішали, — навшпиньки підійшов до дерева Слайтлі й переконався, що воно справді дає йому прохід. Потім він довго стояв, занурений у роздуми; його зловісний капелюх лежав на траві, щоб легкий вітерець, який саме піднявся, міг освіжати його волосся.

Хоч думки Гака були похмурими, його блакитні очі залишалися ніжними, мов барвінок. Він напружено дослухався до будь-якого звуку з підземного світу, але внизу було так само тихо, як і нагорі. Здавалося, підземний будинок був лише ще одним порожнім помешканням у безкрайній пустці.

Невже той хлопчик спить? Чи стоїть, чекаючи, біля підніжжя дерева Слайтлі, стискаючи в руці кинджал?

Дізнатися можна було лише одним способом — спуститися вниз.

Гак тихо скинув плащ на землю, а тоді, кусаючи губи так сильно, що на них виступила кров, ступив у дерево. Він був хоробрим чоловіком, але на мить змушений був зупинитися й витерти чоло, з якого піт стікав, мов віск зі свічки. А тоді безшумно рушив у невідомість.

Неушкоджений, він дістався підніжжя тунелю й знову завмер, затримуючи подих, який ледь не покинув його. Коли очі звикли до тьмяного світла, у підземному помешканні почали вимальовуватися різні речі. Та жадібний погляд Гака зупинився лише на одному — на тому, кого він так довго шукав і нарешті знайшов.

На великому ліжку лежав Пітер, міцно сплячи. Не знаючи про трагедію, яка розігрувалася нагорі, Пітер ще деякий час після відходу дітей весело грав на своїй сопілці. Без сумніву, то була досить жалюгідна спроба переконати самого себе, що йому байдуже. Потім він вирішив не приймати ліків, щоб засмутити Венді. Далі ліг поверх покривала, аби дошкулити їй ще більше. Адже вона завжди вкладала їх під ковдру, бо ніколи не знаєш, чи не стане холодно посеред ночі. Потім він ледь не заплакав. Але тут Пітер подумав, як обурилася б Венді, якби він замість цього засміявся. Тож він розсміявся гордовитим сміхом — і посеред цього сміху заснув.

Іноді, хоча й нечасто, йому снилися сни, і вони були болісніші за сни інших хлопчиків. Годинами Пітер не міг вирватися з тих сновидінь, хоча жалібно стогнав уві сні. Думаю, вони були пов’язані із загадкою його існування. У такі хвилини Венді зазвичай брала його з ліжка, садовила собі на коліна й заспокоювала вигаданими нею самою ніжними способами. А коли він трохи заспокоювався, вкладала назад у ліжко, ще до того, як він остаточно прокидався, щоб Пітер не знав, якого приниження зазнав через її турботу. Та цього разу він одразу поринув у сон без сновидінь. Одна рука звисала з краю ліжка, одна нога була зігнута, а недосміяний сміх застиг на його губах, крізь які виднілися маленькі зуби.

Таким беззахисним і застав його Гак. Він мовчки стояв біля підніжжя дерева й дивився через кімнату на свого ворога. Невже в його похмурому серці не ворухнулося співчуття? Цей чоловік не був цілковитим лиходієм. Він любив квіти (мені так казали) і ніжну музику (сам він неабияк грав на клавесині). І, якщо вже бути відвертими, ідилічність цієї картини глибоко його схвилювала. Якби в ньому перемогло його краще «я», він неохоче піднявся б назад по дереву.

Але була одна річ, яка його зупинила. Пітера уві сні супроводжував такий нахабний вигляд, що Гак не зміг його стерпіти. Роззявлений рот, безвольно звисаюча рука, зігнуте коліно — усе це разом являло собою таке втілення самовпевненості, що, можна сподіватися, більше ніколи не постане перед очима людини, настільки чутливої до подібної образи.

Це самовпевненість розлютила Гака. Якби його лють розірвала його на сто шматків, кожен із них кинувся б на сплячого Пітера.

Хоча світло єдиної лампи тьмяно падало на ліжко, сам Гак стояв у темряві. І щойно він зробив перший нечутний крок уперед, то наштовхнувся на перешкоду — двері дерева Слайтлі. Вони не цілком затуляли отвір, і досі Гак просто дивився поверх них. Він намацав засув, але, на свою лють, виявив, що той розташований низько й недосяжний для нього. У його схвильованій уяві здавалося, що нахабство на обличчі й у всій постаті Пітера стає дедалі нестерпнішим. Гак заторохтів дверима й кинувся на них усім тілом. Невже його ворог усе-таки вислизне від нього?

Але що це? Червоне око Гака раптом помітило ліки Пітера, що стояли на полиці зовсім поруч. Він одразу зрозумів, що це таке, і тієї ж миті збагнув: тепер сплячий у його владі. Щоб у разі чого не потрапити живим до рук ворога, Гак завжди носив при собі страшну отруту, яку виготовив власноруч із усіх смертельних речовин, що коли-небудь потрапляли до його рук. Він виварив їх до жовтої рідини, абсолютно невідомої науці, — мабуть, найсильнішої отрути з усіх, що існували на світі.

Тепер він додав п’ять крапель до чашки Пітера. Рука його тремтіла, але не від сорому — від тріумфу. Роблячи це, він намагався не дивитися на сплячого, але не тому, що боявся змилуватися й втратити рішучість. Він просто не хотів пролити жодної краплі. Потім кинув на свою жертву довгий, сповнений злорадства погляд і, розвернувшись, насилу поліз угору по дереву.

Коли Гак вибрався нагору, він був схожий на саме втілення зла, що вирвалося зі своєї нори. Криво насадивши капелюха на найзухваліший кут, він загорнувся в плащ, тримаючи один його край перед собою, ніби хотів сховатися від ночі, найчорнішою частиною якої сам і був. Щось дивно бурмочучи собі під ніс, він прокрався геть між деревами.

Пітер спав далі. Світло лампи затремтіло й згасло, залишивши помешкання в цілковитій темряві. Та Пітер усе ще спав. За крокодилячим часом було, мабуть, не менше десятої години, коли він раптом сів на ліжку, сам не знаючи, що його розбудило. То було тихе, обережне постукування у двері його дерева. Тихе й обережне, але в цій тиші воно звучало моторошно. Пітер намацав кинджал і стиснув його в руці.

— Хто там?

Довго у відповідь не було нічого чути. А тоді знову пролунав стукіт.

— Хто ти?

Жодної відповіді.

Пітер аж затремтів від хвилювання — і йому подобалося це відчуття. За два кроки він опинився біля дверей. На відміну від дверей Слайтлі, ці повністю затуляли отвір, тож Пітер не міг бачити, хто стоїть за ними, а той, хто стукав, не міг бачити Пітера.

— Я не відчиню, поки ти не заговориш! — вигукнув Пітер.

Нарешті відвідувач озвався чудовим, дзвінким голосом:

— Впусти мене, Пітере.

Це була Дінь-Дінь. Пітер швидко відсунув засув і впустив її. Вона схвильовано влетіла всередину: обличчя її палало, а сукня була забруднена багнюкою.

— Що сталося?
— О, ти ніколи не вгадаєш! — вигукнула вона й запропонувала йому три спроби.
— Кажи вже! — гаркнув Пітер.

І одним-єдиним реченням, таким довгим і безграматичним, як стрічки, що фокусники витягують із рота, вона розповіла йому про те, як захопили Венді та хлопчиків.

Серце Пітера то підскакувало, то падало, поки він слухав. Венді зв’язана й на піратському кораблі! Вона, яка так любила, щоб усе було як слід!

— Я врятую її! — вигукнув він і кинувся до своєї зброї.

Але, кинувшись уперед, Пітер раптом подумав, що може зробити дещо, аби порадувати Венді. Він може прийняти свої ліки. Його рука вже стискала чашку зі смертельним напоєм.

— Ні! — скрикнула Дінь-Дінь. Вона чула, як Гак бурмотів про свій злочин, коли поспішав лісом.
— Чому ні?
— Там отрута.
— Отрута? Хто міг її отруїти?
— Гак.
— Не кажи дурниць. Як Гак міг сюди спуститися?

На жаль, Дінь-Дінь не могла цього пояснити, бо навіть вона не знала похмурої таємниці дерева Слайтлі. Проте слова Гака не залишали жодних сумнівів. У чашці була отрута.

— До того ж, — сказав Пітер, цілком щиро вірячи у власні слова, — я ж навіть не заснув.

Він підніс чашку. Тепер не було часу на слова — настав час діяти. І одним зі своїх блискавичних рухів Дінь-Дінь прослизнула між його губами та чашкою й випила все до останньої краплі.

— Дінь-Дінь! Як ти смієш пити мої ліки?

Але вона не відповіла. Вона вже хиталася в повітрі.

— Що з тобою? — вигукнув Пітер, раптом охоплений страхом.
— Там була отрута, Пітере, — тихо сказала вона. — І тепер я помру.
— О, Дінь-Дінь! Ти випила її, щоб урятувати мене?
— Так.
— Але навіщо, Дінь-Дінь?

Її крильця ледве тримали її в повітрі, але у відповідь вона сіла йому на плече й ніжно вкусила за ніс. Потім прошепотіла йому на вухо:

— Дурненький ти.

Похитуючись, вона дісталася до своєї кімнатки й лягла на ліжко.

Коли Пітер у розпачі став навколішки біля неї, його голова ледь не заповнила всю четверту стіну її маленької кімнати. Щомиті її світло ставало дедалі слабшим, і він знав: якщо воно згасне, Дінь-Дінь більше не стане. Їй так подобалися його сльози, що вона простягла свій прекрасний пальчик і дозволила їм скочуватися по ньому.

Голос її був таким тихим, що спочатку Пітер не міг розібрати, що вона каже. А тоді зрозумів. Вона сказала, що, здається, могла б одужати, якби діти повірили у фей.

Пітер розкинув руки. Дітей поруч не було, та й була ніч. Але він звернувся до всіх, хто, можливо, саме зараз снив про Небувалію і тому був ближчий до нього, ніж вам здається: до хлопчиків і дівчаток у нічних сорочках та голеньких немовлят, що спали у колисках, підвішених до дерев.

— Ви вірите у фей? — вигукнув він.

Дінь-Дінь майже бадьоро сіла в ліжку, щоб почути свою долю. Їй здалося, що вона чує ствердні відповіді, але потім вона вже не була певна.

— А ти як думаєш? — запитала вона Пітера.
— Якщо ви вірите, — закричав він до них, — плескайте в долоні! Не дайте Дінь-Дінь померти!

Багато хто заплескав. Дехто — ні. Кілька звірів зашипіли. Оплески раптом стихли, наче незліченні матері кинулися до дитячих кімнат, щоб дізнатися, що, в біса, там відбувається. Але Дінь-Дінь уже була врятована. Спочатку її голос став сильнішим, потім вона вистрибнула з ліжка, а тоді почала носитися кімнатою — ще веселіша й нахабніша, ніж раніше. Вона навіть не подумала подякувати тим, хто в неї повірив. Зате дуже хотіла б дістатися до тих, хто зашипів.

— А тепер — рятувати Венді!

Місяць плив у хмарному небі, коли Пітер вибрався зі свого дерева, озброєний до зубів і майже без одягу, щоб вирушити у свою небезпечну мандрівку. Ніч була не такою, яку він обрав би для цієї справи. Він сподівався летіти невисоко над землею, щоб ніщо незвичайне не сховалося від його очей. Але за такого мінливого місячного світла низький політ означав би, що його тінь тягтиметься поміж деревами, полохаючи птахів і повідомляючи пильному ворогові, що він вийшов на полювання. Тепер Пітер шкодував, що дав птахам острова такі дивні назви, адже через це вони стали надзвичайно полохливими, і до них було важко наблизитися.

Іншого виходу не було, крім як просуватися по-індіанськи. На щастя, це Пітер умів робити блискуче. Але в якому напрямку йти? Він не міг бути певен, що дітей відвезли саме на корабель. Невеликий снігопад стер усі сліди, а смертельна тиша огорнула острів, наче сама природа на мить завмерла від жаху перед недавньою різаниною. Пітер навчив дітей дещо з лісових премудростей, яких сам колись навчився у Тигрової Лілії та Дінь-Дінь, і знав, що в таку скруту вони навряд чи забудуть усе, чого навчилися. Наприклад, якби випала нагода, Слайтлі позначав би дерева зарубками, Керлі розсипав би насіння, а Венді залишила б свою хустинку в якомусь важливому місці. Для пошуків таких знаків потрібен був ранок, але Пітер не міг чекати.

Повз Пітера проповз крокодил. Та більше не було жодної живої істоти, жодного звуку, жодного руху. І все ж він чудово знав: за наступним деревом на нього могла чекати раптова смерть або ж хтось міг крастися за ним.

Він виголосив страшну клятву:

— Цього разу — або Гак, або я.

Тепер він поповз уперед, мов змія, а потім знову випростався й блискавично перебіг освітлену місяцем галявину. Один палець він тримав біля губ, а в другій руці був напоготові кинджал. Він був неймовірно щасливий.

Розділ 14. ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ

Один зелений вогник мерехтів над бухтою, неподалік гирла піратської річки, позначаючи місце, де стояв бриг «Веселий Роджер». Похмурий на вигляд корабель, обдертий до самого корпусу, з огидними балками, кожна з яких викликала відразу, наче земля, вкрита пошматованим пір’ям. Це був людожер морів, і навряд чи йому потрібне було те пильне око: корабель плавав, захищений самим жахом свого імені.

Корабель огортала ковдра ночі, крізь яку жоден звук із корабля не міг долинути до берега. Та й звуків було небагато, а приємних — і поготів. Хіба що дзижчання корабельної швейної машинки, за якою сидів Смі, невтомний, послужливий і до болю звичайний Смі. Не знаю, чому він був такий безмежно нещасний на вигляд, хіба тільки тому, що сам цього зворушливого нещастя зовсім не помічав. Але навіть дужим чоловікам доводилося поспіхом відводити від нього погляд, а не раз літніми вечорами він торкався джерела сліз Гака — і змушував його проливатися. Сам Смі, як і майже всього іншого, цього не помічав.

Кілька піратів перехилилися через борт, вдихаючи нічні випари; інші розляглися біля бочок, граючи в кості та карти. А четверо виснажених піратів, які несли маленький будиночок, лежали долілиць на палубі. Навіть уві сні вони вправно перекочувалися то в один, то в інший бік, аби не потрапити Гакові під руку, щоб він, проходячи повз, ненароком не зачепив їх своїм гаком.

Гак задумливо ходив палубою. О незбагненна людино! Настав час його тріумфу. Пітера назавжди усунуто з його шляху, а всі інші хлопчики сиділи в трюмі й невдовзі мали пройти по дошці. Це був його найпохмуріший учинок відтоді, як він свого часу відправив на той світ Барбекю. І, знаючи, наскільки марнославною є людська натура, хіба ми здивувалися б, якби тепер Гак ходив палубою, аж підносячись на хвилі успіху?

Але в його ході не було й сліду тріумфу — вона лише відповідала похмурим думкам, що снували в його голові. Гак був глибоко пригнічений.

Таке з ним часто траплялося, коли вночі, у тиші корабля, він залишався наодинці зі своїми думками. Причина була в тому, що він почувався жахливо самотнім. Цей незбагненний чоловік ніколи не відчував такої самотності, як тоді, коли його оточували його ж люди. У товаристві вони були йому не рівня.

Гак — не його справжнє ім’я. Розкрити, ким він був насправді, навіть тепер означало б здійняти в країні неабиякий переполох. Але ті, хто вміє читати між рядків, уже, мабуть, здогадалися, що колись він навчався у знаменитій привілейованій школі. Її традиції й досі трималися за нього, мов одяг, а чимало з них якраз і стосувалися одягу. Тож навіть тепер Гакові було неприємно підніматися на захоплений корабель у тому самому вбранні, у якому він чіплявся за його борт, і, крокуючи палубою, він досі дотримувався знаменитої шкільної ходи — трохи згорбленої, недбалої й водночас дуже своєрідної. Але понад усе він зберіг пристрасть до доброго тону.

Гарні манери! Хоч би як низько він упав, Гак усе ще знав: тільки це насправді має значення.

Він почув, як десь всередині заскрипіли двері, а крізь них долинуло суворе: тук-тук-тук — наче хтось уночі стукав молотком, коли тобі не спиться.

«Чи поводився ти сьогодні як слід?» —звичайно запитував він себе.

— Слава! Слава — ця блискуча цяцька — моя! — вигукнув він.

«А хіба це пристойно — бути видатним у чомусь?» — відповів йому голос з минулого.

— Я єдиний чоловік, якого боявся Барбекю, — заперечив він. — А того Барбекю боявся навіть Флінт.

«Барбекю, Флінт — яка різниця?» — пролунала у відповідь їдка репліка.

Найбільше його хвилювало питання: чи не є поганим тоном постійно перейматися про гарні манери?

Ця питання терзало його. Усередині нього наче оселився кіготь, гостріший за залізний гак; він рвав Гака зсередини, а піт стікав його восковим обличчям і темними смугами просочувався на камзол. Час від часу він проводив рукавом по обличчю, але зупинити цей потік не міг.

О ні, Гакові не позаздриш.

Його раптом охопило передчуття близької смерті. Здавалося, ніби на корабель разом із ним піднялася страшна клятва Пітера. Гак відчув похмуре бажання виголосити промову перед смертю — раптом невдовзі часу на неї вже не залишиться.

— Краще було б Гакові, — вигукнув він, — якби він був не такий амбітний!

Лише в найпохмуріші хвилини він говорив про себе в третій особі.

— Ще й діти не люблять мене!

Дивно, що він подумав про це: раніше така думка ніколи його не турбувала. Можливо, нагадав йому про дітей звук швейної машинки. Він довго щось бурмотів собі під ніс, дивлячись на Смі, який спокійнісінько підрубував тканину, переконаний, що всі діти його бояться.

Але діти не боялися Смі! Та тієї ночі на бригу не було жодної дитини, яка вже не любила б його. Він говорив їм жахливі речі й ляскав долонею, бо кулаком не міг ударити, але діти тільки ще міцніше тулилися до нього. Майкл навіть приміряв його окуляри.

Сказати бідоласі Смі, що діти вважають його милим! Гакові страшенно кортіло це зробити, але така правда здалася йому надто жорстокою. Тож замість цього він знову й знову обмірковував загадку: чому вони вважають Смі милим? Він розслідував цю справу з наполегливістю справжнього шукача.

Якщо Смі такий милий, то що саме робить його таким? І раптом перед ним поставла страшна відповідь: «Гарні манери?» Невже боцман мав гарні манери тон, сам того не знаючи?

Він пригадав, що, аби потрапити до елітного клубу в Ітоні, спершу треба довести, що ти не знаєш про свої вишукані манери.

З лютим криком він підняв залізну руку над головою Смі. Але не вдарив. Його зупинила одна думка: «Вчепитися в людину лише тому, що вона має добрі манери… Що це буде?»

“Це означає, що в тебе погані манери!”

Нещасний Гак був такий безсилий, ніби його зовсім покинули сили, і впав уперед, наче зрізана квітка.

Пірати, вирішивши, що він на якийсь час знепритомнів, одразу втратили дисципліну й заходилися влаштовувати вакханалію. Це миттю підвело Гака на ноги — від людської слабкості не залишилося й сліду, ніби його облили відром води.

— Тихо, негідники! — гримнув він. — А то кину якір просто у вас!

Галас одразу стих.

— Усі діти прикуті, щоб не могли втекти?
— Так, так.
— Тоді приведіть їх.

Нещасних полонених витягли з трюму — всіх, крім Венді, — і вишикували перед ним. Якийсь час він, здавалося, навіть не помічав їхньої присутності. Вмостившись якомога зручніше, Гак мугикав собі під ніс уривки якоїсь грубої пісеньки — не так уже й немилозвучно — і перебира́в колоду карт. Час від часу світло від його сигари забарвлювало обличчя теплим відблиском.

— Ну що, сміливці, — бадьоро промовив він, — сьогодні ввечері шестеро з вас підуть по дошці. Але в каюті є місце для двох юнг. Хто з вас ними стане?

«Не дратуйте його без потреби», — наказала Венді хлопцям у трюмі. Тож Тутлз чемно ступив уперед. Тутлз ненавидів саму думку про те, щоб служити під орудою такого чоловіка, але якийсь інстинкт підказував йому, що розумніше буде перекласти відповідальність на когось відсутнього. І хоч хлопець був трохи недотепний, він знав: лише мами завжди готові стати буфером між тобою і небезпекою. Усі діти це знають про своїх мам і зневажають їх за таку готовність, але постійно цим користуються.

Тож Тутлз обачно пояснив:

— Розумієте, сер, не думаю, що моя мама хотіла б, аби я став піратом. А твоя мама хотіла б, щоб ти став піратом, Слайтлі?

Він підморгнув Слайтлі, а той сумно відповів:

— Не думаю, — наче йому дуже хотілося, щоб усе було інакше.

—  Гей, Близнюки, а ваша мама хотіла б, щоб ви були піратами? 

— Не думаю, — сказав перший близнюк, такий самий хитрун, як і решта. — Нібс, а твоя…

— Годі базікати! — заревів Гак, і балакунів відтягли назад. — Ти, хлопче, — звернувся він до Джона, — у тебе, здається, є трохи відваги. Ніколи не хотів стати піратом, друже?

Джон і справді іноді відчував таке бажання під час занять математикою. Тому його неабияк здивувало, що Гак вибрав саме його.

— Колись я думав назвати себе Джеком Червоноруким, — несміливо сказав він.

— Непогане ім’я. Якщо приєднаєшся до нас, так тебе й називатимемо, сміливцю.

— Як ти думаєш, Майкле? — запитав Джон.

— А як би ти мене назвав, якби я приєднався? — поцікавився Майкл.

— Чорнобородим Джо.

Майкл, природно, був вражений.

— Як ти думаєш, Джоне?

Він хотів, щоб рішення ухвалив Джон, а Джон хотів, щоб його ухвалив Майкл.

— І тоді нас буде поважати король? — запитав Джон.

Крізь зціплені зуби Гака пролунала відповідь:

— Вам треба буде скласти присягу: «Геть короля!»

Можливо, до цієї миті Джон не надто добре поводився, але тепер він показав себе з найкращого боку.

— Тоді я відмовляюся! — вигукнув він і грюкнув по бочці перед Гаком.

— І я відмовляюся! — вигукнув Майкл.

— Владу, Британіє! — пискнув Керлі.

Розлючені пірати вдарили хлопців по губах, а Гак заревів:

— Цим ви підписали собі вирок. Привести їхню матір! Приготувати дошку!

 Вони були всього лише хлопчиками, і, побачивши, як Джукс та Чекко готують фатальну дошку, зблідли. Але коли привели Венді, вони спробували триматися хоробро.

Жодні мої слова не здатні передати, як Венді зневажала цих піратів. Для хлопців у піратському житті бодай щось було привабливе; вона ж бачила тільки те, що на кораблі роками ніхто не прибирав. На кожному брудному ілюмінаторі можна було пальцем написати: «Брудна свиня», — і на кількох вона вже так і зробила. Але коли хлопці оточили її, думала вона, звичайно, лише про них.

— Отже, красуне, — промовив Гак солодкавим голосом, наче кожне слово було змочене в сиропі, — тобі доведеться побачити, як твої діти підуть по дошці.

Хоч Гак і був справжнім джентльменом, напружені роздуми так забруднили його жабо, що він раптом помітив: Венді дивиться саме на нього. Він поспішно спробував прикрити забруднене місце, але було вже пізно.

— Вони мають померти? — запитала Венді.

Вона подивилася на нього з таким жахливим презирством, що Гак мало не знепритомнів.

— Мають, — прошипів він. — Тиша всім! — із насолодою наказав він. — Останні слова матері до своїх дітей.

І тут Венді була велична.

— Це мої останні слова, любі хлопчики, — твердо сказала вона. — Я відчуваю, що маю для вас послання від ваших справжніх матерів. Ось воно: «Ми сподіваємося, що наші сини помруть гідно, як справжні англійські джентльмени».

Навіть пірати були вражені. А Тутлз істерично вигукнув:

— Я зроблю те, чого хоче моя мама. А ти що робитимеш, Нібсе?

— Те, чого хоче моя мама. А ви що робитимете, Близнюки?

— Те, чого хоче мама. Джоне, а ти…

Тут до Гака знову повернувся голос.

— Зв’язати її! — закричав він.

Смі прив’язав її до щогли.

— Послухай, любонько, — прошепотів він. — Я врятую тебе, якщо ти пообіцяєш стати моєю мамою.

Але навіть заради Смі вона не погодилася дати таку обіцянку.

— Краще я б узагалі не мала дітей, — з презирством відповіла вона.

Сумно усвідомлювати, що жоден хлопчик не дивився на неї, поки Смі прив’язував її до щогли. Усі очі були прикуті до дошки — до тієї останньої короткої прогулянки, яку їм ось-ось доведеться здійснити. Вони вже не могли сподіватися пройти її по-чоловічому хоробро, бо здатність думати покинула їх; вони могли лише дивитися й тремтіти.

Гак усміхнувся їм, не розтуляючи зубів, і ступив до Венді. Він хотів повернути її обличчя так, щоб вона бачила, як хлопці один за одним сходять на дошку. Але до неї він так і не дійшов. Він не почув і крику відчаю, який сподівався з неї вирвати. Натомість почув дещо інше.

Жахливе цокання крокодила.

Його почули всі — пірати, хлопці, Венді. І тієї ж миті всі голови повернулися в один бік; не до води, звідки долинав звук, а до Гака. Усі зрозуміли: те, що зараз станеться, стосується тільки його, а вони з учасників подій раптом перетворилися на глядачів.

Страшно було бачити, як він змінився. Він упав як підкошений — так, ніби йому зненацька відрубали ноги.

Цокання рівномірно наближалося, а разом із ним прийшла моторошна думка: «Крокодил зараз підніметься на корабель!»

 Навіть залізний гак безсило повис, наче й він розумів: насправді крокодилові потрібен зовсім не він. Залишившись у такій страшній самотності, будь-хто інший лежав би там, де впав, заплющивши очі. Але величезний мозок Гака все ще працював, і під його керівництвом Гак поповз навколішки палубою, якомога далі від звуку. Пірати шанобливо розступалися перед ним, і тільки коли він уперся в борт, нарешті заговорив.

— Сховайте мене! — хрипко вигукнув він.

Пірати зібралися навколо нього, відводячи очі від істоти, яка ось-ось мала піднятися на корабель. Ніхто й не думав битися з нею. Це була Доля.

Лише коли Гак зник із їхніх очей, цікавість знову повернула силу хлопчикам, і вони кинулися до борту подивитися, як крокодил видирається на корабель.

І тут на них чекала найдивніша несподіванка Ночі Ночей: на допомогу їм ішов зовсім не крокодил.

Це був Пітер.

Він подав їм знак не видавати жодного захопленого вигуку, який міг би викликати підозру.

А тоді продовжив цокати.