“Пітер Пен” читати повністю – Джеймс Метью Баррі

Розділ 9. ПТИЦЯ-НЕБИЛИЦЯ

Останнім звуком, який почув Пітер, перш ніж залишитися зовсім сам, було плюскотіння русалок, що одна за одною поверталися до своїх підводних покоїв. Він був надто далеко, щоб почути, як за ними зачиняються двері, але кожні двері в коралових печерах, де вони мешкали, дзеленчали маленьким дзвіночком, коли відчинялися або зачинялися (так само, як у найгарніших будинках на суходолі), — і Пітер чув ці дзвіночки.

Вода невпинно прибувала, аж поки не почала лоскотати йому ноги; а щоб згаяти час до останнього ковтка, він спостерігав за єдиним предметом, що був на лагуні. Спершу йому здалося, що це клаптик паперу, можливо, частина повітряного змія, і він байдуже подумав, скільки часу знадобиться йому, щоб доплисти до берега.

Невдовзі Пітер помітив щось дивне: той клаптик явно плив лагуною з певною метою, бо вперто боровся з течією і часом навіть перемагав її. А коли йому це вдавалося, Пітер, який завжди співчував слабшому, не міг утриматися від оплесків. Який же відважний клаптик паперу!

Та насправді це був зовсім не папір. Це була Птиця-Небилиця, яка відчайдушно намагалася дістатися до Пітера на своєму гнізді. Відтоді, як гніздо впало у воду, вона навчилася працювати крилами так, щоб хоч трохи керувати своїм дивним суденцем. Але на той час, коли Пітер упізнав її, вона вже страшенно стомилася. Вона припливла врятувати його, віддати йому своє гніздо, хоча в ньому були яйця. Я, правду кажучи, дивуюся цій пташці: хоч Пітер і був із нею добрий, часом він таки добряче її мучив. Можу пояснити це лише одним: мабуть, як і місіс Дарлінґ та всі решта, вона розтанула перед ним, бо в нього ще були всі його перші зуби.

Вона гукнула йому, навіщо припливла, а він гукнув їй, що вона тут робить; але, звісно, жоден із них не зрозумів мови іншого. У вигадливих казках люди можуть вільно розмовляти з птахами, і мені на мить дуже хотілося б удавати, ніби це саме така казка, і сказати, що Пітер розумно відповів Птиці-Небилиці. Але правда понад усе, а я хочу розповісти вам лише те, що насправді сталося. Отож вони не тільки не могли зрозуміти одне одного, а й забули про добрі манери.

— Я… хочу… щоб… ти… заліз… у… гніздо, — якомога повільніше й виразніше прокричала пташка. — А… тоді… зможеш… доплисти… до… берега. Але… я… надто… стомилася… щоб… підпливти… ближче. Тож… ти… мусиш… спробувати… доплисти… до… нього.

— Про що ти крякаєш? — відповів Пітер. — Чому б тобі просто не пустити гніздо за течією, як завжди?

— Я… хочу… щоб… ти… — сказала Птиця-Небилиця і повторила все спочатку.

Тоді Пітер теж спробував говорити повільно й виразно:

— Про… що… ти… крякаєш? — і так далі.

Птиця-Небилиця роздратувалася. Птахи взагалі дуже швидко виходять із себе.

— Ти безголовий маленький сойко! — верескнула вона. — Чому ти не робиш того, що я тобі кажу?

Пітер зрозумів, що вона обзиває його, і навмання гаряче відказав:

— Сама така!

А тоді, на диво, вони обоє одночасно вигукнули те саме:

— Замовкни!
— Замовкни!

Попри це, пташка твердо вирішила врятувати його, якщо зможе, і, зібравши останні сили, підштовхнула гніздо до скелі. Потім злетіла вгору, залишивши свої яйця, щоб Пітер нарешті зрозумів, що вона хотіла йому сказати.

І тут він нарешті збагнув. Пітер схопився за гніздо й замахав пташці рукою на знак подяки, поки вона тріпотіла в нього над головою. Але висіла вона там у небі не заради його подяки. Навіть не для того, щоб побачити, як він забереться в гніздо. Вона хотіла побачити, що він зробить із її яйцями.

У гнізді лежало два великих білих яйця. Пітер підняв їх і замислився. Пташка прикрила обличчя крилами, щоб не бачити їхньої останньої миті, але не могла втриматися й підглядала крізь пір’я.

Не пам’ятаю, чи розповідав я вам, що в скелю було вбито жердину. Колись давно її встромили туди буканьєри, щоб позначити місце, де вони закопали скарб. Діти знайшли блискучі скарби й, коли їм хотілося побешкетувати, жбурляли чайкам цілі зливи моїдорів, діамантів, перлів та піастрів. Чайки кидалися на них, думаючи, що це їжа, а потім відлітали, люто обурені підлим жартом, який із ними зіграли. Жердина все ще стояла там, а на ній Старкі повісив свого капелюха — глибокого водонепроникного капелюха з широкими крисами. Пітер поклав яйця в цей капелюх і пустив його на воду. Капелюх чудово тримався на плаву.

Птиця-Небилиця одразу зрозуміла, що він задумав, і захоплено закричала. А Пітер, на жаль, гордо прокукурікав їй у відповідь. Потім він заліз у гніздо, поставив у ньому жердину замість щогли й повісив на неї свою сорочку замість вітрила. Тієї самої миті пташка спустилася на капелюх і знову зручно вмостилася на своїх яйцях. Вона попливла в один бік, а його понесло в інший, і обоє радісно вітали одне одного.

Звісно, коли Пітер дістався берега, він витягнув своє суденце в такому місці, де пташка легко могла його знайти. Але капелюх виявився таким вдалим плавучим гніздом, що вона покинула своє старе. Воно ще довго плавало лагуною, аж поки не розпалося. А Старкі часто приходив до берега лагуни й із гіркотою спостерігав, як пташка сидить на його капелюсі. Оскільки більше ми її не побачимо, тут, мабуть, варто згадати, що відтоді всі Птиці-Небилиці будують саме такі гнізда — із широкими крисами, на яких їхні пташенята можуть сидіти й грітися на сонечку.

Якою ж радістю сповнилися всі, коли Пітер дістався підземної домівки майже водночас із Венді, яку повітряний змій носив туди-сюди. Кожному хлопчикові було що розповісти про свої пригоди, але, мабуть, найбільшою пригодою з усіх стало те, що вони запізнилися до ліжка на кілька годин. Це так їх розбурхало, що вони почали вигадувати всілякі хитрощі, аби не лягати ще довше, — наприклад, вимагали перев’язок. Але Венді, хоч і раділа, що всі вони знову вдома, цілі та неушкоджені, була обурена такою пізньою годиною й наказово вигукнула:

— У ліжко, в ліжко!

І цього голосу довелося послухатися.

Щоправда, наступного дня вона була надзвичайно лагідною: видала всім по бинту, і хлопчики до самого вечора бавилися у поранених: кульгали і носили руки, ніби в гіпсі.

Розділ 10. ЩАСЛИВИЙ ДІМ

Одним із важливих наслідків сутички на лагуні стало те, що вона зробила індіанців їхніми друзями. Пітер урятував Тигрову Лілію від страшної долі, і тепер не було нічого такого, чого вона та її воїни не зробили б для нього. Щоночі вони сиділи нагорі, пильнуючи за підземною домівкою й чекаючи великого нападу піратів, який, очевидно, вже не міг довго відкладатися. Навіть удень вони не відходили далеко, курили люльку миру й майже скидалися на тих, хто не проти був би поласувати чимось смачненьким.

Вони називали Пітера Великим Білим Батьком і простягалися перед ним ниць; а йому це страшенно подобалося, тож насправді така шана йому була не на користь.

— Великий Білий Батько, — велично промовляв він до них, коли вони плазували біля його ніг, — радий бачити, що маленькі воїни захищають його вігвам від піратів.

— Я Тигрова Лілія, — відповідала та красуня. — Пітер Пен врятував мене, я його дуже-дуже добрий друг. Я не дам піратам скривдити його.

Вона була надто вродлива, щоб так принижуватися, але Пітер вважав, що цілком заслужив таке ставлення, і поблажливо відповідав:

— Це добре. Пітер Пен все сказав.

Щоразу, коли він промовляв: «Пітер Пен все сказав», це означало, що тепер вони повинні замовкнути. Вони покірно так і робили. Але до інших хлопців вони були далеко не такими шанобливими, бо вважали їх звичайнісінькими воїнами. Казали їм: «Як ся маєш?» — і всяке таке. Хлопців це дратувало, а найбільше їх обурювало те, що Пітер, здавалося, вважав таку поведінку цілком нормальною.

Таємно Венді трохи їм співчувала, але вона була надто відданою господинею дому, щоб вислуховувати скарги на батька.

— Батько знає краще, — завжди казала вона, хоч би якою була її власна думка. А думала вона про те, що індіанці аж ніяк не повинні називати її скво [мовою індіанців – “жінка”].

Ми дійшли до вечора, який вони згодом називатимуть Ніччю Ночей — через пригоди, що сталися тієї ночі, та їхні наслідки. День, ніби потай збираючи сили, минув майже без пригод. Тепер індіанці, загорнуті у свої ковдри, стояли на варті нагорі, а внизу діти вечеряли; усі, крім Пітера, який пішов дізнатися, котра година. На острові час дізнавалися так: треба було знайти крокодила, а потім залишатися біля нього, доки годинник не проб’є.

Цього разу вони влаштували уявне чаювання й сиділи навколо столу, жадібно наминаючи все підряд. А через їхню балаканину та взаємні звинувачення галас, як сказала Венді, стояв просто оглушливий. Щоправда, шум її не надто дратував, але вона категорично не дозволяла дітям хапати одне в одного їжу, а потім виправдовуватися, що це Тутлз штовхнув їх під лікоть. Існувало суворе правило: під час їжі вони ніколи не повинні були давати здачі. Якщо виникала суперечка, треба було звернутися до Венді: чемно підняти праву руку й сказати: «Я скаржуся на такого-то». Але зазвичай вони або забували це зробити, або, навпаки, робили надто часто.

— Тиша! — вигукнула Венді, коли вже вдесяте нагадала їм, що не можна говорити всім одночасно. — У тебе порожня чашка, любий Слайтлі?
— Не зовсім порожня, мамусю, — відповів Слайтлі, заглянувши в уявну чашку.
— Він навіть молока ще не почав пити, — втрутився Нібс.

Це вже було доносом, і Слайтлі не забарився скористатися нагодою.

— Я скаржуся на Нібса! — негайно вигукнув він.

Але Джон підняв руку першим.

— Так, Джоне?
— Можна я сяду на Пітерове місце, поки його немає?
— Сісти на батькове місце, Джоне! — обурилася Венді. — Звичайно, ні.
— Він насправді не наш батько, — заперечив Джон. — Він навіть не знав, як бути батьком, поки я його не навчив.

Це вже була образа.

— Ми скаржимося на Джона! — вигукнули близнюки.

Тут підняв руку Тутлз. Він був найскромнішим із усіх — власне, єдиним по-справжньому скромним, — тож Венді особливо лагідно ставилася до нього.

— Я навіть не уявляю, — несміливо почав Тутлз, — що міг би бути батьком.

— Не треба, Тутлзе.

Коли Тутлз уже починав говорити, що траплялося нечасто, його охоплювала дивна звичка говорити недоладно.

— Якщо я не можу бути батьком, — важко зітхнув він, — то, мабуть, Майкле, ти не дозволиш мені бути немовлям?

— Ні, не дозволю, — відрубав Майкл. Він уже сидів у своїй колисці.

— Якщо я не можу бути немовлям, — сказав Тутлз, стаючи дедалі похмурішим, — як ти думаєш, я міг би бути близнюком?

— Авжеж ні, — відповіли близнюки. — Бути близнюком страшенно складно.

— Якщо я не можу бути кимось важливим, — сказав Тутлз, — може, хтось із вас хоче подивитися, як я зроблю один фокус?

— Ні, — хором відповіли всі.

Нарешті він замовк.

—Все. В мене вмерла остання надія. — сказав він.

Знову посипалися дошкульні скарги.

— Слайтлі кашляє над столом.
— Близнюки першими взяли сирники.
— Керлі бере і масло, і мед.
— Нібс розмовляє з повним ротом.
— Я скаржуся на близнюків!
— Я скаржуся на Керлі!
— Я скаржуся на Нібса!
— Ох, боже, ох, боже, — вигукнула Венді. — Часом я справді думаю, що незаміжнім жінкам можна тільки позаздрити.

Вона звеліла їм прибрати зі столу, а сама сіла до свого кошика для рукоділля — як завжди, наповненого цілою горою панчіх, у кожній із яких була дірка на коліні.

— Венді, — запротестував Майкл, — я вже надто великий для колиски.
— Хтось неодмінно має бути в колисці, — майже сердито відповіла вона, — а ти тут найменший. Колиска — це така мила, затишна річ, яка неодмінно має бути в кожному домі.

Поки вона шила, діти гралися довкола неї. Яскраві відблиски романтичного вогню осявали гурт щасливих облич і жвавих ніжок. Ця сцена в підземній домівці стала для них звичною. Але тепер ми бачимо її востаннє.

Нагорі почулися кроки, і, можете не сумніватися, Венді першою їх упізнала.

— Діти, я чую кроки вашого батька. Він любить, коли ви зустрічаєте його біля дверей.

Нагорі індіанці причаїлися перед Пітером.

— Ну, як варта, воїни? Я все сказав.

А потім, як уже бувало стільки разів, веселі діти витягли його з дерева. Як бувало стільки разів. Але більше не буде ніколи. Він приніс хлопцям горіхи, а Венді — точний час.

— Пітере, ти їх просто розбещуєш, — кокетливо сказала Венді.
— О, старенька моя, — відповів Пітер, вішаючи рушницю.
— Це я сказав йому, що мам називають “моя старенька”, — прошепотів Майкл Керлі.
— Я скаржуся на Майкла, — миттю сказав Керлі.

Перший близнюк підійшов до Пітера.

— Батьку, ми хочемо танцювати.
— Танцюйте, мій маленький чоловічку, — сказав Пітер у чудовому настрої.
— Але ми хочемо, щоб ти танцював із нами.

Пітер насправді був найкращим танцюристом серед них, але вдав, ніби страшенно обурений.

— Я?! Мої старі кістки аж торохтітимуть!
— І мама теж.
— Що?! — вигукнула Венді. — Мати такої цілої купи дітей — і танцювати?!
— Але ж сьогодні субота, — переконував Слайтлі.

Насправді суботи не було — принаймні, цілком можливо, що й була, бо вони вже давно збилися з рахунку днів. Та щоразу, коли їм хотілося зробити щось особливе, вони оголошували, що сьогодні субота, — і тоді робили це.

— Справді, сьогодні субота, Пітере, — поступилася Венді.
— Людям нашого віку, Венді…
— Але ж тут лише наші діти.
— Так, твоя правда.

Тож дітям дозволили танцювати, але спочатку вони мали вдягнути нічні сорочки.

— О, старенька моя, — тихо сказав Пітер Венді, гріючись біля вогню й дивлячись на неї згори, поки вона сиділа та зашивала п’яту панчохи. — Немає нічого приємнішого для тебе й для мене ввечері, коли денні клопоти вже позаду, ніж посидіти біля вогню, коли малеча поруч.

— Це так мило, Пітере, правда? — відповіла Венді, страшенно задоволена. — Пітере, мені здається, у Керлі твій ніс.
— А Майкл удався в тебе.

Вона підійшла до нього й поклала руку йому на плече.

— Любий Пітере, — сказала вона, — з такою великою родиною я, звісно, вже втратила колишню вроду, але ти ж не хотів би нікого іншого замість мене, правда?
— Ні, Венді.

Звичайно, він не хотів нічого змінювати, але дивився на неї якось ніяково, кліпаючи очима — знаєте, як людина, яка не певна, чи вона ще не спить, чи вже прокинулася.

— Пітере, що сталося?
— Я просто подумав, — трохи налякано відповів він. — Адже це лише гра, правда, що я їхній батько?
— О так, — церемонно відповіла Венді.
— Розумієш, — вибачливо продовжив він, — якби я справді був їхнім батьком, це змусило б мене здаватися таким старим.
— Але вони наші, Пітере. Твої й мої.
— Але ж не насправді, Венді? — стурбовано запитав він.

— Якщо ти цього не хочеш, то ні, — відповіла вона й виразно почула, як він полегшено зітхнув. — Пітере, — запитала вона, намагаючись говорити твердо, — що ти насправді до мене відчуваєш?
— Почуття відданого сина, Венді.
— Я так і думала, — сказала вона й відійшла в найдальший куток кімнати, де й сіла сама.
— Ти така дивна, — щиро здивувався він. — Тигрова Лілія теж така сама.  Вона теж хоче кимось бути для мене, але не мамою.
— Ні, звичайно, не мамою, — відповіла Венді з особливою наголосною холодністю.

Тепер ми знаємо, чому вона упереджено ставилася до індіанців.

— А ким же?
— Не личить панночці про таке говорити.
— Ну гаразд, — трохи роздратовано відповів Пітер. — Може, Дінь-Дінь мені скаже.
— О так, Дінь-Дінь тобі скаже, — глузливо відказала Венді. — Вона ще та безсоромниця.

Дінь-Дінь, яка була у своїй кімнатці й підслуховувала розмову, пискнула щось зухвале.

— Вона каже, що пишається своєю безсоромністю, — переклав Пітер.

Раптом йому сяйнула думка.

— Може, Дінь-Дінь хоче бути моєю матір’ю?
— Дурний телепню! — у нестямі вигукнула Дінь-Дінь.

Вона говорила це так часто, що Венді не потребувала перекладу.

— Я майже з нею погоджуюся, — різко відказала Венді.

Уявляєте, Венді — і раптом так різко! Але вона вже добряче натерпілася, та й гадки не мала, що станеться до кінця цієї ночі. Якби знала, вона б так не відповіла.

Ніхто з них не знав. Можливо, краще було й не знати. Їхнє незнання подарувало їм ще одну щасливу годину; а оскільки це мала бути їхня остання година на острові, то радіймо, що в ній було цілих шістдесят щасливих хвилин. Діти співали й танцювали у своїх нічних сорочках. Пісенька була така приємно моторошна: вони вдавали, ніби лякаються власних тіней, навіть не здогадуючись, що зовсім скоро тіні зімкнуться навколо них і від них вони вже тікатимуть по-справжньому, зі страху.

Танець був таким галасливим і веселим! Вони товкли одне одного на ліжку й скидалися з нього додолу. Та це радше була бійка подушками, ніж танець. А коли все скінчилося, подушки наполягали ще на одному раунді — наче партнери, які знали, що можуть більше ніколи не зустрітися. А які історії вони розповідали перед тим, як настав час для вечірньої казки Венді! Тієї ночі навіть Слайтлі спробував розповісти історію, але початок був такий неймовірно нудний, що він налякав не лише інших, а й самого себе. Тому похмуро сказав:

— Так, початок нудний. Знаєте що, давайте уявимо, що це кінець.

І нарешті всі вклалися в ліжка слухати казку Венді — ту, яку вони любили найбільше, і яку Пітер ненавидів. Зазвичай, коли вона починала розповідати цю казку, він виходив із кімнати або затуляв руками вуха; і, можливо, якби цього разу він зробив щось із цього, вони всі досі могли б бути на острові. Але сьогодні ввечері він залишився сидіти на своєму стільчику. І зараз ми побачимо, що сталося.

Розділ 11. ІСТОРІЯ ВЕНДІ

— Слухайте, — сказала Венді, вмощуючись зручніше перед своєю історією: Майкл сидів біля її ніг, а семеро хлопчиків лежали в ліжку. — Колись жив собі один джентльмен…
— Я б краще хотів, щоб це була дама, — озвався Керлі.
— А я хотів би, щоб це був білий пацюк, — сказав Нібс.
— Тихо, — присоромила їх мама. — Була також одна дама, і…
— Ой, мамо! — вигукнув перший близнюк. — Ти хочеш сказати, що вона є, правда? Вона ж не померла?
— О ні.
— Я страшенно радий, що вона не померла, — сказав Тутлз. — А ти радий, Джоне?
— Звичайно, радий.
— А ти радий, Нібсе?
— Ще б пак.
— А ви, близнюки, раді?
— Ми раді.
— Ох, лишенько, — зітхнула Венді.
— Трохи тихіше там, — гукнув Пітер, вирішивши, що Венді має розповісти історію до кінця, якою б жахливою, на його думку, вона не була.
— Джентльмена звали містер Дарлінґ, — продовжила Венді, — а даму — місіс Дарлінґ.
— Я їх знав, — сказав Джон, аби дошкулити іншим.
— Мені здається, я теж їх знав, — трохи невпевнено озвався Майкл.
— Вони, знаєте, були одружені, — пояснила Венді. — І як ви думаєте, кого вони мали?
— Білих пацюків! — натхненно вигукнув Нібс.
— Ні.
— Як же все це заплутано, — сказав Тутлз, який знав цю історію напам’ять.
— Тихо, Тутлзе. У них було троє нащадків.
— А що таке «нащадки»?
— Ну, ти один із них, Близнюче.
— Чув, Джоне? Я — нащадок.
— Нащадки — це просто діти, — пояснив Джон.
— Ох, лишенько, лишенько, — зітхнула Венді. — Отож, у цих трьох дітей була вірна нянька на ім’я Нена. Але містер Дарлінґ розсердився на неї й прикував її в дворі, тож усі діти полетіли геть.
— Страшенно гарна історія, — сказав Нібс.
— Вони полетіли, — продовжила Венді, — до Небувалії, де живуть Загублені хлопчики.
— Я так і думав! — схвильовано перебив Керлі. — Не знаю чому, але я саме так і думав!
— Ой, Венді! — вигукнув Тутлз. — А серед Загублених хлопчиків був один на ім’я Тутлз?
— Так, був.
— Я є в цій історії! Ура! Я є в історії, Нібсе!
— Тс-с. А тепер я хочу, щоб ви подумали про почуття нещасних батьків, коли всі їхні діти полетіли геть.
— О-о-о! — застогнали вони всі, хоча насправді їхні почуття цікавили їх анітрохи.
— Подумайте про порожні ліжка!
— О-о-о!
— Як же це сумно, — бадьоро зауважив перший близнюк.
— Не розумію, як це може добре закінчитися, — сказав другий близнюк. — А ти, Нібсе, як думаєш?
— Я страшенно хвилююся.
— Якби ви знали, наскільки сильною буває материнська любов, — переможно сказала їм Венді, — ви б нічого не боялися.

Вона саме дійшла до тієї частини, яку Пітер терпіти не міг.

— А мені подобається материнська любов, — сказав Тутлз і вдарив Нібса подушкою. — А тобі подобається материнська любов, Нібсе?
— Ще й як, — відповів Нібс і вдарив у відповідь.
— Бачите, — самовдоволено продовжила Венді, — наша героїня знала, що мати завжди залишатиме вікно відчиненим, щоб її діти могли прилетіти назад. Тож вони роками не поверталися й чудово проводили час.
— А вони коли-небудь повернулися?
— А тепер, — сказала Венді, зібравшись із духом для свого найкращого виступу, — зазирнімо в майбутнє.

Усі вони тут-таки зробили той особливий поворот голови, який допомагає краще зазирати в майбутнє.

— Роки промайнули. І хто це така елегантна дама невизначеного віку, яка сходить на Лондонському вокзалі?
— Ой, Венді, хто вона? — вигукнув Нібс, страшенно схвильований, наче й гадки не мав, хто це.
— Невже… так… ні… це… прекрасна Венді!
— О-о-о!
— А хто ж це двоє шляхетних, поважних чоловіків, які супроводжують її, уже дорослі й змужнілі? Невже це Джон і Майкл? Це вони!
— О-о-о!
— Дивіться, любі братики, — каже Венді, показуючи вгору, — он вікно, воно й досі відчинене. Ах, нарешті ми винагороджені за нашу безмежну віру в материнську любов. — І вони злетіли до своєї мами й тата, а щасливу сцену їхньої зустрічі не здатне описати жодне перо, тож ми скромно опустимо над нею завісу.

Ось така була історія.  У ній діти могли бути найбезсердечнішими створіннями у світі і водночас залишалися такими милими і дорогими для своїх батьків, що завжди, за найпершої потреби, могли повернутися додому, не сумніваючись, що їх чекає винагорода замість покарання.

Їхня віра в материнську любов була така велика, що вони могли ще трохи дозволити собі побути безсердечними.

Та був серед них один, хто знав більше, і коли Венді закінчила розповідь, він глухо застогнав.

— Що з тобою, Пітере? — скрикнула вона й підбігла до нього, думаючи, що він захворів. Турботливо помацала його нижче грудей. — Де болить, Пітере?

— Це не такий біль, — похмуро відповів Пітер.
— А який же?
— Венді, ти помиляєшся щодо матерів. Вони не такі добрі, як ти думаєш.

Усі перелякано зібралися довкола нього — так їх стривожило його хвилювання, — і він із чудовою відвертістю розповів те, що досі приховував.

— Колись давно, — сказав він, — я думав так само, як ти: що моя мама завжди триматиме для мене вікно відчиненим. Тому я не повертався багато-багато місяців, а потім прилетів назад. Та вікно було забите, бо мама зовсім про мене забула, а в моєму ліжку спав інший хлопчик.

Не знаю напевно, чи справді це було так, але Пітер вважав, що це правда, і дітям стало страшно.

— Ти певен, що матері саме такі?
— Так.

Отже, ось жорстока правда про матерів. От які вони! Проте краще бути обережними, а ніхто не відчуває так швидко, коли потрібно поступитися, як дитина.

— Венді, вертаймося додому, — водночас вигукнули Джон і Майкл.

— Добре, — сказала вона, міцно пригортаючи їх.

— Не сьогодні ж? — розгублено запитали Загублені хлопчики.

У глибині душі вони знали, що без мами цілком можна обійтися, і що лише мами вважають інакше.

— Негайно, — рішуче відповіла Венді, бо її раптом охопила жахлива думка: — А що, як мама досі в жалобі?

Цей страх змусив її зовсім забути про почуття Пітера, і вона досить різко сказала:

— Пітере, ти зробиш необхідні приготування?
— Якщо ти цього хочеш, — незворушно відповів він, ніби вона просто попросила передати горішки.

Між ними не пролунало навіть найменшого «шкода з тобою прощатися»! Якщо їй байдуже до розлуки, то він, Пітер, покаже їй, що йому теж байдуже.

Та, звісно, йому було зовсім не байдуже. Він так розлютився на дорослих, які, як завжди, усе псували, що, щойно опинився всередині свого дерева, почав навмисне дихати коротко й часто — приблизно п’ять разів на секунду. Він робив це тому, що в Небувалії казали: щоразу, коли ти вдихаєш, помирає один дорослий. І Пітер зі злості намагався винищити їх якомога більше й якомога швидше.

Віддавши необхідні розпорядження індіанцям, він повернувся додому, де за його відсутності розігралася зовсім негідна сцена. Загублені хлопчики, охоплені панікою від думки, що можуть втратити Венді, загрозливо обступили її.

— Без неї буде ще гірше, ніж до її появи! — кричали вони.
— Ми не дозволимо їй піти!
— Треба тримати її в полоні!
— Авжеж, прикуймо її ланцюгом!

У своєму відчаї Венді інстинктивно відчула, до кого з них треба звернутися.

— Тутлзе, — вигукнула вона, — я покладаюся на тебе!

Хіба це не дивно? Вона звернулася саме до Тутлза — найдурненького з усіх.

Та Тутлз відповів по-справжньому велично. На одну мить він забув про своє дуркування й заговорив із гідністю.

— Я всього лише Тутлз, — сказав він, — і нікому до мене немає діла. Але першого, хто не поводитиметься з Венді, як личить англійському джентльменові, я добряче провчу.

Він вихопив свою шпагу, і на ту мить його зоря сягнула зеніту. Інші непевно відступили. Аж тут повернувся Пітер, і вони відразу зрозуміли, що підтримки від нього не дочекаються. Він не став би тримати жодну дівчинку в Небувалії проти її волі.

— Венді, — сказав він, походжаючи туди-сюди, — я попросив індіанців провести вас через ліс, бо від польотів ви так стомлюєтеся.

— Дякую, Пітере.

— Потім, — продовжив він коротким, різким голосом людини, звиклої до беззаперечного послуху, — Дінь-Дінь перевезе вас через море. Розбуди її, Нібсе.

Нібсові довелося постукати двічі, перш ніж він почув відповідь, хоча Дінь-Дінь уже давно сиділа в ліжку й уважно дослухалася до всього.

— Хто там? Як ви смієте? Ідіть геть! — крикнула вона.

— Тобі наказано встати, Дінь-Дінь, — гукнув Нібс, — і вирушити з Венді в дорогу.

Звісно, Дінь-Дінь була страшенно рада почути, що Венді відлітає, але вона зовсім не збиралася бути її супровідницею й висловила це ще образливішими словами. А потім удавала, ніби знову заснула.

— Вона каже, що не піде! — приголомшено вигукнув Нібс, вражений такою нечуваною непокорою.

Після цього Пітер суворо рушив до покоїв юної пані.

— Дінь-Дінь, — відрубав він, — якщо ти зараз же не встанеш і не вдягнешся, я розсуну фіранки, і тоді ми всі побачимо тебе в домашньому вбранні.

Це змусило її миттю зіскочити на підлогу.

— Хто сказав, що я не встаю? — вигукнула вона.

Тим часом хлопчики дуже сумно дивилися на Венді, яка вже зібрала Джона й Майкла в дорогу. До цієї миті вони засумували не лише тому, що мали втратити її, а й тому, що відчували: вона вирушає назустріч чомусь чудовому, куди їх не запросили. Як завжди, їх вабила новизна.

Венді, приписавши їм благородніші почуття, розчулилася.

— Любі мої, — сказала вона, — якщо ви всі підете зі мною, я майже певна, що зможу вмовити тата й маму всиновити вас.

Запрошення було передусім призначене для Пітера, але кожен із хлопчиків думав виключно про себе, тож усі вони відразу підстрибнули від радості.

— Але хіба вони не подумають, що нас трохи забагато? — запитав Нібс посеред стрибка.

— О ні, — відповіла Венді, швидко все обмірковуючи. — Треба буде лише поставити кілька ліжок у вітальні; щопершого четверга місяця їх можна буде ховати за ширмами.

— Пітере, а ми можемо піти з нею? — благально закричали всі.

Вони вважали само собою зрозумілим, що якщо підуть вони, то піде й він, хоча насправді це їх майже не хвилювало. Бо діти завжди готові, щойно новизна постукає у двері, покинути навіть тих, кого люблять найдужче.

— Гаразд, — відповів Пітер із гіркою усмішкою, і вони відразу кинулися збирати свої речі.

— А тепер, Пітере, — сказала Венді, думаючи, що все владнала, — перед дорогою я дам тобі твої ліки.

Вона дуже любила давати їм ліки й, без сумніву, давала їх забагато. Звісно, то була лише вода, але наливала вона її з пляшечки, що вже саме по собі надавало їй певної лікарської важливості. До того ж Венді щоразу збовтувала пляшечку й відраховувала краплі. Проте цього разу вона не дала Пітерові мікстури, бо саме тоді, коли приготувала її, побачила на його обличчі такий вираз, від якого в неї похололо серце.

— Збирай свої речі, Пітере, — тремтячим голосом вигукнула вона.
— Ні, — відповів він, удаючи байдужість. — Я не піду з вами, Венді.
— Підеш, Пітере.
— Ні.

Щоб показати, що її від’їзд анітрохи його не засмучує, він весело застрибав кімнатою, безтурботно награючи на своїх безсердечних сопілках. Венді довелося бігати за ним, хоча це було для неї не дуже гідно.

— Щоб знайти свою маму, — лагідно вмовляла вона його.

Та якщо в Пітера колись і була мама, то тепер він уже зовсім за нею не сумував. Він чудово міг обійтися без неї. Він усе про них уже вирішив і пам’ятав лише їхні погані риси.

— Ні, ні, — рішуче сказав він Венді. — А раптом вона скаже, що я вже дорослий? А я хочу назавжди залишитися маленьким хлопчиком і просто веселитися.
— Але, Пітере…
— Ні.

Тож іншим довелося повідомити новину.

— Пітер не йде.

Пітер не йде! Вони безпорадно дивилися на нього, закинувши палиці за спини, а на кожній палиці висів клунок. Перша їхня думка була така: якщо Пітер не йде, то, мабуть, передумав дозволяти їм вирушати.

Але він був надто гордий, щоб зробити щось подібне.

— Якщо знайдете своїх мам, — похмуро сказав він, — сподіваюся, вони вам сподобаються.

Жахливий цинізм цих слів справив на хлопчиків неабияке враження, і більшість із них почали дивитися на все це вже не так упевнено. Зрештою, їхні обличчя ніби запитували: хіба ж вони не дурні, що так хочуть піти?

— Ну, годі, — вигукнув Пітер. — Без метушні, без сліз. Прощавай, Венді!

Він весело простягнув їй руку, ніби їм і справді вже час було вирушати, бо на нього чекала якась важлива справа.

Венді довелося потиснути йому руку, і він навіть не натякнув, , що він віддав би перевагу “наперсткові”.

— Ти не забудеш міняти фланелеву білизну, Пітере? — сказала вона, не поспішаючи відходити. Вона завжди так пильно стежила за їхньою фланелевою білизною.

— Не забуду.
— І будеш приймати ліки?
— Буду.

Здавалося, на цьому все було сказано, і запала незручна мовчанка. Проте Пітер був не з тих, хто дає волю почуттям на людях.

— Ти готова, Дінь-Дінь? — гукнув він.
— Так, так.
— Тоді лети попереду.

Дінь-Дінь метнулася до найближчого дерева, але ніхто не рушив за нею, бо саме цієї миті пірати здійснили свій жахливий напад на індіанців. Там, угорі, де ще недавно панувала тиша, повітря розітнули крики й брязкіт сталі. Внизу запала мертва тиша.

Роти розкрилися й так і залишилися відкритими. Венді впала навколішки, але простягла руки до Пітера. Усі руки потягнулися до нього, ніби раптом їх усіх повіяло в його бік; вони мовчки благали його не залишати їх. А Пітер схопив свій меч — той самий, яким, як йому здавалося, він убив Барбекю, — і в його очах спалахнула жага до бою.